БОРВІЙ     
     
                Чорне хмарище встає повагом,    
 Заступає світ, стеле темряву;   
 Розпанахалось, завихрилося,   
 Мов страховище з пекла зрушене,   
 Сгорта навкруг землю крилами,   
 Оперезане скрізь гадюками   
 Сизо-білими, волохатими,   
 Що сплітаються, розплітаються   
 І звисають вниз грізним кетягом...   
     
                Душно, млосяно, і задуха та    
 Мов гнітить усе важким каменем:   
 Ані способу вільно дихати,   
 В голові гуде, думи сковані,   
 В серці млявому - рабські острахи...   
     
                Притаїлось все пополохане    
 Перед з'явиськом тучі грізної:   
 Вітерець ущух - ані подиху,    
 Змовк веселий гай - ані шелесту,    
 Знишкли пташечки-щебетушечки,    
 Поховалися й кінці, шуляки,    
 Ластівки лише не злякалися -    
 У повітрі, знай, сміло плавають,    
 Нижуть стрілами проти хмарища...   
     
                Люди теж з страхом незміркованим    
 Тучі ждуть тії лиховісної.    
 Багатирщики зачиняються    
 По своїх дворах, по хороминах,    
 Затуляючи вікна коцями,    
 Щоб не чути їм грому-грюкоту;   
 Позасвічують ще й лампадочки,    
 Щоб не бачити спалу блискавки -    
 Так жахаються смерті наглої!    
 Жаль їм злинути з світу ласого,    
 Від утіх-розкош в мертву темряву,    
 Що на той-бо світ, на суд праведний...   
     
                А сіромі пак на ті заходи    
 Нема вільної і хвилиноньки:   
 Лиш про те вона побивається,    
 Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,    
 Не забрав добра її вбогого,    
 Із худобою, а то й з дітками,    
 Чи недужими - батьком, ненькою...   
 Що їй думати про гріхи свої?    
 Гвалт безжалісний, скрута, горенько    
 Та темнота - ось відповідники!    
 Що лякатись їй смерті наглої?    
 Не дало життя втіх і радощів,    
 А дало дише муку, нуждоньку,    
 То хоч смерть ота угамує їх,    
 В ямі темній дасть їм відлежатись...   
     
                А вже хмарище, туча грізная    
 Геть насунулась, низом стелеться,    
 Досягаючи лісу крилами,    
 Ніччю криючи небо збурене...    
 Ось розшарпалась світлом-пломенем,    
 Засліпила всім очі злякані    
 Обізвалася грізним гомоном,    
 І занишкла знов, притаїлася...    
 Та зненацька враз як не сказиться:   
 Заревла, мов звір, диким вигуком,   
 Покотилася вихром-бурею,   
 Геть ламаючи, що не трапиться;   
 Заяскрилася блискавицями,    
 Із страшних гармат разом вдарила,    
 Аж земля кругом іздригнулася,    
 В хлющі пінявій потопаючи...   
     
                Не журіться ж, гей, бідарі мої, -    
 Горобина ніч - вам не мачуха!    
 Сміло глянемо в вічі борвію    
 Та зміркуємо усе розумом:   
 Може, зірвемо ще й порадоньку    
 Від бунтовника навіженого?..   
                Після борвію гляне сонечко    
 І огріє всіх рівним променем,    
 Вороги життя згинуть пропадом,    
 А повітря скрізь оздоровшає:   
 Після борвію легше дихати, -    
 Із заліз думки вириваються,    
 Серце в груди б'є якось сміливо,    
 І скриляється знов надіянка,    
 Що й окривдженим правда станеться!.   
     
 1902