Листок 2

		словник \| перекладачка \| факти \| тексти \| програми
		щодо \| посилання \| новини \| гостьова книга \| пошук
		початок тексти автор зміст сторінка

Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря,
В степах розгнуздаєм сліпого коня...
Яків Савченка

РОЗДІЛ І
Сірий спокій

Розпізнавати труп, який знайдено за селом Рудівкою, по-
слано наказного сотника Івана Скибу, котрий уважався за
найуправнішого в таких справах. Він попросив товаришува-
ти в цьому ділі мене, канцеляристу сотенної канцелярії
Петра Турчиновського, щоб занотовувати все вислідже-
не — це я мав потім уписати до міських книг.

Ми рушили у Рудівку верхи.

— Ну, пане канцеляристе,— сказав каказннй сотник,—
цього літа мої льохи наповнилися добряче. Вродив славний
аґрус, і я зробив барило аґрусового вина. Не знаєте, як
його роблять?

Повернув у мій бік обличчя: очі його були сірі, можливо,
через відбите в них небо, і мружилися. Стояв у тих очах,
як і в полях, що розстелялися навдокіл, сірий спокій.

— Ви, пане наказний сотнику,— відповів я,— великий
мастак до виготовлення напоїв. Я ж у тому, самі знаєте...

Говорив цю фразу розтягло, бо й голос мій плив серед
сірого спокою навколишніх нив трохи змінено. Можливо,
починав відчувати і день цей, і його настрій.

Нам у обличчя віяв вітер, злегка моросячи, бо небо
сипало мжичку, яка обсівала нашу одежу дрібними цяточ-
ками.

— А що, пане наказний,— сказав я, втираючи рукавом
обличчя,—чули, може, про якогось там месію балакають?

— Пусте, то й балакають,— виплюнув згусток слини
Іван Скиба.— Людям не так їсти дай, як побалакати.

— Дивне не те,— сказав я, переганяючи коня через ка-
люжу,— що чоловік, котрий видає за месію, з'явився.
Я не раз читав у книгах, що псевдомесіями в різні часи
повниться світ. Дивно те, що він з'явився таки в нашій сто-
роні.

Скиба завернув до мене сіре, мокре обличчя.

— Не вам мені казати, пане канцеляристе,— мовив він,—
але в святому письмі заповіджено, що справжній месія при-
йде вдруге на землю не задля миру.

123

— Так кажете,— пирснув я,— начебто упевнюю вас, що
той месія справжній. Просто дивні чутки ходять по нашій
землі.

— А хіба наша земля не християнська? — спитав Скиба.

— Християнська, але месії її поки що обходили,— ска-
зав я не без гумору, і наказний сотник усміхнувся й собі.—
Отож мене цікавить: чи справді й між нашого народу з'я-
вився хтось такий, хто посмів ставити себе поруч з богом?

— А мене більше цікавить, пане канцеляристе, як зро-
бити добрий мед чи наливку. Людині гріх заноситися так
високо...

Ми під'їжджали до села. Збоку в полі виднівся гурт лю-
дей, і наказний сотник завернув коня. Неподалік стояла
самотня хата, обгороджена тином, до неї вів ледь утопта-
ний путівець.

Люди й справді стояли довкола трупа, задля якого ми й
вирушили в цю мандрівку. Обличчя в усіх були так само
зарошені — всі вони, наче на команду, повернулись у наш
бік. Був тут, як виявилося з подальшого опиту, рудівський
піп Семен Ващенко, рудівський-таки козак Степан Джева-
га, його небіж Яків Джевадський, значковий товариш Дмит-
ро Куриленко, козак Лук'ян Попович, посполитий Онисько
Волошин і дячок села. Рудівки Стефан Савич.

Іван Скиба зіскочив з коня і, затримуючись на кожному,
пильно обдивився всіх, що стояли супроти нього.

— З вашого дозволу, панове товариство,— сказав,—
оглянемо тіло...

Я зістрибнув з коня й собі і підійшов до вбитого. Це був
русявий молодик років двадцяти п'яти, худорлявий і круг-
лолиций, з голеною бородою і з русявими вусами. На ньо-
му були білі вовняні шаровари й сорочка.

Щось темне й кошлате торкнулося мого серця, як торка-
лося завжди, коли бачив я мертвого,— чорна тінь хитну-
ла простір. Зирнув на людей, що зібралися тут, і здалося
мені, що постаті зламалися і схитнулися, наче відбиті у воді.
Я, однак, згасив цей мимовільний спалах, бо наказний сот-
ник уже схилився над мертвим і задер на ньому сорочку,
оглядаючи труп. Я вийняв зі скриньки, прив'язаної до сід-
ла, перо, відкинув покришку паламаря і, поклавши дощеч-
ку на круп коня, приготувався писати все, що мені скажуть.

Іван Скиба говорив глухо, начебто бив у нетуго натягне-
ний тимпан, а моє перо хутко бігало по папері. Ніхто не
знав ні імені, ні прізвища вбитого, а були на ньому знаки
такі: голова спухла і пробито її на лобі в двох місцях. На
грудях — битий знак, величиною з п'ятак, круглий, черво-

124

ний, обкипілий кров'ю, невеликий битий знак біля шиї.
Скиба перевернув замордованого, і всі тихо зойкнули: вся
спина була опухла й червоно-синя по пояс. Так само поби-
ті й чорно-сині були руки.

— Дрюком били,— сказав Дмитро Куриленко.

— А може, й обухом,— озвався Лук'ян Попович.

Я так і записав: бито києм чи обухом.

Наказний сотник звівся, витяг хустку і втер мокре від
мжички, що знову замиготіла над полем, обличчя. Він
стояв, якийсь час дивлячись на убитого, тоді відвів погляд
і зиркнув на довколишні поля. Я мимоволі подивився туди
й сам і здригнувся: щось уразило мене в тому краєвиді, як,
очевидно, й наказного сотника. На перший погляд, не було
там нічого особливого: краєвид як краєвид. Але вчувалося
там інше. Поля тяглись у глибину, сірі й драглисті, начеб-
то спухлі, як спина цього вбитого. Власне, ота схожість
землі й спини вбитого і вражала найбільше. Над усім цим
зависло сіре, крицеве небо, яке лежало так низько, що між
полем та небом залишився вузький проміжок. Мене потяг-
ло в глибину цього сіро-червонястого спокою, туди, де не-
має ні стежок, ні доріг, в іржаве місиво, яке тільки й чекає,
щоб упала на нього жива істота. Тоді вона ковтне й виплю-
не її такою, якою бачимо цього русявого незнайомця.

Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повер-
нувся до людей і спитав:

— Хто знайшов тіло?

— Федір Криворученко, мій вівчар,— сказав Степан
Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі по-
дивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спо-
кійні й по-однаковому викруглені очі.

Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли
з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас
чорними, пронизуватими очима.

— Я гнав вівці,— сказав він.— Було це в понеділок,
восьмого вересня, за гребелькою рудівського козака Івана
Товкачівського.

— Скільки це від села? — спитав Іван Скиба.

— За одну верству, біля Товкачівського хутірця.

— Це того, що в одну хату?

— Еге ж,— відповів Федір.— На ниві його милості па-
на полкового писаря Тодора Галенковського.

— В яку це було пору?

125

— Саме коли сонце сходить... Був він у шароварах та
білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього
були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було
в ньому — не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.

— Кому зголосив про вбитого?

— Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він
на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.

— Далеко це од хати?

— З добрих шістдесят ступнів,— сказав Криворученко.

— Герасим оглядав тіло?

— Оглядав, але не чіпав,— сказав Федір.— І от що ми
побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене,
і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.

— Правду свідчиш?—спитав, пильно позирнувши,
Скиба.

Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зро-
билося поважне, навіть урочисте:

— Кажу під совістю святу правду!—сказав і ступив у
мій бік, щоб підписатися під своїми словами.

Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі,
і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудів-
ських полях, що ми їх нещодавно оглядали...

Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар,
щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні черво-
нясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок
вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на ко-
ромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася
на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, по-
вернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя,
мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсуну-
лися чи до сміху, чи до плачу...

— Оце повернемося додому,— сказав у мене за спиною
Іван Скиба,— то спробуєте, пане канцеляристе, моєї яго-
дянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смороди-
ну, груші, яблука — хай буде навіть упале з дерева. Додаю
аґрусу, вишні — всього потроху. Коли ж перешумує, заби-
ваю в міцне барило, бо воно виходить пінне...

З другого кутка світлиці щось прицмакнуло — там сидів
дячок Стефан Савич. Я повернувся. Дячок губивсь у кутку,
малий і непомітний, вуста його всміхалися, а очі були, як у
тої жінки, що уздрів її через вікно, великі й сумні.

— Наганяєте мені смаку,— сказав він і засміявся якось
хрипко.

126

— Це ти Герасим, якого прозивають Паламар? — спитав
Іван Скиба, налягаючи грудьми на стіл.
Герасим хитнув.

— Живеш у хаті козака Івана Товкачевського?
Паламар сів на лаву, обличчя його було від мжички, що
знову посіялася за вікном, вогке. Витяг ноги в чоботях, аж
простяглися на півхати, й обперся лівим плечем об стіну.

— Я тоді порався на току біля пашні,— сказав Герасим
спокійно.— Саме сонце сходило...

Герасим зупинився серед двору, щоб глянути, як сходить
сонце. Стояв і мружився, а воно, виринувши раптом з-за
іржаво-синявих полів, засліпило його. Побачив, як жене не-
подалік вівці Федір Криворученко, і вівці здалися йому
пухнастими хмарками на червонястому тлі. Ще за мить
уздрів, що Федір покинув вівці й побіг навпростець—у ньо-
го було перелякане й перекошене обличчя.

"Там, їй-бо, мертвий чоловік!"—прошепотів Федір, лед-
ве переводячи з бігу дихання...

— Де саме він лежав? — спитав наказний сотник.

— Біля рову, що зветься Товкачівський, на землі його
милості пана полкового писаря.

— Ти сам мешкаєш на хуторі?

— З жінкою та дітьми,— відповів Герасим.— У тому ху-
торі одна тільки хата.

— Ходив дивитися на тіло?

— Разом із вівчарем. Потім ми гукнули Івана Хвилонен-
ка, підсусідка пана Якова Огроновича, й показали тіло.

— Місце там було потолочене?

— Отож-бо і є, що ні,— відповів Паламар, і це було все,
що він знав.

Я покликав його підписатися під тим, що сказав, а що
був він неписьменний, пішов до мене підписатися на його
прохання рудівський дячок Стефан Савич. Я придивився
пильніше вже до дячка: розумне й по-своєму гарне обличчя
засвітилося проти мене. Руки виписували літери легко й
управно — був це писець умілий.

— Де вчилися, пане дяче? — спитав я тихо.

— Там, де і всі. Одну маємо alma mater,— відказав дя-
чок і подивився на мене чи іронічно, чи весело.

Герасим пішов, а я знову встав, щоб розім'ятися. Вдру-
ге підійшов до вікна, але до іншого, з протилежного боку.
Тут побачив городи, що тяглися до сусіднього обійстя з
вишневим садком,— листя вишень було побите іржавою ру-

127

дизною. Сіра незрушна тиша стояла в нашій хаті, здається,
припливла вона до нас від тих городів, що на них я дивився.

— Будемо кликати Івана Хвилоненка,— сказав якось
знехотя Іван Скиба.

— Попитайтесь у Лук'яна Поповича,— обізвався дячок,
знову завовтузившись у кутку. В нього сльозилося одне
око, і він утер його рукавом, загинаючи до щоки рідку і вже
сиву борідку.

— Чому саме Поповича? — спитав Скиба.

— Тримає шинок. А самі знаєте: туди заходять усі при-
їжджі...

Він знову втер око і подивився на мене ясно-сірими
очима.

Але Поповича не треба було кликати: сам переступав
поріг.

— Таки тримаю я шинок,— сказав він.— Через це й при-
ходжу до ваших милостей без нагадування, дещо таки знаю.
Тоді, коли оглядали небіжчика, я не посмів улазити зі сво-
їм словом, але теперички—пора! Наперед скажу, що ймен-
ня, прізвища і хто він, убитий, не знаю...

— Коли це сталося? — спитав наказний сотник.

— У неділю, сьомого вересня. Був він з двома стадника-
ми значкового товариша Нестора Федоровича, один Ми-
хайло, прізвища не знаю, а другий — Лук'ян Кнуренко.
Третій — стадник полкового судді пана Ягельницького, він
же Кочубей, четвертий — коровник пана Дмитра Марке-
вича, п'ятий — убитий, а шостий — його, вбитого, товариш,
хто він і звідки, бог його відає!

— Усього шестеро?

— Так і є. Троє приїхало верхи — це два стадники знач-
кового товариша Нестора і стадник пана судді.

— Довго в тебе були?

— З півгодини,— сказав Лук'ян Попович, присідаючи на
лаву.

Він, певне, йшов сюди швидко, чи, може, зашвидко випа-
лив своє зізнання, бо сидів і віддихувався. За його спиною
стояло вікно, і я побачив на шибці кілька тремтливих кра-
пель, що клеїлися до скла і боролись із вітром, котрий їх
здував. Іван Скиба теж подивився на ті краплі.

— Дощ почався,— озвався зі свого кутка дячок Стефан.

— Не так воно й дощ,— сказав Лук'ян,— як таке: наче
небо на землю сісти зібралося...

— Пили вони в тебе? — спитав Скиба.

128

— Більше говорили. Після того подалися просто в село.
Були тверезі, й ніякої суперечки поміж них не було...

У Лук'яновім зорі засвітився той-таки сірий спокій, що
так вражав сьогодні мене.

— Підпишіться за мене, пане Стефане,— попросив вія
дячка Савича, і той, сполохнутий, різко звівся на ноги, аж
хрумкнуло йому в колінах.

— Хто в Рудівці шинкує ще? — спитав Скиба, натоп-
туючи люльку.

— Андрій Хвостенко, підсусідок пана Огроновича і
В'юцка Безкровна, шинкарка пана Маркевича,— сказав по
дорозі до столу дячок Стефан.

Дячок був невисокий і тонкий, перетягнутий у стані по-
ясом, обличчя його помережане зморшками, але очі світи-
лися по-молодечому — єдині очі, у яких не було сумрявого
сірого спокою. Я відчув до нього приязнь і знову викори-
став нагоду, коли наблизився до мене, щоб завести легку
балачку:

— Значить, училися, пане Савичу, в Києві?

— Певне, як і ваша милість,— блиснув очима дячок.

— До якого класу дійшли?

— Кінчив поетику.

— Значить, у вас є, пане дяче, книжиця з віршами?
Дячок звів на мене трохи насторожені очі.

— Книжиця з віршами у мене є,— сказав спроквола.—
Але ж чи вам, пане канцеляристе, те цікаво?

— Я теж дійшов до філософії,— мовив я,— ще й про-
вчився на ній цілий рік. Після того рушив, як і ви, шукати
місця прожитку. Так само колись учинив мій батько Остап
і дід мій, неспокійна душа, Ілля Турчиновський. А питав я,
пане Савичу, від того, що і в мене є книжиця з віршами та
всілякими записами, ми могли б при добрій нагоді та згоді
ними обмінятися...

Але дячок не встиг відповісти мені, бо зайшов Андрій
Хвостенко. Під час нашої з дячком розмови Іван Скиба
подрімував у кутку за столом — наш інтерес йому був чу-
жий. Коли ж зайшов Хвостенко, він знову набрав урядової
постави.

— Були вони в мене, аякже,— сказав Огроновичів підсу-
сідок. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче ви-
пльовував круглі камінці.— П'ятеро чоловік було: пана суд-

129

ді стадник Кочубей, значкового товариша Федоровича стад-
ник Михайло, ще й коровник пана Дмитра Маркевича
Хома Біда, звісно, і той убитий з товаришем, хто зна, як
їх і звуть. Сиділи вони до полудня.

— Багато випили?

— Та сім кварт, по три копійки за кварту. За них мені
Біда й хустку гранатово-рябу застановив — хустка на два-
дцять копійок.

— Ну а коли випили?

— То й пішли від мене. Хвоста тобто, десь, як по правді
сказати... ополудні! Еге ж, пішли собі, а мені яке діло куди?
Я так і жінці своїй сказав: яке мені до того діло, кхе! За-
платили чи б то заставу лишили, то й гаразд!

— Не сварилися поміж себе?

Андрій Хвостенко поставив супроти наказного сотника
нетямкуваті оченята, начебто питано щось дивне.

— Ні, не сварилися,— категорично відказав він.— І біль-
ше в мене не були...

Я помітив, що в Андрія Хвостенка, чи Хвоста, як його
прозивали, дивної барви волосся. Мало воно рудуватий від-
лив, так само, як і його одежа. Такого кольору була й гра-
натово-ряба хустка, яку заставив Хома Біда,— це була бар-
ва цього рудого краю. Село теж звалося Рудівка, бо все
навколо таки й справді випромінювало рудизну: земля, ха-
ти й люди. Навіть солома на стріхах виглядала не як
скрізь — росла на червонясто-синій землі й набиралася
тої барви ще на ниві.

Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на
ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до
них, бо не полишала мене думка, що вони — це спина
смертельно пораненого чоловіка, а водночас — манливе,
хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й
зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій,
що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він
ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і
примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьма-
рює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинити-
ся. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва
і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє
зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут
навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них
так дивно пригашено погляди — вони з іншого світу, і нам
з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав
молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно,— щось було
у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулило-

130

ся, і відчув я невиясний біль — прошив він мене наскрізь.
Від того з'явилося незбагненне й безпричинне почуття ви-
ни, хоч не мав би я почуватися винуватим. Але жінка по-
вернулась у мій бік і позирнула на мене очима, які й досі
стоять переді мною.

— Сумирна нині погода,— сказав Іван Скиба, позіхаючи
й хрестячи при цьому рота.— Знаєте, панове, що добре на
цю погоду? Кусака, щоб було якнайбільше перцю. Як на
кого, але мене цей напій вельми бадьорить.

— А полинівка, ваша милість?—озвався Стефан Са-
вич.—Полинівка, гадаю, була б несогірш!

— Ні, ні, саме кусака, пане дяче,— трохи нетерпляче
сказав Скиба.— Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка
з'їв. Чи не так, пане канцеляристе?

— О так!—поспішив згодитися я.—Як на мене, ваша
кусака надто вже люта!..

— А що я кажу? — розреготався Скиба.— Саме її й тре-
ба, щоб за такої погоди не заснути.

Шинкарка пана Дмитра Маркевича В'юцка Безкровна
була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але
очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дя-
чок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім
незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка
була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову,
ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її — рудува-
то-сині, як і одежа, в яку вбралася.

— Нарешті я вас застала, пане дяче,— сказала В'юцка,
забувши про нас, урядових осіб.— Обіцялися заплатити
борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими,
що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.

Вона казала це владним, грудним голосом, у якому про-
бивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від
тих слів поник і зів'яв, опустивши очі, і стояв нерушно,
тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала
пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому
звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-го-
лубої печалі, що В'юцка не витримала й засміялася.

— А добре налякала вас, пане дяче?..

Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими
очима, коли ж раптом розгладилося його лице, а зморшки
зникли з нього.

— Жартуєте з мене, пані В'юцко,— сказав майже по-
шепки.

131

— Ми не для жартів покликали тебе, В'юцко Безкров-
на,— прорипів урядничим голосом Іван Скиба.

— Чи ж не знаю, що не для жартів,— блиснула зубами
В'юцка.—Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про
них я знаю таке...

— Зачекайте хвильку, В'юцко,— сказав я, бо, задивив-
шись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове
зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із
тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роз-
дивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голо-
ву. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну
силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всміш-
ка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився
байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував,
що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.

— Кажіть,— дозволив я, намилувавшись з жінки.

— Та мені й казати нічого,— згорда відказала В'юцка.—
У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечір-
нім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, ко-
ровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу
і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий
чоловік і товариш його, хто вони, бозна!

— Всього їх чотири було?

— Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи
кварту по п'ять копійок.

— Сварилися вони?

— Ні,— відказала шинкарка.— Отой стадник скоро від
них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товари-
шем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.

— П'яні були?

— Та вже ж,— кинула В'юцка.— Коровника Біду забра-
ла його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на
Рудівку через гребельку Огроновича.

— Коли саме це було?

— Худоба до села поверталася,— сказала В'юцка.—
Сонце ще не зайшло...

Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і по-
вільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як
збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала
всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я по-
бачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох не-
знайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь
хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг зо-
лотило воду,— перед ними й позад них,— вони немов у ба-
гряне полум'я потрапили: надійшла така уроча хвилина.

132

Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мерт-
вим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на
рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно вплива-
ла в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі на-
тикано безліч коров'ячих рогів. Я знаю, що відчували під
ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах.
Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зов-
сім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок,
який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою,
а пісок отой — зерном...

Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В'юц-
ки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича:

— А що, панове, чи правду повідають, що на нашій зем-
лі з'явився месія?

— І ви цієї? — сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван
Скиба.

— Питаю, бо люди ви урядові,— сказав трохи улесливо
дяк.— Хто зна, може, про це було від його ясновельмож-
ності звідомлення?

— Брехні це все,— сказав невдоволено Скиба.— І ніяко-
го про це звідомлення від пана гетьмана не було...

Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з
дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про
способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопили-
ся, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не за-
важати господарю й наказному сотнику, розмовляли тих-
цем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Са-
вич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з рим-
ських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має
бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився ви-
позичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди
маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді за-
ливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на висо-
ку гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ
кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я ви-
словив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.

— Так,— мовив він,— мистецтво поетичне — це погляд
птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар,
але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно
помістили Парнас на горі.

Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і
його уявний політ під хмари.

133

— Ви говорите про "Спезу дорогого каміння",— підхо-
пив Савич, і його очі зворушено закліпали.— Нам читав
уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.

— Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій
Кониський.

Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до од-
ного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели
очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, на-
казний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дия-
коном — Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було
затверджено на його місці.

— Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? — пожар-
тував Іван Скиба.— Розмовляєте по-вченому і робите нас,
темних, дурнями.

Я перепросив наказного сотника й господарів, з'явивши,
про що була наша розмова.

Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми
з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлі-
бодавцям.

— Вчені мужі,— поважно сказав Скиба,— граються ча-
сом, як діти. Але пора нам до розправи...

Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо
похвалив вишнівку та спотикач із м'яти, що вчинили й ми
зі Стефаном.

Мжичка перестала сіятися, хмари підбилися вище і зне-
рухоміли. На вулиці, по котрій ми йшли, не було ні душі.
Навіть свині не валялися, як звичайно, по калюжах — було
холодно. Листя на деревах непорушне завмерло, а сама до-
рога м'яко відсвічувала червінню. Вікна хат наче полудою
вкрилися — дивилися більмасто й затамовано. Не чути було
ні гавкоту псів, ні ревіння худоби — село немовби вимерло,
хоч ми знали, що звідусюди дивляться на нас спокійні,
пильні очі. Цілий світ виповнювався тими очима, здавало-
ся, відокремилися вони від тіл і плавали в повітрі, всі ру-
даво-золотисті і, як шибки, покриті поволокою. Я відчував
од того дивне напруження і, може, тому здригнувся, коли
почув неквапний, приглушений Савичів голос.

— Дивна річ із тим месією! —сказав він.—Урядові про
те мовчать, а люди, наче рій, гудуть...

— Бо людям треба про щось густи,— буркнув Іван
Скиба.

— А коли б він з'явився? — спитав я.

— Не доведи господи! —мовив Скиба.—Я ще хочу, па-
не канцеляристе, зробити такого спотикачу з м'яти, який
ми пили у попа!

134

Нас очікував у дворі Лук'ян Кнуренко, стадник значко-
вого товариша Нестора Федоровича, один із тих, котрі пи-
ли з убитим. Був високий та худий, і все в ньому було
довге: руки, ноги, голова, ніс та шия. Коли ж звівся
з призьби, ми відразу ж змаліли і задерли голови, щоб
побачити його мале обличчя. І тільки коли зайшли в
хату й порозсідалися по місцях, я помітив, що він ще мо-
лодий.

— Скільки тобі років? — спитав я.

— Двадцять два,— відповів Лук'ян.

— Розказуй, що знаєш,— наказав Іван Скиба і прикрив
долонею рота — після обіду мав звичку поспати.

— Хіба я що знаю? — протяг Лук'ян, заклав руку за
шию й зашкрябав потилицю.— Хороба його знає, що там
приключилося...

— А ти таки не знаєш? — зіронізував Іван Скиба.

— Та де! — заговорив поволеньки Кнуренко.— Пішов я
ото з товаришами своїми, двома стадниками Іваном та Ми-
хайлом, лишивши стадо, в неділю це було рано; так от,
приїхали ми сюди, в село, самі знаєте, в полі згага змучує,
і знамірилися просто в шинок до рудівського козака Лук'я-
на Поповича...

Мчали через луку на конях, гонені спрагою, коні розби-
вали копитами калюжі, що позбиралися між трави від учо-
рашнього дощу, навіть не розмовляли, а тільки остро-
жили коней. В обличчя било туге, вологе й прохолодне по-
вітря, і вони очі видивляли — пасли поглядом хати, що ви-
зирали з зелені. Потім вибігли на дорогу, і на мент по-
крила шлях за ними руда курява, і саме в цій куряві з'яви-
лося червоне кружало, від якого раптом засвітилася й за-
тремтіла вода в ставу, повз який проїжджали. Відтак по-
переду побачили три постаті, які йшли, черпаючи личаками
червонясту куряву, а що одного з них знали, то спинили
різко коней, і потонули всі в рудій хмарі. Біда повернув до
них голову, блиснув молодими зубами, і його голос у ран-
ковій тиші зазвучав напрочуд лагідно...

— Вони йшли до Поповича в шинок,— сказав Кнурен-
ко.— Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку твере-
зих, а сам поїхав додому.

— Довго був удома? — спитав Скиба.

— До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

— І більше того дня сюди не вертав?

135

— Чого ж... Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не
бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не
бачивши.

— А Кочубей і Михайло?

— Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й
були, не розпитував.

— Хто може посвідчити, що було саме так?

— Товаришів моїх, стадників, попитайте,— сказав спо-
кійно Кнуренко.

— Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

— Знаю,— просто відповів Лук'ян.— І посильний ваш
оповів, і, доки селом їхав, не один розказав...

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав,
що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо
і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але
це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед на-
ми, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом,
адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут
чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здава-
лося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Ми-
моволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся
рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік
і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля по-
ступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, неда-
ремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося по-
ступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче
квіти, чисті й непорочні...

— Досить на сьогодні розпитів,— сказав Скиба, шумно
встаючи.— Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів
руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов
до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнурен-
ко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав
до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав ку-
хлика в руці.

— Вип'ю водиці з підтрубної криниці,— сказав і при-
клав до рота.

— Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе¹,—
сказав я.— Кварту чи пієш, а кварту — то повну!..

— Ми гаразді до того й до оного,— підхопив Стефан,
сідаючи на лаву.— Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда
тільки, коли нічого пити.

^{1 Загальне звертання між
пиворізами.

136

— Маєте рацію, пане Власе,— сказав я.—
Але перш, ніж

добре заспівати, треба кварту повну спорожняти...

— Чи ж погано я її спорожнив?—спитав
Савич, при-

мружуючись.

— Маю на думці інше, пане Власе,—
сказав я.— Чи не

навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів
би вашу

милість уконтентувати!..

— Святе діло мовите, пане
канцеляристе,— сказав дя-

чок.— Тільки боюся я В'юцки...

— Пане Власе! — вигукнув я.— Ви не
остигли до ко-

хання?

— До кохання остигає тільки мертвий,
пане канцеляри-

сте,— сказав поважно дячок.

10

Я також не переставав думати про
В'юцку. Відколи пі-

шла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче
лишила

незримий свій дух. Тінь чи запах — неосяжну
присутність,

розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я
принагід-

но, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті
часточ-

ки живуть ще довго, як світло,
пролите в темінь і загусле.

Вони у вічному русі, снуванні й обертанні;
можливо, мій

сьогоднішній настрій — похідне такого
розпорошення, їх

довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми
спілкували-

ся, але найбільше часточки двох відчувалися й
непокоїли:

відчуття вбитого, якого я й зараз
виразно бачу,— мертві

тим і приходять до живих, що здатні отак
розпорошувати-

ся, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих,
які сіють

частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у
якому іс-

нували,— нагадують про зникле тіло й відлетілу
душу.

А може, подумалося мені, душа і є таке
розпорошення? Ду-

ша, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати
чорну

прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці
про

таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через

те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є
присутність

у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує,
хоч з

ним віковічно примирений чоловік, а відчуття
часток іншої

істоти чи не е сокровення на противагу смерті?
Але існує

інший сакрамент, животворний і світлий,— це
відчуття час-

ток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка
входить у нас

як надія і як провісниця; через це й думав я в цей
момент

саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже
вона,

окрім дячка, також не тримала в собі сірого
спокою. Душа

мені від того дивно порожніла, і я мимоволі
починав пра-

137

гнути зцілення, хай і
тимчасового,—розмови з Савичем

тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий
приятель

відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки
йшли ми

до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню
дорогу,

по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й
біла.

Вони наче проводили нас — бігли все попереду,
навіть по-

глядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали,
й пере-

кидали одне одного, і вдавали, що кусають... Дихали
на нас,

видні в проміжку між хатами, рудівські поля.
Засівали нас

неспокоєм, супроти якого годі встояти —
прочувалася при-

чаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і
двоє

собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і
собі.

Земля під ногами була вогка, але до кінця не
промокла,

через це і ми, й собаки знімали над вулицею
рудуватий по-

рох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь
шкіру —

завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.

11

— Я знала, що ви прийдете,— сказала
В'юцка, відчиня-

ючи двері.

Зараз вона не була так виставне
одягнена — в простій

запасці і вишиваній сорочці. На голові —
буденний очіпок,

але це не поменшувало її привабливості. Я дивився
на жін-

ку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось
мені в гру-

ди, і не мав я сили з тим упоратися.

— А по чому пізнали? — спитав
солоденько Савич, і я

здивувався з того голосу: улесливого й покірного
водночас.

— А по тому, що ви, пане дяче, мали
злякатися моєї

нахвалки і принести мені борг,— немилосердно
відрізала

В'юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й
почервонів.

— Так приємно вам, В'юцко, мені
допікати?—спитав

зовсім тихо.— Я прийшов до вас не з тої причини,
самі здо-

рові це знати... Мене запрошено, як гостя, і не я
маю пла-

тити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене.
Стояли ми в простій

хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав
по боках,

недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим
деревом.

Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж
належалося, бо

ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки
дивилися ми

отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у
мене. Я ж

був не з плохих і здатний послати у відповідь
вогонь так

само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли,
вона

зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в
руках віхоть,

у далекий куток, але там не знайшла для себе
роботи. Тож

138

повернулася різко, і я уздрів холодну,
розважливу жінку,

неприступну й далеку.

— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче,—
сказала зим-

но,— і то тільки з пошани до пана канцеляристи...

Дячок уже сидів за столом і
пригладжував рукою вуса

й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і
палахко-

тіло.

— Завше були до мене милосердні, пані
В'юцко,— сказав

підхлібне.

Але В'юцка не відповіла, а статечно
попливла до сусід-

нього покою.

— Коли відпозичу вам свою книжицю,—
сказав мені Са-

вич,— прочитаєте там пісні, які я склав на честь
цієї жін-

ки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а
друга:

"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї
світових пісень,

тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так
воно

прикладніше співається. Я сам склав мелодію і
співаю, ко-

ли мені важко на серці...

Дяк сидів переді мною несподівано
помолоділий, зараз я

не дав би йому й сорока.

— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав
тихцем.

— Що там балакати про мої роки? —
відказав смутно

дяк.—Роки вимірюються, як у дерева: накладеними
на

душу смужками наших нещасть.

— Пан дяк уважають себе молодим,—
сказала, заходячи

із штофом, В'юцка.— Насправді пан дяк — як
трухляве де-

рево, де вже нема смужок. Боюся, що
сьогодні-завтра мені

доведеться збирати його порох замість грошей, що
він їх

мені винен.

Дяк зворушено подивився на В'юцку.

— Я завжди був впевнений, що ви до мене
добре ста-

витеся, В'юцко,— сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела
гордо голову.

— Сідайте з нами, В'юцко,— сказав я.—
Буде нам весе-

ліше.

— Хочете розпитатись про вбитого? —
спитала вона

занозисто.

— Про вбитого вивідує пан наказний
сотник,— сказав я,

невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе
її не-

стримний вогонь.— Моє діло зарисувати.

— Як і в пана дяка, який складає вірші й
приносить їх

мені...

Ми обоє зніяковіли, адже були биті
однією пристрастю.

І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них
усе, що

зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді,
легенди й

139

історії. Дехто з нашого брата,
запаленого пристрастю до

писання, вершить літописні повіствування, як,
приміром,

старий Самійло Величко, в якого я був колись
хлопцем у

науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких
не під-

ступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші — думки
й по-

мисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні,
раз при-

тягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж
— наче

ота рудівська земля, манила й притягала.
Дивлячись на

неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на
обличчя,

шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її — і
спалахне,

як сніп, високим та гарячим полум'ям, який
спопелить за-

одно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими
паліями,

тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я
знав це,

бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд
смутні очі.

Він поблід, і в ньому почав проступати той
колишній чоло-

вік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не
міг запере-

чити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і
на

В'юцчиному місці я поставився б до нього
милостивіше. Але

жіночий дух не витримує відданої покірливості,
побіч неї

він гасне.

Я ж був інакший. Готовий і сам стати
снопом, який спа-

лахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні
стихії, чи не

забагато?

В цей час дяк заспівав. Такого голосу я
давно не чув.

Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим
тембром,

з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі
кров. Мені

завжди уявлялося, що саме таким голосом мав
співати мій

дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало
вдома

оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої
склав сам, і

це була, здається, саме та пісня, що її позначено
В'юцчи-

ним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з
великою ува-

гою, певно, таки подобався їй дяків спів. А Стефан
співав

все натхненніше, і сльози раптом покотилися йому
по щоках,

на що В'юцка скривила насмішливо вуста. Я ж
прислу-

хався до слів, намагаючись оцінити їхню поетичну
силу.

Велелітні птиці, листа мені принесіте,

ІОж я невеселий, тугу жовтую зніміте,

Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався,

Куди не гляну я, скрізь сам — ах, самі —
потерявся.

Ах, глогке мя, гложе печа-печаль чорно-біла,

Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла....

В'юцка втерла сльозу.

— Отак завжди,— сказала вона до мене.—
Прийдуть,

розжалоблять! Забуваю їм і борги... Скільки ви
мені винні,

пане дяче, чи хоч знаєте?

140

Дяк у цей час приклав чарку до вуст,
заплющив очі і

смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного
запитання,

а може, й справді слідував Барановичеву віршу про
кварту:

до обох речей був мастак.

— Розповім вам притчу,— мовив він.—
Про те, від чого

назва горілки постала. Жив на світі принц Ка...

— Я знаю цю притчу,— сказав я з
усмішкою.— Згорів

од проклятої горілки той Ка...

— Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає
також. Може,

пива?

— А чого ж,— сказав я.— І в мене немала
спрага.

— А у вас чого? — поставив супроти мене
круглі очі.

— Хто його зна? — сказав я й
засміявся.— Тут у вас

такий дивний спокій!

— Сірий спокій, пане
канцеляристе!—вигукнув дяк.

В'юцка тим часом принесла пиво.

— Таки сірий,— сказав я.— А може,
рудувато-сірий!

— Він скоро засне,— сказала В'юцка.— А
ви, пане кан-

целяристе, заплатите мені чи в борг?

— Нічого не беру в борг,— сказав я й
поклав на дошки

столу належні за пригощання гроші.

— Та я вас не жену в шию,— засміялася
В'юцка.—

Скільки приходить до мене вашого брата без
шеляга за

душею...

Тільки тепер я помітив, що в хаті
почали плестися сутін-

ки. Синій дим заповнив покій і все в ньому.
Здалося, від-

далився й завмер у просторі зовсім сонний дяк —
тримався

рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і
В'юцка,—

світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я
задихнувся,

така гарна вона була в тому м'якому димі. "Чому не
знав я

її раніше?"—подумалося мені. Дивився не
відриваючи

очей, і вона, здається, також не залишалася до
мене

байдужа.

— Вже й сутеніє,—
прожебонів дяк, голосно позіхаючи.—

Чи, може, мені в очах сутениться?

— Сутеніє, й вам у очах сутениться,
пане дяче,— відка-

зала В'юцка.

— То я тут у вас трошки передрімаю,—
мовив Стефан

і почав умощуватися на лаві...

В'юцка встала, хитнувши одежами, і я
затремтів, сколих-

нутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в
цьому

сивому димі запломеніла, тисячами невидимих
променів

тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий
їх збороти.

Знову мені здалося, що вона — як ті
червонувато-сині ру-

дівські поля. Були набряклі, вабили до себе й
чатували без-

141

ліччю магнетичних очей. Незвідь-чому
видалося мені, що

той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував
перед

цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився
на В'юц-

ку. Саме так і почалася його смерть, подумалося
мені, і це

була несамовита думка. Однак я не міг з тим
змагатися:

гаряча хвиля заплеснула мене всього:
що воно і звідки?

Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в
глибину

рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?

— Де це ви, пане канцеляристе? — почув
я глибокий і

насмішкуватий голос.—Чи, може, боїтеся?

12

Але я не боявся. Пішов у широко
розчинені двері, звідки

пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов
виходив на

порожню дорогу, яка засвітилася померхлою
червінню і

потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і
ноги мої

збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався
пломеню.

Було порожньо. Ніде ні дерева, ні
бадилини, тільки роз-

печена земля, що гнулася під моїми ногами, наче
луб'яна.

В'дтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й
обійняв її.

Хотів напитися, але рот мені забила курява.
Ставав часткою

цієї землі, та й був нею.

І мене обпекло: дививсь у широко
розплющені переді

мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло,
і ба-

чив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу
помер-

ти, коли надто довго розглядатиму їх, через це
заплющив-

ся. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в
які потра-

пив,— був наче корабель між них. Плив без вітрил
та що-

гол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож
знову

розплющився, щоб подивитись у широко розверсті
перед

собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських
полів,

біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив
білу пля-

му. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах.
Ні, то

забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там,
унизу,

біле спотворене тіло. Я наближав його до себе
силою волі,

і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я
раптом

скрикнув: переді мною постало обличчя
двадцятип'ятиріч-

ного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі
його було

заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася
кров...

— Добре вам було? — спитала В'юцка,
цілуючи мене в

вуста.

Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді
мною не було, і я

мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й
блимотіли. Сірий

спокій увіходив у мої груди й розпливався по них,
наче

142

туман. Я був наповнений тим туманом і
ставав невагомий.

От-от мав відірватися від землі, але до мене
доторкнулася

гаряча рука.

— Не спіть,— зашепотіли біля мого вуха
палкі вуста.—

Не спіть, бо мені тужно сьогодні...

13

Вранці В'юцки біля мене не було, і я
ледве зліз з полу.

Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана,
котрий

моторно посилав до рота ще паркі вареники.

— Доброго вам ранку, пане
канцеляристо,— сказав ба-

дьоро Савич.— Чи не болить вам голова?

— Вгадали.

— Тоді випийте пива й закусіть
варениками. Вони гідні

найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз,
вибачайте

на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав
був кант

у славу вареників. Його й досі співають по школах.

Я випив кухоль й поклав до рота
вареника. Але він не

видався мені смачним. Тоді я залишив на столі
гроші й ви-

йшов на вулицю.

Назустріч мені виступила В'юцка з
повними відрами,

причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом,
і сві-

тила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту
усмішку,

але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив
був через

вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне
обличчя,

великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до
усміху, чи до

плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як
пташине крило,

бровою, я розсміявся й глянув
на червонясту дорогу, яка й

сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як
бариль-

це, чоловічок з чорнезними довгими вусами та
підвусника-

ми, і мені увіч здалося, що простує він на розмову
з паном

наказним сотником...

— Так ти Кучурба чи Кочубей? — спитав
його наказний

сотник.

— Хто каже Кучурба, а хто Кочубей,—
відповів, роз-

світивши на круглому обличчі усмішку, стадник
пана судді

Ягельницького.

— Чи був ти в шинку козака Лук'яна
Поповича в неділю

сьомого вересня?

Кучурба зітхнув і хитнув головою.

— Хто був з тобою?

— Та Михайло з Лук'яном Кнуренком,
стадники значко-

вого товариша Федоровича, Хома Біда,
Маркевичевий ко-

ровник; був той убитий... Петро і його товариш,
звати його

143

Іваном, а на прізвище Нечерда чи
Дядечко. З них я тільки

Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той
убитий

ІІетро, не знаю і не відаю.

Він вимовляв слова, лепечучи, його
повні мокрі губи під

чорними вусами приплямкували, говорив він
швидко, роз-

колюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому
очі, і

вони ставали здивовано-щасливі.

Я ж уперше записав у свою книгу ім'я
вбитого і ймення

невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли
на

слід, через це наказний сотник пожвавішав і
запросив Кочу-

бея сідати, бо той стояв серед покою, наче
прицвяхований.

— Я не звик сидіти,— сказав Кучурба.—
В мене, коли

стою, голова ліпше варить.

— Лук'ян Кнуренко довго з вами був?
—спитав Скиба.

— Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до
стада й більше з

нами не був.

— Що робили тут Петро з Дядечком?

— Шукали коня. Казали: скажений чи
звідкілясь утік...

Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій
дорозі,

збиваючи клубені рудої куряви,— вогняний кінь з
упряжі

Фаегона! Щось мені уявлялося, щось верзлося.
Фаетон з

легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні
показили-

ся. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли
паслися,

посипався на них із неба жаристий пил. Попік
спини, і

вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути
її в

прірву небес... Я мимовільно протер очі: засинав
біля столу.

Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються
речі бу-

денніші й незначніші.

— Чи не той це кінь, що про нього байки
розказують? —

спитав я.

— Та коли б їх послухати,— розсміявся
Кучурба, затру-

сивши пухким тілом,— то начебто й той!

Оповідали, що з'являвся на світанні, як
тільки вставало

сонце. На дорозі чи просто в степу виринала
раптом хмара

куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи,
начеб-

то мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара
розрід-

жувалася, і в просвіти ставало видно вогняного
коня, кот-

рий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь.
Про цьо-

го коня теревенили всі стадники довкола, і то
було одне з

найчудовніших марев, котрі привиджуються
стомленим від

безсоння очам саме тоді, коли на овиді
з'являється велетен-

ське світило, яке дає світові тепло.

Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів
як дерев'яний.

— А від Поповича ви куди пішли? —
спитав наказний

сотник.

144

— Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до
Андрія Хвоста,

Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома
Біда

й хустку заставив...

Кочубеи поплямкав губами й
примружився, тоді знову

заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче
горі-

хи,— оповідав про те, як пішли вони до В'юцки
Безкровної

і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а
найліпше

з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа.
В'юцка пла-

кала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче,
коли

співають.

На це слово засвітилися очі в Стефана
Савича, а на об-

личчя лягло щось, наче усмішка.

— Ну, а після того?

— Після того я залишив їх учотирьох, а
саме Хому Біду,

стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка,
а сам

поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав...

Він упав тоді голічерева просто на
траву під яблунею і за-

хропів так, що кілька яблук упало йому на
виставлене че-

рево, відбивши звук, наче впали вони на котел ¹. І йому

приснилися військові музики, що дують у труби і
б'ють у

котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так
спав

він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи
прочуняв-

ши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк,
щоб

привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся
рукою за

волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне
зудіння

якої супроводжувало весь його сон.

— Хто може за тебе посвідчити? —
спитав Іван Скиба.

— Господар Василь Бабій, який живе на
хуторі пана суд-

ді Ягельницького.

— Чи був між вами якийсь завід, спір чи
суперечка?

— Господь милував,— зітхнув Кучерба.—
Та я, знаєте,

панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у
житті й не

сварився. А про те вбивство мені сказав тільки
ваш чоло-

вік, пробудивши...

Він закліпав повіками, дивлячись на
нас добродушно й

нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за
нього.

Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов
до нього

й торкнув, як дитину.

— Авжеж, авжеж,— підхопився Савич.—
Зараз я, за

твоїм проханням, підпишуся...

^{1 Котел,—
військовий барабан.}

145

14

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж
бо Кочубея,

посвідчив.

"Коло докручується",— подумав я,
стаючи біля вікна й

дивлячись на вишневий садок, покритий
червонястим ли-

стом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік,
і завмер,

начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх
сюди при-

йде троє,— снувалася несамохіть думка,— і одного
з цих

трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій
дім, де в

мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму
справжньої осені.

Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими
обсаджено моє

обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті
історії чи

переписуватиму такі історії з книжиць позичених.
Потім

читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші
якнайпра-

вильнішим силабічним віршем і читатиму їх
знову-таки собі.

В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою
само-

тину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій
зовсім не

сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у
цьому не зовсім

звичайному селі, і я боюся винести його з собою.
Боюся, що

курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і
не вими-

ти її ні водою, ні настоями трав.

— Погано виспалися, пане Савичу? —
підсів я до дячка

в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи
розди-

рав.— Так твердо ви заснулиі

— Все це бісова В'юцка,— всміхнувся
тепло дячок.—

Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені
здавалося, що з

В'юцкою був таки я.

— Це вам не наснилося, пане дяче? — не
втерпів спи-

тати.

Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому
сміхові щось за-

гадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.

— Чи великий маєте в тої жінки борг?

— Мій борг у неї вічний,—'проголосив
Савич і дістав

з-за столу оправлену у шкіру книгу.— Ось кннжиця,
що

хотіли ви переглянути.

— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з
дяком, пане

канцеляристе,— сказав на повний голос Іван
Скиба.—

Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно
там за

книга?

— Вірші, ваша милість,— сказав
покірливо Савич.— Ці-

кавитеся віршами?

146

— Я? — скрикнув здивовано Скиба.— 3
чого це вам

упала така дурниця до голови? Коли б ще там було
написа-

но, як добру вишнівку зробити!

— Цього писати не тра,— сказав поважно
дяк.— Таке

знання, ваша милосте, й без книжки живе...

По цьому слові в хату зайшов стрункий
красень з пух-

настими вусами і з темними палкими очима. Щось
було в

його обличчі відчайдушне, але й ніжне —
обвітрене, смаг-

ляве, проте негрубе.

— Я Хома Білоусенко, він же Біда,
коровник пана Дмит-

ра Маркевича,— сповістив він хрипким, але
впевненим го-

лосом.

— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав
Скиба.

— Ціле село знає,— сказав Хома.

— Ну то розказуй.

— Було воно так. Ішов я по ділу і біля
Круглого озера,

якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном
Нечердою, що

звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на
прізвище.

Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників...

Зараз почнеться та ж таки історія,
подумав я, виписую-

чи те, що розповідав Хома. Про те, як вони
зустрілися, а

Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло,
яке той

йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко,
сказав:

— Піди-но постав, негідний сину, мені
кухля! — І сказав

це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім
пішли до

стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за
Рудів-

кою. Він сидів біля вогню, і вони трохи
порозмовляли.

Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив
вогняну

кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж
досі

тремтить.

— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав
Петро, і вони по-

сміялися: здається, та кобила приснилася
Кучурбі...

Вони пішли спершу до В'юцки, але вона
без грошей нічо-

го не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти
грошей, і

вони рушили до Поповича.

"Це нецікава історія",— подумав я,
записуючи слова

Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої
ночі.

Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка
покинула мене

й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця?
Розполо-

винилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а
друга з

дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і
подумав, що

попри все любився з нею без великої пристрасті.
Сподівав-

ся на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив
тільки по-

хмурі рудівські припухлі й червоні поля. "Щось зі
мною

таки відбувається",— подумалося мимохіть — перо
ж моє

147

описувало, як Біда заставляв Хвостові
хустку і та, виявля-

ється, була не його, а Шкуренкова.

"Всі вони розказують про себе,—
крутилося мені в голо-

ві,— а найменше про Петра, прізвища якого ніхто
так і не

назвав". Той Петро начебто не існував у цій
історії, хоч тут

саме він головна особа. Саме через нього сидимо
ми тут,

бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а
синьо-чер-

воне його тіло віддасться землі такого ж кольору
— ковтне

вона його навіки. "Одначе він був живий,— з
дивною при-

реченістю подумав я,— і саме з ним все оце
сталося, саме

він заплатив за все найбільше".

Смуток торкнувся мого серця. Спершу
тихенько так, ле-

генько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося,
що від-

чував той Петро у цьому селі—чи не те ж таки, що я?

Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий.
Кож-

ного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим,
невідомо чо-

му, все воно — як вода сірого спокою. Накочується
на душу,

гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним
обкипає

зараз і моє серце... "Оповідь про вогняного коня —
це каз-

ка",— подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю
тепер і

я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?

15

Але Хома Біда був у покої не сам. Коло
нього стояла мо-

лодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки
тонша

станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а
русяве

волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою
зайшов ху-

гірський староста Тодор Рогачевський і сів у
кутку на лаві,

виставивши оперті на ціпку руки.

— Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не
відаю, як по-

тім удома опинився.

— Зате я відаю,— сказала Бідиха.—
Застала його я

шинку допряма хмільного і завела додому,

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Марина, Юхима Кривого пасербиця, а
Хоми Біди

жінка.

— Коли це було? — звів голову Скиба.

— Саме товар у село повертався...

Я знову побачив той вечір і залиту
сонцем дорогу з під-

нятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши,
Хому

Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у
жінки

з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. "Вони
всі,—

подумалося мені,— у цьому краю вдома!" Так, вони
всі

могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і
вбитого

Петра. Ці двоє були тут чужаки...

148

Вона не могла впоратися з чоловіком і
западала у від-

чай через свою слабосилість. Торсала Хому і
зводила, і

саме в цей час до них повільно підійшов телятник
Ярема.

— То що, Марино,— спитав сумно
телятник Ярема,—

взяла собі Біду?

Хома Біда випорснув з її рук і впав
руками в дорожню

куряву. Він звів голову й раптом замукав, як
корова, бо й

худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно
мукала, чую-

чи домівку.

— Допоможи мені, Яремо,— попросила
Марина.— Не

впораюся сама я з ним.

— Бо захотіла собі
біди,— сказав сумно Ярема.— Пі-

шла б за мене, любив би тебе й милував.

— Пізно про те говорити,— сказала
Марина.— Це мій

хрест!

Вони взяли Хому Біду опідруч й повели
дорогою. Часом

він провисав у них на руках і збивав ногами руду
куряву.

Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози
промили на

ньому два струмки...

— А ті, у корчмі, залишилися? — спитав
наказний

сотник.

— Ні! Ще при мені один стадник сів на
коня й поїхав.

Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.

— Ну а Петро?

— Це той, убитий? — зморщила лоба
Марина.— Ні, той

не валявся. Сидів за столом.

— Я їх бачив,— сказав хутірський
староста Тодор Ро-

гачевський, який досі сидів мовчки.— Саме коли
худоба

поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної,
Дя-

дечко і той, що його вбито. І пішли вони через село
до

шляху.

— А чоловік мій, як привели ми його
додому, нікуди

більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане
Рогачевський?

— Таки-так!—хитнув поважно староста, і
я побачив,

що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них
і за-

гуслий спокій.

— Пам'ятаю, коли ще був у тямі,— сказав
Хома,— ніяко-

го заводу поміж них не було.

— Хто ж тоді вбив Петра? — спитав Іван
Скиба.

Але вони не знали. Похитали заперечно головами і
стоя-

ли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув
рукою,

щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там
піт ви-

сіявся.

— Де ви сьогодні ночували, пане
канцеляристо? — спи-

тав буденно.

149

— У Безкровної,— мовив я на позір
байдужне.— Ось

разом із паном Стефаном.

— Питаю про це, бо до півночі чекали на
вас у попівстві.

— Ми бавилися віршами, ваша милість,—
сказав незво-

рушно Савич.

— То що ми з вами тут вислідили?

— Лишився тільки один чоловік,—
сказав я.

— Де ж нам його шукати, не порадите,
пане дяче?

Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і
в його

очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує
тут скрізь.

16

Ми звільна їхали по селу, і не було воно
вже таке порож-

нє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили
людей, які

схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на
при-

вітання.

— Доведеться гукнути на раду,— сказав
наказний сот-

ник.— Може, хтось укаже на того Дядечка.

Проїжджали повз шинок Безкровної.
В'юцка стояла в

дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув
їй, відчу-

ваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя
в неї

залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз
нас, і я

мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і
переді мною

ліг залитий сонцем простір рудівських піль.
Знову вразив-

ся з їхньої порожнечі — повіяло звідти, начебто
зітхнула чи

позіхнула велетенська істота. Мені захотілося
приострожи-

ти коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати,
збиваю-

чи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з
ніздріп

вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у
нього кри-

ла, щоб змогти відірватися від цієї багнистої
долини і діста-

тися нарешті верхів, про які марив я довгими
самотніми ве-

чорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені
треба в цій

історії, яка розгортається переді мною, і в собі
самому.

Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й
буденна: хтось

убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга
склад-

ніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ
людської

душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче
хижі кві-

ти, розкривають пелюстя для того, щоб до них
прилип блу-

кач-чужинець?

Був певний, що не тільки мені приходять
такі думки. Че-

рез це хотів, щоб швидше було знайдено
останнього, на ко-

го падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо
оцю позір-

но просту історію і зможемо повернутись у
домівки.

Я вже хотів опинитись у власному домі і
розгорнути на-

решті книжицю, що її списав мій тутешній приятель
Стефан

150

Савич: чи не прочитаю я там розгадки
іншої історії. Хотів

сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу,
і, дивлячись

на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві
чи й чужі

вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось
таке,

після чого позбудуся скутого, насурмленого
почуття, що

його я назвав "сірим спокоєм". Хай розверзеться
тож і не-

бокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий
кінь,

котрий дихає вогнем,— хочу в нього повірити.
Тільки тоді

зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не
знаєш і не

розумієш, а відтак можна сподіватися і певності,
що ти у

житті не хробак...

Ми їхали повз вишневий садок, що його я
бачив із вікна

школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у
чорне чо-

ловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступиз
на-

зустріч.

— Зачекайте, панове урядові,— сказав
він.— Маю до

вас дві слові!

17

— Звати мене Федором на прізвище
Куценко, чи Куций,

я підсусідок значкового товариша пана Нестора
Федорови-

ча. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із
Зіньком Лиха-

чем, своїм шуряком, із шийку Лук'яна Поповича.
Коли ж

минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича,

над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що
його

прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив,
щоб від-

вели його до вівчаря пана хорунжого Маценка
Наумця...

Вони спершу злякалися, коли звелася
над порожнім ро-

вом біла хитлива постать.

— Люди, зачекайте,— сказав Іван з
перестрахом.— Щось

водить мною, допоможіть!

Наближався до них, обережно вимацуючи
дорогу, а ко-

ли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі
йою

заплющені.

— Коли це недалеко,— попросився
Іван,— відведіть ме-

не до Наумця, мого знайомого...

— Ми його й повели,— сказав Куций.—
Наумець узяв

його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз
Маценкову

кошару додому.

— А не чули якогось крику? — спитав
Іван Скиба.

Куций хитнув заперечно.

— Є свідки, що ночували ви на хуторі?

— Що ночували, є, а що
прийшли туди опівночі, нема.

Всі вже спали.

— Як нам проїхати до Наумця?

151

— Отак просто і їдьте. Третя хата з
того кінця Наум-

цева.

Куций знову відступив у свій вишневий
садок, де завмер,

дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час
відчув

інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили
ми в

ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у
наших

руках.

— То що, пане наказний сотнику,—
сказав я.— Здаєть-

ся, нам не треба буде й ради скликати?..

Ми бігли кіньми по вузькій, курявній
дорозі, за нами

ставала хмара.

— Ще трохи — й порудіємо зовсім,—
показав зуби

Скиба.

— І не пізнає вас жінка!

— Еге ж! — засміявся наказний сотник.—
Скаже: іди

геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю
в дім.

— Ви чули щось про того коня, пане
Іване? — спитав

я.— Що дише вогнем і з'являється тільки на
світанку?

— Це, здається, така ж байка, як і про
месію,— блиснув

зубами Скиба.

— Я теж так подумав. Але знаєте, що мене
в цій історії

вража?

Наказний сотник повернув до мене
рудяве обличчя.

— Те, що шукав убитий Петро в цих краях
саме коня з

байок.

18

Ми проїжджали повз школу, на порозі
якої, скулившись,

сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв
гарний чор-

ноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.

— Може, проведете нас, пане дяче, до
такого собі Наум-

ця? — сказав Скиба.

— Чи не легше послати за ним? —
спокійно спитав дяк.

— Не хочемо губити часу,— очі в
наказного сотника

блиснули, він уже поспішав — хотів сьогодні-таки
заверши-

ти справу та й податися додому до своїх льохів та
барил.

— Сідайте до пана кацеляристи! —
наказав він.

Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах,
вилетів на

круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним
сотни-

ком приострожили коней.

— А що, пане дяче,— спитав я,
повертаючись до Сави-

ча,— записали ви в книжицю історію про коня?

— Чому б не записав?—сказав
дячок.—Таке гріх би

було б і не записать!

— Віршами записали чи просто?

152

— Звісно, віршами, пане канцеляристе. І
знаєте, до чого

я доміркувався?

— Скажете, пане дяче.

— Треба вірш до пісні наближати. Чуєте,
як біжить

кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в
академії, але

про це ще Мелетій Смотрицький писав.

— Що ж воно таке, пане дяче? — спитав я
зацікавлено.

— Прислухайтесь до того, як іде кінь.
Чуєте, в тому є

музика. Тра-та-тамІ Тра-та-там!

— Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?

— Та ж звісно! — майже закричав за
спиною Савич,

бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки.—
Тоді

кожен вірш можна буде заспівати...

— Як же ви цього досягаєте?

— Відбиватиму в ритмі наголоси.

— Так, як іде кінь?

— Саме так, пане канцеляристе. Як у
пісні. До речі, такі

вірші вже й до мене писали...

Але нам треба було припинити цю
поетичну розмову, хоч

як вона нас цікавила,— під'їжджали до Наумцевої
хати.

Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою
головою,

низький і широкоплечий, з кривими ногами
вершника.

Наказний сотник зіскочив з коня й
перестрибнув через

перелаз. Ми пішли слідом.

— Це ви, мабуть, про Дядечка хочете
взнати? — спитав

спокійно Наумець.— Прошу до хати!

Двері були низькі, і нам зі Скибою
довелося згинатися.

Наумець і дяк пройшли у них вільно.

Покій перетинав важкий дубовий сволок
з вирізаними

на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн

Наумець.

— Це було з сьомого проти восьмого, в
неділю вночі,—

сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко
розставляючи

коліна. Його довгі руки лягли на стегна—сидів,
наче що-

хвилі готувався скочити.— Опівночі прийшли до
мене Ма-

ценковий підсусідок і його шуряк Зінько,
Федоровичів вів-

чар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою
звуть,

линовицького жителя.

— Чий це хутір, що ти сидиш? — спитав я.

— Хутір того ж Маценка, а колись був
наш,— сказав

Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.

— То привели до тебе Дядечка...

— Еге ж. Івана Дядечка. Хотів
переночувати. Я колись

у нього ночував, то він до мене й завернув.

— І довго він спав?

153

— До півдня, це вже в понеділок. Я
зранку до овець пі-

шов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.

Рипнули двері, на порозі стала
Наумцева жінка і вкло-

нилася.

— Правду ваш чоловік каже? — спитав
наказний сотник.

— Я хотіла його вранці розбудити, та не
змогла,— ска-

зала жінка.

— Прокинувся тверезий і не захотів
обідати,— мовив

Наумець.— Все турбувався, що був із товаришем і
не знає,

де той ночує, бо вони вночі розгубилися.
"Обійди,— сказав

я йому,— хутори —і десь напевне знайдеш І"

— І пішов?

— До Маркевичевого хутора.

— Потім зник? — спитав трохи
стурбовано наказний

сотник.

— Чому зник? Коли гнав я вівці в полі,
зустрів його,

було вже надвечір.

— І знайшов він товариша?

— Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не
знає тутешніх

місць.

— Після того ми вже його й не бачили,—
сказала жінка.

Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я
вразився:

були дивовижно між себе схожі, як брат
і сестра, хоч жінка

не була темна й низька.

Вони сказали все й дивилися на нас
очима, в яких застиг,

як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув
головою,

як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.

В помешканні зависла така тиша, що чути
стало дихання

дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й
подріму-

вав. Здається, він один не переймався тим, що
відбувалося.

Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи
підтримки: наш

розслід, здається, ні до чого не довів.

— Ви коли довідалися, що Дядечкового
товариша вби-

то? — спитав я.

— На другий день, але Дядечко від нас
уже пішов.

19

Ми їхали порожньою рудуватою дорогою.
Віддалік на

стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї
їздили на

конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні
хрипкі

голоси долунювали до нас, як каркання. Я
подивився туди,

де слалися рудівські поля — на перший позір, не
було в

них нічого особливого.
Тяглись у глибину, сірі й драглисті,

начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно
Петра.

Відливали червоною іржею, а водночас темною
якоюсь си-

154

нявою. Над ними зависло голубе небо, і
здавалося, що ця

рудаво-синя земля тільки його продовження. Над
крайне-

бом ховалося за хмару західне сонце — вечоріло.
Стояла

навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.

Мені здалося, що бачу в глибині того
поля малу, дрібну

постать, котра йде розглядаючись,— можливо, то
був Дя-

дечко, який і досі шукав загиблого товариша. Я
показав на

нього наказному сотнику, але той, здавалося,
зовсім утра-

тив інтерес до цієї історії. Мені ж захотілося
приострожити

коня і помчати до тої самотньої блукаючої
людинки, але за

спиною в мене сидів Стефан Савич, і коневі було б
важко

тягти нас по бездоріжжю. Зрештою, я знав, що і в
Дядеч-

ка не допитаємося ми більшого, ніж знали.
Хотілося мені

іншого: подивитися тому блукальцеві у вічі й
прочитати в

них розгадку його неспокою.

То міг бути й не Дядечко. Той міг
довідатися про вбив-

ство і повернутися додому сповістити родичів
убитого: за

якийсь час ті родичі до нас зголосяться. Та й
постать серед

піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я
міг блу-

кати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене
невимовне

вабили оті поля, бо сам я був
серед цих людей найнеспокій-

ніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах
сірий спо-

кій,— боявся, що настане момент, і це прийде й до
мене.

Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном
Сави-

чем — кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що
він лю-

бить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина
пристрасть,

що його гріє. Та жінка не може нікого
по-справжньому лю-

бити, адже вона — земля. Бере і віддає, все інше
для неї —

тлінь та порох.

Я спинив коня й звівся на стременах.
Людина серед поля

й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче
п'яна, а

може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде,
тим

глибше заходить у землю, немов спускається в
пологий

байрак.

— Що там, пане канцеляристе, побачили?
— спитав дяк

з-за моєї спини.

Я мовчки показав пугою в той напрямок.
Людина й

справді зникала в землі, начебто та з'їдала її.
"Он вона,

розгадка, — мимовільно подумалося мені,— он він
— прав-

дешній кінець цієї історії!"

Ми стояли й мовчки дивилися. Людина
йшла вже по

груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не
виказу-

вала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й
спокійно,

бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в
землю,

яка неквапливо й безпристрасно її покривала.

155

Мені здалося, що в останній момент
почується крик. Роз-

пачливий крик-прохання, крик-скарга і
крик-печаль. Але

нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має
свої зако-

ни — людина лишалася незворушна. Видно було
тільки її

голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла
між ру-

дувато-синіх застиглих хвиль.

ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА.

ВИПИСАНІ З ЙОГО "КНИЖИЦІ"

ПІСНЯ СВІТОВА

Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить,

Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить.

Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає,

Краплі б'ються і сміються — жінка не чекає,

А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле --

Мої сльози непролийні,— серце туга щипле.

Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає,

Як те личко чарівниче в сутіні палає.

Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо,

Юж не знаю, де подітись,— занедбала люба.

Бачить бог моє страждання, бачить — не збавляє,

А у мене в серці чорна квітка виростає.

Спів тихий чую, птиця десь там піє,

А в мене серце б'ється, тужно мліє.

Тепер я бачу: день і ніч влилися,

В коханні чи у герці ізплелися!

Етер тепліє, нива червоніє,

В рудавім пилі стежка даленіє.

Приходить туга в душу і гнітить,

Спинити хочу цю біжущу мить.

Аж ні І Безсилля серце мені млоїть,

Невгадна думка мозок непокоїть:
Нема у світі забічі-притулку,

Без свого дому серцю завше мулко.

Спів чую тихий, чарівниче грання,

Приходить знову ще одне світання,

А я у поле йду незвідь-чого,

Шукати щастя, розвіту свого.

Вітаю день я теплий, променистий,

Що світлих рос одяг тремке намисто.

"Ізгинь, печале!"—шепчу сам до себе,

А туга в серці, наче чорний лебідь.

Чи перебуду й чи прийду колись ще

До обрію, ідо сонцем ясно блище?

156

ПІСНЯ СВІТОВА

Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся,

Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся,

І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий,

В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви.

І в червоному тумані раптом зрине цокіт,

Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий,

Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо,

Кінь вогнистий і шалений — полетить розкуто.

Ще хвилина невелика. . Що ся воно діє?

Що це сталося у миті? Кінь чомусь шалієї

Криком трусить, грива має, полум'я вергає,

Землю топче, розбиває, скоку добавляє.

Не торкається дороги: тінь злетіла біла —

Розгорнулися по небу велетенські крила.

Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді,

Роздимаю, роздираю криком собі груди.

Почекай-но, коню віщий, дай на
себе сісти,

Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти!

О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги,

Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого!

Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше

В те червонеє безмежжя, у криницю виші.

Дай напитися із неї, не доводь пропасти,

У вогненно-синю пащу не давай упасти!

Кінь шаліє, хмари топче, іскри — як пороша,

Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:
Дай води своєї, коню, хоч одну краплину

З-під свого копита, коню, бо навік загину!

Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий!

Але що це? То сльозина впала з мого ока.

РОЗДІЛ II

Петро утеклий перший

Рудівська історія, здається, не мала б
продовження і за-

лишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав
до нас

лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів
про Петра

Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку,
дочку ко-

зака Костя Греся.

— Чи не той це Петро, що знайшли у вас
його вбитим?—

спитав сотник і описав Запаренка.

Той теж був русявий і мав таку ж одежу,
що й убитий,

але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі?
Скільки їх,

однаково одягнених, подумалося мені, адже люди
завжди

і скрізь намагаються одягатися подібно один до
одного.

Я вислухав розповідь сотника Гамалії й
дещо розпитався.

Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той
убитий

157

Петро й Петро Запаренко таки міг бути
один і той же. Вже

покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда;
сам він ніколи

нікому не оповість своєї історії. Думав про те з
притамова-

ним, не зовсім збагненним смутком. Попри все те,
що від-

булось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом
згадував

і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона
могла

знати в цій історії більше. Але, здається, нікому
вже не

потрібно такого більшого знаття: справу записано
в міські

книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох,
може її

прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто
над ре-

чами занехаяними.

У ту ніч, коли ходив я неспокійно по
своїй хаті й думав

про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий
вітер.

Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим
тривож-

ним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші
рудів-

ського дяка, але сьогодні це не принесло мені
полегші. Че-

рез те сів до столу й почав писати вірші власні.

Писав про море, між велетенських хвиль
якого борсається

човен. У тому човні був я, море — то життя наше, і
не зна-

ємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не
дописав тих

віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне
завіршу-

вав був знаменитий Стефан Яворський у "Арктосі
вибраних

планет", він порівнював із човном нашу землю й
могилян-

ську школу,— колись ці вірші мене вражали. Зараз
же не-

поясниме хвилювання і знесила бентежили мене.
Відчував,

що все повітря в моєму покої повне грозового
неспокою, що

воно тремке й колюче на дотик,— щось мене таки в
цій ночі

турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі
було

місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари.
Гойдав

деревами, які тривожно шуміли, і я раптом
здригнувся,

вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому
краю

його, привиділася мені самотня хатка, біля якої
побачив бі-

лу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений
птах.

Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й
розкинув там,

унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до
себе силою

уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив
за разю-

чою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку
картину вже

бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло
обличчя

двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з
русявими ву-

сами. Очі його були заплющені, а над бровами та
біля во-

лосся запеклися рани...

Я лежав на ліжку, міцно стуливши
повіки, і слухав густий

шум за вікном. Думав, що існування моє можна
уподібнити

до прив'язаного біля берега човна. Вітрові хвилі
проходять

угорі, хитають корони верб, а я тільки до того
прислухаю-

158

ся. Перед очима в мене пливла
червонувато-синя мла, порі-

зана струмками химерно погнутих ліній. Я лежав і
викли-

кав на те тло тіні, які хотів уявити живими
людьми. З'єд-

нував у своїй уяві Петра убитого і Петра
Запаренка: мені

таки хотілося розв'язати цей вузол.

2

І шум дерев почав перетворюватись у
шелест трави, що

росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко,
ішов він

у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий
наносив і

гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було
кришталево-

чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від
того

ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко
коли: про-

ступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось
у невимі-

ряній глибині, начебто підняте над травою, голубе
око озер-

ця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де
гостював

у дядька; вряди-годи він спинявся, й
пританцьовував, і пив

очима голубий світ, засвічуючись і сам,—цей світ
дивно

його наповнював. Все видавалося щедре й гарне,
навіть

Оришка, яку він побачив здалеку, негарна,
качкувата дів-

ка з широким лицем, але чорними й великими очима.
Вона

з'явилась із бічної стежки, на
яку збирався звернути, і він

спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На
руці в неї

висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра
Запарен-

ка, блиснула чорним оком і засміялася.

— Десь чи не мене надчікував, що сюди
заблукав?

— Куди йдеш, Оришко? — спитав він,
загороджуючи їй

дорогу.

— По ягоди в ліс,— сказала Оришка,—
може, проведеш?

— Хіба не маю кого проводити?—спитав
із викликом.

— Це ти про Настю? — усміхнулася
Оришка.— Настя

тебе не любить.

— А ти любиш?

— Я люблю.

Вік засміявся так собі, просто й
грайливо, бо був легко

захмелений і налитий сонцем.

— Боюся тебе, Оришко,— сказав із
сміхом.— Маєш ві-

дьомські очі...

— А ти не бійся,— сказала вона, граючи тими
очима.

— Боюся, що в лісі ти мені чаклунського
зілля даси,—

сказав, блиснувши зубами.— Ану, давай гляну, чи не
схо-

вала його в пазусі.

— То проведеш мене чи ні? — спитала
Оришка.

Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов
по

ньому і стис серце.

159

— йди своєю дорогою, Оришко,— сказав
тихо, сходячи

зі стежки.

— Чого це так раптом? То заступаєш
дорогу, а то схо-

диш!

— З гостини я, Оришко, хіба не бачиш?

Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом
обхопила

за шию. Здалося Петрові, що він задихається.

— Пусти, Оришко! —смикнувся він.

— Мій будеш І — сказала вона
несамовито і раптом роз-

тисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу.
Схопивсь

і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо
світилися

палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту
руку.

— Не в'язни, Оришко,— сказав
задихане.— Чуєш?

— Мій будеш! — сказала урочисто Оришка
й усміхну-

лася краєм рота.

— Хіба рак свисне,— сказав він і
спробував пройти гор-

до повз дівчину. Вона засміялася, а за хвилю він
уже поба-

чив високу й повну постать, що йшла по дорозі,
енергійно

потрушуючи тілом.

3

Шум дерев перетворивсь у музику, а
музик було двоє:

один витинав на бубонцях, а другий бив
у цимбали; хита-

виця за вікном перетворювалась у хитавицю
людських тіл

та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко
товкла майже

розплющену під ногами траву — одружувався
старший За-

паренко. Довколо обійстя зібрався натовп
цікавих, і між них

уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його,
куди б він не

подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла
біля ти-

ну і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак,
чатувала

за Петром, і він намагався сховатися за людські
спини. Зреш-

тою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю
Кут-

невську, дочку козака Федора Кутневського,
батькового

приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт
висіявся йому

на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх
людей, що

товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав
бубон; Петро

вже й задихатися почав, тож спинився, покинув
Настю і

почав витиратись хусткою.

— Може б, і мене покликав до танцю, га?
— почув він

за спиною голос й обернувся різко.

Побачив проти себе чорні очі і велике,
широке обличчя,

що світило до нього зубами, і мимохіть
відхилився.

— Чого в'язнеш, Оришко? — запитав
хрипко.

— Хочу потанцювати з тобою. Спершу
женихався, а те-

пер відвертаєшся.

160

Вони стояли, розгороджені тином, і
Петро шукав зачіпки,

щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні
очі, а паль-

ці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.

— Не чіпляйся,— сказав Петро,
відвертаючись.

— А коли мені хочеться до тебе
чіплятися,— сказала

Оришка і засміялася.— Була ж тобі до вподоби,
коли за-

чіпав.

— Може, й була,— сказав він неохоче,— а
може, й ні...

— Була, була,— кивала головою Оришка, і
він почув, що

його аж їсть її чорний, несамовитий погляд.—
Хочеш,— за-

шепотіла вона гострим шепотом,— зголошу зараз
перед

людьми, що намовляв мене до блуду.

— Не було такого,— злякано сказав
Петро й озирнувся,

чи не чує хто.

Але люди довкола все ще танцювали,
танцювала й Настя

Кутневська, і ніхто не мав до них діла.

— Було,— сказала Оришка.— Пам'ятаєш,
коли йшла до

лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?

— Ми з тобою розминулися.

— Ти мене до лісу провів. А потім?

— Я вернувся додому.

— Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.

Подивився злякано на широке, розплиле
обличчя, посе-

ред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий
рот, що

задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини
зовсім

чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся
спускалося дво-

ма косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а
дві гадю-

ки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не
відчував до

цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось
йому миго-

нуло в пам'яті: дорога, облита сонцем, і він іде по
тій доро-

зі. Ще якийсь сміх йому причувся, щось таке дивне!
Ориш-

ка йшла із кошиком, її чорні босі ноги
вигулькували з-під

подолу, а він, бувши добрим до цілого світу, став
серед тої

сонячної дороги й завів з Оришкою парубоцьку
балачку.

Погрався і, здається, торкнув грудей, відтак
отверезів і

пішов геть, навіть не обертаючись.

Тепер же у ньому все похололо і
змертвіло, став, наче

бодня, в яку ллють крижану воду, і крижанів з ляку
та

несподіванки. Крижаніли й дубіли йому ноги, а
язик став

неслухняний, бо з голови вилетіли всі слова — а
мав щось

відповісти на ту видиму брехню. Роззирався
розгублено і

хотів одного: втекти з-перед тих пронизливих,
палаючих

очей.

— Стривай, Оришко, не зчиняй ґвалту! —
сказав він.—

Може, щось і було таке, чого не пам'ятаю, але про це
не тут

161

маємо розмовляти. Давай пригощу тебе —
і йди додому.

Прийду до тебе, і ми розмовимося...

Знову злякано роззирнувся, а тоді
покрадьки дійшов до

столу, де налив чарочку і приніс її Оришці. Вона
випила і

зашепотіла голосно, з присвистом:

— Коли те сталося, то сталося. Ходім і
тепер зі мною.

Дивилася на нього так чудно, що він знову злякано
озир-

нувся.

— Йди, Оришко, йди! Не збирай на нас
очей!..

— Піду, коли прийдеш на розмову,—
гостро сказала

вона.

— Прийду, прийду, Оришко,— кволо
відгукнувся він.—

Тільки, бога ради, заберися з очей!

4

Але він не пішов до неї, бо й не міг.
Натомість налив

чарку і підійшов до брата, що стояв поруч з
нареченою.

— Давай, брате, вип'ємо за твоє щастя!

Пригубив і передав братові, а коли той
випив, налив і

нареченій. Вона пригубила і віддала чарку йому, а
він випив

до брата й братової. Тоді взяв поставець зі столу
і пішов до

хліва, де сів і приклався до поставця. Підвівся і
дивився

перед собою тужними, каламутними очима. Здалося,
що

тоді на дорозі він таки був захмелілий більше,
ніж треба.

Що він таки втратив тямку і провів Оришку аж до
лісу. На

узліссі ж, де росте висока по пояс трава, він
почав бігати за

Оришкою, граючись. Хапав її обіруч за стан, а вона
вири-

валася і тікала. Потім попадали вони в траву, і та
зімкну-

лася над ними.

Петро знову приклався до поставця,
після чого засміявся

й закрутив головою.

— Брехня все це,— сказав голосно.—
Брехня брехнею!

За спиною засопіла корова, ремиґаючи,
він повернувся

до неї і побачив вологі й затуманені очі. Десь так
дивилася

на нього й Оришка.

Зирнув у просвіт дверей. Видно було
двір і в ньому пов-

но людей, що завзято гопцювали. Стукотіли
підборами і

щось вигукували. В тому тлумі виступили на мент
Петров!

батько і мати — батькове обличчя раптом попливло
на хлоп-

ця. Було суворе, вусате, з насурмленими бровами.
Петро

злякано приплющився, і з'явилися в нього на очах
сльози.

Бачив перед собою широку, качкувату
Оришчину по-

стать: бігла від нього по траві, блискаючи
чорними п'ята-

ми. Незграбно крутила зігнутими в ліктях руками.
Оберну-

162

лася до нього, засвітило розплиле
обличчя і пекучі чорні

очі.

Петро здригнувся від огиди і замотав
головою. Відтак

поліз у темний кут, притискаючи однією рукою
поставець.

Там, у кутку, він знову сів і задивився перед себе
голуби-

ми, здивованими і зчумілими очима.

— А що, Петре,— почув Оришчин голос,—
воно ж таки

сталося?

Він зирнув злякано в той бік, звідки
пролунав голос. Ди-

вилася на нього вологими, затуманеними очима
корова й

монотонно ремиґала.

5

Року 1751, місяця серпня, двадцять
дев'ятого дня на лох-

вицький уряд прийшов Кость Гресь, сотенний козак,
горо-

довий житель зі своєю дочкою Оришкою.

— Хочу заявити вам, панове урядові,—
сказав він,— що

над моєю дочкою поглумилися: вона зайшла в тяж.
Коли

я почав допитуватися, з ким утратила панєнство,
то сказа-

ла, що збавив її Петро Запаренко й іншого вона до
себе не

відає.

Він повів у бік дочки суворим оком, і та
опустила голову,

знітилася і захлипала, пускаючи з очей сльози.

— Приходьте по обіді на ратуш,— сказав
поважно сот-

ник Гамалія.— Буде знято з вас допит.

Кость Гресь уклонився панам урядовим і
гримнув на

дочку:

— Кланяйся, хвойдо!

Оришка зігнулася і заскімлила
тоненько, мов побите пе-

сеня, в той час, як її батько вже йшов сягнистою
ступою до

виходу. Орищка хитнула повним тілом і
подріботіла слідом,

сотник Гамалія прицмокнув голосно і почав
колупатися, як

то він звик, у зубах шпичкою.

— Знову весела справа, панове
урядові,— сказав і, скри-

вившись, подивився у вікно, за яким було видно
шмат осяй-

ної хмари.

Таку ж хмару побачив і Петро Запаренко,
коли прокинув-

ся того дня в хліві. Він лежав горілиць на соломі
і дивився

незмигно в прочіл. Голова йому розколювалася, він
нама-

гався пригадати, чому так важко й неприємно
колотиться в

його грудях серце. Але нічого не пригадав, хіба
побачив бі-

ля себе порожній поставець, а коли пішов до
дверей, то на-

ступив на власну керею. Примружившись, став на
вийсті

а хліву і здивовано побачив, як через двір просто
до нього

163

йде одягнений у синє сердюк, і обличчя
його потонуло в

тіні — йшов той від сонця, тоді як сам Петро був
тим сон-

цем густо облитий, аж мусив мружитися. На мить
йому

здалося, що сердюк — це знову-таки Оришка
Гресівна,

одягнена в чоловічу одежу, тенькнуло в ньому
гостро, аж

схопився за груди. Однак сердюк підійшов уже
близько,

і Петро побачив на його сутіннім обличчі
довжелезні ши-

рокі вуса.

— Йди, Петре, на ратуш тебе звуть,—
сказав сердюк, і

Петро зчудувався:

— Це ж чого?

— Там тобі розкажуть,— сказав поважно
сердюк і при-

гладив вуса.— Моє діло тебе звістити і відвести.

І вони пішли на ратуш, а на них
зглядалися сусіди і пи-

тали в Петра й сердюка, що сталося, але ті мовчки
прохо-

дили мимо, і тільки коли вийшли на міський майдан,
начеб-

то пробудився Петро і роззирнувся, шукаючи, чи не
можна

куди втекти. Бо весь він раптом почав
наповнюватися не-

свідомим жахом, і той жах таки погнав би його в
глибину

вулиць, коли б не відчув чогось непевного сердюк
і не взяв

парубка за руку вище ліктя.

6

Оришка по обіді була не та, що вранці.
Сміливо стояла

перед панами урядовими, які запросили ще й
колишнього

обозного Павла Мартося. Петра вона начебто й не
примі-

чала.

— Я йшла у ліс по ягоди,— казала
скоромовкою, наче

дрібним бобом об стіну била,— й зустрів мене по
дорозі

Петро Запаренко. Пристав до мене, що проведе до
лісу, і

таки провів. Вгостив мене чаркою й упоїв. Потім,
жартуючи

і залицяючись, почав клястися, що візьме мене за
жінку.

— Чи стрічалися ви потім? —спитав
Павло Мартось.

— Коли було в Запари весілля, прийшла
туди дивити-

ся,— так само скоромовкою оповідала Оришка.—
Тоді він,

люди це бачили, зо мною женихався. Потім став
вечір, і я

пішла додому. Тоді Петро нагнав мене на дорозі і
став кли-

кати: "Ходімо десь поговоримо!" Я ж, послухавши,
пішла

на свою луку, і там він знову пообіцяв узяти мене
за жін-

ку. А побачивши, що Петро мене зводить, я сказала
своє-

му батькові. А тепер і вам, панове урядові, голошу.

Петро стояв серед покою блідий і
випитий, здавалося, не

лишилось у ньому ні кровинки. Намагався
зустрітися очи-

ма з Оришкою, але та відверталася. В цей час
несподівано

164

затарабанив об шиби дощ, хоч досі все
було залите сонцем,

і всі обернулися й зачудувалися: на склі тремтіли
великі,

лискучі краплі. Тоді Петро відкашлявся і ступив
до столу,

за яким сиділи урядові:

— Не вірте їй, панове, ні слова. Це вона
хоче мене на

собі оженити. Я ані жодною мірою не повинен і
ніколи до

неї не приставав!

— Чи зустрічався ти з нею на дорозі,
коли йшла по яго-

ди в ліс? — спитав Мартось.

— Зустрічався, але розминувся, трохи
поженихавшись,—

відповів Петро.

На те Оришка вдарила кулаком об кулак і
пішла супро-

ти Петра, блискаючи гнівно очима. Залящала,
звищуючи

голос, і той ляскіт був такий нестримний і такий
тонкий, що

урядові аж шиями закрутили. Відтак звівся сотник
Гамалія

і гримнув кулаком по столі, аж завмерла Оришка,
так і не

висипавши з себе всіх прокльонів. У тиші, що настала, за-

лунав схвильований Петрів голос.

— Я не повинен,— сказав він.— І не
відаю, для чого во-

на на мене напастує, хіба наважила, щоб я її взяв
за себе.

Але оскільки вона так учинила, не хочу її брати за
себе!

Тоді Оришка заплакала, і плакала якось
жалісно і скім-

ливо, наче побите песеня, густо висипаючи з очей
сльози, і,

мов навмисне, заплакали шибки на вікнах, бо знову
зата-

рабанив об них дощ, краплі ковзали по склу,
лишаючи світ-

лі борозенки, в яких блищало сонячне проміння, бо
темна

хмара висіла тільки над ними, а небо зусібіч
грало лискучи-

ми, купчастими оболоками.

— Вона завжди мене перепиняла,—
сказав Петро аж за-

спокійним голосом,— і приставала до мене, але я
завжди

від неї тікав, бо не подобається вона мені і не
можу я й лю-

бити... Я думаю, панове урядові, що й зілля
приворотне

вона проти мене виставляє і чарує мене, бо
останніми дня-

ми неспокій мене посів. Через те й до чарки
потягся, бо

тільки тоді забуваю про ті її чари...

Оришка стояла супроти нього мовчки.
Опустилася уся й

поникла, але, коли зводила на нього очі, блищали
вони див-

ним блиском, і Петрові від того наче вужі по тілі
повзали.

— Що скажеш на його відмову? — спитав
сотник.— Та

й тобі не віримо, Петре Запаренку, а коли є
незгода, обоє

маєте знати, що буде...

— Можете мене бити й убивати,—
здригнувшись, сказа-

ла Оришка.—А я стою на своєму: це він мене одурив!

Вона сама пішла в той куток, де стояла
покарна лава, і

лягла на неї, а сердюк прив'язав її.

165

— Бийте міцно, панове,— сказав
сотник,— і питайте, чи

не з направи чиєї і чи не з ненависті накладає
таку річ на

Запаренка?

Тоді злетіли вгору барбари і почали
падати на Оришчи-

ну спину. Вона рвалася і вискотіла, кричала й
горланила.

Тоді припинили й бити, і вона знову повторила все,
що ра-

ніше, і знову злетіли барбари — криваві плями
почали роз-

повзатися по сорочці.

Петро підійшов до вікна й дивився туди,
де прослався

міський майдан. Ішло через той майдан кілька
жінок, на

ходу розмовляючи, і їхав віз, на якому спокійно
помахував

батогом величезний кудлатий дядько. Грався з
собакою

хлопчик, втікаючи від нього, і собака, певне,
гавкав, бо

швидко розтуляв і затуляв писка; хлопець сміявся,
блиско-

тів зубами, і все це — хати зусібіч і сади — було
залите сон-

цем, а що пройшов недавно сліпий дощ, то зелень
сяяла й

мерехтіла. Йому захотілося
повернутися і сказати, щоб не

мучили ту закляту дівку, яка хоч і напастує на
нього, але

все-таки любить. Стало дивно, що так буває у світі:
одне

хоче другого, а той другий — ні! Заплющився від
урази,

знав, що, коли витримає тортури та, котра
вискотить зараз

під барбарами, на лаву ляже він, а лава буде тепла
від її

тіла й крові. Це буде єдина спільність, якої вони
справді в

цьому світі досягнуть, і не переступити їм іншої
межі. Коли

б оженився з нею, то був би принижений і
упосліджений,

а коли затнеться на своєму, його можуть на цій
лаві й по-

калічити. Аж озирнувся затравлено, бо не знав
виходу із

цієї халепи.

Знову зирнув на майдан і не побачив там
уже воза з

дядьком, ні жінок, не було й хлопця з собакою,
натомість

ішла якась висока жінка з коромислом на плечі.
Вона наче

відчула, що дивляться на неї, обернулася раптом, і
він вра-

зився, які дивні очі мала та жінка. Ніде досі не
зустрічав

її, хоча було в ній щось напрочуд знайоме, і дарма
що йшла

далеко, зміг зазирнути в ті великі й чудові очі.
Всміхнула-

ся сумно й підбадьорливо, наче наперед жаліла
його за му-

ки, що має відбути, і Петрові скімко зіщулилося
серце.

Оришку вже відв'язували з покарної
лави, вона сіла, роз-

ставивши коліна, обличчя її було запухле і
страшне. Тремт-

ливі руки невдолад поправляли розтріпане
волосся, очі по-

гасли, а вуста конвульсивно смикалися.

— Питаємо тебе ще раз під страхом
більшої покари,—

сказав урочисто Гамалія.— Чи правду ти сказала?

— Сказала вам святу правду,— твердо,
хоч і тихо, мови-

ла Оришка.

166

Тоді Петро рушив од вікна дерев'яною
ступою і пішов

просто до Оришки, прикляк біля неї і взяв руками
її голо-

ву. Подивився просто в затуманені, померклі очі,
які все-та-

ки вміли світити ясно й палко.

— Оришко,— сказав він,— опам'ятайся!
Навіщо терпиш

муку і посилаєш на неї й мене? Навіщо зводиш на
мене на-

клеп і ганьбиш перед миром? Що з того тобі, Оришко?

Коли б оженився на тобі, посміховиськом ми стали
б на

людських язиках. Признайся суду, що ти лиху
намову на

мене навела, і я, може, спробую тебе полюбити.

Оришка, однак, мовчала. Дивилася повз
нього і начебто

не бачила. Сльози градом покотилися їй по щоках.

— Тепер візьмемо на тортури тебе,
Петре,— сказав Мар-

тось.— Кладіть його, панове, перед ратуш і бийте
тими ж

барбарами.

На те стрепенувся раптом Петро й
метнувся притьма в

двері, щоб утекти. Але на ньому повисли два
сердюки, і

він упав додолу під їхніми важкими тілами. Відтак
потягли

його немилосердно по долівці, при чому подряпав
він собі

обличчя, і, спихнувши Оришку, яка ще й досі сиділа
на по-

карній лаві, кинули на ту лаву Петра. Він
крутнувся, щоб

вирватися, відтак закричав тонко й пронизливо.
Оришка

звелася з долу, куди її трутили, і, ледве
переступаючи но-

гами, побрела в куток, де сидів на лаві її батько.

Злетіли барбари і почали немилосердно
шмагати Петрове

тіло. Він стогнав, кричав, лементував, аж доки не
опустили-

ся барбари. Тоді до катованого підійшов Павло
Мартось.

— Не бийте, панове,— сказав Петро,
випльовуючи кри-

ваву слину.— Не збавляйте мене здоров'я. Я її
візьму за

себе!

Тоді спали поворози, і Петро сів на
лаві. Відтак звівся,

і його очі несамовито забігали по покої. Спокійно
сиділи за

столом урядові, спокійно стояли два сердюки.
Спокійно

опустив вуса Оришчин батько, а ще спокійнішою
була сама

Оришка. Дивилася на нього теплим, майже
розчуленим по-

глядом, і її нижня губа звісилася, оголюючи
жовтуваті зу-

би. Петро вклонився суду, тоді підійшов до лави, з
якої

шумно звівся Кость Гресь, вклонився і йому.

— Подайте руки! —наказав Павло
Мартось.

Петро подав руку, яка втонула у великій Гресевій
долоні,

на Оришку не дивився.

— Ти дав слово перед судом і сповнюй
його,— сказав по-

важно Гамалія.— Відпустимо їх обох з ратушу,
панове?

Урядові закивали головами, і Петрові
на мить здалося,

що всі вони без облич. Сидять тіні в одежі,
безсловесні, зав-

167

мерлі, і тільки хитаються вряди-годи,
наче їх вирізано з па-

перу.

— Я, сину,— сказав Петрові Кость Гресь,
беручи під ру-

ку,— на тебе зла не маю. Якщо вже оступився, май
силу

спокутувати. Заладь свою вину, і всі тобі це за
добро візь-

муть.

— А коли вини нема? — спитав Петро,
переступаючи

поріг.

Кость Гресь захихотів.

— Перед урядовими ти міг сказати й
таке: їхнє діло пи-

тати, а твоє правду ховати. Але, коли не зміг того
докона-

ти, не блюзни!

Він пригладив повагом вуса, а Петро
озирнувся затрав-

лено. Побачив, що урядові повставали зі своїх
місць і вели,

певне, буденну балачку.

— Ви мудрий,— сказав Петро
майбутньому тестю,— то

вкладіть до моєї нерозумної голови ще й таке: чи
добрий той

чоловік, що жінка примусила його вийти за себе?

— Всяке в житті бува! — озвався Кость
Гресь.— Аби

тільки вини чоловік перед небом не відчував...

Петро подививсь у небо і побачив те
саме, що і з вікна

ратушу. Цвіло воно чистим шовком, на якому ясно
згоря-

ли срібні хмари. Смуток потік в його душу, і він
зирнув на

Оришку, яка йшла поруч. Мала лагідний на лиці
вираз,

аж покращала, а чи освітило її так сяйво від
срібних

хмар...

— Може, ви й правду кажете, дядьку,—
мовив Петро, зу-

пиняючись.— Але я знаю й інше. Коли пришити
полотно

діряве до нового, нічого з того доброго не
виходить.

— То хто це полотно діряве? — аж
скрикнув Кость

Гресь.— Замудрився ти, хлопче!

На те поник і принишк Петро і йшов
якийсь час мовчки.

Не мав досить слів, щоб виповісти те, що розумів, і
так

ішли вони, доки мав Петро звернути до свого
обійстя. Тоді

він і побачив лукавий і насмішкуватий Оришчин
погляд: очі

її заблищали потайним і пекучим вогнем, від якого
в його

душу засівався попіл.

— Прийду сьогодні до твого батька,
Петре,— сказав

Кость Гресь.— Ніде і ти не дівайся, треба нам про
весілля

побалакати.

Подав Петрові руку, і той уклав у неї
свою, безживну. Від-

так завернули вони в бічну вуличку, а хлопець
стояв і ди-

вився вслід. Гресь ішов швидко, але поважно,
вряди-годи

повертаючи голову,— щось говорив до дочки. Вона ж
сту-

пала легко й весело, начебто й не бито її
нещодавно.

168

7

Стояв завмерло, дивився й нічого не
бачив, хіба тільки

те огрядне тіло, сховане в мішкуватій сорочці, до
якого ні-

коли не мав пристрасті. Йому здалося, що Оришка
йде не

від нього, а до нього, підступаючи все ближче й
ближче.

Аж очі приплющив у щемкому передчутті нещастя, що
от-от

має статися. Зараз воно відбудеться, зіткнення,
яке поро-

дить блискавку, і та спалить усе і спопелить.
Відчув, що від

ніг до грудей та голови підіймається йому
полум'я. Згоряв

на цій пустельній дорозі, бо не мав куди йти.
Здалося йо-

му, що опинився на майдані з п'ятьма виходами з
нього.

Кидався поперемінне в усі, але скрізь
наштовхувався на

одне й те ж. Скрізь ішла на нього, криво
всміхаючись, Ориш-

ка, і Петрові здавалося, що суне на нього потвора
на п'ять

тіл і з тисячею чорних палких очей. Дубнув під тим
погля-

дом і пропадав. Хотів згадати інше обличчя, яке
так ваби-

ло його й чарувало, але Настя Кутневська вже не
існувала

в цьому світі. Вона опинилася
десь надто далеко, можливо,

на отій луці, біля дерев — стояла серед трави і
згоряла. Ма-

хала руками, наче хотіла злетіти, але ставала
попелом. Він

теж попелів під цим сонцем, і, здавалося,— навіки.

— Не можу одружитися з Оришкою,—
простогнав він,

таки рушаючи з місця.— Не можу щодня бачити й
біля се-

бе, щодня торкатись її — не можу!

Ішов, і сльози застеляли йому світ.
Може, тому не бачив,

куди йде, зрештою, було йому до того байдужки. Мав
за-

плющені очі і здерев'яніле тіло, і те, що воно
рухалося, теж

не було в його волі. Ноги йшли самі, руки
вимахували в

такт, а сам був сліпий. Сплітались і розпліталися
довкола

нього хитро вигнуті лінії, які миготіли на
червонясто-буру-

ватому тлі; він поступово забував про людей і
краєвиди, які

залишалися за спиною. Так тривало, може, з годину,
а мо-

же, й день, бо, коли розплющив очі, сонце
похилилося до

заходу. Тоді й побачив він дорогу, по якій
простував. Була

порожня, довкола стелився порожній степ,
вигинаючи хви-

лі тирси, але скоро й цей рух припинився. Петро
обернувся

назад і там уздрів те саме. Ніде не було ані душі,
не чулося

ні дзвону цвіркунів, ні покрику птаха. Ледь-ледь
шаруділа

сухими головками трава, і він нерішуче зупинився
наслуху-

ючи. Здалося йому, що чує далекі людські вигуки і
гавкіт

собак, лементування й покрики, начебто йшла
неподалік за

кимось погонь. Стрепенувся й озирнувся
затравлено. Кинув

оком, шукаючи забіччя, щоб сховатися. Але довкола
було

таки порожньо, і він побіг по дорозі, плескаючи
босими но-

169

гами по куряві. Від того збивався
буруватий пил, який

здіймався, наче дим, угору. В поросі постать
утікача почала

розтавати, заслонюватись і щезати; сутінки, які
вийшли з

трав, ще згустили той дим, зробивши з утікача
тільки тінь.

Тінь бігла без напруження, підстрибуючи і наче
летючи над

дорогою, але ходи не збавляла. Піт висіявся на
Петровому

обличчі — і був то холодний піт. Дорога починала
стели-

тися м'яко й пухко, і від того пропадав тупіт ніг.
Трава

довкола заспокоїлася, і мертва тиша прийшла у
степ. Зник-

ли міражні звуки погоні, але Петро не зупинявся.
Біг, і

серце його, звикле до руху, билося зовсім рівно.
Вряди-го-

ди позирав у небо і побачив нарешті місяць. Той
запалав

іржаво-золотистим сяйвом, холодним рудуватим
полум'ям,

і на цілий степ раптом стало чути один звук —
калатання

серця втікача.

ВІРШІ, ЯКІ Я,

ПЕТРО ТУРЧИНОВСЬКИЙ,

НАПИСАВ У ВІТРЯНУ НІЧ

Дорога невідома тягнеться до краю,

Початок іі в небі, де кінець, не знаю,

Побачив я сьогодні: починався день,

Цар-вуж в короні злотній, вилізши на пень,

Сльозу-перлину ясну тихо вигрівав,

А я чогось весь ранок був ходив, шукав:
Чи зілля, може, може, квітку несмертельну,

Відтак знайшов дорогу я лише пустельну.

ВІРШІ ПРО СВІТ

Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,

Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.

Щось упало, поламалось щось в душі чи в світі,

Опускають, квіт скидають вже й осінні квіти.

Коло котить, коло бродить, коло скрізь, в усьому,

Тишу п'ю я і сумую у порожнім дому.

Щось з'явилось, покотилось, щось живе, забуте,

Щось шепоче, мружить очі, добре, гарне, любе.

Щось велике, хоч безлике, щось, як помах крильний .

Як пізнаєш, покохаєш, станеш вільний, сильний.

Цю дорогу топчуть ноги, що то за причина?

Світ кидає і не знаєш, чи не йдеш до згину.

Зупинися, озирнися, зрозумій щось в ньому,

Щоб не з'їло, не спалило, як
вогонь солому.

Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,

Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.

Все з'явилось, зрозумілось,— ще чогось бракує.

Все пізналось, поладналось — смуток серце чув.

170

Що там в тиші тужно дише, що за
звук там знову?

Цокіт гіннки, цокіт кінний, цокіт загадковий.

Прислухаюсь, напиваюсь того цоку з тиші —

І малію, й сутенію, бо то звук із виші.

Не впізнаю, не вгадаю таємничу мову,

Тож сумую, тишу п'ю я у порожнім дому.

РОЗДІЛ III

Петро утеклий другий

1

— А що, Петре,— почувся голос із
темені,— добре тобі

живеться з молодою жінкою?

Петро зупинився, наче хто його вдарив,
і різко повернув-

ся на той несподіваний голос.

— І хочеться тобі з мене кпити,
Горпино? — спитав

прикро.

— Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й
мені на очі

сльози вибиває...

Стояв серед вулиці, майже розмитий
темінню, і тільки

його русявий чуб білів.

— Бачиш,— сказав тихо,— зачепила-таки
мене... А я й

сам збирався до тебе заговорити...

— Нащо?

— Не знаю. Хотів перемовитись із тобою.
Але де ти?

Довкола було так темно, що він не бачив і за крок
од се-

бе. Стояв, наче в глибокій ямі, а вона в другій ямі,
і розді-

ляла їх земляна стіна.

— А що з того, що бачитимеш мене? —
сказала Горпи-

на.— Чи легше тобі буде, чи й мені?

— Хіба не знаєш нічого про мою жінку? —
спитав він.

— Знаю, Петре. Саме тому й заговорила
до тебе...

— Ще не забула мене?

— Хто ж таке забуває?

Він удихнув широко в груди повітря, і
здалося, що воно

цвіле, пріле, бозна-яке. Неподалець задзвенів
ланцюг: хтось

брав воду чи собака бігав по дворі.

— Чого ж мовчиш, Петре? Мав щось мені
сказати.

— Мав,— відповів він.— Таке мені в
душі колотиться.

Давно те в думці...

Але він не сказав, що хотів. Неподалець
зашелестіла оде-

жа — з темені висувалася темна постать. Впізнав
відразу

Марію Тимофіїху і відсунувся до тину, майже
злившись із

ним, тоді як постать сказала голосно і владно:

— Це ти тут з кимось балакаєш, Горпино?

171

Але ніхто на це не відповів, і важка
тінь похиталася до

воріт. Тоді з-за тину висунулися прохолодні
дівочі руки в

білих рукавах і вклали Петру до рук якусь
посудину.

— Поласуй,— прошепотіла Горпина.—
Жінка тобі такого

не дасть...

— Що це? — спитав Петро так само
пошепки.

— Лубка з приливаними чорницями,—
сказала Горпи-

на.— Те, що ти найбільше любив парубком...

2

Марія Тимофіїха зайшла у двір до Петра
Легенького, щоб

перемовитися словом-другим з жінкою Легенького
Тетя-

ною. Вона побачила руку, що висунулася з
повітки,— там

спав на солом'яній підстилці сам Петро. І, може, не
зверну-

ла б уваги на ту руку, коли б не була вона чорна.
Тимофі-

їха навшпиньках наблизилася до повітки і
придивилася:

рука була вимазана чорницями. Очі
Тимофіїшині скочили

по повітці і спинилися на лубці, котра стояла на
землі,—

була та лубка зсередини також чорна. Гостра
підозра спа-

лахнула в Тимофіїшинім серці, і вона позадкувала,
намага-

ючись ступати якомога тихіше. На вулиці побігла,
розме-

туючи одежу, і хоч її гукнула зі свого двору
Проциха, жін-

ка шевця Проця, Марія нічого того не дочула.
Ввірвалася

вихором у своє обійстя, та не побачила
перестрашених очей

власної дочки, не спинилася, а метнулася до
комірчини, де

мала стояти зовсім така сама лубка з приливаними
чорни-

цями, яку побачила в Петра Легенького. Тимофіїха
вдари-

ла руками в боки й аж побіліла. Стояла й ворушила
враже-

но губами. Тоді плеснула дверима комірчини, аж
посипала-

ся зі стін глина, і широким, сягнистим кроком
подалась із

двору, хоч дочка її аж двічі огукнула. По дорозі
зустріла

Палажку Пашинську і на ходу сказала до неї:

— Ходімо, Палажко, зі мною на ратуш.
Злодія викри-

ватиму!

Палажка Пашинська охоче приєдналася
до Тимофіїхи,

і вони вже вдвох не йшли, а майже бігли. Дорогою до
них

долучилися Орищенчиха, Горська й Сердючиха. Вони
не

вислухали, а випили схвильовану оповідь
Тимофіїхи, і, поки

слухали, до них підбігло ще кілька жінок. Не всі з
них

пішли на ратуш, деякі відстали від походу,
метнувшись,

маючи кунтушами й намітками, по своїх дворах.

Діялося це в гарячу пообідню пору, коли
сонце пряжило

так, що майже всі жителі містечка солодко спали.
Подріму-

вав і міський писар Степан Кошанський, тож коли
ввірва-

лась у ратуш Тимофіїха і затарабанила, закидаючи
Кошан-

172

ського словами, той не зразу дібрав,
про що йдеться, За

спиною Тимофіїхи товклися кілька жіночок і
поривалися й

собі вставити слово, і Кошанському треба було
струснути

головою, щоб опритомніти з несподіванки. Він
пробував

уловити зміст у тому тарахкотінні, але бачив
тільки схви-

льоване, перекошене обличчя Тимофіїхи, що
завзято смика-

лося,— на голову писарю начебто хто каміння
сипав. Тоді

він грюкнув рукою по столі так,
що замовкла, забувши сту-

лити рота, Тимофіїха, а жіночки за її спиною
охнули враже-

но, і тільки тепер всі побачили, що через довге
сутінне при-

міщення ратушу провішується довга сонячна стяга
і та стя-

га кінчається якраз на столі саме в тому місці, куди гримнув

кулак Степана Кошанського.

Тоді Тимофіїха зрозуміла поважність
моменту, ступила

крок до столу і рівним голосом виповіла свою
скаргу, тим

більше, що у відчинені двері зайшов до ратушу,
широко по-

зіхаючи і хрестячи рота, городовий отаман Степан
Лобода.

— Стаю перед вами, панове урядові, що
минулої ночі в

мене сталася пропажа: взято в мене лубку з
чорничними

приливаними ягодами. А ще в мене вкрадено з тої
комори

скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп
грошей...

— Це все? — спитав Кошанський.

— Коли б то все, панове урядові.
Вкрадено в мене,— Ти-

мофіїха заникнулася, але продовжила сміливо,—
дві носат-

ки горілки, ціле сало і п'ять кварт олії в
горщику...

— На кого кладеш підозру? — спитав
городовий отаман.

— Тільки на Петра Легенького, мого
сусіда,— прорекла

Тимофіїха й озирнулася, наче шукала підтримки в
жінок,

що прийшли разом з нею.

— Петра Легенького? — перепитав
радісно Кошанський,

і очі його схвильовано заблищали.— Оце так, пане
городо-

вий, новина!..

Петро ж Легенький у цей час спав. Йому
привиділося, що

йде він по хмарі лискучій та срібній, тримаючи
притисну-

ту до грудей лубку з приливаними чорницями,
опускає туди

руку, як ведмідь у вулик, і зі смаком їсть. В роті в
нього не-

земне блаженство, бо приливані чорниці любив над
усе. По-

біч нього йшла не його жінка, а таки Горпина, яка й
винес-

ла йому цю лубку, і вони вряди-годи любовно
перезира-

лися.

— Заведу тебе, Горпино, в чужий край,—
казав він мрій-

ливо,— там у золотих коритах свині мигдаль їдять,
а гороб-

ці ходять у срібних панчохах. Там лобода росте, як
у нас

дерева, і родять на ній вареники та пироги. Я вже
напитав

туди дорогу, і ось веду туди тебе.

173

Горпина сміялася і хитала недовірливо головою.

— Чи не той це край,— спитала вона,— де
гарбузи ма-

ють золоте насіння, отаке, як биті таляри?

— Еге, той,— підхоплював Петро.— І
гарбузи ці не ва-

ляються по городах, як наші, а висять у повітрі, як
надуті

пухирі. Вони так і рвуться в небо, і гудиння їхнє
таке на-

тягнуте, що торкни ненароком — і зазвучить, наче
струна...

— Треба було тобі на мені одружитися, і
я б з тобою хоч

на край світу пішла б,— сказала сумно Горпина.—
Тепер

мені гріх із тобою знатися...

— Але ж знаєшся? — спитав він
переможно, і Горпина

зітхнула.

— Боюся, що не до добра все це. Бог нас
покарає.

— Бог карає тих, що лихо на землі
чинять,— сказав

він.— А хіба це лихо — любити? І чи не хотів я
оженитися

з тобою, чи не засилав старостів?..

Стояло в повітрі натягнуте гарбузове
гудиння, десь висо-

ко біля хмар золотом грали роздуті гарбузи;
яскраво-білі

свині йшли по кисельному березі, щоб напитися з
річки мо-

лока; горобець у срібних панчішках сів на край
золотого

корита і зацвірінчав; хтось невидимий, може,
вітер, а може,

якийсь чарівник, торгав огудиння-струни, тиха
музика на-

повнювала повітря, начебто гули десь поруч важкокрилі

джмелі; мед крапав із вербового листя, і під
кожною вербою

лежало по медбвій колоді; лобода тягла м'яке
зелене гілля,

і з нього звисали рум'яні, випечені пироги. Петро
зітхнув

і послав руку в лубку, а Горпина засміялася
дзвінко, зовсім

так, як колись уже зовсім давно.

Спершу йшли міські слуги на чолі зі
Степаном Кошан-

ським, за ними Марія Тимофіїха з жінками, що
супроводи-

ли її до ратушу, і доки дійшли вони до
гетьманського філь-

варку, на якому сиділи Шептаки, в котрих і жив
Петро Ле-

генький, майже з кожного двору вийшли чоловік чи
жінка

і доладналися до походу. Всі йшли, не дуже й
розмовляючи,

важкою однодушною юрбою, навіть дихали
злагоджено,

адже таке не часто трапляється і на вулиці, і в
містечку.

— Станьте, люди, довкола двору, щоб він
не втік,— ска-

зав Кошанський, і юрливі постаті побігли вздовж
тину, ото-

чуючи обійстя.

Степан Кошанський урочисто переступив
через перелаз

й опинився у зарослому травою дворі, де тільки й
було, що

кілька поросят, які завзято бабрались у кориті.

174

— Оце він і є,— сказала Тимофіїха і
показала на руку,

що й досі визирала з повітки.

Кошанський став раптом пружавий і
легкий у ході. Озир-

нувся і показав слугам, щоб стали біля повітки.
Тоді ки-

нувсь у розхилені двері й упав раптом на Петра
Легенького

всім тілом, хапаючи його за руки й заломуючи їх.
Двоє слуг

кинулися на поміч і миттю зв'язали Петра
мотузкою.

— Подивіться, люди, на його долоню! —
сказала голосно

Марія Тимофіїха.— А онде й лубка.— Вона кинулась
у по-

вітку і переможно підняла вгору посудину.

Петро нетямковито кліпав очима і
злякано водив погля-

дом по людях, котрі заповнили його двір.

Тут уже ходили, з хазяйським виглядом
роззираючись,

Осип Орищенко, швагро Легенького, Тесько Сердюк,
який

зазирав уже і в хлів; на порозі стояла здивована і
вражена

Петрова жінка Тетяна, а Йосип Горський
відштовхнув її з

дороги і пішов у хату. Вслід за ним посунув отець
Тимофій,

презвітер Благовіщенської церкви, а також Артем
Бандур-

ка, що його прозивали Хлипоносом.

— На тебе, злодію,— сказав урочисто
Кошанський,—

зроблено виказ. Ми прийшли за наказом пана
городового

отамана зробити у тебе трус.

Петро звівся і вийшов з повітки,
тримаючи перед себе

зв'язані руки.

— Це щось не те, панове урядові,—
сказав він знічено.—

Нічого я ні в кого не крав...

— А чия це лубка? — крикнула гостро
Марія Тимофіїха

і помахала нею перед Петровим носом.

Петро зблід і випростався. Поворушивши
пальцями зв'я-

заних рук озирнувся злякано. Двором сновигали
люди,

витягували з хати всіляке добро і звалюючи його
на

землю.

— Це моя лубка,— сказав Петро.— І
таких у мене в гос-

подарстві багато...

— А скринька з грішми, сало, горілка?! —
вигукнула Ти-

мофіїха.

— Яка скринька, яке сало? — здивувався
Петро і ще

більше побілів.

Тоді пішла Тетяна просто на Петра і
засичала тихо, аби

ніхто не чув:

— От і прийшла на тебе
пора, голубчику. Такого з себе

тихого й гожого вдавав, а сам злодіяка! Повісять
тебе, і не

в'язатимеш мені світу!

Він смикнувсь у жінчин бік, але не
сказав нічого, тільки

облизав губи.

175

— Мої свердла! — сказав Осип Орищенко,
показуючи їх

людям.

— Ти ж мені їх позичив,— сказав Петро.

— Позичив?—повернув до нього
освітлене недобрим

оскалом лице Орищенко.— То, може, скажеш, що я і
скринь-

ку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей,
три битих

таляри, дві срібні чарки і срібний ґудзик?

— Аж стільки! — сумно всміхнувся
Петро.

До нього підходив, тримаючи в руках рушницю,
мушкет і

пістоль, Тесько Сердюк.

— А про мою рушницю, мушкет і пістоль
що знаєш? —

спитав голосно.— Про путо залізне, що в мене
пропало, кин-

дяк і в'ялену рибу на десять золотих?

— Бог вас покарає, дядьку,— тихо
сказав Петро.— Руш-

ниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам
скаже.

Але Тетяна стояла повернута до нього
боком, половина

обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала
вона на

вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися
кудись

поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось
цікаве. Для

цього витягла якомога шию і звела підборіддя:
Петро рап-

том розширив, аж потемніли вони йому, очі: не
дружину, а

тяжкого ворога перед собою побачив.

— Що, жінко,— спитав тихо,— так багато
лиха тобі вчи-

нив, що допомагаєш напасть на мене насилати?

Але вона, здавалося, не почула його
слів, бо рушила рап-

том від нього, простуючи просто до Степана
Кошанського.

— Тут не все його крадені речі,—
сказала голосно.— Ба-

гато чого тут мого власного є...

— Уряд розбереться,—сказав
незворушно Кошанський,

і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як
брова ледь-

ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро,
зреш-

тою, він сам мав на серці замок... Різко
повернувся: через

перелаз переступала переполошена Горпина.

— Що тут сталося, мамо?—спитала
перелякано.

— Що сталося, не твоє діло! —
озвірилася до неї мати.—

Йди додому!

Горпина схилилась покірно, зирнула на
зв'язаного Пет-

ра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу.
Звідти зно-

ву зирнула на нього, і йому на серці потепліло.

З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи
в руках нову

штаметову спідницю.

— Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут
знайшов, панове уря-

дові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський
тонкого сукна,

коралевий, а в ньому капшучок грошей.

176

— Признаю до себе оці чоботи й оце
барило! — сказав

отець Тимофій.— їх украдено в мене, і знак тому,
що ці чо-

боти якраз по мені.

Він закотив рясу, скинув старого, аж
бурого, чобота, а

взув нового.

— Хай панове урядові подивляться,—
сказав, перемож-

но всіх озираючи.— По нозі, як улиті!

— Поки що кидайте їх у купу, панотче,—
сказав Кошан-

ський.— Завеземо все до ратушу, а там
спізнаватимете...

4

Петро дививсь у мале заґратоване
віконечко — просто на

нього світив великий, повний і червоний місяць.
Стояв се-

ред неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко
промальову-

валося дві людські постаті: один стояв,
розставивши ноги

і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах
конав. Чер-

вона кров розливалася по світу і все мертвила чи
присип-

ляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки
валували,

а жаби в недалекому ставі співали.
Передражнювали, а мо-

же, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти
вгору під те

місячне проміння, щоб викупатись у ньому
донесхочу. Деякі

навіть стрибали для того з високих круч —
перевіряли, чи

не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в
червоне

кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й
захопле-

но розказували, що вони й на місяці побували і там
така ж

вода, як і тут...

Петро слухав той спів, і в нього не було
сну. Не було й

урази від того, що вдіялося, тільки заціпеніле
зчудування.

Знав, що з цього лиха може не винести голови, але
зараз

це не вражало його. Дивився на білий клапоть
дороги, що

світився під місяцем, і ця дорога дивно
знаджувала його.

Був би вільний — неодмінно вийшов би на неї,
заплющив би

очі і пішов спокійно, переставляючи ноги, як
сновида. Мі-

сячне проміння потоком уливалося б у його
розхилену ду-

шу і розсівалося б там. Наповнювався б ним і ще
більше

ціпенів. Все в ньому мерзло і вмирало, тільки
серце ледь-

ледь поколихувалося і сяк-так гнало кров. Дивився
мерт-

вим поглядом і вже не бачив і дороги. Ставав
скляним стов-

пом, з якого теж починало струміти червонувате
світло.

Здалося йому, що це саме відчуває, перш ніж
полетіти, й

кажан. Ноги його легенько відпиралися від
долівки, і йому

увіч здалося, що варто відштовхнутися сильніше —
і його

пронесе крізь вузьке віконце, і замахає він
широкими криль-

ми, розрізаючи оцю червонясту темінь...

Це саме відчував, коли повертався тієї
ночі від Горпини.

177

Був утішений і вмиротворений і знйв
тільки одну турботу:

безшумно пробратися в повітку й
заснути, перед тим пома-

ривши. Ніч була темна й кудлата, небо обволоклося
хмара-

ми, і самотні вогники з хат тривожили тьму.
Проходив повз

хату Кошанського, і щось смикнуло його
зупинитися. Вікно

було освітлене, але й затулене. Перемахнув через
тин і при-

клався до щілини. Побачив Кошанського, а побіч
веселе, за-

сміяне обличчя власної жінки.
Кошанський обійняв її і рап-

том закрутив, аж затріпотіла і звіялася довга її
одежа...

Петро відхилився і знову переліз через тин. Ішов
і посту-

пово вивіювалася з нього добра тиша, якою був
наповнений.

"Треба мені гукнути людей і врізати їй полу,—
подумав він,

простуючи по дорозі.— Суд розірве нам шлюб, і
буду я

вільний!" Озирнувся крадькома: вікно Кошанського
палах-

котіло. "Я зараз підійду до найближчої хати і
гукну її госпо-

даря". Він побачив подумки обличчя того, кого
хотів гукну-

ти, і на нього найшла остуда. Якась неміч чи
кволість, не-

сила чи страх, глуха нехіть — щось таке, що змучує
йому

душу і засіває попелом. "Я сам винуватий,— думав
він, схи-

ливши низько голову,— бо вона мене не любила від
почат-

ку. Та і я її не праг!" Мимовільно згадав той час,
коли по-

слав старостів до Тетяни, відчай тоді його якийсь
ів, а мо-

же, хотів швидше забути Горпину. Не міг нічого
згадати

гарного, а тільки сірий туман. Іде в тому тумані, а
побіч

ступає дівчина. І не дивляться вони одне на
одного, а на-

боки... Він раптом спинився серед вулиці: не знав,
куди йти.

Знав тільки, що таки не покличе людей, щоб
застукати

жінку...

...Глухі, вкрадливі кроки розбудили
його у хурдизі.

Здригнувся і вдививсь у сутінь. Біла легка
постать відділи-

лася від дерев і безшелесне промайнула через
залитий мі-

сячний двір.

— Петре, не спиш? — прошепотів жіночий
голос.

— Це ти, Горпино? — спитав він знехотя.

— А хто ж би ще? Не береться мені до
очей сон,— ше-

потіла вона, притискаючись до віконця з того
боку.— Це я

тебе занапастила...

— Ти тут не винувата,— сказав він.—
Тут, здається, ні-

хто не винуватий...

— Дала тобі тих ягід...— В її голосі
прочулися сльози.—

Хочу зголосити про це на уряді.

— Тоді всі знатимуть, що ти таємно
зустрічалася зі

мною, жонатим чоловіком,— сказав він зовсім
тихо.— Са-

ма знаєш, чим це скінчиться...

— Чи треба конче думати, чим це
кінчиться?

178

— Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на
ратушу різками, а

я повинен буду повернутися до жінки, також
закуштувавши

київ...

— Я це знаю,— прошепотіла вона.— Твоя
жінка тобі

смерті зичить.

— А то ж чому?

— Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.

— Звідки знаєш?

— Мати казали. Так радіє, що це з тобою
приключило-

ся. Я оце довго думала... Знаю тебе: і під киями
мене не

викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.

— Собі ганьбу на голову взявши,—
сказав він,— а мене

не вирятувавши...

— Що ж нам робити, Петре? — зойкнула
вона.— Адже

видить бог: не злодій ти, не злодій!

— Звісно, що не злодій,— тихо сказав
Петро.— А роби-

тимеш те, що тобі скажу...

В його змертвілий голос вкралися теплі
нотки, очі ж на-

чебто позбулися нерухомої закляклості і вперше
блиснули

ясно й жваво.

— Вони не посміють мене вбити,— сказав
він.— Розграб-

лять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок
виречуть, але

я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й
боягузливі...

— Що ж вони тобі зроблять?

— А нічого. Виб'ють киями і проженуть
із міста.

— Ой! — затулила рота Горпина.

— Не страшись,— сказав він тепло.—
Знаю: так воно

буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного
винува-

тять, а не громаду. Коли затаврують мене — гірше,
а ні —

вільним чоловіком учинюся...

— А коли тебе все-таки повісять?

— Не стане в них на це духу,— сказав
Петро.— Кожен,

добром моїм поживившись, не схоче брати ще я
цього гріха

собі на голову.

— І все-таки боюся я, Петре,— сказала
Горпина.— Дуже

боюся!

— Я вже все розміркував,— спокійно
озвався Петро.—

Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б
чесний чоло-

вік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке
місце

й житиму.

— І там на лободі вареники ростимуть?
— гірко спитала

вона.

— Нічого сміятися! — відказав
серйозно.— А може, й

ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати
язиками.

А коли він є, той край, напевно, його знайду.

179

— А я?

— А тоді й за тобою повернуся. Виведу
тебе вночі —

і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди
втікать...

— У землю чучванську,— знову гірко
пожартувала вона.

— І де та земля чучванська — треба
знати,— сказав так

само розважно Петро.— Бо що ми знаємо тут, у себе?
Де-

сять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що
розказують про

свої мандри дяки.

— А коли вони брешуть, Петре?

— Трохи, може, і брешуть. Але не вірю,
щоб усі бре-

хали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки
є. І я роз-

шукаю той край, де не боятимуся собі на голову
даремної

звади.

— Боже ж ти мій, боже! — захиталася по
той бік віконця

Горпина.—За одну лубку ягід таке лихо діється!
Хай би

вже впало на мене воно, а ти звільнився б!

— Ще раз кажу тобі, Горпино: не
звільнився б! — спо-

кійно сказав він.— Знову вернувся б до жінки, але
там, де

ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього
не до-

зволять. Там, на дворищі в мене, вони вже
зголосили за

своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею
назвуть,

а крадіж мені все одно припишуть... Йди додому,
Горпино,

і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог
допоможе, а ні —

то й ні!

Вона зітхнула так, як зітхає вітер,
коли хоче пройтись по

землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі
сплять, і відсту-

пила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще
раз вер-

нулася.

— Може, ти голодний, Петре, то я
принесу!

— їсти мені жінка носить,— сказав усе
тим же сумирно-

безбарвним голосом Петро.— Не хочу, щоб тебе
хтось біля

мене застав.

І знову вона зітхнула, наче вітер, і,
хитнувши білим ру-

кавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді
почув він,

що таки співають від ставу, наслідуючи пташок,
жаби, а по

містечку валують один до одного собаки. Знову
закостенів

і заціпенів він біля віконечка, погляд його
мертвий зро-

бився, бо знову дивився на червоний, незрушний
місяць із

сірими тінями людських постатей на собі.

5

Вранці на ратуш сходилися поважні
господарі. Купу доб-

ра було звалено в дворі, тут-таки стояли
прив'язані корова

й кінь, і господарі перебирали речі,
роздивляючись. При-

196

йшла й Тетяна, і Степан Кошанський
сказав так, щоб чули

всі:

— Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що
належать тобі

особисто,суд їх поверне.

Тетяна кивнула і почала відбирати з
купи одежі жіночу,

а також дещо з речей пожиткових.

З'являлися один по одному й урядові:
сотник, городовий

отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони
поважно

розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом,
починаю-

чи розправу.

— Що впізнала тут свого, Маріє
Тимофіїхо,— спитав

сотник Костенецький.

Тимофіїха виступила з юрби і сказала
голосно й чітко,

щоб писар устиг записати іі слово:

— Крім лубки з приливаними чорницями,
яку я забрала

вчора, в мене вкрадено скриньку з новою оковою, в
якій

було вісім кіп грошей, дві носатки простої
горілки, ціле сало,

олію в горщику — п'ять кварт, казанець новий,
ціною чо-

тири золотих.

Петро сидів обіч, сірий, виблідлий і
байдужий.

— Чи признаєшся до покражі, яку
виповіла Марія Тимо-

фіїха! — спитав його Костенецький.

— Признаюся до покражі лубки з
приливаними чорни-

цями,— сказав Петро.

— Будемо, панове, допитувати з
пристрастям чи пита-

тимемо далі?

— Питатимемо далі,— сказав
Кошанський.

— Хочу зголосити панам урядовим,—
виступив наперед

Петровий швагро Осип Орищенко,— що я впізнав
серед цих

речей своє свердло. З ним пропало в мене зі
скринькою

вісімнадцять кіп грошей і три битих таляри, чарок
срібних

дві, срібний ґудзик і гаплик. Окрім того, срібний
перстень,

два складених образки, чвертка карунового сукна,
кунтуш

каруновий гранатовий чоловічий, кандійка,
порохівниця, за-

лізний ланцюг, три долота, залізний шворінь,
струг і

скобель.

— Чи признаєшся ти до покражі, яку
виповів Осип Ори-

щенко?

— Признаю, що струмент: свердло, долото
і струг пози-

чав я у нього,— сказав спокійно Петро.

— Позичав на вічне оддання,—
скривився Осип.— Про-

шу панів урядових записати те, що я сказав.

— Вже записано,— сповістив Степан
Кошанський.

— Зголошую і я свою кривду,— виступив
Тесько Сер-

дюк.— Вкрадено у мене рушницю, мушкет, пістоль,
залізне

181

путо, киндяк, на десять копійок сухої
риби, півчвертки кру-

пи гречаної, таляр грошей, сокиру, косу, півтора
фунта

сірки.

— Признаєшся ти до покражі в Теська
Сердюка? — спи-

тав Костенецький.

Петро, однак, мовчав. Дивився на дорогу,
що виднілася

звідси: порожній, безлюдний білий сувій,
розгорнутий між

двома рядами тинів; вряди-годи падав туди вітрець
і змо-

тував білі, кручені вихори. Тоді над дорогою
ставав сірий

серпанок, поступово осідав він, і дорога
прозоріла знову.

І здалося Петру, що, коли б він устав і спокійно,
не квап-

лячись, пішов розгортати й далі собі перед очі
той сувій,

ніхто б тут його не хопився — всі були надто
зайняті своїм

ділом. От і зараз ніхто не зважив, чи признався
він до

покражі речей, зголошених Сердюком, бо вслід за
ним від-

разу ж виступив Йосип Горський і почав
перераховувати й

собі те, що в нього пропало й опинилося раптом
серед Пет-

рових речей. Петро дивився на грубі вуста
Горського, які

ворушилися під задимленими широкими вусами, і
йому

стало жаль цього чоловіка: попри все, очиці його
бігали на-

сторожено, і оглядав він пильно товариство, наче
боячись,

що хтось йому перешкодить законно красти в Петра.

— Спідниця нова штаметова з добрими
бесаманами, шну-

рівка штофова жовтогаряча, шапка оксамитна
зелена, добра,

три шапки суконних, добрих, дзеркало велике,
добре, соро-

чок полотняних — п'ять, кунтуш синівський, сукна
тонкого,

коралевий, в якому був капшучок з грішми, і було
їх три

копи...

— Чи признаєшся ти до покражі, яку
виповів тобі Йосип

Горський? — спитав Костенецький.

І знову нічого не відповів Петро, бо й
не слухав Йосипо-

вого числення, зір його прочинився, і побачив він,
що до-

рога, по якій ішов, уперлася в дивний ліс. Росли в
ньому

небачені дерева і співали небачені пташки. Вже
йшов по

тому лісі, відчуваючи чудовий запах; від якого
ясніло йому

в голові, аж він усміхатися мимоволі починав.
Заплющив

очі і уздрів себе на широкій галявині, де грала
ладна му-

зика — назустріч йому звівся чоловік у білому.
Мав іскри-

сті очі, простяг руку і сказав тепло:

— Втомився, чоловіче? Йди у дім свій і
спочинь.

— У мене немає дому,— сказав Петро.

— Зайди в це дерево,— сказав чоловік.

Він ступив уперед, а що не хотів
ударитися обличчям

у кору, простяг руки. І руки його ввійшли в кору,
наче була

вона водяна. Тоді він увесь увійшов у дерево і
спинивсь

182

у синюватому мерехкому тумані, в якому
мерехтіли де-не-де

вогники. В тому тумані розрізнив він щось, наче
сходи,

і пішов угору, йшов він по них і йшов, а туман
поступово

рідшав і прозорів: ось воно те, про що мріяв,
подумалося

мимохіть йому. Ось де місце, куди приведу я свою
кохану

і де зможу спокійно оселитися... Він побачив перед
собою

густий, залитий цвітом сад. Дерева теж не були
схожі на

ті, які знав,— щось наче лобода.

Озирнувся, бо хотів розпитатись у того,
котрий його

сюди послав, але побачив обличчя своєї жінки
Тетяни і по-

чув її голос: перераховувала те з речей, що
вважала за своє.

Дивився на неї з зачудуванням і тихою підозрою:
хто вона?

Чому зв'язала з нею доля і чому блискає супроти
нього

такими сердитими очима? Йому захотілося в цей
мент по-

бачити інше обличчя, яке було б йому любе, що не
знало б

супроти нього озлоби й заздрості, зневаги і
зненависті.

Знав, що серед усіх цих людей є тільки одне таке,
але зараз

він його не побачить. Йому захотілося звестися і
сказати:

"Люди, що ви робите? Навіщо вам цей
вертеп, чи тільки

для того, щоб поживитися з моїх недоносків? Де
взялось

у вас супроти мене таке зло? Ми ж жили з вами
мирно,

люди, і я тільки трошечки, трохи не улягав у ваш
світі

Скільки разів я христосувався з тобою, Петре
Орищенку?

Можливо, я був трохи інакшого тіста, ніж ви,—
думав він

далі,— але я ніколи нікому не сподіяв ніякого
зла!" Пере-

водив погляд з одного обличчя на друге, здається,
кожне

почуло ті його невимовлені слова, але ніхто не
захотів зро-

зуміти. Ніхто не захотів простосердно глянути
йому у вічі,

а кожен дивився кудись убік. Так, начебто не було
його

зовсім, а тільки непотрібна тінь, яку треба
відвіяти. І в

Петра почав входити раптом той незбагненний, беззмістов-

ний, густий, як кисіль, і морочний жах. Здалося, що
таки

не врахував чогось і що Горпина таки правду
сказала. Всі

ці люди однодушне хотіли позбутися його. Можливо,
вони

таки винесуть одностайний вирок, і за годину чи
дві він

забовтається на гілці, як гнилий плід. Тоді вони
відчують

повний спокій, бо цілком від нього звільняться і
здобудуть

тим право на всі пограбовані в нього недоноски.
"Ти, ласу-

не,— подумав він гірко,— поласував приливаними
чорниця-

ми, а що здобув?"

— Чи не чуєш, що тобі кажу? — звищив до
нього голос

сотник Костенецький.

Петро звів на сотника прозорі, сині й
невинні очі. Скинув

русявим чубом і забрав його з лоба. Але сотник
витримав

його погляд. Мав свій: важкий, владний і
незворушний.

183

— Я спитав тебе, чи визнаєш вину, чи
піддавати тебе

пристраснішому допиту?

"Киї,— подумав Петро.— Вони хочуть
забити мене чи

покалічити?"

— Визнаю свою вину,— сказав тихо, але й
поспішно.

Обличчя Костенецького розгладилося, а по людях,
зібра-

них тут, пройшов шепіт. Петро кинув на них
швидким, ви-

відчим поглядом: сказав щось догідне. "Тільки б
не довести

їх до несамовитості,— подумав він і здригнувся
від огиди.—

Злодій, я злодій! — захотілося йому гукнути.— І
то через

те, що годі себе виправдати І" Але й цього разу
вуста його

мовчали, наче заліплені воском, а очі
знерухоміли. І був він

такий спокійний і ніякий, що люди і справді не
могли на

нього дивитися.

— Суд видає декрет,— сказав голосно
Костенецький.—

Декретом нашим і з порадою товариською, при
множеству

віри гідних осіб, розсудивши тяжкий переступ
козака Петра

Легенького, до якого він сам признався, за
артикулом ста-

туту Литовського, присуджуємо його до смерті
через пові-

шання. Чи немає в товариства відводу?

Глуха тиша зависла над присутніми. Всі
дивилися мовч-

ки і знерухоміло, наче перейняли цієї
закостенілості в оскар-

женого.

Тоді виступив наперед Тесько Сердюк.

— Прошу панів урядових зважити на
чистосердечне при-

знання Петра Легенького і на те, що злу дію вчинив
він

уперше. За те дарувати його життям і видати
присуд до-

ступніший.

Костенецький зирнув на урядових, кожен
з них мовчки

хитнув головою.

— Зважаючи на прохання поштивого
господаря Теська

Сердюка, суд змінює свою постанову. Декретом
нашим і з

порадою товариською, при множеству віри гідних
осіб учи-

няємо: злодія Петра Легенького позбавити
власного майна,

покарати киями і вигнати геть з міста, не
обкарновуючи...

6

— Готуйся прийняти належне,— сказав
Степан Кошан-

ський, підходячи до Петра. На вустах у нього косо
лежала

всмішка, а очі були крижані.

— За що зненавидів мене так, Степане? —
спитав сами-

ми вустами Петро.

— Не я тебе зненавидів, а ти себе.

Ті, що били його, мали таке враження, наче товчуть
мішок

із січкою,— не видав Петро із себе ні стогону.
Костенець-

184

кий спинив катів, йому здалося, що
Петро мертвий, його

перевернули на спину і справді побачили мертвий,
засклі-

лий погляд і закушену до крові губу.

— Чи не досить для нього, хлепавого,
панове урядові? —

спитав Костенецький і, побачивши схвальні киви,
наказав

катам відступитися.

Люди вже розходилися з двору, особливо
швидко поки-

нули його Оришенко, Сердюк, отець Тимофій і Марія
Тимо-

фіїха. Намагалися не дивитися одне на одного й
поспішали,

наче кожен мав надто пильну справу. Несли дещо з
того

добра, що його собі приписали, мали ще сюди
повернутися.

Молодиця з відрами підійшла до
двориська і спинилася.

Дивилася широкими чорними очима, наче не могла
зрозу-

міти, що тут діється.

— Візьміть у неї води! — наказав
Костенецький.

Один із міських слуг, той, що бив Петра
Легенького, під-

скочив до молодиці і щось їй сказав. Та мовчки
зняла з себе

коромисло, і слуга побіг до них з повним відром.
Біг широ-

кою ступою, розплескуючи воду, і мав дивно
перекривлене

обличчя.

Над майданом стояла тиша. Глибока й
моторошна, немов

удіялося тут щось недозволене. Може, тому вода,
якою

плеснули на Петра, вилилася надмірно шумко.

Сотник позіхав. Все ширше, ширше,
здавалося, рот його

і так розширився понікуди, але він все розтуляв і
розтуляв

його. Вже був той рот на все обличчя, криваво
блищав от-

хланню, і тільки коли зворухнувся скатований, рот
почав

стулятися.

— Мабуть, знову живіт болітиме,—
сказав Костенець-

кий.— Щось мене на позіхи бере...

Він знову почав позіхати, ширше й
ширше, розводячи

щелепи, і аж головою крутнув, щоб швидше стулити
рота.

Кошанський дивився на нього іронічно і трохи
зневажливо.

— Коли б не карали ми злодіїв,— сказав
він,— світ би

перевівся.

— А звісно,— сказав сотник, стуляючи
рота.

Петро, однак, знову запав у непам'ять.

— Може й померти,— сказав, підходячи,
війт.

— Вилийте на нього ще відро,— наказав
Костенецький,

і його втретє нестримно потягло на позіхи. Слуга
побіг

удруге до молодиці, котра все ще стояла на
майдані, він

кинув їй до ніг порожнє відро, а схопив повне.
Костенецько-

му ж роздерло рота так, що він знову блиснув
червоною

отхланню. Вода плеснулася на Петра Легенького, і
він за-

ворушився.

185

— Хай його вітер обвіє,— сказав
сотник, кусаючи губи,

щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на
моло-

дицю, що невідривне сюди дивилася.

— А ти чия?—спитав він.—Щось мені не
до знаку...

Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула,
але

мав іншу турботу: вуста йому розривало від
позіху. Через

те не став чекати на відповідь, а тільки подумав,
що десь-

таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову
роздерлися,

притому так, що йшов він якийсь час із широко
роззявле-

ним ротом.

7

Петро опритомнів остаточно під вечір.
Сонце стояло як-

раз проти нього, і він довго дивився на величезне,
негаряче

світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу
незвідь з

якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів,
крутилася йому

голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок
дороги.

омежений сірими смугами тинів, що вабив його і
раніше.

Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких
перешкод. По-

тягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на
нього, встав.

Відчув, що живий і може рухатися,— гаряча хвиля
щастя

омила йому груди. На припухлому лиці проступило
щось

схоже на усміх, очі засвітилися — вечірнє сонце
таки заки-

нуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому
боліли, але

цей біль відчував тоді, коли пересмикував
плечима. Пішов

і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок,
наче

був старим дідом, і поволі дибав порожньою
вулицею. Зреш-

тою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей,
з дірок

у тинах світилися до нього цікаві очі.

Він спинився. Стояв і начебто
зважувався: йти йому чи

ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з
них він

знав надто добре. Довкола було так само порожньо,
не від-

чувалося навіть очей, що за ним підглядають. На
тин ско-

чив лапами брунатний невеликий пес, побачив
Петра і стриб-

нув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь
об ногу

і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер
раптом:

з відчинених дверей хати дивилася на
нього жінка.

— Тобі чого? — спитала вона.
— Хіба це не мій дім?
— Не можеш уже тут жити,— мовила вона
гостро.
— Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.
— В тебе нема тут одежі й харчу! —
сказала жінка.

За спиною в неї заспівали двері, і в них став
Кошанський.
— Що тут таке? — спитав.
—— Той злодій прийшов,— холодно
сказала Тетяна.

186

— Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба
піти

з міста? — спитав Кошанський.

Петро мовчки на нього дивився.

— Я тут, у твоєму домі, з урядового
приручення,— ска-

зав Кошанський і солодко позіхнув.— Стережу
Тетяну від

твоєї помсти.

Петро все ще мовчав, тільки світив
змертвілим поглядом.

— Коли зрозумів мене, поспішай. Після
заходу сонця

тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного
пса.

— Він щось проти нас замислює,—
сказала жінка з сі-

ней.— Подивися, які в нього несамовиті очі!

— Зараз піде,— сказав Кошанський.— Бо
я тут таки з

урядового приручення.

Петровий погляд запалився, і
Кошанський нахилився,

щоб узяти дрюка.

— Забирайся геть! — сказав глухо.— Бо
черепа тобі про-

валю.

— Я прийшов, щоб вас побачити,— сказав
повільно Пет-

ро.— За гріх вам воздається, і не мій на те буде
суд.

Він повернувся і ступив через перелаз.

— Думай про свої гріхи, Петре!— сказав
цвілим голосом

за спиною Кошанський.

Але Петрові не було чого тут робити.
"Мене вже нічого

тут не тримає",— подумав і подививсь у той бік, де
стояла

хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно
защеміло в

серці — лишав там щось по-справжньому дороге й
гарне.

Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й
пообіцяти, що

він таки повернеться забрати її. Але навколо
глухла без-

людь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося
вже овиду,

пішов хуткіше.

Проходив повз пустище і вже починав
відчувати радісне

збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і
мотор-

ніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від
своєї

урази і знову жив.

Неподалець зашарудів бур'ян, і він
мимохіть глянув туди.

Від куща верболозу замахала йому хусткою
дівчина.

Зійшов з дороги і, як міг швидше,
подався туди. Поспі-

шав і усміхався: назустріч пливли йому кохані
очі.

— Я тобі принесла дечого на дорогу,—
сказала Горпина

і подала йому зав'язану в біле полотно лубку.

Подивився на неї широким-широким
поглядом, і дівчина

побачила в тих розширених очах усе, що
сподівалася: ласку,

любов і прощання, їй захотілося кинутися йому на
шию

і виплакатися уволю. Тоді знову дивитися йому в
вічі і зно-

ву плакати. Щось недоказане і недокінчене
праглося там

187

прочитати, однак очі ного звузилися, і
в них заблищав

сміх.

— Знову лубка з приливаними чорницями?
— питав він

так ніжно, що сутінки, які плелися біля них, на
мент пере-

стали згущуватися.— Тільки чи не потраплю я з
цією луб-

кою в нову халепу?

8

Він ішов залитою сутінком дорогою,
тримаючи в зігнутій

лівій руці розкриту лубку. Черпав долонею
солодкі ягоди.

Виїдав їх із руки і йшов, тримаючи в роті любий
смак. Очі

його вже зовсім позбулися мертвизни, а світилися
тепло

і м'яко. Отак і йшов він порожньою дорогою і,
здається,

знав, куди йому йти. Знав, що ця дорога не на один
рік і що

в кінці й обов'язково буде дивний ліс — увійде в
нього і не-

одмінно зустрінеться з чоловіком, котрий не
прожене його

і не вилає, а подарує оселю; куди він зможе
привести Гор-

пину. Відбудеться відтак вшестя в царство, про
яке завжди

мріяв і в яке вірив.

Черпав рукою приливані чорниці, і очі
мав примружені,

адже треба йому продивитися перед собою цілий
простір;

був покритий поки що сутінком,
уходив-бо не в ранок, а в

ніч. За спиною давно погасло місто, в якому
народився і зби-

рався жити цілий вік; у тій землі, куди він
простує, його

назви не буде знати ніхто. Не мав жалю, бо гнала
його по

дорозі схожа на казку сподіванка. Усмішка
поступово гасла

на його худому лиці, очі наповнювалися
смерканням і за-

гусали. Шия витяглася, бо щось таки побачив він у
сірому

мороці, що заступав йому світ. Став і вдивлявся, і
аж на-

вшпиньки ставав: попереду щось рухалося живе.
Світла було

замало, щоб розгледіти його конечно, але він міг і
вгадати.

Через поле, захоплюючи й частину дороги, з
глибини ночі,

що вже обняла навколишні ниви, рухалося на нього
щось

сіре, схоже на отару, а може, й була то отара. Може,
була

то й ніч, в яку готувався вступити, а може, таємні
сили

везли на величезному возі часу сповитий і ще
немічний завт-

рашній ранок.

Лубка випала йому з рук, борлак нервово
ковзнувся по

шиї, бо в горлі таки пересохло, він стояв і чекав.
Чекав того,

що мало до нього прийти.

Цю історію я почув тої ж таки вітряної
осені 1751 року

і оповів її мені давній приятель, канцеляриста
Грицько Підо-

пригора, який, у свою чергу, чув її від Григорія
Костенець-

188

кого, конотопського сотника. Мені
здалося, що той Петро,

котрого бачив я вбитим, міг бути й Петром
Легеньким.

Ми смакували тоді з моїм приятелем
старим, запашним

медом, що його купив я в Івана Скиби, і вітер
налітав на

мій дім, наче намірявся його завалити. Був той дім
дерев'я-

ний, вітер знаходив шпари і тонко в них
висвистував. Під

ту музику оповів я Грицькові й про Запаренка, і
він сказав

після задуми:

— Життя людське тим і дивне, що в ньому
подібного

стільки ж, як і неподібного.

Ми примовкли і слухали якийсь час
вітер. Я відчував

мокрий, змерзлий простір, що стелився за моїми
вікнами.

Вітер рвав із дерев останнє листя і ніс його, доки
не припе-

чатував до паркану, стіни чи вікна. Один із таких
листків

приліпився і до нашої шиби, і ми обоє одночасно
туди по-

зирнули.

— Лишайся переночуй,— запропонував я
Підопригорі.—

Негода така!..

— Для доброго козака — хіба це негода?
— засміявся

Грицько і таки поїхав.

Я вийшов на ґанок, щоб провести його,
вітер нападав на-

котами і тріпотів кінчиками одежі.

— Сидиш тут, як ведмідь у барлозі,—
гукнув мені Гри-

цько, розвертаючи коня.— Приїзди коли й до мене.

Вітер накинув на нього кілька листків,
і він відмахнувся

від них, як од надокучливих птиць. Махнув рукою й
по-

їхав сірою, болотистою вулицею.

Я повернувсь у свій дім і відчув раптом
його порожнечу.

Дім зітхав під ударами вітру і начебто на щось
скаржився.

Саме в цей мент я й відчув, що Грицько мав рацію.
Власне,

не зрозумів, а відчув: щось мені трохи
прояснилося. Не

хотів ще додумувати цього до кінця, бо що знаю про
цей

світ і чи можу його судити?

Мимовільно згадав Стефана Савича —
захотілося розпо-

вісти обидві історії саме йому. Був певний, що
знайдемо

з ним спільну мову, адже її вже ми знаходили. Міг
би роз-

повісти йому ще про одне — про те він також
заговорював.

Кілька днів тому прийшов гетьманський універсал,
у якому

звідомлялося про вигаданого месію. Такий чоловік
справді

з'явивсь у наших краях, ходить від села до села й
баламу-

тить людей. Цей псевдомесія насправді козак
із-над Орелі

Петро, в універсалі наказувалося зловити його, де
б не по-

явився, забити в кайдани і відправити до
генеральної кан-

целярії, як звичайного злочинця і плевосіятеля.
Але най-

більше мене цікавило не те: із дяком Стефаном я
міг удо-

189

сталь наговоритися про мистецтво
складати вірші — таку

потребу маю завжди, коли душа з'являє невияснений
біль,

а самота бере раптом за горло. Відтак годі мені
вже тіши-

тися зі свого затворництва, і мене тягне напитися
не лише

тонкого меду. Тоді я можу, хиляючись з боку на бік,
як

найубогіший простолюдин, горлати в нічну темінь
пісню

і знаходити в тому задоволення. Такі пориви
завжди жи-

вуть у мені, і спиняє мене хіба те, що грубої пісні
ніколи

я не заспіваю, а тонкої й милозвучної поготів,—
надто це

мене розчулює. Може, тому я йду на середній шлях,
сідаю

до столу і присуваю до себе
чистий папір. Ось і зараз, про-

вівши Грицька, маю той-таки неспокій. Вже зачинив
за со-

бою всі засуви й замки і повільно йду на самотній
вогник

свічки, що тепліє на моєму столі. Він похитується,
наги-

наючись чи в один чи в другий бік: покоєм гуляли
неви-

димі струмені, вітер все-таки знаходив, як
проникнути до

мене. На тому ж таки столі стояв недопитий мед —
верх

умієтності чарівника напоїв Івана Скиби — і два
келихи.

Я налив собі трохи меду і потримав його в роті,
щоб відчу-

ти глибоку настояність. Вітер
насідав на шиби, і мені зда-

лося, що ті аж прогиналися під його напором.
Вогник схит-

нувся і ледве не зіскочив із ґноту. Цього було
досить, щоб

відчув я глибокойдучий із простору поклик. Рука
моя мимо-

волі потяглася до пера і за
мить почала писати швидко й

гінко, засипаючи мою книжицю рядками.

ВІРШІ ПРО ВІТЕР, ЩО НАПИСАВ Я

В ОСІННЄ НАДВЕЧІР'Я
Цей вітер мокрий, дикий, б'є вікна, моросить,

Зітхання предковічне у дім мій заносить.

Пливе ніч темно, сліпо, невгадво, морочпо,

І крутить вітер танок химерво і скочно,

І крутить світ дрімливий, холодний і сірий,

І пало стає в серці тепла, світла, віри,

І мало в серці сили здолати цю хвищу,

Тож він і шаленіє, і рветься, і свище.

Що станеться зі мною в цій миті і другій,

Чи в радість обернуться мій смуток і туга?

Чи я знайду ту силу, щоб вийти із цього

І вечора, і вітру й зійти на дорогу?

Дорога, наче привид, у світлі манячить,

Не кличе і не вабить, та зводить, одначе.

Постій, дай зупинюся, химерний навійло,

До тебе чашу ставлю — ану ж бо, налий-но,

Я вип'ю трунку твого, щоб вийти із ночі,

І розтоплю на срібло свої смутні очі,

На золото — свій розпач, і в першому слові

Скріплю до світу смак я відвічний любові.

190

Але й такого писання було не досить,
щоб звільнитись

од тягаря туги, яка так важко мене пригнітила.
Тоді я зро-

бив ще одне — це чиню не так часто, а тільки в
особливих

випадках: сів перечитати чудні, як на мене,
записи, зроблені

дідом моїм Іллею. Вони перейшли у спадок саме
мені: задля

них я поступився сестрі родинним сріблом — дідів
діаріуш

цінніший мені срібла. Віддав оправити його у
шкіру із за-

стібками, і він лежить у мене серед інших книжок.
Я читав

цей рукопис не раз і знаходив щоразу щось раніше
непро-

читане. Мій дід був чоловік нещасний, але й
мудрий. Він

любив світ, хоч не знайшов у ньому доброго ладу —
надто

високою мудрістю хотів жити. Він вірив у сни та
візії, бо

вони, очевидно, часто його навідували, однак
більше було

того, що вклала йому в голову мудрість його часу.
Часом

дідові одкровення мене увіч веселили (була це
мудра наїв-

ність старих дітваків), а часом смутили. Отож
просидів

я над рукописом далеко за північ — сьогодні
дідова історія

мене смутила. Захотілося раптом прийти з цієї
моєї ночі

у ніч його, у його вічність, простягти йому руку й
поспів-

чувати; не було в дідовому житті людини, яка
зробила б це

по-справжньому за його життя. Мені захотілося
поверну-

тися духом у минулий час і завітати на пасіку
діда Іллі тією

тінню, які любив він описувати. Але ніколи,
ніввіки не змо-

жу я, діду, прийти до тебе навіть тінню — ми
розминулись

у цьому світі. Єдиний спосіб, діду, з'єднатися
мені з то-

бою — поспівчувати тобі. Ти обірвав свій рукопис
на пів-

слові, і я відчуваю од того жаль; ти хотів миру, не
маючи

його, і я співчуваю тобі; ти славив неспокійність
духу, а жив

убогим життям, хотів любити й не мав кого — я
відчуваю

від того жаль. Дивні ночі бувають, діду. Такі ночі,
коли

й справді можна повірити в казку чи в небилицю. І
я вірю

в казку, що ти знав про мене, бо книгу свою якомусь
чи-

тальнику посилав. Ти послав свою книгу
найретельнішому

читальнику: він читає й перечитує її, і співчуття
його — ніби

вогняна квітка серед ночі. Вклоняюся твоїй
пам'яті, діду,

але не перестаю через те співчувати тобі: жаль
мене з'їдає,

жалкий жаль!

РОЗДІЛ IV

Петро утеклий третій

Про третього Петра утеклого розповів
мені, бувши у нас

на ярмарку, батуринський війт Семен Герасименко,
якого

в'яже зі мною давня знайомість. Я слухав ту
печальну істо-

191

рію і думав, що цієї осені майже не було
сонячних днів

і оце тільки з тиждень, як вони тривають. Вчора я
мимохіть

згадав при Івані Скибі рудівську історію і не
втерпів, щоб

розповісти про двох Петрів — Запаренка й
Легенького, яких

вважають за пропалих.

— Я вже забув про ту нашу поїздку,—
сказав наказний

сотник.— Маєте, пане канцеляристе, причину
перейматися

тією історією? Чи не проходить їх через наші руки
десятки?

— І все-таки, пане Іване,— сказав я.—
Чоловік — не гол-

ка, в сіні не губиться. Ми так і не дізналися, хто
той Петро.

— Бо й не треба нам того,— спокійно
відрік Іван Ски-

ба.— Коли б за ним хто пошукував, напевне, дійшов
би й

до нас.

Мені на мент здалося, що Скиба таки
правий, коли не

бере близько до серця всіх оцих поточних історій.
Адже

є в світі речі, які вписуються в книгу справ
поточних, а є й

такі, що безнадійно губляться в часі. Книга справ
поточ-

них, міркував я,— це книга буття людського. Події,
гідні

запису, відбираються за неухильною логікою, а все
дрібне

й неважливе закономірно відсівається. Воно
губиться в без-

межному, схожому на рудівське, яке я й досі забути
не можу,

полі часу, і немає звідти вороття. Однак, живучи в
світі,

я здобув ще одну науку. Побіч із тим важливим і
потрібним

живе в людині ще щось, чого не торкнеш пальцем:
наша

неповторність у світі. Саме тому я й сказав Івану
Скибі,

цьому великому пошанувачу земних благ, що людина
не

голка — в сіні не губиться, хоч часто людське
життя буває

як подих вітру. Кожна квітка в цьому світі, думаю
я, роз-

квітає по-своєму, і немає між ними подібних, як
немає

справжньої поверненості. Так само немає подібних
і між

людьми, і саме в тому цінність людського
існування. Мож-

ливо, тому не байдужий я до тієї, здавалося б,
простої істо-

рії. Не можу згубити в часі таємницю Петра
утеклого, бо

так я гублю в певний спосіб частину себе. Отож
мене й по-

чинає цікавити не тільки те, що буденне, а
сокровення, до

якого не кожен може дібрати ключа. Через це мої
пошуки

Петра утеклого — не проста цікавість: не годен я
без болю

відчувати, що людина може пропасти безвісти
по-справж-

ньому. Оця "безвість" впливає в мою душу і
наливає її

своєрідною гіркотою. Людина ж, хоч і, як трава чи
квітка,

існує в цьому світі, думаю я, має щось високе.
Через це не

повинна губитися, як трава чи квітка,— принаймні
цього

хоче моя душа. Відчуваю коріння таких думок, воно
гли-

боке. Воно — це наша надія втриматись у світі й
утверди-

тися: в душі ніколи не вгасає потяг до безсмертя.
Він і є

192

протестом живого серця супроти
повсякчасної тлінності й

загину. Цей страх весь час живе в мені, і я
розумію, що

саме він живить усіх, хто прагне сьогосвітньої
слави. Дивне

й химерне оце намагання зберегти себе під сонцем,
але лю-

дина все-таки не трава...

Так думав я і після того, як пішов від
мене батуринський

війт Семен Герасименко; надвечір знову подув
вітер. Знову

я слухав шум дерев за вікнами, але очі мої жили не
тут.

2

Вони сиділи один супроти одного: Тиміш
Мохна і Петро

Гайдученко.

— Ось ми вже підняли по третій,—
сказав тонким, ти-

хим і бляклим голосом Петро,— а ти мені нічого й
не гово-

риш.

— А може, я хочу тебе вгостити, як
доброго сусіда й

приятеля,— показав широкі зуби Тиміш.

— Чи такий я вже приятель тобі? —
спробував усміхну-

тися Петро, і той усміх був, як тонка павутина.—
Мабуть,

про борг мій хочеш нагадати?

— Може, й про борг,— сказав Тиміш, і
його гарне про-

довгувате лице посерйознішало.— Сам знаєш,
річинець не

за горами. Зможеш віддати?

Петро понурився, обличчя його стало
бліде й постаріле.

Мовчав, тільки дихав, ледь посопуючи, тоді як
пальці кру-

тили, перевертали і стискали порожню чарку.

— Чого ж мовчиш, Петре Гайдученку?

Але Петро мовчав. Звів тільки на Тимоша
великі, сині

й печальні очі, і стали вони вологі й теплі — жаль
у них

був, туга та біль.

— Таки не віддаси мені боргу? — спитав
задоволене Ти

міш.— Тепер я можу й судитися з тобою, добро твоє
за-

брати й хату.

— А мо, трохи зачекаєш?

— Міг би й зачекати,— сказав Тиміш.—
Але тих грошей

ти все одно не дістанеш. Хіба б скарб де знайшов...

— Яз чумаками збирався йти,— сказав
Петро несміло.

— З чумаками? — розреготався Тиміш, аж
брови стали

йому сторчака, а обличчя ще більше витяглось.— Чи
ж візь-

ме тебе хто за товариша, такого кволого?.. В тебе
біда була,

Петре, то я тобі й запоміг. Але свого губити теж не
можу.

Ніхто на моєму місце свого не губив би...

— А коли обдереш мене, як липку,— тонко
й майже з пла-

чем сказав Петро.— Як тоді житиму?

— Женитися тобі не треба було,— сказав
гостро Тиміш,

193

— А коли я сам як палець був у цьому
світі? — спитав

так само тонко Петро.— Коли ні батька в мене, ні
матері,

а з родичів, і то далеких, тільки ти?..

— Через це й покликав тебе сюди,—
сказав Тиміш. Його

голос при цьому став деренчливий, наче важко йому
було

й слова ті змовляти.

— Чогось, може, хочеш од мене? — спитав
з надією Пет-

ро.— Все для тебе зроблю...

— Ось вип'ємо й побачим, чи так уже
все,— тим-таки

силуваним голосом сказав Тиміш і вилив у себе
трунок, наче

хотів змастити деренчливе горло. І він його
змастив, бо те,

що сказав потім, мовлено було звичайно, навіть
буденно,

з малою усмішкою на вустах:

— Я надумав таке, що ти й хазяйство
своє збережеш,

і борг твій спишу. Одне тільки мусиш: мовчати як
риба.

Мовчатимеш, то й гаразд буде, а розпустиш губу,
всього

позбудешся. І зла я тобі не мислю, Петре, маєш
хазяйство —

май! А що не годиться і свого дарувати, то
придумав я ота-

ке. Не спаде з тебе й порошина, і ані колеса з дому
не

винесеш. Час все водою змиє й покриє, одно мусиш —
мо-

вчати!

Вже був трохи підхмелений, бо й
затинавсь у мові, при

тому наставив до Петра очі й дивився пильно і
влізливо,

наче чекав, щоб той сам здогадався, про що
йдеться.

— Не розумію я тебе, Тимоше,— кволо
озвався Петро.

— Діло просте,— роблено засміявся
Мохна.— Жінкою зі

мною поділись...

Петро розтулив рота і нетямкувато
дивився на співбесід-

ника.

— Жінкою?—перепитав.

— Авжеж, жінкою,— вільніше розсівся на
лаві Тиміш.—

І ти нічого не стратиш, і я свій борг у тебе
заберу.

— Але ж, Тимоше,— прошепотів Петро,—
чи ж то годи-

ться?

— А годиться, що я тебе з хазяйства
обдеру? Не годи-

тиметься, коли люди про те дізнаються...

— Не знаю, чи можу тут щось
вирішувати,— затинаю-

чись, проказав Петро.— Про неї ж ідеться.

— Того не бійся,— запосміхався
Тиміш.— Коли вона не

захоче, то я і від боргу відступлюся і від неї. Аби
тільки ти

не заважав...

— Гадаєш, вона на те пристане?

— А чого їй не пристати? Це як вода.
Змиє — і сліду не

лишиться.

— А коли діти будуть?

194

— Багато ти їх з нею виплодив?

Петро почервонів і подивився злякано
на співбесідника,

відтак поблід і став тихий-тихий, закоцюбнувши
перестра-

шено.

— Хочу добра тобі, Петре,— заговорив
улесливо Ти-

міш.— Немає інакшого способу, щоб віддав ти мені
борг.

І силувати твою жінку не буду я також, навіть не
проси-

тиму, щоб ти їй це наказав. Одне з тебе опитується:
мовчи.

Заплющ очі й прикуси язика. Коли треба, вийдеш з
хати

і погуляєш...

— Чи ж немає в тебе своєї жінки? —
спитав Петро зовсім

кволо.

— Про мою жінку давай не говоритимем,—
сказав го-

стро Тиміш.— Тут уже я сам справлятимуся. А щоб
людям

у вічі не кидалося, заприятелюймо. Ти при моєму
столі

сидітимеш, а я при твоєму.

— Гріх те все, Тимоше!..

— Гріх не тобі, а мені. Навіть жінці
твоїй не гріх, бо

тебе й хазяйство рятує. Цей гріх я сам і спокутую.
Голов-

не ж, від людей затаїтися, бо тоді і ти, і я, і жінка
твоя

пропадем.

— А доки?

— Доки не насичуся. А насичуся, віддам
папір, де твою

позику записано. Віддав би зараз, та боюся: не
витримаєш

ти і галасу наробиш.

Говорив те свистячим шепотом,
прихилившись до Петра,

поблискуючи насторожено очима, але були в хаті
самі: мог-

ли й не таїтися. Петро ж так само незвідь-чого
перейшов на

шепіт і так само озирався, і мінилося його
обличчя, черво-

ніло чи блідло: не міг і досі отямитись.

— Я тебе до цього не силую. Своє
повинен узяти, а як

тобі сподобніше, вибирай. Щось таки мусиш
утратити,

Петре. Давай вип'ємо, щоб ліпше тобі думалося.

Але Петро похилився над столом, наче
підтятий. Важко

дихав і мовчав. Пересмикувалися раз по раз його
плечі,

думав він, думав, а що голова його була тупа й
захмелена,

то й не міг нічого придумати. Коли ж утиснув йому
в руки

Тиміш чарку, підніс її до рота і ковтнув, а тоді
знову похи-

лився і думав, думав; туга жилка стала йому серед
лоба

й запульсувала, а зуби стис, аж
зарипіли, наче потрапив між

них пісок; руки лежали на столі, покритому
убрусом, виши-

тим у велику квітку, і дивився він на одну з
квіток, яка рап-

том теж рухатися почала на білому полі так само,
як друга

й третя побіч,— почали проростати ті квіти,
витинаючись із

стебла й розгортаючи пелюстя. Тоді запахло
навколо якось

195

дивно, і він замість думати про те, що
сказав Тиміш, почав

пригадувати, звідки знає той запах. І пригадався
йому луг,

по якому йшли босі вони з тією, котра стала потім
Гайдучи-

хою, і блискотіла до нього вона великими темними
очима,

і саме на тому лузі цілував він несміливі її
вуста, і на смак

ті вуста були наче травник — напій, що гарно
вміла його

жінка виготовляти. Знав: пахнуть так усі трави і
квіти, які

росли в той момент біля нього, пахло так небо, що
низько

спустило над ними зорі, і ріка, яка застигла, наче
живе сріб-

ло. Відтак ще більший подив відчув Петро від
усього, що

тут відбувається, і поставив супроти Тимоша вже
зовсім

захмелілі очі:

— Невже ти гадаєш... Вона на те пристане?

З

Переходив садок, тоді йшов стежкою
через городи, про-

сто до Сейму, що підпирав його обійстя. Й виходив
на луги,

ті самі, які пригадав так раптово, коли балакав із
Тимошем.

Не озирався туди, де була його хата,— простір за
спиною

був начебто відрізаний від нього, немов ішла за
ним чорна

прямовисна стіна, через яку він все одно нічого
не побачить

і через яку не перебереться. Босі ноги росилися,
навколо

все тріпотіло від невгамовного співу тисячі
цвіркунів, квіти

миготіли в темені ясними плямками, і пахло так, як
пахли

колись давно вуста тієї, котра стала Гайдучихою.
Він при-

ходив завжди на одне й те ж місце, на пісок, де
стояв кущ

верболозу, сідав, зігнувшись у три погибелі, і
перетворю-

вавсь у круглу світлу грудку, яка зливалася
барвою з піс-

ком. Земля була нагріта за день, і пісок пашів
м'яким, ти-

хим теплом, а верболіз скрапував вряди-годи
теплою крап-

лею, і, коли така крапля потрапляла на Петра,
здавалося

йому, що то плаче засіяне зорями небо. Дивився на
неруш-

ну воду, в якій росли ті зорі, наче квіти, і
поступово вони

і справді ставали квітами, як і ті узори на
Тимошевому

убрусі, хитали головками і розправляли бліді,
немічні й

драглисті пелюстки. Між ті квіти прокладав
срібну дорогу

місяць, і Петру хотілося ступити на неї і піти,
піти, заплю-

щивши очі. Але не мав сили й моргнути, через це
його очі

стали немічні, бліді, пальці його вростали в
пісок і начебто

випускали із себе корінці, проростаючи. Він же
сам був наче

круглий, сухий і трухлявий пень, у якого тільки й
живого,

що ці кілька корінців. Під той
час не дихав, бо не відчував

ні запахів, ні вільги; цвіркуни довкола аж
заливалися, і він

думав, що це говорить так до нього пісок. І не було
в нього

в голові ні спогаду, ні думки про те, що
відбувається за

196

спиною в освітленій чи й темній його
хаті,— був бездомний

і здерев'янілий. Сидів так доти, доки місяць не
гасив на

річці срібну дорогу, руки його починали
відчувати вільгу,

бо пісок таки тратив до решти тепло й напивався
росою, як

і тонке, бліде коріння, що встигало нарости на
його паль-

цях. З натугою розгинався, тоді стояв якийсь час,
німо роз-

дивляючись небо і зорі в ньому, побіч нього
починала шеле-

стіти трава, і він слухав її мову, хоч і не
розумів. Вперше

повертався туди, де була стіна, що прийшла сюди
разом із

ним і відгороджувала від власного обійстя; щось
зойкало

йому всередині, тихо й болісно, начебто
відривався од його

серця чорний кажан і летів, прорізаючи повітря,
туди, де

враз запалювалося вікно з двома круглими і двома
просто-

кутними шибочками. Те вікно було наче звернута
набік го-

лова, і моргала вона до Петра, і кликала. Не мав
сили не

йти на той поклик і ступав дерев'яними ногами по
піску.

Дерев'яне серце колотилося в його збитих із дощок
грудях,

а голова порожніла, як висушений гарбуз. Той
чорний ка-

жан, що вирвавсь із його грудей, долітав до вікна
з двома

круглими і двома простокутними шибочками, вдаряв
у них

з розмаху грудьми, і шибочки починали раптом
червоніти

в його визорі, обливаючись кров'ю. Від того
починало бо-

літи його серце і знову ставало з дерев'яного
живим, і той

біль, що пробивав груди, як стріла, тягся
стрілою-таки в

глибину, розчиняючись серед синьої тьми. Відтак
тьмою

наливався він весь, і ніс її разом з собою до
свого жовто-

червоного вікна.

4

Заходив до обійстя і перше, що робив,
зачиняв ворота.

Потім перевіряв, чи добре зачинено хлів, ставив
на місце

вила чи лопату, відтак оглядався, чи не треба чого
зробити

ще. Затим ішов до дверей і штовхав їх перед себе.
Вищали

тонко, гостро й сердито, і він опинявся в темних
сінях, де

пахло квасним тістом. Штовхав другі
двері — в хаті блимав

каганець, а в хиткому світлі снувала, стелячи на
полу, його

жінка.

—Їсти будеш? —питала втомлено.

Хитав заперечно головою і сідав на
лаву. Тоді вона, не

питаючи, ставила на стіл, що було. Подавала й
травник, але

він випивав усього ковток. Кидав до рота вареника
і довго

його жував. Жінка роздягалася, готуючись до сну, і
в хаті

тихо шелестіла одежа. Брав другого вареника і
клав до рота.

Тиша була така, що все навдокіл подзвонювало.
Петро їв

вареники, але не відчував смаку.

197

— Ти б у собі того не тримав!—казала
несміливо жін-

ка, стаючи серед хати в самій сорочці.

— А що, бити мені тебе?

— Чого мене бити, чи ж я винувата?

Він мовчав. Сидів і тупо впирався поглядом в голі
дошки

столу.

— Коли тобі з того легше, то й побий,—
казала так само

несміливо жінка.

Зводив на неї злякані очі, і в ньому на
мить і справді

щось закипало.

— Сам знаєш, непотрібно воно мені,—
мовила вона.—

Задля тебе мучуся...

Він зітхав голосно і відсовував
тарілку. Вставав з-за сто-

лу і починав шумко роздягатись і собі.

Жінка лягала, і під нею рипіли дошки
полу. Він дмухав на

каганець і залазив на піл і собі.

Лежав горілиць і майже не дихав. Жінка
біля нього по-

чинала сопти: засинала. Очі звикали до темряви, і
довкола

поступово прояснювалося. Вливав мерехтливе
сяйво місяць,

котрий спинивсь у горішній круглій шибочці і
майже всю

затулив. Петро дивився на той місяць — холодне
величезне

око, що пильно світило до нього, і йому здавалося,
що роз-

тає тут, на ложі, мов шматок криги. Стає все тонший
і тон-

ший, крихкіший і безтілесніший, от-от має
зникнути з цьо-

го світу, не лишивши після себе нічого, навіть
води. Був

тільки тінню у світі, яка існує, доки світить
сонце. Не мав

тіла і не мав думок. Ставав тільки темним
окреслям чогось

більшого, якогось себе незвіданого, себе неймовірного та

живого.

— Спи,— сказала крізь сон жінка.—
Дасть бог, скінчи-

ться наша мука і знову заживемо по-людському.

— Я до тебе нічого не маю,— сказав чи
подумав він,—

але здається мені часом: якийсь гад поселивсь у
нашому

домі.

Він прислухався сторожко і почув у
глибокій тиші, що

покривала хату, обережний шерех. Щось велике,
сухе й ша-

рудяве повзло по долівці, прямкуючи просто сюди,
до полу,

щось чорне й непрозоре, щільне і слизьке, що пахло
пітним

чоловічим тілом, щось лускате, безноге й
безконечне, як

ніч. Він розширював очі і нерушно лежав навзнак.

Місяць почав меншати й меншати,
начебто набридло

йому стояти близько до землі, а захотілося
політати в не-

бесах, і летів він все далі й далі в глибину, до
тієї зірки,

що завжди його супроводить; десь там вони
зустрінуться,

де він зможе бути однакового з нею розміру. І ось
уже він

198

став такий, як зірка, на той рух усі
інші зорі відсунулись

у глибінь, через те й сталося те диво: небо зовсім
почор-

ніло, і палали на ньому лише дві зірки. На те
непрозорою

тьмою покрилася вся земля, а може, під цю хвилю
всі на

ній заснули, і в темряві трісло одне з гадючих
яєць, покла-

дених неподалік Петрового дому,— з нього вилізло
малень-

ке чорне гаденя. Воно поповзло просто на Петровий
город,

і, повзучи, росло й більшало,
і, доки дісталося до Петро-

вого порога, стало-таки велике, сухе й шарудяве. І
вповзло

воно в хату, де звело голову і принюхалося. Почуло
запах

недоїдених вареників на столі і запах травнику,
хоч штоф

і було заткнуто, вилізло по-домонтарському на лаву і, сів-

ши на стіл (мусило вигнути для цього довге, звинне
тіло),

витягло закривку, перехилило штоф і налило
травнику.

Випило, як п'є безрукий, бо й 'було безруке, тобто
узяло

чарку в губи і перекинуло в себе. Після того
поцмакало

смачно і схопило чимдуж
вареника, щоб з'їсти. Так воно

пило й заїдало, доки не лишився порожній штоф і
доки не

з'їлись усі вареники, тоді сито відригнуло й
зітхнуло. Ди-

вилося п'яними очима й шукало, чого б з'їсти тут
іще. По-

бачило висунутого з печі горщика і, скочивши з лави, по-

повзло туди. Тут і справді були вареники, і воно
вклало

і їх. Тоді підповзло до полу, де спав Петро з
жінкою, і за-

тишно вмостилося поміж них.

5

— Таки не моя вина, що ми бездітні,—
сказала Гайду-

чиха, і він зустрів ті слова настороженим,
болісним і трі-

потливим поглядом.

— Дивишся, наче я винувата,— заплакала
раптом жінка,

і сльози густо посипалися з її очей.

— Навіщо ж ти його прийняла? — спитав
він.

— Бо ти не сказав нічого проти,—
прожебоніла жінка.

Петро сидів на лаві, спустивши голову

— То от як він забирає
в мене борг,— сказав незнайо-

мим, здавленим голосом.— Хоче, щоб його дитину
вигоду-

вали.

— А може, це бог захотів, щоб не жили ми
бездітно,—

несміливо обізвалася жінка.— І добро наше
встеріг, і ди-

тину послав...

Петро шумко звівсь із лави, ніздрі його
тріпотіли.

— Бог, кажеш? — спитав з такою люттю, що
жінка від-

ступила злякано.— Бог на гріх не штовхає. Бог
карає за

гріх.

— Я не те сказала,— прожебоніла жінка.

199

— Не те?! — закричав він, схопивши її за
барки і затру-

сивши.— Бо не казав я тобі його приймати!

— Але ж не забороняв?

— Не забороняв, бо хотів, щоб ти це на
себе взяла. Щоб

ти сама згодилася жити у злиднях, але з честю!

Тоді вона впала перед ним на коліна і
звела заплакане,

перекривлене лице.

— Убий мене, Петре. Я думала, для тебе
це чиню, щоб

жили ми по-людському. Гадала, минеться це і спливе
з нас,

як вода.

— Це не вода, а смола,— сказав він,
відходячи. Опустив

руки і знову став задуманий. Знову подивився на
неї зату-

маненим, погаслим поглядом і впустився на лаву,
віддихую-

чи. Тоді звів на неї очі: і досі стояла навколішки
серед хати

й ламала з розпуки пальці.

— А не чуєш вночі якогось шамотіння? —
спитав насто-

рожено.

— Та бог з тобою, Петре! Якого там
шамотіння?

— Майже щоночі прокидаюся,— сказав
він так само на-

сторожено.— І чую, щось таки вповза в нашу хату,
начебто

гад...

— Я нічого не чула,— похитала вона
головою і подиви-

лася на нього перестрашено.

— То, може, це мені причулося,— сказав
полегшено.—

Ніч, то й сниться казна-що!

— Звісно, сниться,— сказала жінка,
зводячись.— Дума-

єш про це весь час, от воно й привиджується.

— А ти про це не думаєш? — спитав знову
настороже-

но.— Нічого тобі не сниться?

Вона махнула болісно рукою і почала
поратися біля печі.

Петро встав, підтяг на штанях очкур, бо дуже вихуд
за

цей час, аж штани на ньому не трималися.
Пішов до дверей,
однак спинився й засвітив гарячими
очима.

— Я одного боюся, жінко. Чи не той це,
про якого зга-

дувати в хаті не годиться?

Жінка відсахнулась і злякано
перехрестилася.

— Та бог з тобою, чоловіче! — згукнула
вражено.

Тоді обличчя його стало хитре й лукаве, а очі
примру-

жилися.

— А ти перевір його, перевір!

— Як же це перевіриш?

— Дряпни його чи вріж... Подивися, чи не
чорна тече

в нього кров.

200

6

— Ось і добре, що тебе побачив,— сказав
Тиміш Мохна,

вступаючи у хвіртку.— А то домовилися знатися
поміж

себе, а ти мене як чумного обходиш...

Тиміш підморгнув Петрові, а той
безрушно стояв серед

двору й тільки дивився.

— Отож запрошую тебе і жінку твою на
погуляння,—

сказав весело Тиміш і провів рукою в напрямку
свого дво-

ру.— Вже я й музик запросив: Михайла Базавлука і
Карпа

Василенка. Юсько Корнієнко в мене гостює, Клим
Стокоз

і фактор індукаторський Стефан.

Петро подивився на Тимоша здивовано й
зацікавлено.

Брови йото зламалися, а очі стали тихі, майже
голубі.

— Щось хотів спитати, Петре? — глянув
на нього Ти-

міш.

— Чи вже казала тобі моя жінка, що
дитину від тебе

матиме? — спитав Петро скоромовкою.

— Вже і ти знаєш,— добродушно озвався
Тиміш.

На те Петро показав зуби, оскалюючись.

— А хто годуватиме дитину? — спитав
поважно.— Ро-

ститиме і до пуття доводитиме?

— Звісно, ги,— сказав Тиміш
по-дружньому і поклав на

Петрове плече руку.— Отак і віддаси мені свій
борг. Нічого

ти мені не будеш винен, а я тобі...

— Значить, не твій я вже боржник,
Тимоше? — спитав

Петро, змружуючи одне око.

— Оце я й хотів тобі сказати,— зняв
Тиміш з Петрового

плеча руку.— І жінку твою залишу в спокої. А людей
при-

кликав, щоб віддачу боргу засвідчили.

— Ти добрий, Тимоше, правда, ти добрий?

Тиміш глянув на ошкірене Петрове лице і
мимовільно

погасив усміх.

— Ти, Петре, на мене серця не май,—
сказав.— Не робив

я нічого без твого відома й без угоди. Твоя жінка
теж твою

волю вчинила, і не май озлості й на неї.

Він підійшов до Петра близько й
задихав, грізно поблис-

куючи очима.

— А я до тебе нічого й не маю,—
знітився Петро.—

Коли йти на те гостювання?

— Та зараз і підете. Тільки щоб мені
тихо був!..

Пішов до дверей і переступив поріг. І побачив
Петро його

могутню спину, широчезні плечі, прикриті
кунтушем, і мас-

ну шию. Від того засмикалася нервово ліва Петрова
брова,

він проковтнув сухий, іржавий клубок, що застряг
у горлі,

201

а очі метнулися по дворі, шукаючи
захистку. Відтак зда-

лося, що шарудіння Тимошевоі одежі, коли той
відходив

од нього, і було тим шарудінням, що чув його вночі;
йому

раптом захотілося заплющити очі й закричати на
все горло

тонко й пронизливо, щоб той крик досяг аж туди,
під хма-

ри, щоб стрепенулися всі батуринці і
стривожилися, щоб

вискочили із хати Тимофій і Гайдучиха, щоб хмари
зірва-

лися там, у небі, з припону і впали на землю,
покрили

і сховали світ і його в ньому, щоб темрява прийшла
і по-

гасло сонце; щоб його крик підхопили люди й
собаки і ска-

жена паніка учинилася; щоб зник він у власному
крикові

і ніколи-ніколи сюди не повертався.

Але нічого того не сталося, бо зарипіли
незмащені двері,

і в них постало обличчя його жінки, а за нею і
Тимошеве,

яке усміхалося, Гайдучиха ж йшла до чоловіка з
мертвим

лицем.

— Чуєш, Петре,— сказала вона мляво.—
Тиміш запро-

шує нас на погуляння, то чи підемо?

На те струснув Петро з себе
заціпеніння і знову ошкі-

рився.

— Каже йти, то підем,— мовив і мимохіть
лапнув себе

на грудях, наче мав там щось сховане.

— Та мені здавалося: нездоровий ти
сьогодні.

— Вип'є чарку і поздоровшає,— сказав
весело Тиміш.—

Окрім того, з нього знаменитий танцюриста, чи не
так,

Петре?

— А так,— струснув русявим чубом
Петро.

— Коли так, то ходімо, бо вже
зачекалися і гості мої,

й музики.

І тільки тепер помітив Петро, що день
сьогодні похмурий,

що хмарам небагато й треба, щоб упасти на землю, і
йому

додумалося, що небо, очевидно, почуло той його
крик —

небо не тільки знає і бачить, що відбувається, а
відає і на-

перед призначене. Через те зовсім заспокоївся
Петро, і його

обличчя трохи зрожевіло, а очі пригасли;
дивлячись на

нього, такого зміненого, помалу заспокоїлася й
Гайдучиха

і почала краєм вуха слухати, що оповідає їй Тиміш,
а опо-

відав він щось-таки веселе, бо очі його
поблискували смі-

хом. Вони ж з Петром відповідали на те його смішкування,

хоч ні одне, ні друге не чули його оповідання —
всміха-

лися тільки для годиться.

Отак дійшли до Тимошевого обійстя, в
хаті їх привітно

зустріла Тимошиха, ще не стара і ладна, але якась
приму-

202

чена. Зустріли їх веселими голосами
Юсько Корнієнко,

Клим Стокоз та індукаторський фактор Стефан із
жінками.

Музики заграли назустріч, а Тиміш, перекрикуючи
музик,

сказав, що нехай не погребують за честь, виказану
їм по-

сусідському. Нічого не одказав на те Петро,
натомість

озвалася Гайдучиха, дякуючи, але так тихо, що за
музи-

ками навряд чи Тиміш її почув.

Стіл було заставлено їжею й питвом, і
вони всі з шумом

посідали і випили по першій чарці. Почали
заїдати, і з усіх

тільки Петро нічого не куштував. Пив, і в очах
його почали

запалюватися веселі іскри, а коли музики заграли
"Мете-

лицю", устав з-за столу і притупнув ногою.
Стріпнув чубом

і звів руку, виходячи, тоді як другою взявся о бік.
Всі пі-

шли за ним, лаштуючись у коло лицем досередини,
власне,

лицем до нього, Петра Гайдученка, бо всі
мимовільно від-

чули, що саме він тут проводить. Взялися за руки і
пішли

по колу; на кінець восьмого кроку всі одночасно,
не роз'-

єднуючи рук, повернулись у протилежний бік. Тоді
в танок

пішов Петро, розвів руки і почав крутитися, як
муха в

окропі. Зрештою підступив до Гайдучихи і став до
неї об-

личчям. Вони взялися під праві руки і перемінним
кроком

почали обертатися, як ходить по небі сонце. Петро
взяв

Тимошиху під ліву руку і почав рухатись у
зворотному на-

прямі, як ходить сонце. Обходив усіх один за
одним, доки

не спинився супроти Тимоша. Прокрутився з
Тимошем і ми-

мовільно пристукнув закаблуком Мохну по нозі.
Тиміш

засичав і сердито блимнув на Петра, але той уже
йшов до

своєї жінки з випростаною головою, з блискучими
очима

і радісною усмішкою на вустах.

Так вони танцювали не один і не два
рази, і завжди ви-

ходило, що останнім опинявся чи Петро, чи Тиміш, і
по

черзі давили вони один одного закаблуками, аж
сичали з

болю, і знову починався той-таки плин. Здавалося,
поза-

бували про час та міру і вже добряче упріли, але
всіх живив

незбагненний вогонь, тож тупали вони, крутилися й
повер-

талися, аж доки найслабша з усіх, Тимошиха, не
сіла зне-

можено на лаву. На те замовкли втомлені музики і
присіли

до столу, щоб покріпитися, покріплялися й вони
всі — їли,

ніби хотіли насититися на
тиждень чи й на два. Гайдучиха

трохи тривожно зиркала на чоловіка, бо давно не
бачила

його таким веселим, а він, помітивши її
насторожений по-

гляд, підморгнув легковажно і всміхнувся. Був
достеменно

такий, як раніше, коли вони побралися, саме оця
його весе-

лість та рухливість і привабили колись її до
нього, бо сама

була дівчиною повільна й несмілива, тепер же
прочувала

203

у тому його збудженні щось
неприродно-незвикле. Тоді

встав Тиміш, набряклий від випитого та з'їденого,
і його

гарне широке обличчя заблищало від поту.

— Я, Тиміш Мохна, зголошую тут
урочисто,— сказав

він і подивився на Петра,— що сусід мій Петро
Гайдученко

повернув мені сповна борг, який я йому вділяв, на
що по-

вертаю йому квит, що потім при вас, свідках,
упишемо в ак-

тові книги.

Він вийняв квит і подав Петрові, і той,
граючи веселим

усміхом та блискочучи очима, порвав його на
дрібні клап-

тики і підкинув угору. І заряхтіло над столом від
безлічі

метеликів, а всі загомоніли, засміялися і
заплескали в до-

лоні, Тиміш та Петро вийшли з-за столу, обнялися, і
Мохна

шепнув Гайдученкові на вухо:

— От бачиш, Петре, тепер уже ти вільний!

Поплескав по плечі і відійшов, показавши Петру
широку

спину і червону шию. По тому стрепенувся дивно
Гайдучен-

ко, бо почув раптом знайомий шелест і шарудіння.
Тіло

Тимошеве почало гойдатись у його очах і
розпливатися. За

мент він побачив, що по кімнаті йде, пострибуючи
на хвості,

грубий, лиснющий гад і сичить, повертаючи
врізнобіч го-

лову. Тоді-то й вирвався з горла у Петра той крик,
що

тамував його так довго, дикий, тонкий і
пронизливий; крик,

від якого всі раптом побіліли і кожному застряг у
горлі не-

прожований шматок. Гайдучиха перелякано скочила,
але

було вже пізно: незвідь-звідки з'явилась у руках у
Петра

невелика сокира, і він кинувся до Тимоша із таким
спри-

том, що той і озирнутися не встиг. Сокира вдарила
його

в голову раз і другий, і бризнула червона цівка,
досягши

аж сволока. Тиміш захитався, вирячив очі і раптом
почав

присідати. Кров залила йому обличчя, і стало воно
яскраво-

червоне. Тоді закричали й загорлали чоловіки і
завищали

жінки; Юсько Корнієнко з переляку югнув під стіл,
а Клим

Стокоз кинувся, щоб схопити Петра. Але в нього
перед

очима мигнула кривава сокирка, і Стокоз
відкинувся вбік,

тоді як Петро щосили вдарив у двері. Клим побіг за
ним

і закричав на всю силу своїх легень:

— Убили! Убили! Тимоша Мохну убили!
Держіть його,

держіте!

Петро біг по вулиці, широко викидаючи
ноги, за ним мчав

Клим Стокоз і ще кілька чоловіків, що вискочили з
дворів.

Крик розносився по цілій околиці, і ще за мить
ціла юрба

котилася вслід за Петром. Він забіг у глухий
завулок і пе-

рестрибнув через тин у обійстя Педька Бубенка.
Сам Педько

порався на городі і, побачивши незвичайну прояву,
хотів

204

її перепинити. Петро змахнув сокиркою,
і Педько злякано

сахнувся. Петро ж вискочив з другого боку на іншу
вулицю

і подався вже нею. Люди кинулись убік, щоб
перепинити

йому дорогу, з другого боку з'явилась ще одна юрба
з на-

казним отаманом Данилом Харевським. Петро
врізався

просто в людей, махаючи на всі боки сокирою, і
люди роз-

сипалися, мимовільно даючи йому дорогу. Відтак
кинулися

за ним, і вже дві юрби мчали вслід за втікачем.
Ламали по

дорозі тини, узброюючись палицями, важко дихали і
блиско-

тіли очима: запахом крові раптом на всіх повіяло.

Тимоша Мохну тим часом винесли на
подвір'я, коло ньо-

го вже порався міський цилюрник. Тиміш стогнав, а
коло

нього тихенько скиглили Тимошиха і Гайдучиха.
Юсько

Корнієнко ходив по двориську і ламав на руках
пальці.

— Я був уже його схопив,— казав він
незвідь до кого.—

Тільки ж він з тією сокирою... ледве мені голови не
проло-

мив.

Ходив туди й сюди і повторював ту фразу
без кінця,

вряди-годи спиняючись і прислухаючись до
колотнечі, що

зчинилась на кутку.

А тим часом, як загнаний звір, мчав із
однієї вулиці на

іншу Петро Гайдученко, перескакував тини,
толочив городи,

вривавсь у садки і знову вистрибував на вулицю.
Але скрізь

бачив юрбу, що виривалася проти нього з
розмаханим па-

ліччям і роздертими у крикові ротами, і знову
стрибав через

тин. До нього кидалися господарі обійсть і пси,
але він про-

валив одному псу голову, а Івана Дячка, що зміг
схопити

його, вкусив за руку. Після того скочив у завулок
і помчав

у той бік, де жив сам.

Заскочив у сіни і став у дверях,
світячи кривавою соки-

рою. Очі його палахкотіли, груди ходили ходором, в
той

час, як двір заповнявся людьми. Кілька сміливіших
кину-

лися на Петра з палицями, але той зручно відбився
соки-

рою.

— Стривайте, люди,— сказав, зайшовши у
двір, війт Се-

мен Герасименко.— Я побалакаю з ним... Гей,
Петре,— ска-

зав він владно.— Кинь сокиру і йди з нами у ратуш.

— Хто до мене підійде, розчереплю
голову,— прохрипів

Петро.

— Заговорюйте тут його,— шепнув
Герасименку осаву-

ла Савка.— Я обійду ззаду.

— Це балакаю до тебе я, Семен
Герасименко,— голосно

сказав війт.— Коли не хочеш, щоб тебе вбили,
віддайся і пі-

деш з нами у ратуш.

205

— Не піддамся я вам! — крикнув Петро.—
Хоч би ви

мене на часточки порубали.

— Чи ти сказився, Петре? ——— сказав
Клим Стокоз.—

Що це з тобою подіялося?

— Що подіялося, сам знаю,— сказав
Петро.— А вам до

того діла немає...

— Навіщо ти зарубав Тимоша Мохну? —
спитав Іван

Дячок.

— Це він і я знаємо,— сказав Петро.— І
це наш із ним

справунок.

Осавула Савка тим часом висадив хатнє
вікно, і не встиг

Петро й повернутися на скрип дверей, як схопив
його ззаду

на руки. Тоді схитнулася юрба і кинулася на Петра.
За-

свистіли палиці, і закричав тонко й пронизливо
Петро.

— Ану розступіться, люди,— кинувся
війт Герасимен-

ко.— В'яжіте його і ведіть на ратуш.

Петра в'язали так, що в нього хруптіли
кістки. Він уже

не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.

8

Його поставили перед сотником Федором
Даниловичем,

наказним отаманом Данилом Харевським, війтом
Семеном

Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було
багато

цікавих послухати цей перший розпит.

— Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив
Тимоша Мох-

ну? — спитав сотник.

— Я вбив його,— відказав Петро.

— Чи живий він іще, пане війте?

— Ще живий,— сказав війт,— але
непритомний.

— Скажи нам, Гайдученку, причину, через
віщо ти за-

бив Мохну,— сказав сотник.

— Причину цю виповість він сам,—
відповів Петро.—

А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.

— Ти вів себе, як захвоцаний,— сказав
сотник,— але від-

повідаєш розумно.

— Це в нього буває,— виступила перед
суд Гайдучиха.—

Якесь наслання часом на нього находить, панове
урядові,

що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно
гово-

рить, а коли як без розуму стає.

Петро повернув голову, щоб подивитися
на жінку, але

вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом.
Тоді дивне

страждання поступило йому на обличчі.

— Суд не може розглядати цю справу,
доки не оскар-

жить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а
коли

він помре безсловесно, його рід,— сказав
сотник.— І поки те

206

станеться, забийте Петра в кайдани і
прикуйте перед рату-

шем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.

Він звівся, а разом із ним звелися й
інші і вийшли з ра-

тушу. Решта дивилася, як куватимуть Петра
Гайдученка...

Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього
порався цилюр-

ник, голова в Тимоша була зав'язана, а обличчя —
наче

паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді
виривавсь

із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і
тоненько схли-

пувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула
ве-

ликими нетямущими очима на сотника, який заходив

У двір.

— Чи не приходив до пам'яті? — спитав
тихо сотник.

Жінка кволо похитала головою.

— Може і не прийти,— спокійно сказав
цилюрник.— Два

удари сокирою по голові — цього забагато.

Сотник перемнувся з ноги на ногу: у
дворі пахло кро-

в'ю.

— Може, висловить свою долю щодо
вбійника,— сказав

нарешті сотник,— запам'ятайте...

Повернувся на закаблуках, а за його
спиною знову тихо

заскиглила Тимошиха.

Попростував на ратуш, і люди, які йшли
за ним з ціка-

вості, почали помалу розходитися. Він же йшов,
наче не

було за ним супроводу, спустив сиву голову й
задумався.

Тільки біля ратушу знову звів очі: закутий у
ручні та ножні

заліза, сидів тут Петро. Був припнутий, крім того,
чепою

до стіни, і кожен його рух озивався металевим
дзвоном.

Оподалік стояло кілька цікавих, які тому не
розійшлися, що

побачили сотника.

— Живий ще Тимоха? — спитав Іван Дячок.

— Слава богу,— відказав сотник.— Але
надія в нього не-

велика.

Люди перезирнулися і потягли по вулиці
в напрямі Мох-

ниного обійстя. Сотник підійшов до зібганого у
грудку

Петра і спинився за крок од нього.

— То чим ви з Тимошем не поділили, га?

Петро звів сині спокійні очі, але за мить знову їх
опу-

стив.

— Надто тихий ти, Петре,— сказав
сотник.— Дурний

був Тимоха; таких тихих, як ти, найбільше
оберігатися

треба.

Петро тихо схлипнув і відвернувся.
Сотник зітхнув, пере-

мнувся з ноги на ногу і труснув вусами.

— Дурні ви обоє,— сказав сердито і,
повернувшись, не-

квапно відійшов.

207

9

Петро скоцюрбивсь у своїх ланцях і,
спустивши голову на

груди, сидів так доти, доки не спала на землю ніч.
Була та

ніч невимовне чорна, як і та, коли зник був із неба
місяць.

Вже давно затихли вечірні звуки, і місто навколо
спало,

навіть пси перестали лементувати. Тоді тільки
розплющив

очі Петро, але від того не стало йому видніше.
Дивився

туди, де ховалась у темряві його хата, і тихі
часті сльози

почали випливати йому на закостеніле обличчя,
вимиваючи

з душі відчай та гіркоту. Відчував, що від тих
сліз вільгот-

ніше було йому дихати і начебто послабли на ногах
кай-

дани. Тіло полегшало і стало майже невагоме. Тоді
він і по-

чув тихі, м'які кроки, але
через ті сльози, що лилися йому

з очей, не примітив, хто ж то до нього простує.
Тихий

шелест одежі причувся зовсім поруч, він пізнав,
що так

шелестить тільки одежа жіноча. Жінка спинилася
біля нього,

і він звів до неї заплакане лице.

— Ти? — спитав, гадаючи, що це
Гайдучиха.

Але не побачив її лиця й не почув голосу. Жінка
уклякла

біля нього і втерла, як маленькому, сльози.

— Зараз тобі полегшає,— прошепотіла
вона.— Принесла

тобі води, щоб умився й напився.

Він зчудувався: голос, який почув, не
був знайомий. Жін-

ка ж, певне, принесла з собою відро, бо сплеснуло
водою,

і він побачив, що ця вода світиться в ясній,
ніжній долоні,

що нагадувала пелюстку квітки. Рука торкнулася
його об-

личчя й вмила його. І потекли йому на шию й плечі
запашні

іскристі струмені, а він раптом згукнув
здивовано, бо про-

ясніла від того темінь і побачив він ліс, густо
зарослий ліле-

ями й маками.

— Трохи тобі допоможу,— прошепотіла
жінка.— Покажи

мені, де тебе болить?

Він показав на руки і ноги, і жінка
плеснула на них во-

дою. Тепло і радісно йому зробилося, і захотілося
побачити

свою невидиму й досі благодійницю.

— Хто ти і чому до мене прийшла? —
спитав тихо.

— Так уже не пізнаєш? —проказала
жінка.—Чи багато

благодійниць може до тебе зараз прийти?

— Не гідний я твоєї ласки,— сказав він.

Знову подивився туди, де бачив луг,
зарослий крином

та маками, і йому здалося, що він таки й справді
пізнає, хто

до нього завітав. Але не міг повірити в таке
велике щастя,

не міг і не смів.

— Невже це ти, Жінко з цвіту? —
прошепотів він.

208

Бона зітхнула тут, коло нього,
простягла долоню і знову-

таки, як маленького, тихо погладила по волоссі.

— Жінка з цвіту! — прошепотів він
зворушено.— Боже

мій, за віщо мені таке щастя?

Вона знову зітхнула і звелася.
Вдивлявсь у неї з гострою

пожадністю і, хоч і тепер не побачив її обличчя,
уздрів її

шати. Так, це було біле й червоне пелюстя — біле
світліло

в темені, а червоне горіло. Почув неземний запах,
що від-

ходив од неї, і не хотів, не бажав, щоб вона так
швидко його

покинула. Хотів їй щось сказати, вже смикнувся,
задзве-

нівши ланцюгами, хотів висповідатися і попросити
прощен-

ня, хотів бозна-чого, але натомість знову потекли
йому на

обличчя тихі, покірливі сльози.

— Плач,— сказала лагідно Жінка з цвіту.— Плач,
Петре,

бо печаль свята І

Тоді він побачив ще одне диво. На
голову жінці почала

опускатися кругла іскриста зоря. Спершу ковзнула
їй на

праве плече і освітила прегарне, але таки
незнайоме облич-

чя, відтак перекотилася на ліве плече і догоріла,
розливши

м'яке червонясте світло.

— Дякую тобі, що прийшла, Жінко з
цвіту,— сказав

він.— Тепер мені і вмерти не страшно. Не знайшов я
ін-

шого способу, щоб захистити себе і дім свій —
немає в мене

вже дому.

— Випий води,— сказала Жінка з цвіту й
піднесла йому

до вуст складені човником долоні.

Він випив ту воду пожадливо. Тоді Жінка
з цвіту знову

набрала повну пригорщ і знову піднесла. Він випив
і це,

а по тому зморено відкинувся до стіни, до якої був
прику-

тий.

Жінка похилилася, щоб підняти з трави
коромисло. На-

клала відра і взяла на плече. Постояла якийсь час,
дивля-

чись на нього, і знову не бачив він її обличчя, а
тільки тінь.

Зашаруділа одежа — Жінка з цвіту пішла. Ішла
через дво-

рище ратушу, і там, де ступала, виростали квіти.
Петро

зачудовано на все те дивився, бо одна нога Жінки з
цвіту

лишала квітку білу, а друга -- червону.

— Постій!—гукнув він їй услід.—Ти
поранила ногу!

Жінка спинилася і знову озирнулася до нього. І
здалося

йому, хоч не бачив її обличчя, що зовсім печальний
був її

погляд. І він не гукав на неї більше. Притулив
долоню до

очей, бо пізнав причину, чому кривавився той
другий слід.

Пізнав, але нічого не сказав, адже сам був у тому
винува-

тий.

209

10

Вранці в міський уряд прийшли цилюрник
і Тимошевий

родич Степан Мохна. Минули скуленого під стіною
Петра

і зайшли у ратуш. Тут уже був війт Семен
Герасименко,

міський писар і один із бурмистрів.

— То що Тиміш Мохна? — спитав війт.

Цилюрник із Степаном перехрестилися.

— Відійшов сьогодні вночі,— сказав
поважно цилюрник.

— Чи приходив він до пам'яті?

— Оце ми хочемо і заявити панам
урядовим,— відповів

Степан.

— Він прийшов до пам'яті вчора пізно
ввечері,— сказав

цилюрник.— Була при цьому його жона Тимошиха,
Степан

Мохна,— він хитнув рукою на родича,— брат
Тимофііхи

Гнат Бубенко і я.

У цей час зайшов до ратушу й сотник
Федір Данилович.

Став, опустив вуса й слухав.

— Тиміш заговорив,— мовив цилюрник,—
і заговорив

притомно...

Він замовк, і війтові довелося його підігнати:

— Що ж сказав про свого вбивцю?

— Сказав,— увійшов у мову Степан
Мохна,— щоб Петра

Гайдученка не лаяли, а про себе він сказав: "Так
мені бог

дав..." І не благословив Гайдученкової смерті...

В ратушу зависла тиша. Війт
перезирнувся з бурмистром,

а сотник звів голову й пильно подивився на
цилюрника та

Степана Мохну.

— Це була остання воля покійника?

Вони хитнули згідно головами.

— Це була остання його воля,— сказав
цилюрник.

На те сотник зітхнув.

— Запишіть це, пане писарю, до міських
книг,— сказав

неквапно.— А ви, пане війте, накажіть розкувати
Петра

Гайдученка.

Він вийшов з ратушу разом з цилюрником
та Степаном

Мохною. Степан та цилюрник подалися по домівках,
а сот-

ник підійшов до прикутого Петра.

— Помер Тиміш Мохна,— сказав він, і
Петро здригнув-

ся, злякано на нього подивившись.

— Коли?

— Сьогодні вночі,—сказав сотник.—Але
тобі поталанило.

— Виповів свою волю? — швидко спитав
Петро.

— Атож. Не благословив він твоєї
смерті. Можеш раді-

ти, зараз прийде коваль і тебе розкує.

210

Але Петро, здавалося, не радів. Дивився
на сотника ве-

ликими, слізливими, синіми очима.

— Не знаю, Петре, чи ти божевільний, чи
наговорили

на тебе, але я не хотів би, щоб ти й далі жив у моїй
сотні.

— Відаю про це,— сказав спроквола
Петро.— Не буде

мені тут життя!

— Атож! —мовив сотник.—Мохни—сильний
рід, і на-

вряд чи вибачать тобі уразу.

— Я вже думав про це,— видихнув
Петро.— Сьогодні

вночі...

— Знав, що Тиміш тебе помилує?

— Знав,— шепнув Петро.

— Може, розкажеш, що там у вас вийшло?

— Ні,— сказав Петро Гайдученко.—
Розсудити має мене

тільки бог...

— Не про суд я говорю,— мовив сотник.—
Людський

суд уже своє розсудив. Питаюсь, як людина в
людини.

Петро звів очі, і вони на мить стали холодні.

— Хочете бути добрим, пане сотнику? Чи
думаєте: все

може улягати вашій волі?

— А чи зле, що хочу бути добрим?—спитав
Данило-

вич.

— Ви сильний світу цього, пане сотнику.
І добро ваше —

сама тільки сила...

Він відвернувся і побачив, що іде по
вулиці коваль. Мо-

гутній і товстий, ніс за плечем лантух з
ковальським при-

ладдям і, певне, зовсім не поспішав, бо чоботи
його надто

поволеньки товкли куряву.

— Не дурну річ ти
виповів,— сказав сотник, смикаючи

себе за вус.— Але і силі потрібно добра. Більше,
може, ніж

вам, тим, хто простотою своєю величається.

11

Петро Гайдученко пішов з міста, не
заходячи попроща-

тися і з жінкою, і все наче тьмою покрилося —
відрізався

від міста навік. Тож єдине, що мав зараз,— це
клапоть до-

роги перед собою, який вів його і вів. В пітьмі ж,
що кла-

лася позаду, втонуло все, що пережив: обличчя, з
якими

входив у стосунок, і речі, до яких торкався. Всі
справи, які

мав у тому світі, згасли, як свічки, і не стало їх,
як не стає

вгорілої олії. Всі слова, вимовлені в тому світі,
стали наче

опале листя, і тільки клапоть дороги був для
нього світлий

та живий...

Можливо, десь у цей-таки час вийшов із
Лохвиці Петро

Запаренко, а з Конотопа Петро Легенький, і йшли
вони з

різних боків в одне місце, можливо, в
Рудівку, де злилися

в одного чоловіка, бо мали одне ім'я і були поміж
себе як

близнята. Одна сила вела ЇХ по різних дорогах, і
всі три

не мали над головою даху. їхній шлях з'єднавсь у
моїх дум-

ках, і, може, недаремно я так ними зацікавився —
всі вони

складали в певний спосіб мене самого. Можливо,
були ча-

стинами мого розпорошеного єства, бо будь-який
чоловік

має на землі не одне своє подобенство. Ті
подобенства жи-

вуть осібним життям, вони, можливо, ніколи не
сходяться

в живому світі, бо й не потрібно це, але думають і
відчува-

ють однаково. Вони одне невідомого цілого, яке
ніколи не

усвідомлює себе, але перед небом це істота одна.

Я думаю таке, замкнувшись у порожньому
домі і від-

чуваючи у собі ту дивовижну з'єднаність з людьми,
яких

ніколи не взнаю, був навіть певний, що і зовні
вони подібні

один до одного. Може тому, підійшов до дзеркала і
поди-

вився на того Петра утеклого — онде він, переді
мною,

русявий і з синіми очима. Онде він — насторожено
диви-

ться на світ і не належить до сильних та певних.
Не може

втриматись у тих рамцях, що їх накреслює доля, і
не може

жити спокійно. Невздогоди падають дивним чином
на його

голову, і диво тільки в тому, що серед них усіх
тільки я ще

не викинутий із звичної шкаралущі. Але певності
не від-

чуваю і я — не знаю, що спіткає мене завтра і чи не
дове-

деться й мені рушати назустріч отим своїм Петрам,
одного

з яких уже напевне нема. Його проковтнули
рудувато-чер-

вонясті рудівські поля, і чи Запаренко то,
Легенький, чи

Гайдученко — не має це особливого значення. Має
зна-

чення інше: є у світі сильні і кволі, впевнені і
невпевнені, є

ті, що живуть без задуми, а є ті, що доля їхня — від
думок

усихати. Однак в усіх б'ється живе серце, всі
мають ши-

роке й тепле бажання бачити світ — чи ж
найнепотрібніші

таки зайві у світі?

Ці питання привіяв мені вітер, який і
досі б'ється в мої

шиби, наче птиці стукають у них крильми.

Я теж уписаний у круговерть людського
буття як зви-

чайна істота, нічим від інших не відмінна. І в
мені спалахує

той-таки відчай: не хочу і не можу бути як трава.
Через це

й долинає до мене у вікно вічний поклик, і кличе
покинути

ці порожні стіни, котрі так легко продуває вітер.
Мій не-

спокій і є свідченням того. Відтак боюся, що
покину-гаки

це тимчасове пристанище — дах порожнього дому, і
стану

під голе небо. Там зможу закинути голову і
порозмовляти

з високістю. В мене є що спитати, як є що спитати в
усіх

тих Петрів утеклих, що про них я тут написав. Але є
у мені

212

і страх інший. Не зовсім безпечний цей
мій порив — ба-

жання ввійти в сокровенне. Ще дід мій казав: був і
є на

землі вічний закон, якого треба боятися
переступити: той,

до кого являється віще одкровення, перестає жити
в цьому

світі.

ВІРШІ ПРО ПТИЦЬ,

ЩО НАПИСАВ Я IX СТРОЄМ

ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА

Що це діється зі мною в часі цьому, боже,

Хто це стукає у вікна, чом неспокій гложе

Моє серце у тривозі? Вітер б'є у шиби,

І якесь письмо таємне на шибках він вибив.

йду його я прочитати — прикиплю очима

І не можу крику свого я при тому стримать.

Хтось приклеїв крила білі, поруч — крила чорні...

Що це сталось, що послали сили необорні?

Може, вітер ці два птахи народив у лоні,

І розбилися об шиби у своїм розгоні?

Може, знак мені ці крила, що пора ладнати

В світ незвиклий свої коні, дім свій покидати?

Може, душі це пропалі стукають у дім мій,

й не розважили ті душі руху в дикім стрімі?

Може, дня і ночі знаки кинуто до мене,

Щоб забув я свій неспокій,— це таке шалене

Й незбагненнеє нашестя? Чи послались крила,

Щоб зі мною в ніч із вітром разом полетіли,

Щоб здійнявся я над світом подивитись звідти

Землю, і людей, і світ весь, а відтак летіти ..

Я сиджу самотньо в хаті, тихо тут, бездушно,

Крила є, та як дістати за тим склом нерушним?

Як добитися крізь стіни на ясний той берег?

Вікна в ґратах, і забито всі
знадвору двері!

РОЗДІЛ V

Знайда
1

Петро ішов сільською вулицею позичити
в дядька сверд-

ло. Вже він доходив до обійстя, коли пролунав з-за
тину чи

з дерева тонкий хлопчачий голос:

— Знайда! Знайда! На річці зловлений!

Петро різко роззирнувся.

— Знайда! Знайда!—закричали дві
голівки, визирнув-

ши з-за тину.

Лють струснула Петровим тілом, і, як
шалений, стрибнув

він через тин, женучись за дітьми. Хлопці тікали
через са-

док, але він схопив одного й другого за барки.

213

— Хто вас навчив так дражнити мене?
—просипів він із

такою люттю, що хлопченята заревіли в один голос.

— Це нам хлопці на вулиці сказали,—
мовив один крізь

сльози.

— А їм їхній батько,— додав другий.—
Пустіть нас, дядь-

ку Петре!..

Петро випустив хлопців, і вони
чкурнули в гущавину

саду.

Переступив через тин, але по свердло не
пішов. Махав

довгими ногами, женучи додому. Мав бліде обличчя,
губу

закусив, а очі палахкотіли. Летів, аж вітер звивав
його дов-

ге волосся.

— Не застав? — спитав батько, уздрівши
його порожні

руки.

— Я до нього не ходив,— гостро
відказав Петро.

— Що з тобою, синку? — здивувався
батько, зводячись

і дивлячись на сухе і гостре Петрове обличчя з
колючими,

розпаленими очима.

— Кажете до мене "синку",— так само
гостро відповів

Петро,— але чи син я вам?

Старий знітився і знову опустився на лаву.

— А хто ж тебе виростив і вигодував? —
спитав гірко.

— Ви мене виростили й вигодували,—
сказав сердито

Петро.—Але я вже вдруге чую: дражнять мене
знайдою.

Батько зітхнув.

— Чи легше тобі буде, коли розповім? —
сказав він.— Є

в тебе батько, ростить тебе й годує, бач, он який
парубок

вигнався, то й живи собі без біди. Все моє добро
тобі пере-

йде, не казна воно й що, але я жив ним, то й ти
житимеш.

А так стривожиш душу собі, і ні тобі добра не буде,
ні мені...

— Значить, правда, що я таки знайда?

— Та вже ж сам додуматися можеш.

— Розкажіть, як це сталося?

— Та що тут і розказувать?.. Послухав би
ти мене кра-

ще: забудь про це і не думай.

— Я вже не можу про це не думати,—
роздратовано ска-

зав Петро.— Вже й кроку ступити не можу, щоб мене
не

дражнили. А я не з тих, хто таке терпітиме. Може
вийти

так, що комусь недобре від того буде.

Аж задихався, промовляючи ці слова,
ніздрі його тріпо-

тіли, а обличчя покрилося плямами. Очі
спалахували іскра-

ми, і весь він став нашорошений, їжачкуватий та
злий.

— Шалений ти, хлопче! — сказав
батько.— І то так, що

можеш собі лиха накоїти.

— Таки шалений!...—кинув гостро Петро.

214

— Коли так, доведеться тобі оповісти,—
зітхнув батько...

Петро стояв серед хати сухий, виструнчений і
напруже-

ний. Підборіддя йому звелося, долішня губа
прикусилася,

а очі стали вузькі й пронизливі. Дивився на стіну
і не її ба-

чив, а Дніпро, яким пливе човник із засмоленою в
ньому

дитиною. Його навіть погойдувало, як ту дитину,—
спершу

вона мовчала, бо вчувалося їй, що біля материних
вона гру-

дей і несе мати н кудись. Але надто тверді були
груди, до

яких тулилася, та й не дотяглася до солодкої
пипки, з якої

можна смачно напитися, і дитина закричала, а звук
про-

рвавсь у вічко біля голови — його й почув
рибалка, що ло-

вив у затоці рибу.

— Розбив я той човник,— сказав
старий,— і побачив у

ньому дитятко, таке гарне, що замилувався. Ми із
старою

дітей не мали, то й узяли тебе. І були з тобою у
капшучку

якісь папери, але не змогли ми їх прочитати, бо
неграмот-

ні, так їх за образи й заклали... Це мати сказала
так зроби-

ти, хай, сказала, лежать...

— Покажіть мені ті папери,— попросив
він і аж затру-

сивсь із нетерплячки.

— Та що тобі з них, синку,— сказав
старий.—І ти їх не

вчитаєш.

— Хочу на них подивитися! — мовив
Петро і вже йшов

до образів, тоді як батько сумно дивився на нього.

Засунув руку і справді витяг звідти
шкіряний капшучок,

а з нього сувій, який зашелестів у його руках, і
були на то-

му папері значки, які не зміг він розгадати —
застрибали

й затанцювали перед очима.

— Спершу ми хотіли просити пана дяка,
щоб прочитав.

Та мати твоя, покійниця, відрадила. Що його
читати, ска-

зала, коли воно вже наше... Хай, сказала, так воно й
буде...

На те повернувся різко Петро до батька
і подивився щі-

линкуватими, примруженими очима.

— Зле зробили, батьку, що зберегли ці
папери... Зле

зробили, що оповіли мені все це, і що про те всі
люди нав-

коло знають...

— А може, зле я зробив, що підібрав
тебе, а не дав ри-

бам на з'їжу? — вже сердито сказав батько.— Що
мені й

тобі до людей, коли вигодували ми тебе з
пуп'яночка...

На те нічого не відказав Петро, тільки
всміхнувся тонко

й зневажливо. Відтак узяв капшучок і начепив його
шнур-

ком на шию. Повернувся різко і вийшов з хати.

Йому в вічі вдарило сонце, а перед
зором лягла широка

просторінь Дніпра. І побачив він увіч малий,
засмолений з

усіх боків човник, у якому пручалася й кричала
дитина.

215

Йому захотілося повернутись у хату і
запитати в батька про

ще одне: адже в таких човниках пускали на воду не
живих,

а мертвих дітей. Озирнувся на хату, в якій виріс, і
не від-

чув ніякого тепла — була то не його хата. Побачив
подумки

батька, який все ще сидів на лаві, сумно спустивши
голову,

і не відчув до нього любові — був то не його
батько. Стрель-

нув очима в той бік, де лежала на сільському
цвинтарі ма-

ти,— напливло на нього знайоме зморщене обличчя.
Але

не відчув і до нього любові — то була не його
матір. Зне-

важливо й презирливо подивився на село — не його
це бу-

ло село. Обвіяв його холодний, різкий струмінь, і
він закри-

жанів у ньому. Кривилися вуста, а очі знову пасли
дніпро-

ву просторінь — звідти я прийшов, подумав він.
Побачив

широку водяну дорогу, яка тяглася, скільки око
сягало, ли-

нув туди оком і серцем, і вже не жив тут, у цій
хаті, вже не

стояв на батьківському порозі. Вже й село
лишилося за

спиною, поспішав умертвити це село в собі.
Назустріч йому

повільно ступав, розміряно ставлячи надьогчені
чоботи,

старший парубок села, голова парубочої громади, в
яку і

Петро вже рік тому увійшов. Але зараз уже не знав
і пер-

шого парубка — лице мав сухе, бліде і скривлене.

— Гей ти! — сказав перший парубок.—
Чому не кланя-

єшся мені, чи ж не бачиш?

Стояв серед дороги, широко розставивши
ноги у величез-

них чоботях, узявся в боки і поблажливо та
зверхньо всмі-

хався.

— Чого хочеш? — спитав без пошанівку
Петро і засві-

тив й собі таку ж зневажливу всмішку.

— Хочу, щоб ти, знайдо і харпаку, не
забував вклоня-

тися голові парубочої громади,— гордо сказав
перший па-

рубок.

Тоді Петро повернув голову набік і
подивився на першого

парубка зизом.

— Як ти на мене сказав?
—спитав тонко, з тремом у

голосі.

— Я сказав: знайдо і харпаку! — широко
всміхнувся пер-

ший парубок.

Тоді сталося несподіване. Тонкий, як
ніж, дикий і гост-

рий погук вирвався раптом із Петрових вуст, і він
кинувся

на першого парубка з такою злобою, що той спершу
аж ро-

та розтулив. На нього посипалися шалені, пекучі й
немило-

сердні удари, тож мимоволі захистився руками —
хотів роз-

махнутись і вдарити, але щось важке кримнуло його
по

голові. Він захитався, вирячив очі, обливаючись
кров'ю, зва-

ливсь у порохняву дороги. Упав на весь розмах
велетенської

216

постаті, і Петро відкинув дрюка, якого
схопив був з межі, І

спинився, незвично виблідлий і з тонкою,
бридливою усміш-

кою на вустах.

— Закажи собі і своїй громаді знайдою
мене називати і—

процідив крізь зуби і, долаючи тремтіння вуст,
переступив

витягнуті через дорогу ноги першого парубка.
Відтак пішов

далі шляхом, ні разу й не озираючись,— після того,
що ста-

лося, вже таки напевне не було йому тут місця.

2

Викресав вогню і припалив хмиз. Спік
рибину, що її ви-

лапав у прибережному корчі, і з'їв без солі та
хліба. Відтак

ліг на розігрітий за день пісок і побачив над
собою широ-

чезне, густо засипане зорями небо. Дивився на
нього довго

й Незворушно, і воно поморгувало однотонне. Було
прохо-

лодне, далеке й чуже, і чи від того, що так широко
розсві-

талося над ним, чи від самотності, розпач
завіявся йому в

груди в припік. Захотілося Петрові завити в те
холодне

безгоміння. Щоб заспокоїтися, почав шепотіти
молитву, і

чим довше шепотів, тим
спокійніше йому ставало. Сів на

піску, схрестивши по-турецькому ноги, і задивився
на зав-

мерлу твердь річки. Здалося, що вона замерзла під
цим не-

бом, що можна ступити на неї й піти, як по льоду, що
це

саме та дорога, яку йому судилося пройти.

"Я заходитиму в усі села, що
стрічатимуться по дорозі,—

думав він,— і десь таки стріну тих, які спустили
мене по

дніпровій течії..."

"А може, я таки вмер, а потім
ожив?"—думав він далі,

і в нього похололо всередині. Замутило в голові, і
він поду-

мав про тих, хто справді був йому батьком і
матір'ю. Але

не відчув при тому ні хвилювання, ні втіхи — не
любив їх,

бо не знав. Через це знову ліг горілиць, і очі його
полетіли

у вишину, меншаючи й меншаючи, поки не
.перетворились

у дві палаючі серед темного шовку іскри...

Так ішов він два дні і дві ночі спав на
піску, загортаю-

чись у кучугури, щоб не промерзнути до ранку. Але
вранці

все одно клацав з холоду зубами і, щоб
розігрітися, біг.

Кілька сіл, що зустрілися йому, обминув, наче
забув, що

поклав заходити в кожне. Зрештою, той шал, що
погнав його

в дорогу, почав вивіюватися і слабшати, і от
одного вечора,

поївши чаїних яєць, спечених у вогнищі, відчув, що
вже не-

має в ньому тої озлості, яка вигнала з рідного
села. Зреш-

тою, і рідного села для нього не існувало — сидів
біля при-

гаслого вогнища і мав напівпригаслі очі. Вперше
заворуши-

лася в голові думка про все нерозважне і дурне,
вчинене

217

ним, і вперше важко зітхнув,
намагаючись тверезо розсу-

дити, де він і куди загнала його доля.

Зараз і справді було б нерозумно
ходити по селах і роз-

питувати, подумав він. Хто зможе його впізнати,
хіба тіль-

ки його пускала мати по водяній дорозі? Був то
прадавній

звичай, і він сам міг пригадати не один такий
човник — ба-

чив їх, рибалячи з батьком. Спускали подібні
човники і в

їхньому селі. "Так дитина швидше потрапить у
рай,— чув

він біля себе повільний, оповідний голос,— а крім
того, і

ріка від цієї жертви даватиме більше риби і не
топитиме

рибалок. Дитина ж житиме не тільки душею в небі, а
й ті-

лом, бо піде в підводні палаци і пізнає розкіш та
щастя..."

Він бачив худу й чорну жіночу постать, котра
несла на ру-

ках засмолений човник із вічком біля личка, щоб
дитя мог-

ло дихати; за нею йшов зажурений батько, який сам
і те-

сав, і смолив човника, за ними — родичі й
односельці, і го-

лосила жінка, припадаючи вустами до вічка, і
цілувала той

човник, обливаючи його слізьми...

Обірвав цей спогад різко й сердито, бо
від того почало

млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися:
знав те-

пер напевне, що і сам побував у такому човнику.
Натомість

вуста його кривилися, і з них витискалися слово
за словом

лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті
лайки.

Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв
цілий світ,

небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними
словами і наче

випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений,
заспокоїв-

ся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну
водяну

гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до
якогось

хутора і найнятися там.

"Ще невідомо, чи не вбив я того першого
парубка",—

розважливо зміркував і вирішив пошукати місця
якнайвід-

люднішого.

3

Підійшов до воріт і застукав важким
билом. В глибині

двору озвалися собаки, а невзабарі почулися
неспішливі

кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і
визирнув, по-

казавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.

— Чого хочеш? — спитав оглядаючи.

— Чув, що шукаєте наймита,— сказав
Петро, незмигно

дивлячись на чоловіка.

— А таки шукаю,— сказав чоловік, і з
того боку загри-

міли засуви.— Заходь!

Петро зайшов у густо заросле травою
подвір'я, і до нього

з гавкотом кинулися собаки.

218

— Атю! — шикнув на них господар, і
собаки слухняно

присіли в траві.

— Що там таке? — вийшла на ґанок гарна,
нестара ще

молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась.—
Ого який

ладний парубок!

— Ти мені, жінко, на парубків не
задивляйся,— добро-

душно озвався господар.— Тут чоловік у найми
проситься...

— Це вже ти вирішуй,— війнула плахтою
жінка і схова-

лась у хаті.

Собаки загарчали, коли проходив повз
них Петро, і він

швидко до них озирнувся.

— Не зачеплять!—сказав
господар.—Вони в мене вче-

ні... Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку
ти мені,

то й розпитати годилося б.

— Прийшов знизу,— сказав Петро.— 3
Голубівки, мо-

же, чули?

— Голубівку чув.— відказав, сідаючи і
собі на лаву гос-

подар.— Батьків і дім свій маєш?

— З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.

— З таких найліпші наймити,— сказав
мов про себе гос-

подар.— А служив там у кого?

— У рибалки Панаса, на прізвище Сом.

— З Сомом і соми ловив? — пожартував
чоловік.

— І не тільки соми,— сказав Петро,
роззираючись. Тут

йому подобалося: дворище було оточено високим
дубовим

парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя.
Двір зе-

ленів між сірих площин паркану та повіток, зате
хата сяяла

білими стінами. За хатою був, певне, сад —
проглядали

дерева.

— Там у мене сад,— мовив господар,
помітивши, куди

він дивиться.— Добрий сад! Але мені треба не
садівника, а

скотаря. Вмієш біля худоби ходити?

Петро похитав головою.

— Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.

— Звати мене Симоном,— сказав
господар.— Симон я,

Левайда. А рибу мені ловити ні до чого. І річка
неблизько,

і човна не маю. Хіба що колись для свята зловиш...

— Скажете, то зловлю.

— Ну, то спочивай, а завтра й за
роботу,— сказав Симон

Левайда і звівся з лави.— Агов, жінко! — гукнув, і
на

порозі знову стала молодиця. Цього разу вони
зустрілися

поглядами, і обпікся Петро, як об вогонь. Спустив
голову

і стояв.

— Нагодуй, жінко, нашого наймита, і хай
іде на сіно ви-

спиться. Завтра піде до худоби в степ.

219

— Як його звуть? —спитала жінка, знову
втуплюючи в

Петра палкий погляд.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Петро,— швидко сказав він,— а на
прізвище...— він

заникнувся, бо хотів сказати звичне — Соменко,
але додав

рішуче: — А на прізвище я Знайда.

— Ходи в хату, я тебе нагодую, Знайдо,—
сказала жін-

ка, звійнула хвартухом і зблиснула яскраво-білою,
як і сті-

ни хати,сорочкою.

Він зайшов у сіни, а тоді й у світлицю.
Сів до столу і че-

кав. Жінка поралася біля печі, виймаючи рогачем
горщика.

Тоді зняла з мисника полив'яну миску й поставила
перед

ним.

— Ану побачимо, який ти до їжі,—
сказала весело, наси-

паючи борщу.— Недаремно кажуть: який до їжі,
такий і до

роботи.

Але вона обірвала сміх, бо зустріла
його вивідчий і тро-

хи понурий погляд, і був він зовсім не юначий, а
начебто

старому, зажитому чоловіку належав. І чулися в
тому по-

гляді притамований біль і страждання — жіноче
серце від-

гукнулося на те з дивним і несподіваним для самої
себе жа-

лем. І не могла жінка збагнути, що стривожило її в
цьому

парубкові, тому посерйозніла і, вкраявши хліба,
відступила

набік, склавши руки на грудях.

— Мабуть, велику дорогу відбув,
чоловіче, що такий

марний?

Він зирнув на неї і приклався до борщу
і їв з такою по-

жадністю, що знову спалахнув у її серці вогненний
жаль.

4

Симон Левайда любив після денних
клопотів вийти на

ґанок, гукнути до себе жінку і, сидячи на лаві
отак біч-о-біч,

побалакати неспішливо, ділячись господарчими
турботами

і оповідаючи про все, що примітив, надумав і
вважав за

потрібне зробити. Собаки теж любили цей мент
тиші, при-

ходили й лягали неподалік: один у траві, а другий
на ґан-

ку, ближче до хазяїв: це дозволяв собі пес
старіший і по-

важніший. Жінка, як звично, притакувала
чоловікові, зго-

джуючись з усім, що він намислював, водночас
викладала

й свої турботи й потреби, а коли хотіла собі нової
хустки,

кунтуша чи намисто, то говорила про це саме в час
таких

вечірніх посиденьок. Тоді довкола них тонко
плівся сутінок,

мирно дзвеніли цвіркуни, а над хатою шугали туди
й сюди

прудкі й безшелесні кажани.

220

— Вже, місяць у нас новий
стадник,—сказав Симон.—

Іван Нечерда і хвалить його, й гудить.

— Чим же хвалить? —спитала жінка,
гризучи соняшни-

кове насіння.

— Тямущий він і діло швидко освоїв,—
сказав Симон 1

потягнув з череп'яної люлечки.

— То й добре,— сказала жінка,
випльовуючи лушпиння.

— Та не так уже й добре. Каже: якийсь
він не в собі.

Сидить і мовчить, словом не перекинеться. Не хоче
й горіл-

ки по-приятельському випити, і так — наче робить
усе з

примусу.

— Не таке це вже зле,— зауважила
спокійно жінка.—

Чи з примусу, чи ні, а роботу робить.

— І непогано робить,— сказав Симон.—
Іван Нечерда

так і каже.

— То, може, погано, що він горілки не
п'є? — спитала

жінка іронічно.

— Воно непогано й погано,— сказав
Левайда.— Людина

не вовк, мусить жити з іншими людьми. Жити й
дружбу

водити. А він ні з ким дружби не водить, одно
ходить по

світі, як туман. Турбує мене це...

— А як на мене, він ладний парубок,—
сказала господи-

ня і відчула знову те ж таки, що й тоді, коли
вперше году-

вала його борщем. Знала, що правду каже чоловік,
бо й са-

ма побачила в ньому щось непевне, але згадала
його смут-

ний погляд і те, як ходили жадібно жовна, коли їв
той борщ,

і знову пронизлива жалість охопила її, відчула
непомильно:

був то чоловік, який потребував
жіночої ласки. Отож, три-

маючи в серці жаль, заговорила жінка повільно,
наче роз-

мірковувала, і насіння перестала лущити, а може,
щось від-

чула глибше і незбагненніше, щось таке, на що нема
слів,

але раз почала мову, то вже вела її, як клалося на
серце.

— Що ти хочеш, чоловіче, з
сироти?—сказала вона.—

Росло воно затуркане, цілий вік по чужих людях. Ні
ласки

не знало, ні доброї їжі. Кожне його штурхало і
гнало-било.

Чи не сам ти зажив такої долі?

— А може, й так,— мовив спокійно Симон
Левайда.—

Ти, Лідулько, вмієш переконати. Хай поживе у нас,
приди-

вимося. І знаєш, що я придумав? — повеселішав
він.—

Візьму-но його на спробу. Іван відпросився на два
дні, то

отара тепер на Петрові. Отож підкрадуся вночі і
перевірю,

чи добре стереже він хазяйське добро. Коли добре,
хай за-

лишається, а коли спить, вкраду в нього корову.

Засміявся тихенько, і його сміх провис
у блідому сутінку,

аж звів голову молодший пес, котрий лежав на
траві і поди-

221

вився на хазяїв, наче щось хотів
запитатися, старший же

спокійно вигризав із себе блохи. Відтак
заспокоївся й мо-

лодший, окрім того, побачив спокійне обличчя
господині,

яка сиділа й монотонне лузала насіння. Погляд її
блукав

десь поверх паркану, де густіли, зкублюючись,
сутінки і де

прорізавсь у небі тоненький серпик місяця.

— То що на мою вигадку скажеш, жінко? —
спитав, ве-

село блищучи оком, Симон.

— А що мені казать? — як звично,
відповіла Лідулька.—

Сам розумний знати, що ліпше, а що ні. Не моє це
діло про

такі речі міркувати.

Він зирнув на неї захоплено, бо
найбільше любив її, коли

була мирна й поступлива, а коли б народила вона
йому й

дитину, яка б росла біля них, як вишня біля
паркану росте,

то міг би виславити долю, що пізнав-таки в цьому
світі

правдешнє щастя.

Вони впорали з Іваном Нечердою худобу,
й Іван подав-

ся в село до жінки, а Петро, як завжди, коли
лишався сам

у степу, почав відчувати скімливий острах. Через
це не за-

ходив до куреня, в якому спали, а сідав біля
дерева, що

єдине тут росло неподалік загорожі: перед його
очима про-

стягалася далека рівнина, а коли повертавсь у
зворотний

бік, бачив верболози, що ними обріс лівий берег
Дніпра.

Отож дивився поперемінне в один чи другий бік: зі
степу

дихало на нього теплим духом трав, і здавалося,
якась сила

манить його встати й піти звідси геть, аж до
далекого, по-

витого сутінками крайнеба. Коли ж дививсь у бік
Дніпра,

мимохіть згадував рибальський човен, яким
виїжджали во-

ни з батьком у дніпрові рукави. Інколи думав і про
батька,

хоч Сом і не батьком йому був, але не відчував
жалю, що

покинув його. Мав тільки в грудях оце манливе
відчуття,

що поривало його йти та йти,— більше нічого не
хвилювало

його крові. Через те сидів застигло коло дерева і
димів

люлькою, мружив очі й дививсь у далину і міг
просидіти

так аж до світання, а на світанні вставав і йшов
будити Іва-

на, щоб той постеріг отару.

Сьогодні ж, коли Іван подався в село, як
і в інші рази,

готувався запасти в таку ж безсонну
закам'янілість. Через

це накинув на плечі кожуха, щоб не змерзнути,
поклав біля

себе люльку, тютюн і кресало, щоб не вставати.
Відразу

прокинулося в його душі щось гостре й дике;
поводив голо-

вою із яструбиним носом, і очі його запалилися
холодним

блакитним вогнем,— саме цей вогонь мав на увазі
Іван Не-

222

черда, коли скаржився господареві на
нетовариськість сво-

го підлеглого.

Але це тривало недовго, бо знову
натоптував люльку,

кресав вогню, і, коли дихав на Петра вітер, іскри
вилітали

а череп'яного крихітного горнятка біля його рота
і розліта-

лися віялом; коли ж бувало тихо, дим ставав над
його го-

ловою і начебто загусав. В такі хвилини не думав
нічого,

бо був порожній і сухий і не мав ніяких бажань,
хіба часом

воскрешав у собі образ господині, єдиної жінки,
до якої

відчув інтерес, але то був не вогонь, а радше
холодне по-

лум я світляка.

Може, через те, коли відвозили молоко,
відмовлявся від

того, хоч у дворищі чимось завжди стадників
гостили, а

праг лишатися таки в степу; коли ж їхати мусив,
стояв не-

подалік воріт і чекав, поки не скажуть йому
вертатися до

худоби. Зрештою, погляд Лідульки ловив охоче і
начебто

на нього відповідав. Була вона старша за нього
років на

п'ятнадцять, але й досі цвіла вродою, через це
дозволяв

він собі отакими спокійними вечорами згадати
яскраве світ-

ло від її білезної сорочки; тоді дим з його люльки
здіймав-

ся швидше, зуби притискали чубук, а жовна
прокочували-

ся біля скронь...

Симон виїхав з двору, коли вже
сутеніло. Скерував коня

просто в степ і якийсь час їхав, на весь рот
усміхаючись.

Біля найближчої від стійбища балки спинився і
прив'язав

коня до куща. Потім пройшов балкою до узгір'я і
там ліг,

щоб почекати, доки впаде ніч. Земля була тепла,
нагріта, і

він злегка задрімав, йому приснилася його жінка,
коли була

дівчиною, зовсім юна, ще чотирнадцяти років, але
висока

й гінка. Після того йому привидівся кінь, який
метав іскра-

ми із ніздрів, і той кінь, закинувши голову,
розкотисте за-

іржав. Від того звуку Симон прокинувся і
намагався роз-

човпати, де він і куди його занесло. Дзвінко,
однотонне й

гаряче цвірчали довкола цвіркуни, і Симон
засміявся, зга-

давши, куди вибрався й для чого. Він сів, натовк
люльку,

креснув вогню й солодко затягся, пихкаючи
духмяними хви-

лями. Рот його при цьому всміхався, а очі
мружилися. Так

просидів він, доки не вигас у черепку вогонь, тоді
встав і

нахильці подавсь у напрямку стійбища.

Великий кудлатий пес, почувши шерех,
устав і насторо-

жено витяг писок у навітряний бік. Звідти долетів
до нього

знайомий запах, і пес заспокоївся. Петро в цей час
намацав

на траві торбинку з тютюном, розгорнув її і
запустив два

пальці, щоб набрати тютюну. Але пальці завмерли
на пів-

223

дорозі, бо почув підозрілий шелест —
повернув у той бік

обличчя з яструбиним носом і засвітив холодним
блакит-

ним поглядом.

Хтось таки добирався потай до огорожі
стійбища, і Пет-

ро, спустирши з пліч кожуха і покинувши торбинку
з тю-

тюном, вужем прослизнув до куреня. Схопив шаблюку
—

перше, що йому трапилося під руки, і метнувся до
загорожі.

Корови важко сопли й ремиґали, а він згубив на
мент нап-

рям підозрілого шарудіння. Крався вздовж
стійбища, і тіло

його було безшумне й легке. Зрештою, побачив
неподалець

широку людську постать, яка перелазила через
огорожу.

Дикий, різкий і несамовитий вереск вирвався тоді
з Петро-

вих грудей, і кинувся він до злодія з таким
несвітським

шалом та стримом, що Симон встиг тільки голову
поверну-

ти. Щось блиснуло йому перед очима, і він звалився
із за-

горожі, заливаючи траву і Петрові ноги густим
потоком

темної крові.

7

Петро відчув трем у всьому тілі.
Піднесення і збриджен-

ня, лють і шал. Відкинув тіло, що начебто
охоплювало його

ва ноги, і помчався на сугорок, де стояло било.
Схопив за-

лізо і вдарив щосили. На весь окрай загучало,
будячи від

сну сусідніх стадників. За хвилину степ збудився
від сту-

гону кінських копит, але Петро начебто втратив
тяму: бив

і бив, замахуючи залізом, і мов упивався гулом та
дзень-

ком. Очі його полум'яніли, трем із тіла вийшов, і
відчував

він тільки сліпе піднесення, і оді як з його
грудей виривав-

ся вряди-годи чи то сміх, чи плач.

Отямився, коли чиїсь руки сильно ним
потрусили. Обер-

нувся й побачив довкола себе людей. Тут-таки був й
Іван

Нечерда.

— Чи ти сказився? —спитав він, знову
струшуючи його

за плечі.— Що сталося?

Петро видихнув із себе повітря і
відкинув набік залізо.

— Я там злодія убив,— сказав майже
спокійно.— Ліз до

загорожі.

Між людей, що скупчились унизу, вже
горіли походні.

Лизали червоними язиками темінь, і світло
вихоплювало

з неї очі, носи чи вуса.

— Він тут злодія вбив!—гукнув Іван
Нечерда.—Хо-

дімо подивимося.

Рушили всі разом, однією стіною,
попереду Петро й Не-

черда, а позаду гомінлива юрба.

224

— Я почув, що хтось крадеться,—
схвильовано розказу-

вав Петро.— Ну, думаю, я тобі покажу! Схопив шаблю
І

крадьки туди. Аж він уже через загорожу лізе...

Гавкали збуджені собаки, один із них
звів голову і за-

вив. Це виття луною віддалось у степу і збудило на
хуторі

Лідульку Левайду. Але сон надто чіпко тримався її
повік,

вона зітхнула і спитала:

— Якийсь там шум, Симоне? Ти тут?

їй ніхто не відповів, і вона,
повернувшись, знову за-

снула.

Люди йшли мовчки. Збуджені корови
неспокійно поверх

талися на блиск походень і мукали.

— Оце тут! — сказав Петро і показав на
труп, що пла-

вав у крові.

Іван Нечерда кинувся до нього і
перевернув обличчям до-

гори. Тоді смикнувся дивно і злякано зирнув на
Петра.

— Я так тихо підкрався,— схвильовано
оповідав той,—

що він і озирнутися не встиг...

Іван Нечерда повільно підходив до
Петра. Тіло його по-

грозливо розхитувалося, він раптом кинувся і
вдарив хлоп-

ця в обличчя.

— Ти що! — схарапудився Петро.—
Сказився!..

Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра,
що той

аж присів.

— В'яжіте його, хлопці,— сказав хрипко
Нечерда.— Він

вабив свого господаря...

Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ
лежав навкру-

ги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і
не овіль-

жила землю. Небо було покрите темними, але
негустими

хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб
затулити

ворі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і
починає роз-

лазитися, шукаючи собі
гнізда. Часом мале гаддя зіштовхує-

ться з великим, і велике мале вбива. В таку ніч
щуки в

річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи
черевами

догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні
річок

потопельники і виступають із води подивитися на
звабний

танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата,
які ту-

жать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля
чи зілля-

отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для
цього по-

трібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок
зароджу-

ються діти, які потім стануть відьмами чи
упирями. Пуга-

чі злітаються на найвище дерево у краї і
починають туж-

ливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо
знають:

сонце того ранку не прийде. Хмари на
небі густішатимуть

і густішатимуть, але дощу із себе не випустять.
Земля

225

сохнутиме без роси, але їй у той день не
буде дано вільги.

В той день засохне багато зілля, передчасно
засушивши не-

визрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється
в землю,

але не проросте. В такий день не одна доброчесна
жінка

дослухається до лукавого шептання звідника, а
решту життя

шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на
обличчя

сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться.
Вітер при-

несе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а
в кіль-

кох красунь вип'є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі
дні

з'являється сарана, але сарана з'явилася
наступного тиж-

ня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла
траву,

вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині
від неї

тучилися і мали пожиток.

8

Петро вийшов із суду й обдивився
засклілим поглядом

навколишній простір. З-за сусіднього тину
виглядало кіль-

ка дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом
та зо-

хопленням, і це нагадало йому інше село і тих
дражнюків,

через яких він і в світ вирушив. Судома
перекосила йому

обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи
руками

і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через
мі-

стечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов
за його

межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним
погля-

дом — з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді
затяг міц-

ніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи
на-

віть, куди вона веде.

За якийсь час почув за плечима тупіт,
але не озирнувся,

звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв
його,

таки притримав коня.

— І конем тебе не дігнати! — сказав
Іван Нечерда.

Петро зиркнув на нього холодним позиром.

— Не сердься на мене, що бив тебе тоді
вночі,— сказав

Іван.— Таке сталося, сам знаєш...

Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.

— На суді я тебе вигороджував, сам
бачив. Та й гос-

подиня наша сказала, що не твоя це вина, а
Симонова.

— Бо й не моя! — байдуже сказав Петро.

— А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не
при-

знав, то вже гойдався б на гілляці.

Петро йшов, не стишуючи ходи.

— То не сердишся, що бив тебе тоді?

— Чого мені на тебе сердитися?—сказав
Петро крізь

стиснені зуби.— На себе мав би сердитися.

— Чого ж тікаєш?

226

— А що маю робити? — спинився Петро і
зирнув на

Івана, бо й той спинився...—Вертатися до
господині, в якої

вбив чоловіка?

— Оце ж вона й послала мене по тебе,—
сказав ніяково

Іван.

— Послала по мене? — здивувався Петро.

— Авжеж. Куди йому йти, сказала, сироті.
Хай слу-

жить, як служив.

— Мені і справді нікуди йти,— сказав
уже м'якше Петро.

— То вертайся. Сідай он до мене на коня
і поїдемо.

— Не вмію я на конях їздити — буркнув
Петро.— Я се-

ред рибалок виріс.

Тоді Іван зіскочив з коня і витяг з
кишені невеличку

пляшчину.

— На ось, випий,— сказав тепло.

— Не хочу я пити,— буркнув Петро.—
Дияволове то

пійло!

— Боже це пійло,— засміявся Іван.— Чи
ти в пущі ріс,

чи у вертепі, що смаку горілки досі не пізнав?

— А таки не пізнав...

— Коли кружлянеш,— мовив Іван,— все
співає і самому

захочеться співати...

— Горілка то співа,— похмуро сказав
Петро.

— Ковтни трохи, і трава тобі заграє...

— Трава заграє, кажеш?—спитав Петро,
ковтнувши.—

А нехай загра!

Вони йшли, обійнявшись, а за ними
ступав терплячий

кінь.

— Я тобі відкрию одну таємницю,—
зупинив Петра Не-

черда.— Ти сирота, ніхто і ніщо тебе не в'яже, то й
змо-

жеш того доп'ясти...

— Стривай,— мовив Петро, насторожено
прислухаю-

чись.— Здається, вона починає співати...

— Нема чого тут слухати. Я знаю
таємницю, як можна

забагатіти... Я б сам це зробив, але самому на це
діло

не підеш... Чи, може, нічого ти не чув про крилатого

коня?

— Боюсь я коней,— сказав Петро.— Дай
краще послу-

хаю, як співає трава.

— Що там трава,— махнув рукою Іван, але
змовк, тіль-

ки всміхався значуще й таємниче.— Кажуть, той
кінь із

царських стаєнь...

Петро ж відштовхнувся від нього і,
ледве переступаючи

ногами, побрів з дороги. Став на узбіччі й
хитався, дов-

гий і тонкий. Коли ж повернувся до Івана, побачив
той

227

бліде обличчя з яструбиним носом і
холодні блакитні очі,

від яких аж на душі маркотніло.

— Ось хрест святий!—забубонів Іван,
ідучи назустріч

тому блакитному вогню.— Чує моє серце: ти не
простий

чоловік, Петре. Ти такий чоловік, що не тільки
коня спі-

ймаєш, а й самого чорта.

Він засміявся тонко, смикаючи і
поводячи дрібною го-

ловою.

9

Петро привіз молоко, сир і масло, а коли
господиня від-

чинила йому ворота, собаки не кинулися до воза і
не за-

гавкали. Лідулька подивилася на Петра пильно й
вивідчо.

— А ти, хлопче, змужнів,— сказала тихо,
й вони поча-

ли переносити пожитки в комору.— Чому не
з'являвся так

довго на очі?

— Винуватий перед вами,— спокійно
сказав Петро, кла-

дучи на плече бочечку з маслом.

— Винуватий не ти, а мій покійний,—
зітхнула Лідуль-

ка.— Стеріг ти наше добро по правді.

Вони мовчки працювали, і видно було, що
господиня

хоче щось сказати більше.

— Чи добре тобі в полі? — спитала
нарешті.

Він засвітив у її бік блакитним поглядом, але
нічого не

сказав.

— Подумалося мені: чи не забрати тебе
до господи,—

сказала трохи натужно.— Важко мені тут без
чоловічих рук.

— Як велите,— відповів він.

— На тебе, бач, і собаки не гавкають,—
засміялася гос-

подиня і заблищала очима.— За свого приймають...

— Собаки на мене не гавкають,— сказав
він неохоче,—

бо бояться мене...

Пси і справді забрались із двору, і
господиня здивовано

озирнулася: любили крутитися біля людей. Щось
похололо

їй усередині, але вона знову невимушене
засміялася.

— Таке скажеш. Іди
поїси, бо той Нечерда до жінки

їздить, а ти й борщу гарячого не сьорбнеш...

— Варю собі куліш,— сказав він.— А ще є
молоко, мас-

ло і сир. Я, коли є Нечерда, і до Дніпра ходжу.
Наловлю

риби — юшку варимо.

Говорив це сухим, прохриплим голосом,
ідучи за госпо-

динею, яка бадьоро хитала перед ним спідницями.
Повер-

нула голову і сказала з-за плеча:

— А в господу риби не приніс! Був би
добрий: і собі б

наловив, і про господарів не забув би.

228

— Не любив господар риби,— сказав
невиразно.

— Вже півтора місяця, як господаря
нема,— мовила

вона.

— Не хотілось на очі налазити,—
буркнув ніяково.

— А тепер схотів?

— Довелося. Корова телитися мала...

Насипала борщу і дивилася, як він їсть.
І знову все

повторилося, як і першого разу: їв борщ з
нелюдською

жадобою, поспішаючи й похлинаючись. І було при
тому

таке напружене його обличчя, і так ходили жовна,
що зно-

ву відчула жаль до Знайди. Тихе щось і болюще
відгук-

нулось у ній — біль приспалий і дивний. Подумала,

що, може, недобре повелася, завівши з ним відверту
ба-

лачку.

"Він гарний",— думала, але це нічого не
пояснювало.

Окрім жалю й хвилювання, домішувалося до її
почуття

щось із тої ночі, душної і важкої, в яку так
несподівано

було вбито її Симона.

"Ось він, убивця мого чоловіка,
невинний, як дитина,

і жалю гідний,— думала вона.— Навіщо з'явився
тут, у нас,

і чому приніс нещастя?"

Але не відчувала відрази до нього.
Швидше навпаки:

було б їй прикро, щоб покинув їх
назавжди.

"Таке чудне твориться",— подумала
вона і аж головою

струснула. Тоді подивилася на Знайду і
здригнулася: зо-

ріли на неї блакитним холодом двоє напружених
очей.

— Ще підсипати? —спитала, а що мовчав,
узяла миску

й досипала.

Мовчки взяв ложку і знову заходився
їсти з тою-таки

пожадливістю й поспішністю.

— Виголодавсь у степу? — сказала
співчутливо.

— Я завжди так їм,— озвався він.

— Отож до роботи добрий,— всміхнулася
жінка.— То

перейдеш у господу чи лишишся в полі?

Знову поставив супроти неї блакитні
шматки криги.

— Чого дивишся? — сказала з викликом.

Тоді його обличчям сковзнула тонка, як павутина,
ус-

мішка і скривила гарного рота.

— Дивно мені,— сказав, відводячи очі.

— Що тобі дивно?

— Такі добрі ви до мене,— мовив.

Не могла спокійно на нього дивитися і
почала вдавати,

що порається по господарству. Але на обличчі самі
від

себе з'явилися раптом непрохані сльози —
відчулася, що

стала зовсім безпомічна.

229

10

Вранці вона побачила, що сорочка на
ньому брудна й

подерта.

— Скинь, свіжу дам,— сказала вона.

— Дивне щось мені снилося,— мовив він,
стягуючи со-

рочку.— Що я малий, а ви велика...

— Нічого дивного,— сказала вона.—
Старша я від тебе...

Порпалася у скрині, вибираючи сорочку: була то
одежа

чоловікова.

— Незручно мені одежу вашого чоловіка
вдягати,— мо-

вив він.

— То гнити їй через те? — відказала
жінка і раптом

стала строга.— Крім того, не винуватий ти. Коли б
вину-

ватий був, не допустила б тебе в двір.

Він стояв перед нею, темний, жилавий, з
густо зарослими

грудьми, а на шиї в нього висіла мала шкіряна
торбинка.

— А це що в тебе? — спитала, дивлячись
на ту торбину,

— Якісь папери,— сказав байдуже.

— Що за папери?

— А чи вмію я прочитати? Той чоловік, що
виростив

мене, знайшов їх при мені, немовляті...

— Дай подивлюся,— сказала вона з
цікавістю.

— Вмієте читати?

— Не вмію,— відповіла, чуючи, що
хвилюється.— От

Сичон, той грамотний був...

— Симон тепер не прочитає,— сказав
він.

— Чому ж носиш їх з собою?

— Бо нема де подіти.

— Давай покладу їх у себе,—
запропонувала вона.

Безмовно зняв торбинку з тіла й віддав.

— Можна подивлюся? — спитала
господиня.

Стенув байдуже плечима й почав натягати на себе
свіжу

сорочку.

Розпустила шнурка й засунула в торбину
пальці. Нама-

цала паперину, але чомусь перестрашилася.

— Ні,— сказала вона,— навіщо мені те
дивитися, коли

не можу прочитати? Іди попорай худобу...

Зирнув на неї спідлоба, вколовши
сталевим поглядом,

і слухняно пішов із хати.

Хотіла побути сама. Так дивно почувала
себе: якась

млість у тілі з'явилася, щось її хвилювало й
мучило. Може,

учинила нерозважно, подумала, що залишає цього
дивного

хлопця в господі,— адже живе сама! Може, треба
було б

їй ліпше найняти наймичку, а цей хай іде у степ. їй
стало

230

душно, аж схопилася рукою за коралі.
Намисто на шиї рап-

том розпалося. Посипалося на підлогу червоне
каміння, і

вона аж здригнулася: здалося, що то розкрапана
кров. Від-

клала торбинку набік і кинулася збирати, а коли
назбирала

повну жменю, відчула в тілі ще більшу слабкість.
Сіла на

лаву, тримаючи у стиснутій руці коралі, й
відчувала, що

обличчя ні паленіє. Дивний, слизький страх почав
уповзати

в неї. Не розуміла, звідки йде і чому, але їй
захотілося рап-

том утекти із власного обійстя.

Сиділа принишкло, стискаючи коралини.
ІЦе не знала,

звідки воно йде, але глибоко в собі таки
відчувала тривогу.

Здавалося, тонкий, гострий промінь прошпилив її й
почав

освітлювати занедбані закамарки мозку. Хто зна,
чому осві-

тився саме той кутик, якого не освітлювала
ніколи. Згадала

дитя, яке в них померло ще на початку її з Симоном
шлю-

бу; вирісши, було б таке, як цей хлопець.

— Йому було б двадцять років,—
прошепотіла вона

і раптом розсердилася сама на себе. Які дурниці
верзуться,

казна-що! Симон сам витесав човника й сам його
засмолив.

Вона несла того човника на руках. Чи клав Симон
туди

якийсь папір? Не могла згадати, бо й не до паперів
їй тоді

було.

Знову здивувалася, що западають їй у
голові такі думки.

Ні, їй, очевидно, не можна лишати його при господі!
"Гос-

поди,—застогнала вона,—чому мені так тяжко?"

11

Петро поїхав відставити воза й коня до
отари й спові-

стити Івану Нечерді, що господиня забирає його до
послу-

ги у двір. Перед від'їздом він попорав худобу й
викидав

із хліва гній. Потім він снідав, намагаючись не
дивитися на

господиню: була вона якась стривожена й
насторожена. Обе-

режно почала розпитувати його про колишнє життя,
і він

неохоче відповідав: їжа сьогодні йому не
смакувала. Зреш-

тою, втупив у неї сталеві палкі очі, бо помітив і
вона також

намагається на нього не дивитися.

— То, може б, я того,— сказав,—
залишився в степу?

— Побудеш, поки не найму собі нового
наймита,— сухо

відказала жінка.

Вона провела його до воріт. Тихо
заскавулів на дворі

старший пес, і вона згадала, що не погодувала їх
сьогодні.

Винесла недоїдки борщу, але старший пес не
доторкнувся

до їжі. Молодший, навпаки, втрощив усе охоче і
почав ліз-

ти до неї. Відігнала його, притупнувши ногою, і
знову ки-

231

нулася у хату — їй треба було сьогодні
замісити ще й хліб.

Моталася з одного краю двору до іншого, збирала
яйця,

місила діжу і спершу не почула тихого стуку.
Відтак загав-

кав молодший пес, і вона вибігла із замащеними в
тісті

руками до воріт. Відчинила віконечко і побачила
проти себе

малого чорнявого підлітка з великими очима на
сухенько-

му обличчі, через плече йому перетягувалися
порожні торби.

— Що хочеш? — спитала вона.

— Я зі школи,— сказав хлопчик,
дивлячись на неї пре-

гарними оченятами.—Може б, я вам проказав віршу
чи

заспівав?

Вона блиснула зубами і відчинила.
Собаки з голосним

гавкотом кинулися на хлопчика, але відігнала їх
так влад-

но й сердито, що відбігли в кінець двору і сіли
під повіт-

кою.

— Іди в хату, я тебе нагодую,— сказала
вона.

—А собаки мене не
чіпатимуть?—перестрашено спи-

тало хлопченя і несміливо рушило по стежці.
Дивлячись на

його чорне, розсипане по голові волосся,
мимовільно поду-

мала Лідулька: щось таки повертається до неї з
минулого.

— То вам заспівати чи віршу проказати?
— спитало

хлопченя.

— Поспіваєш,— сказала жінка.— А чи ти
не сирота, що

ходиш по підворіттях?

— Сирота, тітко,— сказав хлопець
поважно.— Живу я у

школі разом з паном дяком. Вони оце мене й
посилають

роздобути харчу...

— Скільки ти його донесеш, такий
мізерний? — затур-

бувалася вона.

— Те, що дають, неважке,— мовив
хлопець.

Він стояв уже в хаті, і його обличчя зробилося
урочисте

й серйозне, а оченята натхненно заблищали.

— Почекай, не співай,— сказала вона.—
Я тебе спершу

нагодую.

Він звів на неї поважні чорні очі, і їй
здалося, що вона

десь бачила малого.

— Я, тітко, спершу таки заспіваю,—
сказав,— Голодно-

му спів лучче з горла виходить.

І він заспівав псальму, тоненько й
печально, невідривне

дивлячись на господиню, і його прегарні очі при
цьому пла-

кали без сліз, а голосок дзвенів найчистішим
сріблом, лич-

ко ж стало таке гарне, що гарнішого вона у світі
не бачила.

І сколихнулася в її грудях велика й солона хвиля;
слухаю-

чи чисту, високу й чудову мелодію, той голос
срібний і див-

лячись в неймовірно гарні й смутні очі, відчула
вона, що-

232

ось-ось не витримає, а заридає так, як
не ридала ніколи

в світі, як не плакала й за покійними матір'ю та
чолові-

ком,— душа її раптом розхилилася і стала прозора
й трем-

ка,— спів впливав у неї гарячим потоком і пік її
серце. Не

могла відтак стримати сліз, і ті покотилися
градом, а хло-

пець мов не помічав того, плакав піснею, й
чудовими очи-

ма, і дрібним тільцем, і торбами, що, порожні,
безживно

похитувалися, одна на грудях, а друга на спині.

— Досить, синку, досить! — таки
заридала вона і при-

тиснула раптом ту чудову голівку до м'яких і
повних гру-

дей. Хлопченя замовкло в тих обіймах, як горобеня
зіщу-

лившись, тільки чмихало вряди-ноди носом, наче й
собі

плакало.

— Я вам, тітко, можу й віршу
проказати,— сказав він.—

Це буде веселіше.

— Не треба мені вірші, синку,— сказала
вона, відчуваю-

чи трем у всьому тілі.— Я тобі й так дам усього,
аби доніс.

Зробиш мені тільки одну послугу...

Метнулась у сусідній покій і винесла
звідти шкіряний

капшук.

— Чи ти вмієш читати, хлопче? — спитала
строго.

— Звісно, вмію,— сказало хлопченя.— На
те і живу я

в школі.

— Тоді прочитай мені це! — сказала
нервово і висмикну-

ла з торбинки аркушик паперу, ретельно складений
навпіл.

Хлопець узяв неквапно папір, розгорнув
і розгладив,

тоді зиркнув і прокашлявся, відтак подивився на
несподі-

вано розхвильовану господиню, і його голосок
дзвінко за-

звучав у порожнім домі:

— Юстин, Симона і Лідії Левайдів син.
Упокоївся не-

мовляв. Прийми, боже, його на своє поле!

Хлопець звів очі, щоб подивитися, чи
сподобалося гос-

подині його читання, але уздрів, що вона
біла-біла, що ха-

пає розтуленим ротом повітря і махає навіщось
рукою.

Він позадкував до дверей, а що та біла, страшна
постать

раптово ступнула до нього, простягаючи руку з
розчепіре-

ними пальцями, перелякано кинув на землю папір і
чкурнув

надвір, де ледве втік від собак, що з лютим
гавкотом ки-

нулися на нього.

12

Тоді вдарила Лідія Левайда себе в
груди й завила, як

поранений звір, впала на коліна, аж кров із них
бризнула,

і стукнула лобом об долівку. Знову гатила себе в
груди

і дряпала нігтями долівку, здираючи їх до крові. З
пере-

233

кривленого рота почали вириватися
зойки, перемішані з

хрипкими викриками.

— О нещасна моя годино!— кричала вона
в порожнечу.—

О світе мій мізерний! Мати моя, чом ти мене самую
не

стратила, коли мя на цей світ мізерний народила!

І знову вила, як поранена вовчиця, і
роздерла собі кри-

вавими нігтями лице.

— О нещасливий сину мій Юстине! —
волала.— Чом на

все злеє ти народився?! Чом невинно ти проклятий,
як і я,

і твій безневинний отець!

Не бачила, що і небо над її хатою
засурмилося й потем-

ніло — важка, аж чорна, хмара виростала серед
неба, як

велетенський потворний гриб. Шалений вітер
зірвався, і

пробіг через степ, і вдарив у розверсті Левайдині
двері,

гримнувши ними. Зарипіли натужно незачинені
ворота, а

собаки перелякано забилися під ґанок. І завили
вони вже

обидва, а вітер закрутився шалено на подвір'ї,
підхопив ви-

хором злякану курку, зметнув нею, аж закричала
дико, і

поніс у чорне й навальне небо.

— Боже, не робили ми нічого злого в
світі! — кричала

в хаті, рвучи на собі волосся, Лідія.— І невинні
ми, і таке

лихо впало на нас! Вдар, і розбий мене, і розвій по
землі,

щоб і сліду від мене не лишилося!

Вітер розхитував ворота, і вони
жалібно вискотіли на

завісах, вихор догнав воза у степу і збив з Петра
шапку.

1 та шапка погналася землею, як перекотиполе, доки
не зник-

ла зовсім з очей. Мовчки дивився холодним
сталевим по-

глядом у почорнілий степ Петро, і хоч вітер рвав,
викор-

човував волосся, мертве й нерушне було його
обличчя. Не-

самохіть обернувся в той бік, де стояв хутір, і
наче щось

шепнуло йому до серця, але серце не почуло того
шепоту.

Коні заіржали і кинулись учвал, а він ще й віжками
змах-

нув і свиснув пугою...

Лідія товкла закривавленим чолом об
долівку, вже тіль-

ки стогнала, і ревла, і прихлипувала, і поливала
діл слізь-

ми, намисто розкотилося по хаті згустками крові.
Відтак не

стало в неї сили, і впала вона, трусячись від
ридання і по-

крикуючи щось у землю, яка мовчки
гасила ті слова.

Вітер знову кинувся на садибу і вдарив
ворітьми так,

що потріскалися вздовж дошки, а дах із повітки
було зме-

тено одним помахом. Заґелґали там гуси, і
закричали кури,

а вітер вимітав їх одне по одному і виносив у
степ. Летіли,

вони розкудланими клаптями, вдарялись у суху й
тверду

землю і розбивалися на плесканці.

Вила тривожно худоба, Іван Нечерда поспішливо
гасав

234

біля череди в полі, махаючи пугою, щоб
встигнути загна-

ти її в загорожу. Впав раптом град і почав
цвьохати по ту-

гих коров'ячих спинах. До Івана біг Петро,
розхристаний

і простоволосий, і вони почали вже разом заганяти
худо-

бу — загорожа була під прикриттям горба.

— Зроду-віку не бачив такої грози! —
закричав Іван Не-

черда і, пригнувшись, побіг до куреня.

Вскочили туди, оббиті по всьому тілу
градом, і мимовіль-

но притислися один до одного, як брати,
затремтівши.

Лив дощ, здавалося, впала з неба водяна
стіна, і від того

рознісся навкруг глухий гул. Бриніли, туго
натягнені між

землею й небом, дощові струмені і з ляскотом
розбивались

об тверду землю. Худоба вже перестала натужно
ревіти,

а покірно підставляла під струмені спини. Десь
далеко за-

кричав птах, наче топивсь і сподівався, що хтось
прийде до

нього і врятує.

Петро скидав сорочку.

— Покупаємося,—сказав, безгучно
сміючись,—Цілий

світ тепер річка, ха-ха!

Рвонув очкура і вистрибнув просто в
струмені. Іван роз-

дягався й собі.

— Стривай! — закри

Помчав з реготом за Петром,чав він. і
той так само з реготом

утікав. Посковзнувсь і покотився з горба,
обмащуючись в

болото. Іван покотився за ним слідом, і вже бігли
вони один

за одним, чорні, як чорти. Дощ вимивав у них на
тілі світлі

смужки, Петро повертав до Івана мокре обличчя з
при-

липлим до голови волоссям, рот його кругле
розтулявся,

а очі несамовито блищали.

— Га-га-гаї — горлав він.— Не спіймаєш,
чортова бо-

лячко!

— Спіймаю! — кричав Іван і кидався
несамовито за

Петром.

Вони мчали по калюжах, які
поналивалися серед трави,

розбризкуючи віялами воду, інколи той чи той
гримав об

землю, скидуючи руками й ногами, підхоплювалися і
знову

бігли. Лискавиці начебто батогами шмагали небо,
осяюючи

їхні обличчя з виряченими очима та розверстими
ротами.

Іван стрибнув, щоб схопити Петра, але руки його
посковз-

нулися, і він упав обличчям просто в траву. Тоді
Петро

крутнувся дзиґою і сів верхи на розпластаного
приятеля.

— Ну, хто кого? — спитав він, заламуючи
Іванові руки

за спину.

— Пусти!—загорлав Іван.—Пусти, бо
болить!

Петро відпустив приятеля, і той,
влучивши мент, вислиз-

235

нув з-під Петра і навалився згори на
нього — дощ ще гу-

стіше полив на них, розмиваючи, наче глиняних.
Тоді Іван

схопив Петра за волосся і занурив у калюжу.

— Га-га-га! — засміявся на всю
горлянку.— Га-га-га!

Тоді відпустив Петра і сів по-турецькому,
підставляючи

плечі під дощ.

--- Ану, давай, хто
кого поборе,— скочив на рівні Петро.

Він став супроти Івана, зігнувшись і наставивши
руки,

той скочив і собі, і вони почали помалу
наближатися один

до одного. Відтак скрикнули голосно й водночас і,
схопив-

шись обіруч, почали хилити навзаєм супротивника
до зем-

лі. Розмочена земля пливла під їхніми ногами,
зверху лив

і лив дощ, трава стала розмокла й слизька, вони
попадали

в багнюку і ворочалися там, насідаючи,— Петро на
Івана

чи Іван на Петра. Тіла їхні стали заболочені, сірі
й лиску-

чі, з їхнього плетива виставлялася вряди-годи
нога чи пле-

че. Інколи з'являлося перекошене чорне обличчя з
розту-

леним ротом і заплющеними очима; чвакала грязюка,
чути

було хрипке дихання й плескіт, коли хтось із них
розвертав-

ся й ляпав по калюжі. Все це поливав щедро дощ.

13

Вранці Петро повертався до господи.
Йшов неквапно,

черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли
серед

трави: світ довкола блискотів міріадами золотих
та срібних

іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо
повітря про-

чистилося і проясніло. Але ще здаля помітив
розчинені на-

встіж ворота, а що такого раніше не бувало,
подався до

них підтюпцем.

Біля ґанку сиділи обидва пси;
побачивши його, вони не-

охоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому
дорогу.

Він скочив притьма на ґанок і різко відчинив
двері.

Лідія лежала долілиць на полу, а коли
він спинився на

порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.

— Що сталося? — видихнув він злякано.

Вона повільно сіла, і з очей їй знову
посипалися сльози.

— Що сталося? — спитав він.

Вона здригнулася.

— Велике нещастя сталося, Юстине! —
сказала, давля-

чись плачем.

— Чого ви назвали мене Юстином? —
спитав він зди-

вовано.

— 0-ох, важко мені говорити про це,
Юстине,— захи-

тала вона головою.

Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.

236

—— Хтось напав на вас? — спитав зимно.

— Самі ми на себе напали,—відповіла
вона кволо. Тоді

встала і, побачивши папір, що валявся й досі на
долівці,

як кинув ного переляканий школяр, підняла його.—
Отут

воно написано, наше нещастя!

— Це мій папір? — спитав Петро
здавлено.

— Та вже ж твій папір, Юстине. І це там
написано, що

ти не Петро, а Юстин, і що... і що...

— Що? — підійшов він до неї, аж
зеленіючи з виду.

Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом
ними йому

в груди.

— Що я твоя мати, Юстине! — закричала
вона прониз-

ливо.— А Симон, що ти його вбив...

— Мій батько? — спитав самими вустами.

— Твій батько,— заридала вона,
спускаючись на лаву і

затуляючи руками обличчя.

— Стривайте, тут щось не так,— сказав
Петрб.— Замо-

лоді ви, щоб бути моєю матір'ю.

— Не замолода! — сказала вона глухо,
тримаючи доло-

ні біля обличчя.—Я народила тебе в шістнадцять
років...

О Юстине, сину мій нещасливий! — захиталася вона
в роз-

пачі.— Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого
роду...—

Вона потопила свої слова у сльозах.

Стояв нерушно серед хати і мав зелене
обличчя і сині

вуста, а сині вуста зашепотіли, аж ледве вона
розчула:

— Так, були в мене листи про те писані,
але, самі знає-

те, не вмію я їх читати.

На ті слова крикнула крізь плач і
сльози Лідія:

— Це ми, ми спустили тебе в засмоленому
човнику, бо

помер ти був! Батько ще того човника сам і робив...

Вони замовкли на якийсь час — Лідія
плакала, а він

стояв і дивився.

— Не було тут моєї вини,— сказав
спроквола.

— А хіба я кажу, що була? Кажу, що
нещастя велике

впало на нашу голову. І не знаю я,— протягла вона
туж-

ливо,— не знаю я, як тобі свій гріх спокутувати...

— Зате я відаю,— сказав Петро-Юстин.—
Покинути ме

ні вас треба...

— О ні, бога ради! Що я сама тут удію! Та
й куди ти

підеш, коли такий величезний гріх у тебе на
плечах!

Але він стояв серед хати холодний, начебто
скрижанілий.

— А чи зможу жити я тут, де щоступня
волає до мене

батькова кров? Як я житиму біля вас?

Злякано стрільнула в його бік поглядом
і зробилася по-

кірна й жалюгідна.

237

-- То, може, якось забудемо, Юстине...
Якось витра-

вимо з себе, люди про те й не знають... Сам же
сказав:

невинні ми...

Зітхнув тяжко й обдивився покій, в
якому стояв. Але,

здається, не побачив нічого. Тоді спинив погляд
на вікні,

в якому спокійно стояла велика і важка
соняшникова го-

лова.

— Не судилося нам, мамо, жити разом,—
сказав, дивля-

чись на ту голову.— Буду, мабуть, сам витравляти з
себе

гріх мій...

На соняшникову голову сів горобець і,
перехилившись,

дзьобнув їй у лице. І забіліла на тому лиці свіжа
біла

ранка, а горобець, розлущивши, проковтнув
насінину і на-

їжачився.

— Дайте мені на дорогу хлібину і
грудку сиру,— сказав

безбарвним голосом Петро-Юстин.

Горобець удруге клюнув соняшинину в
видок, і неподалік

першої засвітила друга біла ранка. І були ті дві
ранки, як

очі, і дивилися сюди, в хату, але в хаті не
побачили нікого,

бо й не було вже там нікого, хіба що стояла на
порозі мала,

задрипана істота в дірявому каптанику, з
обскубаною борід-

кою і слізливими очима—був це Той, що доми в
пустку

перетворює.

Цю історію я виписав із "Книжиці"
рудівського дяка

Стефана Савича, іі було занотовано туди якраз
після вір-

шів, що поклав я їх раніше. Здається мені, однак,
не мав

вона нічого спільного із тим, що відбулось у
Рудівці,— це

радше вигадка, ніж історія справдешня. Я ж уписую
її тут

через те, що, в силу випадковості, йдеться тут
знову-таки

про Петра. Однак саму історію я вже десь читав,
можливо,

навіть давно, ще в час навчання в академії.
Зрештою, мож-

на й пригадати, й попитати про те в самого дяка
Савича —

треба було повернути йому "Книжицю", оскільки
умовлений

річинець на те минув. Тягло мене в Рудівку і з
іншої при-

чини: хотілося ще раз зирнути в палкі В'юцчині
очі, а ще—

розпитатись докладніше і про того коня, про якого
ходять;

поголоски вже по цілому краю.
Оповідали, начебто прийшов

гетьманський універсал щодо того коня: хто
зловить його,

той ніби дістане в посідання село, бо загадковий
кінь утік

із царських стаєнь. Я знав, що ті оповіді —
небилиця, бо

як сотенний канцеляриста читав усі папери, що їх
слав по

полках його ясновельможність,— універсалу про
пошуки ко-

ня там не було. Все голосніше й голосніше
оповідали і про-

месію, який начебто з'явивсь у наших краях.
Оповідали,

238

що й той псевдомесія простує саме в наш
край, бо до нього

також дійшла звістка про чарівного коня. Я
пригадую, що

про того-таки коня згадував Петрові-Юстину його
прия-

тель Іван Нечерда, здається, це був той самий
Іван, ког-

рого називали в Рудівці Іваном Дядечком.
Мимохіть мені

подумалося, що Стефан Савич таки щось більше знав
і про

коня, і про загадкове вбивство в їхньому селі,
згадаймо

хоч би його вірш, що його я виписав сюди раніше. З
іншого

боку, мені здається, що Стефан Савич уживав цей
образ,

маючи на увазі відомого Пегаса.

Цієї ночі мені знову приснилися
рудівські поля, я начебто

їхав ними верхи, а навколо завзято висвистував
лютий ві-

тер. Привиділася мені В'юцка Безкровна, яка
блукала по

росі, збираючи якісь трави,— була вона гола.
Побачивши

мене, кинулася втікати, і хоч біг я за нею конем, а
наздо-

гнати не зміг. Це наверзлося, мабуть, тому,що дув
цієї ночі

сильний вітер і зламав біля мого дому кілька
дерев. Одне

із них упало просто на ґанок і розбило його, двоє
ж звалило

пліт. Через те цілий ранок сьогодні я займався
господар-

ством, найшовши теслів для поправи ґанку і
чоловіка, щоб

підняв мені тина.

Хоч стоїть уже глибока осінь і листя на
деревах майже

нема, цієї ночі гримів грім. Люди урочать з того
випадку

нещасливий урожай на наступний рік, а дехто
зв'язує цю

подію з оповідями про появу в наших краях
вогненного ко-

ня і месії.

Сьогодні прийшов з генеральної
канцелярії лист, у яко-

му знову йдеться про псевдомесію, знову
стверджується,

що такий чоловік, котрий оголосив себе месією,
був у на-

ших краях, але його зловлено й повішено, як
злочинця, і

що ніякого чуда через те не відбулося, чим люди
увіч пе-

реконалися в його
злонаміреності. Я прочитав цей папір

і відніс його Іванові Скибі. Той вислухав мене
досить бай-

дужно і навіть позіхнув виказисто.

— А що я казав, пане канцеляристе,—
сказав він.— Все

це бабські вигадки. Приходьте-но краще до мене
сьогодні,

і я вас пригощу найчудовішою в світі варенухою.

Я пообіцяв зайти, але в глибині душі
відчув жаль. Кожен

чоловік, попри тверезість свою, все-таки
сподівається на

чудо, а коли виявляється, що й цього разу воно не
збу-

лося, який він не є тверезий, а розчарування
відчуває. Мо-

же, тому я покинув канцелярію й пішов глянути, як
теслі

лагодять мій поламаний ґанок.

239

Завжди любив, як пахне свіже дерево.
Через це довгень-

ко простояв біля теслів і вдихав на повні груди
тон аромат.

Дивитися на роботу підійшло а вулиці кількоро
міщан: го-

ворили вони майже весь час про вогненного коня.
Питалися

в мене за гетьманський універсал щодо того коня,
але я

відповів їм по правді. Дехто мені повірив, а
більшість ні.

Так само не всі повірили й звісткам про месію.

Теслі закінчили роботу під вечір. Я
пригощав їх на онов-

леному ґанку, потім навідав і наказного сотника
— ми по-

куштували з ним і справді чудової варенухи.

Повертався я потемки. Ішов якомога
повільніше, бо на-

вколо мене ходила й шамотіла, дихала і зітхала
широка,

щедра осінь. Заколочувала в темені густі настої
свіжих за-

пахів: вільга, прохолода і тлін; хоч було повне
безвітря,

зривала поодинокі листки, які ще трималися гілки,
і пус-

кала їх до землі, з увагою стежачи за тим
кривулястим

летом.

Ще здалеку я почув запах свіжого
дерева, він напрочуд

погідно з'єднувався з духом леглого листя. Свіжі
дошки

матово світились у сутіні, і я спинився біля
хвіртки, щоб

помилуватися з того кольору й подихати сосновим
духом.

Вдихав у себе запах свіжого дерева — було мені на
серці

погідно.

Зайшов у порожній дім, і кроки мої
лунко відбивалися

у порожнечі. Лунко рипіла дерев'яна підлога, і я
ходив по

ній туди-сюди, не запалюючи світла. Думав я про
Рудівку.

Думав про те, що, попри нашу нехіть і навіть уразу,
лю-

дина все-таки може бути у світі наче листок чи
трава. Ці-

лий вечір шепотіла про це мені осінь і рипить
підлога, па

якій я зараз ходжу. Найліпше було б лягти в ліжко
і за-

снути з янголячим спокоєм у серці. Але не така
була пора

і не того мені хотілося. Знав уже: стукаються до
мене в

груди вірші, і я мав дати їм волю. А ще я мав щось
велике-

велике вирішити чи розв'язати якусь незвичайну
загадку.

Хтозна-яку, але вже стояв біля її порога. Вже мав
сту-

пити туди: ось-ось воно відбудеться, ось-ось
просвітиться

переді мною стіна, і побачу я широкий, залитий
сонцем

простір.

І справді, я дивився на стіну. На ній
пропливали, з'явля-

ючись один за одним, всі рудівські обличчя, що ми
їх ко-

лись зустрічали з Іваном Скибою. Я вдивлявсь у
них з гли-

бокою увагою й цікавістю. Вони начебто знову
оповідали

мені все, що я знав і вже тут записав, і я
намагався поєд-

нати ті розповіді із тим, що довідався потім.
Хотів все-таки

зв'язати історію Петра убитого з історією про
Петра утек-

240

лого. Знав напевне: один із цих вузлів
— справжній. Один

із цих вузлів маю розрубати, і це потрібно перш за
все

мені самому, легко-бо згодитися, що людина — як
листок

чи трава, але важко тим листком чи травою бути.

ВІРШІ ПРО ТИШУ,

ЯКІ НАПИСАВ Я

ПІСЛЯ ОСІННЬОЇ БУРІ

День за днем пропливає — однакі, на диво,

Ніч за ніччю зникає, пливуть неспішлизо,

Перед очі лягає те саме, що вчора,

Ті ж обличчя стрічаю, та ж даль неозора.

Під одним усе знаком — в одному хитанні,

Вечори всі однакі, ті ж самі світання.

Вколисатися можна у ритмі цім рівнім,

Тож душа пливе кожна у рухові пливнім.

Але чую я розлад у тім колисанні,

Супротивне довкола я чую гойдання.

Щось руйнується вічне й навіки втихає,

Серце, хоч довговічне, так само згасає.

Є цей рух супротивний, є вітер-руйнівець,

У житті є важивний, а є і
мандрівець,

Є вдоволений світом, є збурений конче,

Хтось милується цвітом, хтось цвіт отой топче.

Величезне коло повільно кружляє,

Величезне поле упалих приймає.

Квіти нові підводить, і знову цвіт квітне,

Бо одне в ньому родить, а друге в нім никне.

Гей-гей, небо безмежне, скажи-но на милість,

Чи навік ця бентежність і ця от безсилість? !

Величезнеє коло повільно кружляє,

Величезне нас поле ковта і з'являє.

Ще навколо є тиша, безмежна і вічна,

Там, у небі, є лише безгучність велична,

Що пливе, напливає, всіх нас
повиває,

Усіх нас утишає, всіх нас покриває.

Гей, іде невблаганно, іде неприпинно

На ясних і захланних, на винних, невинних,

На невчених, розумних, марних і потрібних,

На веселих і сумних, великих і дрібних.

Серце дивно стукоче у мене у грудях

І збагнуть конче хоче цей
глузд чи безглуздя,

Але долю однаку присуджено й тому,

Хто усе розуміє, й навіки дурному!

РОЗДІЛ VI

Крилатий кінь

1

Подався дорогою, якою їхав півтора
місяця тому з на-

казним сотником Іваном Скибою. Це сталося трохи
неспо-

дівано й для самого мене, бо, вийшовши вранці на
ґанок,

241

я знову почув тонкий аромат свіжого
дерева і побачив, що

небо над головою без хмарини. Обважніла від води
земля,

лежала, покрита яскраво-жовтим листям, і дихала
пряно

й волого. Трохи листя лишалось і на деревах, і, як
учора

ввечері, воно тихо відривалось від гілок і,
кружляючи, по-

вільно опадало. Я дивився на цей безгучний
листопад, і тиха

туга почала входити в мене. Була прозора, як і
небо над

землею, і жовта, як листя. Я пройшовся по тому
місці, де

була в мене стежка: вогке листя не шаруділо.
Ступав, і

земля вгиналася під ногами. Пройшов у кінець
обійстя,

звідки відкривався краєвид на далекий шлях, що
вився пе-

ред очима і зникав удалині.
Був безлюдний та прозорий,

і, дивлячись на нього, я зрозумів, що мені не
уникнути

цієї поїздки: повабило мене на той шлях дужим
потягом.

Повіяло тлінним духом червонясто-синіх піль, і це
мимоволі

повернуло мене в той дощовитий вересень, який і
досі не

вимивається з моїх грудей. В моєму мозку осіла
низка за-

питань, які я хотів поставити Стефану Савичу.
Тоді, у ве-

ресні, ми не мали змоги побути на самоті, а тепер я
хотів

провести в товаристві дяка цілий вечір. Почитати
йому вір-

ші й почути вірші його, говорити про закони
віршового

складання і згадати академію. Одне слово, за
добрим та

розумним приятелем скучила моя душа, так само, як
ску-

чила вона за чимось сокровеннішим: думав я і про
В'юц-

ку Безкровну. Останні кілька ночей оживав у мені
її об-

раз, а вдень я ловив себе на тому, що таки думаю
про неї.

Знав: та проста жінка була нерозумна й легковажна
і, пев-

не, не один ділив із нею ложе, але щось було в ній
по-справж-

ньому живе й привабливе. Можливо, забувала вона
своїх

знайомих, як забуває вітер дерево, з якого
обтрусив майже

половину листя; можливо, забула вона й мене—не те
мене

турбувало. Зрештою, і я не згадував тої ночі, а
радше її

очі, запах тіла, погідні руки, а часом долинав до
мене і звук

голосу. Це було непідвладне розумові почуття, а
саме та-

кого почуття і хотів я в цю дивну осінь. Можливо,
саме

ота її присутність у мені й збуджувала тугу, я
навіть ду-

мав, що, коли б постійно звучав біля мене її
веселий, легко-

важний і теплий голос, я таки забув би про свою
печаль.

Дівчат навколо багато, думав я, їдучи по ранково
порожній

вулиці. Гріх казати, що не придивлявся я до них,
але пари

й досі не дібрав. Мені хотілося запалати,
дивлячись на дів-

чину, натомість і найкращі тільки тихо мене
хвилювали.

Вони прісні й нудні, ті дівчата, і тільки вогненна
рудівська

вдовиця зуміла викресати в мені вогонь. Була
проста й не-

отесана, але щось лишалось у ній непорочне. Весь
той жи-

242

тейський бруд, що так ліпиться до
людських душ, змивався

з неї безслідно. Через це й цвіла на її обличчі
така дивна

усмішка, так дивно принадно дивилися очі, а дотик
руки

був іскрометний. Отож я їхав, щоб знову
перевірити те пер-

ше враження: чи не було воно самооблудою.

Дорога мокро лискотіла. Калюжі
світилися яскравою си-

нявою, а болото масно блищало. Кінь ішов по
узбічній стеж-

ці і вряди-годи посковзувався, лишаючи на землі
проїж-

джений слизький слід. Я не поспішав. Хотів
повільно впли-

вати в ті червонясто-сині поля і повільно
перейматися їхнім

настроєм. Інколи назустріч мені їхав віз, що його
тягли по

дорозі воли, колеса зачерпували обідками воду.
Люди ві-

талися до мене, повертаючи бліді круглі обличчя
— були

надто освітлені сонцем.

Зрештою, вона прийшла, самота. Це
відчув я саме тоді,

коли обрій, мені здалося, таки покрився темною
іржею. Іржа

ота розповзлася по землі, наче розливалася
поруділа вода.

"Он вона, самотність",— подумав я мимохіть,
розглядаю-

чись і вже діставшись до спухлих, рудувато-синіх
нив. І, як

тоді, у вересні, дихнули вони на мене
притамованою за-

грозою — я відчув, що таки втрачаю над собою
владу. За-

хотілося звернути зі стежки, міцно заплющити очі,
стьоб-

нути коня і з тихим стогоном в'їхати в те болото.
Воно

ковтне мене не зразу, зникатиму в ньому так само
повільно,

як і той чоловік, якого ми бачили, повертаючись
від Наум-

ця. Можливо, то й справді був Петрів побратим,
який не

на жарт заповзявся розшукати приятеля, не
вдаючись до

помочі людей. "Хто він такий?" — спитав я сам
себе.

Аж головою струснув, щоб позбутися
того потягу — все-

таки розладнював мене й обезволював, я вже не
дивився

на поля, а тільки на роз'їжджену, лискучу під
сонцем до-

рогу. Маю ще побачитись із Стефаном Савцчем, а
відтак

і з В'юцкою — в мене тут чимало справ. Хочу не
відновити,

а згасити свою тривогу, а для цього мені треба
зустріти

людину, яка зрозуміє і розділить її. Не
злегковажить і не

відмахнеться, адже людина, скажу я їй, все-таки не
трава!

Людина має у світі не одне своє подобенство, і
саме ці по-

добенства й складають повну людину. Так, людина
скла-

дається з десятка інших людей, і вмирають вони у
ній,

здається, поступово. Через це зайве говорити, що
смерть

приходить раптово. Вона поселяється у нас із
першим на-

шим криком, коли виходимо з материнського лона, і
живе,

доки нас не звоює. Але і воювати вона мастак.
Забирає

один за одним подобенства певної людини, а відтак
заби-

рає її усю. Я, здається, знав: одне з
моїх подобенств таки

справді загинуло в цьому краї...

Їхав слизькою, лискучою стежкою, і мені
здавалося, що

побіч пливуть мої відбитки. Можливо, всі вони —
той-таки

Петро утеклий, і ідуть побіч; два з одного, а два з
другого

боку, дивлячись не перед собою, а під ноги.
Чекають, чи не

спіткнеться їхній кінь і чи не стане це для них
лихим зві-

щенням.

Хитаюся на коні, бо очі мої майже
заплющено. Туга

колише мене, ведучи поміж червоно-синіх піль.
Починаю

навіть боятися, що таки не виїду з них, бо цього
боявсь

у світі кожен Петро устеклий.

2

Але ні, онде хати Рудівки. Кінь мій без
спонуки пішов

веселіше. Я відчув легке хвилювання, начебто в
цьому селі

мало вирішитися щось конче для мене важливе.
Перший,

кого побачив, був Наумець, чорний, як жук, з
великою ку-

черявою головою і кривими ногами вершника. Стояв
біля

хати й байдуже дививсь у мій бік. Я привітався,
але він

кивнув мені, як незнайомому, відвернувсь і
задивився у бік

зворотний.

Багно на вулиці стояло непролазне, і я
спрямував коня

попідтинню. Соковито чмокало під копитами,
посеред ву-

лиці розливалася широка калабаня, в якій плавали
качки.

Глухло безвітря, і ніжно пригрівало сонце.

Назустріч мені йшов височезний
чолов'яга. Високо піді-

ймав ноги, вириваючи їх з болота, і через те
скидався на

чорногуза. Я впізнав і цього чоловіка — був то
стадник

значкового товариша Нестора Федоровича Лук'ян
Кнурен-

ко. Він побачив мене і заклав руку за потилицю,
шкрябаю-

чись.

— Знову до нас, пане канцеляристе? —
спитав неквап-

но.— Але в нас, здається, нікого не вбито.

— Чи мушу приїжджати, коли когось
убито?

— А звісно,— сказав Кнуренко і сплюнув
у багно.

Я не зважив за потрібне пояснювати Кнуренку мету
своєї

подорожі, до того ж він і справді мав рацію. Тож
забли-

щав до нього зубами і проїхав мимо — до мене ж
поверну-

лося широке бліде й серйозне обличчя, облямоване
руду-

ватим волоссям. Я їхав і знав, що Кнуренко нерушно
стов-

бичить на дорозі й дивиться вслід. Він піде своєю
дорогою

тільки тоді, коли зникну з його визору.

Повернув ледь-ледь голову: Кнуренко
таки стояв. За-

244

топлений ледве не по коліна в багно, і
через те здавалося,

що він на потворно коротких ногах.

Але я вже завернув на іншу вулицю і
побачив віддалік

школу. Хата була перекособочена, а вікна
наполовину за-

кладені листям. Коли під'їхав ближче, побачив
рудаві зір-

часті плями на стінах біля дверей — від того хата
була на-

чебто значена. Я під'їхав під самий ґанок і
зістрибнув із

коня. Прив'язав його до стовпця і штовхнув
знайомі двері.

Вони розчинились із розпачливим рипом.

Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не
побачили ні-

чого. Потім почали вихоплювати якісь злякані
обличчя: бу-

ли то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся
До су-

тінку.

— Це ви, пане канцеляристе?—почув я з
кутка голос

Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у
тому

напрямку.

— Та вже ж, пане Стефане,— сказав я.—
Привіз вам

"Книжицю"...

Дяк звівся з-за високого столу, школярі
сиділи тут-таки,

за столом, і перелякано повитріщалися на мене.

— Сам бог вас привів, пане
канцеляристо,— сказав

дяк.— Останнім часом так чогось сохне в горлі, а
водиця

з підтрубної криниці лиха того не гоїть...

— Купили б чогось пожитнішого,—
сказав я весело.

— Коли ж бо купила нема! — зашкрябав у
голові Сте-

фан Савич.— Ідіть, хлопці, додому,— повернувся
він до шко-

лярів.

Ті й не рухнулися, а все ще
витрішкувалися на мене, по-

розкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив
рота.

— Чи вам я сказав, чи не вам? — мовив
уже голосніше.

Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати.
Я зир-

нув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з
коромис-

лом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді
йшла

струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на
мене, і я

вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб
біля шиби:

дивно, що вона мене уздріла. "Чи не ти
це. Жінко з цві-

ту?" — мимохіть подумав.

— Щось цікаве побачили? — спитав за
спиною дяк.

Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною
сто-

яв майже сивий старчик.

— Що з вами, пане Власе? І — вигукнув
я.— Так постарі-

ли за півтора місяця!

— Спрага мене мучить, пане
канцеляристе,— сказав сум-

но дяк, сідаючи на лаву.— Непогамовна спрага!..

245

3

І ми пішли відразу до В'юцки
Безкровної. Я відв'язав

коня й повів за собою, і, доки пробиралися
попідтинню че-

рез багно, провалюючись не раз майже по коліно,
оповів

Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра
Легенького

і Петра Гайдученка.

— Не можете забути тої історії, пане
канцеляристо? —

спитав дяк.— А тут про неї уже й спомину нема.
Зрештою,

здогадуюся, чому про неї не забуваєте.

Я поставив супроти Савича цікаві очі.

— Бо кінця тоді не дошукалися,— сказав
Стефан.

— Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на
власні очі.

— Маю на увазі причину,— сказав з
легенькою всміш-

кою Савич.— А ви з паном наказним нічого таки не
ви-

яснили.

— Чи всі історії ясні? — мовив я.—
Зрештою, її вже у

міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у
ній щось

інше непокоїть...

Савич повернувся до мене і пильно
зиркнув:

— Маєте таке велике урядове старання?

— Не про старання тут ідеться,—
поморщився я.— Ли-

шаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене
на-

відують. Про життя і світ, про існування наше й
буття...

— Існуємо, бо мусимо,— сказав Савич.

— Але кожному дороге те існування.
Люди, пане дяче,

все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо
й бу-

дуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що
воно,

пане дяче: махне птах крилом — і ми тільки грудка
землі?

Що воно, пане дяче,— ми грудка землі, а світ, як
був, так

і залишається!

— Ви забули про казку,— мовив спокійно
Стефан Са-

вич.— Про те, що є світ бажань і світ дійсного,
світ уяви

і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе...

— Високе? — вигукнув розпачливо я.— Що
високе побач

чили ви в тому убитому на ваших полях, що високе
було

в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто
навіть прі-

звища його не взнав!

— Високе в нашій душі,— якось ліниво
відказав Савич.

Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому
чо-

бота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в
потилицю.

— То чи ж те високе має губитися навік,
чи якось про-

ливається у світ? — спитав я.

— Звісно, проливається. Кожен з нас
випромінює з себе

добро і зло. Ці промені не зникають і не
пропадають разом

із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей,
які,

246

в свою чергу, передають їх поколінням
наступним. Світ тим

страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться
легше

від добра, але він живе тільки тому, що воно таки
є, оте

добро.

— Дивне говорите, пане дяче!..

— Може, й дивне, але вистраждане. Через
те, пане

канцеляристо, людське існування не може мірятися
най-

простішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона
скла-

дається не в одній голові, а в головах мільйонів,
що єдна-

ються в одну велику світову голову.

— Ви філософ, пане дяче!

— А хіба я не згадував вам про свої
філософські трак-

тати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але
зараз,

пане канцеляристо, в мене стигне тіло від
непогамованої

спраги,— він засміявся легковажно і підморгнув
мені.

І побачив я, що він таки й справді
неспокійний, цей див-

ний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім
збаг-

ненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу,
поду-

малося мені мимохіть, був він спокійніший і
щиріший.

Але й це була облуда. Того разу він
говорив зовсім

мало, а більше дрімав. "Щось таки дивне заховане в
тобі,

пане дяче",— подумав я.

— Як там В'юцка Безкровна? — спитав.

— Та В'юцка — бестія,— тихо засміявся
Савич.— Вона

і вам запала в око, пане канцеляристо?

Я почервонів, але не хотів звірятись у
цьому перед дя-

ком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице
його

залишилося так само усміхнене.

— Нічого незвичайного, пане
канцеляристо,— сказав він

весело,— кому не впаде вона в око? Я вже немолодий
чо-

ловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа
і не

відчуваю я років.

— Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?

— Чому ж не любити? Я прийду часом і
дров нару-

баю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже,
вчений ви,

пане дяче, а от мені дрова рубаєте!

Він засвітився тихим, лагідним вогнем
і зворушено за-

кліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку — я
почув,

як там співають жіночі й чоловічі голоси і
гупають у танці

чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко
стало.

4

Але боятися не було чого, бо назустріч
нам уже ступала

усміхнена В'юцка в усій красі своїй. Побачивши її
після

нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її
забути. Кра-

247

са та була проста, але за нею ховалася
ще одна, тонка і не

кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й
вабила мене

незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге
обличчя не

вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких
облич ще

кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось
таке по-

мічав я й того разу. Зараз же В'юцка одмінилася.
Була

переді мною як загорнута книга — і це мене тим
більше

хвилювало.

— Кого не сподівалися побачити, так це
вас, пане кан-

целяристо,— сказала вона з видимою радістю, а до
Сави-

ча блиснула всмішкою.— А ви, пане дяче, чи не
принесли

мені часом борг?

— Мій борг неоплатний,— серйозно
сказав Савич,— але

сьогодні мене запрошено, як раз уже й бувало.

— Чи раз? —пирснула В'юцка, і те ніжне й
чарівне, що

я запримітив, сховалося — була переді мною
звичайна ве-

села молодиця.

За великим столом сиділо кілька
чоловік і співало, а кіль-

ка вигецувало серед хати.

— О пане дяче! — вигукнув один із них, і
я впізнав

його, був це Андрій Хвостенко. Придивився до
інших і

впізнав також: Кучурба, чи Кочубей, і господар
Василь

Бабій.

— А ви, пане канцеляристе,— сказав
Кучурба,— знову

до нас в урядовій справі?

— Цього разу ні,— сказав Савич.— Його
милість при-

їхав відвідати мене.

Другий танцюриста повернувся до мене,
і я впізнав

і його: Хома Біда. Здалося, що на мій прихід всі
вони

насторожилися і ледь помітно перезирнулися. Але
я не хо-

тів перейматись їхньою засторогою, а хотів
бачити В'юцчи-

не обличчя. Вона несла до мене тонку й лагідну
усмішку,

очі її палали втіхою, а в руці був поставець.

— Сідайте, пане канцеляристо, за цей
малий столик —

тут буде вам догідно.

Ми сіли, і дяк відразу ж приклався до поставця.

— Заспівайте нам, пане дяче,
"Шевчика",— підійшов до

нас Хома Біда.— Бо ті Кучурба з Бабієм не до танцю
співа-

ють, а до спання.

Всі засміялися, тримаючи очі на мені, і
я засміявся та-

кож.

— Хочете "Шевчика"?—сказав
добродушно Савич.—

Буде вам і "Шевчик". Тільки от ще раз прочищу
горло:

— Віншую вам, пане канцеляристо,—
сказав він, відди-

хавшись,— і вам, люди, щоб добрі були, гойні та
веселі!

248

Він почав притупувати ногою,
відбиваючи такт. Відтак

змахнув головою і завів високим гарним голосом:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

Хома Біда вийшов на середину хати,
почав вигинатись

і притупувати. Решта підхопила заспів:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

Хома робив вихиляси, але готувався до
чогось нового,

іншого. Відтак почав підскакувати на зігнутій у
коліні нозі

у такт козачка і показувати всю роботу шевця:
сукав драт-

ву, витягав шкіру, краяв, прибивав колки, витягав
гвіздки

чи копило. Інколи Хома тратив рівновагу,
заточувався і пе-

реступав з ноги на ногу. Я сміявся, сміявся побіч
В'юцка

Безкровна,сміялися всі.

Відтак схопилися з місця Кучурба із
Хвостенком: Кучур-

ба вдавав шевчика-кривоногу, а Хвостенко
підсліпуватого,

старого, горбатого, кашливого з люлькою в роті.
Прито-

мившись, всі випросталися й почали танцювати
вільно.

— А ви мені цієї ночі снилися, пане
канцеляристо,—

сказала В'юцка, підсідаючи до мене.—Тільки цур
його

й розказувать, як погано ви мені снились.

— Розкажіть, В'юцко,—попросив я,
присуваючи до неї

поставець.

Але вона відсунула його зневажливо.

— Коли б то я пила, скільки мене
вгощають, то п'яни-

цею давно б стала,— сказала вона.— Ні, не можу вам
того

сну розказати.

— В'юцко,—сказав я лагідно,—В'юцко!

— Що, пане канцеляристо? Може, вірша
мені складе-

ного хочете прочитати?

— Не глузуйте, В'юцко,— покивав я
пальцем.— Не глу-

зуйте, бо я вам не пан дяк...

— Тут про мене мова, а я співаю,—
сказав дяк, припи-

нивши спів, і підморгнув В'юцці.

Крізь вікно пробивалося сонячне
проміння, падало на

наш стіл, на якому ритмічно посмикувалася
Савичева рука,

вибиваючи ритм. Очі його примружилися, дивлячись
доб-

родушно й мудро, і я раптом зрозумів, що всі вони в
себе

вдома: і люди ці, й дяк, і В'юцка. Чужий серед них
був

тільки я, і вони недаремно зустріли мене
підозріло. Я уявив

раптом, що відбувалося тут у вересні і як саме. За
цим

столом сидів інший чужинець, так само, як і я,
Петро, і так

само пригощався. Все сталося дуже просто : чи
важко роз-

249

сердити цих підхмелених людей? Я таки
мав рацію: кінець

цієї історії і справді простий. Подумав, що вони
всі знають,

як це відбулося: і чоловіки, і В'юцка, і дяк. Але їм
усім

давно немає діла до того, кого навіки заховали
рудівські

поля. Його не забув у цьому світі тільки я.
Здається, Пет-

ро утеклий не далеко відбіг од свого дому — йому
нікуди

було тікати. Щоб жити в цьому світі, кожен мусить
мати

дах над головою, інакше неминуче станеться те, що
ста-

лось і з тим невідомим Петром. "Вертайся, друже, у свій

порожній дім,— подумав я,— а тоді почни
навідувати ро-

дини, де пристойно тобі знайти дівчину. Збудуй із
нею за-

тишне гніздо і заспокойся. Нічим не різнися
з-поміж лю-

дей, і спокій до тебе прийде!"

Сидів і безглуздо всміхався, начебто
поділяв ці веселощі.

Начебто не мав на серці пронизливого суму, який
з'їдає

мені серце. "Зараз, зараз щось
станеться!"—подумав я.

— Співайте, пане дяче! — сказав Хома
Біда, йдучи по

хаті у вільному танку.— Без співу годі танцювати.

— Славно танцюють,—сказав
Савич.—Правда, пане

канцеляристе?

І він знову заспівав:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки...

І знову відгукнулися співом усі, що
були в корчмі, на-

віть В'юцка:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки..

Я зиркнув на В'юцку. Знову на її обличчі
зацвіла тонка,

ніжна краса, що так уразила мене сьогодні.

— Долити ще, пане
канцеляристо?—спитала солодко.

Всміхнулася, і це був такий ніжний усміх, що я
хитнув

ствердно, хоч пити мені сьогодні не хотілося. Але
тоді вона

знову до мене наблизиться і знову буде поруч.

— Чи не підмішуєте, В'юцко, в питво
любистку?—спи-

тав тихо, коли вона забирала поставець.

— А вас уже й розібрало, пане
канцеляристо,— засмія-

лася легковажно вона.

— Самі здорові бачити,— сказав я.— Чи
пустите до себе

ввечері, В'юцко?

— Приходьте з паном дяком,— і не
моргнула В'юцка.—

До мене, пане канцеляристо, кожному вільно
приходити...

Хома Біда саме з'являв, як швець суче
дратву, він по-

хитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.

250

— Хто не танцює, дає звідного,— сказав
не встаючи

Хома Біда.

— Я танцюю,— сказав тонким, жіночим
голосом госпо-

дар Василь Бабій.

Він вийшов з-за столу і пішов у легкому
танцю, припле-

скуючи руками.

— А ви, пане канцеляристе?

— Даю звідного,— сказав я і махнув
В'юцці, яка йшла

з повним поставцем.— Дайте йому, В'юцко, звідного.

В'юцка глянула на мене трохи
стурбовано, але я відчу-

вався цілком спокійно.

Міг скільки завгодно дивитися на
жінку, яку, здається,

покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка
находила на

Стефана Савича, коли йшлося про В'юцку, зрозумів,
чому

він так охоче упосліджується перед нею і чому
складає під-

несені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був
скла-

дати такі вірші, і в мене в голові почали
крутитись якісь

слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не
міг я ними

віддати гарного, святого трепету, що його
відчував.

Хома Біда тим часом весело скочив на
ноги. Віддав мені

жартівливого поклона і знову пустивсь у танок,
входячи

у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба.
В'юцка

йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.

— Співайте, пане дяче, співайте! —
гукнув Хома Біда.

— Потанцюйте, трохи згагу собі
погашу,—обізвався до

бродушно дяк.

— Вже починають дуріти,— сказала тихо
В'юцка, став-

лячи поставця.—Ви б, пане канцеляристо, зараз
пішли.

Завітали б до мене з паном дяком пізніше.

Але дяк начебто не чув її слів. Він
співав. Я ж дивився

В'юцці в очі і всміхався на все лице.

— Не боїтеся, пане
канцеляристо?—смикнула вона пле-

чем.— Послухали б ліпше мене.

Але я й справді не боявся. Не боявся,
хоч уже помітив,

що танцюристи не просто собі танцюють. Вони
повернені

до мене обличчями і відверто дивляться.

— А ви таки не хочете з нами танцювать?
— спитав,

зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким
при-

скоком.

— Хто сказав, що не хочу? — мовив я,
встаючи.— Ану

заспівуйте, пане дяче.

Доладнався до танцюристів, а дяк знову
завів тої-таки

пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними
вихиляса-

ми по колу, а потім просто.

251

— Чогось шукаєте в наших краях? —
спитав, наближаю-

чись до мене, Хома Біда.

— Навідав пана дяка, свого приятеля,—
відповів я, коли

ми зблизилися знову.

— І тільки, пане канцеляристо? —
спитав Хома, набли-

жаючись до мене втрете.

— І тільки, Хомо.

— Ну дивіться,— хмикнув недобре
Хома.— Дивіться,

щоб біди з того не вийшло.

— Не вийде,— сказав я.— Досить того, що
ти сам собі

Біда.

Хома засміявся. Несмішно, широко
розтуляючи рота:

здається, я таки йому не подобався. Але
те, що сказав, за-

довольнило його, бо присів і почав виробляти всі
дії, що

їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати
на од-

ній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи,
приби-

ваючи колки чи витягаючи гвіздки.

— Добре танцюєте, пане
канцеляристо!—вигукнув Хо-

ма і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й
Хоми,

а ще В'юцки, яка стояла на вступі до другого покою
і була

чомусь стурбована.

— Аз мене досить!—сказав раптом
Стефан Савич, об-

риваючи спів.—Підемо вже, пане канцеляристе.
Лишимо

хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки
пора.

Його голос прозвучав напрочуд тверезо
й голосно, і В'юц-

ка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати,
пильно

дивлячись на дяка. Той сидів за столом,
спокійнісінько сві-

тячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.

— Так швидко йдете, пане дяче? — спитав
немов із жа-

лем Хома Біда.—Добрий голос маєте, і славно нам
під ньо-

го танцювати.

Дяк нічого не відповів, а пішов просто
до дверей, і я,

втерши піт, попростував за ним. За спиною почув
зачаєне

дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо
готуючись

до нападу ззаду.

— Доброї вам погулянки, люди!—сказав,
виправдову-

ючи свій поворот голови.

— Ходіть здорові!—сказала В'юцка, і її
дзвінкий, ніж-

ний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.

5

Кінь мій стояв, прив'язаний до стовпця,
і я, щоб не топ-

татись по багнюці, скочив верхи.

— Залазьте і ви, пане дяче,—
запропонував я.— Втопи-

тесь у багні.

252

Дяк став однією ногою на стовпця і
легко всівсь у мене

за спиною.

— Щось сталося, пане Савичу? —спитав я,
коли ми ру-

шили.

— А що мало б статися?—обізвався
неохоче дяк.

— Але щось-таки сталося?

— Хлопці перепили,—так само неохоче
сказав дяк,—

і скоро дуріти почнуть...

Ми їхали якийсь час мовчки.

— Вони підозрілі до вас, пане
канцеляристе,— сказав на-

решті дяк.

Я побачив у просвіт між хат ті ж такі
рудівські поля,

були вони в цей мент ще рудіші й повні води.
Дихали пря-

ною вільгою і наче застерігали. Тихий страх
озвався на

споді мого серця, а водночас і не до кінця
збагнений жаль.

"Ці люди в шинку,—подумав я,—хочуть
простого: зро-

зуміти, чому я тут". Людина може мати тільки одне
місце,

де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина
фортеця

перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе
безпритуль-

ним і мандрованим — вони ж бо, як
той горох при дорозі.

Мене мав би зрозуміти в цій поїздці
через осінні болота

тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий
затамовано

дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією
ногою

стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це
село

й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того
не зди-

вується,— тільки вони, мандровані дяки, мають
щасливу

можливість вільно пересуватись по нашій землі.
Всі ж ін-

ші—на прив'язі, хто як: до своєї роботи, дому,
жінки та

дітей, до книг чи до власної винниці — все в світі має уля-

гати до місць заздалегідь призначених.

— А все-таки вас цікавить той убитий,—
сказав після

довгої мовчанки Савич.

— Звісно, цікавить, пане Стефане,—
сказав я щиро.—

І казав уже вам: не з урядової повинності. Знаєте,
минуло

стільки часу, а його ніхто й не шукав. І той його
приятель,

пам'ятаєте, пане дяче, Дядечко, пішов і не
повернувся.

— Що ж вас у тому цікавить? — спитав
досить сухо дяк.

— Чи може людина бути настільки
самотня, що стає

наче трава?—спитав я гаряче.—Невже людина—як
ко-

маха в світі чи бур'ян?! Невже досить зачавити її
чи ви-

рвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні
відгомону?

— Може бути й так,— відказав помірно
дяк.

— Оце я й хотів довідатися... Чи є така
міра самотності?

— Такої міри нема,— сказав дяк .— Хіба
не відчуваєте:

він ще живе в усіх нас, той Петро
утеклий. У вашій триво-

253

зі, пане канцеляристе, і в моїй
цікавості. У страхові тих лю-

дей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої
любої

В'юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув
його

тут, а може, ще в якихось людях...

— Оці слова я й хотів від вас
почути,—сказав я звору-

шено.— І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо
запита-

юся?

— Коли це не урядовий інтерес.— Мені
здалося, що Сте-

фан Савич усміхнувся за спиною.

— Звісно, не урядовий,— мовив швидко
я.— Ота історія

про Петра-Юстина з вашої "Книжиці", що воно таке,
пане

дяче?

Савич за моєю спиною кашлянув.

— Казка, пане канцеляристе,— сказав
після паузи.—

Хіба ви того не розібрали?

— Розібрав. То історія Іуди
Іскаріотського, тільки при-

стосована до нашого життя.

— То що ж ви хочете запитати?

— Чому ви назвали його Петром?

Савич у мене за спиною засміявся. Сумно
й тихо прозву-

чав той його сміх. Зрештою ми під'їхали під саму
школу,

і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і
прив'язав його

до стовпця.

— Щось негаразд у вас запитався, пане
дяче?—мовив,

коли Савич повернувся до мене лицем.

— Чому негаразд,— відловів дяк з
усмішкою.—Бачите,

пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця
історія.

Ви розшукали Запаренка, Легенького і того,
третього,

як його?

— Гайдученка.

— Ну так, Гайдученка. А я, пане
канцеляристо, розшу-

кав Петра-Юстина.

Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо
почув там чвакання.

По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з
вели-

кими очима на сухенькому обличчі і з торбами,
перевіше-

ними через плече.

— Що виходив, Тимофію? —спитав у нього
дяк.

— Півхлібини, пане дяче,— відказав
тонко і трохи жа-

лібно хлопець.

— Це один із моїх сиріт,— сказав Савич,
помітивши, що

я пильно приглядаюсь до хлопця.— Оцим півхлібом
і можу

вас угостити, пане канцеляристо.

— Лишіть його собі й вашим сиротам,—
сказав я, видо-

буваючи гаман.—У кого тут можна купити доброї
їжі?

— У Лук'яна Поповича,— радісно
обізвався хлопчик.

254

— То біжи до Лук'яна,—сказав я.—Купиш
мішечок

пшона, і хай заріже качку. Доброї шинки купиш,
хлопче,

сухої риби, хліба і штоф меду.

Хлопчик метнувся назад у багно, але я
спинив його:

— Стривай, а чи донесеш усе?

— Донесу,— весело відгукнувся
хлопчик.— Порожні тор-

би мені важче носити.

Стефан Савич стояв на ґанку, тримаючи в
руках півхлі-

бини, в його очах стояли сльози,

— Доля послала вас, пане канцеляристо,
саме на цю го-

дину,— сказав він розчулено.— А цей хлопчик —
найкра-

щий мій співака. Він так співає, пане
канцеляристо, що хі-

ба б камінь не розчулився.

— Одначе торби його не завжди повні.

— Та-от не завжди,—сказав дяк і повів
мене у школу.

Тут було так само сутінно, вогко й холодно.

— Давно ми не палили вогню,—сказав
Савич, мов ви-

бачаючись.— Бо палимо тільки тоді, коли їсти
треба ва-

рити.

Він махнув рукою і засміявся.

6

Ми сиділи за столом. Щось затамоване
застигло в бли-

скучих Стефанових очах, а слова, які виходили з
його вуст,

були розсудливо мудрі. Сироти, а було їх троє,
понаїдалися

і полізли на теплу піч, принишкнувши там, як миші,
і коли

поглядав я в той бік, бачив три пари цікавих і
трохи зля-

каних очей.

— Докажу вам ту думку, яку почав, коли
йшли ми до

В'юцки,— говорив Савич.— Я довго розмірковував
про світ

та життя і про дивні закони, за якими живе людина,
не ко-

жен чоловік зокрема, а ота істота, що частку її
складаємо

і ми з вами. І от що мене найбільше вражає, пане
канце-

ляристо: скільки їх є в цьому світі, людей, і
живуть вони

не в одному часі та й не в одній стороні, а думають
і відчу-

вають однаково. Однакові мають радощі й однакові
боляч-

ки. Однаково сміються і сумують, народжуються і
вмира-

ють. Це, пане канцеляристо, велика таємниця. От і
ви по-

чали думати майже ті думки, що і я, і не нас двоє
таких

у світі. Це значить, що ми не просто відокремлені
одне від

одного тіла. Ми часточки однієї великої голови.
Голови, що

з'єднує нас у собі. І не в небі вона живе, пане
канцеляри-

сто, а в нас самих. Та голова
добра й лиха, бо в ній посе-

лилися бог і диявол. Та всесвітня голова не
завжди має

ясні думки і не завжди на добрі речі наладнана,
буває вона

255

темна, лиха і смертоносна. Ми не можемо
її гаразд усвідо-

мити й уявити, бо ми тільки часточки її. Так, пане
канце-

ляристо, погано ми її знаємо і не можемо до кінця
зрозу-

міти, а це тому, що побачити її не можемо. Але саме
від неї

людська всесвітня і позачасова подібність.

— Думаю про щось таке теж,—сказав я, і
собі запалю-

ючись.— Мене теж вражало, що люди напрочуд
подібні по-

між себе. Подібні й різні. Більше того, є в світі
цілі гурти

однакових зовні і внутрішньо людей. На кожну
особу при-

падає не один двійник, а є їх десятки.

— Недаремно кажуть, що люди пішли від
одного чоло-

віка,— сказав Савич.— Не треба розуміти це
по-простаць-

кому. Історія про Адама — це символ, пане
канцеляристо.

Це та ж таки притча про Голову, що я про неї кажу,
але

просто розказана. Не треба вірити в неї, як у
бувальщину,

а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна
й дур-

на. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її
по-

збавлено однодушності, а наділено двома душами,
між

якими нема миру.

Я дивився на цього миршавого,
загумінкового дячка ве-

ликими очима. Поки що згоджувався з тим, що
говорив.

Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було
ще бага-

то часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно
квітувало.

— І оскільки все повторюється в світі,
пане канцеляри-

сто, то не дивно, що повторюються й історії, що їх
пережи-

ває людство у віках. Самі знаєте, з-поміж людей
вряди-годи

народжуються двоє таких, котрі хочуть, щоб
всесвітня Го-

лова не була дводушна. Той, хто хоче просвітити її
темінь

і запалити в ній справжню ясність, а з другого
боку, і той,

хто хоче тільки темряви. Один хоче гармонії, а
другий роз-

рухи, один хоче добра, а другий лиха, один прагне
зробити

ту Голову богорівною навіки, а другий затопити у
болото.

Я насторожився. Отут, здається, й
починається облуда

його.

— Хочете сказати...— почав несміливо.

— Так, хочу сказати, що народжується
двоє таких. Не

завжди в одному часі і не завжди їх можна
розпізнати.

Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим
тілом спо-

конвічної людської думки про її вище
призначення. Але

от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що
прихо-

дить у світ, не знає свого противенця, а світлий
знає завж-

ди. Бо тільки він з'являється, з'являється і такий,
хто го-

тує світлому загладу.

— Той, що зрадить його? —спитав я тихо.

— Саме так! Той, хто принесе світлому
смерть. І знову

256

відбудеться те, що завжди: один і
другий гинуть, а все-

світня голова лишається, як була, дводушна...

Мені здалося, що в цій сутінній,
нечупарній школі, в якій

вікна було напівзакладено сухим листям і де
пахло несві-

жою одежею та кислим духом, починає з'являтися
якесь

світло. Я щось почав розуміти в тому, що
відбувається на-

вколо. Щось таке, що тільки неясно прочував, проте
здо-

гадуватися не смів, але що непокоїло мене весь
час. Я поду-

мав: чи не безумець сидить переді мною, великий,
засліп-

лений силою власного мислення,—той, хто увірував
у без-

перечну силу власного мозку і хоче зрозуміти те,
що людині

чи й дано!

— А коли це не так? — спитав я.

— Коли не так,— озвався твердо Савич,—
тоді я ствер-

джу ваш страх: людина таки може бути настільки
самот-

ня, що стає наче трава!..

Здається, він утомився, сказавши мені
так багато. Я ще

мав обдумати його слова і дов'язати всі випущені
нитки.

Знав: останнє слово ще не було сказано, але й
цього ба-

гато. Мені клалося теж надпосильне завдання:
розмірку-

вати ці речі, але зараз я не повинен його лякати.
Мені зда-

лося, що починаю розуміти цього чоловіка: в ньому
бо-

реться страх, що я його зраджу, але й він до болю в
душі

хоче зустріти людину, котра зрозуміє його думки і
подасть

йому руку.

"Ти боїшся самотності чи не більше, як
я",— подумалося

мені, і це була, здається, правда.

Але я й сам хотів спочити. Боявся, що
мій напружений

мозок не витримає і втрачу я той кволий слід, що
запалився

переді мною.

— Обіцяв вам, що Тимофій
заспіває,—сказав Стефан

Савич, розслаблено відкинувшись до
стіни.—Ходи-но до

нас Тимофію, та й ви, хлопці.

На печі завовтузилося, і звідти почали
один за одним

злазити школярі. Тимофій виступив наперед, а двоє
інших

стали на крок за ним. Стефан Савич хитнув рукою,
відмі-

ряючи такт, і я раптом почув прегарні звуки.

Тимофій співав псальму, тоненько й
печально, і його чу-

дові очі при цьому заплакали без сліз, а голосок
задзвенів

найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що
гарні-

шого я і в світі не бачив,— схитнулась у мене в
грудях ве-

лика й потужна хвиля, і, слухаючи чисту, високу й
напро-

чуд досконалу мелодію, я відчув, що защипало мені
очі,

що ось-ось я розридаюся, як хлопчак. Відчув, що
душа мені

стала прозора й тонка — спів упливав у неї
гарячим пото-

257

ком і пік мені серце. Після заспіву
взяли голос й два інші

хлопці, вторячи, і я дізнав враження, що мелодія
розросла-

ся, бо ті два голоси, як тіні, покірно й засумовано
їй підко-

рялися. Тимофіїв же голос дзвенів десь угорі, як
дзвенить

жайворонок над стиглими нивами, линув вище й вище
і зно-

ву заливався чисто й дзенькітливо. І я таки не
стримав

сліз, вони самі покотились мені по лиці, а
хлопець, співаю-

чи, вдивлявсь у мене темним, несвітським
поглядом, і пла-

кав піснею і всією постаттю своєю в той час, як
мелодію

знову покірно відтінили два нижчі голоси...

— Це вам віддяка від хлопців, пане
канцеляристо, за

ваші щедрі гостинці,— сказав м'яко й тихо, коли
пісня за-

кінчилася, Стефан Савич, його очі засвітилися при
цьому

любов'ю.— Ховайтесь на піч, хлопці, і грійтеся, бо
не зав-

жди в нас у школі буде стільки тепла.

Хлопці полізли на піч, а я втер очі.

— Цілий скарб у мене цей Тимофій. Я
його не часто

посилаю й просити, боюся, що дізнаються пани і
відстав-

лять хлопця у Глухів. Ви, пане канцеляристо, теж
не хва-

літься: надто хирлявий він і не витримає
північних холодів.

Я знав, про що йдеться: нещодавно в
канцелярію при-

йшов гетьманський універсал: знову набирали
хлопчиків

у царську капелу.

— Що ж гадаєте з ним зробити? —спитав
я.

— А те, що зробили б і ви,— сказав
Савич, всміхаю-

чись.— Вивчу його, скільки зможу, а тоді хай іде в
нашу

alma mater, antiquo modo ¹.

Сонце стало на вечірньому прузі і
зазирнуло раптом че-

рез горішні шибки в убогу хатину, добре її
освітивши. Я по-

бачив вмиротворене й напрочуд лагідне обличчя
Стефана

Савича, оторочене звідусіль сивим сріблястим
волоссям.

— Вже вечір, пане канцеляристо,—
сказав дяк,— а нас

з вами запрошено до В'юцки.

Засміявся тихо й подивився на мене
лукаво. Я підтри-

мав його сміх і зирнув на нього так само хитро:
попри всі

мудрування світові, є ще одна велика пристрасть,
що рів-

няє розумного й дурного, бідного й багатого. Це
те, що про-

довжує і творить життя на землі—любов. Однак,
встаючи

з-за столу, я не міг не позирнути ще раз у бік печі,
з якої

виглядало вже сміливіше троє
дитячих облич, і не поду-

мати, чи той хлопчак, котрий співав Лідії Левайді,
часом

не Тимофій?
^{1 Мати-добродійка, за
старим звичаєм (лат ).йдеться про Київ-

ську академію.

258

7

— Ну, то що, пане дяче,— зустріла нас
В'юцка,— раді-

єте, що можете на дурничку поживитись?

— Радію, В'юцко,— відгукнувся Савич.—
Бо одне діло

просто поживитись, а друге — живитись, дивлячись
у ваші

очі.

В'юцка засміялася вдоволено.

— Старий ви вже, а ласі до очей!

— Старий я тілом, а не серцем, В'юцко. Та
й тілом не

старий, а тільки цим волоссям, що виросло мені на
облич-

чі,— він потріпав свою сиву бороду.

— Був би парубок, та порохно
сиплеться,— трохи зажор-

стоко сказала В'юцка.---Вточити вам запіканки?

—Звісно,запіканки,В'юцко,—сказав-я.

В'юцка крутнулася на підборах і похитала клубами,
ви-

димо знаючи, що ми дивимось услід.

— А ви не співаєте, паве канцеляристо?
— спитав дяк.

— Люблю слухати,— сказав я.

— А я співатиму. Коли співаю, не така
В'юцка до мене

немилосердна.

Він підморгнув, але мені здалося, що
його веселість не

зовсім щира. На споді очей я уздрів якусь глибоку,
зата-

мовану серйозність — певне, чекав нагоди
продовжити нашу

розмову.

В'юцка принесла поставець, тоді
присіла боком на лаву

і подивилася на мене впритул.

— З'явилася так раптово, пане
канцеляристо,— сказала.—

Он і хлопці дивувалися на ваш прихід. Дивувалися,
що

знайшли собі в дяку приятеля.

— Що ж тут дивного?

— А те, що ви пан, а дяк бідніший за
найбіднішого.

— Чуєте, пане дяче?—сказав я
латиною.—Ця жінка

теж не знає, що таке душевна спорідненість.

— Ця жінка мислить, як юрба,— відповів
мені латиною

дяк.

— Бачите, В'юцко,— сказав я,
усміхаючись.— Умію го-

ворити з паном дяком так, що ніхто нас не розбере.

—Ах, ця мені жебрацька мова!—махнула
рукою

В'юцка.

— Пане дяче!—вигукнув я.—Вона зве
божественну ла-

тину жебрацькою мовою!

— О часи, о звичаї!—засміявся дяк.—У
наш бруталь-

ний вік тільки те, що можна помацати, набирає
ціни.

259

— Знову ви говорите не так, як люди,—
трохи розсер-

дилася В'юцка.— Смієтеся з мене?

— Хіба можна з вас кпити, В'юцко? —
сказав зі щирою

шанобою дяк.—Божественна ви, незрівнянна
чарівниця! --

В його голосі прозвучало щось таке ніжне, що
В'юцка за-

лилась червінцем.

— Фі, пане дяче!—махнула
рукою.—Посоромилися б

сторонньої людини!..

— Це я стороння людина? — спитав,
придивляючись до

них пильніше. На мить мені здалося, що є між цими
двома

глибший зв'язок, ніж видавалося.

В'юцка засміялася.

— Правду кажете, пане канцеляристо,—
сказала вона.—

В мене тут нема сторонніх людей!

— Випийте з нами, В'юцко,— сказав я,
накладаючи до-

лоню на її руку.— Скоро пан дяк співати почне, то
веселі-

ше вам буде.

— Я сьогодні не співатиму, В'юцко,—
сказав дяк.— Важ-

кий став від випитого і з'їдженого. Цілий тиждень
не при-

ходитиму до вас і не надокучатиму.

— Ви б частіше приїздили, пане
канцеляристо,— вколо-

ла його В'юцка.— Бо я таки подам на пана дяка в
суд, і той

відпише мені все його добро...

— А звісно, звісно,— сказав добродушно
дяк.— Всю мою

худобу... А чи не знаєте ви: кажуть, є такий край, де
воші

відгодовують такі, як вівці.

— І що з них роблять, пане дяче? —
вигукнула захопле-

но В'юцка.

— Луплять шкуру і шиють жіночі
рукавички.

— Б-р-р!—здригнулася
В'юцка.—Вигадуєте казна-що!

Дяк сидів за столом і дививсь у вікно, і його очі
таки не

були веселі, начебто В'юцка,
відійшовши, забрала з собою
і його сміх.

— Все у мене розпитуєте, пане
канцеляристо,— сказав

він.— А чи дозволите й мені дещо запитати?

— Таж звісно, пане дяче.

— Ходять дивні чутки, та й того разу я
питав у вас про

це... Кажуть, що з'явивсь у наших краях чоловік, що
месією

себе називає. Чи не було урядового підтвердження
тим чут-

кам?

— Таки було, пане дяче,— сказав я.— Був
про те геть-

манський універсал.

— І що ж там говорилося?—начебто
знехотя спитав

дяк.

160

— Що самозванець і злочинець він, і
велілося, де

з'явиться, заарештувати й приставити негайно у
військову

канцелярію.

Дяк зирнув на мене зизом, і я побачив,
що обличчя його

надуміру серйозне.

— Звісно, звісно,— сказав він.— Так
воно бувало зав-

жди...

8

Я хотів сповістити і про другий
присланий до нас щодо

псевдомесії універсал, але мене пронизав раптом
дивний

здогад: в голові моїй ураз зв'язалися нитки, що
жили

в ній раніше несполучне. Я подумав: той школярик
Тимо-

фій з його чудовим голосом і Іван Нечерда, чи
інакше Дя-

дечко, та страшна й така неправдоподібна історія
про Пет-

ра-Юстина, списана з давнього якогось
манускрипта й тіль-

ки прикладена до нашої землі,— чи так випадково
все це

з'явилося з-під пера Стефана Савича? Адже він сам
мені

сказав, що все у світі повторюється, і
повторюються істо-

рії, що їх переживає людство у віках. Він сам мені
сказав,

що його найбільше цікавить той, хто приходить
урятувати

цей світ чи прояснити його загадкову всесвітню
Голову.

Я начебто повернув до себе всю ту нашу розмову, що
від-

бувалась у школі, і почув розсудливий і твердий
Савичів

голос. "Бо тільки він з'являється,— сказав він,—
з'явля-

ється і той, котрий готує світлому загладу".—
"Той, що

зрадить його?"—спитав тоді я. "Саме
так!—відповів

твердо дяк.—Той, хто принесе світлому смерть!"

Я сидів, вражений цим незвичайним
відкриттям, і в мене

на вустах завмерли слова про той другий
гетьманський уні-

версал. Тим більше, що вже поверталась із повним
постав-

цем В'юцка, і дяк знову цвів до неї захопленим
усміхом. Ви-

скочив з-за столу, схопив раптом В'юцку за руки, і
про-

крутилися вони кілька разів у танці.

— Стривайте,— сказала вона,
сміючись.— Я запіканку

поставлю.

Вона подала мені поставець і взялась у
боки. Дяк за-

співав:

Кажуть люди, що я лиха,

А я Василиха,

Всю роботу поробила,

йду додому стиха...

В'юцка підхопила мелодію і пішла в
спокійному, розваж-

ному танці. Я вперше почув, як вони співають: два
сильні

261

й гарні голоси, які, певне, не раз
співали разом. Дяк вто-

рив В'юцці, вони вдаряли зальотно ногою, а тоді
присува-

ли ту ногу, що виступала до кроку зальотного.

Годі, годі, мій миленький,

З кумоньками пити,

Ти йди, ти йди на нивоньку

Снопоньки носити

В'юцка наче сполошилась і пішла з
приступом, кружаль-

цем і з угинанням та схрещуванням ніг. Танцювала,
насту-

паючи на Савича постаттю чи ж боками, повернулася
лівим

боком і помахувала правою рукою, начебто
виписувала ві-

сімку. Друга рука була оперта в бік або ж лягала
на нами-

сто. Дяк танцював біля шинкарки, вторячи її рухам,
зреш-

тою він махнув рукою.

— Ага, пане дяче, ага! Не вистачило
снаги? Ходіть ви,

пане канцеляристо.

Я встав з-за столу, В'юцка знову пішла в тихому
танку.

— Завжди такі веселі, В'юцко?—спитав я,
вторячи їй.

— А чому б і ні, пане канцеляристо?

— Заздрісне мені на вас,—сказав я,
потрапляючи в

ритм, що його вистукував на столі дяк.

— А чого ж?—сказала Вюцка, граючи
очима.—Весе-

літься, то й буде весело.

— Так просто, В'юцко? —сказав я.

— А що ж тут мудрувати? Весело —
веселись, люби-

тись хочеться — любись, бо сумну пору не треба до
себе кли-

кати.

Вона завмерла на мить, а може, це я
завмер, бо захотів,

щоб таки затверділа ця мить: обличчя, яке стояло
переді

мною, було по-справжньому чудове, світилось
усмішкою,

і була це веселість не роблена, а щиросердна. І я
раптом

подумав: чи так зле, коли людина уподібнюється
траві чи

листю, коли вона природний складник світу цього:
віє ві-

тер, і вона хвилюється, падає тьма, і вона спить.
Сміється,

коли світить сонце, й похмурніє, коли хмурніє
небо. Вона

гнівається, бо небо гнівається, і не відає гризот
великоро-

зумних. Через це і сходить з цього світу так само
легко

й просто, як та ж таки трава чи листя, і не знає
самітни-

цького похмурого відчаю, її горе — це горе
матінки нашої

Природи, а її щастя — спокійний плин. Ось чому так
не-

змірно вабить мене саме ця жінка — вона сама
природою

є. Вона, як вітер, легковажна, але, як квітка,
прекрасна.

А ще я подумав, що, коли мислити способом дяка
Сави-

ча, вона і дяк — це дві супротивні площини
людського бут-

262

тя: яка мислить і яка відчуває. Вони
обоє ваблять мене,

і недаремно, мабуть, поміж себе співпритягаються.

— Тихіше тупочіть, пане
канцеляристо,— сказала лука-

во В'юнка, прокручуючись довкола мене.— Пан дяк
уже по-

хропують!

Я повернувся й побачив, що Савич і
справді лежить на

столі коло порожнього поставця і хропе, його сива
борода

оторочувала зблідле обличчя, і мені на мент стало
жаль

цього чоловіка. Але тепер не хотів цим
перейматися, бо

В'юцка раптом обійняла ззаду руками і притягла до
своїх

гарячих і тремких грудей.

— Навшпинечки, пане канцеляристо,—
прошепотіла во-

на.—Навшпинечки звідси втечемо!

Ми прокрались у сусідній покій, і, коли
В'юцка пішла

мені назустріч, я зрозумів, що не належу собі.
Обкидав по-

цілунками її обличчя й шию і запалав раптом так,
як палає

сухостійне дерево.

9

— В'юцко, моя В'юцко,— шепотів я.—
Давай заберу тебе

звідси, заберу до себе. Будеш мені жінкою, В'юцко,
і не роз-

лучатимемося ніколи.

В'юцка розсміялася тихо.

— Розпалені ви, пане канцеляристо, то й
кажете таке,—

мовила вона тверезо.

— Люблю тебе, В'юцко,— сказав я,
обіймаючи її.— Че-

рез це й приїхав, що спати мені не давала.

— Це у вас пристрасть говорить, пане,—
мовила вона

розважливо.— А пристрасть мине, що тоді?

— Сама ж кажеш: коли любиться, то треба
любити,—

кинув я, трохи розчарований її розважністю.

— То ж любітеся,—мовила вона,—хіба я
вам бороню?

Але не пара я вам для життя, самі це добре знаєте...
А в та-

кому жартувати не годиться.

— Чому ж не пара, В'юцко? —спитав я
знічено.

— Бо таки не пара,— сказала, легко
вдаривши мене паль-

цем.— Прохолодитесь — і самі це скажете...

Я лежав навзнак, відчуваючи прикрість.
Але в глибині

душі знав, що вона каже правду. Ту правду, що її не
годен

я зараз збагнути, але яку чудово тямить вона. Бо
трава

й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми,
перемудрені,

і справді щось губимо у світі. Хочемо зрозуміти
те, що

треба брати на відчуття, і сліпі та безпомічні
через те

стаємо.

263

— Чи ти не віриш у кохання,
В'юцко?—спитав я ти-

хо.—В те кохання, що все зрівнює і через усе
перехо-

дить.

— Я вірю в життя,— сказала В'юцка.

— Але життя ж і твориться з любові і в
любові.

— Чудне кажете,— засміялася В'юцка.—
Як недосвідче-

ний парубок. А ви ж уже не такий молодий, пане
канцеля-

ристо...

Я замовк присоромлений. Легше мені
було розмовляти із

Стефаном Савичем, ніж із нею. Ми з ним мислили
майже

однаково: через спільну пристрасть до віршів та
книг і че-

рез те, що однаково відсторонювалися від живого,
просто-

го в своїй щоденності життя. Я навіть подумав, що
перше ре-

чення у цій розмові з В'юцкою я промовив теж не
простим

голосом, а афектованим. Можливо, чоловік, якого
вона че-

кала, мав би говорити з нею не так. Можливо, він
взагалі

з нею не говорив би, а тільки б подивився таким
поглядом,

в якому горіло б просте й зрозуміле бажання. Вона
знала б,

що значить той погляд, відчувала б коло себе силу
його

кулаків і широчінь його грудей. І прийшла б тоді
до неї

покірність, замішана на сльозах і трохи на
страху. Вона

знала б, що він прокинеться і перше його слово
буде наказ.

Не так легко вона тому наказові уляже, але коли
уляже—

це й буде початок її любові. Бо він не говоритиме
їй чем-

них і великорозумних слів. В його погляді
горітиме не тіль-

ки пристрасть, але й погроза, і, хоч вона не раз
супроти

нього збунтується, її серце буде його.

Зараз все відбувалося навпаки. Я лежав
без руху, а В'юц-

ка спала. З її грудей виривалося посопування, і я
прикро

скосив на неї очі. Вже світало, і в сірому сутінку
її обличчя

було виблякле. Між підборіддям та шиєю
звішувався саль-

ний капшучок, а довкола очей синіли тіні. Ще
світилася кра-

сою, але в сірому світлі була її краса наполовину
зруйно-

вана.

10

Я зліз з полу і безшумно вдягся. Тоді,
взявши чоботи

в руки, навшпиньках пішов до дверей. Налапав
защібку

і тихо її зняв. Двері відчинити безгучно мені не
вдалося, і

вони рипнули. В'юцка перевернулася на бік, але не
проки-

нулася.

Прихилив двері і вже тут узувся. Відтак
підійшов до Са-

вича, який спав на лаві, підклавши під щоку
долоню. Об-

личчя його в рідкому світлі було погідне і майже
радісне,

264

Він усміхався, а мені здавалося, що
переді мною лежить хлоп-

чак. Приклав до голови сиве волосся і гадає, що
когось так

обдурить.

— Пане дяче,—торкнув його я.—Нам пора,
пане дяче!..

Савич підхопився і, сівши на лаві, закліпав
перестрашено.

— Га? —сказав голосно.

Я поклав пальця на вуста і зашипів:

— Тихше, пане Стефане. Вже світає, а нам
пора.

Дяк уже отямився.

— Чого так рано? — спитав пошепки.

— Щоб нас люди не побачили,— відповів
я тихо.— Ок-

рім того, хочу вже від'їжджати.

Дяк покірно встав, і ми крадьки вийшли
надвір.

Була та пора, коли темрява
розріджується просто на

очах. Трава й бур'яни вилискували синьою
памороззю, а

землю трохи прихопило морозцем. Через городи між
хат

проглядали іржаві рудівські поля, паморозь
випала й на них

і синьо посвічувала. Савич горнувсь у латану
свиту і при-

танцьовував з холоду. Я теж відчув морозець, що
прокрався

мені під одежу.

Вивів коня із В'юцчиної повітки, і ми
пішли до виходу.

Ворота було зачинено, і дяк почав вовтузитися
біля засу-

вів.

— Це мої засуви,—сказав він тремтячим
від холоду го-

лосом.— Не так легко і знаючому відчинити.

За ворітьми я скочив на коня. Темрява
хутко покидала

землю, тікаючи з-перед очей, наче відлітав це,
махаючи

крильми, величезний, як небо, птах.

— Сідайте, пане дяче,—сказав я,
під'їжджаючи до стовп-

ця, біля якого в'яжуть коней.

За мить дяк був у мене за спиною.

— Гарне вам снилося, пане дяче, що так
усміхалися? —

спитав я.— Мали таке осяяне обличчя.

— Бо таки гарне й снилося,— сказав
дяк.— Гарнішого

і не вигадаєш...

— Може, розкажете?

— А розкажу,— трохи схвильовано мовив
дяк.— При-

снилося мені, пане канцеляристо, чудне. Говорили
ми вве-

чері про месію, то снилося, що він таки й прийшов.
Давав

людям пити світло із золотого дзбанка. А хто
напивався,

той усе погане в собі тратив. При тому світ був
так нали-

тий сонцем, що й діди молодцями поставали...

— І ви теж, пане Савичу?

— І я теж. Бо і я удостоївся напитись із
золотого

глека.

265

— Цей ваш сон апокрифічний,— сказав
я.— Та сила, що

його вам наслала, забула про пророцтво святого
писання.

Страшне має бути друге пришестя месії, і не любов
і не

світло він сіятиме, а судитиме.

— Я в те не вірю,— сказав за моєю
спиною твердий го-

лос.— Історію про страшний суд вигадали ченці,
сховав-

шись від світу в чорні печери. Не треба бути
богом, щоб

лихо сіяти, пане канцеляристо, досить бути для
того дия-

волом. Бог не для суду йде, а для любові, для добра
все-

людського й просвітлення великої світової
Голови.

Його голос під кінець цього казання
став навіть натхнен-

ний, і мені захотілося обернутися, щоб побачити
обличчя

цього захопленого дітвака. Але ні, я знав те
обличчя,

бачив його таким у корчмі, коли воно відбивало на

собі сон.

— Знаєте, чого так рано вивів вас із
хати?—спитав я,

відчуваючи, що й сам починаю непотрібно
хвилюватися.—

Міг би поїхати без вас і не турбувати вашого
ясного сну,

але ще одне хотів би у вас спитати.

— Може, про крилатого коня?—стиха
мовив Савич.

— Вгадали, пане Савичу. Кажуть, він
з'являється тіль-

ки в оцій порі.

— Чи й про коня прийшов до вас
універсал, щоб зло-

вити його й відставити у гетьманські конюшні? —
спитав

дяк іронічно.— Збагатитися хочете, пане
канцеляристе? До

речі, не один уже за цим навідувався...

— Не було такого універсалу,—просто
сказав я.— І я не

такий дурний, щоб не розуміти, що на казку це
подобає.

Давню казку, що її придумали ще греки. Але чому
перепо-

відає цю книжкову легенду простий люд, який про
греків

нічого не знає, хіба що про ніжинських торговців
і мандрів-

них сьогочасних дурисвітів.

— А греки, гадаєте, бачили того
коня?—хитро спитав

дяк.

— У греків це була уосібнена думка про
творчість,—ска-

зав я.

— Правильно, пане канцеляристо!—мовив
спокійно

дяк.—Чому ж гадаєте, що на нашій землі не може
з'яви-

тися такий кінь?

Мені знову захотілося повернутися до
Савича. Знову

мене пронизав той-таки здогад. Коли все, що я
думаю,

справдилося б, я, здається, зрозумів би рудівську
та-

ємницю.

— То це ви пустили ту казку між простий
люд? — спи-

тав я.

266

Дяк за моєю спиною розсміявся. Сміявся
по-хлоп'ячому

весело, аж подригувався, від чого мій кінь
здивовано по-

вернув до нас голову.

— А ви гадали, пане канцеляристо, що
оце виїдемо ми

на світанні і побачите того коня?

Він проказав це, мішаючи слова зі хлипами сміху.

— Місцеві пастухи начебто його
бачили,— сказав я тро-

хи невдоволено.

— Звісно, бачили,—сміявся й досі
Савич.—Так само,

як бачать чортів, хованців, перелесників та іншу
нечисть.

Ми доїздили до школи. Дяк хвацько
зіскочив з коня і

став на ґанку, широко всміхаючись.

— Доброї вам дороги, пане
канцеляристо,— сказав він.—

Завжди радий вас бачити і слухати. Зробили мені
цієї

осені свято...

Тоді й посів мене біс. Той, котрий
влазить у серце і не

дає людині бути до кінця доброю, той, котрий
руйнує свя-

то і нівечить найліпші людські казки. Той біс, що
не дає

людині підійматися над світом, а завжди клеїть її
до землі.

Я не мав би казати слів, що їх тоді вимовив, треба
було

мені змахнути пужалном і спокійно від'їхати в
холодну про-

сторінь рудівських полів. Але мій язик уже не
належав

мені, а рокові слова зіскочили з нього
мимовільно.

— Я не встиг вам, пане дяче, сказати ще
одне,— мовив я,

повертаючись до Савича.—Про ще один універсал і
зно-

ву-таки про того гаданого месію. Того чоловіка
таки пові-

сили між злодіяк, і ніякого чуда, пане дяче, через
те не від-

булося.

Тоді я й побачив: на Савичевому обличчі
поступово вми-

рає усмішка. Стефанове лице в повному світлі
ранку блідло

й блідло і за мент стало такого ж кольору, як сиве
волосся:

зовсім неживого чоловіка перед собою побачив.

— Що з вами, пане дяче? — вигукнув я.

Але Савич не відповів. Дивився на мене
випитими, роз-

ширеними і напрочуд сухими очима, і вуста його
дрібно

тремтіли.

Тоді не витримав я більше і не зміг
дивитися на те ста-

рече і таки жалюгідне обличчя. Стьобнув коня,
адже єди-

не, що мав,— утекти від цієї майже мертвої людини
і з цьо-

го дивного села. Втекти геть від неймовірно
розширених

очей: на жаль, рудівську таємницю мені вдалося
зрозуміти.

Я і тікав від неї, від того несвітського, що
вразило мене

й переполошило, а в першу руч, від того, котрий
хотів уря-

тувати месію, а став призвідцею убивства не
новітнього

Іуди, а звичайного нещасного
чоловіка.

267

Але найбільше мені захотілось утекти
від жалюгідного

себе; того, котрий хотів здобути приятеля, кохану
й кри-

латого коня, а натомість став Петром утеклим
п'ятим — це

до нього вже виставила іржаві зуби рудувато-синя
земля.

Вже чатувала на мене, як і на всіх, хто палиться
непогамо-

ваним духом і позбувається через те даху над
головою. Он

вона, та потвора розплющує сонні й голодні очі і
повільно,

але несхитно намацує свою жертву.

Я помчав їй назустріч, але в мені не
було безвільної при-

реченості В мені не було й покори, і зважився я
таки стати

із тією потворою на герць. Хто зна, чи переможу в
цьому

вічному змаганні, але одне я знаю напевно: легко
їй не

дамся!

168}}

вгору

Без реклами
2004-03-31 15:34:06