Володимир Сердюк

ОПОВІДАННЯ РОМАНТИКА.
(НОВЕЛИ )

ЗМІСТ:

1. За друга

2. Спогади про майбутнє

3. Плач сумління

4. Дем

5. Чорна душа

6. Квиток в один бік

7. Вищкір щастя

8. Східні мови найскладніші

9. Блукаючи віками

1. Зустріч

10. Давно

11. Процесія

12. Вступ

13. Дім, де ти народився

14. Гастрономія

15. Місто синього марева

16. Непорозуміння

17. Відчуття місця

18. Академія вірності

ЗА ДРУГА.

Київ взагалі святе місто, але мені пояснили, що Покровський собор при жіночому монастирі- один з небагатьох незатоптаних туристами в шортах. Туди ходять дійсно віруючі, ревниво слудкуючи, щоб не вештались зайві: важко молитись під пояснення гіда, або спалахи фотокамер. Я їх розумію, я йшов туди молитись за загиблого друга.

На високому ганку перед храмом сиділо двоє жебраків, у приділі було тихо й малолюдно. Було, приблизно, пів на п'яту і вечірня ще не почалась. Стояв чудовий літній день, День усіх Святих.

Я купив три свічки і написав на папірці ім'я друга, щоб замовити "сорокауст". Монашка за прилавком узяла листок і глянула на мене, очікуючи пояснень.

-Він загинув на одній неправедній війні,- сказав я і, раптом, зніяковів під її блакитним поглядом. Її щоки були дуже білими, а очі- дуже синіми. Чорна накидка з тонкого сукна була невміло залатана біля плеча і це, чомусь, знітило мене ще більше.

-За убиєнного?-запитала вона.

-Що?- я не зразу зрозумів, до мене, іноді, туго доходить. "Про що вона каже?" - подумав я, - "убиєнний", значить убитий. Ніби йшов з танців і його зарізали, це, мабуть, називається вбивством, але мій друг не був убитий у цьому змісті. Він не був жертвою.

Як зараз пам'ятаю його рожеву "шайбу", білосніжний вишкір і вузли м'язів. Його фляга завжди була заповнена спиртом, а моя, за статутом, водою, тому він і знаходив мене серед будь-яких перипетій ; спирт належить запивати. Його не брала спека. В тому розумінні, що гнала піт і нічого більше. Я був слабкішим.

-З тобою вигідно дружити!- кричав він і кусав мене. Більше за все на світі він любив кусатися і реготав, коли його били в живіт.

Що могла передати Господові про нього ця бліда дівчинка? За нього, перед Богом, повинен був молитися я, котрий навіть зараз поглядом роздягав черницю. Якими словами й думками звернулася б вона до Всевишнього, якби знала як умів мій друг знаходити жінок серед будь-якого гуркоту, куряви та землетрусу, як не любив він ні з ким ділитися і як душив їх після гвалту, щоб не "настукали" замполіту. Мені жінки траплялися рідше, та й із замполітом я був "вась-вась".

Її молитва не буде щирою. Не дійде до Творця. Для тих, хто загинув на війні, повинен бути окремий храм, військовий- кажуть є такий у Японії, і щоб ченці в ньому були на кшталт мене: хай не в шрамах, але підрані зсередини.

Мій друг не був "убиєнним", він впав на повному скаку. Залізякою зірвало його нижню щелепу, а він пер. Із шістьох убивць його- двоє були нашими співвітчизниками, може тому він і не міг вмерти і все тягся до них своїми величезними "граблями" та шкірив зуби, якими вже не міг укусити.

Чому я залишився жити і звідки все знаю? Та це вже була зовсім інша війна і в зовсім інший час, а на тій- він запивав спирт моєю водою і сміявся, що я так мружуся.

-Може, за упокой душі?- перепитала черниця, і я відповів: "Так, за упокой душі. Цього йому завжди не вистачало".

СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ?

І не треба говорити, ніби я був п'яним. Не був. Хоча, можливо лише трішки, та й то не більше, ніж звичайно. Лише трішки.

І ніч була спокійною, тихою та зоряною.

Я ще вмився водою з-під колонки, що зліва від входу в наш двір. Вода текла тихо-тихо і я не пирхав і не плюскався, а тільки хлюпнув собі трохи в очі та на руки. Ще дивився як гарно вона ллється. Кришталеві краплі та срібні стрії. Казка. Справжня казка, яка буває раз в житті.

Але вона повинна була закінчитися, а я повинен був піти до себе додому. Повинен був та не зміг. В сяйві місячного світла була пісня без музики і слів, картина з нічного повітря, початкова строфа вірша, забута на кам'яних плитах двору.

Коричнева пантофелька. Не сон і не яв, щось середнє, омана спогаду. Пантофелька, володарку якої я знав і тиша, яку довго-довго слухав.

Потім я піднявся на шостий поверх у чотириповерховому будинку. Куточок горища, комірчина. Зате своя. У мене й щурів усього лише чотири: Міхай, Ніку, Серджіу та Елізабет. Не біда що мої двері можна вибити ударом ноги, зате вони зачиняються і без стуку не зайдеш. Під круглим горішнім віконцем у мене столик на трьох ногах, стосик журналів "Carpat" і реклама "Chevrolet" на стіні. Якщо мені холодно взимку, варто лише притиснутися спиною до комина, який являє собою одну зі стін моєї кімнати, та постояти так, хвилин з десять, поглядаючи на дахи резиденції митрополитів. Світло, чи вдень, чи вночі, перш ніж потрапити в моє віконце, гріється на їх рожевій черепиці. Відбивається від яскравих гуцульських орнаментів і тільки потім потрапляє до мене. М'якшим, теплішим, світлішим. Добряче допомагає. Стає. Майже, тепло.

Можна знову сідати до столу і писати. Писати й писати, щоб воно все пропало, писати українською. Думати по-українськи, наспівувати стиха по-українськи, потім виходити на вулицю і говорити: "Ziua buna", "Jate me, varog". В ліцею стояти біля дошки і бурмотіти: "Cum se scrie Platon...", отримувати листівки зі штампом: "Zensurat. Bucurest." Господи, як зморюєшся від цього. Навіть припиняєш чекати коли все теперішнє закінчиться. Просто живеш та мучаєшся...

А зараз я засну, остання людина, яка пише українською в цьому місті. І мені насниться брунатна пантофелька, що стоїть на моєму столі, і її володарка, яка сидить на моєму продавленому дивані. Добрий, дуже теплий сон.

Вони прийдуть за півгодини. Вони не стукатимуть в двері, копаючи ногами зірвуть їх з завісів. Щури, з виском, позабиваються в шпарини, я підведусь, обсмикну манжети сорочки. Прибульці перевірять мої документи, заберуть мої записи і виштовхають вниз. Вони нічого не пояснюватимуть, але я й так усе зрозумію. Я знаю за що мене забирають. Я буду, майже, спокійним.

У в'язниці мені розкажуть чому пантофелька лежала в моєму дворі. "Залізна гвардія" йшла від резиденції митрополитів святковим походом зі смолоскипами, адже тоді був день возз'єднання, а те дівчисько почало викрикувати свої заклики та вимахувати саморобним жовтоблакитним прапором.

Не треба було їм заважати. Адже вона навіть не збила їм настрою, просто, чоловік з двадцять, вийшли з колони і потягли її в наш двір на Strada Carol. І все.

А за два дні мені вже не буде так боляче. І не холодно. Я не хотітиму їсти. І коли мене роздягненого вкидатимуть до машини вночі, я не здригатимусь. Мені не буде вогко в мокрому піску над Прутом, де мене зариють. В мені залишиться м'яка маленька пантофелька тієї дівчини.

І нічого більше.

ПЛАЧ СУМЛІННЯ.

Літній теплий вечір в прикордонному містечку. Щойно почалися 60-ті роки...

Зараз багато хто думає, що таких часів взагалі не було, але ж вони існували. Я маленький, мабуть п'ятирічний, загрався посеред міста до смерку (тоді в цьому не вбачалося нічого особливого) і мене застав лагідний дощ, без вітру і блискавок.

Він почався безгучно; широко й вільно розкидаючи величезні темні плями по сірому асфальтові, потім різко сипонув дрібним і рівномірно застукотів по свіжому листю каштанів парку.

Перед цим був спекотний день. Я повертався від бойні, де в її стьоках невміло ловив піскарів, і саме тоді пив воду з колонки біля винзаводу. Дощ миттю змочив мою голову і м'яко, але настійливо почав стукати по спині моєї "бобочки". Я побіг уздовж вулиці і тільки тоді помітив, що мені нікуди сховатися, окрім костьолу, ворота котрого були праворуч від мене. Я вбіг на паперть, не глянувши на залізний хрест при вході, на котрому пухкенькі олов'яні янголятка тримали вінок із датою закладки храму, ні на шпиль. Я навіть і не подумав перехреститися: я був українцем, храм був католицьким і, взагалі, тоді "всє билі нєвєрующімі".

Перечікуючи дощ, я сів на кам'яні сходи і мене вразило, що вони були теплими: тепло проходило крізь штаненята і підошви сандалів. Щоби переконатися чи не помиляюсь, я помацав каміння руками, та так і залишив долоні на гладеньких чистих сходах.

Це тепло, монотонний шум дощу і цілковите безлюддя навколо, навіювали спокій, зливаючись в нереальний затишок, котрий я в житті відчув потім ще один лише раз, посеред Полярної ночі біля мису Правди, коли наше судно вмерзло в лід. Усього лише два рази на мене знисходили спокій та благодать, але хто може похвалитися більшим?

Очевидно в такі хвилі і відчиняються ті таємничі канали, що з'єднують і умиротворюють нас із всім сущим у Світі. Мені було зручно, затишно, і я вперше в житті без остраху подумав про Бога. Я був такий малий, а вже філософ. Малий філософ.

Із заростів парку. Задерши голову понад кущами, на мене дивився бронзовий Сталін. А Ленін сидів. Повернувшись спиною, мабуть тоді вже зморився.

Через деякий час тепло стало і моєму плечеві. Озирнувшись в той бік я помітив, що поряд зі мною стоїть ксьондз і це його сутана торкається моїх плечей. Він робив те ж що і я, дивився на дощ. Мовчки.

Усього лише раз наші погляди зустрілися, але цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти- наші почуття і думки співпадають. Священник не посміхався. Він знав більше за мене і, напевне, бачив набагато далі. Можливо він бачив як влада вішає на двері костьолу колодку, і як храм стоїть покинутим десятки років поспіль. Можливо він бачив мене серед нерозумної балечі, яка з дозволу старших (чи не з під'южування?) б'є вітражі, стаючи на плечі одне одного, залізає досередини костьолу і трощить усе, що бачить. Мов одержимі бісенята ми знищували орган. Тоді модно було мати по десять органних трубок і більше. Трубки були різниз розмірів, дуже легенькі, сріблясто-білі. Ми дули в них і вони співали; розпадаючись, орган плакав на різні голоси. Серед них, напевне, був і "vox humana".

Інше доробили дорослі. Кудись зникла табличка з пухкенькими янголами, а потім і чавунний хрест. Хто тепер скаже, коли було побудовано храм? Між такою ж потрощеною православною церквою і костьолом височіла велична могила благородного військового з минулих часів (земляка!), на чорному мармурі. У всі боки, кострубатими готичними літерами стирчало його слав'янське прізвище. Так само стирчали його бронзові вуса, які так подобалось гладити дітям. Який бульдозер поламав мармур могили? Чия рука поставила на тому місці бетонного стола для пінг-понгу? І як сьогодні ходиться людям стежкою між двох храмів, коли під нею спить наш родак-воїн?

Я не став католиком. Я взагалі не став віруючим, але мене мучить наше минуле, я не лише хочу попросити пробачення, я хочу зробити щось корисне для відродження Храму. Мені потрібна покута. Можливо новий ксьондз і погодиться її дати. На цьому наполягає смиренний погляд того, старого ксьондза з далеких 60-тих. Я пам'ятаю його і, отже, за законами совісті, він живий... Шкода. Що закони совісті не завжди співпадають з законами фізики.

Раз в житті два уламки свідомості, крізь погляд, пізнали одне одного, з'єднавши маленьку ланку у великому ланцюгові часу: зерно посіяне зійшло через тридцять років...

"Бем...бем...",- кличуть дзвони на службу недільного ранку, а ми, соромливо ховаючи погляди, поспішаємо на ринок, минаючи храми. Може не треба ховати поглядів, а, широко розплющивши очі, глянути в себе: ти насправді такий спокійний, чи тільки обманюєш себе?

Звільнися, чоловіче, а базар не втече.

ДЕМ.

У драних валянках хлюпала вода (нинішні зими, ви ж знаєте). Великий палець правої ноги уперто вилізав назовні крізь діру.

-Чи ти бува не здурів?- скрушно запитав мене кочегар. Я ще дужче похнюпився і заперечно похитав головою. -Ну добре, бери,- важко зітхнув він, віддаючи мені підрану засмальцьовану куфайку.

Все ще продовжуючи тремтіти я побачив, що мене нарешті вдягнуто в: диряві валянки (без шкарпеток), старі солдатські штани з синім кантом (без трусів), куфайку, на якій декілька років поспіль спав пес кочегара (на голе тіло).

-Може ще рукавиці?- запитав кочегар коли я вже збирався виходити, бо я таки вже збирався виходити надвір.

-Ні, дякую. Я руки якось у рукавах сховаю,- відповів я щиро вдячний, але невзмозі уявити на собі роздерті та пропалені брезентові рукавиці, масні й чорні від вугілля, котрі чомусь смерділи сечею.

* * *

В цьому місті мене могли впустити лише до однієї квартири. Де мешкав старий, ще по морях, товариш, Мишко Каграманов. До нього я й почовгав.

Намагаючись скоротити шлях я проліз крізь діру в паркані і побрів навпростець будівельним майданчиком де наразі, бо день був суботнім, ніхто не працював.

Обходячи калюжу смоли чи битума, я затнувся і впав на купу жовтої глини. Обличчя ще, сяк-так, витер, а з куфайки та штанів відчистити болотні плями не зміг, бо тер мокрим снігом і руки швидко замерзли.

* * *

"То нічого", думав я дзвонячи в двері, "Аби лиш вони не переїхали до іншого помешкання", і зрадів коли над дверним запобіжним ланцюжком у щілині побачив Люськине обличчя. Поморщене роками, запухле та все ж знайоме.

-Мишко вдома?- запитав я, але вона відреагувала швидше, миттєво грюкнувши дверима і закричавши звідти:

-Пішов геть!

-Хто там?- запитав Мишко хрипким голосом і я зрадів ще більше та відповісти не спромігся.

-Не пущу!- кричала Люська,- Не пущу!- і було чути як вони там змагаються біля дверей. Нараз щось грюкнуло і хтось, ніби, впав.

Мене розглядали у дверне вічко. Я посміхався і розводив руками аж поки двері не відчинились навстіж, показуючи того, хто мене розглядав не вірячи своїм очам: чоловік у спортивних штанях та морському смугастому тільнику, котрий вже не міг прикрити пупа на відвислому животі, і був моїм товаришем - Мишком, моєю останньою надією.

Він обняв мене, кричучи, - А казали, ти подох!

Люська в розпачі лежала на килимку, навіть не намагаючись підвестись чи прикрити опецькуватий тил спідницею.

-Десять років-і-ів...! - вила вона,-Жили-и-и спокійно...Непущу!

-П'ятнадцять.- виправив її мій друг.

-Як у тебе з грошима?- запитав я про найголовніше.

-Нуль.Голяк.- відверто визнав Мишко.

-А я трохи маю, тільки до магазину ж не пустять у такому вигляді. Допоможеш?

-Ясно.- відповів друг, тут-таки вдягаючи болонєву курточку та шапку.

Вже було зібрався йти, але тоді завагався, дивлячись на моє мокре волосся. Подумав. Одяг свою шапку на мене, а на свою голову натяг обрізок рукава від зеленого светра.

-Мишко не п'є!- кричала на мене Мишкова жінка.

-Та й я, взагалі, теж, -намагався заспокоїти її я,- Років із шість уже...

-Сволочь!- кричала вона до мене і жбурляла капцями з підлоги.

Довелося тікати.

* * *

-Що беремо?- запитав Мишко, зупинившись перед вітриною гастроному.

-Пам'ятаєш, був такий "Спирт питний", із синьою етикеткою, у літрових банках? - відповів я питанням на питання.

-Ну ти даєш! Того вже сто років немає. То ми його на Півночі пили, ти все переплутав.

-Шкода...

Мишко глянув у мої замріяні очі і підсумував:

-Отже- спирт. Тоді треба й "Пепсі" взяти.

-А простого, нашого "Буратіно" немає? - здивувався я,- і ще ікри кабачкової, за тридцять сім копійок?

-Та ти, дійсно, мов з Марса прилетів! Де ти зараз ошиваєшся, усе там же, на кладовищі могили риєш?

-По-різному буває,- визнав я.

-Казали, корейці взяли тебе в рабство і ти там цибулю саджав.

-Було й рабство... То що, підеш по пійло?

-Піду. Давай гроші.

Я витяг з кишені пожмакані мокрі кредитки.

-А що це таке?- здивувався Мишко.

-Гроші. Інших нема.

-О! Написано: "доларз", а вони червоні, долари ж зелені. Та ще й мокрі. Чи візьме продавець?

-Візьме,- запевнив я, хоча сам того був не дуже певен.

* * *

Силячи за котлом у кочегарці, ми випили по сто грам спирту, запиваючи його "Буковинською" мінеральною водою.

Кочегар побіг по хліб для нас, мої куфайка та штани сушилися на котлі, пускаючи смердючу пару, а я намагався пояснити Мишкові чому хочу заплакати і не можу.

-Плач,- наполягав Мишко,- плач спокійно. Стільки років минуло, яке життя ми погубили нізащо. Куди воно все подівалось?! Плач. А як не зможеш - я заплачу, бо мені тебе страшно шкода. - І він перехилив наступну склянку,- Вовчику-братчику, а ти ж такі надії подавав! Книжки читав, учився, був чи не найрозумнішим з нас. Паскудне життя! Чому воно таке несправедливе?

По тремтячому голосу, розпашілому перекривленому обличчу друга я помітив, що він, от-от, і справді заплаче, і, щоб не бачити як це буде робити здоровань-веселун, балакун, простий гумор якого часто не давав нам загинути. В прямому значенні цього слова, у тих давніх складних ситуаціях, я обняв його.

Мишко плакав на моїх волохатих грудях, поливаючи сльозами зелений хвіст русалки.

-Damn!*- сказав я, бо до кочегарки ввійшла яскрава блондинка в єнотовій шубі, дорогу якій вказували кочегар та швейцар в лівреї вишитій золотом.

-Are You o'kay, honey?- запитала жінка, широко посміхаючись,- I was looking for You and these two gentlemen were so kind to show me where You are, hinting that You behavied a little bit strange. Is it true?**

-Everything's o.k.- відповів я,- Did You buy Your china?***

-Yes, I was lucky!**** - посміхнулася жінка ще ширше.

-Дем!- вигукнув мій друг, п'яно розглядаючи прибульців,- Володя, що, в натурі, "дем"?

-Damn.- ствердив я.

-А що це таке?

-Це моя дружина, добра жінка. І це ми живемо в Канаді, і це розмовляємо, damn, лише англійською. Ну, зрідка ще французькою. І в нашому місті я лише проїздом, старий мій товаришу.- відповів я і випив спирту без води, щоб він нарешті спалив моє прокляте горло.

Я витяг з банки маринованого огірка, але той хруснув у моїй руці, забризкавши обличчя і очі вологою.

І волога ця була солоною.

* * *

*)- Прокляття! (англ.)

**)- Чи ти в порядку, милий? Я шукала тебе і ці пани були такі добрі, вказали мені де ти є, натякаючи, що ти поводився дещо дивно. Чи це правда? (англ.)

***)- Все нормально. Чи ти придбала свою порцеляну? (англ.)

****)- Так, мені пощастило! (англ.)

ЧОРНА ДУША.

Коли риболовецький траулер СРТМ 8-428 готувався до виходу в море, третій механік приніс до своєї каюти господарську сумку на "блискавці". За його словами в сумці знаходилася собачка.

-Неси, неси,- зраділи моряки,- забавка нам потрібна.

-Добре, що то не кіт,- докинув кухар,- ненавиджу як вони на столи вилазять.

* * *

За тиждень кульгаючий кухар переконував усіх, що коти-то наймиліші в світі створіння, а з "отим чортом" треба щось негайно робити.

Маленька чорна сучка шанувала лише третього механіка, а його каюту вважала власною будою, не допускаючи до неї нікого, навіть капітана. Вона гавкала на кожного мов скажена і скоро "третій" залишився без друзів, бо одному вона пірвала холошу, а іншого вкусила за пальця, поводячись негідно, як на свійську тварину.

Постраждалі замовили у майстерні залізного тевтонського хреста, котрий почав дзенькотіти під нашийником, здалеку сигналячи про садистські нахили коротконогого чорного створіння, яке оголосило палуби пароплава своєю територією, почавши переслідувати усіх людей без винятку.

Душа в собачки була гидкою, а вдача незносною. Вдень вона могла зганьбити будь-кого, обгавкавши нізащо, а вночі мовчки нападала із засідки, підступно кусаючи за п'яти тих, хто поспішав до гальюна босоніж, або у кімнатних капцях.

Чимдалі таке співіснування ставал все незноснішим. Загальні збори прийняли постанову про знищення безіменної істоти, і за негайне виконання цієї постанови проголосували всі, окрім третього механіка, який, зі сльозами на очах, кинувся рятувати свою улюбленицю. Він боронив її так одчайдушно, що на період виконання смертного вироку, довелося ізолювати цього єдиного нескривдженого серед двадцяти покусаних та принижених "морських вовків".

Церемонія відбувалася офіційно та урочисто: всі вільні від вахти вийшли на головну палубу, щоб стати свідками виконання справедливого вироку. До шиї смертниці було прив'язано каменя, народні судді ще раз переконливо довели недопустимість перебування хижака, який кусає навіть тих, хто хотів би з ним дружити, серед цивілізованого суспільства, - і залишалося лише вбити тварюку, перекинувши її через планшир.

Тралмайстер, п'ята якого гноїлася протягом останніх двох тижнів, ще раз прокляв псячі гнилі зуби, плюнув на підсудну, але відмовився виконувати кару. Гарсон послався на негігієнічність такої страти і відійшов набік. Матроси просто мовчали.

За бортом скаженів листопадовий 6-ти бальний шторм, холодна мжичка сікла усе навкруги і Тихий океан спростовував свою назву, обіцяючи розгулятися ще дужче. Загинути в ньому було завжди легше, аніж вижити.

-Мерзота фашистська.- промовив хтось серед загального мовчання, яке порушувалося лише ударами хвиль та дзенькотом залізного хреста об каменюку, бо сучка тремтіла усім тілом.

-Так, але теж член екіпажу.- відповів інший і всі зрозуміли чому не зможуть викинути песика за борт; це жалюгідне створіння було одним із нас, загублених серед безмежності водяної пустелі, яка поглинала чужі життя байдуже, не помічаючи, коли вбиває когось. Ми всі були теплокровними і всі відповідали одне за одного, піклуючись навіть нелюдями. Ніхто не виголошував жодних промов; усі це зрозуміли, бо урок був занад-то вже наочним, і розійшлися згідно з обов'язками.

З того дня третій механік почав переховувати кусюче звірятко в каюті, випускаючи на прогулянки лише вночі, а ті, хто поспішав до гальюна серед ночі не забували взувати чоботи, бо напади із засідки продовжувалися, мов нічого й не трапилося.

* * *

Минув рік. Якось я гуляв, пропиваючи залишки премії після вдалого рейсу до Олюторської затоки і був ошелешений нападом чорного песика, який вчепився в мого черевика із виском скоріше схожим на дитячий плач, аніж на собаче скавчання.

Нещасне створіння на радощах насюкало на мою ногу і продовжувало мочитися, облизуючи все, що пахло мною. Іржавий залізний хрест нагадав про недавнє минуле і я теж не стримав сліз, бо на той час Охотське море вже поховало і СРТМ 8-428 і усіх, хто на ньому плавав.

-Ти що, знайомий із цією мерзотою? - запитали вахтові з поблизьких суден, спостерігаючи дику сцену зустрічі людини з твариною.

-Ми разом рибалили в Чукотському морі,- відповів я гордо.

-Тоді нагодуй її, бо з наших рук нічого не бере, кусається. В самої ж цуценята під трансформаторною будкою. Бачимо як страждає, а від нас їжі не бере. Чорна якась душа.

-Наша людина,- вишкірився я у відповідь.

Де вже нам знайти білу душу!

КВИТОК В ОДИН БІК.

"І-лі-я! Щасливий чоловік!",- проспівав паровозни гудок з глибокоі пітьми вдершись в насторожений сон. "Чому щасливий?"- понеслась навздогін гудкові здивована думка.

Раптово прокинувшись Ілля відкинув ковдру і секунду прислухався, дихаючи глибоко і схвилоьвано: "Потяг!", йому було радісно, "Потяг!" Треба запалити вогонь. Ні, спочатку вбрати штани. Ні, вогонь важливіше. Тьху, до діька, яка різниця, головне поїзд їде, життя! Як довго його не було, майже пів року.

Той гудок був, звичайно, від скруту на спускові, а зараз машиніст обов'язково подасть іще одного - від "триста дванадцятого", і звідтіля вже помітними стануть його ліхтарі, а від мосту почується й рівномірний стукіт колісних пар і машиніст почне вдивлятися, визираючи сигнала на дозвіл проминути полустанок, ось коли знадобиться Ілля та його зелений ліхтар!

Він вибіг з наготованим ліхтарем у темряву і хоч помітив, що ніякого потяга немає, довго стояв, дослухаючись дощової ночі, вже ні на що не сподіваючись, за інерцією.

Ілля прикрутив гнот, ощаджуючи гас, і тієї хвилини помітив, що крізь мерехтливу пляму тьмяного світла, минаючи самого Іллю, до будиночка, зусибіч, зходяться люди.

Одразу почувся чоловічий кашель, деренчання металу, хлюпання грязюки, стримане перегукування і задоволений застужений голос,-

-Я ж казав, він вибіжить! Це ж місцева цікавинка, наш Ілля, котрий робить вигляд, ніби нічого не трапилось у світі, і поїзди, ось-ось, підуть. Такого зразкового полустанка немає в цілій країні!

-Ну, чого ти стовбичиш?- ляснули його по спині,- Заходь першим, вітай гостей.

-Та сам він!- ще раз заспокоїв прибульців проводир,- Кому потрібна ця ущелина?

Міжгір'я, й справді, виявилось нікому не потрібним; за всю війну бої тут трапились двічі: вперше восени, за горою, декілька годин перестрілювались два невідомі угрупування, а вдруге, цієї весни, коли урядові війська, влащтувавши засідку, відбили опозиціонерів, які намагалися висадити міст в повітря. Мостик, по суті, з металевих конструкцій, тридцять чотири метри завдовжки, над струмочком у два метри завширшки.

Не було на цій ділянці нічого стратегічного і Ілля спокійно розводив курей та вирощував кукурудзу, іноді вітаючи поодинокі поїзди і, часом, навіть забуваючи, що навкруги точиться війна, нехай і така смішна, як і все, щоб ми не робили.

Ілля мовчки подавав прибульцям їжу, знаючи, що розпитувати про їхню політичну приналежність немає сенсу, та й небезпечно. Роки розрухи показали, що озброєним людям завжди потрібне одне й те ж саме: горілка, "хаванина", сухі онучі. Чиї вони прибічники чи супротивники стане відомо по другій стограмівці, коли сморід мокрого взуття вже не дратуватиме, ставши майже непомітним.

Так і трапилось. Коли перестук ложок стих, а п'яні голоси погучнішали і тепло зморило ослаблих, партизани припинили сварити президента, звернувши свою увагу на господаря дому.

-Сачок! Чому не воюєш?

-Хтось потрібен і тут...

-Хтось може й потрібен, чорт його зна...

-А не нудно без баби?- засміявся хтось розслаблено.

-Та у нього ж кохання,- пояснив провідник тоном екскурсовода, котрим він власне і був для цих чужинців.

-Яке ще "кохання"?

-Справжнє!

-Скажи ще "велике",- буркнув хтось роздратовано, не розуміючи, хто тут придурюється, плетучи нісенітниці.

-Та нехай він сам розповість! Ілля, ти чому мовчиш?- заметушився провідник.

-А про таке й треба мовчати.- просто відповів Ілля, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом.

-Припини викобенюватись! Розкажи казку!- беззлобно гримнули з кутка, де п'ятеро чоловіків влаштовувалися спати на підлозі, та все ніяк не могли улягтися.

-Вона журналіста в Штатах,- тихо пояснив Ілля, ніби ні до кого й не звертаючись,- живе, мов у раю...

-Давай далі.

Всі принишкли, а він розповідав, і оповідь його так не в'язалася з реаліями оточуючого світу, що, й справді, скидалася на казку.

-... минулої осені найняла квартиру. П'ять з половиною тисяч доларів заклад і півтори тисячі щомісячна платня. Замінила вже третього автомобіля. До редакції їзлить за тридцять кілометрів, а дорогою вивчає японську мову по касетному самовчителю. Бензин оплачує фірма. А головне, вона займається своєю улюбленою справою: пише статті на суспільні теми, а вечорами, на власному комп'ютері, набирає свого другого романа. Першого повинні були надрукувати ще взимку, але мені це невідомо, бо нашого поштаря застрелили в жовтні.

-Де працює?

-Журнал називається "Гелері мегезін".

-"Гелері"? Не чув ніколи. Гімно, певне.

-Тихо!- загарчали раптом озлоблені мужики, і в кімнаті, на мить, запанувала ніякова тиша. Зніяковіли ті, котрі волали, ні з того, ні з сього, і зніяковів той, який першим перервав плавний хід розповіді. Краще б спав!

-Продовжуй.- тихо дозволив командир, і Ілля поглянув на нього з вдячністю.

-Пощастило, вона встигла виїхати перед війною. Ледь не за місяць.

-А ти, чого ж?

-Та якось усе зволікав, справи були. І вона ж не назавжди від'їздила, так, турпоїздка, а в турпоїздку можна ж було будь-коли змотатися.

-І дітей вивезла?

-Ми не маємо дітей. Вона ж не дружина мені- наречена...

-І ти чекаєш?

-Чекаю.

-Мине сто років і сюди прочани приїздитимуть, до будиночка святого Іллі.

-Псих! Весь настрій зіпсував...

-Спати! - рикнув командир, і черговий миттю загасив лампу.- Ти-теж.- боляче вдарив він по кісточці поникшого Іллю, хоч ніби й не було за що.

"Аля гер ком аля гер",* ніхто й не здивувався.

Проспівали треті півні. Останнього партизана проковтнула ніч.

Не чекаючи на світанок, Ілля розіклав вогонь і почав варити свої одвічні страви: мамалигу і квасолю.

Поки вода закипала, він вимів бруд і виніс сіно, витряс килимки, що правили за постіль непроханим гостям, і задрімав сидячи.

На світанку він був свіжим і спокійним. Умите сонце освітило долину, розігнало туман на верхівках гір, показавши справжній колір букового листя: зелений.

Заіржавлені рейки губилися за поворотом за три кілометри від полустанка і за кілометр ліворуч. Двома брунатними ниточками все ще вирізняючись серед жовто-зеленої трави, котра майже цілком приховала сіру рінь давно не ремонтованого насипу. Ілля і поглянув спершу ліворуч, а потім праворуч. Перечекав трохи, закриваючи покришкою відерце з вохрою, зручніше перехопив дротяну щітку, чомусь гукнув: "Ушь!" на галасливих курей, і попрямував до містка, якого вже давно збирався підфарбувати.

Ішов не поспішаючи, професійно оглядаючи костилі та стики, мимохідь звертаючи увагу на шпали, деякі з яких були вже зовсім прогнилими і вимагали заміни. "Війна- то в першу чергу запустіння", подумалось йому, "І вся ця колотнеча з гучною стріляниною та пересуваннями туди-сюди , нікого не введе в оману: бардак, і, як наслідок, запустіння. Ось що таке наша війна, котра перетворює живу землю на пустелю."

Ледь не доходячи до мостика, біля бетонованої апаратної ями, він призупинився, зі смутком оглядаючи обірвані дроти. Адже були тут колись і сигналізація і телефон, глянь, і додзвонився б, можливо, куди. А так вояки влаштували в заглибині кулеметне гніздо, потрощивши і повикидавши апаратуру. Підлога й зараз була усланою чорним водостійким папером і захаращена скриньками від набоїв, на яких спала залога. Зараз там мешкала жаба. "А могла ж і наречена додзвонитися зі свого далека", зітхнув він замріяно, "Там уних кругом телефони. Яке щастя, що вона всього теперішнього не бачить, згадуючи свій край романтично-квітучим."

Лише зараз Ілля помітив, що біля мосту метушиться підрозділ урядових військ зі скринями та дротами. Те, що це були саме регулярні військовики, виказували нашивки, котрих не носили партизани, а здалеку, так і не розбереш, хто є хто: всі вже давно не вбиради статутних кашкетів та взуття.

Одні солдати закінчували мінувати міст, інші відштовхували від нього дрезину, намагаючись запустити її двигуна.

-Не можна!- закричав Ілля ще здалеку,- Як же потяг пройде?! Ні! Почекайте!

------------------------------------------

*) На війні, як на війні (франц.)

Підбігши, він почав розштовхувати їх, вимахуючи дротяною щіткою, і

змагаючись із тими, хто відштовхував його. Впустив свого відерця з рідкою вохрою. Бризки полетіли на солдатів і на нього самого, червоними плямами викликаючи враження, ніби всіх їх поранено.

Солдати не розуміли його, а він не розумів військових, хоча й були вони одного народу.

-Не можна!- кричав Ілля, а солдати матюкалися по-російськи і били його прикладами, а він все продовжував прориватися на міст, намагаючись обірвати дивні жовто-гарячі дроти, котрі загрожували знищенням нещасному місточкові.

Його ліниво розстріляли, приперши до поручнів. Двоє тримали, розіп'явши, третій вистрілив якось невдало, в хребет. Спершу всі відійшли, побачивши, що Ілля більше не рухається, а коли почав стогнати, їм довелося повернутися, щоб добити його двома пострілами в голову.

* * *

"Ілія щасливий чоловік!", співало відлуння, відбиваючись від схилів гір, а люди чули лише: "Кррас-тррасс!"

Щасливим Ілля був у своєму невіданні. Тому що не жила його наречена в жодних "штатах", а була недалеко, в одній з південно-європейських країн. Вона дивилася в обідню залу крізь віконечко роздачі на клієнтів, які жували бутерброди, і в її обов'язки, окрім усього іншого, входило кожному з них посміхатися.

Липка від олії рука хазяїна задирала ззаду її спідницю, облапувала стегна. Зараз він почне робити це просто тут, і треба буде посміхатися до клієнтів, котрі також усміхатимуться, нічого не підозрюючи. Лише б не закричати, думала вона, упираючись руками об стіл. Зараз він почне рохкати і буде боляче. Але вона пропаде, якщо він вижене її з цього кафе. Треба терпіти, як би не було гидко. Бо у нього поняття немає, що вона - також людина, котра достеменно знає: хазяїн-свиня. Дика тварина, котра захопила її в рабство. Брудний циклоп.

Чуючи остогидле рохкання і ковзаючи по кахельній підлозі в такт ударів волохатого живота, вона ще раз вимушено усміхнулась відвідувачам і відчула як на очі навертаються рятівні сльозинки; вони затьмарять яскраву картину того чужого світу і крізь них, ніби крізь туман, проглянуться рятвіні обриси рідних гір.

ВИШКІР ЩАСТЯ.

Присвячується Наталі. Хоча це, можливо, була й не вона.

Я прокинувся від удару по п'ятах. Ненавиджу прокидатися у такий спосіб. А хто б любив. Але Кустанай був недоумком, у нього своє поняття про гречні манери. Взагалі, він не мав нічого спільного з містом Кустанай, а був десь із Кемерово, та хто на таке звертає увагу, коли дають прізвиська.

Він ,гигичучи, подав мені грінку хліба зі стандартною порцією тушкованої яловичини у двадцять п'ять грамів. Рімас, лежачи поряд зі мною, вже доїдав свого сніданка. Я зустрів його спокійний і холодний погляд і ми мовчки привіталися. Подобаються мені прибалти, щось у них є, а Кустаная, коли той ретельно закрив банку капроновою кришкою і поставив її в холодокЮ я повалив, перечепивши своїми ступнями його гомілку. Він звалився з грюкотом упавши на бік, і гепнувшись головою об стілець, при цьому гиготав мов навіжений: недоумок і є недоумок.

Я підвівся і поклав свою гріночку хліба на підвіконня, щоб потім доїсти без поспіху. Вказав підборіддям на незграбну триногу з гранатометом "Полум'я", цівка якого була направлена у вікно. Кустанай миттєво стяг з нього простирадло і радісно повідомив:

-Вже почистив!

Я попрямував до виходу на горище, дорогою відчинивши дверцята шафи. Бомж, якого ми вчора підвісили там "напівластівкою", поворушив руками зв'язаними між ногами і знову напудив у штани. Чому він мене так боїться? То хлопці його били, я ж лише зв'язував.

Рімас підіклав під нього відро і буркнув до Кустаная:

-Ти знову його поїв, гуманіст!

-Ні, почав виправдовуватись Кустанай,- Чи я придурок, нюхати оту гидоту знову?

-Тоді що ж це таке?- зацікавився Рімас,- скільки в людині взагалі вологи?

Я показав йому п'ять пальців, а він образився:

-Ти знущаєшся, Сер! Хоча можна й перевірити... Зо три літри вже натекло.

За межами кімнатки, на горищі, настрій мій знову покращився. Люблю коли Рімас називає мене Сером. Він дуже важко звикав до цього. Не розумів, як це можна казати на мене якось інакше, ніж "сержант", а потім, щоб не плутатись, скоротив моє звання до "серж.", або "сер." А мені це подобалось, воно нагадувало моє шкільне прізвисько.

Я посидів тихенько між кроквами, сподіваючись на голуба, або випадкового кота, та голубів учора той дикун, Кустанай, розлякав, упіймавши двох. Розумні птахи туркотіли на даху. На горищі не з'явився жоден. Він також підсмажив кота і цим видно відлякав інших. М'яса виявилося мало і воно лише загострило відчуття голоду. Таблетки полівітамінів, саморобний пемікан, насіння лимонника, сухарі і три ложки тушкованої яловичини на день звичайно тримали нас, але в животі постійно бурчало, а тут, у запущеній кімнатці на горищі, не було ані водогону, ані якихось їстівних припасів. Зате звідкілясь узявся бич, якого за планом не повинно бути; тут була явка лейтенанта Єрухимовича і він вів нас до неї впевнено, та видно за рік відсутності дещо змінилося в світі, який він залишив, хтось рознюхав і про цю юнацьку схованку.

Звичайно, лейтенант Єрухимович був недоумком, як і ми всі, але мені подобалась його схибнутість. Крім того що ми волочили за собою скрізь секретний гранатомет, з неясною ціллю, приймаючи участь у невідомій нам грі, він ще й зважився змінити маршрута і заїхати до свого рідного міста, щоб подарувати нареченій пляшку корейської горілки зі змією, а мамі таку ж саму пляшку з корінцем жень-шеня. Він сподівався, що це вилікує її від раку. Ну, з мамою зрозуміло, але що скаже наречена на оту гадюку?

Коли повернемось на базу, це стане анекдотом: наберуть же до армії єрухимовичів! А поки що він так ретельно беріг цю таємницю і так добре ховав обидві пляшки, що ми не знали про них аж поки не прибули на місце.

Він пішов на здибанку вночі, знаючи як сильно ризикує; зазвичай таких "беруть" з засідок за їхніми домашніми адресами. Зате ми залишимось і дотягнемо чемодани куди потрібно.

Рімас розрізав ножем штани бомжа і закопав їх у тирсі на горищі, щоб менше смерділо. Тепер бомж висів без штанів.

-В принципі, і людей же ж їдять,- зауважив Рімас.

-Їдять!- підскочив Кустанай.

-Заткайся, зельонко.- перервав його Рімас, чекаючи на мою реакцію. Я мовчав.- А яка частина найкраща до вжитку?

-Звичайно литки,- знову встряв Кустанай.

-Ху, гидота!- визвірився Рімас, тицяючи ножем у худі волохаті литки бомжа облиті сечею.

Той почав плакати. Я зачинив дверцята шафи.

-Боря сказав, що як не прийде о дев'ятій,- доповів Кустанай, маючи на увазі Єрухимовича,- То значить все нормально, і він з'явиться лише пізно вночі.

Рімас присвиснув. Я подивився на годинника. Наближалася дев'ята.- Уяви собі, Сер, там якась стара годує зерном голубів,- повідомив Кустанай, виглядаючи крізь фіранку у двір. Коли Кустанай називав мене Сером мені не подобалось.- Віриш, якби я був там, то змаху схопив би не менше трьох, а Рімас зібрав би жменьку зерна і ми б забацали класного супчику.

-Шмаркач,- буркнув Рімас,- мрійник.

Він знайшов десь уривок старої газети і намагався прочитати затерті літери.- Ти взагалі був колись ситим за своє життя?

-Нє-а...- легко визнав Кустанай і видно було, що він не бреше. Він мав зовнішність типового дєтдомівця, яким врешті і був. Покинутий батьками, вічно голодний і здатний на все, він був ідеальною людиною-номером, яких уряд міг використати і легко викинути, позбавившись.

-Залишайся прапором,- порадив йому Рімас,- обіжрешся, кендюх виросте.

-Клас!- загорівся Кустанай,- Прапором, на все життя ситий. Але треба б перевестися в якісь інші війська- жирному важко стрибати.

Ми з Рімасом перезирнулись і почали сміятися: це дике створіння з кутастою головою і вилицюватим обличчям виявляється ще й мало якісь залишки розуму.

* * *

О дев'ятій я зробив пальцями Рімасові "коника", що означало: "ходім", а до Кустаная- рух "потроїти увагу".

-Ти що, Сер!- злякався Рімас,- Боря ж нас уб'є.

Єдине, що мені не подобається в прибалтах - їхня дисциплінованість.

-Давай я піду замість нього?- радісно зголосився Кустанай, та я перечікував поки Рімас звикнеться з новою думкою. Звичайно, вийти з цього смердючого гадючника означало порушити наказ. З іншого боку, це означало такий собі вихідний, якого у нас не було ось уже півтори місяці. А просто серед людей в цивільному одязі ми не гуляли хто як; хто рік, хто вісім місяців, а хто й більше.

Поглядаючи на нас, Кустанай облизувався.

Зав'язуючи шнурки на кросівках Рімас замислився, зважуючи щось своє.

-Гаразд...- видушив він, а потім радісно посміхнувся,- Ну ти артист!

* * *

Проходячи повз приватні гаражі ми вкрали пів буханця хліба і маленького термоса з солодким чаєм.

Як можуть люди так запросто полишати їжу на стільчику перед входим, самі в цей час копирсаючись у залізяччі?

Ми їли хліб і пили чай прямо на ходу, не озираючись, а термос акуратно виставили на бетонному стовбчику - якщо власник захоче, знайде його.

З нашими зачісками і псевдо-спортивними костюмами, взагалі-то, робити в місті було нічого, та ми й не тяглися до центральних вулиць. Перелізши через огорожу гаражів, спустилися до яру і, ковзаючи на глині, пішли смітником. Інтуїтивно відшукуючи зарості.

Ми вперше прогулювалися цим містом вдень і трохи здивувались, зрозумівши, що знаходимось посеред курортного центру, та ще й у липні місяці. Серед пляжників можна було стягти сорочки і зробити вигляд, ніби ми тут вдома.

-Гей, братва!- покликав хтось, і до нас підбіг засапаний хлопака з татуюванням павука на зап'ястку,- Овчару не бачили?

-Ні,- відповів Рімас,- дай п'ять рублів. За дві години повернемо.

-Та я не знаю...- засумнівався хлопака, починаючи розуміти свою помилку. Потім зустрів мій погляд і довірливо повідомив,- Маю лише три. (Що такого з моїм поглядом?)

-Три теж нормально,- поплескав його по татуйованому плечеві Рімас,- Я скажу Овчарі, що ти його шукаєш.

-Добре,- зрадів хлопака, вишкірившись мов шакал у Кіплінга,- За дві години? Тут? Так?

-За дві,- підтвердив Рімас, теж, як і я, відчуваючи, що нас чекатиме тут за дві години. Повадки шестірки відчувалися в хлопакові за кілометр, особливо коли він забіг наперед, зазираючи в обличчя, і ще раз повторив,

-За дві.

Але ми на нього вже не звертали уваги. В головах світився трикутник: "Гроші-безпека-їжа".

* * *

Ми лежали в кущах парку і розглядали вхідні двері з написом: "Столовая No4".

-Ти уявляєш як називається цей парк?- запитав Рімас, повернувшись з розвідки,- Імені Шмідта. Лейтенанта Шмідта. Мені здавалося, його Ільф і Петров придумали для сміху. А тут його батьківщина, чи що. Там на центральній алеї стоїть пам'ятник лейтенантові, а кругом нього повно квітів. Я ось набрав найбільш соковитих. Їх же ж можна, мабуть, їсти? Чи ні? Чому їх не їдять?

Я кивнув ствердно, розмірковуючи що до їдальні найкраще заходити за півгодини, або годину перед закриттям, тоді там напевне не буде відвідувачів і, вірогідніше за все, начальства. Залишаться зо дві куховарки, касирка та прибиральниця, але напевне вже не буде міліціонерів, військових патрулів і підозріливих чоловіків у цивільному.

Рімас пожував стебла і почав плюватися,

-Гидота! Як пече в роті!- Як кожна нормальна людина, він почав їсти найсоковитіші стебла. Я здивувався його нестриманості і повідкидав набік сміття, залишивши тоненькі і зів'ялі стебла та нарвав жменю придатних до споживання пелюсток. Він зопалу смоктав свою руку, -Фе! Фе! - і плювався зеленою слиною. Я вказав йому листя подорожника.

-Оте?- він почав пасти мов в'язень Дахау. Це було так смішно. Що може зробити з людиною голод! - А, взагалі, що можна купити на три рублі?

Я знизав плечима. Звідки мені було знати. До шістнадцяти років мене годувала мама, до вісімнадцяти - кухарі професійно-технічного училища, а з вісімнадцяти я був на довольствії в радянській армії.

-Треба спочатку меню прочитати,- продовжував він,- ти читатимеш, а я їм зуби заговорю. Ти російську краще розумієш, знайди там таку страву, щоб її було багато і не дорого.- Я заперечно похитав головою. - Ні? А чому ні? - він здивувався, а потім зітхнув полегшено,- А-а, жарт!

* * *

-Хлопці, незабаром зачиняємось!- повідомила нас касирка. Їх дійсно було лише двоє, касирка та куховарка.

-Та ми швидко,- заспокоїв їх Рімас,- раз-два, і все. Жерти хочеться.

-А! Спортсмени?- зауважила касирка. Вона була дещо дорослішою.

-Ну!- радісно закричав Рімас.

-Так ви ж уже,ніби, вечеряли? І обідали. Я талонів більше не прийму!

-Нє, у нас трояк. Що можна з'їсти на три рублі?

Дівчата засміялись,

-От проглоти! Бач, Натаха, які ці мужики. Не виходь заміж, тільки жерти й знають.

-Ти мені розкажеш!- відмовила молоденька куховарка,- Я їх з першого погляду розрізняю; отой мовчун- мій хлопчина. Поглянь які очі гарні.

І тут це сталося: ми, всі четверо, дружно реготали, дивлячись одне на одного, але тільки двоє, я і куховарка, розуміли, що це зовсім не жарти. Моєю спиною біг мороз і серце зупинялось, волосся піднялося сторч, а руки почали тремтіти - переді мною стояла Моя Дівчина! Тобто ми бачилися вперше, але з першого ж погляду зрозуміли, що належимо одне одному, а вона ще й про це сказала.

Зі мною щось трапилось. Я хотів літати.

Рімас радісно носив до столу якісь тарелі, термосав мене, примовляючи, а я завмер посеред залу не рушаючи з місця і все розглядав двох дівчат у білих халатиках, які стояли обличчям до нас, спершись ліктями на алюмінієвий прилавок.

Це ж треба було так довго вештатись світами, щоб знайти свою долю у якомусь невідомому курортному містечку.

Знаєте чого мені захотілося тоді найбільше? Дємбєля. А до нього ще було вісім місяців.

Дівчата про щось пересміювалися, шепочучи одна одній на вухо. Я прослідкував за їхніми поглядами і зрозумів, що тонке трико не може приховати ерекції. Довелося сісти за столика.

-А ви з якої команди?- запитала касирка.

-Зі збірної,- знайшовся Рімас. Він їв, говорив, сміявся і брехав одночасно, і все це якось виходило легко. Мені так не вдавалося. З тієї миті коли я зрозумів ЯК дивиться на мене молоденька куховарка, я вже сам не був собою. А в її погляді читалася така мудрість, ніби вона все це вже знала і передбачала чим все закінчиться.

Наче відчувши мою зніченість, вона кивнула заохочуюче і відійшла до вікна.

-Смачного.- побажала вона звідти, дивлячись уже не на нас, а на вулицю. Рімас ткнув мене ліктем в бік, привертаючи увагу до її крутих стегон, обтягнутих коротеньким білим халатиком і я вперше, відколи ми разом. Не розділив його ентузіазму.

-А яким спортом ви займаєтесь?- не вгавала касирка.

-А який вам подобається?- почав кокетувати Рімас.

-Ні, я серйозно,- перервала вона,- ставлю питання і хочу почути відповідь.

-Е...ну, футболом.

-Хіба? А ви глядаєте якось інакше, до нас такі шахтарі з Півночі приїздять.

Це починало бути небезпечним і наші ложки зацокали скоріше.

-Ну, взагалі, ми п'ятиборці,- докинув Рімас,- різні у нас види спорту. П'ять. А можна взяти недоїдків для собачки?

-Дивні ви якісь... Спортсмени з собакою...

-Та буває... - промимрив Рімас, згрібаючи чужі недоїдки до картонної коробки з-під взуття,- Дякуємо. У вас тут затишно. Можете зачиняти, ми вже йдемо.

Він вибіг першим, а я потягся за ним, тамуючи дихання і сподіваючись невідомо на що.

Біля дверей я озирнувся, але та, кого я відтепер кохав повним серцем, з байдужим виглядом розглядала щось за вікном.

Ми поспіхом перетнули вулицю і ввійшли під арку з написом: "Парк лейтенанта Шмідта". Кроків за двадцять, у чагарях, я сів і притулився спиною до дерева, всім виглядом показуючи, що далі не зроблю ані кроку.

-Сержанте, не ламай комедії! Не будь ідіотом,- захвилювався Рімас,- Нас бачила купа людей. Пора лягати на дно. Гей, чи ти хоч чуєш мене! Він почав трясти моє плечеі зазирати в обличчя. А зазирнувши, відсахнувся,- У тебе очі скляні!

Я байдуже відмахнувся від нього. З тієї секунди для мене нічого не було важливішим ніж білі пухкенькі ручки, кирпатий носик і блискуче волосся. Якого хоч воно кольору? Я нічого не розгледів і нічого не пам'ятав. Я просто любив цю дівчину.

-Не будь божевільним, подумай ще раз,- наполягав Рімас, відчуваючи наскільки це все серйозно.

Я мовчки постукав середнім і вказівним пальцем по своєму лівому плечу і тицьнув пальці в груди Рімасові, звільняючи від обов'язків себе і передаючи командування йому.

-Хахол,- прошепотів він, - через таких як ти, колись ця країна загине.

Але пішов у вірному керунку не озираючись. У кожного з нас була своя правота.

* * *

Я спокійно чекав і моя доля з'явилася на центральній алеї.

-А, ти тут.- вигукнула вона, хоча в її голосі не відчувалося здивування. Вона була впевненою, що я дочекаюся. Я забрав з її рук господарську сумку,- Боже, як мило! Добре що ти сховався в парку. Та клуша така цікава, вічно лізе не в свої справи. І ревнує мене, а коли дізнається про подробиці, перекручує все на свій лад. Їй треба поменше знати про мої особисті справи. Ти нікуди не поспішаєш? Ні? Тоді прогуляємось?

На місто опускався вечір. Я йшов з коханою дівчиною, відчуваючи у грудях і радість у серці. Рукопис передано Олександрові Боковикову для Одеської к/студії. Всяке інше його використання є незаконним. Вона тримала мене під руку і розповідала щось своє; якісь непорозуміння з завідувачкою їдальні, якісь пригоди на минулих танцях, про кофтинку, яку позичила подрузі, і про босоніжки на "платформі", які треба носити, бо мода така, а вони їй подобаються не дуже.

-Ти ж знаєш, всю зміну на ногах, і так кожен день. Тих бачків як натаскаєшся, ввечері не можеш схаменутися. Мої подруги як хочуть щоб стався викидень, ну, як "залетять", приходять на роботу до мене, потягають разом з нами ті жахливі каструлі, і все, порядок - за декілька годин потекло. Не можу. Так хочеться пройтись босяка, давай-но розуємось.

Ми скинули взуття і пішли босоніж.

-Класно, правда?

А що я міг відповісти? Класним було все, починаючи з теплого чистого асфальту, який видавався м'яким на дотик. Я навіть не помічав якими вулицями ми йдемо, чи минають нас люди або машини. Всі мої відчуття зосередились на тому, що мого ліктя гріють її долоні, а ще той лікоть, час-від-часу, відчуває м'яку пружність її грудей. Це траплялося випадково і зовсім не бентежило її.

-Ой, вже темно!- вигукнула вона і я побачив як попереду нас, один за одним, вмикаються сріблясті вуличні ліхтарі.- Мені ,чомусь, так з тобою спокійно. Тільки-но побачивши твої очі, там, при вході до їдальні, я одразу зрозуміла, що ти-мій хлопець. Уявляєш як смішно? Ні, ти не уявляєш. Щойно вчора я прогнала свого хлопця, з яким ми дружили майже рік. Це ж треба... А здається, так кохала його. Потім- бац, проганяю, а ввечері наступного дня приходиш ти і я знаю, що ти- мій. Я від обіду на тебе чекала, бачиш як чудово. Виявляється, я звільнила місце для тебе! Ну де ти вештався?! А чому ти так розпачливо головою киваєш? Далеко, так? Дуже далеко?

Я обійняв її і поцілував, чи як це називається, просто притулився губами, кудись в око, чи у висок. Зарився обличчям у її пахуче волосся і так затих. Здавалося ніби я весь ввійшов у якийсь райський сад.

-Ходім, ходім,- перервала вона моє щастя. Це ж мій район- Ліски. Знаєш Ліски? Це бандатський район, тут мене багато хто знає. Чому ти смієшся? Що мене багато хто тут знає, чи тому що бандитський район? Тобі треба боятися. Хоча, ні, ти зі мною.

А я сміявся, бо згадав цю назву; мама лейтенанта Єрухимовича мешкала саме на Лісках, коли він про це розповідав, ми ще хихотіли - що за дурна назва, і отже, він теж був десь тут, в одній із хатинок, які більше скидалися на сільські, ніж на міські: в оточенні палісадничків, садочків, за високими воротами, перед якими було вкопано лавички. Можливо й тоді на них теж сиділи і сусіди моєї коханої дівчини, але я їх не бачив.

-Ходімо до моря,- запропонувала вона,- мені ще не хочеться додому.

Ми вийшли на пляж, і виявилося, що він зовсім порожній. Жодної людини. Лише легенький шурхіт хвиль попереду і низьке чорне небо з такими крупними зорями, яких не буває за звичайних обставин.

-Знаєш чому пляж пустий? Ні, не знаєш? Сюди не можна ходити; ці пляжі закриті, бо у нас хо-ле-ра.

І все це знову виглядало смішно: ну кого ти залякаєш тією холерою? Кого завгодно тільки не закоханих.

Ми ввійшли в порожню альтанку і сіли на тепле дерево. Вона витягла пачку цигарок і сказала,

-Знаєш, я, мабуть, покурю. Ой, а ти ж спортсмен, не куриш. А мені дозволиш? Дозволиш, так? Хоча, ні, нічого не вийде, я сірники десь забула.

Я витяг запальничку і сам прикурив її сигарету.

-Боже, як це мені подобається.- прошепотіла вона,- На фільтрові тепло твоїх губ... Який ти милий, спортсмен.- І засміялась,- Ні. Ні! Тільки не це. Який ти нетерплячий. Ні, сказала! Зараз по руках надаю. А. Оце можна... - і ми по-змовницьки, захихотіли одне до одного. Це була гра, в яку грають, не змовляючись, всі закохані світу, навіть ті, які це роблять вперше, як я тоді. Інтуїція ніколи не підводить. А коли душа чиста, все буде як треба, по-людськи.

В ті хвилини моя душа була такою чистою, якою не буде навіть на смертному ложі, коли прийдуть янголи. Можливо нагадавши мені той час вони й пробачать все.

Націлувавшись, вона почала нюхати мене.

-Знаєш, що я роблю? Не чую відповіді. А, ти відповідаєш мовчки: не знаєш. Я-тебе-цілую-по-ескімоськи! Уявляєш, якщо ми займемося з тобою ЦИМ по-справжньому, скільки нового і цікавого ми дізнаємось одне про одного? Та ж,ні! Сказала, не зараз... От слухняний хлопчик. Давай-но я тебе за це ще раз обнюхаю. Від тебе пахне якимось залізом. Ти щофер, а не спортсмен.

І ми пішли до води, щоб змити з мене металевий запах. А вода була теплішою за повітря, і ми довго сиділи в ній, гріючись та пестячись навзаєм. А ще нас пестила морська трава і маленькі медузи, які підійшли до самого прибою. А коли вони там, значить шторму не буде.

Потім вона витирала мене і розглядала моє тіло при місячному сяйві.

-Срібна статуетка з пласким животом... Впалим. Нехай буде "впалим". Не люблю жирних,- повідомила вона,- А ти яких любиш? Пампушечок чи струнких?

Я поцілував її і вона зрозуміла мою відповідь,- А-а, таких як я! Молодець, добрий смак.

Я невміло заплів їй кіски і намагався зробити масаж спини, але для мене ця процедура виявилася небезпечно-закличною.

-Ой, ні.- збентежилась вона,- тільки не це. Це вже дуже серйозно. "Не сьогодні." Невже ти не розумієш? Не-сьо-го-дні!

І тут вона вимовила чарівне слово, яке влило спокій і впевненість у кожну клітину мого організму, яке почало гуляти моїми жилами, даруючи надію на прекрасне подальше життя: вона промовила,

-Завтра. Ввечері. Уявляєш, ти отримаєш ВСЕ. Боже, як я рада, що тебе зустріла.

І, граючись, вона двічі ляснула мене,- Ну який неслухняний!

А я вже був слухняним, я був домашнім і ручним. Я був у повному її розпорядженні.

Ми дійшли до воріт її будиночка і довго ще стояли там обійнявшись і вивчаючи один одного руками, губами, носами.- От де ціла планета!- прошепотіла вона,- А мене у школі вчили якійсь географії. Я б краще все життя вивчала географію твоїх грудей і твого живота, і твоїх рук. Які гарні в тебе руки... Не встидайся, це дійсно так, я говорю правду. О-о.. ну, все. Я пішла. Отже, завтра, в парку лейтенанта Шмідта. Запам'ятав? Коли ти так киваєш головою, то схожий на бичка, такий смішний. Ну, цьом! Добраніч.

І фіртка легенько скрипнула, зачиняючись за нею.

Я ще постояв, розглядаючи будиночок серед вишневого саду, але вікна не засвітились. Вона ввійшла і лягла спати не вмикаючи світла, щоб не будити батьків.

"Я навіть не знаю як її звуть. Яке щастя! За які заслуги доля вручила мені такого подарунка?" думав я, радісно вибігаючи в потрібному керунку. Коли б моя воля, я б і потанцював, шкода- не вмію. Зате я почав стрибати на ходу, набираючи швидкість і пробігаючи декілька кроків по стінах.

"Любов - от єдине, заради чого варто жити. Єдине, що дає нам крила."

* * *

Я вбіг до закинутої кімнатки на горищі коли вже почало розвиднюватись, десь о пів на четверту. Хлопці сиділи на спакованих чемоданах. Лейтенант Боря Єрухимович показав мені на годинника,

-Поїзд о шостій, сержанте! Такої безвідповідальності я від тебе не очікував. Залишити цих двох недоумків з секретною зброєю, не давши ніяких інструкцій. Вони знаєш що тут робили? Їли якісь недоїдки! Та справа не в цьому. Гайда.

Ми всі похапали сумки й чемодани, але Єрухимович затримав мене,

-Ні, за те що був таким бараном, мусиш відпрацювати. Ми пішли, а ти зроби, щоб бомж замовк.

Я ще посміхався їм у спини за інерцією. Я ще посміхався, відчиняючи дверцята шафи. Але з неї на мене глянуло інше життя.

Стопи і зап'ястки бомжа посиніли, очі налилися кров'ю. Він уже не боявся мене, він знав, що означає мій прихід. Він не пручався, але й не моргав, ловлячи мій погляд своїми набряклими від крові очима, наче намагався розчинитися в мені і передати мені якесь знання, до якого я, в свої дев'ятнадцять років, ще не доріс.

Я сіпнув лівою рукою і бомж повів поглядом за нею, чекаючи якогось знаку. Він уже не дивився в мої очі і це дало мені секунду на короткий рух правицею.

* * *

-Спортсмени!- задоволено заволав провідник, коли ми всідали до його вагону.

Кустанай підморгнув йому і провідник спробував підморгнути у відповідь, але не зміг. Він був п'яним, мов чіп.

Бронзова Поліна Осипенко махала до нас пілотською рукавицею і, здавалося, от-от затупає своїми важкими унтами.

А потім весь світ, від обрію до обрію, залив дощ. Вікна в нашому купе запотіли і Рімас пальцем почав малювати на склі, одне за одним, серця проткнуті стрілами.

Я підвівся, опустив вікно і почав зазирати чи то в майбутнє, чи просто вперед, по руху поїзда. А дощ бив мене по щоках. І він і я розуміли за що.-

Щастя мені більше не усміхатиметься.

СХІДНІ МОВИ НАЙСКЛАДНІШІ.

-А горілка як буде по-їхньому?

-Так вже одразу й горілка. Інших слів не існує, чи що?

-Ні, та все ж?

-Хонжа...

-А людина?

-Жень.

-Жень... Це точно?

-Рівно настільки, наскільки нашими літерами можна передати звуки їхньої мови.

-Звичайно. Я от лише думаю "жень"... "шень"...

-Досить. Заткайся.

Дідько мене під'юдив порушити наказ і залишатися поряд з таким недоумком, замість того, щоб відійти на встановлену дистанцію, відіслати його та й самому змінити це не дуже зручне укриття на щось більш підходяще.

В западинці, де ми прилаштувалися, було вогко. Високі трави, котрі росли там, окрім здібності миттю вкривати людські обличчя і руки мноством подряпин, ще п'янко пахли і аж до полудня тримали на собі росу.

Видимість із западинки з трьох боків обмежувалася густим чагарником і лише в західному керунку, куди було направлено цівки наших автоматів, ми мали чудовий сектор обстрілу, надійно замасковані все тією ж соковитою травою, що важко пахла.

-Дома теж так було. Пам'ятаю...

-Ще раз повторюю: заткайся.

А що було мені робити, коли він пер напролом через чагарі з таким галасом, що його могли почути всі, хто хотів, принаймні ті, кому потрібно було чути. І затвором заклацав до мене так войовничо, що мені одразу пригадалися всі мої борги. Та виявляється коліна у нього тремтіли не менш ніж у мене; все ще заспокоїтися не може, то по боках озирається, то поривається порозмовляти. Довелося залишити його при собі. Нехай вже.

-Я чув. Ти телебачення з "того боку" іноді дивишся.

-Намагайся розмовляти тихше. - він притихшує гучність.

-А все ж таки дивишся?

-Так.

-І бувають цікаві програми?

-Нечасто.

Тиша стоїть по-справжньому мертва. Ні цикади не дзвенять, ні пташки не співають. Жах.

-О, дідько!- свариться Цей, видко вколовся. Сам винен, менше смикатись буде. - Слухай, а змії тут є?

-Є.

-Багато?

-Багато і дуже злих.

Зрозумів, мабуть, замовк. А за деякий час і світати почало. Все перед нами, мов на долоні: місцевість майже гола, якщо не зважати на кущі, розкидані тут і там. І за три кілометри наша спостережна вежа. Я й заспокоївся коли сонце зійшло. Не зовсім, правда. Але дозволив Йому сісти. І поїсти дозволив, мовчки, природньо. А Він знову завівся: я тобі, каже, зараз вірші почитаю, котрих ніхто не чув, тому що я їх нікому не читав.

" Воспоминания о мае, как лепестки упавших вишен,
Их улетающие стаи легки, изменчивы, не слышны,
И отдаленнее и глуше, и тем желанней, чем всегда,
Еще прозрачные, как лужи, неповторимые года".

Розповів і мовчить, жує потихеньку свої консерви і ні про що не запитує. Коли б Він після цього запитав: "Ну як?", я б відповів: "Погано.", а то б і промовчав, що набагато гірше. Але Він мовчить. Тоді я запитав,-

-Тебе в листопаді призвано?

-Так.- каже.

-Тому й травень таким добрим запам'ятався.

-Мабуть...- і раптом,- Ти сьогодні боявся?

-Ні,- кажу,- страшніше ніж минулої зими мені вже не буде ніколи: тоді почалися пожежі. Снігу тут ніколи не буває, вітри сильні і взимку все навколо горить, пожежі гуляють з одного боку кордону на інший, а з ними й порушники. Ото страх.

-А я сьогодні вперше перелякався до смерті. І раніше ж ходив на патрулювання, а сьогодні якось відчув, що таке смертельний страх. Може тому, що сам залишився. - Він закінчив їсти і влігся поряд зі мною. Почав умощуватися, зітхнув,- До чого ж незручно.

-Спробуй поменше рухатися,- попередив я,- у труні буде зовсім вже не зручно.

Після цього ми пролежали мовчки, хвилин з сорок. Потім я підвівся, відкрив ножем консевну бляшанку і спробував їсти глевкий мов пластилін печіночний паштет. Той паштет застрягав у моєму горлі, зовсім не бажаючи потрапляти до шлунка, та я все копирсався в банці: треба було заглушити якось марші в кишках.

-Закурити б,- пробурмотів я, розімлівши від їжі, але сусіда не відповів мені. Якось дивно поглянув у мій бік і, поспішно, прицілився в мене з автомата.

За мною, ледве дихаючи, стояв хлопчина з іншого боку. Вже на що ми молоді, а він, порівняно з нами, був зовсім пацан. Років сімнадцяти, чи й молодше. На нас він вийшов випадково, обманутий тишею. Тиша завжди оманлива.

У два стрибки я опинився біля ошелешеного порушника. Підсічкою звалив його на землю, лівою рукою затис рота, притисши голову до землі, а правицею вчепився в його худе плече. Тут же підбіг мій напарник і, для більшої впевненості, тицьнув у живіт хлопця цівкою автомата.

Нам не довелося довго роздумувати, що робити з незваним гостем далі. Якщо в перші секунди боротьби у нас не було часу на роздуми, то в наступні хвилини думати вже було нікому. Той, що лежав, закричав жалібно і гучно, одночасно намагаючись вирватися з моїх рук і відвести від себе зброю, яка загрожувала смертю.

Кричав він дико. Весь запас легенів вкладаючи в один протяжний звук, котрий означав для людини будь-якої нації жах і небажання підкоритися обставинам. Крик його ще не досяг свого апогею, коли трапилося те, чого не повинно було трапитися ні в якому разі - пролунав постріл.

Звучання його було приглушено-неправдоподібним, але я одразу відчув, що означає цей звук для хлопчини з пласким обличчям.

Мої руки не відпускали тіла, що звивалося, навіть коли крик перейшов у передсмертне хрипіння. Я разом з ним відчував початок смерті. Куля, здавалося, пройшла між моїми пальцями. Кров буквально хлестала з грудей хлопчика. Він неприродньо вигнувся, напружився, ніби видавлюючи з себе гарячий червоний струмінь, а потім обім'як. Тіло його ще раз судомно смикнулося і очі розплющилися так широко, як вони лише можуть розплющитися у людини його раси.

Хтось біг до нас кущами. Ревів двигун автомобіля.

-Ідіот! - кричав я в обличчя напарнику,- Ідіот! Скотина! - і не було інших слів, котрі б я міг кричати в ці перекривлені тремтячі губи і пітні щоки.- Ідіот!

Він не був спроможний вимовити навіть таких слів. Він лише поводив головою і відступав від мене до кущів. До заростів, з яких хтось невидимий проставив три крапки рваних дірок на його спині.

Знову лунали постріли, тупотіли чоботи, чувся незрозумілий гомін, завивання сигнальних ракет і знову постріли.

Хтось, із зірками на погонах, тріс мене за плече, а я не розумів, чого він хоче, я дивився на порожні бляшанки.

Ніби двоє просто снідали.

Та трапився третій.

БЛУКАЮЧИ ВІКАМИ.

Моя кохана народилась у Даугавпілсі, я завжди це не просто пам'ятав, я це відчував. Хоча вона там тільки народилась, а я, тим більш, ніколи там не бував, та якісь блискавки зрідка проривають пелену забуття, і ми згадуємо більше, ніж могли собі уявити та дізнаємось про себе таке, про що б ніколи і не запідозрили.

Так сталося і зі мною, зовсім недавно, в країні, яка раптом стала чужою.

Крізь заслону, яка відділяла мою свідомість від усіх реалій навколишнього світу, я чув слова: "ампутація", "аорта", "новокаїн" та "четверте ребро".

Біль був таким сильним, що перестав бути просто болем, він охопив мене повністю і з чогось зовнішнього став моєю частиною, а потім я увесь перетворився на біль і він більше мене не турбував. Я теж не ворушився, щоб не турбувати його.

Я почав забувати де власне я, а де біль, і в цей час він здивовано затих. За ширмою туману хтось заговорив грузинською, а я подумав: "Олена народилася в Даугавпілсі". Зовсім не напружуючись, я побачив чорний штамп у свідоцтві про народження. За незграбними друкованими літерами МЕСТО РОЖДЕНИЯ йшла каліграфічна із нажимом в'язь: Двинск .

Літери, збільшуючись, насунулись на мене. Вони росли, і гладенький папір спочатку став гулястим, а потім волохатим. Суцільна лінія туші розпалася на дві чорні борозни від стального пера; вони перетворилися на чорні плями на сірих торосах, і все це зі свистом пролетіло повз мене. Усе це було формою і, отже, не відігравало великої ролі; усе цінне ховалося глибше, і найцінніше було суттю.

Вітер куйовдив моє волосся. Я реготав, потрапивши у 1227 рік. Ішов дощ, і багато хто пооглядався на мене здивовано, але я радів відверто, і їхні сторожкі та здивовані обличчя теж почали посміхатися.

-Was machen sie?* ( * - Ти що робиш? (нім.)

-Ich lebe!!!** ( ** - Я живу!!! (нім.)

Я ж бо радів по- справжньому, пам'ятаючи, що в Ткварчелі моя смерть була невідворотно - сумною, хоча й тягучою.

Я затис меч під пахвою лівої руки і відкусив напівобірваний ніготь на середньому пальці правої. Моя кров була солоною та теплою, і я, смакуючи, лизав свій великий брудний палець. Потім я запхав його глибоко у мокре волосся за вухом, підстрибнув і знову заволав:

-Alles! Fertig!*** ( *** - Все! Кінець! (нім.)

-Du bist Dumkoopf!**** - засміявся хтось із наших. ( ****- Ти дурний! (нім.)

-Aber ich lebe!***** ( ***** - Але живий! (нім.)

Кнехти з Landman - ів****** (****** - наймані рицарі (давньонім.) збирали вбитих, зморені рицарі, усе ще ховаючись за інерцією за дерев'яний частокіл, дивились на поле під горою та узлісся неподалік, де язичники Тройдена рубали на шматки усі свої чотири каменеметальні машини. Вони розписувались у своєму безсиллі, бо фортеця була, ну диво яка хороша!

Чотири тижні вони обстрілювали нас руськими стрілами та рубали литовськими мечами. Завалювали градом каміння. Каміння було величезним, і його було так багато, що для спуску зі стіни мені не потрібна була драбина: я стрибав з однієї купи на іншу, поки не досяг землі.

Біля викладених у рядочок поранених я помітив знайому горбату постать у лахмітті.

-Гей, відьмо! - заволав я весело, трясучи рукою. - Зупини кров, що це вона лляє та й лляє!

Стара зло блиснула до мене очима, потім поглянула на палець без нігтя і злісно плюнула.

-Таке гарне тіло призначалося комусь більш розумному!

-Ти про що? - не зрозумів я, зачудовано дивлячись як кров від плювка старої чорніла та засихала, згортаючись. Лизнувши її, я відчув жар, ніби пальця припалювали вогнем.

-Іди за мною!

Мені було смішно, і все ж я підкорився цьому зморщеному грибу. Ми ніби грали в таку гру, ми були зв'язані дивною шаною, невідомо чому.

Коли п'ять тижнів тому я виловив її в лісі, вона кусалася та шкрябалася не згірше за рись, але, глянувши мені у вічі, раптом скам'яніла і промовила людським голосом, що піде за мною до самого Дунебурга, бо там скоро буде багато хворих, а вона вміє лікувати. Я був розчарований, що це усього лише відьма, а не дика волохата людина, котру я бачив у лісах Франції. Якщо носити при собі шматок шкіри дикої людини, то усі вовки та собаки будуть від тебе втікати, а стара баба і є стара баба - користі мало.

У землянці, куди ми спустились, плакала дитина. Стара подала мені дитину до рук і сказала:

-Це твоя дитина. Дівчинка.

Я стояв, посміхався і не розумів, чого від мене хочуть. Дитина припинила плакати.

-Ти повинен залишитися з ними, з твоєю жінкою та дитиною.

Я байдуже подивився на лежачу жінку, котра байдуже дивилася на мене.

-Ти щось плутаєш, стара.

-Ні, ти повинен залишитися.

-Облогу знято, днями магістр Ернст піде до Риги, піду й я, а скоро повернусь, ти ж знаєш, тоді й поговоримо.

Стара зло сплюнула і накреслила на землі магічний знак.

-Ти не повернешся! - закричала вона.

-Ну то й що? Я - солдат.

Вона вже сиділа зігнувшись у кутку та скрушно бурмотіла:

-Жаль. Так буває лише раз на тисячу років...

-Не засмучуйся, - спробував я втішити її.

-Слухай уважно, - перервала вона мене, - ти підеш і не повернешся, солдатське щастя куце, але тут залишиться частина твоєї душі, і ця частина лежить у тебе на руках. Роздивись її уважно. Та запам'ятай назавжди.

-А що, вона теж відьма?

Стара мовчки плюнула. Щось часто вона плюється. Дівчинка тримала двома руками мій палець та смоктала його. Той самий, без нігтя.

Я не розуміюся на дітях, але дівчинка була як дівчинка, тільки вже дуже уважно на мене дивилася. Потім схлипнула, відірвалася від пальця і потяглася ручками до мого обличчя. Я схилився, а вона вчепилась у мою бороду і мовчала, все так само уважно мене розглядаючи.

Я підсів до старої. Вона посміхнулася й забрала дитину, щось нашіптуючи. Вона ще загортала дитину в лахміття, а дівчинка вже спала.

-Що ти можеш зробити для цієї жінки та дитини?

-Залишу тебе з ними.

-Щедрий пан! А ще що?

-Ще я дам тобі ось цього римського золотого ланцюга. Я здобув його...

-Не розповідай, бо не візьму!

Я розсміявся, а стара узяла ланцюга паличкою, мов якусь бридоту, і вкинула до шкіряного мішечка.

-Жаль, що ти не повернешся, шкода... - пробурмотіла вона. - А запам'ятав, які у дівчинки очі?

-Ні, - відповів я, і тепер захихотіла стара.

-Дурню ти, дурню!

-Чому це?

-Це мучитиме тебе від цього дня і довіку.

-Та ну, - відмахнувся я. Я ж бо запам'ятав, тільки не знав, як називається такий колір, колір ліщини. - А настоянка твоя визріла?

-Визріла. І сьогодні я вип'ю разом із тобою, нап'юсь, як і ти.

-Покажеш мені майбутнє? - під'юдив я її.

-Навіщо тобі майбутнє, ти солдат. - засміялася вона.

Я скинув із себе панцира, а стара загрюкала у кутку глиняним кухлем та зашурхотіла берестяною баклажкою, посміхаючись : відьма, відьма і є.

Дивно, подумав я, частина моєї душі залишиться тут. Треба б запам'ятати хоч назву цього замку.

ЗУСТРІЧ.

Справа в тому, що багато хто не розуміє головного феномену нашої території: час тут зупинився на "вітрі змін". Давно зупинився. Я це відчув на київському вокзалі вночі.

Ще нічого не трапилось, я просто йшов, вдивляючись у темряву і раптом побачив усе очима хорунжого з грудня сімнадцятого року. Було холодно, і зім'ятий кашкет без дроту в крисах не рятував од вітру. Я думав - це просто мороз, але це відчуття небезпеки охолодило потилицю та здибило волосся. Мене всього пересмикнуло і протягло крізь тонку обволоку, що відділяла ці дві дрібні події: тоді теж була ніч.

Не я вклав йому до рук ребристого костура, а він дав мені до рук скальчасту дошку від пакувальної скрині. Лівою долонею я відчував акулячі хребці, тобто це був кульгаючий він, а правою - шерехатість дошки з цвяхом на кінці, тобто це був я сам.

З тієї хвилини, як я наштовхнувся на його спину і пройшов крізь тонку мембрану їх часу, побачивши все як в стереоскопічному кіно - набагато ширше, ніж раніше, та все ж, очима хорунжого.

Я раптом зрозумів, що квадратові "носаки" його хромових чобіт називаються "віра"; тільки глянув на них і згадав, зрозумівши, що ці чоботи притягують небезпеку своїм рипінням, а мою небезпеку, в моєму часі, притягує куртка "Alliance". Я подумав, що вона не шелестить і не рипить, та хорунжий відповів: "Все одно," - і попрохав не відволікатись: ми наближалися до провулка.

Ми разом крикнули: "Яап!" і першими почали молотити темряву за рогом. Із коцюби хорунжого пружина витиснула довге блискуче лезо, тому його тіні розбіглись першими, хоч їх і було троє. Мої теж зникли в темряві провулка, їх було двоє. Мої були "петеушниками". Хто були його супротивники я не зрозумів.

"Бідна наша Україна восьмиока", - подумав він.

"Чому восьмиока?" - подумав я, але він не відповів.

Небезпека минула і ми виходили із "штопору" часу, його спина у смішній шинелі без хлястика віддалялася, хоч він і кульгав. Його поранило в Карпатах, за селом банилів, а мені ще тільки судилося бути пораненим.

"А як же час?" - подумав я.

"Тут він зачепився і зупинився на "вітрі змін", - подумав він.

Взаєморозуміння зменшувалось. Я ще намагався дотягтися до його думок і второпав, що про Ейнштейна він навіть і не чув ніколи. Зараз він думав про феноменологію Гегеля, латинський синтаксис та пробував зрозуміти, як це "морковній чай"?

Ще за секунду я залишився сам. Сніг закінчився, почалася мжичка. На привокзальному майдані метушилися люди, котрих я не розумів.

ДАВНО.

На Заході "дикими гусаками" називають найманців, які за платню, захищають чужі уряди.
Українці десятки років захищали чужий уряд без усякої винагороди, отже вони, аж ніяк не "дикі".

Дивні речі, іноді, виробляє з нами пам'ять, не помічали? Я випростовую пальці і дивлюсь на нігті. Що змоїми нігтями на руках? Нічого. Вони завжди правильної форми, чисті та прозоро- світлі. Але такими вони були не завжди. Вдивляючись у них я згадую 1945 рік і місто Амштеттен, я стою в солдатському строю, єфрейтор розглядає мою руку і запитує,

-Was ist das?* ( * - Що це? (нім.)

За декілька хвилин, ми підемо на передову і ввечорі, під завивання сирен, при світлі фар та вибухів, совєтські танки "ІС" розчавлять нас.

Я не розумію німецької мови, хоч на мені й німецький однострій. І я готовий захищати Європу від варварів, я, напевно, посміхаюсь у відповідь на повторене: "Was ist das?" єфрейтора. Я знаю, що до вечора, усі 60 чоловік, які стоять тут, помруть, і не розумію при чім тут мої брудні нігті.

Єфрейтор, мовчки, присідає, тягне руку до асфальту і методично тре мої нігті об бруківку. Мені незручно стояти зігнувшись. З обідраних подушечок пальців хлеще кров. Єфрейтор притискає до асфальту мою другу руку.

Ніхто не сміється. Всі уважно дивляться як єфрейтор подає мені свого сніжнобілого носовичка.

Я випростовуюсь як по команді "струнко", задираючи підборіддя. "Це ж треба, - думаю я, - поимрати з обідраними пальцями. Це ж треба, не поталанило, сором який."

* * *

А нігті на великих пальцях ніг у мене криві і вже ніколи не випрямляться. Такими вони стали в совєтський час.

Я лежу на розкладачці у "дитячому садку". Мертва година. Нянечка проходжається між шеренгами ліжечок, поправляючи ковдри; зупиняється, роздивляючись мої ноги.

-Что это? - говорить вона і у мене всередині усе стискається. Я не знаю "что это". Я маленький. Але я знаю, що зараз мені буде боляче.

"Что это?" вже лунало, коли нянечка побачила як стирчить мій прутень.

-Что это? - запитала вона погрозливо, вказуючи пальцем, а я не знав, що вона має на увазі: чи чому стирчить, взагалі, чи чому стирчить так незграбно вліво. Ні на одне з цих запитань я не знав відповіді, тому що лише п'ятий рік був у своєму тілі.

На той раз вона взяла мій прутень у руку і сильно вдарила по ньому лінійкою. Було дуже боляче. "Что это?" означало біль і я, про всяк випадок, почав мовчки плакати. Нянечка підняла мою ногу і зірвала ніготь з великого пальця.

-Кричи, - сказала вона, а я плакав мовчки. Вона зірвала ніготь з великого пальця другої ноги і знову сказала, - Кричи. - а я продовжував плакати мовчки. Поряд зі мною спала дівчинка Олена і я б умер, якби вона побачила як наді мною знущаються. Я плакав мовчки.

Нянечка поклала обидва нігті на подушку, поряд з моєю головою, поправила простирадлечко і промовила:

-Передай своей маме, что она сука.

Я не передав цього мамі. А нігті викинув. Ніхто про це так і не дізнався, лише з тих пір, я не сплю вдень, а вночі сплю дуже чутливо. Нянечка, мабуть, ще жива.

* * *

А у місті Амштеттен нас, з єфрейтором, російський танк вдавив глибоко в землю, та ще й розвернувся на місці. Нас так і не знайшли і не перезаховали тому, що зверху насипали дорогу.

Ми так і лежимо, обличчям до обличчя, дашок шолома єфрейтора упирається в мою очницю.

З тих пір я терпіти не можу цілуватися з чоловіками.

1956.

Нас не соромило, що наша уніформа була вічно зім'ятою, галіфе обвисали на задницях і бульбились на колінах. Ми були синами покорителів цієї країни і, звішуючись із кузова ваговоза, вслід кожному дівчиську кричали,-

-Madchen!* (* - Дівчина! (нім.)

Ми не вміли з ними розмовляти і, по суті, то ми, а не вони були "німцями".

Нарешті одна з них посміхнулась, зупинивши свого велосипеда і гукнула у відповідь,-

-Ja, ja, ich weiss, eine Minute - drei Kinder!** (** - Так, так, я знаю, одна хвилина - і троє дітей! (нім.)

Ми завивали від радощів: вона, щось, відповіла, о дає, дівка! Молодець! Приклади ППШ грюкнули об кузов і, якось само собою, вибухнуло:

Несе Галя воду!
Коромисло гнеться!
А за нею Йванко!
Як барвінок в'ється!

І що нам була якась Угорщина, коли русява Німеччина сміялася, прикриваючи обличчя долонею з розчепіреними пальчиками : "Drei Kinder!" Знай наших!

... Але рідко кому з нас довелося запліднити угорську дівчину, і багато хто сам був запліднений густо посіяним свинцевим насінням. Одначе думати про це, мало хто встигав: занадто швидко змінювали одне одного високе сонячне небо, деренчання розхлябаної підвіски на чужих бруківках і тиша невідспіваної безодні.

Того року я, в черговий раз, достроково народився тому, що хтось достроково загинув.

ПРОЦЕСІЯ.

-І погодьтесь, - сказав він мені, - в нашій валюті це не так вже й багато.

-Так, звичайно,- погодився я. - Коли я вірно зрозумів, за цю ціну ви обіцяєте, що на похороні будуть присутні... Скільки?

-Сорок.

-Саме так, сорок пристойно вбраних чоловіків, як ви сказали: "безутішного вигляду".

-Так. Це гарантує фірма. Вони будуть респектабельними і, до того ж, ітимуть пішки, що надасть погребальній церемоній деякої імпозантності.

-Будуть лише чоловіки?

-Так.

-Не знаю, не знаю, - пробурмотів я, барабанячи пальцями по столу.

Бідолашний Федір, як невчасно він помер. Мені дуже шкода. Але трохи втішає те, що в заповіті двічі згадується моє ім'я, і у фірми тепер один власник, знову ж таки я. Федір зостався вірним собі, він не був скупердяєм, навіть помираючи. Тоді чому розмірковую я ? Що для мене якісь нещасні копійки? У моєму гаманці й то більше.

-Скажіть, гроші треба давати кожному? - запитав я, не розуміючи, як можна розділити такий мізер на сорок респектабельних чоловіків.

-Ні, справами займаюсь я один. Вони досить мовчазні хлопці.

-Що ж, беріть, - ледве вичавив.

Я не був певен доцільності свого вчинку.

* * *

Все ж, посередник не підвів мене. На похорон прибули всі сорок чоловіків, він привіз їх у критому ваговозі.

Незабутнім видовищем було, коли за труною Федора ступало сорок поважних панів. Це так схвилювало багатьох друзів та родичів небіжчика, що вони полишали свої авто і теж подалися пішки, поряд з мовчазними "чоловіками безутішного вигляду"...

А вчора вже ховали мого сусіда. На церемонії був присутній той самий бізнесмен зі своїми колегами. Тільки їх вже було сорок два. І варто сказати, Федір серед них виглядав досить респектабельно.

ВСТУП.

Дзвінка не було. Двері відчинилися самі, раптово, не даючи мені навіть секунди, щоб зосередитись. Що ж, вони мене чекали, і чекали давно. Нічого було гаяти дорогоцінні секунди. Вони це розуміли.

Пропустивши мене до середини, двері безгучно зачинились. Все. Я, звичайно, очікував побачити щось подібне, і жодним чином не збирався відступати, та все ж промовив: "Все". Подумки, звичайно. Далі - ні кроку, нехай підходять першими, якщо їм так потрібно все це, а то біс його знає, що там далі вготовано мені. Авжеж, диявол, напевне ж, знає, старий біс!

Чого вони зволікають, чого чекають? Невже їм мало моєї присутності?

Вони мовчали.

У мене навіть голова розболілася від зачаєних криків, котрих не випускало моє горло. Вони билися у моєму мозку. Шукаючи виходу, тикалися у темне склепіння мого черепа і опадали. Безсило. Кричати не можна. Вони ж мовчать.

Мовчать і очікують. Я відчуваю їх, вони тут і їх багато. Вони сидять, десь там, і дивляться на мене, тому що все добре бачать. Бачать і чекають, щоб я сам переступив через цей поріг, без будь-чиєї допомоги, тільки тоді вважатиметься, що я звершив своє входження добровільно, за власним бажанням.

Гаразд, іду.

Як ви тут влаштувалися? Ага, з вигляду міська квартира, а далі похмурий тунель, ледь освітлений, вологий, з нішами пообіч.

Ось і вони! Вовтузяться в нішах, мов таргани, у самісінькій темряві, і поблискують звідти очима.

-Ви прийшли ...и...и...?!

Який гучний голос, звідки він, чий він?

-Так, я прийшов.

-Не будемо довго затримувати. Вам, сподіваємось, відомі всі умови та подробиці договору?

-Так, звичайно.

-І ще одне - наші документи закріплюються кров'ю.

-Я знаю.

-Що ж, почнемо. Ось чаша і ось ніж.

У мене душа втекла в п'яти. А, втім, біс з нею. Захочуть - дістануть, мені не шкода.

Ось чаша і ось ніж.

ДІМ, ДЕ ТИ НАРОДИВСЯ.

Сон відходив поступово і. Ще знаходячись на грані, між його чудовими видіннями та реальністю, я відчував як мою щоку пестить теплий промінь вранішнього сонця.

Чувся монотонний скрип колеса та подзвякування ланцюга біля криниці. Десь, недалеко, вовтузилися кури. Я розрізняв серед їхнього квохтання голос півня, і уявляв його надмінний погляд, чорно-жовто-червоне пір'я хвоста та заломлений гребінь.

Дзенькнула дужка відра. Я прокинувся. Уся кімната була залита світлом, навіть темнуватий килим сяяв новими м'якими тонами, невидимими при іншому освітленні. За дзеркальним склом буфету, із глибини солідної напівтемряви, світилась гірка штучних фруктів. Лівіше, зі стіни, на мене дивились бабуся та дідусь. У шлюбних строях. Поряд. У рамці, висіло їхнє шлюбне свідоцтво, з червоною печаттю міста Бостона. На полицях тіснились старі книжки.

Я лежав у кімнаті для гостей. Що поробиш, в домі своєї матері я вже став гостем...

Чорний стілець, біля мого ліжка, вмістив на собі вазу з букетом квітів і картату сукенку, з - під котрої визирав краєчок мереживної жіночої білизни: "Вона тут!" - зрадів і здивувався я. Звичайно, онде, на дзеркалі лежить її рожева масажна щітка.

Одягши джинси, я вийшов на вулицю.

-Aici Cernauti, transmitem Stiri den regiune...* ( * - Говорять Чернівці, передаємо обласні новини (рум..) - оксамитним голосом проговорив мені вслід репродуктор.

На ганку, мене, з ніг до голови, обволікло туге тепле повітря, наповнене росистими пахощами ранку.

Пах виноград, що вився по стіні будинку та через усе подвір'я, пахли високі рожі, рівною стрічкою виструнчившись уздовж паркана жовті сливи, напівпрозорі і соковиті, навіть на вигляд. Але особливо - горіх. Я, босяка, по теплому камінню, підійшов до нього, розломив між пальцями листочок і вдихнув аромат. "Мій улюблений запах", - подумав я.

В літній кухні нікого не було. Я випив кухоль холодного молока, заїв, відщипнутим від буханця, шматочком хліба. Подумав, чи не випити вина із одного з сорокалітрових бутлів, але вирішив, що не дуже хочеться. Крізь дрівітню та майстерню, заповнену дошками, стружками, рубанками й пилами, пройшов у сад. Зірвав округлу ягоду суниці і, любуючись нею, подумав, що кохана могла побігти на Сірет, покупатися, з моїм братом Ігорем.

Рипнула фіртка. Не обертався, по кроках намагаючись визначити , хто йде...

... Грюкнувши незагвинченим ілюмінатором, хвиля закинула в каюту, відра зо три, солоної тихоокеанської води: сусід, покуривши, знову забув його загвинтити.

Я дивився на струмені вологи, що повзли по переборці, на калюжу на палубі і бризки на склі. Мені хотілося продовження чуда, але реальність увірвалася двома авральними дзвінками та хрипом "спікера": "Рабочей смене! Постановка трала!"

Увійшов напарник, загнавши з собою порцію холоду, пахощів мокрого брезенту та гнилої риби.

-А ще майбутній командир, чортова лялька! - закричав я на нього.

І ніхто із хлопців, та й я сам, не могли здогадатися, чому в мене увесь день поганий настрій.

ГАСТРОНОМІЯ.

Добре початий день і закінчувався прекрасно: в автобусі виявилося повнісінько вільних місць.

-Жінко,- крикнув я, заходячи до квартири, - ми зараз підемо гуляти!

-Чудово! Від тебе так смачно пахне морозом. У-ух! Я теж хочу гуляти!

-Збирайся.

-Спочатку ми повечеряємо.

-Та мені щось не хочеться.

-А я на тебе чекала увесь день...

-Здаюсь. Згода.

Погода стояла прегарна. Вечірнє повітря подзвонювало від легкого морозцю, сніжок рипів, сяяли зірки. Не було ані зайвого шуму, ані вітерця.

Я зупинився, вдихнув на всі груди:

-Пахощі які!

-Ти мій чарівний! А я б і не помітила...

-Ти про що?

-Та, онде ж чебуреки продають. З м'ясом!

Довелося стати в чергу.

-Ні-ні, - сказала дружина до продавщиці, - не один, ми візьмемо два.

-Але я не хочу.

-Що значить "не хочу", любий?

-Я - ситий.

-А я запросто допоможу тобі.

-Добре. Два, будь ласка.

У кінотеатрі продавали морозиво.

-Не буду, - одразу попередив я.

-Ну, хоч скляночку лимонаду! До речі, візьмемо он того печива. Я його так рідко бачу, та й вдома чай нема з чим пити.

Потім була шоколадка, а після неї - фільм. Непоганий, від душі посміялись.

-Ти загубила своє печиво, - сказав я по дорозі додому.

-Я з'їла його, - махнула вона рукою, - чого додому тягти?

Ліфт ще працював. Це було дивовижно. Перед дверима я поцілував свою дружину, і вона посміхнулась.

-Я голодна, як вовчиця! - промовила вона, скидаючи пальто.

І побігла до кухні... Я шмигнув до спальні, швиденько сховався у постіль.

-Милий, - проспівала дружина, - ти хочеш перед сном з'їсти ось цю сметанку.

Я здригнувся, побачивши склянку.

-Знаєш, напевно, ні.

-Ти ж мужчина, тобі треба багато їсти.

-Іншим разом якось.

-Тоді твоя жіночка з'їсть її за тебе!

-Так, будь ласка.

І вона з'їла її, можете не сумніватись.

-Ти піжаму вдягнув? - почув я крізь дрімоту.- Ну, звичайно, ні! Що за чоловіки такі! Як сама не прослідкуєш... І не поголився?!

Лише за п'ятнадцять хвилин у спальні погасло світло і у мене під пахвою запахло нічним кремом.

Мені знову приснився улюблений сон. Я сидів у компанії чоловіків (самих лише чоловіків!), у довгій залі із низькою стелею та кам'яною підлогою, притрушеною тирсою. Ми всі були неголені, у самих лише чорних балахонах, аби-як підв'язаних мотузками, і в сандаліях на босу ногу.

Ми грали в доміно: зі всієї сили гримали кістяшками об стіл, сміялися, кричали нелюдськими голосами:

-А ось так! І - ще! А оцю не хочеш?!

Переді мною стояв лише глечик із сухим вином, і нічого більше. Навіть скоринки хліба.

МІСТО СИНЬОГО МАРЕВА.

Якщо відверто, не так вже й багато міст я любив; значно менше, ніж жінок. І з тієї невеликої кількості першим був Порт - Роял. Ні, усе ж не найпершим, скажемо так - одним із улюблених.

Там у мене був маленький будиночок. І мене там колись чекали. Не лише мені подобався Порт-Роял - вільні люди всіх океанів, теплих та холодних морів, мріяли хоч раз у житті побувати в місті, де довкола - лише свої. А я там жив... Довго. Від середини життя і по... Не пам'ятаю. Спомини з тих часів обривисті, епізодичні, не дуже захоплюючі, як довгі і сумні штормові переходи.

Найчастіше мені згадується тихий вересневий день нашого повернення після півторарічної відсутності: місто ми побачили на світанку. Вахтові матроси, дуріючи, розхитували гамаки, розбурхуючи сплячих.

-Порт - Роял, джентельмени, Порт - Роял!

Ми, напіводягнені, заспані і мовчазно - щасливі потяглись на бак.

-Он він, он він! - повторював юнга, вказуючи напрям, невідривно дивлячись на точку небокраю, як при команді "людина за бортом". Його обіймали та плескали по плечу, залишаючи в тім же положенні: сьогодні він був героєм дня, і усі, віддаючи йому його славу, запалювали і, влаштовуючись зручніше, вдивлялись у далеку смужку, де сірість моря перетворювалась на синь неба. У місці їх зіткнення, невірогідно далеко і невірогідно низько імла була часто поколота золотими шпильками та туманною пульсуючою павутинкою світла.

-А чому так багато вогнів, адже ніч іще? - запитав хтось недосвідчений.

-Корчми працюють цілодобово, - відповів інший, викликавши істеричний сміх. Нас трохи трусило: від вранішньої прохолоди, від хвилювання передчуття, від духоти очікування та невпевненості надій. Починалась "прихідна лихоманка". Не у всіх, звичайно. Старигани, почухуючись та спльовуючи за борт, поплентались досипати "своє законне", а молодь почала сперечатись, намагаючись по вогниках відрізнити знайомі шинки та борделі.

Я теж дивився у той бік, поки світанок, наблизившись, не потопив іскорки вогників у своїй каламутній димці. А коли стало зовсім видно, обрій ліниво народив тонку буру ниточку суші, яка зрідка ховалася за гребінцями хвиль. Але ми були терплячі, ми знали, що до полудня ця, брудного кольору ниточка, перетвориться на прекрасні скелі, розкреслені терасами вулиць та обліплені ластів'ячими гніздами будівель. Зблизька ж, з рейду, Порт - Роял буде білим - білим, як французький королівський прапор, йому так і личить, місту королів моря, місту найдешевшого у світі золота.

По стрімкій кам'янистій стежці я довго підіймався до свого будинку. Можна сказати, що він знаходився вже за містом, хоча за декілька років, якщо місто буде так само впевнено рости, як і раніше, ця місцина може опинитися в центрі майбутнього Порт - Роялу.

Тут урвистий підйом закінчується і починається плато. Чудове місце, правда, вітряне і далекувато від порту, та що там робити в порту. Зате звідси видно усю гавань і далеко в море.

Занадто стрімкий схил. Я злегка задихався , та й скринька набила обидва коліна. Дідько його знає, до чого незручний пристрій! Я б краще узяв шматок делі, але інакше не донести крихких речей: а в скриньці лежали крихкі речі - мої подарунки.

Усе золото вмістилось у шкіряний пояс - з ним цього разу не дуже пощастило, зате у трюмах залишилась моя частка тканин, порцеляни, срібла та прянощів, котрі продам завтра. А може, притримаю, поки ціни знову підскочать вгору, побачимо.

Слава Богу, що взагалі повернулись. Відпливали ми не на такій ганебній посудині; двопалубний був фрегат, усе чин - чином, та його розбило об рифи, і з уламків ми протягом двох місяців, змайстрували тільки те, що маємо зараз: судно невідомої конструкції довжиною у п'ятдесят кроків та завширшки у шістнадцять. Бойових якостей - ніяких, зате довезла нас.

Прохолодний вітерець з моря, поки я відпочивав, стих і. Поступово посилюючись, вже грів мою спину та потилицю гарячий степовий вітер.

Я не почув, як підійшла моя жінка. А коли випадково озирнувся , помітив її у трьох кроках від себе, зліва. Вона стояла навколішки з опущеною головою.

-Чому нічого не говориш? - запитав я.

-Рада тебе бачити, мій пане.

Мені чомусь стало смішно: вона вимовила це, не підіймаючи очей.

-Іще що?

-Пан захоче ввійти в дім чи принести вечерю сюди?

-Сюди, сюди, насидимося ще вдома. А взагалі, стривай, не хочу я їсти, підійди до мене.

Так само навколішках вона підповзла до мене на відстань простягнутої руки і знову завмерла у смиренній позі.

-Як жила?

-Третя частина грошей, які залишив пан, ціла. Я розкопала город і вже не обов'язково усе купувати. Панське майно - недоторкане.

-Ніхто не ображав тебе?

-Ні, мій пане. Декілька разів приходили індіанці, та нехай пан не гнівається, лише декілька разів, і то у випадку крайньої потреби. Вони вважають мене своєю.

-А як ти з ними розмовляєш?

-Ми знайшли спільну мову.

Я подивився на неї уважніше, вона усе ще вдягала кімоно, зачісувалась на свій лад. Увесь її вигляд був чужим.

-Я думав про тебе. - з натугою признався я. - Ти й з вітром знайшла спільну мову.

-Пан - мій муж. Він добрий до мене. З першого погляду я пізнала, що це мій чоловік.

-Та вже ж. - пробурмотів я, згадуючи той день. Ми усі троє були у провислих капелюхах та мокрих чорних плащах, по очі зарослі бородами.

І добрим я ніколи не був.

То був маленький засніжений острівець, і підійшли ми до нього тому, що побачили водоспад. Хатинку ми помітили набагато пізніше, а тоді просто набирали прісну воду до анкерів.

Хатина стояла збоку, над озером, і її білі стіни були перехрещені чорними дерев'яними балками, як у мене на батьківщині, і дах був вкритий соломою і навкруги були сосни. Усе це відсвічувалось у синій - пресиній воді, а зверху повільно падав лапатий сніг.

Ми мовчали і мені хотілося плакати у цій тиші. Здавалося, що я потрапив у зачарований світ свого дитинства, тільки не чулося таємної мови чорнобривців. І в хазяїна хатини були не по - нашому вузькі очі, а волосся заплетене в косу.

Його дім був бідним, взяти там було нічого. Найціннішим у нього була дочка, яку ми й забрали. Ми навіть не вбили його, лише Карл милостиво врізав його по переніссю ефесом палаша, коли він закричав на нас.

Зараз я розумію, що з таким же успіхом ми могли і вбити його і спалити будинок. Але ми лише забрали його дочку.

Вона ковзалася на своїх дивних дерев'яних, схожих на козині копита сандалях. І я зняв їх з неї і викинув до озера. Вона більше не ковзалась і мовчки йшла, дрібно - дрібно, переступаючи по мокрому снігу босими ногами.

Ми всі тоді були дуже мовчазними, і усе це моторошно нагадувало мені мою забуту батьківщину. Я двадцять років не був на своїй гористій та лісистій сухопутній батьківщині. Останні три роки вона мені снилася особливо часто.

-Пан дозволить, щоб я його підправила?

-Так. - кинув я. Мене треба було добряче підправити. Вона повернула до мене розкриті долоні, гріла шкіру, не торкаючись її. Очі мої заплющились самі собою, а її руки пестили мене, гублячись у скуйовдженому волоссі. Невідомі хвилі підносили та м'яко опускали мене, ритм нечутної мелодії колисав моє тіло, а теплий лагідний вітерець розчісував мою свідомість.

Усе життя мені щастило на відьом. Чи інших жінок просто нема?

-Ми були у тих місцях, звідкіля ти родом. Не на самому острові, а десь у тих місцях. Я привіз тобі подарунки.

Я відчинив скриньку. Звичайно, вона не була дурепою. І серед дріб'язкового розсипу, що гріє жіноче серце, одразу помітила бронзову чашу, обплетену драконами; шестеро бритоголових монахів поплатилися життям за її захист, хоча й інші їхні брати (скільки їх там було, сто, двісті?) теж вознеслись до своїх богів на вогняних колісницях.

-Коли я помру, не продавай її, добре? - вона кивнула, - Залишиш онукам...

Заглядаючи до скриньки широко розплющеними очима, вона витягла чашу, але заплакала при вигляді того, що я вважав серветкою: неохайний шматок грубого паперу із розпливчастою незграбною фігуркою людини, зображеної аквареллю якось боком, та чорними змійками ієрогліфів, розпростерла на колінах і почала плакати ще дужче.

-Чого ти? - здивувався я. І вона, не дивлячись на мене, проспівала щось своєю пташиною мовою.

-Я знала, що пан добрий, він привіз мені часточку батьківщини...

-А що ти зробила для мене? Хлопці казали, що мене шукав земляк із листом з мого села?

-Лист був поганим. Я захистила від нього пана.

-Що ти зробила?

-Напоїла ту людину вином з тисової чаші. Він хотів згвалтувати мене, а я попрохала почекати, і він заснув назавжди.

-А лист?

-Я поховала їх разом...

Зрозуміло. Отже, моя батьківщина усе ще в рабстві і двадцять років нічого не змінили в житті мого народу.

Від безсилля я вкусив її за плече. Вона скрикнула і втратила свідомість. Мій рот миттю наповнився її кров'ю...

Щось було у тій дівчині, що примушувало мене відчувати себе відповідальним за неї. Я забезпечив її майбутнє і помер вдалині, не обтяжуючи її зору жалобними церемоніями. Мого кінця, загалом, не бачили люди, а останнім видінням того життя був сліпучо - білий, гарячий пляж, який пахнув щойно розрізаним огірком. Я відчував, що ще живий, але краби вже кусали мої ноги, а чайки знавісніло намагалися виколоти мої очі - кольору морської хвилі.

* * *

Декілька століть по тому я розглядаю шрам від того вкусу на плечі коханої посміхаючись, коли вона обурено запитує, де я навчився пити такий міцний чай. Вона забула, а я пам'ятаю де - в маленькому білому будиночку на плато над Тихим океаном, збудованому невідомо ким, чай мене навчила пити вона сама.

До речі, той будиночок, один із небагатьох, вцілів, коли збунтувались гори. * (* - Наприкінці ХУІІІ сторіччя піратська столиця, місто Порт - Роял, на узбережжі теперішнього Чилі, була знищена землетрусом і поглинута морем. Тепер на тому місці, над урвищем, стоїть лише декілька мазанок. В них проживають селяни, які розводять кіз.) Мабуть тому що там мешкала безгрішна жінка. Чи, навпаки, це вона змела Порт - Роял, як змітають непотріб, коли зрозуміла, що ніколи вже море не приб'є до берега мій червоний прапор із двома золотими перехрещеними шаблями?

Я запитував про це. Вона говорила, що не пам'ятає...

НЕПОРОЗУМІННЯ.

За сусіднім столиком сиділа компанія хлопців напідпитку у морській формі. Вигляд їхніх золотистих нашивок чомусь засмутив її. Одразу видалися пропащими і цей вечір в ресторані, і минулий день та ранок, заповнені сміхом і музикою. Все раптом здалось нікчемним та нікому не потрібним. Ніби прокидаючись, вона побачила стіл із закусками, своїх друзів та абсолютно чужих людей. Сигаретний дим, відверті погляди.

-Уявляєш, дача на Океанській... Ми удвох... А хочеш, візьмемо ще кого - небудь, щоб не було нудно? Там чудово, ти не пожалкуєш. Поїхали?

З п'яною упертістю він притискався все ближче до неї, шепочучи щось чуте не раз, і не тільки від нього.

-Толя, - запитала вона голосно через шестимісний стіл, - що за нахаба сидить поряд зі мною?

-Чудовий хлопець, - посміхнувся Толя, - не ображай його. - І повторив багатозначно: - Чудовий хлопець.

-Гаразд, Вдошкусвій, іди замов музику, тоді я поїду.

За її планом він мав би довше домовлятися з музикантами, та виявилось, що цей причепа швидко бігає. Коли зазвучали перші звуки пісні, вона вже накидала куртку. Хлопець опинився поряд. Теж схопив пальто і вибіг слідом. Сів з нею в таксі, по - хазяйськи скомандував:

-На Океанську!

Вона мовчала, тільки, коли поліз цілуватися, відвернулася. Він знову шепотів щось багатообіцяюче, і руки його ставали все нахабнішими.

Біля одного з підворіть попросила зупинитись.

-Куди ти? - запитав "чудовий хлопець".

-Треба мені, - буркнула вона.

Шофер засміявся, -

-Ми чекаємо.

Вона не відповіла. Прохідним двором вийшла на Фокіна, звідти - на Ленінську і поїхала в бік бухти Тихої, напрочуд швидко упіймавши таксі.

У вікнах світилося. "Прийшов", - подумала вона схвильовано і зрозуміла, чому вечір в ресторані виявився таким нудним.

Ліфт не працював, і вона трохи засапалась, підіймаючись на шостий поверх. Натиснула на таку знайому кнопку під числом 56, почула мелодію дзвінка. За секунду побачила його обличчя, трохи смішне в своїй розгубленості.

-Давно прийшов? - посміхнулась вона.

-Сьогодні. Привіт.

-Привіт, привіт! Чому в дім не пускаєш?

-Заходь.

Поки він вішав куртку, вона, мимохідь, погладила його кучеряве волосся.

-Чому тверезий по приході?

На кухонному столі стояла відкоркована пляшка. Вона взяла її до рук: в'єтнамський мандариновий лікер.

-Не міняєш своїх звичок,- вимовляючи ці слова, вона вже бачила, що поряд з немудрящою закускою стоять дві склянки. І, поки мозок прикидав, що б це означало, в очі кинулась пляма неяскравої губної помади на одній із них.

-У тебе була жінка?

-"Була" - не те слово...

-Що?! Вона ще тут? Боже, а я, дурна, мчу через усе місто, поспішаю...

-Треба було попередити.

-О, тепер я повинна офіційно попереджати тебе про свій візит?

-Не було б так незручно.

-Так паскудно, ти хотів сказати. Де ця дешева?

-Чому одразу дешева?

-Мені краще знати. Ну, кажи, кому першому морду бити, тобі, чи їй?

-Та не психуй, - сказав він, сідаючи на стілець прямо в дверях, закриваючи вихід, - може все ще не так страшно, як тобі здається.

-Вона блондинка?

-З чого ти взяла?

-Помада, зовсім як у мене. Теж ти подарував?

-Та... із старих запасів.

-Дурна, дурна, дурна!..., - стиха промовила вона голосом, в якому зовсім не відчувалось бойових нот.- Чому я вирішила, що ти повинен належати мені? За три роки від сили декілька місяців пробули разом. Тільки й знала - "у морі", "на риболовлі".

-Це моя робота. Я заробляв гроші.

-Для чого?

-А як для весілля?

-Ти думав, я за тебе піду?

-Я був упевнений.

-Про такі речі запитують, для впевненості.

-Добре, я запитаю тебе про це сьогодні. Або завтра.

-У тебе ще язик повертається?.. Скажи чесно, не соромно після всього?

-Чесно?

-Чесно.

-Ні. І досить, уже пізно, можеш лягти на дивані.

-Я поїду додому!

-Як знаєш...

-Але спочатку я хочу подивитися в очі цій...

Останні слова вона, майже, прокричала. В пустку. Він пішов із кухні, і у квартирі запанувала тиша. Злегка булькотіла вода в батареях центрального опалення - і жодного звуку більше.

"Як тяжко, - думала вона, не маючи сил зібратися, - я ж і справді думала про нього всі три довжелезних роки, з його нескінченними рейсами. Вірила, що стану для нього ріднішою за всіх, а він так запросто сидить зараз з іншою.

"Приключение в день рождения!", - сам собою виплив каламбур. Він не згадав про цей день.

Вона взяла склянку, з відразою провела пальцем по рожевому сліду чиїхось губів. Помада не розмастилась і не забруднила пальця! Була засохлою... Ще до ладу ні про що не подумавши, вона вже скинула капці і навшпиньки підійшла до прочинених дверей спальні.

Він лежав на ліжку, не роздягнувшись, лише розстібнувши верхнього гудзика штанів. "Росте животик", - подумала вона. Сухий паперовий шурхіт примусив її оглянутися на вікно. На рамі висіло плаття темновишневого кольору. На етикетці сингапурського магазину "Чайка" були вказані її ріст та розмір. Поряд приколота записка: "Хотів відправити поштою, та коли вже ти прийшла - поздоровляю."

Вона двічі уважно перечитала записку, з посмішкою оглянула свої джинми та светр. Холодний вітер поворушив її світле волосся. "На дворі кінець листопада, - з ніжністю подумала вона, - а він спить при відчиненому вікні".

Але вікна не зачинила...

ВІДЧУТТЯ МІСЦЯ.

Десь здалеку почулося невпевнене цюкання сокири. Що то саме сокира було чутно з дзвінкої ритмічності ударів і пружної, занепокоєно - очікувальної тиші, що охоплювала околиці паузою. Вона розбилася на друзки від наступної квапливої серії не дуже гучного цюкання і красномовно підтвердила попередні побоювання: хтось, таки, пробував рубати дерево.

Веселка більше не з'єднувала землю з небом. І хоча спроби не повторювалися, Старого Шамана охопив справжній панічний страх, бо звуки долинали саме звідти, де рубати не дозволялося нікому і ніколи. Там взагалі не повинно бути людей. За останні сорок років Шаман був першим, хто спрямував свої кроки в керунку Великої Тиші.

Ніхто б і ніколи не назвав Старого Шамана боягузом. Він сам до себе посміхнувся: чого боятися тому, кого веде Великий Дух, але щоб оце саме зараз, в тому місці, до якого він так довго йшов, буяла цюкаючи сокира, цього ніхто не міг очікувати. Про таке не згадували попередники, і тому оте холодне залізо, котре нараз спазматично стягло обруча на його шлункові, Старий відверто визнав страхом.

Тільки страх може бути таким раптово - зненацьким, лише він має здатність накривати своєю хвилею все. Ось навіть пташки нерозумні стихли. Здається і вітер ущух. Мабуть і той, хто рубав, прислухається чи продовжить свій шлях Шаман, чи здатен до кінця виконати власне і небесне рішення, чи не втратив, бува. Напрямку.

"Йду", кивнув він у відповідь до того, невидимого і, щоб ніхто більше не сумнівався, гучніше захрускотів галуззям, не ставлячи вже стопу як досвідчений воїн, м'яко перекочуючи з п'яти на пальці, а човгаючи ногами, мов дуже літня людина, якою він власне і був.

Сумніви. Впродовж усього життя. Невже правда на боці балакучого ченця - едіста, що вимагав до себе звернення "отче", і він справді горітиме в полум'ї, не заспокоїться на зеленій галявині, серед оленів та зайців, під зворушливе квохкання індичок і качок. Як і належиться в раю? Невже там, за рікою, вже розкладають для нього багаття оті чужі ворожі духи зі свинячими рильцями?

Принаймні його роги більші і він ще позмагається з ними. Старий Шаман зупинився і обома руками помацав круті бичачі роги на головному уборі з ведмежої шкіри. Брат іще шкірився до неба ікластою верхньою щелепою. Це його остання зброя проти демонів і він, поправляючи, нап'яв шапку глибше.

Шаман уже чотири дні як був мертвим і прямував до раю, припинивши їсти і пити, розраховуючи на теплий прийом там, на місці, і, раптом, оте насторожуюче цюкання сокири. Правда, зараз воно припинилося, але то напевне був Знак. А що як сил його магії виявиться недостатньо? Адже він усе залишив молодому шаманові, попрощався і почав останню мандрівку серед ночі, коли тіла сплять, а душі люблять відлітати з цього світу.

Як там зараз його народ? Старий помітив попереду дуба і пішов до нього, щоб, обійнявши, зарядитися енергією, бо власної б уже не вистачило ні на подвиг, ані на порядне камлання. Можна було й заплакати, все одно ніхто не помітить у цьому заповідному краю, котрий навіть орли облітають стороною, на всяк випадок.

І все ж, попереду чатувала небезпека і старий присів навпочіпки, щоб з'їсти, зо п'ять, жолудів та, з десяток, терпких ягід горобини. Коли небезпека мине, він продовжить свій останній піст.

* * *

Звичайно, то була людина. Звичайна людина, одягнена трохи незвично. Лише трохи. Волосся в неї теж сягало пліч і було так само немилосердно побите сивиною. В звичайному хутряному киптарику, майже такому ж як і у Шамана, у таких же вузьких штанях, хіба що білих, а не брунатних, бо з полотна, а не зі шкіри, і без оторочки по шву.

Чужинець був босим, з непокритою головою і те, що він стояв спиною до Шамана, заспокоїло того. Це не воїн, одразу здогадався старий. Чому він босий? Невже спокутує якийсь гріх?

Очистивши від чагарника невелику ділянку на березі ріки, прибулець готувався творити молитву своїм богам, отже все це було лише початком.

Чоловік був далеко не молодим і шкіра його, за кольором, мало чим відрізнялася від зморшкуватої темної шкіри Шамана. Важка праця і дикі умови життя рівняють всіх людей, роблячи їх однаковими. Однаково щасливими і однаково нещасними, все у свій вік. Щасливий вік цього незнайомця вже давно минув. Цікаво, на що він ще сподівався?

Ставши навколішки, лісоруб у білому вбранні розіклав надвоє дерев'яного хреста і той утворив фігуру, якої Шаманові не доводилося бачити у християнських місіонерів, але вона приємно нагадала мудрому старцеві знайомий символ, яким той теж користувався, хоч і не дуже часто: такий кшталт утворювався коли він зв'язував руків'ями два бойових томагавки, творячи символ могутності.

Це не випадковий стрічний, подумав Шаман, ця людина знає силу речей. І ще він помітив, що прибулець молиться не на схід чи захід, а до дерева, а потім до річки, і це ще більше заспокоїло його. Така зустріч на дорозі до раю видавалася цілком логічною.

Природа і таємні сили, що володіли Всесвітом, розкидали перед Шаманом уламки загадкових повідомлень, котрі він любив читати змалку і, присівши навпочіпки, він посміхнувся до себе: життя продовжувало залишатися приємним і в останні дні, розрізненими натяками даючи зрозуміти вірність обраного рішення і його доцільність.

От хоч би невчасно розквітлий шафран і "медоточиві квіти" в "мідній траві", і отой лось, котрий учора мовчки привітав його у верболозі. Лось спокійно пирхнув, старий, у відповідь, крекнув, незважаючи на біль у грудях намагаючись засміятись. То був його середульший брат. Вони показали один одному зуби і розійшлись. А сьогодні, ось, вісник у подобі людини...

Молитва буде довгою, зрозумів Шаман, і розирнувся, й собі відшукуючи затишного місця, коли вже цей обрав галявинку на березі Мирної Води. Онде, на скелі, серед чагарів ожини, на теплому сонечку не завадить і покуняти.

* * *

На разі, із сумного, останній похід Старого Шамана почав перетворюватись на цікавий, і цікавим це ставало все більше і більше. А що ще потрібно філософові, як не пізнання плину речей у всі їх багатобарвності, аж до краю. А, коли можливо, то й за краєм.

Нічого поганого вже не станеться. Та й чи те, що трапилося, чи було вже аж таким поганим? Чи був сум, при прощанні з молодим шаманом, аж таким вже нестерпним? Або його власні хвороби і криваві помилки молодості, чи відбувалися намарне? Ні, все трапилося саме так, як і передбачалося. Він зробив блискучий оберт на колесі життя, а тепер повинен заспокоїтися за річкою, бо більше не здатен витримувати нового напору та нових швидкостей.

Те, що відбувалося останніми роками, вже не було його життям. З'явилося багато нових людей, котрі не знали нічиєї мови, окрім власної. Молоді люди сприймали те як належне. Його народ почав підкорятися законам білої людини, навіть коли самої білої людини не було в цих урочищах роками. Де б хто про таке чув?! Лісові Справжні Люди розповідали заїжджому поліцаєві в червоному мундирі, що серед них відбувалося і очікували на справедливе рішення. Наколишні ліси і ріки було оголошено власністю корони, і коли ти будував хижку, або розпалював вогонь, то пам'ятав, що робиш це з її милостивого дозволу.

Боже праведний, людей було обдурено, а вони почувалися щасливими! Старі цього не здатні розуміти і їм краще перейти на інший берег. А перехід знаходиться десь тут, де земля обривається стрімким урвищем. Треба лише вірно відчути те місце.

Лука Мирної Води робила тут, майже повний, оберт, замикаючи блакитним кільцем чималу скелясту ділянку, порослу заповідним лісом. За переказами, там було мноство печер і жодного джерела, мноство різноманітних рослин і жодної живої істоти. На тому, нібито острові. Знаходився вхід до вічності.

* * *

Прокинувшись і м'яко знімаючи зі щоки червоне з чорними плямками "сонечко", Старий Шаман зачудувався чи знайде на острові кістки свого вчителя, того, кого він називав колись старим шаманом. Він би впізнав його по військовій медалі за бойові заслуги. Все інше могло перетворитися на порох. А вона, мабуть, і зараз сяяла. Як і купу років тому. Багацько їх минуло. От коли б усі минулі роки зібрати в шкіряний мішок, що б то була за картина? А, може, саме така кара й чекає на нього за рікою: помираєш, твою душу впихують до мішка з твоїми роками, і ти знову народжуєшся немовлям? Тільки не це. Самого лише відпочинку просив Шаман у Великого Духа.

Виявляєься, то цюкання сокири розбудило його. Джеркотіли потривожені славки. Старий всівся зручніше і почав спостерігати за дивними діями незнайомця. Не скидалося на те, щоб той хотів побудувати хату; сосни, до котрих він, годину тому, молився, ввіткнулися вершечками в дно ріки, чіпляючись грубшими кінцями стовбурів за берег. Прибулець очистив їх від віт і, коли почав з'єднувати тонкими латами, Шаман одразу зрозумів - той будує моста.

На острів мертвих? До місця, де не можна не те що зрубувати дерева, але й ламати галузки чи рвати трави! Чи цей дивно одягнутий чоловік мав таке право?

Вівсянка тричі покликала старого Пібоді. Духи Води і Повітря розмовляли з Шаманом, і вони наказали йому зробити свій рух, щоб за реакцією оточення зрозуміти, про що йдеться. Для цього потрібно відключити розум і віддатися інтуїції.

Старий натягнув тятиву і, коротко прицілившись, як звик це робити замолоду, звільнив стрілу. Вона влучила в дерево, ледь погладивши шию чужинця вітерцем польоту. Коли б ішлося просто про вбивство, то сумнівів би не виникало, наступна стріла, врахувавши відхилення першоЇ, влучила б точно. Але Шаман чекав на Знак. І він отримав його. Довготелесий і білий, мов чапля, дивак (Так називатиму його, вирішив Шаман.), поклав чужинську сокиру, з одним лезом, долі, розхитавши, витяг зі стовбура сторічного клена глибоко ввігнаного накінечника і оглянув яскраві знаки племені на стрілі. Він не боявся смерті, бо довго стояв, непорушно, вдивляючись у стіну зелені перед собою, в той час як Старий Шаман знаходився на скелі, смакуючи хвилю відчаю, котра оточувала дивака.

Це виглядало смішно. Сміх і дав відповідь на всі запитання одразу: Старий Шаман був настільки заслуженим і прожив життя так праведно, що боги вирішили шанобливо перевести його за Ріку новим, щойнозбудованим, мостом.

Звичайно, потім цього моста буде зруйновано, бо, за наступних років з сорок, невідомо чи знадобиться він ще.

Ні словом, ні порухом не виказавши свого ставлення до смертельної пригоди, Біла Чапля продовжив роботу, а Старий Шаман остаточно заспокоївся. Він вік свій провів у лісах і бачив багатьох спритних теслів, тому хто-хто, а він міг оцінити вправність, з якою Біла Чапля збиває колоди встик, без цвяхів, за шаблоном вирубуючи "хвости ластівки", для надійності розклинює їх через отвори. Поки майстер орудував коловоротом, або готував клинки, сокира вгамовувалась і околиці насолоджувалися тишею.

Були й помилки. Шаманові не сподобалось, що тесля, наступивши на гудз, необережно поранив ногу до крові, та ще й не знав якою травою лікувати рану. Шаман зітхнув і вирішив піти поставити сільця на кроликів.

* * *

Ввечорі, щоб добути вогонь, Біла Чапля використав такі самі, як і у Шамана, кресало та трут. У сутінках Старий Шаман не відмовив собі в цікавості і підібрався поближче, щоб роздивитися, що ж їстиме виконавець волі духів.

Той украяв невеличкий шматочок старого сала і засипав до казанка з окропом жменьку кукурудзяного борошна. Нудота. Все як і в індіанців, коли рік неврожайний. Гірше. Не було у нього ні квасолі, ні сушеної картоплі.

Старий Шаман пригадав передостанній голодний рік і засумував за втратами. Не останній, останній голод був ще, сяк-так, стерпний, а от навесні того, позаминулого, дітей залишилось як пальців на руках. Страшні часи для племені.

Старий не відчував голоду, його самого щось їло зсередини. Здавалося він, часом, навіть чув як ОТЕ там скрегоче, пережовуючи хрящі. Ковтати було боляче, слини мало, зубів - жодного. Та що про це згадувати, очікуючи на останню переправу.

Шаман метнув із темряви до вогнища тушки двох худих кролів. "Нещасна людина цей прибулець, навіть тіпі не має, спатиме в галуззі та глиці, а йому ж іще жити, не те, що мені." Гордість переможця, котрий першим досяг мети, заповнила серце Шамана, бо навіть помираючи, це серце все одно залишалося дитячим.

Біла Чапля стояв навколішки, обличчям до темряви. Шамана він не бачив. Його руки запрошували старого до вечері, але той лише "крекнув", безгучно засміявшись.

Так вони побажали одне одному доброї ночі.

* * *

Міст подовжувався, ніби ріс. Старого Шамана тішило, що Біла Чапля не турбує спокою острова. Звичайно, він побував на протилежному урвистому березі, але лише для того, щоб зачепити на ньому мотузку з саморобним блоком. Трудяга намацав обмілини посеред русла і, нарощуючи зв'язки на двох, раніше зсунутих до води стовпах, спорудив щось на кшталт літери "W", з'єднавши обидва береги.

Крілячі шкірки підсохли в затінку і Виконуючий Місію зробив з них якісь дивні мокасини, вирізавши овали, попротикав дірочки по периферії і зібрав своїми власними тоненькими ремінцями. Мокасини вийшли чудернацькі, з гострими, задертими догори носаками, і хоч Старому Шаманові такий фасон не сподобався, він, по-перше, радів з кмітливості Білої Чаплі, а, по-друге, сам себе заспокоїв, ну ще одна новина, подумаєш, скільки їх там ще залишилося в світі.

Тесля їв ощадливо-мало, розтягаючи крільчатину так, щоб її вистачило, днів на п'ять. Кістки закопував. Правильно, нема чого принаджувати граків, котрі обов'язково накличуть грізлі.

Перебуваючи в чужому лісі, цей дивак поводився, мов у своїй власній хаті, не зрубавши жодного зайвого деревця. Тому Старий Шаман вирішив піти до нього в гості. Кров із п'яти свідчила, що Посланець був звичайнісінькою людиною, але це зовсім не означало, ніби ліс припинив жити за законами таємниці та магії, просто мав бути ще якийсь Знак.

Щоб не насіяти страху, Старий Шаман заздалегідь постукав по дереву, з темряви попереджаючи про свій прихід, і гостинний Охоронець Вогню підвівся, запрошуючи гостя в коло світла, не забуваючи, одначе, поводитись з почуттям власної гідності.

Та видовище, котре явилося йому з хащі, очевидно, було вражаючим, бо обличчя Білої Чаплі, окрім здивування, випромінювало ще й страх. Старому Шаманові завжди подобався саме такий вираз обличь; він обіцяв повагу.

Біла Чапля продовжував дивувати Старого Шамана. З кукурудзяного борошна він зварив щось середнє - ні кулешу, ні перепічку - кашу. Старий Шаман пирхнув. Звичайно, для його беззубого рота така їжа була єдино можливою, але дуже це все було незвично. Коли господар виклав мамалигу на дощечку і потяв її на скибки ниткою, Старий Шаман радо вдихнув пахощі домашнього затишку і навіть взяв скибочку і вклав до рота шматок страви, смокчучи її та насолоджуючись теплом.

Господар (Шаман, подумки, розсміявся, хто ж із них тепер господар, а хто - гість?) встидався вечеряти без участі гостя, але старий заспокоїв його, вказавши на горло і, декілька разів, скрушно похитав головою, зображаючи біль. Біла Чапля, розуміюче, кивнув, ще раз гостинно розвів руками і продовжив споживання. Він їв часник - їжу всіх шаманів.

Старий Шаман ще вчора помітив, що Біла Чапля веде чистий спосіб життя, без тютюну чи "вогняної води". Крім сокири й казанка він не мав іншого майна. Зблизька, одяг його вже не виглядав таким білим і виявився подертим у багатьох місцях, а біле тіло, просвічуючи крізь діри, свідчило і про відсутність таких чужинських дурниць, як білизна.

Вилицюватим обличчям з горбатим носом та гушатою засмаглою шиєю, особливо зараз, де-не-де затінений, а де освітлений спалахами вогнища, він дуже скидався на шаманового брата, котрий загубився десь у форті Конавага. Та може це й був він. Той теж, здебільшого, мовчав.

Довге волосся, все ж, не могло приховати його занадто худої, та трохи задовгої шиї, і Старий Шаман ще раз задоволено переконався, як вдало підібрав йому ім'я. Уламком прутика накреслив на землі обриси чаплі з задертою ногою, і вказав спочатку на неї, а потім на чоловіка. Білополотняний чужинець приклав вказівного пальця до грудей, перепитуючи: я? Шаман ствердно скинув головою. Тоді Біла Чапля подумав про щось і, нараз, крикнув голосом чаплі, і навіть застукотів зубами, імітуючи клацання дзьобом.

Він перестарався і, одразу ж, обома долонями вхопився за щоки, вгамовуючи біль в зубах. Старий Шаман витримав паузу і закумкав по-жаб'ячому, викликаючи відвертий сміх Білої Чаплі, і сам, від душі, сміючись.

Відсміявшись, Біла Чапля показав вишивку на своїй сорочці, декілька разів настійливо тицяючи в півня, серед чорних та червоних хрестиків. І ця новина теж порадувала старого, півень так Півень. Виходить десь іще називають людей порядними іменами, а не лише Жаками та Майками.

Перед шаманом сиділа проста, у своїй відвертості, людина, не ховаюча, що саме такою її створив Бог, і тому спали вони цієї ночі поряд: спина до спини, ногами до тліючих вугликів.

* * *

Протягом всього наступного дня Когут накривав раму моста, заздалегідь заготованими жердинами. Остання з них лягла на своє місце вже в присмерку, зшиваючи обидва береги ріки; східний - де починається існування. І західний - де воно закінчується. Старий Шаман міг би собі йти до печер та урвищ безлюдного острова мертвих, але плюскіт щуки, а потім раптовий вихор холодного вітру із пахощами свіжого снігу, підказали. Що строк йому призначено на завтра, і, краще зранку, тоді залишиться доволі часу на пошуки отаннього лігва, і на зустріч зі Старими Учителями.

Завтра. Коли все підготоване, нема чого метушитись.

Пересвідчившись, що моста завершено. Старий Шаман підійнявся на скелю, поки що на живому березі Ріки, і залишався там протягом всієї ночі, займаючись таємничими чаклунськими справами. Інколи пристукуючи камінням, та чимраз тихше співаючи тужливих прощальних пісень.

* * *

Дрібненький дощик зранку розбудив Когута і він побачив свого моста прикрашеним ялиновими вітами, заквітчаним китицями благородного аконіту та жовтими ліліями. Вчора. Зморений до останку, він навряд чи додумався б до такого, то Старий Шаман приготувався до урочистої церемонії, як і годиться. Але ще чогось не вистачало: в очах Когута було написане очікування, а в повітрі ширилася погроза, котра стосувалася всіх: і Шамана, і острова, і Когута, і річки.

Люди прямували сюди зі сходу, і людей було багато. Духи лісу прошелестіли, що десь там, за найближчими пагорбами, люди звернули на південь, до Абітібі, а сюди наближається невелика групка із чотирьох-п'яти посвячених у якусь дивну релігію, вірні якої моляться логарифмічній лінійці та динамітові.

Шаман знав як годиться зустрічати інших шаманів, але навіть їм не дозволено буде перейти ріки, бо міст на заповідну територію побудовано лише для нього, і лише на один день. Рівно посеред переходу старий поклав стебельце кропиви, яке віднині слугуватиме за непорушну межу, а сам сів позад неї, приготувавши лука та стріли, томагавка та ножа для останнього бою.

З появою тих. У чорному однаковому одязі та кашкетах, Когут змінився і Старому Шаманові стало соромно, що він їв колись разом з оцією зігнутою навпіл людиною.

Старий не розумів дій Когута, Когут не розумів змісту приготувань Шамана, троє інженерів не розуміли як можна було наказати бідоласі побудувати моста саме тут, коли потрібно аж на десять кілометрів південніше.Вояжер наполягав, що йому пояснили саме так, виконроб бідкався, що п'ятсот китайських робітників простоюватимуть, очікуючи на новий міст. Інженери розмовляли англійською, курер де буа - французькою, Когут не розумів ні тієї, ні іншої. Обидві мови розумів Старий Шаман, але не розумів, чому вони всі так хвилюються.

Когут дістав якогось папірця і знову вказував, то на нього, то на міст. Ні, ні, це їм вже було не потрібне. А Старий Шаман подумав, тут стає, до небезпечного, багатолюдно.

Та коли інженерам було байдуже до моста, то можна уявити, як мало їх хвилював старий у ритуальному вбранні, увінчаний рогами, перед викладеним рядком, мов на продаж, озброєнням. Загалом, це все, і свіжообтесані колоди, увиті гірляндами, і суперечка, дуже нагадувало святковий ярмарок.

І цей пуебло... Українець. Сер... Українець? А! Європа. Намагається продати непотрібний товар. Ні, повторюю, це помилка. Про оплату з тобою поговорять в конторі. І, врешті-решт, чому б тобі не приєднатися до китайців. Прощавай. Їх завжди краще гонити стадом. Раби. Жодної кваліфікації, розмовляють сотнею мов. Але ж так і було збудовано великі піраміди. І Вавілонську башту. Не порівнюйте, наш проект масштабніший.

Старий Шаман був спокійним і задоволеним. Все відбулося як і бажалося духам, люди - лише сліпі виконавці. Чого б вони вартували без шаманів? Правда, він уже не міг повертатися на берег живих, і тому жестом підкликав зніченого Когута до галузки на помості.

Далі не можна. Когут опустився на коліна, і так вони завмерли, на деякий час, даючи тим, хто виявився зайвим, можливість віддалитися. Потім Старий Шаман розщепив сорочку і показав Когутові свої, татуйовані знаками влади груди і важкі дорогоцінні амулети. Він демонстрував їх, настійно зазираючи в очі посланця могутніх сил, аж поки не помітив у тих очах блиск розуміння кастової вибраності та глибокої мудрості Шамана.

Когут повинен був не лише пересвідчитись у них, але й повірити у могутність шаманових чар і, окрім того, свідомо попросити допомоги, бо хворий повинен захотіти одужати, лише тоді ліки подіють.

І ось, нарешті, цей момент настав: зазираючи в очі напівмертвого старого Когут розпачливо розвів руками і вдарив себе кулаком по голові. "Мені що робити?", означали ті рухи.

І, одразу ж, спиною Старого Шамана пробігли дрижаки, а голова стала великою і, до дзвінкості, легкою, як завжди, коли таємничі сили давали про себе знати, концентруючи енергію в пучках пальців, роблячи його жорстоким і галасливим, ніби п'яним, надихаючи невимовною впевненістю у доцільності кожного, навіть найабсурднішого руху.

Очі старого побіліли, бо він бачив те, чого ще не було. Його попросили скерувати цю, загублену в безмежності душу, і він направляв її.

Спершу він намалював хвилі. А у тих хвилях чоловічків. Найбільшим. Він пояснив, показавши пальцем, був сам Когут. Всі інші - то його діти та онуки. Багато? А ти як думав? Ні, життя не закінчиться сьогодні, чи за десять років. Сьогодні мій день. Це я помру, ось тут, бачиш. Ти ж, від цієї хвилини і назавжди, матимеш небесну підтримку. Доказом і оберегом слугуватиме талісман, бережи його. Нахились.

Когут нахилився і Старий Шаман одяг на його худу шию важкого срібного талера з такими затертими написами, що годі й прочитати, та із зображенням кремезної жінки в короні, можливо королеви Вікторії, або Марії-Терезії, чи й Катерини Великої, бо хто зна, де тільки не носила лісовий народ доля, і чим вони лише не займалися, аби вижити.

Він ще, мовчки, потримав долоню на маківці Когута і відштовхнув його. Все? Все. А далі? А далі спалиш моста. Не плач, ти чудово виконав цю роль, тож не відмовляйся від інших. Іди. І я піду.

Коли Когут зійшов з мосту і озирнувся, щоб ще раз, востаннє, змахнути рукою, він побачив лише зігнуту спину, колись могутнього старого, котрий повільно, але впевнено дерся вище і вище, зникаючи в чагарях. Він почувався мов удома, хоча був на острові вперше. Тобто востаннє. Або й не виходив з нього.

Когут гукнув чаплею.

У відповідь забила дзьобом інша чапля.

* * *

"... Kogut quit the rail-road constructing and went deep into the woods. His sons became farmers and traders, but he himself still wandered and wandered in the mountains all alone.

One day he found Gold." - stated printed words.

An old silwer coin in my hand was almost hot.

-Your coffe, mister Governor?

-What?

Passing the Peaceful Water rail-road bridge in my convenient first-class compartment I had a sudden sharp feeling that I have to stop, go out the carriage and walk some four or five miles down with the flood water to the point where the stream become narrow, where the rocks are slightly red but pines are dark-green, to the kingdom of silence with its thick-growing willows of the valley bottom and easy-flowing river, where words are still not necessary like it was ages and ages ago.

"What was it?", I thought to myself, unable to realize something lively important before wheels brought me far away.

It was the right feeling. There was the right place. *)

* * *

*) - "... Когут покинув будівництво залізниці і пішов у ліси. Його сини стали фермерами та торгівцями, але він все блукав і блукав горами в самотності.

Одного дня він знайшов золото." - говорилося в оповіданні.

Старовинна срібна монета пекла жаром мою руку.

-Ваша кава, пане губернаторе?

-Що?

Проїжджаючи залізничним мостом над Мирною Водою у своєму зручному купе першого класу, я, раптом, гостро відчув, що мушу зійти з поїзда і спуститись за течією ріки, приблизно на чотири милі, до точки, де річище звужується серед рожевих скель та темно-зелених ялиць, до царства тиші зі старими вербами на дні долини і вільноплинною рікою, де слова так само не потрібні, як сотні і сотні років тому.

"Що це таке?", подумав я, неспроможний пригадати чогось життєво-важливого, поки колеса не віднесли мене вдалину.

То було вірне відчуття. Там знаходилось саме те місце.

Наталя Шахрай

АКАДЕМІЯ ВІРНОСТІ

Не варто було йому тоді фотографуватись. Випадково знайдене в альбомі фото примусило зніяковіти старого. Він навіть озирнувся: чи не бачить цього, бува, хто.

Світлину було зроблено краденим, чи, як вони тоді м'яко казали "трофейним", "Кодаком", у провінції Квандо - Кубанга. Ангола. Яскраве сонце, вічна курява, нещасний обгризений буш. Зі знімка на старого дивився він сам. Молодий і усміхнений. На картинці не було видно, що він стирчить по пояс із люка англійського бронбовика, але він одразу згадав це: ті броньовики були такими смішними на вигляд, такими незграбними, що не втриматись від того, щоб подивитись як "оте" може їздити і як там всередині, на такій спеці, було неможливо.

Того броньовика було підбито, але він не згорів і коли Валерій визирнув із люка хтось вигукнув: " Глянь сюди!" і він обернувся усміхнений не знаючи, що потрапляє в історію.

Його коротке волосся. Підстрижене "Їжачком", було вигорілим і посірілим від пилюки, навкруг очей, на широко усміхненому обличчі, чітко виділялись дві великі білі плями де його захищали окуляри-консерви. Вони висіли скинуті на шиї і якби не трикутник строкатого морського тільника у вирізі зеленої сорочки, могло б видатися ніби Валерій щойно катався на лижах.

"Боже, який молодий!"- подумав Валерій і згадав чому фото виглядає несиметричним - він обрізав ножицями те, що було зображено поруч: Ріфкат з Валдісом, присівши навпочіпки біля люка, тримали в руках відрубані негритянські голови. Ріфкат з Уфи, а Валдіс із Риги. Валерій пам'ятав це все як сьогодні; підполковник Клєцов кричав: "Жодних імен, ніяких звань, лише псевдо! Нас тут немає!", а вони все одно називали одне одного за іменами, а п\п-к, замість свого псевдо "Вітер", напросився на небойове прізвисько "Кльоцка".

Вони були там майже рік і знали все про кожного. Виявилось, що в дитинстві Валдіса вразив телевізійний фільм про найманця Конго - Мюллера де той похвалявся, що не виварює черепів для своєї колекції, а просто миє їх у воді. Це чомусь врізалось на все життя і стало для Валдіса ідеєю-фікс: він повірив Мюллеру і хотів спробувати зробити так само. Звичайно, одного миття виявилось недостатньо, на черепі залишилась купа дрібних шматочків м'яса і залишків крові у пористих кістках, це все почало смердіти в поліетиленовому пакеті, а Валдіс мовчав і не признавався, що то тхне з його рюкзака. Він засмердів їм усе подальше життя, бо неможливо ж було викинути геть усе. Особливо книгу "Три мушкетери". У вільні хвилини читати хотілося страшенно, та варто було перегорнути сторінку, і ти, мало не втрачав свідомості.

До речі, той знімок обійшов багато видань світу як свідоцтво звірства расистів з ПАР.

Старий бачив своє п'яне минуле. Там він дізнався що таке подружня вірність. А почалося все з того, що вони з начальником артозброєння Додою поїхали до штабу дивізії. З того дня все скінчилось і пішло зовсім не так як раніше.

Була зима. Стояла посушлива спека. Валерій і Дода поверталися зі складів у своє розташування. Їхали на ГАЗ-66, двигун якого, розташований у кабіні, потроював спеку. Вони були лише в майках та шортах і кожен раз смикались, натикаючись на розпечений метал, а натикатись доводилось часто, бо на бездоріжжі вантажівка постійно збрикувала легкою передньою частиною догори і, падаючи на передні колеса, здіймала чергову хмару куряви, частина з якої, обов'язково, потрапляла до кабіни крізь відчинені вікна.

-Не гони!- кричав Валерій.

-Хочеш ночувати в полі? - кричав у відповідь Дода, зарані знаючи, що Валерій промовчить. Вони вже подолали сімдесят кілометрів і залишалося проїхати якихось тридцять-сорок, а вечір був от-от.

* * *

Ще здалеку помітили, що їм назустріч теж мчить хтось, у такій самій хмарі куряви. Хлопці зупинили свого "66-го" і, передаючи один одному бінокля, роздивлялися хто б то був.

-Замполіт!

-Серйозно?

-На. Подивись. Чомусь сам, і жене як скажений.

Не зупиняючи двигуна і не виходячи зі свого відкритого "УАЗа", замполіт щось кричав показуючи рукою назад себе. На тлі зеленої без військових ознак сорочки "сафарі" сіре обличчя виглядало ніби навмисне напудреним товстим шаром бурої пилюки.

Хлопці наблизились до нього, віддавши честь.

-Підтягуйтесь до позиції! Там наші ведуть бій. Негри кинули лінію оборони і втекли. Протримайтесь до темряви, а я приведу кубинців! - і підполковник "вдарив по газах", вважаючи що все пояснив.

Хлопці повернулися до кабіни і перевірили зброю.

-Діла... - протягнув Дода, - мабуть це регулярні війська ПАР, а не банди Савімбі. Інакше чорні б не втекли.

-Він сказав там тільки наші? - перепитав Ваоерій, - Десять чоловік?

-З нами - дванадцять.- хвацько заявив Дода.

-Але й двоє жінок.

-Плюс-мінус. Це не математика! Давай вирішимо голосуванням: їдемо до них чи ламаємо машину і сидимо тут, ніби у нас аварія?

-Треба їхати, ми ж не такі козли як замполіт. Не полишимо своїх.- видавив з себе Валерій, хоча голос його був невпевненим, а все тіло почало тремтіти починаючи десь із живота і закінчуючи пальцями рук, котрі ніяк не могли приєднати магазин до АКМа.

-Ех, земеля! - радісно закричав Дода. - О чем грустить?! Давно я не вбивав білих людей!

* * *

Тиша яка мала б заспокоювати, навпаки насторожувала і навіювала гнітючі думки. Пострілів не було, хоча зазвичай їх можна було почути вже кілометрів за шість-сім.

В одному місці вони натрапили на сліди від коліс чужої розвідувальної танкетки. Отже парівці вже побували тут, за лінією оборони.

Від сліду чужих коліс хлопці, на всяк випадок, від'їхали далеченько вбік і, залишивши машину у рідколіссі, побігли далі пішки.

Вони пробігли, зо два кілометри, намагаючись щоб розжарене призахідне сонце завжди залишалося за їхніми спинами.

Пробігши крізь покинутий табір, хлопці, трохи сповільнивши ходу, піднялися на узгір'я до, сяк-так, наспіх, виритих окопів. В них валялися лише автоматні гільзи, якесь ганчір'я, черевик і скриня з декількома невикористаними гранатами. Оборона не мала важкої зброї і було невідомо як довго точився бій, але наперед було відомо, що закінчиться він поразкою.

У багатьох місцях буріли плями вже засохлої крові, але людей не було. Жодного.

Скільки не розглядали хлопці, крізь бінокль, простір перед собою, ворога теж не було видно. На сьогодні війна закінчилася для всіх і залишалося лише чекати на день прийдешній.

* * *

Валерій і Дода зібрали покинуті гранати, нерозпечатаний цинк з набоями, і поспіхом повернулися до свого автомобіля, бо на заході вже залишався жевріти лише краєчок червоного сонця який за деякий час зник раптово, ніби впав.

Вже в теряві, шукаючи серед покинутого табору додаткового бензину, хлопці наштовхнулись на зграйку смердючих гієн і зрозуміли що людям тут більше робити нічого.

* * *

Мапи вони не мали і вранці довелося планувати наступні дії прикидаючи на пальцях.

-Якщо тут така петрушка то колона рухається тільки на Лусеке.

-Отже нам туди не треба.

-Рушаймо вздовж річки, до Каюндо.

-А коли й там уже расисти?

-Тоді пройдемо ще сто кілометрів на північ і вийдемо до залізниці.

-Чи не задалеко ми тікаємо? - засумнівався Валерій.

-Ще невідомо чи проїдемо ми хоч половину цієї відстані, - злісно розсміявся Дода, і виявилося мав рацію.

* * *

Два наступних дні вони пересувались сухим рідколіссям, намагаючись не втратити з очей більш соковитий колір листя олійної пальми, зарості якої тяглися вздовж обох берегів Кубанго, майже суцільною, хоча й не дуже широкою смугою.

Біля однієї з улоговин, де чагарі розступилися відкриваючи порожисте плесо, вони помітили сліди від шин такого ж як і у них "ГАЗ-66", котрий звернув до води, і теж рушили тими слідами, на всяк випадок, налаштувавши зброю. Сімнівів не було, машина радянського виробництва, але якщо там кубинці, або хтось із племінних партизанів, то все одно могло виникнути смертельне непорозуміння.

-Мужики, Советская Армия! - почали вигукувати хлопці залігши в кущах.

-Не стріляйте! Компаньєрос! Барбудос! Ми свої!

-Liame al chefe!*) - додав на всяк випадок Дода. ( * - Покличте шефа! - португ. калічене.)

-Estoy ambrento!**) - чомусь крикнув Валерій, і тоді це нікому не видалось кумедним. (** - Я голодний! - іспан. калічене.)

Ніхто не відповідав їм і хлопці почали поволі, з пересторогою, просуватися вперед крізь завісу ліан побачивши врешті водія машини.

Згорблений чоловік у радянській десантній тельняшці сидів на прибережному піску, зануривши ноги у воду. Поряд з ним лежала випростана боса жінка у брудному підраному платті "тропікана". Її голова була у чоловіка на колінах і той щось робив з її обличчям.

-Гей, прапор! - впізнали хлопці свого і підбігли до нього радісно, - А де наші?!

Чоловік повільно повернув на голоси свою стрижену сиву голову і заплакав густими сльозами. Хоча тупувато-зосереджений вираз його обличчя з опущеним підборіддям, не змінився, залишаючись якимось дерев'яним.

Це був прапорщик з їхнього підрозділу, начальник радіостанції, а поряд лежала його дружина - лейтенант-медик. Він намагався запхати назад до рота її розпухшого чорного язика і все не міг, бо той знову випорскував, а треба було ще й відганяти мух, які, мов очманілі, знову і знову всідалися на очі та губи покійниці. Тільки зараз Валерій і Дода відчули трупний сморід і помітили, що плаття жертви заляпане кров'ю.

-Чоловіче, її треба поховати! - вигукнув Валерій і тоді прапорщик витяг з-за пояса пістолет Макарова і націлив його на хлопця.

-Ну-ну, не так різко.- спробував заспокоїти його Дода одночасно відштовхуючи Валерія вбік.

Хлопці відійшли і оглянули авто прапорщика. Один з бортів кузова було відкинуто і було помітно що там лежить поплямований кров'ю матрас та чотири заряджених АКМа.

-Що робитимем? - запитав наляканий Валерій.

-Спочатку допоможемо бідоласі. - відповів Дода, - Там десь у мене була солярка.

За деякий час він повернувся з банкою дизельного палива і подав її прапорщикові.

-Помаж її, щоб мухи не сідали. Всю помаж, ми не дивитимемось.

Прапорщик поглянув на нього з підозрою, а потім заходився натирати обличчя покійниці соляркою. Мух і справді поменшало.

* * *

Хлопці помилися у каламутній воді і поділили на трьох банку тушкованої яловичини, шість галет і два шматочки цукру. Прапорщик спершу спробував нагодувати свою мертву дружину і знову мовчки заплакав. Свою порцію він поділив рівно надвоє, поклав частку на груди трупа і тільки потім поїв сам.

-Ти нас впізнаєш, Глиба? - запитав Дода, подаючи тому баклажку з водою. Прапорщик стверджувально кивнув, - Ми їдемо до Каюндо. Давай зіллємо бензин в одну машину і поїдемо разом? - Глиба заперечувально похитав головою, - Чому? Боїшся що її у тебе відберуть і поховають? - прапорщик кивнув стверджувально, - І куди ж ти поїдеш?

-Мо-са-медіш. - хрипко, по складах, вимовив той.

-Навіщо так далеко?

-Судна. Холод. Ховати Макеївка.

Тільки тоді Валерій дізнався що смішний тупуватий "прапор" теж з України, як і він сам. Але юний розум двадцятилітнього хлопця відмовлявся сприймати усе що відбувалося навкруги як справжню нормальну реальність.

-Що це? - перепитав він здивовано і нажахано.

-Подружня любов. - відповів Дода філософськи.

І душа Валерія навіки закарбувала кліше: подружня любов. Віднині ця любов завжди асоціюватиметься у нього з берегом річки, запахом солярки і з горбатою спиною прапорщика у підраній тільняшці, котрий щось нашіптував своїй коханій.

Присмерку там не було. День одразу переходив у ніч.

вгору