Мій боже милий, як то мало 
Святих людей на світі стало. 
Один на другого кують 
Кайдани в серці. А словами, 
Медоточивими устами 
Цілуються і часу ждуть, 
Чи швидко брата в домовині 
З гостей на цвинтар понесуть? 
А ти, о господи єдиний, 
Скуєш лукавії уста, 
Язик отой велеречивий, 
Мовлявший: "Ми не суєта! 
І возвеличимо на диво 
1 розум наш, і наш язик... 
Та й де той пан, що нам закаже 
І думать так, і говорить?" 
"Воскресну я! — той пан вам скаже. 
Воскресну нині! Ради їх, 
Людей закованих моїх, 
Убогих, нищих... Возвеличу 
Малих отих рабів німих! 
Я на сторожі коло їх 
Поставлю слово. І пониче, 
Неначе стоптана трава, 
І думка ваша, і слова". 
Неначе срібло куте, бите 
І семикрати перелите 
Огнем в горнилі,— словеса 
Твої, о господи, такії. 
Розкинь же їх, твої святиє, 
По всій землі. І чудесам 
Твоїм увірують на світі 
Твої малі убогі діти! 
 
1859, 15 февраля, 
[С.-Петербург]