Шевченко   
     
 * * *    
 Ми вкупочці колись росли,   
 Маленькими собі любились.   
 А матері на нас дивились   
 Та говорили, що колись   
 Одружимо їх. Не вгадали.   
 Старі зараннє повмирали,   
 А ми малими розійшлись —   
 Та вже й не сходились ніколи.   
 Мене по волі і неволі   
 Носило всюди. Принесло   
 На старість ледве і додому.   
 Веселеє колись село   
 Чомусь тепер мені, старому,   
 Здавалось темним і німим,   
 Таким, як я тепер, старим.   
 І бачиться — в селі убогім   
 (Мені так бачиться) нічого   
 Не виросло і не згнило,   
 Таке собі, як і було.   
 І яр, і поле, і тополі,   
 І над криницею верба   
 Нагнулася, як та журба   
 Далеко в самотній неволі.   
 Ставок, гребелька, і вітряк   
 З-за гаю крилами махає.   
 І дуб зелений, мов козак   
 Із гаю вийшов та й гуляє   
 Попід горою; по горі   
 Садочок темний, а в садочку   
 Лежать собі у холодочку,   
 Мов у раю, мої старі.   
 Хрести дубові посхилялись,   
 Слова дощем позамивались...   
 І не дощем, і не слова   
 Гладесенько Сатурн стирає...   
 Нехай з святими спочивають   
 Мої старії... — Чи жива   
 Ота Оксаночка? — питаю   
 У брата тихо я. — Яка?   
 — Ота маленька кучерява,   
 Що з нами гралася колись.   
 Чого ж ти, брате, зажуривсь?   
 — Я не журюсь. Помандрувала   
 Ота Оксаночка в поход   
 За москалями та й пропала.   
 Вернулась, правда, через год,   
 Та що з того? З байстрям вернулась,   
 Острижена. Було, вночі   
 Сидить під тином, мов зозуля,   
 Та кукає; або кричить,   
 Або тихесенько співає   
 Та ніби коси розплітає.   
 А потім знов кудись пішла,   
 Ніхто не знає, де поділась,   
 Занапастилась, одуріла.   
 А що за дівчина була,   
 Так так що краля! І не вбога,—   
 Та талану господь не дав...   
 А може й дав, та хтось украв   
 І одурив святого бога.   
     
 [Кос-Арал 1849]