Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю
час, який ти міг би вжити на господарювання, на прогулян-
ку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але
мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає
свого саду не у речах матер'яльних, а в іншому, чого прагне
неупокорена душа. Такі на цій землі волею божою теж наві-
щось творяться, і їхнє покликання — жити і дороги, наче
їжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною
душею, признаюся щиросердно, є і я, тож у цій бесіді з то-
бою, дорогим читальником, шукаю собі товариша і співбе-
сідника; хай не знаю я тебе і в якому часі житимеш, маю
в тобі невідхильну потребу.

Насамперед хочу оповісти одну невелику історію. Повер-
нувшись із церкви, спочивав я по трудах своїх у садку, ко-
ли ж побачив, що назустріч мені простує якийсь юнак. Був
він добрий на вроду і мав розумні очі. Підійшов під благо-
словення і перепросив мене, що завітав так нагло, але давно
прагне зі мною зустрічі й хоче дещо запитатися. Я хитнув
головою і запросив гостя сісти в затінку великої яблуні на
трав'яній лаві.

— Питай, сину мій,—сказав я.—Але передусім: хто ти
такий і назви мені своє ім'я.

Він схилив голову, і щоки йому покрив легкий рум'янець.
Я придивився до нього: про щось нагадував мені цей юнак,
далеке й призабуте.

— Назвати себе не штука,— сказав він.— Але чи потріб-
но це вам?

Він зирнув на мене, і був той погляд ніжний і сумовитий.
Так ми й дивилися якийсь час один на одного, ніби впізна-
вали. Сонце пробивалося крізь гілля яблуні й обкидало мого
співрозмовника світлими латками; мені здалося, що торк-
нулося мого серця щось тонке і давно знайоме — найніжніша

1

лапка, котра чіпає ще ніжнішу павутину. Ця музика прозву-
чала в глибині мого єства сумно й приглушено — юнак таки
мене схвилював.

— Прийшов до вас, отче,— сказав він,— здалеку, прочув-
ши про вашу мудрість.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

— Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш ніж осісти
тут,— повів далі той молодик.— Отож мене цікавить таке:

чи були ті пригоди конче вам потрібні й пожиточні і чи не
ліпше упокоритися душею відразу, осівши й заходившись
біля корисного діла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на
вуста лягла спокійна всмішка.

— Хто зна...— спроквола проказав я.— Не так усе на
світі просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мій,
а інший навпаки. Іншому покладено перейти не одну біду
й пережити безліч пригод, щоб дійти до того-таки — спокою
й миру душевного.

Молодик світив супроти мене гострим, напруженим по-
глядом.

— Осівши відразу,— сказав він,— ви могли б учинити
більше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупо-
корення? Чи блукання ваше не те, що звуть манівцями?

Біля нас важко прогув джміль, і я провів його поглядом.
Стало мені навіть гаряче, і я скинув бриля, поклавши його
на коліно.

— Кожен із нас приходить у світ неоднаково,— сказав
я.— Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі,
Всі немовлята схожі, але на кожному осібний карб, бо в кож-
ного своя доля: один міщанином стане, а другий землю ора-
тиме. Ще один — царем, а інший — попом. Войовником чи
майстровим. Кожен віднайде собі житло й дружину. Але
з-поміж тих певних вирізняються ще непевні. Над ними за-
палюється дальша зірка, бо все Їхнє наступне життя стає
чомусь смугою найрізноманітніших пригод і трафунків.

Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у дале-
чінь, де сонце синило простір і де мерехтів у тій просині не-
великий гайок. Його профіль малювався на зеленому тлі,
і я знову придивився до нього пильніше. І вдруге поверну-
лося те, що відчув передуцім, торкнула павутину найніж-
ніша лапка, і смуток, теплий і щедрий, залив мені серце, аж
затремтіло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я
зняв із коліна бриля і почав роздивлятися його; в одному
місці солома порвалася, і я торкнув прорву пальцем.

— Що хочеш запитати мене ще, сину? — мовив я.

2

Юнак здригнувся. Швидко встав і вклонився мені.

— Перепрошую, отче,— сказав наче й занепокоєно, а мо-
же, кудись і поспішаючи.

— Ні за що перепрошувати,— мовив я: чомусь не хоті-
лося, щоб юнак ішов геть.— Можеш питати все, що зама-
неться.

— Я спитав усе,— мовив юнак.— Сердечно вам дякую.

— Тоді дозволь запитатись і в тебе,— зупинив його, бо
аж поривався йти.—Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи
не зустрічалися ми з тобою раніше?

— Авжеж ! — загадково відказав юнак.

— Коли так,— озвався я трохи гарячкове,— то чи не на-
звався б ти хоч на відході.

Юнак звів на мене очі, і ми знову пильно подивилися
один на одного. Морозець пройшов мені по спині, бо я вже,
здається, починав його упізнавати.

— Саме так і є,— сказав юнак, ніби вгадуючи мої думки.
"Але ж цього не може бути!" — подумав я.

— Чому не може? — всміхнувся юнак.— Хіба люди не
люблять згадувати проминулого життя?

"Це так,— подумалося мені.— Але я тебе можу торкну-
тися, як живого. Виразно бачу й чую тебе — от що мене
вражає!.."

То було й справді дивно. Сидів на трав'яній лаві під улюб-
леною яблунею і дивився крізь віття на засинений удалині
гайок. Із того гайка виїхав раптом вершник, спинився й за-
дививсь у мій бік, звівшись на стременах. На вершнику була
синя одежа, а чоботи яскраво-червоні. Не бачив його облич-
чя, але знав: такий вершник приснився мені якоїсь ночі,
той чоловік колись супроводжував мене, й називав я його не-
явично — Страх.

Чув шелест юнакових кроків — той відходив од мене. Хо-
тів звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трап-
ляється, коли людина ветха днями зустрічається із собою
юним, але не міг і пальцем кивнути: тіло знерухоміло і без-
владне стало.

Тоді я знову подивився туди, де стояв на узліссі верш-
ник. Ну звісно, юнак ішов до нього. По яскраво-білій стежці,
що аж сяяла між смарагдової трави,— незграбна цибата по-
стать з прив'язаними до плеча книгами. Я відчув, що в мене
затремтіли пальці, що в мене ліва брова смикнулася, адже
і я колись вирушав отак у світ, примотузавши до плеча
книги.

Вершник на узліссі торкнув коня і звільна поїхав назу-
стріч юнакові. Ось вони зараз зустрінуться й заведуть ба-

3

лачку... Десь далеко заіржав кінь, неподалік на гілці цвірк-
нула пташка, і до неї озвалася друга.

"Що воно? — подумалося мені.— Що діється в цьому ти-
хому, залитому сонцем саді?"

Юнак уже порівнявся з вершником, узяв коня за вуздеч-
ку і раптом стрибнув у сідло. Відтак пропав чи з'єднався
водно із наїзником, бо по стежці поїхав до засиненого гай-
ка тільки один чоловік.

"Господи! — прошепотів я самими вустами.— Звільни
мене на старі літа від оцих непотрібних наїть!"

Цілу ніч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи ма-
рення, часом незрозумілий страх на мене накочувався, часом
піт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з мо-
їх грудей, але поруч спала жінка моя, і я не хотів її турбу-
вати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й ди-
хати менше: зовсім малим і слабосилим себе почував. Бачив
вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось він дивиться
на мене, ось його профіль, що малюється на зеленому тлі.
Те обличчя наближалося все ближче, і ось уже ми так бли-
зько, що тулимося один до одного носами...

Я прокинувся й відчув, що з лоба мені стікають гарячі
струмки поту. Втерся рукавом, і мені здалося, що біжу стеж-
кою, яка петляє поміж яскраво-зеленої трави. Нічим мені
дихати, в роті пересохло, але мені конче треба добігти до за-
синеного гайка, де зупинився вершник.

"Стривай,—зашепотів я,—стривай! Ми тоді в садку не
докінчили розмови, а вона цікаво почалася. Я багато в цьо-
му світі пізнав, а ще більше не звідав. Стривай, побалакай-
мо хоч трохи!"

Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гіллі
дерев, вітер, кошлатив одежу, осушував піт на обличчі, си-
нів гайок, а біля нього — нікого.

"Стривай,—сказали кволо мої вуста.—Зачекай!"

Але мене ніхто не чекав. Відчував тільки щось тривожне
і незбагненне. Прокинувся серед ночі і не міг заснути. Пар-
ко було. Голова освітлювалася зсередини різким світлом.

"Що ж,— подумав я,— так воно й мало бути. Це та три-
вога, котра колись з'їдала моє серце,— не можу забути її!"

Лежав і дививсь на вікно. Тремтіли, ніби живі, тіла зірок.
Поморгували мені, і, як колись у юності, мені захотілося
знову покинути рідну домівку. Крізь шибку протягувалася
світла смуга, наче розчухраний промінь,— щось таке, як Чу-
мацький Шлях у небі.

"Видіння дороги",— проказали мої пересохлі вуста.

4

Кожен батько, подумав я, має скласти заповідь дітям сво-
їм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них,
хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна.
Це ніби лист у вічність, що його кожному хочеться послати.
Ні, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому
житті людина мала. Та й пригоди, які перебув, не такі вже
захоплюючі — це пригоди малої людини. Але одне я маю,
про що й хочу сповістити нащадкам своїм,— живе у грудях,
людське серце.

Знав, що не засну цієї ночі. Очі мої, прикриті повіками,
були червоні й гарячі. Отож і простір, який побачив наступ-
ної хвилі, залився гаряче-червоним світлом. Мені привиді-
лося, що мчу охляп на коні, але обличчям до хвоста. Кінь
біжить уперед, а для мене виходить — назад. Сльози коти-
лися мені по обличчі — червоний світ довкола гойдався й
палахкотів.

Вранці я розгорнув сонник, але пояснення сну не зна-
йшов. Тоді пішов до сусіда, мудрого, добродійного козака,
що добре знався на снах, і той розтлумачив мені таке.

— Життя кличе вас, панотче, назад — це недобре,— про-
рік він.—Кінь біжить уперед, а для вас виходить—назад.
Це знову-таки недобре.

Не звістив нічого більше, тільки оці два "недобре", а мо-
же, не хотів мене засмучувати. Допитуватися я не став: не
гоже слузі божому піддаватися отак простацькому марновір-
ству, через це покинув сусіда й подибав на власне обійстя,
налягаючи на ціпка.

Ступив на стежку саду, бо не хотів заходити в дім, де
жінка торохтітиме про господарські клопоти,— запраглося
самоти.

"Отут ми й зустрілися,— мимохіть подумав, сідаючи на
лаву.— Про що була наша балачка?"

Таки й сьогодні почув я тихий шелест кроків. Звісно, онде
він: простує до мене, широко всміхаючись. Але за мить ви-
диво розпливлося — був я в саду сам. Шелестіло над голо-
вою листя, на колінах стрибали сонячні латки. Я зорив на
власну старечу, покриту цвіллю руку — обхопила держално
ціпка і аж побіліла, так напружилася.

Снігове поле я побачив і чоловіка, що ходить по ньому
туди й сюди. Придивився пильніше до слідів, які він про-
кладав по білому, були вони увіч схожі на літери, я зміг
навіть розібрати кілька слів. Тоді просвітліло в мене на
серці, і я засміявся тихенько, згадуючи пророкування мого
сусіди, тлумача снів: он що маю чинити.

5

Може, моя примха, дорогий читальнику, видасться тобі
смішна й безрозумна, не осуджу я тебе: значить, писалися
ці аркуші для іншого. Знай, сподіваюся я на того читця,
кому відслонять вони щось сокровенне. На це моя надія,
а надія веде людину по світі. Зрештою, і кпини людські та
аневага не первина мені: тільки на старість перестав я бути
для людей смішний. Годі сказати чому: може, вікував жит-
тя недоладно? Але не мені це знати й не тобі судити — є на
те вищий суд. Йому й піддаюся, як і кожен інший смертний,
бо правда наша правдою вічною має промірятися.

РОЗДІЛ II,

Чому доля саме такі дороги мені наміряла, не можу тобі,
дорогий читальнику, досконало повісти — людина не зав-
жди чинить розсудливо і знамірено. Буває, впаде до серця
іскра й залишає слід, як на тканині: коли не погасити її
вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсім тебе спо-
пелить. Така іскра колись упала і в мою душу, і я, примоту-
зувавши до плеча книги та взявши торбину в руку, пішов, як
уже оповідав, на стежку, що вивела мене з рідної Березані.

А перед далекою дорогою завітав до ветхого старця Де-
м'яна, котрий уже давно був не від світу, а пас божу худіб-
ку — бджіл, сидівши хутором неподалік Березані. Старий
був неговіркий і наче сердитий, але мене любив, бо я не від-
сьогодні входив із ним у сокровенні балачки.

Мучив мене й тоді дивний сон. Отак ніби їхав я верхи
через долину, в якій кожна рослина увінчувалася людською
головою, і такі ж голови росли замість плодів на деревах.
їхав ступою і роззирав усі ті обличчя. Тепер я знаю, хто
вони,— побачив у тому сні людей, зустріч з якими чекала
мене в прийдешньому. Я оповів той сон старому Дем'яну,
і він довго на мене дивився.

— Вабить тебе дорога, хлопче? — спитав нарешті.

— Ой вабить, діду! —сказав я.
Тоді старий похитав головою.

— Скажіть мені щось напутнє, діду,— попросив я.

— А я вже сказав,— буркнув дід і сердито сплюнув, ви-
йнявши з рота люльку.

Тепер я розумію, що старий не похваляв мого наміру
мандрувати, але тоді мені здалося, що не має він чого ска-

6

зати. Тож спокійно повернувся додому, зібрав які мав гроші,
взяв ціпка, одягся по-дорожньому й рушив у білий світ.

Біля засиненого гайка, що про нього згадував тобі, чи-
тальнику, трапились мені двоє мандрованих молодиків, до
них я довірливо приєднався, щоб веселіше й безпечніше було
йти. Мої співподорожани були дебелі хлопці, я відразу ж
відчув до них довіру. Ми проходили через дороги й села,
хлопці оповідали веселі історії, а я оповідав їм оповіді книж-
ні. Над головою аж дзвеніло сонце, довкіл вигиналися ниви
з чималим уже хлібом, поблимували в ньому ясні очка во-
лошок; над головою тремтіли золотими грудками жайворо-
ни, я сміявся на веселі розповіді, а потім заспівав — це ста-
лося неподалік якогось села. Мої супутники зупинилися,
почувши мій спів, а я таки голосистий, кажу без похвалок;

тієї днини голос не вміщавсь у грудях, і я не мав причини
його глушити. Так, я заспівав, зворушений і подорожжю,
в яку вперше пустився, і сонцем, а ще більше співом жайво-
ронків; дивився на світ замилувано, може, тому й обличчя
супутників стали мені милі. Отож я йшов і співав, відчу-
ваючи, як росту під цим глибоким небом, і вже це — гідне
благоти: добрий стаєш і чистий—те, до чого людина має
завше прагнути.

Наспівував, коли переходили село, вів мелодію й тоді, коли
ми ступили на путівець. Той путівець був ледь утоптаний,
але я не мав нічого лихого в серці й не сподівався напасті.
І в голові в мене не було, що мій спів може викликати в ко-
гось недобрі наміри. Мої співподорожани йшли біля мене
мовчки і тільки посопували, але я на те не зважав — друзя-
ми ж бо ми назвалися.

— Добре співаєш,— сказав один із них, Семен, коли ми
вже відійшли далеко від села.

— Мій голос — надія моя,— скромно відказав я.— При-
ставатиму до якоїсь церкви, зароблю грошей, а тоді — знову
в мандри.

Другий співподорожанин, Іван, уклав до рота люльку і ви-
кресав вогню. Подивився на мене з-під нахиленого чола:

— А тепер грошей не маєш?

—Дрібку,—якнайдобродушніше відказав я.
Іван звів обличчя, серце моє торкнула тривога. Роззир-
нувся навколо: порожній путівець, в глибині—дика груша,
хліб і ані душі. Іван дивився на мене з тупою увагою, ніби
розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий
тремтів. Очі стали вузькі й пронизливо-зелені, а може, світ-
ло довколишньої зелені і у них налилося?

7

зати. Тож спокійно повернувся додому, зібрав які мав гроші,
взяв ціпка, одягся по-дорожньому й рушив у білий світ.

Біля засиненого гайка, що про нього згадував тобі, чи-
тальнику, трапились мені двоє мандрованих молодиків, до
них я довірливо приєднався, щоб веселіше й безпечніше було
йти. Мої співподорожани були дебелі хлопці, я відразу ж
відчув до них довіру. Ми проходили через дороги й села,
хлопці оповідали веселі історії, а я оповідав їм оповіді книж-
ні. Над головою аж дзвеніло сонце, довкіл вигиналися ниви
з чималим уже хлібом, поблимували в ньому ясні очка во-
лошок; над головою тремтіли золотими грудками жайворо-
ни, я сміявся на веселі розповіді, а потім заспівав — це ста-
лося неподалік якогось села. Мої супутники зупинилися,
почувши мій спів, а я таки голосистий, кажу без похвалок;

тієї днини голос не вміщавсь у грудях, і я не мав причини
його глушити. Так, я заспівав, зворушений і подорожжю,
в яку вперше пустився, і сонцем, а ще більше співом жайво-
ронків; дивився на світ замилувано, може, тому й обличчя
супутників стали мені милі. Отож я йшов і співав, відчу-
ваючи, як росту під цим глибоким небом, і вже це — гідне
благоти: добрий стаєш і чистий—те, до чого людина має
завше прагнути.

Наспівував, коли переходили село, вів мелодію й тоді, коли
ми ступили на путівець. Той путівець був ледь утоптаний,
але я не мав нічого лихого в серці й не сподівався напасті.
І в голові в мене не було, що мій спів може викликати в ко-
гось недобрі наміри. Мої співподорожани йшли біля мене
мовчки і тільки посопували, але я на те не зважав—друзя-
ми ж бо ми назвалися.

— Добре співаєш,— сказав один із них, Семен, коли ми
вже відійшли далеко від села.

— Мій голос — надія моя,— скромно відказав я.— При-
ставатиму до якоїсь церкви, зароблю грошей, а тоді — знову
в мандри.

Другий співподорожанин, Іван, уклав до рота люльку і ви-
кресав вогню. Подивився на мене з-під нахиленого чола:

— А тепер грошей не маєш?

— Дрібку,— якнайдобродушніше відказав я.
Іван звів обличчя, серце моє торкнула тривога. Роззир-
нувся навколо: порожній путівець, в глибині — дика груша,
хліб і ані душі. Іван дивився на мене з тупою увагою, ніби
розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий
тремтів. Очі стали вузькі й пронизливо-зелені, а може, світ-
ло довколишньої зелені і у них налилося?

8

— Га?— сказав я.—Так чудно на мене дивишся?
Тоді побачив я Семенове обличчя. Воно було кам'яне.
Я знову відступив крок і озирнувся. Навколо ані душі. Ми-
моволі сахнувся, і це врятувало мою голову — ломака, якою
замахнувся Іван, вдарила мене по плечі, тому, де я щасливо
примотузував книги. Закрутилася земля, захиталося небо,
посипалися зірки, я впав — дорога забила мені рота тра-
вою.

Звісно, ці розбійники й гультіпаки хотіли вбити мене, але
милостива доля врятувала від такого сумного кінця: суди-
лося мені ще потоптати ряст. Лежав, обдертий і пограбова-
ний, у самій кошулі і, приплющившись, слухав, як сварять-
ся поміж себе розбійники, не поділивши мого добра. Руки
мені зв'язали міцною шворкою, що боляче в'їдалась у тіло,
а ноги були вільні.

— А що зробимо з ним? — спитав Іван, киваючи на мене.

— Добити треба,— шепнув Семен так лиховісне, що я
здригнувся.

— Глянь, очуняв,— сказав Іван і нахилився до мене.
Я розплющився — схилилася до мене огидна машкара,
а може, моя ураза так його спотворила. Ми дивилися якийсь
час один на одного, ніби змагалися, хто кого пересидить,—
трем побіг мені по тілі. У грудях шалено застукотіло серце,
несвітський жах поривав скочити на рівні й дременути на-
втьоки. Але я мав глузд збагнути, що зв'язаний далеко не
втечу, через це вирішив чекати, що вирішать мої збійники,
застережно підігнувши одну ногу, готовий щохвилі зірва-
тися й побігти.

Гультіпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити
та в хліб затягти, чи голого до груші прив'язати. Я змети-
ьував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевиш-
ньому, щоб урятував мене з такої напасті. Вдивлявсь у небо
так, аж очі млоїло, хотів розчинитись у ньому і просив звіль-
нення від смерті та мук, що готували їх мені розбишаки.
Боліло найбільше мене не те, любий читальнику, що опи-
нився обідраний, як липа, й пограбований,— цим людям я
вірив, вони стали мені любими друзями, завдяки їм я хотів
оберегтись од злопригод у дорозі. Боліло мені од їхньої під-
ступності і зради, а це найгірше з гіркого. Саме в цей мент
почув мене господь і вклав до вуст такі розважливі слова.

— Гаразд,— сказав я.— Ви мене вб'єте. А що здобудете?
Ви забрали мою одежу і гроші,— сказав я,— все, що маю.
За це вас покарає господь, але не так страшно, як після того,
коли загубите невинну душу. Пам'ятайте про пекло,— засте-

9

ріг я,— кипітимуть ваші душі в смолі, і кричатимете од
болю, а мукам своїм кінця не дочекаєтеся.
Я сміливо кинув у їхні страхітливі обличчя:

— Знамірилися загубити невинну душу через дурноту
свою. Лише з самого страху, що розпізнається ваш менший
злочин. Поміркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините
великий. Але Всевишній усе бачить, усе чує, і не матимете
від нього рятунку...

У цей мент визирнуло з-за хмари сонце і освітило все
таким чистим і яскравим сяйвом, що перезирнулися мої кати.
Я уздрів на їхніх обличчях страх і раптом згадав: вони з
тієї долини, по якій їхав я уві сні на блакитному коні.

— А не дурну річ сказав цей харпак,—мовив Семен.

— Викаже він нас,— буркнув Іван.

— Заб'ємо йому памороки,— сказав Семен.

— Сильніше стукнеш,— відповів Іван,— і напитаєш гріха!
Хлепавий він.

— Припнімо його до дерева,— мовив Семен.
Я кинув оком. На дорозі стояло одне тільки дерево, дика

груша, але до нього було з двісті косових сажнів.

Здирці мої про щось перемовилися пошепки, тоді другий,

— З нами підеш,— наказав він.— Але спробуй тільки...
Не доказав, бо я зірвався на рівні як був, у самій кошулі,
і вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бігти мені було
легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотіло
мені в грудях серце, закрутився довкола світ. Ніколи ані
опісля, ні до того не бігав я, читальнику, з таким спритом.
Стрибала під ногами дорога, у вічі било сонячне проміння,
я летів над землею, вряди-годи підштовхуваний її м'яким,
пружинистим тілом. Лайдаки й кати мої спробували наздо-
гнати мене, але були взуті в чоботи й одягнені в кунтуші,
тож швидко відстали.

— Не тікай! — кричали вони.— Поговорити треба. Заче-
кай, дурний вилупку!

Я не образився на "вилупка", бо що можна сподіватися
від таких нечестивців,— гукнув здаля й собі:

— Ану не підходьте, лайдаки, розбійники, викрутні й об-
лудники!

Вони зупинилися сажнів за двадцять.

— Ну чого тебе понесло? — примирливо сказав Семен.—
Поговорити хочемо з тобою.

— Повернемо тобі гроші й одежу,— мовив Іван.— Підемо
разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати...

10

Я був легковірний тоді, як овечка. Не міг на зло злом
відповідати — сльоза впала мені на щоку. Здалося, осінила
цих гультіпак мудрість та благодать, вони щиросердно каю-
ться. А хто перед таким не зронить доброданої сльози, люб-
язний читальнику? Хто з людей не чулий до світла й добра?
Навіть такі безмилосердні розбійники, і ті просвітилися
й захотіли покаятися.

— Гаразд,— сказав я із сльозами на очах.— Підемо разом
до Могилева.

Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову
і впав у куряву, закликаючи на поміч небо, але цього разу
дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я
здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та сто-
гнав. Витерпів оті незаслужені муки і, коли гультіпаки й ка-
тюги перестали мене молотити, ледве звівся на ноги. З очей
котилися сльози, тіло боліло, а на душі лежала ураза. Такі
бридкі вони були, ті, що недавно їх я за друзів вважав!

— Вдягайся!— кинули вони мені одежу.
Повернули й книжки, та коли я упімнув оддати гроші й
чоботи, розреготалися.

— Підеш з нами,— сказав Семен,— а при нас і язика
триматимеш ліпше.

— Незле вигадано,— додав самовдоволено Іван.

— І не здумай тікати,— мовив Семен і похитав перед мо-
їм носом величезним кулачиськом.

Але я не збирався тікати. Пообіцяли-бо не чіпати мене,
і я повірив — десь пізніше від них утечу. Тому, хоч як тяж-
ко боліла мені душа, пішов із ними далі. За якийсь час вони
й балачку мирну завели — скалозуби й реготуни. Потіша-
лися з моєї втечі і з того, як блискав я голим тілом, а мені
паленіли з сорому щоки. Не відповів на їхні жарти, бо не чув
у серці радості. Ішов з ними, як раніше, долаючи шлях,
і мені в голові крутилися недобрі думки — про помсту ду-
мав. Мої ж збиточники ступали по дорозі, ніби нічого не
сталося, і лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний
був. Груди наповнювало болюяе почуття, воно потім часто
приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не
відаючи, що чекає завтра. Ні, я перепросив Всевишнього за
свої лихі помисли, треба було шукати втіхи й заспокоєння,
щоб не пустити в душу лихого.

"Всі ви, озлоблені,— думав я,— де корені вашої злості?
Чому в цьому світі страждає невинуватий, а лихий жартує?
Чи добре чинить той, хто злу не опирається?"

11

Заходило сонце, висів на овиді розпечений кавун, горів
притомленим світлом, воно проливало на світ рожеву барву.
Принишк і сховався вітер, глибока тиша пойняла круглий,
широкий світ. Над головою вигнулася голуба вгорі і бла-
китна по боках миса неба, унизу світила притьмареним зе-
лом так само простора миса землі, її перерізала бита тися-
чами людських та кінських ніг дорога, а по одній із її від-
рогів тихо шаруділи й наші кроки. Було нас тільки троє,
і рожеве світло, що його вилив на землю вечір, затопило нас
з головою, купаючи і ніби змиваючи з нас усе вчинене нами
за проминулий день. Ми йшли в тому світлі, безсловесні й
покірливі, наче не відбулося між нами злочиння, про яке
я щойно повів, наче не вони, оті двоє, збиткувалися з мене
і не я прийняв стільки наруги. Синяки й садна в цю чудову
мить перестали боліти, зцілився я раптом: святе зворушен-
ня заповнило моє серце. Тихий смуток народився там, де
западало за овид сонце, і я пізнав: смуток отой іде з неба.
Саме цей смуток і сплітає над зеленою, розлогою чашею
землі серпанок, зараз рожевий і драглистий, але це він ви-
творив перший сутінок, який допомагає людині заспокоїти-
ся. Перший сутінок ховався в затінках та ямах, в улогови-
нах, у глибині трави та зеленого жита, сутінок, на який пе-
ретворився біль єства мого,— вийшло з серця все важке й
неприємне, що я сьогодні зазнав. Тихо шерхали кроки, зби-
ваючи над дорогою м'які хмарки куряви, ця курява — теж
сутінок, гіркий, як настій полину. Я йшов разом зі своїми
подорожанами назустріч червоному сонцю, міцно стискаю-
чи вуста, за спиною плив мій біль, а попереду, між сонцем
і мною, котилася довга і, здавалося, жива дорога. Вона гріла
мої босі п'яти, і я беззвучно подякував долі, що й таку від-
раду вона нам, упослідженим, може посилати.

Оце писання, що викладаю його тут тобі, ласкавий чи-
тальнику, дало сподіваний мир душі моїй, і я, переповнений
далекими споминами, замріявся, сидячи на трав'яній лаві під
улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому заці-
пенінні, не відаю; здавалося, й дихати перестав, а очі мої
пасли вигинливу стежку, якою пішов був колись у світ. І чи
година така настала, а відчув я раптом: довкола мене стоїть
дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився

12

час. Листки й трава знерухоміли, і не чув я анінайменшого
згуку. Не співали птахи, не валували собаки, не чутно було
ані кроків, ані дихання. Навіть мала комашка, що почала
лізти мені на ногу, спинилася із зведеною голівкою. І тільки
тепер, у цю мить, прийшли слова, які я хотів сказати отому
юнаку, що приходив до мене чи привидівся,— собі самому,
котрий у дорогу зібрався, а світу не знав і не розумів, кот-
рого чудні питання навідували, і через те просив він у мене
відповіді.

— Не чини так, як вітрогони, сину мій,— прошепотів я,—
а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких краї-
нах і в небачених містах, а в тобі самому — умій тільки ним
користуватися. Остерігайся, щоб не захопив тебе вир, який
відриває людину від рідної землі й закидає її на чужину.
Навчися радіти зі світу й життя, тоді й непокоїтися будеш
менше. Пізнавай світ, а не проклинай його — ось тобі дже-
рело. Пий із нього і здобудеш радість.

Я говорив ті речі, але водночас розумів: це не ті слова,
які треба казати. Це втішальні слова, отже, звичайні, а є сло-
ва сокровенні. Ті слова, від яких здригається людське серце,
бо істина є справжня і видима. Мій мозок напружився, бо
здалося у цій святій тиші, яка панувала навколо,— знайду
я їх зараз! Зараз, зараз виповім їх, адже вони тут, на кін-
чику язика. Ти слухаєш мене, юначе?

— Так,— мовив тихий голос.— Але не все мені ясно.
Скажи, старче: чи кожен, хто шукає, знаходить незвідане,
чи нам, молодим, судилося перейти тільки ваші стежки?

— Кожен у цьому світі шукає себе,— сказав я.

— Не зовсім розумію, що воно: шукати себе? — спитав
голос.

Я не відповів, бо на такі питання не відповідають. Знайти
себе, подумалося,— це прожити життя.

Здається, я цими думками таки зруйнував первісну тишу
і не знайшов сокровенних слів, на які сподівався. Так, мозок
мій вже просив відпочинку і поволі згасав, як гасне кага-
нець, коли висякне олія.

Я почув шерхіт, хтось ішов, хтось до мене наближався.
Я не хотів озиратися, важко мені вести цю розмову.

Кроки наблизилися і стихли. Я почув притлумлене ди-
хання.

— Чи ви спите?—почув голос паньматки.—Чекаю вас
з обідом, а ви тут прохолоджуєтеся...

13

Так дійшли ми, ласкавий читальнику, до польського кор-
дону, де була маєтність Києво-Печерського монастиря, що
звалася, як пригадую собі, Попова Гора. Ми спинилися з
моїми здирцями тут на ночівлю, бо лежав той монастирець
біля села

Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися
на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очи-
ститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж пра-
глося побути на самоті— багато зібралося у мені думок.

Тут, у церкві, мене й примітив городничий ієромонах Тео-
дозій, високий, худий чоловік з малими, втопленими очима,
які начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися,
я заспівав йому й прочитав сторінку Псалтиря, а він, задо-
волений і зраділий, мовив:

— Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доб-
рого співака й читця.

Покликав дячка і сказав, щоб мене прийняли до дяків-
ської половини. Це означало, що я таки здихаюся своїх тяж-
ких ворогів.

Те все, що оповідаю, любий читальнику, сталося прегар-
ного літнього вечора, сутінки саме опадали на землю. Я по-
бачив тоді на небокраї хмарину, що нагадувала перст.
Я сприйняв його за знак божий — на мене зійшов мир,
а серце заспокоїлось у тривогах своїх. "Що може бути ліп-
шого на білому світі за такий вечір,— подумав я,— адже все
віщає про добро і злагоду?! Вибач ближньому і не помно-
жуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кін-
ця. Без покірливості людина перетворилася б на звіра, а це
те, що може ввергти світ у загибель".

Такі думки крутились у мене в голові, я йшов за дяком
і всміхався. Відчував: розгладжується мені обличчя, а очі
запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навіть, як
росте трава. Піднімала на моїх очах стебла, гонячи, як кров
по тілу, сік. Уздрів, як лучиться той сік із сонячним промін-
ням і як запліднюється та костеніє в зернятках насіння.
Я полегшено зітхнув: яке щастя, коли погідно на душі!

Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у світі
побудовано на цьому: вороги й друзі. Навіть невинна овеч-
ка розуміє, що в неї безліч ворогів, хоч вона не ворог ніко-
му. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра

14

людина ворог іншій доорш людині—дивовижна це круго-
верть! Вирушивши в мандрівку, я гадав обійняти світ ду-
шею, але ти вже знаєш, читальнику, як був тяжко й гірко
покараний.

А веду я до того, любий читальнику, що вороги мої і здир-
ці не відійшли мирно без мене з Попової Гори. Як тільки
вселивсь я у дяківську половину, пойняло їх незбагненне зло.
Не відаю, як розтлумачили вони мій умисел, але відразу ж
з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокійний.

— Напитав собі місце й залишився,— сказав.— Не маю
до вас зла, ідіть собі з миром — розсудить нас бог.
Вони розреготалися.

— Чого б це ти мав зло до нас, своїх приятелів? — спи-
тав Іван.

— Дозвольте нам, пане дяче,— сказав Семен,— перемо-
витися з ним перед дорогою.

Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь із ними
сам, відчув: мороз пробіг у мене по спині.

— Навіщо я вам? — спробував оборонитися.— Що я вам
учинив?

Вони стояли супроти мене загрозливо спокійні і тільки
усміхалися, зсовуючи вуста набік.

— Ви забрали мої гроші й чоботи,— мовив,— а я нікому
про це не сказав ні слова. Чого хочете од мене ще?

Іван підморгнув мені, наче ми були з ними змовники, ву-
ста його розповзлися в усмішці.

— Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював,— ска-
вав іронічно.— Як співаєш, ми чули, а тепер потанцюй.

— Ти нас ошукати хочеш,— сказав Семен,— а ми не ті
люди, які дозволяють собі плювати в борщ.

— Але ж я сказав...

Цього разу не встиг відхилитися — відчув сильний удар в
об-.иччя і впав на долівку, тяжко гримнувшись головою.
Кров линула мені з носа.

— Я не збирався вас виказувати! — крикнув, умиваю-
чись крівцею.

— Устань! — наказали вони.

Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ
померк — я побачив величезне коло, воно червоно стало на
вемлю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управле-
ний у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши го-
лову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий не-
ввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене кру-
тило все швидше й швидше — я побачив, що коло те кру-
їнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий

15

кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була пер-
ша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати — зга-
дай-но вершника біля засиненого ліска.

РОЗДІЛ V.

Здається мені, любий читальнику, у колесо я потрапив
таки не випадково. Можна назвати його кільцем, або ж
змієм, що кусає власного хвоста. Всім відомий цей символ,
і я про те не розводитимуся. Хочеться мені збагнути інше:

чому так нещасливо й часто втрапляю у всілякі злопригоди.

Мені сповістили, що в Поповій Горі живе старий харак-
терник-козак. Він уже доживав віку, але вельми мудрий і ві-
дає про все на світі. Я й подибав до того чолов'яги, тамую-
чи біль у тілі і вряди-годи зупиняючись,— доводилося мені
братися під чималий горб.

Скоро побачив і хату, до якої простував. Була віддаллю
поменшена, а стіни аж світилися, такі білі. Очерет на по-
крівлі тільки-но наслано, і вона світло жовтіла, а на порозі
завмер так само білий, як хата, старий. Побіч темнів неве-
ликий вишневий садок, а все обійстя обнесено плетеним ти-
ном.

— Доброго вам дня, діду,— сказав я.— Чи дозволите за-
йти?

Дід дивився на мене зовсім молодими очима, хоч сам та-
кий ветхий — ані торкни! Але де вже збагнути цей темний
люд — характерників: за мить може стати й молодим. Та
переді мною сидів сивий, як молоко, дід, і я вклонився його
ветхим літам.

— Заходь, хлопче,— озвався той нарешті.— Чи не ти це
Ілля Турчиновський?

Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те він і харак-
терник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.

— Сідай, бо нелегко тобі стояти,— мовив дід.
Присів біля нього на ґанок і вже й рота розтулив, щоб
виповісти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене ко-
ротким рухом.

— Спершу віддихайся,-- сказав спроквола.— І на світ
божий подивися.

Ми сиділи й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережні
кущі — все веселе й спокійне, аж мимовільно почав входити
в мене мир. Яскраво-синя річка перерізала цей гарний зеле-

16

ний край, зрільна крутячи ложем,— дрімала, солодко про-
стягнувшись. Дихало теплим пахом нагрітого зілля й землі,
вітерець подував із долини, м'яко обвіюючи обличчя.

— До мене приходять люди за малим,— сказав раптом
дід,— той когось не любить, а той просить помічного зілля.
Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всередині. Чи ти ви-
сповідався, сину?

— Еге ж, сьогодні, діду,— мовив я, топлячи погляд у чу-
довому краєвиді.— Але й піп мені сказав: сповідь знімає
гріхи видимі, а я таких гріхів не маю.

— Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов,—
сказав дід.—Розкажи!

Оповів йому про свої пригоди, і голос мій тік повільно
й сумовито. Дід сидів, загадково-мудро осміхнений, і, зда-
валося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиг-
лу річку, і в погляді горів вогонь. І подумалось мені: все,
що розповідаю, не варте ламаного шеляга, все дрібне
й нецікаве побіч із тим, що знає й бачив оцей ветхий сивань.
Але коли оповів йому про криваве кільце, яке мене захоп-
лювало, скочив дід на ноги й важко задихав, пильно зирячи
на мене.

— Оце воно і є, призначення твоєї долі! — скрикнув
він.— Воно, воно — коло! Мені теж являлося, коли був
у твоїх літах. Хто потрапляє в нього, того нерозумно по-
риває у світ, і ніщо його не спинить.

— А що воно значить?— спитав я з трепетом.

— Вогняне кільце—це наше життя! Придивися,—мах-
нув він рукою,— цілий світ у колах. Сонце колом ходить,
голубе коло — крайнебо — з цього кільця нам не вистриб-
нути, зелене — земля, яка тримає нас біля себе прив'яза-
них. Людське коло — це пристрасті наші, від яких не мо-
жемо втекти...

Аж задихався, сказавши так багато і по-книжному мудро:

стояв, випростуваний, і світив поглядом, пильно зирячи в
долину. Вітер ворушив його сивою бородою, але за мить
дід засміявся коротко і знову присів на ґанок.

— А чи немає на мою хворобу ліку? — спитав я.

— Чому ж? —повернувся він до мене.—Зазирни в об-
личчя найстарішій жінці, котра вже й не знає: живе вона
чи ні.

— А ви не відповісте мені?

— Можеш зазирнути і в мої очі,— сказав начебто бай-
дужки.— Але не відаю, чи втішить це тебе.

Я зирнув у його очі. Сиві, старечі, виблідлі і вже без моло-
дечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволі,

17

бо повітря між нами ніби загусло, затуманіло, і я раптом
побачив не діда-характерника, а самого себе. Увіч отакого,
яким є тепер, коли пишу ці листки. Ми довго дивилися один
на одного, і на наші обличчя лягла однакова, ніби відбита
у дзеркалі, сумна й вибачлива всмішка. Я подумав: всі ми,
одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й не-
щастя падають на нашу голову, але чому замість шукати
від них рятунку тішимося своєю благотою? Чому мудрість
книжкова не живить, а знесилює людину?

РОЗДІЛ VI

Дяк тієї школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий
чи'іальнику, від напасті моїх кровожерних мучителів. Мене
врятовано від здирців, а їх із ґвалтом вигнано із хати. Пере-
гочував наступну ніч спокійно, хоч боліли мені кістки й тіло
і снилися снища та змори. Проте ранок міг зустріти з усміш-
кою і з молодою радістю від того, що таки вирвався з-під
опіки своїх співподорожан. Сонце весело пробивалося крізь
шибку й гарцювало на долівці, наче моторний юнак-жартів-
ник, а небо здавалося криницею святощів, які встигай тіль-
ки пити.

Тим часом вороги мої, затямивши на мене, безневинного,
зло, не заспокоїлись у поганій своїй пристрасті, а діставши
відсіч од городничого й дяка, умислили супроти мене нові
підступи й пішли до компанійського сотника, який стояв на
той час на квартирях у тому-таки селі, в Поповій Горі. Що
вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, зго-
дом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, і май-
же в кожному селі тяжко збиткувався над дяками, спутую-
чи їх, ніби коней, і немилосердно б'ючи. Все добро своє,
сказали ці брехуни, він, себто я, набув злісними нападами
й грабунками. Навіть книги, що несу, поцупив у якомусь
селі, побивши дяка.

Це все, що годі вмістити в розум і аж відганяє брехнею
та напастю, компанійський сотник прийняв на хмільну го-
лову за правду і звелів привести мене в шинок. Я саме по-
вернувся від козака-характерника і поліз було на піч, щоб
відлежатися, бо тіло мені й досі боліло, але мене нагло ски-
нули долі, здерли одежу і в самій кошулі повели в шинок,
несучи книги й шати мої як крадене. Сам же я, обдертий

18

і зневажений, ішов на превелику втіху роззявляк, які, див-
лячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто ба-
чили якогось катюгу чи звіра.

Затуляв, скільки міг, соромне місце і йшов між двох стін
реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець,— сльози текли мені
на лице. Скажу тобі, люб'язний читальнику, мені не було
дошкульно від усіх тих кпинів, навпаки, й напівголий відчу-
вав себе чистим і безгрішним. Над головою стояло сонце,
пахло курявою, тини потріскались од спеки, а горщики на
них здавалися мені головами химерних істот. Зрештою, я
почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що по-
витрішкувалися на мене. Чиїсь обличчя, скривлені від сміху;

чиїсь пальці, як списи, що тицькають у мене; кури, що
сполохано тікають, здіймаючи куряву; застиглі постаті біля
криниць; журавлі, які стримлять у небо; стріхи, на яких
сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла ве-
лика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віх-
тями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і споти-
кався по рівній дорозі — ззаду мене весь час підштовху-
вали. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця
я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява.
Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-спів-
подорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло
здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене,
безневинного, чекала кара.

Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене
грізним виглядом.

— Ну,— прогув він,— лярвий сину! Я тебе, злодіяку, до
кісток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку
ти такий, я тобі виб'ю з голови оте добро!

Хотів відповісти, але не встиг розтулити рота, як на мене
знову посипалася злива лайки,— сотник ані подумав роз-
важно розпитатися про мій рід і куди знамірився йти. Во-
роги ж мої, співдорожани, догідно підхихикували і по-бла-
зенському підморгували один одному.

— Злодіїв, панове,—повчально проголошував сотник,
звівши пальця, як професор колегіуму,— здалеку видно!
Я таких, як оцей, на своєму віку перебачив не одного. То
як гадаєте, панове: дамо йому спершу буків, а тоді розпи-
таємо чи спершу розпитаємо, а тоді пригостимо буками?

— Спершу треба всипати буків,— сказав старий, що си-
дів у кутку, як у себе в господі.— Тоді він і до розмови м'як-
ший буде.

Я стояв у самій кошулі й відчував, що в корчмі страшен-
но холодно — коліна мої дрижали.

19

— Дозвольте сказати слово,— ледве вимовив я, трем-
тячи.

— Не дозволю! — гримнув кулаком по столі сотник.—
Гляньте, гляньте на нього,— він простяг пальця й ледве не
пробив ним мені грудей.— Ще й вуса не ростуть, а душа
вже в пекло проситься!

— Нарід псується,— сказав старий у кутку.— Бував я по
країнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: буків
дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигаду-
вали!..

Я знову розтулив рота, але ті кілька слів, що промовив,
потонули в гомоні, що лунав у корчмі.

— Дозвольте, пане сотнику, й мені слово сказати,— втру-
тився один із моїх співподорожан, Семен.— Може, перш ніж
катувати цього недолупка, ми б усі за його кошт по чарці
кружлянули!

Він розцвів догідливим усміхом, а всі зашуміли ще біль-
ше, згоджуючись на таке.

— А подая-но, Олено, нам меду,— наказав сотник.— За
плату книжки його заставляємо!

Я набрав повітря, щоб використати добру хвилину і таки
розповісти про лихо, яке мене спіткало.

— У далеких країнах,— перебив мене старий,— кістки за
злодійство ламають та й голів не вельми шкодують!

Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима.
Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його
очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло
крутив.

І мені раптом здалося, що дивно самотній я у цьому світі,
що всі люди, які так дико регочуть навколо, вчинять мені
якусь велику шкоду, що таки годі сподіватись од них мило-
сердя.

Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали
пити, віншуючи один одному здоров'я. Я зирнув у куток,
де сидів той страшненький старий, він дивився на мене, по-
погладжуючи вуса, й усміхався загадково. Я ж стояв у са-
мій кошулі серед корчми, і сльози котилися мені на об-
личчя. Крізь ті сльози бачив, як дарує компанійський сот-
ник злодіякам мій кунтуш і каптан, вони підхлібне дякували
й кланялися; решту моїх речей: рушники, хустки, кошулі,
пояси сотник віддав шинкарці знову-таки за мед. Козаки
пили один до одного, пропиваючи моє добро; здавалося,
ніхто й не цікавився мною, але коли їхні очі спинялися на
мені, лихі іскри починали в них грати. Сотник встав і піді-
йшов до мене. Притулив мені пальця до грудей і почав ви-

20

казувати, ганячи злодіїв,—не давав і слова сказати у від-
повідь. Казав, що радий бачити мої сльози, бо сльози пере-
дують каяттю, а я вже не міг витримати гостроти його по-
ставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене
в розпач, тож, перекриваючи гудіння голосів, я почав роз-
пачливо вигукувати у завмерле переді мною сотникове об-
личчя, що його, тобто сотника, підступно одурено і що зо-
всім не я чинив злодійство. На те сотник усміхнувся загад-
ково й відійшов на своє місце. Компанійці і мої співподоро-
жани вже заревли пісень, і голос мій пропав у тому галасі.
Старий у кутку не бенкетував.

— Вони не хочуть мене вислухати,— сказав я йому роз-
пачливо.—Послухайте мене ви, ваша милосте!

Старий важко й чорно подивився на мене, і я знову по-
думав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був
управлений. Так, я його зустрічав уже раніше; здається,
він почав зустрічатися на моєаду шляху відтоді, відколи все-
лилось у моєму серці щось клубасте й чорне. Відтепер, ска-
жу тобі наперед, любий читальнику, він не покидатиме
мене—той, котрим дітей лякають...

Так, я зустрічався з ним ще до того, як вирушив у ці
мандри; було це торік, коли повертався од родичів і йшов
путівцем, сподіваючись дістатися до найближчого села, де
мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справді так було-
треба, села мені не трапилося, а навколо швидко западали
сутінки. Тоді побачив вогонь, хтось сидів біля огниська,
а воно високо палахкотіло, кладучи на землю червоне коло.
Я підійшов і привітався. Чоловік сидів до мене спиною, не
повернувся й не відповів. Тоді я попросив дозволу сісти
біля вогню. Чоловік мовчки хитнув, і я сів навпроти.

— Чи далеко звідси до села? — спитав я.

— Тут нема ніякого села,— відповів він.

— Мені пам'ятається, що є. Спинявсь у ньому, коли
йшов сюди.

— Поблизу немає села,— вперто сказав чоловік.
Звів обличчя—був це той самий, що оце сидить переді
мною.

— Навколо немає сіл,—сказав цей дивний чоловік,— бо
сюди прийшла моровиця і всіх викосила.
Я здригнувся.

— Не лякайся,— спокійно сказав чоловік.— Моровиця —
це не тільки лиха напасть, це перст божий, падає вона не
на одного, а на тисячі, щоб більше нагнати страху. Страх
же мусить жити в людях, страх — її керманич і водій. Без

21

страху людина стала б удвічі більшим хижаком, ніж є. Страх
унатурює звичаї й мораль. Унатурює, а може, й творить їх.
Я зачудовано вдивлявсь у свого співрозмовника.

— А ви самі чуми не боїтеся? — спитав.
Він засміявся. Сухо і несмішно, наче мав забитий піс-
ком рот.

— Не боюся,— мовив він.— Бо я і є отой Страх. Щодня
і щогодини змінюю свою подобу, але завжди незмінний
я і один!..

Я обвів поглядом усю корчму. Козаки сиділи за столом,
голосно розмовляли один з одним, разом із ними сиділи
й мої співподорожани, всі порозбивалися на купки, як то
буває у компанії, і балакали навперебій. Мовчали тільки
сотник, який схилив над столом чоло і, певно, про щось ду-
мав, і той, у бік якого я й дивитися вже не хотів.

"Ця корчма,— подумав я,— якась страшна. Що тут діє-
ться? Чи, може, сплю й сниться мені лихий сон? А може,
ще не опритомнів, відколи вдарено мене довбнею?"

Не знаю, як тобі все пояснити, читальнику, але мені зда-
лося, що втратив волю, забув навіть, що мене мають тут
судити,—потягло мене ближче до столу, за яким сидів
Страх.

— Тільки тепер вас упізнав,— сказав тихо, щоб не при-
вернути до себе уваги.

— Сідай вип'єш пива,— запропонував Страх.

— Не вживаю трунків,— мовив я.— Хочу тільки запита-
тися.

— Не питай — і не спитається,— сказав він.

— Чому я став вашим обранцем?

— Отакої,—засміявся Страх.—По-моєму, це ти обрав
і прикликав мене.

— Тоді я спитаю таке: чи дружить страх божий із спра-
ведливістю?

Старий розреготався, а може, це зареготали на розповідь
одного із моїх співдорожан козаки? А може, вони тільки те
й робили, що стежили за мною? Реготали всі, а найбільше
мої здирники-співподорожани. Трусилися, наче биті тряс-
цею, очі в обох стали татарські — крізь них віялами сипа-
лися сльози. Сотник сміявся, закинувши голову і широко
розтуливши рота.

Страх сидів навпроти мене, вже не сміявся — на вустах
у нього лежала тонка гадючка усміху. Мені поповзли від
того по спині мурахи, а волосся заворушилося.

22

— І все-таки дивний ти чоловік,— мовив Страх.— Дивні-
шого в житті не бачив.

— Він не дивний, а дурний,— озвався Семен, мій спів-
порожанин.— Від отих своїх книжок.

— А може, й дурний,— погодився Страх.

Я мовчав. Стояв у самій кошулі, сперся плечем об стіну
й дивився на забруднену від недавнього дощу шибку. На
ній лишилися висохлі сліди крапель та потічків — темні пи-
лові смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним
промінням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба.

І, як не дивно може це прозвучати, любий читальнику,
але саме в ту важку для мене хвилину згадав я любу аlmа
mater свою — Київську колегію, згадав вистави, які гралися
щороку в час рекреацій¹; згадав, що в них брав завжди
неодмінну участь і за те від професорів діставав похвалу.
І от, дивлячись на покрапковане вікно, я раптом на хвилю
забув, що мене притягли в цю брудну корчму, повну хміль-
них, немилостивих людей; забув, що мене збираються су-
дити, а подумав: щось треба вдіяти особливе. Засвітивсь
у мені натхненний вогонь, і я вирішив: коли звільнюся з
напасті, звернуся до світу зі своїм Словом. Ще не знав, що
це має бути: драма чи в'язанка притч, але в тому писанні
я оповім про все, що мене мучить і турбує. Звернуся безпо-
середньо не до цих людей, що сидять переді мною, а до
людей взагалі — маю ж придумати власне Слово, виважив-
ши в ньому кожне речення; адже треба мені якось порозу-
мітися зі світом людей, щоб більше не траплялося таких
випадків, коли ти говориш, а тебе не хочуть слухати; ти
кажеш правду, а тобі в лице сміються. Маю придумати в'я-
занку історій, оповівши їх перш за все собі самому, щоб
і себе змінити тією наукою; хочу, щоб люди, уздрівши мене,
не зводили насмішкувато брів, щоб по їхніх вустах не про-
слизувала іронічна чи зневажлива усмішка, а щоб тракту-
вали мене поважно, хай і нікчемний, і незначний я у цьому
світі. Але не сміхотворець я і не для сміхотворства в життя
прийшов. Я напишу для цього світу драму чи в'язанку притч,
урочисто назвавши її "Мудрість передвічна",— оце й буде
мудрість, яка не тільки зголосить мої думки іншим людям,
але по-своєму очистить і мене. Я готовий іти на такий чин,
коли звільнюся від напасті, що впала мені оце на голову.
В мене вже є одна притча, яку давно хочу записати.

1Рекреації — щорічні студентські свята після закінчення курсу.

23

РОЗДІЛ VII

Розум був птахом і вільно літав по землі. Зовні був схо-
жий на дикого голуба, але хто бачив його, той ніколи не
назвав би його так просто. Був-бо він інакший. Отож літав
дивний птах улітку і взимку, весною і восени. Ніде не жив
довго, але завжди весело співав. Інколи його кликали до
себе, і він навідував людей. Йому доводилося нудьгувати
на довгих диспутах і при балачках тих людей, котрі розум-
ними визнавали тільки себе. йому доводилося розмовляти
зі схимниками й гетьманами, які питалися в нього порад,
але ніколи їх не слухали. Бо нікому не було діла до Розуму
взагалі — кожен хотів узяти його собі в прислужники. Тому
й літав Розум вільним птахом, нікому й не потрібний, але
кликаний усіма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо
міг скільки завгодно пити сонця і скільки завгодно літати
у вільному просторі. Єдине, що турбувало птаха: ось уже
скільки років, сотень чи й тисячу, він так і не знайшов собі
затишної оселі й притулку. Адже, крім сонячної погоди, бу-
ває вітряно, печуть морози і гуляє сльота. Проте він завжди
дивився на світ з любов'ю і завжди був безтурботний.
Якось його покликав Пустельник.

— Просидів я у печері тридцять років,— сказав він,—
але щодалі темнішає мій мозок. Щодалі страшніші химери
навідують мене.

— Я люблю волю,— сказав Розум.— Той, хто будує хур-
диги для інших чи замикає в них себе,— мій ворог.
За якийсь час покликав його Заброда.

— Тинявся я по цілому світі,— сказав він,— але не зро-
било це мене щасливим, а лише причепило до тіла мого без-
ліч хвороб.

— Я люблю, коли в діях людських панує глузд,— сказав
Розум — Ти ж блукав без мети. Просто волочився, і ніхто
вже тепер не врятує.

По тому покликав його Будівничий.

— Будував я цілий вік, але, коли зводилася будова, тяж-
ко було мені дивитися на витвір рук своїх. Усе моє життя
було біганиною від однієї роботи до іншої — не здобув я
втіхи.

— Ти не шукав себе в своїй роботі,— сказав Розум,—
а лише достойної плати за працю. Я ж доступний тільки
тому, хто вміє знаходити у роботі себе.

Тоді прийшов до нього Філософ.

24

— Шукав я тебе цілий вік, чому ж хапаюся й досі за
порожнечу?

— Ти не мене шукав, а хотів урятуватися,— сказав Ро-
зум.— Не досягне вершини той, котрий береться піймати не-
зміренне.

Вони всі бігли за ним, аж потом умивалися. Бігли, а птах
відлітав, пурхаючи все далі і все вище. Тоді вони зупини-
лися.

— Давайте зловимо його в сітку,— сказав Філософ.—
Тоді він од нас не втече й послужить, як захочемо.

Вони зв'язали сітку й покликали до себе Розума. Той
прилетів, а вони почали дурити його порожньою балачкою,
тоді як Філософ заходив ззаду, щоб накинути на птаха ме-
режу.

І він накинув сітку на птаха, міцно закрутивши пройму.
Але диво дивне вчинилося. Замість птаха в сітці заборса-
лися всі вони: Пустельник, Заброда, Будівничий і Філософ.

— Ти що, сказився!—закричав Пустельник.—Лови
його, а не нас!

— Я ловив його,— сказав Філософ.

— Дурень ти печений! —сказав Будівничий.—Хіба я не
бачив: ти зайшов ззаду й накинув нам на голови сітку.

— Але стривайте,—сказав Філософ,—як це сталося?
Хай я накинув сітку на вас, але як у неї потрапив сам?

— Ти майже зрозумів мене,— сказав Розум і полинув од
бесідників геть.

РОЗДІЛ VIII,

Серед тих знавіснілих облич чувся я, люб'язний читаль-
нику, вельми незатишно; одне те, що прихід до мене Страха
не був випадковий, адже душа моя тоді вже почала холону-
ти, а друге — не знав я, що чекає мене попереду. Компанійці
все ще гуляли, перш ніж зі мною розправитися; вороги-спів-
подорожани віддали шинкарці мої, але їм віддані, кунтуш
і каптан, що вельми сподобалося компанійському сотнику,
і той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкар-
ка, бачачи, що багатіє, бігала як навіжена — в неї розтрі-
палося волосся, і скидалася вона мені тепер, любий читаль-
нику, на відьму. Щось таки незвичайне було в рухах цієї
жінки: ходила так, наче хотіла сховати рану в боці, від чого
стан її був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж

25

підійшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморід мені
вдарив у вічі, а в її зіницях, темних і ніби неживих, я вгле-
дів чорних, хвостатих, навіть з ріжками чоловічків...

Мої вороги з компанійськими козаками ревли пісень, і очі
їхні все більше запливали червоним. Один із колишніх моїх
співподорожан, Семен, знахабнів настільки, що підійшов до
мене й почав вимахувати кулаком.

— Руки чухаються дати йому в пику! — верескливо за-
кричав він і замахнувся. Я присів, а Семен, вдаривши за-
мість мене стіну, поточився і брязнув на долівку. Козаки
зареготали. Ворог мій став навкарачки і почав удавати пса.
Тільки чудний то був пес: з людським обличчям і в люд-
ській одежі. Люто загавкав на мене і схотів схопити за лит-
ку—козаки аж заходилися за столом від сміху.

Страх у кутку реготав також.

— Весело, панове, веселої Так буває завжди, коли хтось
боїться. А я й пожартувати люблю!

До мене, одновимірно плескаючи в долоні, повільно під-
ходив другий співподорожанин, Іван.

— Увага, товариство, увага! — сказав він урочисто.—
Пане сотнику, накажіть, хай цей злодій заспіває. Він, їй-
богу, красно співає, тому і втирається в довір'я дяків...

— Гав-гав!—люто кинувся до моєї литки перший спів-
подорожанин, Семен; здається, вдавати із себе пса скла-
дало йому приємність.

Мене випхнули за велінням сотника на стіл, і я спробу-
вав голос. Та голосу не було. Розтуляв рота, аж млоїло мені
в щелепах, але з рота виривалися самі хрипіння та свист.
Це мене перелякало — що робитиму у світі, коли не зможу
співати? І я вже насправді хотів заспівати, вже й навшпинь-
ки звівся, так моцувався. Проте голосу не було, лише під-
ступно мокли щоки, бо сльози без припину котилися мені по
обличчі.

— Він не хоче для вашої милості заспівати! — гукнув
Іван.— Це такий заїлий розбишака!

— То ти не хочеш нам заспівати? — гримнув сотник.—
У колодки його, нечестивця!

Ударив кухлем по столі так, що все аж затремтіло. Мене
хутко стягли додолу, і за хвилю на ноги було накладено
важкі колодки.

Мій перший співподорожанин, Семен, підійшов, все ще на
чотирьох, до сотника.

— Дивне зі мною чиниться, пане сотнику, коли бачу зло-
дюг,— сказав він — Таке на мене находить, що сам не знаю,
що такому учинив би! Зовсім несамовитий стаю...

26

Я дивуюся, люб'язний читальнику, скільки може хова-
тись у людині злості. Про це я багато передумав, ні до чого
доброго не доміркувавшись. Є тут щось незбагненне. Візь-
мімо таке: тебе б'ють, а ти не хочеш відповідати помстою,
щоб не помножувати зла. Але тим самим, що покірний, як
овечка, також його помножуєш — зло непокаране не зникає.
Отож, щоб покарати злочинця, сам ним стаєш. Зло знову-
таки множиться. Це якесь коло, дорогий читальнику,— зло
від добра і зло на зло.

Я хотів би, щоб множилося з такою силою і швидкістю
добро. Але добро не має переваги зла: воно — дозволене,
воно — нерушний камінь, тоді як зло — швидкий вітер, який
за мить облітує сотні гін. Мені хочеться, щоб десь там, після
мене й дітей моїх, було розірване це давнє, поросле мохом
коло і щоб у ньому не крутилися люди. Втім, годі смертному
зазирнути в майбутнє: чи не тому син не розуміє батька
і навпаки. Чи не тому змінюються так часто в людини її
заміри й бажання — день прийдешній не завжди приносить
сподіване...

Думаю про це, сидячи тут, у своєму садку, під яблунею,
не відводячи погляду від стежки, яка колись повела мене
у світ і завела. Оно йде по стежці малий хлопчак з білою
кучмою волосся на голові і з дерев'яною шабелькою в руці.
Махає тією шабелькою, стесуючи голови будякам, і в нього
по-войовничому насумрене обличчя. Бадилячі голови па-
дають під ноги, і я знаю, що він анітрохи не сумнівається,
що його суд не кривий.

РОЗДІЛ IX,

Той шум і ґелґіт, здійнятий у шинку, збудив, на моє
щастя, одного компанійського отамана, який лежав на печі,
а від диких погуків прокинувся й, позіхаючи, сказав:

— А що це у вас за шум та співанки?

— Йди сюди,— гукнув сотник,— і пий мед, нам ось зло-
дія ці молодці привели.

Отаман зліз із печі, ще нічого не бачачи зі сну, й пішов,
похитуючись, до нас. Був він літній на роки, широкий у пле-
чах і так щиро позіхнув, що, мені здалося, міг би легко
проковтнути нас усіх. Отаман сів, почухуючись, до столу.

— А де ж злодій? — спитав напрочуд густим басом.

27

Я сидів у кутку в самій кошулі й забитий у колодки. Те,
що зі мною діялося, було поза моїм глуздом — витівка моїх
ворогів-співподорожан надто дика, щоб у неї повірити, але ж
у неї повірили. Ніхто не цікавиться, чи так все було на-
справді, чи ні, нікому й діла до мене, упослідженого, немає.
Терплю нестерпні тортури й не знаю, чи буде їм кінець.

Ніч. Пострілюють свічки. Всі сплять, тільки я, вже зо-
всім старий чоловік, позбувшись сну, сиджу, переповнений
спогадами, і намагаюся вловити ту думку, яка може все мені
вияснити. Але я розумію: марна ця моя забаганка, бо таку
думку навряд чи знайду. Отож сиджу самотньо й палю
стару череп'яну люльку—іскри врядп-годи сиплються на
папір, і коли побачиш, читальнику, тут, між літер, випалені
дірочки, згадай усіх тих, хто не може спати ночами, запа-
лений пристрастю обмислювати власне життя. Незавидний
це талан, любий читальнику, не важко й збагнути: завдань
на віднімання й додавання життя не розв'язує. Навпаки,
воно ставить числа, як доведеться, а тоді ще й перемішує;

тасує, ніби карти, і ніколи не показує конечного вирахунку.

Той вирахунок людина має знайти сама. Через це й при-
ходять до неї такі ночі, коли тьма зовсім непрозора, коли
зникають із неба місяць та зорі, коли вікна запечатано
сімома темними замками, а дверей із твого закапелка ніби
й не існує. Тоді опиняєшся сам на сам перед собою, сум-
лінням своїм і пережитими днями. Тоді приходить велика,
темна, мов ніч, самотність, а свічка горить і не згоряє, як
і твої думки. В її вогнику спалюються нетлі, які пробивають
усі сім шиб, що ними затулився ти від світу; в полум'ї тих
свічок згоряють і думки, саме ті, недодумані чи додумати
які бракує сили. Натомість очищується мозок, легкий роз-
пач приходить у груди, як човен, і в нього, здається, ясне
вітрило. Думки пливуть уже в тому човні, і, хоч тиша вели-
чезна навколо,— буря там, туман, і злітають величезні хви-
лі. Щось стогне і плаче — те, що вмирає, те, що зболене до
кінця,—ось як воно буває в житті! Мені лишився тільки
цей маленький світлий вогник, який розсіває ніч і в якому
вже позгоряли всі нетлі. Тільки він світить мозкові, адже,
попри все темне, що мучить людину, вона істота все-таки
світляна...

Мене поставлено перед очі отамана, і той, пильно приди-
вившись до мене, мовив:

— Щось він мені, товариство, по знаку! А з якого ти,
хлопче, краю?

28

Й не мав уже найменшої сподіванки визволитися, тому
сльози знову сипнули мені на щоки. Страх у кутку корчми
розглядав власні вуса і всміхався.

— З полку Переяславського,— сказав я крізь сльози.—
А з містечка Березані.

— Як, як ти сказав? — поставив супроти мене очі
отаман.

— З Березані,— вже зовсім безнадійно сказав я, вважаю-
чи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.

— А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син?
Я ледве не захлинувся від плачу й попросив води. Ко-
заки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати мені
напитися. Мені миттю піднесено горня, і я, дзвонячи об
нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скіль-
ки вистачило духу.

Тоді сказав отаман сотникові й козакам:

— Ви ж бо самі в його батьківській хаті були: пили і їли,
коли йшло військо на турків у степи.

Він оповів детальніше, як це було. І мені пригадався да-
лекий час, і брязкіт зброї, і те, як записую я кількість про-
віанту, і вусатий козак; дівки, що виглядають з-за тину;

глечик, що хряснув і розпався, коли на нього ненароком
сперся той козак; і сині квіти біля нашої хати, аж боляче
давитися, такі яскраві; обличчя моєї матері, коли вітала
гостей; голоси, що вранці лунко літали над вулицею; ста-
рий як світ собака, що ніяк не міг розклепити від сну очей
і загавкати на прийд. Батько в козацькій одежі; купчасті
хмари над головою, і жовтий дощ сонячного проміння, яке
пядало в той день на містечко. Це все було пойняте густим
серпанком, майже туманом, бо відтоді спливло немало часу;

те минуле для мене перестало існувати, лише інколи, як
сплеск весла,— спомин, а також далекий солодкий біль од
того спомину і від того, що серпанок застеляє зір, спрямова-
ний чи туди, у минуле, яке вже ніколи не постане перед очима
без того туманцю, але житиме, доки існуватиму в цьому
світі.

Отож оповідав я козакам та отаманові свою історію, а тон
туманець заливав мені очі, і не міг я позбутися м'якого,
легкого видива: хати під стріхою, і мати, яка кличе курей
Ті котяться, ніби грудки, розкидаючи лапами гарячу біл-
куряву, а вгорі, аж біля неба, поруч із хмарою, цвіте вишня
Сонце заплуталось у неї між гілля, а мені здавалося, що це
велика птиця заплуталась у дереві, здоровенна жар-птиця

29

що її побачивши, пізнав я незбагненний неспокій. Вона за-
співала мені — колись я записав оці слова:

Так мені співала птиця-сонце, і це була незвичайна пісня.
Якраз після того я вирушив у Київ, щоб вчитися в класі
поетики, бо інфиму, граматику й синтаксис вже пройшов.
Мати хотіла, щоб залишився я вдома, але я не міг її послу-
хати: ті, кому покладено в душу неспокій, не мають власної
волі. їх котить, як шалена вода каміння, і вони не всти-
гають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомін,
а вони в тому русі — його малі часточки...
--- Я оповів докладно свої пригоди, а коли звістив про те,
як мої співподорожани-злодії кинулися на мене, наче звірі,
побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей.
На мить мені закололо в серці: не відав, чи сповіщати ота-
манові про цей їхній намір, чи ні. Язик мій розказував, а в
мені сиділо два супротивники й переконували навперебій.
"Треба, щоб вони були покарані,— казав один,— не мусиш
лишатися байдужий до зла".— "Коли помстишся,— сказав
другий,— то помножиш зло!"

Саме розповідав, як було вдарено мене ломакою, коли ж
кинулися вороги мої в двері, щоб утекти. Проте воля вишня
сильніша за наші помисли й бажання: у сінях утрапили вони
в обійми до інших козаків, що саме заходили до корчми,—
відразу їх зловлено й забито в колодки. З розбійників було
здерто одежу й віддано мені, але я забрав тільки своє. Що ж
пішло на меди, було сплачено з їхніх грошей, а мені все по-
вернуто.

Не міг я, любий читальнику, й повірити в своє чудесне
звільнення, настільки все сталося раптово. Розбійники си-
діли забиті в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому,—
міг і позбиткуватися з них. І відчув я дивну озлість, чи-
тальнику,— те почуття спалахнуло в мені коротко, але ніколи
не забуду, як скочив я до своїх лютих ненависників і затру-
сив перед їхніми зловорожими обличчями своїм не вельми
потужним кулаком. Але вони лише засміялися з моїх потуг
зневажливо, хоч і не могли супроти мене, забиті в колодки,
оборонятися. І відчув я: затоплює мені груди кволість —

30

не міг помститися над збитошниками, щось мене знесилю-
вало й утримувало. Руки мої безсило впали — безпомічно
дивився я в нахабні очі своїх ворогів.

Не все тут мені зрозуміле, люб'язний читальнику, і це
найбільше мене непокоїло й непокоїть. Чому вони, учи-
нивши стільки злого, такі впевнені й незворушні, навіть
знаючи про неминучу собі кару? Чому так незмигно й смі-
ливо дивляться мені у вічі, начебто злочинець я, а не вони?
І чому я, насправді в усіх трафунках безневинний, опускаю
руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило
мене пильніше зазирнути цим збитошникам у вічі, але не
побачив там нічого. Тоді збагнув неперехідну істину: люди
живуть в одному світі, але неоднаково. Світ наш — це ме-
режа світців дрібних, отож і жили вони неспівмірно зі мною,
у сферах, які не освітлює мій мозок. А ще я подумав про
дивну змінливість долі нашої. Судді спершу повірили на
слово їм, моїм лихим ворогам, і збиткувалися з мене, зовсім
не зважаючи, що їх могли ошукати брехнею. Зараз так
само легко повірили мені, бо один із них випадково знав
мого батька.

Від таких думок гіркий смуток заволік моє серце, і не міг
я дивитися в очі моїх ворогів — що знаю я про них і чи
маю підставу їх карати? Але ні, подумалося мені, люди все-
таки живуть одними законами й однакові почуття хвилюють
їхні серця. Мені захотілся спитати цих людей, котрі див-
лятья на мене з відразою й насмішкою: чи не ліпше було б
нам залишатися друзями, коли пустилися спільно в мандх
рівку? Чи не ліпше було б нам об'єднатися й присягти на
побратимство? Чи не легше було б нам жити — не втрапх
ляли б в отакі, як оце, нещастя.

Вимовляв ці слова подумки, докірливо дивлячись у вічі
своїм катам, і цього разу мій погляд подіяв на них: почали
вони погано лаятися й відганяти мене лихими словами.
Я ж не став з ними змагатися, тільки повернувсь у той бік,
де сидів і пив пиво Страх.

Був там і досі. Дивився на мене, навіть кухля відсунув,
по якому стікала на стіл піна. Від піни довкола кухля лягла
біла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на
мене десь так, як мої вороги-співподорожани. Тоді мою гох
лову осяяло світло, і за мить я придумав, а вже потім запи-
сав другу історію своєї "Мудрості передвічної".

31

РОЗДІЛ Х

Чоловік ішов пустелею. Довго блукав, давно втративши
надію дійти до якогось хутірця, де міг би напитися води
і спочити. Довкола не було ані дерева, ані рослини — тіль-
ки гола, порепана земля. Він ступав по тій землі, не поли-
шаючи на ній ні сліду. Згори немилосердно пражило сонце,
і не було на небі ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку
затулити немилосердне світило. Чоловік став навколішки,
щоб попроси ги в неба швидкої смерті або ж порятунку.

Благав довго, аж доки не зашерхлії йому вуста. Тоді по-
кинув молитву, сів на голій землі, впер лікті об сплетені
ноги й поклав на долоні підборіддя. Дививсь удалину си-
вим, порожнім поглядом, готовий спопеліти й розсипатися
тут піском, коли ж раптом побачив, що через пустелю до
нього щось котиться. Схопився на ноги й уздрів, що то гар-
буз. Чоловік метнувся до нього, бажаючи схопити, але чи
був надто ослаблий, чи невправний — не зміг його піймати.
Гарбуз покотився через пустелю вже від нього, і чоловік
у розпачі помчав слідом. Але кругле тіло котилося надто
швидко, і чоловік почав відставати.

Тоді з прокляттями схопив каменюку, замахнувся й ки-
нув у гарбуза. Камінь потрапив у ціль, і гарбуз розпався.
Відтак почув чоловік рев. На тому місці, де розпався гарбуз,
виріс жовтий величезний лев. Заревів, роздираючи пащеку,
і чоловік завмер, зляканий і принишклий. Лев устав й пі-
шов просто на чоловіка — той знову схопився за камінь.
Метнув щосили, аж просвистів гостро в повітрі і з маху врі-
зався левові в око. І бездиханне упав звір — зашипіло, за-
шуміло повітря довкола чоловіка. То була велетенська га-
дюка, що загрозливо повзла від убитого лева. Але чоловік,
перемігши лева, не боявся гадюки. Узяв камінь і перебив
змія навпіл.

І знову навколо нікого не було, лише порожня пустеля
і він серед цієї пустелі — самотній і заблуканий. Чоловік
довго стояв на місці битви й дивувався, що все так швидко
Закінчилося. Чекав, що доведеться ще з кимось змагатися,
та не було навколо ні душі. Ні звуку, ані поруху. Навіть
убиті тіла лева і змія розчинились у землі і зникли — лиши-
лись у пустелі тільки він і тиша. А ще сонце тягло за собою
сіро-бурий шлейф куряви і сипало на землю сухе про-
міння.

32

Тоді уздрів чоловік, що знову він у пустелі сам і що знову
нема йому рятунку від самоти. Жах хльоснув його, ніби
батогом, і тонко, пронизливо крикнув він просто в сіре, по-
пелясте небо, з якого тільки й сипалося, що сухе, як попіл,
проміння,— помчав, ламаючи потріскані скиби пересохлої
землі.

Довкола стрибали сухі сині вогники, і здалося йому, що
то земля запалюється. І мчав він швидше й швидше, щоб
хутчій покинути цю землю, щоб подолати пустелю і знайти
край обітований. Біг він день і другий, біг третій і четвер-
тий. Хапав його за п'яти синій вогонь, грозячи запалити,
а жах не зникав з його порожніх грудей.

На п'ятий день він побачив, що назустріч йому мчить та-
кий самий, як він, чоловік. Вони уздріли один одного й ки-
нулися назустріч. Але знову сталося диво: на нього мчав...
людський кістяк. Гострий крик розпачу й лютості вирвався
в чоловіка з грудей. Він схопив каменя і жбурнув його в кі-
стяк, схопив другого каменя й третього. І тільки четвертий
камінь улучив у жовту кістку, щось хрупнуло гостро, й роз-
сипався кістяк на пісок — сонце ж обпекло чоловікові об-
личчя й руки.

Тоді впав чоловік на коліна й відчув, що не має він уже
сили. Тіло його обм'якло, і тільки очі, зведені до небес,
дивилися прохально й сумно, бо не мав уже чоловік і слів.
Але небові не потрібно було слів. Воно сказало чоловікові:

— Я послало тобі рослину, ти ж кинув у неї каменем;

я послало тобі звіра, ти ж убив його; я послало тобі пла-
зуна, і не прийняв ти його, а людину розбив на пісок. Чого ж
просиш іще, нещасний?

Він відповів небу:

— Ти послало мені рослину, якої не міг я спожити; ти
послало звіра, який хотів мене пожерти; послало гада, який
міг би мене смертельно вжалити, а замість людини послало
ти кістяк. Я ж хочу мати на цій землі друзів, а не ворогів.

— Тоді ти не житимеш,— сказало небо.— До всього тре-
ба прикласти рук: здобути рослину, боротись із звіром та
гадом, не знищуючи їх, а приручивши, змиритися з тим, що
помреш.

Чоловік прошепотів небові, все ще зводячи вгору почор-
ніле і спрагле обличчя:

— І оце воля, яку ти пообіцяло?

— Оце й воля,— сказало йому небо.
Тоді впав чоловік ниць і попросив:

— Поверни мені те, що я втратив. Коли ж не можеш, дай
надію.

33

І трісла біля його колін земля—з неї проткнулася перша
прорість. Він зросив її слізьми й побачив, що біля нього
лежить сучкаста палиця. Тоді взяв чоловік палицю і почав
спушувати довкола рослини землю...

РОЗДІЛ XI,

Вранці я прокинувся з важкою головою. Довкола плавали
розкішні сонячні пасмуги, промені перевішувалися через усю
кімнату, і стрибали по підлозі й по столі грайливі зайчики.
За вікном ріс дуб, миготів листям, і від того химерно здри-
галося мереживо сонцетіні, покладене ніжною рукою світан-
ку на припічок — обмалювало його срібними квітами. Не хо-
тілося порушувати зачарування цієї хвилини, нараз здалося,
що все пережите досі таки недоладна вигадка — нікуди я не
виходив а дому та, зрештою, й не виріс на такого, щоб міг
рушати в мандри. Я ще хлопчак і лежу в себе вдома; зараз
рипнуть двері — і матінка занесе свіжого молока, котре пах-
нутиме ранком так само, як пахнуть її лагідні долоні. Тоді
я прикинувся, що сплю, щоб ті її долоні торкнулися мене
і збудили. Мені вчувся за стіною радісний гавкіт собаки;

можливо, упізнав він батька і просився, щоб його спустили
з ланцюга.

Було утішно мріяти отак, але я вже прокинувся цілком,
і годі так просто себе одурювати. Попри все, є те, що є,—
сьогодні ж мав одбутися суд, який учинить сотник на по-
раду отамана, козаків та жителів Попової Гори: судитимуть
моїх здирців. Було мені від того не вельми весело, бо від-
тоді, як замахнувся на забитих у колодки ворогів, щось-таки
зрушилось у мені. Лягло на серце прикре почуття, ніби вчи-
нив я гріх, хоч ніяк не міг його означити. Зрештою, сум-
ління мене пекло не тому, буцім учинив я щось лихе, а че-
рез те, що диявольська стихія таки заполонила моє серце.

Лежав, намагаючись упоратись зі своїми недобрими на-
строями.

"Чому саме мені випадає,— запитував я себе,— мучитися
такими речами?"

Інший голос заперечував: "Коли дозволиш зло у наймен-
шому, дозволиш його потім і у великому".

Я сказав тоді:

"Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до
того побуджу є? "

34

Інший голос сказав мені:

"Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться
із тим добром?"

Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всіх? Адже
маленький відступ од добра (та й чи відступ це?) не вихо-
дить за межі моїх думок? Вчинки зникають, як листя во-
сени, а що казати про думки?

Інший голос заперечив мені: "Світ—це ланцюг, і дуже
химерно сплетений. Поруш у ньому ланку — і він розсип-
леться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу,
адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть
думка не існує сама від себе, вона з'єднується з іншими
людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш".

"Ми, люди, вельми подібні одне до одного. Врешті, чи
не в цій подібності—причина нашої роз'єднаності?"

"Це все правильно,— сказав я,— але коли пройду через
життя з добром у серці тільки сам? Коли на моє добро ні-
хто не відгукнеться? Коли стану через те диваком у світі,
чи не плюватимуть мені услід?"

"Це гординя заговорила в тобі",— сказав той, інший, го-
лос...

Дивився крізь приплющені повіки на вікно, за яким хи-
литалося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гіл-
ля; мені здалося, що там, за вікном, хвилюєтся зелене море.
Воно затопило цілий світ, і хата, в якій опинився силою до-
лі,— химерний, ненадійний корабель у світі. Він пливе без
вітрил і напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподіва-
ється на тиху й мирну гавань. Кожен сподівається, що його
там чекає з рокритими обіймами рідний отець.

РОЗДІЛ XII,

Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми
ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в ко-
лодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли поба-
чили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо вика-
зати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.

Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї
особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч
і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й
батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це
траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставля-

35

ться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це
так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак,
не вони відвели погляд, а я.

Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спо-
сіб. Глянув у куток, де сидів Страх,— він розглядав вуса й
підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і проше-
потів:

— А зирни-но в той куток!

Той зирнув і здивовано втупився в мене:

— Ну і що?

— Не бачиш? — зло прошепотів я, сам дивуючись на
власну зловтіху.— Ще побачиш!

Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді
розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він
же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це
Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося,
що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я від-
ступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх.
За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи
в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний
кухоль.

— Чи правду оповів цей чоловік?—спитав сотник, ки-
ваючи у мій бік.

— Все брехня, пане сотнику,— засовався перший розбій-
ник, Іван.— Це він погрожував четвертувати нас і напхати
нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено.
Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно
сидів Страх.

— А що скаже твій товариш? — спитав сотник.
Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крут-
нув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.

— Не забувай,— мовив сотник,— коли не признаєшся по
добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.

— Той псюх сказав правду,— сказав Семен тихо.
Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але
незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в
цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано
позирнув на приятеля.

— А тобі що, приятелю? — спитав він.— Хочеш водно
з цим нечестивцем напастувати мене?

Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена,
щоб потиснути чесну його руку.

36

— Панове судді,— сказав я.— Цей чоловік покаявся, і я
хочу забрати назад своє оскарження.

Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало блі-
де й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж ру-
кою захистився.

— Відійди, гаде! — верескнув він.— Заберіть його, бо
задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопілий.

— Але стривай, Семене,— пробелькотів я.— Я ж хочу
звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..

— Не підходь, чумнику,— загрозливо процідив перший
розбійник, Іван,— не підходь, бо горе тобі буде!

— То ти й справді знімаєш своє звинувачення? — запи-
тав нетерпляче сотник.— Отямся, хлопче!

Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти ме-
не горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них мож-
на було прочитати — ненависть. Я мимовільно відступив
і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.

— Один вину свою визнав,— сказав сотник.— А ти, дру-
гий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям.
Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.

— Визнаю свою вину також,— сказав він, кривлячи
вуста.

Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутили-
ся і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий приму-
сив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого
не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.

Мені було невимовне тяжко слухати ті зойки, і я вже щи-
ро вболівав за своїх мучителів, навіть просив сотника зми-
луватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили
сповна.

— Як собі бажаєш,— сказав не зовсім вдоволено сот-
ник.— Зрештою, ти їх оскаржив і через тебе ця їм торі ура.
Дивися тільки, щоб не жалкував через своє добре серце.

Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводили-
ся, постогнуючи, і розтирали закляклі від поворозів руки.

— Виведіть їх до границі,— сказав сотник,— хай ідуть
за річку до ляхів!

їх повели, пізніше я дізнався, що їх били й по дорозі,
потім обідрали й вигнали за межі Гетьманщини. А ще
передали мені козаки, що мої здирці й грабіжники дуже
лаяли мене й погрожували при нагоді злупити з мене шкі-
ру, бо це я, мовляв, призвідця всього лихого і що я гірше
за люципера. Такі слова непомірне вразили мене, як грім

37

з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них
заступився і не дав збавити їм здоров'я під батогами...

Я задумався. Минуло чимало часу відтоді, як пустивсь
у мандрівку, але не знайшов іще того, чого шукав: межі між
добрим та лихим. Більше того, чим далі заходив, тим важ-
че ставало визначати: а що воно, те добро? І чи існує? Чи
не чиню я якогось мимовільного переступу, який потім мені
тяжко віддасться.

Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами,
а коли звів голову, побачив — стою проти хати, в якій по-
селився.

У цю хвилю мені таки хотілося самоти, тож я зайшов
усередину, а що в хаті не було нікого, вкляк перед обра-
зами. Бачив перед собою потемніле обличчя Миколая, ди-
вився той на мене пильно й суворо, але не міг нічого від-
повісти на мої сумніви. Не міг пояснити, що воно таке,
справдешнє добро, і чи губиться воно, а чи невидимо мно-
житься. Не навчив мене, як подолати зло в собі, і від того
страшно мені стало — ні в кого було поради попитати.

Вечоріло, і я вирішив прогулятися на самоті й подиви-
тися на захід сонця. Село топилось у глибокій долині, зусі-
біч його оточували горби, і сонце лягло на один із них. Мені
здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу
жінка. Сонце сіло на вершок і стало за голову тій дивній
істоті. Це було величне, зворушливе видовище. Розкида-
лися навсібіч гострі жовті списи, вони видалися мені золо-
тим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотого-
лова, зеленотіла жінка і мала сліпучу, золо.ту всмішку. Про-
чинила раптом безмежно голубі очі й подивилася на мене,
малого й нікчемного, котрий завмер у її ногах. Навколо
хиталося блакитне маєво неба, біля золотої голови стояло
кілька думок-хмар — прозорі, легкі й несміливі. Всі звуки
раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У ней-
мовірній чистоті літнього вечора почав сплітатися над зем-
лею прозорий дим. Жінка дихала на повні груди, і я нама-
гався дихати так само. Намагався не пропустити ані хви-
лини з цього чудовного одкровення, бо щось мало мені в ту
хвилю провіститися. Щось конче потрібне, те, заради чого
покинув я батьківську стріху. Зараз воно станеться, поду-
мав я, ця жінка розтулить вуста і скаже, як жити й куди
мандрувати далі. Я напружився неймовірно, але тиша на-
вколо не порушилася. Щось відбувалось у повітрі, але не зі
мною воно було зв'язане. На хвилю відвів я очі від золото-
голового горба: синій дим покривав долину найкоштові-

38

шою тканкою. Синій дим плавав у мене в ногах, і я почав
наповнюватися його ясним сутінком. Сльози вибилися мені
на очі: неймовірно малим і кволим себе відчував. Схаменув-
ся, що забув про ту золоту голову на горбі, адже чекав, що
вона до мене промовить. Здригнувся раптом—що воно?
Голови на горбі не було, виглядав з-за хмари тільки вузький
серпик. Од того розлилася раптом пожежа на ціле небо,
і я побачив у ньому загадковий, вигадливий світ. Уздрів
кілька блакитних доріг і кілька білостінних палаців — каз-
кові міста виставляли сліпучо-червоні стіни і якихось верш-
ників, котрі мчали до тих міст. У повітрі миготіли темні
крапки, було їх так багато, що в очах мерехтіло. Але то
летіли кудись ворони. Безліч ворон, що зібрались у зграї
і навіщось покидали цей край.

РОЗДІЛ XIII,

Я урву на хвилю оповідь про свої колишні мандри й при-
годи, бо ночами мені стає важче писати: болять очі, а вдень
робити це неподобне — не хочу, щоб про моє писання віда-
ли навіть родичі. Отож тримаю його в таємниці, хоч це чи-
нити нелегко. Паньматка моя помітила, що зі мною "щось
негаразд", і стала, як достойна жінка, упадати коло мене.
Але таке надмірне турбування почало мене вже й гнітити —
я тепер, як води і їжі, потребував самотності. Оці розмисли,
що їх тобі тут викладаю, люб'язний читальнику, стали для
мене такою ж необхідністю, як ото дихати. Може, я й справ-
ді трохи звар'ятував, хто зна, а може, це кінець мій надхо-
дить і стукає мені до вікна сухокоста?

Оповім, чому так думаю. Була, здається, північ, я саме
відклав своє писання, коли раптом прочинилися од вітру
двері. Вдарились об стіну, і в хату вступив морок. Кімната
моя, любий читальнику, добре була освітлена свічками, але
коли розхилилися таким робом двері, в ній посутеніло.
Тільки стіл освітлювався, як раніше, решта помешкання
губилася в безпросвітній темряві — я не бачив навіть су-
протилежної стіни. Відтак опинивсь у невеликому світля-
ному колі, роззирнувся, але не побачив біля себе нічого,
окрім столу, паперу й атраменту. Руки мої були залиті різ-
ким жовтим світлом.

"Що це таке?" — злякався я.

39

Відчув, що темрява неймовірно гнітить моє світляне коло,
а через те й мене. Ніби опинивсь у якійсь кулі, густо освіт-
леній, але з непробивними чорними стінами. Не вистачало
мені повітря, очі з очниць вилазили, бо куля, мені здалося,
почала рухатися. Увіп'явся пальцями у стілець, і мене поко-
тило. Десять холодних потів облило мене: страшила оця
незбагненна, непроникла темрява, в якій пропадає ясне по-
вітря. По спині й по грудях покотилися гарячі краплі поту —
ядуха мене чавила. Тільки за кілька хвилин куля моя зупи-
нилася, я дихнув вільніше й роззирнувся. Темрява витікала
з хати, як витікає вода. Зачудовано дивився, як зникає
останній її струмінь, двері повільно причинилися, і все зно-
ву озвичайніло. Важко дихав — було таки парко.

Вирішив вийти надвір. Тут стояли тиша і спокій. Я зир-
нув на небо. Зорі великі й тремкі — видалися вони мені в ту
хвилину кулями, в які було загнано по людині біля запа-
леної свічки. "Так, як там",— кумкотіли від ставка жаби.

Я сів на улюблену трав'яну лаву під яблунею. Наді мною
залящав соловей. "Так, як там",— кумкали жаби. "Жах,
жах, жах!" — били в настояну на травах ніч собаки. Пиля-
ли повітря цвіркуни. Я був спокійний, хоч лоб мені знову
впрів. Угорі, ніби скляні, тремтіли зорі. Здавалося, подзво-
нювали льодком — тихо навколо! Повіки мені обважніли,
і я, з натугою вставши з лави, повільно подибав додому.

Наступного дня був я зовсім хворий і не вставав із ліжка.
Біля мене клопоталися, турбувалися, а я єдине що хотів —
побути на самоті. Зрештою, міг віддатись і розмислам, не
завжди біля мене крутилися й набридали з розпитами про
здоров'я. Хвилювала мене нічна пригода; здається, попе-
реджено мене долею про лічені дні перебування на цьому
світі — наче хтось невідомий підганяв мене. Врешті, все
життя — смуга таких підганянь: ми, люди, біжимо, поспі-
шаємо, розбиваємо носи, коліна й лікті, але ніколи не зупи-
няємося. Боїмося-бо зупинок, адже то і є кінець наш.

Я уявив собі, люб'язний читальнику, що можу не до-
писати цього діаріуша, і мороз пробіг мені поза шкірою —
злякався. Може, дивний здасться тобі мій острах: писання
оце чи й дійде до тебе; можливо, воно, як промова рицаря
перед бур'янами з притчі, що її маю покласти далі? Але не
це мене турбує, як, очевидно, не турбувало й рицаря, перед
ким він висловиться, суть навіть не в глибинах нашого
марнолюбства, а в потребі сказати своє Слово. Не висло-
вившись, людина має себе, як корова, котру не подоєно...

Отож, кажу, я злякався, відчувши, що можу не довер-
шити оце писання, чи не тому почав обмірковувати, як схо-

40

ватись од світу, звільнитись од щоденних житейських кло-
потів. Отож я зважився сповістити про надмірну свою вто-
му й осісти — літо ж бо! — на пасіці, де пастиму божу твар.

Жадання моє було сприйнято прихильно, і ось я сиджу,
оточений чудовою тишею, про яку вдома й мріяти годі; до-
вкола безліч сонця, яке я завжди любив і яке й тепер п'ю
щирою душею. Люблю слухати, як гудуть бджоли, і сте-
жити за їхнім дивним, улагодженим життям, адже немає
комахи, шляхетнішої за цю; шелестить біля мого куреня то-
рочкаста трава, під цей тихий, лагідний супровід перо моє
пише легко й вільно; в самому курені пахне медом і сухим
зіллям: чебрецем, материнкою та рум'янком. Навколо без-
люддя, а коли хто наближається до пасіки, про це звіщає
добрий мій приятель пес Кудлай; часом ця розумна істота
приходить до мене, сідає навпроти й годинами стежить, як
блукає по чистому полі моє перо — з ним ділити самоту
мені легко. Коли ж буваю по-особливому зворушений, кличу
Кудлая ближче й обіймаю його як приятеля, він дивиться
на мене вогким відданим поглядом, а я починаю бесідувати
з ним, ніби він усе до слова розуміє.

РОЗДІЛ XIV

Рицар відчував, що не знаходить спільної мови ані з бать-
ком, ані з матір'ю, ані з братом, хоч і хотів порозумітися
з ними,— так тривало бозна-скільки часу. Ходив усе на-
суплений, усе нахмурений — не мав ні хвилини доброго на-
строю.

— Людину створено для великого дійства,— казав він,
і хоч ніхто йому не заперечував — не давали й порад.

А він таки хотів великого дійства — снилося йому й ма-
рилося, але одну незлагоду мав: не відав, що ж йому в цьо-
му світі учинити. Уявляв шумливі юрби, які гукали йому
славу; бачив себе, оточеного підхлібниками; бачив повергну-
тих у порох ворогів; чув, як ревуть у його честь труби;

бачив янгола, котрий накладав йому на голову вінця, але
скільки не розмислював, не міг вигадати собі великої спра-
ви. Знав, що між смертних є багато великих, читав про те
в книжках, пожадно вглиблювавсь у чужі життєписи, але
одного, всього одного бракувало йому: не знав-таки, що
робити і як той вінець узяти.

Почав прагнути самоти, а відлюднившись, перебирав в
умі всі дії й пригоди великих, навіть попрохав батька, щоб

41

дозволили йому поселитись у замку, в якому ніхто не жив,
і нарешті таки оселився поміж холодних, пропахлих пусти-
нею стін. Уночі снували покоями кажани й шаруділи сухи-
ми крилами, тоді йому здавалося, що зі стін осипається
пісок. І той пісок сипався йому на очі, на тіло, а безнадійні
думки про велике дійство не покидали його.

"Зараз я встану,— гадав він,— і вийду на ґанок. І закри-
чить зраділий народ, і затрублять труби, а я озиратиму всіх
із висоти й прийматиму належні почесті".

Але він знав: не збутися цьому без якогось чину. Все,
що робили інші: війна, наука, писання,— не для нього.
Може, стати проповідником і навчати людей, як жити? Але
він не знає, що проповідувати, тому вдягав рицарський стрій
і важко, одновимірно ходив залами порожнього замку. Не
допускав до себе навіть слуг і готував собі їсти сам; блукав
залами порожнього замку, заселеного кажанами, а вночі слу-
хав шерех піску.

Родина дивилася на нього, як на несповна розуму, а він
тільки те й робив, що мислив. Казали, ходив він так два-
дцять п'ять літ, а тоді вийшов на ґанок і проголосив палку
промову про життя перед бур'янами:

— Що таке добродійність, а що таке діяльність? Добро-
дійність — це те, що примушує людину чинити праведно,
але немає глузду в праведності, коли її використовує не-
праведний. Діяльність — це наш шлях до того, що подобає-
ться більшості, але немає такої діяльності, яка б подоба-
лася усім. Арістотель сказав: наше щастя в діяльності,
що співпадає з добродійністю, але способів тлумачення доб-
родійності стільки, скільки є бажаючих тлумачити. Демо-
кріт сказав, що наше щастя — це супокійність розуму, а су-
покійна розумом людина стає недіяльна — без тривожного
хвилювання неможлива ніяка діяльність, в тому числі й ро-
зумова. Добродійність на чиюсь користь виливається в зло-
дійність для інших, діяльність розумова завжди пам'ятає
про прокляття непізнанності, а думки розумово діяльного
стають непізнанні для тих, хто не пізнає. Отже, я дійшов
до такого: той, хто прагне чинити добродійність, однако-
вий із тим, хто того не прагне, але й до злодійності не на-
диться. Той, хто діяльний, однаковий із недіяльним, аби
тільки обом було доступне начало безмірної любові. Гарний
тілом нічим не ліпший від негарного, а славний од неслав-
ного, бо всім один кінець — зникнення. Славному й неслав-
ному одна ціна, тільки в славного її названо, а в неслав-
ного — ні. Людина крива й бистронога однаково йдуть, має
значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом

42

не гірший од високого, а бідний од багатого—має значен-
ня тільки вміст любові в їхніх душах. Не осуджуй нічого,
чого сьогодні не розумієш, і щастя твоє буде в тому, що не
осудять тебе, аби тільки не ступив ти на шлях, що веде
в прірву. Прірви бійся, а все інше хай залишається таким,
як є, бо кожна самонадіяність — це початок глупоти.

Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здо-
ров'ї. Танув, як свічка під сонцем, доки не полетіла його
душа шукати іншої долі й іншої мудрості. Про нього трохи
погомоніли ті, що знали його; родичі посумували над про-
пащою його силою, скільки в таких випадках годиться,
а згодом дружно дійшли думки, що смерть для такого най-
ліпший дарунок. Через рік про рицаря забули б згадувати,
коли б про замок не почали ходити погані чутки: казали, що
завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там
з'являється закутий у залізні риштунки рицар і проходжу-
ється кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи.
Розповідали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани
зграями тікали із замку, і так їх було багато, що від них
зовсім темніло небо.

Після ганебного вигнання моїх ворогів та збитошників
я заспокоївся, тим більше, що, за порадою компанійського
отамана, мого визволителя, втрапив у писарі до сотника,
оскільки їхній був у комісії польській у від'їзді. Мені було
виділено квартиру, і я почав спокійно й безтурботно жити,
пильно виконуючи свою роботу,— решту часу збував, як
хотів.

Літо тоді стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвіле від
спеки, я купавсь у річці, лежав на піску, заховавшись од
стороннього ока, і наче завмер — життя моє стало однома-
нітне й сите. Після хвилювань, що випали мені, це було
добрим дарунком, і я скористався з нього, передчуваючи, як
з?вжди, небезпідставно, що за якийсь час вся ця благість
має зникнути, не полишивши після себе й сліду.

У вільний час я блукав піщаними мілинами, відчуваючи
задоволення від того, як пестить босі ноги м'яка, тепла
хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по
піску борозенки. Часом, звісившись із кручі, стежив, як
шугають у чистій воді срібнотілі рибини чи стрілою пролі-

43

тає рак. Коливалися водорості, а між них — хвіст якоїсь
більшої риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлін сіна висів
у повітрі, і від того душа розм'якала, й текла, й текла, як
вода, замріяна і зніжена. Я міг годинами зорити, як зави-
сає в повітрі шуліка, чи слухати жайворонка, що натхненно
видзвонює свої співанки; однослівне, дорогий читальнику,
те моє існування було просте і добродане: я був тоді наче
рослина, яка вільно колишеться на вітрі і тільки те й ро-
бить, що п'є сонце та соки землі. Інколи, коли мені хоті-
лося розумної балачки, я підіймався на горб до білостінної
хатини, і ми неквапно балакали про книжні мудрощі —
козак-характерник, як і я, був дитиною тієї ж таки alma
mater — Київської колегії.

Проте побоювання мої про тимчасовість такого спокою не-
взабарі здійснилися, і це сталося знову без моєї волі. Важко
сказати, що трапилося, але наступного літа земля ніби
здригнулася піді мною, а з очей спала чарівна плівка, через
яку зорив на світ. Замість любої серцю гавані, я побачив
нудне село, на яке аж дивитися було немило, нудні горби;

остогидла мені й курява, яка щодня набивалась у горлянку,
й маленька річечка, змулена хлопчаками й заросла зіллям.
Нецікаві стали й розповіді козака-характерника, бо він, ста-
рий, забував, що казав учора, й повторював ті ж самі муд-
рощі. Я роззирнувся навколо — все те, що кілька днів тому
було мені повабне, видалося тепер буденним і сірим. Немає
спину людським забаганкам, любий читальнику, це я
знаю,— але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокій, про який не раз
вгадано на цих сторінках, і я втратив мир на душі. Ще
переконував себе прикладом Горація, шепочучи латинські
вірші про любу селянську тишу, але й те мені не допомагало.
Чуття мої, дорогий читальнику, не брали участі в цій грі.
Потайки я вже знав: всі остороги й самопереконання — не-
величка облуда; я ж уже підсвідоме поклав покинути це
село й податись у мандрівку далі — мене вабило в золото-
промінні сіті просторих доріг.

Часом виходив за село, ставав на його вступі просто серед
Шляху і, примружуючи очі, дивився. Незвідь-що я там ба-
чив: порожне, біле, розстелене серед зеленого полотно, але
не міг не піддатися сильному й поривному потягу — мене
вабило ступити на нього й забути про все, що залишилося

за спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притя-
гальна сила дороги, і я відчуваю це навіть зараз, коли став

ветхий днями і вже, напевне, ніколи не вирушу в жодні
мандри.

44

Уночі я погано став спати, а якось привидівся мені див-
ний сон. Буцімто я, Ілля Турчиновський, позбувся тіла й
маю живу саму тільки голову. Щоб рухатися, я мусив зви-
чайнісіньким чином котитися і терпів од того немалі не-
зручності й прикрості. Одного ж разу відчув, що за мною
женуться коні. Вони наздогнали мене в чистому полі, ото-
чили півколом, а тоді, ставши на задні копита, почали пере-
кидати мною, ніби м'ячем. Весело іржали при цьому, я ж
злітав у повітря, тамуючи подих, бо щохвилини міг упасти
й розбитися, а коні ще й пританцьовували, показуючи ве-
ликі слиняві зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене
один із коней занадто сильно — я полетів од цих навіже-
них гравців геть. Але не впав на землю, а щасливо заче-
пився за дерево. Зрісся із тим деревом і став йому за плід.
Над головою у мене співали птахи й шепотіло листя, посту-
пово я почав розуміти тиху мову того листя, як і спів пта-
шок. Любий затишок і спокій відчув, живучи на тому чуд-
ному дереві, і це тривало доти, доки не подув сильніший
вітер. Мене гойднуло, і я раптом уздрів, що довкола па
гіллі висять такі ж, як і моя, голови. Вітер гойдав їх, як
і мене, і я з подивом упізнавав їх — усі знайомі мені. Он
мої вороги-співподорожани, ось компанійський сотник, ота-
ман, козаки, дяк, ієромонах Теодозій, шинкарка, ген пра-
воруч — батько мій і мати, брати й сестри, сусіди й інші
знайомі. Півдерева, однак, було захилено від мого зору,
і я спитав у компанійського сотника, що був до мене най-
ближче: кого заховано там?

— Ті, з ким ще здибаєшся,— мовив він спокійно.

— А що це за дерево? — запитав я.

— Дерево життя,—відповів отаман.—Хіба не пізнаєш?
Я упізнав: такий малюнок бачив ув одній із книг.
Знову уважно роззирнув дерево — все, що міг бачити,
і, на здивування моє, зазначив, що серед тих облич браку-
вало одного. Мені полегшало від того, але дочасно. Вітер
гойднув мене знову, і я уздрів, що внизу таки майнула го-
лова Страха.

— І ти тут? — запитав.

— Без мене не обійдеться,— засміявся Страх, і я проки-
нувся від того сміху...

Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспо-
кійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори,
очевидно, такий сон — провіщення нових мандрів, це сказав
мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням
рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроси-
тися.

45

Мене відпустили не без жалю.

— Послухай мене,— мовив мін доброзичливець отаман.—
Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову по-
трапиш у халепу...

Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто моло-
дий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода — на-
лучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так
само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо,— я зно-
ву опинивсь у владі доріг.

РОЗДІЛ XVI,

Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою.
Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила
й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу,
щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-
бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя
слабка. Кажуть fatum, ще кажуть — так складається, але
мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й
так!

Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не роз-
мовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його
спідручні та я лежали на сіні.

— Чи не замало, пане Роно,— спитав я,— берете спід-
ручних, щоб захищати в дорозі своє добро?

— Везу залізо,— сказав цей мовчазнюк і нічого більше.
Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені по-
гідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудо-
віші з чудових храми — я мимовільно милувався на вишу-
кані й ладні їхні тіла.

— І все-таки,— сказав, щоб завершити розмову,— засте-
регтися не завадить.

Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими,
надумір спокійними очима.

— Яке там застереження,— сказав неохоче.— Я ж везу
залізо!

Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і
собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пи-
шуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть
угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокрес-
лилися десь такі слова:

Думки поплелися в моїй сонній голові лінивою вервечкою,
вив язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцю-
вали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здо-
ровим безтурботним сном, яким може спати молодий хло-
пець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний ду-
хом.

— Агей! — гукнув хтось,— пане господарю, чи не дозво-
лите приєднатися до вас?

Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви —
була вже ніч.

— А хто будете? — спитав сторожко Рона.

— Подорожні, пане господарю.

Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве влас-
ного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-спів-
подорожани, Семен та Іван.

— Пане Роної — гукнув я щосили, торкаючись пальцем
грудей одного із них.— Це злодії, грабівники, женіть їх
геть!

— Я нікого не жену геть,—спокійно сказав Іван Рона.—
Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!

З притиском сказав оте "залізо", аж мої здирці перезир-
нулися.

— Чи не жовте, пане господарю? — запитав Семен.

— Чорне,— безпристрасно відповів Рона.
Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжу-
вав переконувати купця.

— Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій
Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!

Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почі-
пав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину,
якою прикривався крам.

— Але ж, пане Роно,—не вгавав я,—невже спокійно
їхатимете із злодіями?

— Нас п'ятеро, а їх двоє,— сказав Іван Рона,— чого мені
їх боятися?

Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче
впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж
помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку,
а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближ-
чого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло
і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої

47

вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що
водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?

Мене зморозило. Зирнув у небо — там танцювали якісь
люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по
ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали
перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися,
поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому.
Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою.
Я виплюнув її, гірко мені стало.

— Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям,—
сказав я.

— Хто там оббере, де злочинець, а де ні,— спокійно за-
перечив Рона.— Ти кажеш, що вони злочинці, а вони — піо
ти.

— Злочинець таки він,— сказали, не вагаючись, мої
здирці.

Я заплакав. Сльози котились на землю і спалювали свіжі
парості трави.

— Не вчинив нікому лиха! — мовив надуміру голосно.

— Це ми не вчинили нікому лиха,— в один голос відгук-
нулися мої вороги.— А через цього припутня ледве життя
не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочин-
ців.

"А що,—подумав я,—коли вони не винува-ті, а таки я?"
Це була страшна в своїй безглуздості думка, але не міг
я її викинути з голови.

— Зараз він признається у своїй вині,— сказали мої во-
роги.

— У якій це вині? — спитав я здивовано.

— В тій, у якій сам визнаєш себе за винуватого.

— Я не знаю вини...

— Глянь, він її не знає! — сказав Семен, позираючи на
Івана Рону.— Через нього ледве не загинуло двоє людей,
а він удає із себе божу овечку!..

Червоні постаті й далі стрибали по небі, а мене трусили
чиїсь дужі руки. Я розклепив повіки й засліпився сонцем.
Сів і спантеличено замотав головою. У горлі палило, голова
нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем
тім'я — гостро заболіло.

Спокійно їхали вози, Іван Рона мовчки простував доро-
гою, його спідручні спали, заслонившись од сонця здоро-
венними солом'яними брилями. Я хотів щось сказати Роні,
але горло було настільки сухе, що не зміг проковтнути сли-
ни. Тоді побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й. на-

48

пився. Все ще пострибували в очах червоні вогники, ніяк не
міг дійти тями. Здалося навіть, що там, попереду, куди про-
стували й ми, курява покрила двох вершників, котрі мчали
від нас притьма. Обертали в наш бік веселі, оскалені об-
личчя, але крізь куряву не міг я їх упізнати.

— Ти чого кричав?—спитав Іван Рона.—Коли спиш,
то хоч голову затуляй.

Повернув до мене спокійне обличчя й дивився. Від того
погляду мені стало легше на серці: нічого тривожитися, коли
поруч такий чоловік. Видихнув із себе повітря і знову на-
пився.

— Чудний сон приснився,— сказав Роні.— Аж досі го-
лова крутиться.

— Сон — це діло пусте,— розважно сказав Іван.— Чоло-
вік непокоїться, то уві сні той неспокій його і з'їда...
Чвиркнув під ноги і спокійно змахнув пужалном.

— А вам, пане Роно, сни не сняться? —спитав я.

— Навіщо їм снитися,— буркнув Рона.— Чи ж вони мені
тра?..

Ми під'їжджали до якогось міста.

— Чи не Могилів це часом? — спитав я.

— Таки Могилів,— мовив Рона.— Дав бог: спокійно від-
були ми дорогу.

Перехрестився широким хрестом і, позіхаючи, додав:

— Дощу давно не було...

РОЗДІЛ XVII,

Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове місто,
дивне почуття опановує мною. Відчуваю неземний трепет,
особливе хвилювання — здається мені, що народився на світ
знову, бо знову він переді мною інакший. І вулиці, й бу-
динки, і люди довкола інакші — обличчя, строї й голоси;

я сам поступово змінююся й інакшаю; в такі хвилі байдуже
мені, чи сонце надворі, чи дощ,— освітлююся зсередини від-
чуттям Цієї онови, і все навколо начебто грає; м'яко, гарно
і трохи сумовито—будь-яке переродження несе з собою
трохи смутного, адже часто найбільша радість має підму-
ріаком своїм сум. Це вже такий закон, і не дивуватимемося
з нього; коли приїжджаєш отак до незнайомого міста, зда-
ється, світ перевернуто і в ньому перевернутий ти. Подумки
я навіть вирішив: чи не потреба відчувати щось подібне

49

штовхнула мене мандрувати? Я справді хвилююся, любий
читальнику, коли переді мною починає стелитися дорога.
Тоді стаю сильний і юний, і хода моя бадьора та жвава;

тоді мені хочеться обійняти цілий світ, і, хоч був я через
легковірність свою караний, того почуття в мені не зменши-
лося — в Могилеві я знову ожив. Тут я вигідно влашту-
вався в єзуїтській школі, бажаючи навчитися латинської
мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах зав-
жди здається вищим. У цьому місті мене знову потягло до
співу, отож я бігав у церкву Спаса і слухав тамтешній хор,
дивну втіху й солодке задоволення відчуваючи. Мене ваби-
ло на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався
крученими сходами угору. Там став позад усіх і долив до
загального і власний голос. Мене наче водою обдало від роз-
коші. Сльози виступили на очах, я заспівав із щирим упоєн-
ням, вкладаючи у спів усю свою душу: світ для мене посту-
пово зникав, бо я перетворювавсь у звуки і ніби гармонійно
розливавсь у просторі. Все покрилося м'якою тканкою — це
відчував завжди, коли співав; здавалося, стаю дивно видов-
женою формою, що існує сама від себе. Весь простір, де роз-
міщувався хор, пронизували списи сонячного проміння, та
й кожен із нас випромінював од себе таке ж сяйво — від
нашого співу в церкві немовби робилося ясніше, адже не-
даремно ми силкуємося звестись голосами до неба, щоб було
нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки
своїх душ, які йдуть в офіру для бідних і страждущих. Так,
це був натхненний спів, бо чудові звуки, які народжувалися
тут із десятка грудей, начебто знімали накип минулих дій,
образ, учинків — всього неприємного й лихого, що руйнує
житейське добро та благість.

Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.

— Ти хто такий? — спитав не вельми прихильно.

— Ілля Турчиновський,— відказав я.

— Так уже й Ілля Турчиновський,— перекривив мене
регент.— А чого сюди заліз? Базар це тобі?

— Дуже поспівати захотілося,— чесно признався я, від-
чуваючи, як у мене холоне душа.

— Гадаєш, тобі платитимуть?

— Хіба я прошу плати? — спитав здивовано.

— А що ж просиш, вилупку?

"Вилупок",— мигнуло мені в голові,— хто це мене так на-
зивав?"

— Вибачте,— сказав ніяково.— Просто давно не співав,
то й зважився

50

— Так уже захотілося тобі поспівати?—знову перекри-
вив мене регент.

— Та звісно ж,— сказав я.

— А пива поставиш? — спитав регент уже милосердніше.

— Та я ж ..

— Ясно Скупуєш, лярвий сину,— цей чоловік забув уся-
ку пристойність і лаявсь у божому храмі — Коли не поста-
виш пива, не потикайся мені на хори,— сказав загрозливо.

— Гаразд,— мовив я, закусуючи губу, бо співати мені
хотілося — Коли тільки ваша ласка, пане регенте...

Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на
своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення
я не відчув. У голові крутилися неприємні думки — мимо-
волі їм піддався.

Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із
ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі
мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажли-
вими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інак-
шого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік,
якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене,
як до дитини,— допоміг мені влаштуватися до єзуїтської
колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні
мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох ка-
менів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій
так палить?

Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичай-
на, але це значило, що пиво мав би пити і я Я ж не тільки
горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од
того і хворий робився.

У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу
й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до
нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була чер-
вона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл
не випив би,— очі мені на лоба полізли.

— Чого вирячився?—гукнув весело регент.—Добре
мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Ска-
жеш, не хочеться тобі за спів платні?

Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашко
дила б.

— То поручкаємося! — сказав регент і подав мені пальи
Рука його була холодна і слизька, але він з такою силаю

Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав
відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя ста-
ло таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.

— Коли не пригостишся зі мною,— прошепотів зловіс-
ним шепотом,— розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.

Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало
кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі — малі,
щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло
рідке пасемко. "Ну от, знову те саме,— подумав я тоскно,—
раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!"

Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, і мені від-
разу ж стало млосно — не витримує моя голова трунків.
Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в соняч-
ний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу
напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають
"хміль". Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знема-
гає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сього-
дні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається,
серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом
зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмоку-
вав другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на
випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; ні, до две-
рей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій
супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи
в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а на-
вколо хмарою провис синій тютюновий дим.

— Призволяйся! — сказав регент, дивлячись на мене ма-
ленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене
на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом.
Зляканий тим, я знову ковінув пива, хоч і знав, що від
того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля,
кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як
у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів
зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд.
Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї
пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, му-
гикаючи й помахуючи рукою:

Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.

— Не треба лякатися,— проказала вона,— я зелена грай-
лива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки

52

так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо
так уже мені призначено, гей, таки-так!
Я сидів, понуривши голову.

— Ля-ля-ла-ла! — приспівала вона.— Слухай мене пиль-
ненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби
мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої
людина дурною стає, але й веселою.— Вона скочила й про-
крутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову зли-
нув високо:—Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від
якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подо-
бу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти
хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш
мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!

— Шинкарю! —закричав регент.—Пива, й доброго!

— Ля-ля-ла-ла!—знову прокрутилася зелена дівчина.
Прискочила до мене й оповила шию руками.

— Покинь блукати,— зашепотіла вона,— і покинь вітра
в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дур-
нем!..

"Он який він, Неспокій,— пробурмотів чи подумав я, зга-
дуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме
обдумував її, щоб записати.— Ну що мені лишається? Втек-
ти, розбити головою стіну?"

Я постукав зігнутим пальцем по стіні.

— А що за цією стіною, пане регенте?

— Пиво,— відказав він.

— А мені здається, що друга стіна,— мовив я.— А за
другою третя, і так без кінця.— Чи не так я кажу, пане
регенте?

— А може, й так,— сказав регент.— По мені, коли є що
в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлоп-
че, що мені найбільше смакує в світі?

— А що, коли за тією стіною пустеля? —глибокорозум-
но запитав я.

— Найбільше мені смакує печене порося,— сакраменталь-
не зголосив регент.

— Сенс нашої метушні в тому,— поставив я пальця,—
щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не го-
ден того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане
регенте?

Регент почухмарив потилицю.

— Добре було б, щоб до бочки з пивом,— сказав він.—
А коли вже того не можна, то до печеного поросяти.
Зелена дівчина присіла мені на коліна.

53

— Нерозумні думки приходять тобі до голови, коханий.—
сказала вона.— Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої до-
роги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу:

щасливі дурні про таке не думають.

Вона лагідно погладила мене по голові, як мати чи сестра.
Від тої ласки аж сльози вибилися мені на очі.

— Печене порося — ось про що я мрію,— сказав регент.—
От коли б ти міг купити мені печене порося, то я б тебе
помічником регента зробив. Я ж його не відриваючись з'їм.

— Але чому не хочете вислухати, що кажу я? — спитав
я із відчаєм.

— Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дур-
нів,— вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина.
Вона встала й позіхнула потягуючись.

Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар
лице корчмаря.

— А хто платитиме? — спитало воно.

Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корч-
мар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх
своїм червоним, як борода, язиком.

Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко
хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку
і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент
подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. "Ось що зна-
чить бути п'яним,— подумав гірко я.— Ось що значить
приятелювати з зеленим змієм!"

Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся.
Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені
на плече, і я почув її шепіт:

— Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня,
що я її співала?

— Ні,— сказав я.— Бо ти облудна.

— Отакої! — засміялася дівчина.— А я так старалася.
Може, заспіваєш мені ти?

Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.

— За себе ти заплатив. А за приятеля?

— Виклав усі гроші, які мав,— сказав я мужньо і пішов
до виходу.

Але до дверей не-дійшов, хоч як вабило мене туди; там —
сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень,
а тут — дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене
за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь об-
личчя.

— Це що, грають вертеп? — спитав я.— Коли так, да-
вайте!

54

— Дам!—сказав регент і вдарив мене в облличчя.—Бо
ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!

Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчма-
рева голова.

— Чого тобі? — спитав з тугою я.

— Гроші,— відказав корчмар.

— Подивіться там, у кишені.

— Ті я вже забрав,— сказав корчмар.— Більше не маєш?
Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі
сувої полотна. Не було видно, до чого прив'язані, але зату-
ляли світ, а може, намагалися зловити сонце. "Це як у прит-
чі про Розум,—згадав я.—Але нічого не вийде! Ген, ви,
що ловите,— крикнув я,— спіймаєте самих себе!"

РОЗДІЛ XVIII,

Після того відвідування шинку, любий читальнику, від-
чував я великий сором, бо вжиття трунків, як я вже казав,
противне моїй натурі. Наступного дня мене заслужено ви-
гнали з латинської школи за те, що тягаюсь із схизматика-
ми по корчмах,— там був хтось із отців-ксьондзів, пристав-
лений до нагляду за учнями. Звісно, це завдало мені скру-
ти, бо знову я опинився без даху над головою і без заняття.
Однак регент, новий мій знайомий, заспокоїв мене.

— Хоч твоя парсуна,— сказав мені відверто,— й не по-
добається мені, я допоможу. Сьогодні буде на службі єпис-
коп, тож пореви добряче, може, запримітить тебе.

Вже давно звик не зважати на маленькі образи, трапля-
ється доста й великих, тому змовчав і став чекати. Співав
я вже як хорист, тож мав хоч таку втіху. В той день, коли
нас слухав єпископ, мене знову охопило натхнення; зреш-
тою, не для єпископа я старався: коли співаю, немає для
мене ні світу, ні сторонніх думок. Я щиросердно переливав
себе в чарівні звуки і, річ певна, відчував щастя такого пере-
творення. Ставав тінню звуку—ось вона, найвища втіха,
чого так мало дає людині життя. У церкву вливалося крізь
горішні вікна гаряче яскраве сонце, і, дивлячись на наскіс-
но провішені стяги, я не міг не подумати, що звук — це по-
єднання такого сонця із людським надпоривом.

Єпископ Сильвестр Четверинський піднявся до нас на
хори.

— Я чув тут новий чудовий голос,— сказав він.— Хто
це буде?

55

Я скромно виступив наперед і прийняв благословення.

— Як тебе звати, сину мій?

— Ілля Турчиновський.

— Де живеш і звідки прийшов до наших країв?

— Живу поки що при школі,— сказав я.— А прийшов із
Березані.

— Коли бажаєш,— сказав цей благодійник,— залишайсь
у нас. Виділимо тобі плату, як годиться, а коли, то й у мене
вдома співатимеш.

Я подячно вклонився.

Як бачиш, люб'язний читальнику, немає злого, щоб на
добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, засте-
рігшись проти зурочення звичним плюванням через ліве
плече,— звісно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час
зі своїм благодійником і тримав на обличчі ґречну послуш-
ливість. Зирнув краєм ока на регента, але той криво всмі-
хався, ніби не був задоволений із мого успіху.

"Чого він сердиться на мене,— подумав я,— адже я і в
мислях не ношу супроти нього чогось лихого?"

І здалося мені раптом, що регент чимось нагадує моїх
колишніх співподорожан-здирців. Я з'ясував: люди не такі
й різноманітні, як здається, є їх кілька різновидів, які, змі-
шуючись і перехрещуючись, всечасно повторюються в різ-
них обличчях. Множинність таких облич і створює облудне
. переконання, що в житті нічого не повторюється. Я ж ви-
разно відчував: оцей регент, як і мої колишні співподоро-
жани, супротивні природі моїй. Кожен може помітити цей
дивний житейський закон, і не відкриваю я тут чогось не-
звіданого. Таких супротилежних природі своїй я впізнаю
віддалік, і вони пізнають мене. Натурі, очевидно, таке різ-
новиддя бажане: все в ній ділиться на два світи. Вони до-
вкола нас, як і сама матінка-природа, вони і у нас. Пози-
чаємо їх із великого світу, оці виняткові супротилежності,
і вони зчаста рухають діями нашими й почуттям. Живучи
в малому світику, людина не завжди добачає цей закон,
бо мимовільно оточує себе людьми собі сприйнятливими,
але коли її викидає у широкий світ — цього годі не помі-
тити. Хто хоче переконатися, що я правду віщаю, хай по-
збудеться даху над головою, тоді, читальнику, й уздриш ого-
лений світ.

— Маєш нагоду віддячити ще раз своєму благодійнику,—
він тицьнув пальцем собі в груди.

56

Я з жахом згадав недавнє відвідування шинку. 1, певне,
щось незвичайне відбилося на моєму обличчі, бо регент
знову криво всміхнувся.

— Запишався?

— Та боже борони,— поспішив я заперечити.— У мене
голо в кишенях, самі знаєте. Дістану платню, віддам вам
половину, лишу собі тільки на хліб...— я говорив уривано,
навіть із відчаєм.—А зараз, самі знаєте...

— Дивись мені, пико! — регент підніс мені до носа до-
сить важкого кулака й промовисто похитав ним.— Ловлю
тебе на слові. Спробуєш крутити — в мене розплата коротка.

Я помітив: нас тільки вдвох залишилося на хорах, всі
інші розійшлися.

— Розплата в мене коротка! — повторив регент.
З тугою зиркнув на стіну навпроти. Там був намальова-
ний Микола. Чорноокий і незворушний, він чимось нагаду-
вав мого супровідника — Страха.

"Коли можеш мені чимось дорікнути,— сказав я йому по-
думки,—дорікай! Я прийшов у цей світ такий, як є. Може,
в тому перший мій ґандж? І досі не знаю, чи добре це чи
зле".

— Чого мовчиш? — спитав регент.

— Бо все сказав,— відповів я.— Так дивно ставитесь ви
до мене...

Я допустився сміливості. А оскільки це сталося, зирнув
співрозмовнику у вічі. Той нічого не відповів, лише криво
всміхнувся, як робив це сьогодні не раз, і пішов од мене,
звільна помахуючи руками. Я безсило присів на ослінець
і знову подивився в темні Миколині очі.

"Отакий я, як бачиш. Нікчемний і ніякий, безсилий і за
себе постояти — але живий я чоловік. Одне тільки непо-
коїть мене: чи є глузд в усіх тих нещастях, які людина пере-
живає, йдучи дорогою життя?"

Микола мовчки й незворушно дивився на мене.

Я подумав таке:

"Світ розділено надвоє: з одного боку — світле, а з дру-
гого — темне. Ті, що на світлій стороні, бачать супротивне
собі темним. Для тих, хто на темному боці,— темрява у світ-
лому. На ознаку цього витворено символ орла й сови. Орел
немічний уночі, сова — вдень. Ці дві площини зіштовхнуто
у вічному двобої: вони затялися не на життя, а на смерть —
кожен-бо має свою рацію і свої резони. Чи ж це необхідно
і чи є в тому вищий розмисел?"

Дивний спокій бачив я у Миколиних темних очах. Холод-
не безмежжя відчув нараз, вдивляючись у ті очі,— те, чого

57

й справді не дано людині осягти. Від того ще більше скули-
лася мені душа, а голос тихо заговорив.

— Світ розділено на добро і зло,— сказав я.— Це той-
таки розподіл на чорне і біле. Лихі ненавидять добро, а доб-
рочинні — зло Тут теж в основі ненависть. Світ розкла-
дено на сильних і слабких, здорових і недужих, зрячих і слі-
пих. Все, що існує на нашій землі, розполовинено. І все
зіштовхується в непримиренній бійці одне з одним, кожне
певне своєї правоти. Не знаю, чи є в тому сенс, але чи
можна при тому плекати думку про всезагальну любов?

Микола дивився на мене з тим-таки незворушним супо-
коєм Крізь бані проливалося сонячне проміння і висіло
ясними сріблястими сувоями. Навколо холола стверділа,
важка тиша.

Я промовчав, а тоді сказав ще таке:

— Можливо, ці думки нерозумні, вибач мені за них.
Знаю, щоб була гармонія, не обійтися без боротьби із хао-
сом. Але мені вчувається тут щось непевне — коло нашого
світу не змикається з початком своїм, а закручується в нове,
входячи, як гвинт, у таку високість, куди не зазирнути...

І все-таки ця балачка з самим собою заспокоїла мене.
Я спускався зі сходів, кроки мої гучно розлунювались у по-
рожнечі; йшов і відчував, ніби вимито мене в чистій воді.
Вгорі так само грало сонце, а навколо висіла густа, як ки-
сіль, тиша. Ступав у тій тиші і, здавалося, ранив й непо-
мірно голосним стуком своїх кроків. Постогнували приступці,
а луна від того стогону розліталася по кутках. Здавалося
мені, любий читальнику, що то стогне ціла споруда. Велика,
старовинна, вона виплекала цю незвичайну тишу і стала
для неї надійною домівкою. Отож, коли людно в ній і гамір-
но, тиша спить, згорнувшись у найдальшому закапелку;

коли ж храм порожніє, вона прокидається. Розпрямляє за-
німіле тіло, по тому й виникає це, що я почув у цю мить:

шурхіт піску, далеке зітхання і те ж таки постогнування,
коли тишу ранять чиїсь запізнілі самотні кроки. Проте я не
поспішав покинути храм. Хотілося якомога довше затри-
мати цю хвилину і відчуття спокою. Є вони, такі, подума-
лося мені, хвилини, які можуть перетворюватись у камінь.
Ось одна із них — моя, мої думки й почуття; я вірю, що
хтось через багато-багато років прийде самотою у цей-таки
храм і повторить мої рухи чи слова — пізнає цей чудний віч-
ний камінь часу.

Отож мені захотілося, любий читачу: хай вона піде, ця
хвилина, з покликом до подальших поколінь, щоб колись

58

знову повторитися. Тоді стародавні споруди почнуть диха-
ти, як люди, тоді оживе камінь, а люди прагнутимуть зака-
м'яніти. Це відчуття прекрасне тим, що ні на що не схоже —
подих вічності відчувається в ньому. Кожному варто взяти
її трохи до серця, можливо, колись воздасть своїм плодом.
Адже я знаю й інше: тільки тоді відчується справжнє
щастя, коли воно, хоч і недовговічне, осяватиме своїм світ-
лом сущий день.

РОЗДІЛ XIX.

Світ вузький, любий читальнику, адже куди не ступить
нога твоя — скрізь здибуєш знайомих або тих, кого просто
запам'ятав. Буває й химерніше: обличчя знайомих увижаю-
ться поміж чужих облич — людська омана. Того ж дня я
схильний був прийняти лиця моїх колишніх співподорожан-
здирців за таку облуду. Найменше мені хотілося здибува-
тися саме з ними, але витівки долі нашої не завжди збаг-
ненні.

Було сонячно того ранку, як узагалі того літа, навіть пар-
ко — можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обду-
муючи ще одну притчу до "Мудрості передвічної", а заодно
міркував про змінність та плинність нашого життя. Проїхав
віз, і, щоб сховатись од куряви, я відступив на кілька кро-
ків у малу вуличку. Тоді й побачив двох вершників у дра-
гунському військовому строї. Вони їхали до мене на вгодо-
ваних конях, їхали швидко й навальне. Обличчя їхні від-
разу ж упали мені у вічі — небагато треба, щоб їх упізнати.
Я глибше відступив у завулок, цієї зустрічі хотів найменше.

Переховавшись, я сів на лавку біля якогось подвір'я і спер-
шу навіть не зауважив, що на ній уже хтось сидить.

— Розповім тобі одну історію,— спокійно сказав той, до
кого я присів на лавці.— Жив на світі один дуже дивний
молодик...

— Це ти мені підладнав? — спитав я, показуючи на сво-
їх колишніх ворогів-співподорожан, які незвідь-чого спини-
лися на дорозі й розглядалися.

— Доля тебе з ними звела,— сказав Страх.— А хіба во-
ни не твої друзі?

— То не мої друзі! — вигукнув я.

59

Вершники рушили коней, звернули у вуличку, де я думав
заховатися, й поїхали просто на мене.

— Диви, він тут,— сказав один, а мені здалося, що це
проговорив його кінь.

— Ти звідкіля тут узявся? — вигукнув другий.

— Хоче, щоб ми віддали йому наш борг,— засміявся
Семен.

— Смерті своєї шукаєш? — серйозно спитав Іван.

— То розповідати тобі ту притчу? Візьмеш її для "Муд-
рості передвічної",— сказав, штовхнувши мене. Страх.
Я перехрестився.

— Він хреститься,— зареготали мої вороги.

— Залиште мене в спокої,— жалібно попросив я.

— Не ми стали на твоїй дорозі, а ти на нашій,— сказав
Іван.

— Не ти постраждав, а ми,— додав- Семен.

— Знову заведешся із ними,— позіхнув Страх,— а я тобі
таку славну притчу хетів розказати..

Я заплющив очі. Темна хвиля вкутала мене, але за мить
відчув: мозок мій прочищається. Ні, зустріч цю я вигадав,
все було простіше. Я стояв у затінку вишень і щосили чіп-
лявся пальцями за тин. По дорозі ж, курячи, віддалялися
два вершники, і я найменшого сумніву не мав, що нам таки
доведеться зустрітися.

Я передихнув і сів на лавку, певна річ, на ній нікого не
було. Лящали, об'їдаючи вишні, горобці, у глибині обійстя
хтось мирно розмовляв, до мене долинав неквапливий виго-
лос людської мови. Я заплющився й на мить вийшов із
цього світу.

Чи довго так сидів, не пригадую, любий читальнику. Чи
відчував страх? Мабуть, то було інше почуття — здається,
надійшла пора полишити це гостинне місто. Зловісні зна-
мення тривожили мені душу.

"Біда буде,— подумав я.— Коли мої здирці тут, не уник-
нути нам спіткання".

Розбито поволік ноги — хотів попрощатися з люб'язним
до мене єпископом Сильвестром Четвертинським. Але доля
й цього разу вирішила інакше. Єпископ зустрів мене обій-
мами й, не давши вимовити й слова, сповістив, що, оскільки
регент хору п'яниця і скандальник, відсьогодні він уже не
регент, а на його місце призначаюся я. Єпископ, цей доб-
родійник мій, схвильовано привітав мене, а я не мав ради
й подякував йому, зітхнувши подумки, оскільки знову за-
ходило на пристрасті, оминути які мені не під силу.

60

Вийшов надвір й побачив, що на небокраї таки збирає-
ться велика чорна хмара. Важко заволокла півнеба, і від неї
стелилися навкісні смуги дощу. Я спинився, тримаючи в
грудях тремке, неспокійне почуття.

"Тривога завжди приходить так,— подумав я,— важкою
ходою, як передчуття грози".

Мене оббризкало першими краплями дощу. Спалахнула
блискавка, а за хвилю тріснув дужий грім. Я швидко пішов
по знелюдненій уже вулиці, підстьобуваний ударами вели-
ких холодних крапель.

Проте не тікав, а, керований незвіданими порухами душі,
звернув до поля. Передгрозова тривога лучилася з моїми
почуттями, і, як не дивно, відчував я від того химерне за-
доволення. Віддавався повільним хвилям і наче переставав
існувати. Такі миті небуття, як зву їх для себе, відвідують
мене, коли не можу впоратися із собою. Нагадують різкий
удар батога — це тоді, коли знову отямлююся, а на початку
зазнаю м'якого, спокійного вимкнення — начебто поринаєш
у воду.

Отямлення застало мене серед поля, далеко від хат, саме
в той момент, коли вдарила об землю злива. Я ледве встиг
сховатися під самотнє дерево, а коли роззирнувся — опи-
нивсь у зеленому, безбережному морі. Сидів на дні того
моря, оповитий звідусіль незмірною товщею, сидів, заглух-
нувши од несусвітнього накоту, а відтак і серед тиші (тиша
цілковитого хлюпоту — що це таке? — подумав я). Глухий,
убраний у водорості, як водяник, сидів я під грушею, за-
тверднувши так, ніби скорчило мене.

"Зворухнись,— наказував собі,— треба зворухнутися, щоб
не перестати існувати".

Потоки спадали з неба, і вже не було між ним і землею
повітряного простору, сіро-зелена товща похитувалася, наче
готувалася ковтнути мене; я ж був серед цієї стихії змалі-
лий і ніякий ("А ти гадав колись інакше?"—запитав себе
я), нагадував сам собі жабу, яка заклякла під дощем; зна-
йомі обриси світу зникли — все розмите й потовчене; зда-
валося мені, що й місто, з якого я тільки-но вийшов, також
перестало існувати, там позавалювалися дахи, а глиняні
стіни порозмокали. Пливли брудні, жовті потоки, несучи з

собою немудрі хатні пожитки; стовбури вишень перетворю-
валися на глей і помалу розкисали, стоплюючись, як свічки,
доки не залишилися нікчемні злизаки пеньків, на які з хлю-
потом накочувалися хвилі. Розталі тини гойдались у кала-
муті, як грати, вода проливалася крізь них, як крізь ме-
режу. Звідусіль із тієї хлющі дивилися на мене очі, зна-

61

йомі, але не знаю чиї ("Гей, ви, що зустрічалися мені на
шляхах, чи пізнали ви таємницю роздоріж? Вона проста
і означає середохрестя, а значить — вибір"). Моя груша
зовсім не боронила мене від дощу, та й не обходило мене
те — був я зеленим водяником, якому треба пізнати хоч би
одне: що таке вода? Для водяників це вічне запитання, чи
не тому не міг я зворухнутися, не міг ніяк вирватися з цьо-
го дикого чародійства, вдивлявся вперед, скільки міг, ди-
вивсь із відчаєм, якого не міг збагнути й сам,— був розтоп-
лений зливою, як і ті вишні; як і вони, міг потекти кала-
мутним нестримним потоком. Мав до чогось додуматися,
конче зараз необхідного, але ті думки, що набігали на мене,
не задовольняли: був то голод од голоду, спрага од спра-
ги — не знаходив я їм одкриття. "Середохрестя,— думав
я,— це початок, надія і кінець. Середохрестя — це місце, де
знаходимо сумніви, бо перед нами чотири різні шляхи. Ми
тримаємося його тому, що не знаємо, на який із чотирьох
ступити. Роздоріжжя лякають нас, бо можуть погнати на
манівці, але без середохресть ми збожеволіли б".

Дивився на розмитий водою світ, де нерозмитими лиша-
лися тільки мої думки, і сльози підступали мені під горло.
"Ну що ти шукаєш у цьому світі, бідний блукачу? — запи-
тував я сам себе.— Що непокоїть тебе і що кличе? Що спо-
діваєшся знайти, адже й шляхи можуть бути манівцями,
принаймні три із них? Яка сила штовхнула тебе у світ до-
ріг, де вже не однієї зазнав прикрості, і чому не хочеш по-
вернутися додому? Чому не бажаєш зажити звичайним
мирним життям, що тобі заважа?"

Відчував тихий колисливий смуток, жовтий, як осіннє
листя, і сірий, як цей дощ. Був він незвичайний, той сму-
ток,— хотілося мені сміятися і плакати водночас. Хотілося
особливого, гарного зворушення, хоч я і знав: те гарне —
біль у душі. За кожне гарне, вділене тобі у світі, майже зав-
жди треба платити міхом гіркоти, отож і гарного мимоволі
починаєш остерігатися.

І все-таки здавалося, що в тих сіро-зелених водяних тов-
щах я щось бачу. Щось ніби розмиті білі стіни, наче палац,
який казково вивишається від землі до неба. Прислухався
й почув тиху, але напрочуд гармонійну музику. Так, у тому
палаці співали, і то був не такий спів, який знав я. Був то
спів великої матінки натури нашої, спів трави, дерев, листя
і водяних струменів. Була то музика, яка не тривожить
серця, а втихомирює його.

Я схилив голову на коліна, відчуваючи, що омиваюся до-
щем і що немає ані сухої нитки на мені. Сльози покотилися

62

з моїх очей, обпалюючи розтопленим металом холодні й за-
кляклі щоки,— очі мої прочинилися в особливому баченні
і таки здобули сокровенного світла — так, я придумав ще
одну притчу до драми, яку помаленьку собі пишу.

РОЗДІЛ XX

Жив на світі молодик. Був він хоробрий козак, не боявся
ані -вогню, ні моря, вільно гасав по степах, як сокіл, і, наче
сокіл, чигав на здобич. Усі його шанували, і був би прожив
свій вік цей хоробрий козачина вільно, широко й бездумно,
коли б не занесла його доля на одну могилу, її обходили
люди -стороною, бо всяке, казали, там твориться, бо на лю-
дей, котрі там ночували, находила змора, щось чудне із ними
чинилося, а потім ставали такі, що й не пізнати. Наш козак
добре знав оті лихі поговори, але завжди сміявся з них,
вважаючи за бабські теревені. І от одного разу, не кажучи
нікому й слова, подався він під вечір на ту могилу, бо таки
захотів випробувати не так долю свою, як себе. їхати до
могили треба було довго, годин із сім, отож прибув він до
неї як-раз перед північчю, їхав і підсміювався над страхопу-
дами, бо світ йому був простий і ясний і не відав він його
таємниць та жаху.

Біля самої могили зупинився й розгледівся. Навколо було
моторошно тихо. Спала в мороку степова трава, спало кіль-
ка дерев на узбіччі, не чув ані цвіркунів, ані погуків нічних
гпашок.

Козак зіскочив з кояя і пішов, мочачи чоботи в росі, на-
пару. Кінь покірно слідував за ним, хоч неспокійно похро-
пував і крутив головою. На вершині лежав великий камінь,
а біля нього цурпалля і слід од багаття — не одного сюди
вабило, і не один тут ніч ночував.

Козак сів на камінь і відчув млість, що раптом огорнула
його тіло,— спати йому захотілося. Але- він поборов себе,
викресав вогню й запалив хмиз, щоб трохи посидіти при
багатті й повечеряти. Поки варився куліш, козак сидів біля
вогнища й дивився, як помалу жере вогонь паливо. Йому
здалося раптом, що земля під ним здвигнулася, заіржав
раптом його кінь,— вперше морочно стало нашому смілив-
цю. Щоб отямитися, закушпелив люльку, і доки її палив, усе і
навколо було спокійно. Коли ж висмоктав з черепка остан-
ній дим, вдруге гойднулася під ним земля і вдруге заіржав
кінь. Козак скочив на рівні, але довкола стигла нерушима
тиша, лише подихав у вічі теплий нічний легіт, якийсь див-

63

ний запах приніс він козакові. Він удихнув того запаху і від-
чув, що дурманіє, що в голові йому затуманилося, а очі по-
чинають погано бачити. Ноги затрусилися, і він впав не-
притомний у траву, так і не дочекавшись, доки звариться
на вогнищі йому куліш.

Прийшов до тями тоді, коли ранок почав ледь-ледь дрібо-
тіти, коли небо почало швидко наливатися світлом, спершу
сірим, а тоді синім; скочив одразу на ноги й роззирнувся.
Коня біля нього не було. Він зирнув на погасле вогнище,
на казанок із загуслою кашею і раптом кинувся притьма
бігти. Він не так збіг, як скотився з могили і тут, біля дерев,
застав, свого коня. Стрибнув на нього, а тоді почув, як щось
дихнуло чи зітхнуло йому в спину. Волосся стало сторчака
в козачини; він свиснув й погнав щодуху коня, а коли, від'-
їхавши на кілька гін, роззирнувся, побачив, що могила вся
покрита густим" туманом і в тому тумані раптом щось блис-
нуло, ніби хтось вистрілив йому услід. Козак притис остро-
гами коня й помчав з цього клятого місця так швидко, як
тільки міг витримати його вірний приятель...

За місяць по тому розгорілася велика війна. Струмки
крові палилися тоді по землі. Серед воєнних хуртовин най-
більше лютував наш козак. Ярий вогонь палив йому душу,
дикий і завзятий був він у бою. Але мав одну дивну при-
страсть: не любив бачити когось над собою. Отже, й вихо-
дило, що після кожної битви гинув старшина, котрий стояв
на приступець вище за нього. На місце вбитого завжди оби-
рали нашого козака, але завжди після того не радість він
відчував, а стуму.

Тоді він пішов до святих місць висповідатися.

— Я вбивав усіх,— сказав він,— хто мною керував. Не
вищих, а тих, що стояли якраз наді мною.

— Навіщо ти чинив це, сину? — спитав у нього чернець.
Був чорний і зарослий, довгі роки сидів у схимництві, а на-
останок, як ієромонах, давав мир заблудлим.

— Здається, заздрість поселилась у душу мою,— мовив
козак.

— Викинь її із серця й прожени із душі,— сказав чер-
нець.—Заздрість—це геєна пекуча, змія невсипуща, випа-
ли її з душі, прожени і тільки тоді спасешся.

— Не можу її вигнати,— сказав козак,— коли б міг, то
не прийшов би до вас.

Чернець покропив його святою водою, але не допомогла
козакові вода.

— Щоб вилікуватися,— сказав схимник,— маєш дуже
того захотіти...

64

— Таж я хочу! — скрикнув козак.— Бозна-скільки часу
хочу! Але як? Я ж прийшов питати ради...

— Геєна пече тебе,— спокійно сказав чернець і замис-
лився. Він довго думав, аж так, що вирішив козак: забув
про нього старий. Вже й покашлював, і неспокійно вовту-
зився, але чернець, ніби ідол, сидів. Нарешті звів на козака
очі й позирнув пильно.

— Хто ти тепер у війську? — спитав.

— Полковник.

— Гетьманом стань.

— Штовхаєш мене на новий злочин? — вигукнув козак...
Через кілька днів старого гетьмана було підступно вбито,
а замість нього обрано нашого козака.

— Слава героєві, слава! — гукало товариство.— Слава
новому гетьману, веди нас і керуй!

Так кричали козаки, а він стояв, набундючившись і ви-
ставивши наперед булаву. Відчував, що пориває його мо-
гутня хвиля, бо підкоряються йому десятки тисяч людей
і може двигнути цю юрму, куди захоче. Був на піднесенні,
наче плив хвильливим морем і це море корилося йому.

"Тепер,— подумав він,— перестане мене жерти з'їжа. Те-
пер я нарешті заспокоюся і не буду лити безневинну кров.
Я досяг того, про що колись і мріяти не важився,— ось
воно, щастя!"

І він гукнув на все горло гучне й радісне привітання
своєму війську, а воно однодушне відповіло тисячами так
само радісних голосів.

Але наступного дня чорна хмара сповила гетьманове чоло.
Опинився раптом сам на сам, начебто в глуху, без вікон
та дверей, кімнату потрапив, із якої не видертися, скільки б
не бився об ці глухі стіни. Дивний відчай посіявся в його
серці, стискала і з'їдала його нез'яснима туга, аж застогнав
він і заплакав, мотаючи головою. Бився об стіни, які сам
собі звів, але виявилися ті м'які й податливі, і не дістав
гетьман звільнення.

— Я нікчемний і немічний,— сказав він ченцеві, котрого
зробив своїм наближеним.— Не відаю, що мені тепер чинити.
Як керувати далі і як запалювати ці сотні тисяч людей?
Куди їх вести і заради чого? Біда велика впала на мою го-
лову: всього я досяг!

— Але ти позбувся заздрості,— сказав йому чернець.—
Отже, прогнав те, від чого просив звільнення.

— Заздрості?—перепитав гетьман.—Здається, я її
і справді не маю. Але тепер мені здається, що саме заздрість

65

запалювала мене до чину. Допомагала існувати, отже, і згу-
бив я те, що допомагало мені жити. Що ж далі?

— Чини так, як усі володарі,— сказав чернець.— Відчуй
заздрість до підлеглих тобі, щоб не могли вони тебе ски-
нути.

— Тобто як?

— Наводь на них страх,— усміхнувся загадково чернець.
Тоді покотилися з пліч сотні голів, полилася річкою кров
народу козацького, і заполум'яніли над його містами й се-
лами червоні пожариська.

РОЗДІЛ XXI.

Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці
записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що
я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають
у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли
ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тве-
резо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо
пахне квітками й медом, пасіка — в садку, а я живу в курені.
де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це
певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небез-
печно хвилюють мене. Для людини, котра провела в манд-
рівках не один рік, це буде зрозуміло.

Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри
все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті
до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли
діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспо-
кій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки.
Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя
вдома — теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок,
спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово,
в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно
так.

Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить
дух невсипущий,— про тих інша мова. Але коли довго блу-
каєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка
стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди:

мандрованого вабить затишок, а осідлого — дорога. Тут теж
я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити.
Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена
з більших чи менших кілець,— в коло складається життя

людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття
множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти:

де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й
кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила
охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський —
його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу
створюють! Усе подібне в світі — це так, але нічого в ньому
не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині
часу стоїть.

Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої
ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме
був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголос-
ніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й ле-
гіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання,
а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може,
цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих лю-
дей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув,
як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка
у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й міс-
ця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спро-
бував розплющити очі — зиркнув крадькома.

Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося
в її обличчі — була вона чудової вроди.

— А що, вже тут? — спитала вона.

— Хто? — перепитав я, але вона похитала головою.

— Ще не тут,— сказала.— А ти бачиш мене?

— Бачу,— мовив я досить спокійно, бо мариська таки
навідують мене і я до того звик.

— Це зле,— сумно всміхнулася жінка.— Не повинен ба-
чити мене.

— А ти хто? — запитав я, боячись голосніше дихнути.
Вона лише подивилася на мене.

— А як гадаєш? —спитала згодом.—Ким тобі видаюся?

— Дуже вже гарна ти,— сказав я.
Вона засміялася.

— Це зле, що мене побачив,— мовила.— Чи багато тобі
ще писати?

— Багато,— відповів я.— Половину.

— Чим же закінчиш?

— Не знаю,— відказав я.— Чим можна закінчувати коло?
Хіба воно має кінець?

— Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю,— сказала
жінка.

Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.

67

— Зле, що ти мене побачив.

— Але хто ти? — спитав я в надії, що помиляюся.

— Спи,— м'яко шепнула вона самими вустами.— Одпо-
чинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце
намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся
за неї, бо надто боїшся.

— Чого?—Я відчув, що хвилююся.—Чого можу боя-
тися?

— Що закінчив мандрівку в тишу житейську,— шепнула
вона.— А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад.
Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим
самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш
і це?

Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли
розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я по-
думав: існую сам у великому просторі.

Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з
чим не порівняти — вона свята. Дрижали, мов живі, зорі,
сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю,
а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив,
як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях
неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тіль-
ки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава,
бродили земні соки — вічне існування, якому немає виміру
перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадій-
ним човником, котрий ніколи не пристане до берега.

—Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про
тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго
вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись
вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць
чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що за-
пліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них по-
треби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив
собі таких чудних дітей?

Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почут-
тями, аж доки не отямився.

"Не можу гаяти часу,— хльоснула мене думка.— Вчиню
хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має
замкнутися".

А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й ча-
рівне "побачимо"...

Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч
і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось
вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.

68

Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістриб-
нув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене на-
лежно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може,
чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний,
ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.

— Мені хочеться поговорити з вами,— сказав він на-
решті,— але коли на те зважуюся, щось спиняє.

— Що ж тебе спиняє? — спитав я, облизуючи ложку.

— А те, що мало знаю про ваше життя до того, як наро-
дився. Оповідали мати: ви багато блукали.
Я всміхнувся.

— Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти
місця на землі.

Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещи-
рості, чи й так — між нами запала на мить тиша. Я мовчки
доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної
пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все об-
міркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зир-
нув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись
до мене в сад і назвався моїм іменням.

— Що там удома? — спитав я.

— Як завжди,— мій син усміхнувся.— Що було, те є.

— Живете там без господаря,— поважно відказав я.—
А без господаря — як без голови.

— Господарем завжди була наша мати,— з тою ж таки
трохи сумною усмішкою сказав мій син.

— То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?

— Як ви його витримували?

— Так, як усі,— сказав я.— Дурний був, то й носило
мене казна-де! А порозумнішав — додому повернувся.

Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його
цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він
соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою
не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиді-
ли мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроб-
лену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же
мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий
краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попро-
щався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я
задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здога-
дався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж по-
вівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несмі-
ливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі
уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?

69

Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед си-
ном, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили
спогади — поринув у них залюбки, розгортаючи перед со-
бою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод поло-
нив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.

РОЗДІЛ XXII,

Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога
веде пряма дорога, а приятеля до приятеля — довга й за-
плутана. Це не така вже мудра істина, але визначальна.
Коли ж пізнаєш її на собі, то й поготів переконаєшся в її
силі. Недаремно не сподівався я добра від того несподіва-
ного мого регентування, бо, як уже писав, колишній регент
давно дивився на мене зизим оком, а тут виходило, що мав
до того всі підстави. Складалося, що ніби я був винний
у його падінні, і регент так собі й подумав, як тільки я за-
містив його на регентському місці. Він же став на місце моє
і коли співав, то їв мене таким лютим поглядом, що мураш-
ки пробігали мені по спині. Це мене турбувало, адже не
бажав я нести зло ані в будь-якому вимірі; таке моє жа-
дання може видатися на стороннє око химерним, однак було
воно щире. Зрештою, я переконався ще в одному: не будь
надмірно впевнений. Заповідь "не осуди" розуміють просто:

не осуджуй, а я розумію її — щоб не осуджувати, не будь
надмірно впевнений.

Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час
розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з
полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із от-
цем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що
боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний,
що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя ви-
пустити мене через бічні двері. Той моє бажання задоволь-
нив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб
регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як зло-
дій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг віль-
ніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.

Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля
вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою
хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійли-
вий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.

70

В такі хвилини добре віддатися розмислам про суть світу
та життя і про пізнання себе, але я все ще нервував, все ще
непокоївся. Тоді й побачив, що дорогою йдуть мої співпо-
дорожани, і що найдивніше — разом з моїм регентом. Оче-
видно, вони були підхмелені, бо ревли на всю пащеку й, хи-
таючись від тину до тину, йшли, обійнявшись, як кревні
друзі,— я завмер уразившись.

— Він живе десь тут,— сказав регент, і я відступив у гли-
бину хати так, щоб вони не помітили мене у вікні.

Назустріч їм трапилася молодиця, моя сусідка, і вони по-
чали розпитуватися про мене. Тоді я більше не чекав, а ви-
стрибнув у двері з другого боку хати й побіг у садок. Там
я забився в кущі, і протремтів, аж доки не впала темрява.
В хату йти боявся, тому тихцем виліз на горище і впав там
на сіно, подумки молячи бога, щоб вороги мої мене не зна-
йшли...

Отоді й приснився мені той чудний сон. Побачив, що по
дорозі пливе качур, зелений і спокійний, лише більший од
звичайного разів у десятеро. На качурі тому сидів рудий,
аж червоний, шинкар, лише менший разів удесятеро. Він
заклав у рот пальці й пронизливо свиснув. Тоді на той свист
вийшли з глибини сірого мороку мої співподорожани з ре-
гентом — крізь їхні тіла просвічувалися дорога, західне
сонце і зелений горб; я ж, як і ввечері, сидів у вікні, наче
бевзь, і лупав по-безглуздому очима. Регент побачив мене
і нахилився по грудку. Але грудку було кинуто п'яною ру-
кою, вона вдарилась об сусідню шибку, і скло з брязкотом
розсипалося по твердій, втоптаній землі.

— Онде та свиня!—сказав регент і кинув у мене ще
однією грудкою. Я ж не міг і поворухнутися, я взагалі на-
чебто не жив, отож і грудка пролетіла крізь мене, як через
туман. Качур, на якому сидів рудий, крякнув, корчмар за-
сунув червону бороду до рота, а тоді виплюнув і засміявся
хрипким сміхом.

— Ти мені не заплатив за пиво,— сказав він.

— Немало завинив він і нам;— буркнув Семен, люто на
мене позираючи.

— Ми прийшли судити тебе, вилупку,— крізь зуби мо-
вив Іван.

— Розп'ясти його! — сказав регент.

— Але ж я нічого не зробив лихого,— ледве знайшовся
на силі озватися я.— І в думках не клав супроти вас зла.

— Зло вже в тому, що ти існуєш. Зло—це ти!—ска-
зали вони.— Зло в тому, що такий, як ти, може існувати.

— Чим же я завинив, люди добрі? — змолився я.

71

— Тим, що є,— сказали вони.— Ти несеш у собі зло, бо
різнишся від нас. Лише за це тебе варто четвертувати.

— Але ж не правлю від вас, щоб були такі, як я.
Вони засміялися.

— Ще чого бракувало! Щоб він правив! Подумайте, він
осмілюється правити!

— Ховаєш у собі щось там,— один із співподорожан,
Іван, ні, таки Семен, примружився й постукав себе по гру-
дях.—Ану зазирнемо!

Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався.
Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна
хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чи-
стий, трохи сталевий голос:

Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно
нишпорила там.

— Щось знайшов? — спитав регент.— Ну, чого мовчиш?

— Таж нічого,— роздратовано відповів той, що шукав.—
Обнишпорив усі куточки.

— Шукай іще!—крикнув регент.—Воно там мусить
бути!

— Що воно? — запитав я.

— А те, що різнить тебе від нас,— сказав регент.
Я засміявся.

— Даремна ваша праця,— мовив.— Бо його треба шу-
кати не в моїх грудях, а у ваших...

— Стули писок! — гарикнув Семен і затопив мені що-
сили в лице

Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмар-
ку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки,
білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього ми-
лості чи допомоги...

Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то
був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений,
а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до "Муд-
рості передвічної", але, прокинувшись, усе добре затямив
і поспішив записати на папері, бо здалося мені—це ще
один причинок до моєї драми...

72

Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, ного прия-
телі зморилися також. Я ж заліз назад до свого мешкання
і в тон час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, за-
чинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кім-
наті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але
тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв
свічку й подав її мені.

— Хто тут? — запитав я.

Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив знайоме
обличчя Страха. Він сміявся. Рудий шинкар зліз з качура
й послужливо схилився.

— Чого панство бажає?

— Бажаю не я, а той,— кинув на мене Страх.

— Той не заплатить мені,— плаксиво озвався шинкар.

— Платитиму я,— мовив Страх, і шинкар запобігливо
йому вклонився.

— Замовляй! — грубо сказав мені, невдоволено дмухаю-
чи на червону бороду, шинкар.

Тоді я відчув, що в мене пересохло горло. Невситима зга-
га пекла мені груди.

— Води!—сказав я похапцем.—Найхолоднішої і най-
чистішої.

Страх засміявся.

— Джерельної! — гукнув я шинкарю навздогін.

— Це вам буде недешево коштувати,— сказав той.
Я відчув невластиву собі задерикуватість.

— Чи можу я ще одне замовити, пане Страше? —
спитав.

— Скільки завгодно,— сказав Страх.

— Власне, в мене не так замовлення, як бажання. Чи не
забралися б ви під три чорти?

Страх зареготав, шинкар стояв на вступі до господи, зди-
вовано вибалушивши очі, а я зморено розклепив повіки.
Крізь мале горішнє віконечко било мені у вічі сонце — було
боляче очам.

М'який прохолодний серпанок укривав землю, тільки-но
засвітало. Я постояв у подвір'ї, а тоді пішов у садок. Дов-
кола рясно червоніли вишні. Я зірвав одну, другу й третю —
вишні були покриті росою й гарно тамували спрагу, їв і ви-
пльовував кісточки, доки не зсудомило мені зуби. Тоді ліг
під деревом просто в росу й заклав руки під голову. Мені
впала на обличчя велика холодна крапля — зірвалася, оче-
видно, з листка. Небо було чисте, без жодної хмарини, але
я чув, як по всьому садку монотонне покрапувало, ніби хтось

73

відміряв час. Я вдихнув на повні груди вогкого, пряного
повітря — пахло вишневим глеєм. Пахло росою і ранком —
щось подібне до запаху свіжого молока. Мені раптом захо-
тілося, щоб завмерла ця хвилина,— нема ліпшого, як від-
чувати на серці мир. Після важких снів, привидь, пристрас-
тей учорашнього дня любо було відчувати, як на обличчя
кладеться чистий шовк неба. Сонячне проміння несміливо
проникало в сад і пестило прозорими пальцями горішнє
листя. Крапало й крапало—дзиґар ранку, дзиґар мирно за-
початкованого дня.

"Скільки часу минуло від початку моєї подорожі?"—по-
думав я і здивовано відзначив, що вже немало. В Поповій
Горі я прожив од літа до літа, в Могилеві рік учився в єзу-
їтській колегії, і ось уже цілий рік, як співаю в хорі.

РОЗДІЛ XXIII,

Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли
я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь
цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб
уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене
повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подру-
жився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хит-
рощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути ре-
гентом — моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів по-
керувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит
на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме
не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до
всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь
час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми
днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх пере-
став до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішнм
піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.

"Будь бадьорий та веселий",— настановив собі я і став
справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а
коли таке зі мною буває, світ для мене — розгорнута книга,
і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина,
котра дочекалася погоди.

Все відбувається в мені так: музика починається в гли-
бині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові боже-
ственних звуків. Музика росте в мені, як орація,— тони її
нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладна-

74

тяся на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх
внутрішнім зором, майже торкаюся — з'являється піднесе-
ність, з'являються звуки світлі, вивищені, вони поширю-
ються, зносяться, наростають.

Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати,
намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю
цього, відчуваю готовність до чину — можна піднятися на
хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я
ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й по-
мираю для нього — тільки так я зможу до решти перели-
тися у найвище і найсокровенніше раювання—спів...

Отож я — регент і моїй волі підлягають голоси цілого
хору; веду серед них перед, тобто стаю творителем чудо-
вого багатоголосся — місія для мене не вельми звична, ад-
же ніколи не вмів я володарювати. Але тут все мало вкла-
датись у чарівну гармонію, тут не було владарювання пря-
мого, а злиття — кожен голос стає чинником єдиного ве-
ликого співу, одного голосу, складеного з багатьох.

Я став на місці регента і мав уже подати знак, щоб ожили
криласи¹, аж раптом здригнувся, побачивши між хорис-
тів колишнього свого регента, який сумирно стояв у першій
лаві, благочестиво схрестивши на животі руки, а його ж за
моїм проханням із хору вже були прогнали. Ще побачив я
лихі іскри в його очах, однак піднесення, яке описав тобі,
читальнику, зробило мене сліпим та необережним, і я не
уздрів нічого лихого у тому, що колишній регент таки при-
йшов поспівати,— колись так само був учинив і я.

Час настав, і я подав знак. Голоси відразу ж почали зно-
ситися — ми заспівали канон, і я відчувся залитим широ-
ким серпневим сонцем, таким, яке творить найкраще й най-
величніше, на що спроможний світ,— плід. Так, я любив у
цей час усесвіт, усіх людей — хіба можна думати під таку
хвилю про ненависть та зло? Проте, як завжди, я тяжко
помилився, бо ворог роду людського ніколи не дрімає і все-
ляється в когось, щоб пакостити. Отож саме тоді, коли був
я у найвищому піднесенні, найглибшому натхненні і вже не
жив земним і марнотним, вже мав цілком перелитись у зву-
ки, як це завсігди чиню, коли охоплює таке почуття,— вже
й усмішка почала лягати мені на вуста, вже зір притьмарив-
ся... Можливо, ця усмішка чи моє тимчасове засліплення і
спричинилися до того, що в мого ворога, колишнього ре-
гента, спалахнула супроти мене злість,— сталося те, чого не

вгору