УЧИТЕЛЬ   
     
 Учитель мій! Як ми тебе любили,   
 як слухали тебе в полоні юних мрій!   
 У пам'яті моїй тримає років сила   
 твій тихий карий зір і кашель твій сухий.   
     
 Ти нас повів закохано і сміло   
 в незнаний світ, чудесних повний чар.   
 В твоїх словах, що ми в серцях лишили,   
 пізнали ми любові й дружби жар.   
     
 Закони вод, вітрів, і хмар, і світла   
 одкрились нам у ті далекі дні.   
 З тобою наша молодість розквітла   
 і наших дум пориви огняні.   
     
 Як гарно нам в фантазії просторах   
 було блукать, все чарувало нас.   
 Звучав наш сміх в широких коридорах   
 під час перерв у той далекий час.   
     
 Твій добрий зір в моїй уяві лине...   
 Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,   
 ти вчив любити подвиги людини,   
 красу труда й безсмертний рідний край.   
     
 Ось ти ідеш повільною ходою   
 і слухаєш, як день шумить життям,   
 а ми, малі, вітаємось з тобою,   
 і тепло так всміхаєшся ти нам.   
     
 Урок останній. Сонце над землею   
 сіяло нам. Ми радісні були.   
 І у життя тепло душі твоєї   
 ми крізь вітри й негоди понесли.   
     
 Василь Мефодич, по тобі в скорботі   
 з нас не один заплакав і зітхнув,   
 коли в далекій рідній Третій Роті   
 на цвинтарі навіки ти заснув.   
     
 І хай з тих днів згубили лік ми рокам,   
 завжди, завжди, як сонячний салют,   
 для нас сіяє подвигом високим   
 твій благородний, безкорисний труд.   
     
 1956