***   
     
 Коли потяг у даль загуркоче,   
 пригадаються знову мені   
 дзвін гітари у місячні ночі,   
 поцілунки й жоржини сумні...   
     
 Шум акацій... Посьолок і гони...   
 Ми на гору йдемо через гать...   
 А внизу пролітають вагони,   
 і колеса у тьмі цокотять  ...   
     
 Той садок, і закохані зори,   
 і огні з-під опущених вій-   
 Од проміння і тіней узори   
 на дорозі й на шалі твоїй...   
     
 Твої губи — розтулена рана...   
 Ми хотіли й не знали — чого...   
 Од кохання безвольна і п'яна,   
 ти тулилась до серця мого...   
     
 Ой ви, ночі Донеччини сині,   
 і розлука, і сльози вночі-   
 Як у небі ключі журавлині,   
 одинокі й печальні ключі  ...   
     
 Пам'ятаю: тривожні оселі,   
 темні вежі на фоні заграв...   
 Там з тобою у сірій шинелі   
 біля верб я востаннє стояв.   
     
 Я казав, що вернусь безумовно,   
 хоч і ворог — на нашій путі...   
 Патронташ мій патронами повний,   
 тихі очі твої золоті  ...   
     
 Дні пройшли... Одлетіла тривога...   
 Лиш любов, як у серці багнет—   
 Ти давно вже дружина другого,   
 я ж — відомий вкраїнський поет.   
     
 Наче сон... Я прийшов із туману   
 і промінням своїм засіяв...   
 Та на тебе, чужу і кохану,   
 я і славу б ,свою проміняв.   
     
 Я б забув і образу, і сльози...   
 Тільки б знову іти через гать,   
 тільки б слухать твій голос — і коси,   
 твої коси сумні цілувать...   
     
 Ночі ті, та гітара й жоржини,   
 може, сняться тепер і тобі...   
 Сині очі в моєї дружини,   
 а у тебе були голубі.