ВАРНАК   
     
 Тиняючи на чужині   
 Понад Елеком, стрів я діда   
 Вельми старого. Наш земляк   
 І недомучений варнак   
 Старий той був. Та у неділю   
 Якось у полі ми зустрілись   
 Та й забалакались. Старий   
 Згадав свою Волинь святую   
 І волю-долю молодую,   
 Свою бувальщину. І ми   
 В траві за валом посідали,   
 І розмовляли, сповідались   
 Один другому. — Довгий вік! —   
 Старий промовив. — Все од бога!   
 Од бога все! А сам нічого   
 Дурний не вдіє чоловік!   
 Я сам, як бачиш, марне, всує,   
 Я сам занівечив свій вік,   
 І ні на кого не жалкую,   
 І ні у кого не прошу я,   
 Нічого не прошу. Отак,   
 Мій сину, друже мій єдиний,   
 Так і загину на чужині   
 В неволі. — І старий варнак   
 Заплакав нишком. Сивий брате!   
 Поки живе надія в хаті,   
 Нехай живе, не виганяй.   
 Нехай пустку нетоплену   
 Іноді нагріє.   
 І потечуть з очей старих   
 Сльози молодії;   
 І, умитеє сльозами,   
 Серце одпочине   
 І полине із чужини   
 На свою країну.   
 — Багато дечого не стало, —   
 Сказав старий. — Води чимало   
 Із Ікви в (Пропуск в автографі Шевченка.) утекло...   
 Над Іквою було село, —   
 У тім селі на безталання   
 Та на погибель виріс я.   
 Лихая доленька моя!..   
 У нашої старої пані   
 Малії паничі були;   
 Таки однолітки зо мною.   
 Вона й бере мене в покої   
 Синкам на виграшку. Росли,   
 Росли панята, виростали,   
 Як ті щенята. Покусали   
 Не одного мене малі.   
 Отож і вчити почали   
 Письму панят. На безголів'я   
 І я учуся. Слізьми! Кров'ю!   
 Письмо те полилося... Нас,   
 Дешевших панської собаки,   
 Письму учить?!   
 Молитись богу   
 Та за ралом спотикатись,   
 А більше нічого   
 Не повинен знать невольник, —   
 Така його доля.   
 Отож і вивчився я, виріс,   
 Прошу собі волі, —   
 Не дає. І в москалі,   
 Проклята, не голить.   
 Що тут на світі робити?   
 Пішов я до рала...   
 А паничів у гвардію   
 Поопреділяла...   
 Година тяжкая настала!   
 Настали тяжкії літа!   
 Отож працюю я за ралом.   
 Я був убогий сирота.   
 А у сусіда виростала   
 У наймах дівчина. І я...   
 О доле! Доленько моя!   
 О боже мій! О мій єдиний!   
 Воно тоді було дитина,   
 Воно... Не нам твої діла   
 Судить, о боже наш великий!   
 Отож вона мені на лихо   
 Та на погибель підросла.   
 Не довелось і надивитись,   
 А я вже думав одружитись,   
 І веселитися, і жить,   
 Людей і господа хвалить...   
 А довелося...   
 Накупили   
 І краму й пива наварили,   
 Не довелося тільки пить.   
 Старої пані бахур сивий   
 Окрав той крам. Розлив те пиво,   
 Пустив покриткою... Дарма.   
 Минуло, годі... не до ладу   
 Тепер і згадувать. Нема,   
 Нема, минулося, пропало...   
 Покинув ниву я і рало,   
 Покинув хату і город,   
 Усе покинув. Чорт нарадив.   
 Пішов я в писарі в громаду.   
 То сяк, то так минає год.   
 Пишу собі, з людьми братаюсь   
 Та добрих хлопців добираю.   
 Минув і другий. Паничі    
 На третє літо поз'їжджались,   
 Уже засватані. Жили   
 В дворі. Гуляли, в карти грали,   
 Свого весілля дожидали   
 Та молодих дівчат в селі,   
 Мов бугаї, перебирали.   
 Звичайне, паничі. Ждемо,   
 І ми ждемо того весілля.   
 Отож у клечальну неділю   
 Їх і повінчано обох,   
 Таки в домашньому костьолі, —   
 Вони ляхи були. Ніколи   
 Нічого кращого сам бог   
 Не бачив на землі великій,   
 Як молодії ті були...   
 Заграла весело музика...   
 Їх із костьола повели   
 В возобновлении' покої.   
 А ми й зустріли їх і всіх —   
 Княжат, панят і молодих —   
 Всіх перерізали. Рудою   
 Весілля вмилося. Не втік   
 Ніже єдиний католик.   
 Всі полягли, мов поросята   
 В багні смердячому. А ми,   
 Упоравшись, пішли шукати   
 Нової хати і найшли   
 Зелену хату і кімнату   
 У гаї темному. В лугах,   
 В степах широких, в байраках   
 Крутих, глибоких. Всюди хата.   
 Було де в хаті погуляти   
 І одпочити де було.   
 Мене господарем обрали.   
 Сім'я моя щодень росла   
 І вже до сотні доростала.   
 Мов поросяча, кров лилась,   
 Я різав все, що паном звалось,   
 Без милосерді я і зла,   
 І різав так. І сам не знаю,   
 Чого хотілося мені?   
 Ходив три года я з ножами,   
 Неначе п'яний той різник.   
 До сльоз, до крові, до пожару,   
 До всього, всього я привик.   
 Було, мов жабу ту, на списі   
 Спряжеш дитину на огні   
 Або панянку білолицю   
 Розіпнеш голу на коні   
 Та й пустиш в степ.   
 Всього, всього тоді бувало —   
 І все докучило мені...   
 Одурів я, тяжко стало   
 У вертепах жити.   
 Думав сам себе зарізать,   
 Щоб не нудить світом.   
 І зарізав би, та диво,   
 Диво дивне сталось   
 Надо мною, недолюдом...   
 Вже на світ займалось,   
 Вийшов я з ножем в халяві   
 З Броварського лісу,   
 Щоб зарізаться. Дивлюся,   
 Мов на небі висить   
 Святий Київ наш великий.   
 Святим дивом сяють   
 Храми божі, ніби з самим   
 Богом розмовляють.   
 Дивлюся я, а сам млію.   
 Тихо задзвонили   
 У Києві, мов на небі...   
 О боже мій милий,   
 Який дивний ти! Я плакав,   
 До полудня плакав.   
 Та так мені любо стало;   
 І малого знаку   
 Нудьги тії не осталось,   
 Мов переродився...   
 Подивився кругом себе   
 І, перехрестившись,   
 Пішов собі тихо в Київ —   
 Не святим молитись,   
 А суда, суда людського   
 У людей просити.   
     
 [Орська кріпость 1848] — [С.-Петербург (?) 1858]