У просторі небес і у тиші лісів
Розчиняюсь я весь, як припинений спів.
Заплелися стежки, і чудесний мотив
Їх веде навпаки, у весну моїх снів.Час закінчив
свій біг, тихо вічність співа.
У сплетінні доріг моя пам'ять жива.
Заплелися стежки по лісах і снігах,
І проходять віки феєрією в снах.
Промениться роса, краплі щирі й живі,
Різнобарвні сонця запалились в траві.
Мить сліпуче-жива ріже пам'ять і зір,
Пам'ять темних проваль і сліпучих прозрінь.
Там болота липкі, свідки бруду й падінь,
Відчайдушні ривки до нездійснених мрій.
Плазування в багні і вершин розкриття,
За що дано мені це буття і життя?
Пастки замкнутих кіл і розриви прозрінь,
Маяки світлячків у безодні нічній.
І міжзоряна даль у прекрасних очах
В мене вп'ялась як сталь, вибухає як жах.
Мерехтінням зірок палить образ чужий,
І біжу я як вовк, сам від себе не свій.
Біг в ніщо, нікуди, крізь сніги і роки.
Пам'ятають сліди лиш сухі будяки.
Зірку вкрали з небес. Замерзає мотив,
У країну чудес більш немає мостів.
Заростають стежки, і приходить мій строк
Повернуть навпаки шлях, що йде від зірок.
Із трави і роси, з небуття і із сну
Променяться шляхи, що ведуть у весну.
Я іду в небуття, у траву і в росу,
Промениться життя і летить у весну.
Затухає мотив і іде в небуття.
Що й навіщо творив, не допру до пуття.
Закінчились листки. Що хотів – написав.
Дух творіння п'янкий відлетів і пропав.
Але я ще не впав і готую заряд.
Я вмонтую запал у дзвінкий світогляд.
З небуття і із снів піде в вільний політ
Мегатонний мотив, як грімкий динаміт.
Із простору небес і із тиші лісів
Променюсь я увесь із прадавніх часів.
Мить сліпуче-жива все біжить у віки,
І палають слова, моїх мрій маяки.
Завершить і забуть, і спочатку почать,
У струмок заглянуть, сон-траву привітать.
І в бездонну блакить, що ховає зірки,
Заглянуть і відкрить час в минулі віки.
Запах хліба й землі і далеких доріг
Тисяч літ, що пройшли і прийшли у наш вік.
Знову квітне земля, проростають хліби,
І весна запашна розтопила сніги.
Знов в вершинах небес ми шукаєм ключі,
Що згубилися десь в придорожній траві.
Сяють краплі роси над ключами життя.
Сяє промінь зорі із глибин забуття.
Недосяжність зірок, неповторність доріг,
Міріади стежок, мрій, покликань і ніг.
Ніжно шепчуть квітки сон-трави навесні
Казки давніх віків, що забулись у сні. |
тексти 
