РОЗДІЛ І

У 1849 році я закінчив перше відділення філософсько-
го факультету Київського університету одним із перших
кандидатів і, певна річ, сподівався дістати посаду старшого
вчителя з платнею чотириста карбованців у рік. Цей факт
наповнював мене цілком зрозумілою урочистістю — саме
з таким почуттям я пішов до правителя канцелярії учбо-
вого округу.

День видався погожий, і я йшов із поважним виразом на
обличчі. Кілька разів змушений був скидати картуза й ві-
татися із знайомими: за час свого студентства встиг зі-
ткнутися із багатьма. Не був компанійський, сходитися
з людьми спонукає мене щось інше: із людей я любив ви-
тягувати, як п'явка зайву кров у хворого, історії, які з ни-
ми трапляються. Людське життя, цілком резонно міркував
я,— ніби дерево з кільцями вужчих та ширших історій,
увесь світ — своєрідний ліс людей, і він доти лишатиметься
диким, поки не пізнає його допитливець. Пізнання ж того
світу—моральна наука; звісна-бо істина: щоб остерегтися
зла, треба те зло пізнати в іншому. Цим я пояснюю влас-
ну нестерпущу й нестримну цікавість до людських історій:

коли неприворотні вони, вищої думки стаєш про власні доб-
родійства, а судячи світ, за моїм твердим переконанням,
утверджуєш у такий спосіб себе.

Тут, у Києві, я вже написав "Чорну книгу", в яку зібрав
не одну історію, що далеко не прикрашають людський рід,—
їх набралося стільки, що грубий зошит списався до паліту-
рок. Але, на лихо, не належу до людей із легкого долею,
кому світ стелиться під ноги, як килим під ступні вельможі,
живу я з немалими ускладненнями. Кожен намагається мені
зашкодити, вчинити пакість, отож, хоч не заподіяв нікому
видимого зла, не пізнав також і людей, які б мене полю-
били. Це, зрештою, могло стати наслідком моєї замкнутої

269

вдачі — ніколи з того не печалився. Головне, думав я, мати
спокійне сумління й тверду переконаність, що чиниш пра-
вильно.

Так от, "Чорна книга", яку написав я у Києві, згоріла
нагло в час ненавмисної пожежі в студентській камері, де
я жив з кількома товаришами: один із них, напившись, за-
снув із люлькою в зубах і не тільки спричинився до нашої
майнової втрати (згоріла при цьому моя скриня із книга-
ми, трохи білизни про запас та інша одежа, зокрема парад-
на пара), але спопелів і сам палій, пішовши з димом у під-
небесся. Загинув і мій рукопис, саме за ним я найбільше
жалкував — самотньо й незахищено мені без нього зроби-
лося. Правда, я втішив себе резоном, що ця лиха пригода —
своєрідний акт звільнення перед іншими житейськими ви-
пробуваннями. Вступивши в життя зрілого мужчини, я здо-
буду матеріал для нової, можливо, достойнішої "Чорної кни-
ги" і свою втрату належно відшкодую.

Про це я й думав, простуючи до будинку, в якому мі-
стилася канцелярія учбового округу. На щастя, прийому
мені не довелося довго очікувати, просидів я у приймальні
всього дві години, і мене покликано було до кабінету. Пра-
витель канцелярії сидів за широчезним столом, спокійний
і величний, з рудими бакенбардами, накладним, накучеряв-
леним волоссям — ховав у такий спосіб лисину — і з розум-
ними примруженими очима. Його історію я звідав добре,
саме тому низько вклонився, а коли правитель обізвався
до мене, чемно стрілив у його бік очима, не сміючи диви-
тися просто.

— Місце для вас є,— сказав він, чітко карбуючи сло-
ва,— і про це довідаєтесь у мого помічника. Папери ваші
в порядку, сподіваюся, ви чесно послужите справі освіти
й государю.

— Радий старатися! — з готовністю відказав я, а що го-
лос мій мимовільно прозвучав фальцетом, зовсім мені не
зашкодило.

Після того правитель канцелярії обдивився мене не без
інтересу, і його вуста розповзлись у приязній, а може, іро-
нічній усмішці.

— Дивне у вас прізвище,— сказав.— Сатановський — це
щось начебто від сатани?..

— Прізвище мого діда,— смиренно пояснив я,— було Со-
тановський, од малоросійського слова "сотати", що значить
"мотать". Той самий дід, пристосовуючись до великоросій-
ської вимови, змінив "о" на "а".

270

На те правитель канцелярії зробив круглі очі й раптом
зареготав, викидаючи із себе трубні звуки. Я перечекав той
його напад зі смиренною покірливістю.

— Потішили мене,— нарешті сказав правитель канцеля-
рії.— Ідіть оформляйте папери.

Знову став холодний, суворий і замкнутий, а я вчи-
нив те, на що був мастак — розчинився перед його очима
і щез.

Натомість опинився в кімнаті іншій, уже меншій, навпро-
ти людини, що сиділа за меншим столом,— помічник пра-
вителя канцелярії був нижчий і мізерніший за свого прин-
ципала, але так само мав закучерявлене волосся, тільки
з тою відміною, що чуб його був не накладний, а справж-
ній. Не помітив моєї появи, бо глибокодумно писав: ли-
бонь, заходячи, мені треба було сильніше гримнути две-
рима. Отож я стояв перед помічником начальника стовпом
й витріщав очі—мої зусилля, зрештою, були марні: чоло-
вік писав так захоплено й самозаглиблено, ніби мав од своєї
роботи немалу втіху. Це була людина нова в канцелярії пра-
вителя, і я не знав про неї нічого, хіба те, що переведений
сюди з провінції. Я кашлянув, але надто тихо, бо чоловік і
вусом не моргнув. Тоді кашлянув голосніше, раз, другий
і третій. Помічник начальника скинув на мене очима, але
рука його не переставала писати. Тоді я віддав найчемні-
шого поклона, але, здається, трохи з тим припізнився —
помічник правителя знову зорив у свої папери в той час, як
рука його писала. Я довго стояв насупроти столу, і в мене
вже почали заклякати ноги, отож не проти я був би про-
йтися кімнатою, але не осмілився на таку зухвалість, а тіль-
ки трохи зсунувся вліворуч, а тоді праворуч — створював
видимість маятника, щоб хоч так звернути на себе увагу.
Обличчя помічника було залито натхненним спокоєм, а пе-
ро енергійно порипувало, він швидко списував аркуша, а що
під ним лежала ще ціла стопа, я з жахом подумав, що мені,
можливо, доведеться стояти тут до кінця робочого дня. Але,
на щастя, він закінчив писати вже на четвертому аркуші,
відклав списане набік і почав перебирати папери. Тоді я
тремтливим фальцетом сповістив, від кого мене прислано,
і наділив нашого спільного принципала всіма титулами та
ще й іменням-по батькові. Відповіді не було, натомість суха,
неприродно біла рука помічника правителя знову потяглася
до пера, а за мить воно знову порипувало, в той час, як на
обличчя чиновника лягли мир і задоволення. Я був ураже-
ний, тож стояв стовпом, не маючи в голові ані думки, в ті-
лі—жодного бажання; згодився задерев'яніти перед цим

271

чоловіком, і хай він має клопіт того стовпа позбуватися зі
свого кабінету. Так тривало доти, доки не задрижали мені
коліна, і я збагнув: коли ще трохи постою, гримнуся на під-
логу без пам'яті. Здасться, не врахував я чогось елемен-
тарного, того, що відкриває доступ до цього замкненого
й відчуженого; зрештою, відчайдушне вирішив піти геть
і з'явитися сюди завтра.

Мене зупинив покрик—щось схоже на вороняче каркання:

— Які вам потрібні довідки? І що вам, властиво, треба?
Я повернувся на закаблуках і виструнчився.

— Призначення на службу, ваше благородіє. Мене звати
Киріяк Автомонович Сатановський, і прислав мене до вас
його високоблагородіє...

Я знову назвав усі титули, ім'я, по батькові й прізвище
правителя канцелярії.

— Призначаєтесь учителем у Житомирську гімназію! —
каркнув помічник.

— Сподіваюся, старшим учителем? — чемно схилив я го-
лову.— Якого предмету і з якою платнею?

Помічник правителя дивився на мене, ніби я був викоп-
ною твариною. Круглі очі, відвисла долішня губа, опущені,
зморщені щоки, здиблені, зовсім такі, як у государя імпе-
ратора й правителя, бакенбарди — був він саме здивування
й ураза. Зрештою з-за тієї його відвислої губи викотився
холодний прикрий смішець:

— Ви захотіли в старші? В молодші вчителі, в старші
таких не призначають. А предмет — який випаде і який при-
значить директор гімназії. Щось вам не зрозуміло?

Викидував ці слова, наче випльовував насіння,— звуки
дивно розлунювались у порожній кімнаті. Мені все було
зрозуміло, через що я миттю щез, певне, трохи здивувавши
цим помічника правителя.

Усе було розіграно як по нотах, та й годі мені вдавати
із себе наївного: йдучи на прийом до помічника, я добре
знав, що йому треба вручити не менше як двадцять п'ять :

карбованців, і саме тоді, коли він нічого не помічає. Окрім :

того, особа, котра бажає місця старшого вчителя, мала б
відступити йому третю частину підйомних. Я ж вирішив на
таке не йти, бо й грошей належних не мав; окрім того, ліп-
ше вдавати з себе невинну овечку, ніж сприяти лихій славі
світу. Зрештою, саме лиха слава й цікавить мене найбіль-
ше, через що й пишу оці рядки, але не я маю її поповнюва-
ти. Не сховаю: лихочиння інших приносить мені певну
втіху: скільки разів, наприклад, із захопленням перечитував

я оте писання, нині згоріле. "Ну й ну,— потирав я руки,—

272

ось які ви добренькі, кат би вас пожер!" Входило тоді в ме-
не замилування, адже я був не такий. Я був все-таки ліпший
за тих, очорнених, тож міг дозволити собі поблажливу ус-
мішку. Облагороджувати світ й чинити його ліпшим я не
мав нахабства; зрештою, й сила моя хробачина—буду та-
кий, як є, бо таким пущено мене в ліс людей.

Я повертався додому, не вельми вражений від зустрічі
з чиновниками канцелярії учбового округу, допомагала мені
забути прикрості одна досить пікантна історія, на яку я й
переключив свою мислительну систему. Йшлося про графа
Потоцького та його жінку — цю історію я саме досліджував.
Вона не встигла увійти до моєї спаленої "Чорної книги", хоч
було б незле нею ту книгу завершити. Але те, що пішло
з димом, є дим, отож нічого не залишається, як почати нею
книгу нову, яку вже берегтиму, як найсокровенніший скарб.
Сам граф Потоцький уже назавжди виїхав у Париж, проте
в Києві залишалася друга дійова особа, графиня, тепер вона
жила на Липках. По кілька разів на день у неї буває гене-
рал-губернатор Бібіков, і, здається, не марно. Однак тільки
вчора довідався про них щось пікантніше — саме це й при-
мусило мене поставитися до власних справ легковажніше,
вони, як мені гадалося, нікуди не втечуть.

Отож наступного дня після відвідин канцелярії учбового
округу я стояв біля квартири інспектора Першої київської
гімназії і чекав, щоб він вийшов на свою звичайну прогу-
лянку. Красень мужчина, високий, широкий у плечах, з чор-
ними іскристими очима і з чудовим волоссям кольору во-
ронячого крила, яке спадало в нього чудовими кучерями,—
він ішов повільно й величаво, а оскільки було сонячно, то
мені не залишалося нічого іншого, як стати його тінню —
про цю свою властивість ставати тінню я, сподіваюся, ще
не раз оповім на сторінках цієї книги. Отож він ішов, як я
й сподівався, до одноповерхового будинку на Липках, де
жила графиня Потоцька; я знав, що в цей час у графині
гостює генерал-губернатор, і така ситуація не могла не за-
цікавити мене. Потоцька стояла у вікні, прегарна, мов ян-
гол, у оксамиті з мереживами і з діамантовою блискіткою
на грудях. Бібіков стояв поруч за портьєрою і вдавав із себе
голуба, на що красуня відповідала неуважно, адже саме тоді
й з'явилися красунь інспектор та його тінь,— ми спокійно
Й упевнено простували по хіднику. Наблизившись до вікна,
інспектор вклонився наскільки міг ґречніше, а графиня ви-
разно повела очима, щоб він не зупинявся, а йшов далі.
Красень був тямковитий і байдуже пройшов повз дім По-
тоцької, а я поволікся слідом; зрештою, все, що треба,

я почув — графиня не змогла не виказати свого зворушен-
ня й фатально прорекла:

— Від таких кучерів можна збожеволіти.

— У кого це такі кучері?—глухо спитав із-за портьєри
генерал-губернатор.

— На жаль, усього лиш у інспектора гімназії,— кокетли-
во зітхнула графиня.— Гляньте, яка чудова хода.

Генерал-губернатор удостоїв такої милості інспектора. Той
ступав спокійно й розважно: розгорнуті плечі, щільно об-
тягнуті найліпшим сукном, і лискучі, аж пекли вони жіночі
очі, розсипані по плечах кучері. Я озирнувся й побачив зе-
лене обличчя Бібікова, було воно мертве. Графиня, здається,
також помітила це обличчя й відчула, що мимоволі вразила
свого високодостойного залицяльника, через це защебета-
ла, бажаючи, щоб зелена барва його лиця принаймні поро-
жевіла.

Я відклеївся од тіні інспектора, бо й сонце в цей час за-
йшло за хмари, і поспішив чимдуж до будинку графині —
його саме залишав однорукий велетень Бібіков. Я витягся
струнко, і генерал-губернатор глипнув на мене не без задо-
волення. Карета чекала достойника тут-таки, з неї вискочив
ад'ютант, і Бібіков, ледь повернувши негнучку шию, гар-
кітливо наказав ад'ютанту, щоб інспектор Першої київської
гімназії з'явився в нього завтра о восьмій годині ранку, об-
стрижений по-солдатському під гребінку, а коли він того не
захоче, хай обстрижуть його в генерал-губернатора на ба-
рабані.

Це вже було щось вельми цікаве, і наступного ранку я не
полінувася встати, щоб уздріти обстриженого красеня. Яс-
на річ, що графиня не лишила все на так, а обурилася й гні-
валася на губернатора аж три дні, доки пообіцяв він клят-
вено, що з нового учбового року інспектор Першої київської
гімназії стане її директором. Але й це не було останнім сло-
вом у цій історійці — за два дні нового директора визвано
в канцелярію Бібікова, де йому ввічливо порадили одружи-
тися на дочці голови палати, а ще за два дні призначено ди-
ректором Ніжинського ліцею. Графиня знову обурилася,
і так далі; зрештою вони порозуміння поміж себе знайшли.

Поки тулявся я по київських вулицях, минуло два тижні,
і педель вручив мені вимогу за підписом правителя канце-
лярії учбового округу з'явитися без загайки й одержати не-
обхідні для призначення документи.

Мене зустрів регістратор з орденом Станіслава в петлиці,
таким самим, як у нашого професора історії Сарницького.
Регістратор мав таке ж, як у професора, маленьке поморще-

274

не личко й дивився на мене з пильним прижмурцем, хоч
я стояв навпроти виструнчений і готовий до послуху. Але
й це, здається, не сподобалося регістратору, він кашлянув
кілька разів і пройшовся кімнатою, поблискуючи своїм Ста-
ніславом. Голос його був теж такий, як у професора історії,
деренчливий і тонкий:

— З'явитися через два дні,— наказав.— Вам буде вида-
но на руки вимогу в губернське казначейство. Одержите
прогонні й третне не в рахунок...

Уже не дивився на мене, а кудись у вікно, і його схожість
із професором Сарницьким стала ще разючіша. Я щез ра-
ніше, ніж він повернувся до мене, і з'явився перед його очі
через три дні. Цього разу помітив у ньому відміну: під очи-
ма висіли брезклі капшучки, чого ніколи не було в нашого
професора історії. Подивився на мене, ніби хотів пропекти
наскрізь, як ото дивляться жебраки під церквою: з прохан-
ням та погрозою, але я стояв перед ним, як обтесаний стовп.

— Знову ви?—спитав деренчливе.—Що вгодно?

— Прийшов за вимогою в казначейство, щоб мені відпу-
стили прогонні й третне не в рахунок...

— А-а,— протяг він, наче мав немалу трудність прига-
дати мене й діло моє.— Я не встиг виготовити документ,
прийдете через три дні...

Ми зустрілися поглядами, він захотів проїсти мене очи-
ма, але я умів робити це несогірш. Тоді в нього смикнувся
капшучок під правим оком, і я, сам того не бажаючи, зму-
шений був щезнути йому з очей.

Через три дні я помітив, що капшучків у регістратора під
очима нема, і він уже нічим не різнився від нашого профе-
сора Сарницького, але й цього разу мене не впізнав, і я зму-
шений був чемно нагадати про себе.

— Посидіть у коридорі,— сказав він, занурившись у па-
пери: був надто заклопотаний.

Я сів у темному коридорі і, слухаючи безперервний ляскіт
дверей, з яких вискакували чиновники й 'відвідувачі,— біг-
ли вони повз мене, як тіні, ніхто й не подививсь у мій бік,—
спокійнісінько задрімав. Дрімав я годину й другу, і мені
приснився інспектор Першої київської гімназії, який роз-
глядає в дзеркалі свою гиряву голову. Нарешті хтось біля
мене зупинився, блиснув орден Станіслава.

— Ідіть у канцелярію генерал-губернатора,— сказав ре-
гістратор,— ми послали туди відношення, щоб вам видали
подорожню по казенній потребі.

Він щез з-перед моїх очей так само, як умів щезати я,
і це мене розважило. Я пішов, злегка насвистуючи, в канце-

275

лярію генерал-губернатора, але так самопоглибився, що лед-
ве не поплатився життям. Над головою в мене ляснув ба-
тіг і загорлав форейтор, я відскочив із проїжджої частини
вулиці, аж ударився об паркан. Мимо пролетів екіпаж з чу-
довою запряжкою, і пропливло, затулене вуаллю, чудове
личко графині Потоцької. Здається, ми з нею зібрались
в одне місце—графиня їхала клопотатися за новопризна-
ченого директора, щоб його не відсилали з Києва. Це ж
було неможливо, та й графиня, як я довідався згодом, не
вельми наполягала: не мала вже й належного ентузіазму,
адже кучерів, що так її хвилювали, на голові в новопостав-
леного директора вже не було.

У канцелярії мені, звісна річ, сказали, що ніякого відно-
шення з учбового округу щодо моєї особи їм не повідомляли,
і я вирішив чергову паузу ужити на те, щоб таки записати
в свою книгу історію з Потоцьким, вона на те заслуговує.

— Граф Потоцький, граф Потоцький,— бурмотів я, за-
лишившись наодинці в студентській камері, мої колеги в цей
час розлізлися по Києву,— добре було б заново побачити
тебе, щоб увійти в твій образ, але спробую обійтися без
цього.

РОЗДІЛ II

Загалом, я людина поміркована, твереза й наприроднішим
своїм станом уважав би життя малопомітне при ретельно-
му виконанні своїх обов'язків. Мене цілком могла б задоволь-
нити та доля, яку обрав мій батечко. Відтак ніколи б не
брався за перо й не марнував би даремно часу, адже письма-
кою ставати не бажаю. І коли б не було при мені таємниці,
так воно б і сталося. Таємниця ж моя — це щось маловіро-
гідне й дивне! Коли я відкрив це в собі—перестрашився.
Відкрилася мені випадково: якось без заміру йшов я позаду
свого колеги по студентській камері, звали його Софрон Іва-
нович Линицький,— той колега мав славу ловеласа. Кудись
пильно поспішав, аж ні разу не озирнувся, мене ж повабила
за ним людська цікавість. Було сонячно, від Линицького на
дорогу падала густа тінь, я захотів пожартувати з колеги
і так наблизився до нього, що наступив на тінь. І от що
сталося. Сам я залишився на місці, але, з другого боку, ні-
бито перелився в тінь свого колеги — частина мого єства
невидимо рушила вслід за Софроном. Перший "я", той, що
лишавсь у живій плоті, повернувся й пішов собі геть, однак
не міг позбутися постійного враження, що тепер моє єство

276

розполовинене: одне, як йому належить, знічев я йде собі
по вулиці й розглядає світ, а друге невідступне простує за
Линицьким. Отак воно й сталося, що та друга моя полови-
на без найменшого утруднення проникла в будинок, де жи-
ла молода вдовичка, і стала свідком доволі бурхливої лю-
бовної сцени. Зрештою, я пробув там тільки доти, доки до-
зволяла пристойність, а коли Линицький почав вести себе
брутально, я не витримав і покинув дім. Важливою в цьому
епізоді була не історія того нікчемного чоловіка а його ба-
нальними зальотами, важливим стало відкриття таємни-
ці: я ж бо здобував дивовижну можливість знати й бачити
все, що хотів. Найпростіше було чинити так, як описав: йти
слідом за людиною і ставати її тінню, тобто безпосереднім
свідком тих чи інших учинків. Завдяки таємниці я почав
накопичувати таку силу інформації, звісток, історій, що во-
ни почали заважати мені існувати. Коли б я задовольнявся
роллю звичайного пліткаря, міг би потрясти світ своєю обі-
знаністю, але таким за природою своєю бути не можу — маю
вдачу замкнуту й самітливу. А що треба було від усієї тієї
навали звісток певним чином звільнитися, з'явилась у мене
ідея "Чорної книги".

Не вмію вигадувати — це основна моя вада. Всі історії,
які записую, мають відбуватись у житті, і не інакше. Отож,
щоб пізнати людину, якої б вартості вона не була, мушу
жити разом із нею і навіть співпереживаю. Вправляючись
у цьому, на чуже око, дивному занятті, я збагатив свої за-
соби; наприклад, знаючи, що світські зібрання у нашому мі-
сті (чи будь-де)—це в основному зібрання людей балаку-
чих, залюбки їх відвідував, звісно, не бувши запрошеним.
Збирав я не тільки безпосередні звістки, але й побічні—по
тому складав, як мозаїку, ту чи іншу історію. Сам акт тво-
рення дає мені таке задоволення, що займаюся цим задля
самого заняття.

Графа Потоцького мені довелося бачити увіч кілька ра-
зів. Уперше це сталося тоді, коли він у розкішному екіпажі
під'їхав до будиночка пані Шароцької, котра мешкала на
Липках. Тут жило з матір'ю дві красуні дочки — до стар-
шої з них навідувався генерал-губернатор, і не для того, щоб
одружитися: в нього в Петербурзі жили дружина й двос
дорослих синів. Потоцький про це знав. І все-таки він об'ї-
хав київську аристократію й докладно розпитався про сі-
мейство Шароцьких.

Граф був високий, але негарний, лице подзьобане віспою,
а очі лихі. Ці очі й приманили мене до нього, бо історія пер-

277

шої його дружини у Києві — на язиках. Була та історія тем-
на як ніч, через неї Потоцького заслали в одну із віддалених
губерній. У молодої жінки виявився коханець, генерал, кот-
рий квартирував у Тульчині й жив у флігелі графського па-
лацу. Ясна річ, генерал вирішив утекти з графинею. Вони
сіли в екіпаж і помчали з Тульчина на Одесу. Граф дові-
дався про те вчасно. Посадив слуг на коней, сам скочив на
гнідого рисака, і почалася гонитва. Переслідувачі, за нака-
зом графа, повдягали маски, і кожному з них Потоцький по-
обіцяв немалу винагороду — вони мчали так, як могли ви-
тримати коні. Втікачів наздогнали поблизу Тростянця. Ціп
після того відбулося, ніхто не знає, але саме після того граф
із дружиною розлучився й був засланий...

Екіпаж Потоцького підкотився під ґанок Шароцьких, слу-
га поспішно відкинув приступні й відчинив двері. Граф був
важкий тілом, і, коли виходив, натиснувши ногою на при-
ступку, екіпаж на м'яких ресорах так нахилився, що гото-
вий був перекинутися. Очі Потоцького дивилися холодно
й гостро. Перед ним широко розчинили двері, і він рушив
у передпокій, де його кроки розлунилися, як залізні.

— Яка честь, яка честь!—заторохтіла полковниця, по-
квапно виходячи назустріч.

— Здається, ми мали нагоду зустрічатися,— сказав граф,
приклавшись до руки господині.

— Не раз, пане графе, не раз. У театрі й на концертах.
Граф усівся в запропонований йому фотель у вітальні.

— Не буду, пані, багато розводитися,— сказав.— Я при-
їхав у Київ шукати собі дружину і хочу заявити тасіате, що
мені сподобалася ваша дочка.

— У мене дві дочки,— обережно нагадала пані Шароцька.
Потоцький випрямився, хоч це йому було незручно, си-
дячи у фотелі, і його голос зазвучав сухо й по-діловому:

— Мені сподобалася ваша старша дочка, і я готовий з нею
одружитися на умовах, які бажаю викласти.

— Зробите нам велику честь,— прожебоніла пані Ша-
роцька.

Потоцький утупився лихими очима в полковницю, і з його
вуст не так злітали, як зіслизували слова:

— Вінчатися—через тиждень. Вінчальну сукню і все не-
обхідне доставлять вам на визначений термін. Нареченій
відразу ж призначається триста тисяч карбованців, а коли
вона народить мені сина, ще мільйон. Вам, madame, і вашій
молодшій дочці видадуть триста тисяч карбованців, але з під-
пискою, що ви ніколи не дозволите собі з'являтися до моєї
дружини в Тульчин і не листуватиметеся з нею. І нарешті:

278

відразу ж після вінчання, просто з костьолу, я повезу дру-
жину в Тульчин... Ваша думка про це, madame?

— О Пане графе! — зажебоніла пані Шароцька.— Це так
раптово і так... приємно... Така нам честь... хіба я можу на
це не згодитися? Я б ніколи не посміла учинити щось су-
проти вашої волі, але... мені потрібно звідомити про це доч-
ку, бо в цьому має бути її воля...

— Слушно! — буркнув граф Мечислав і шумливо звів-
ся.— Завтра о десятій ранку я з'явлюся по відповідь. Моє
вам шанування, тасіате!

Він приклався до руки полковниці й пішов, дзвонячи під-
кованими чобітьми. Луна від його ходи так гучно відбилась
од кутків, що, здавалося, будинок хитнувся.

— Анельцю, Анельцю! —кволо покликала пані Шароць-
ка, сидячи у фотелі з вибалушеними очима.—Чи велике нам
щастя бог послав, чи якесь прокляття?

— Що ви говорите, maman! —по-діловому відказала Ане-
ля, заходячи до вітальні.— Все йде, як треба...

— Чула, що він казав? — прошепотіла стара.

— Звісно,— спокійно обізвалася дочка.— І не знаходжу
тут нічого дивовижного.

— А те, що маємо з твоєю сестрою тебе відректися?

— Ах, татап!—скривилася красуня.—Чи ж із нашими
статками вередувати?

— Маєш рацію, доню, але... порядні люди так не свата-
ються.

— Так сватаються люди, які мають порядні гроші...
Полковниця дивилася на дочку трохи здивовано. Гарне,
точене личко випромінювало лагідний спокій, наче не вона
висловлювала такі холодно-практичні речі. Більше того, очі
дивилися замріяно, а вуста чарівно розтулилися, з'являю-
чи перлові зубки.

Саме такою вона й з'явилася до жениха наступного дня
рівно о десятій ранку. Спокійно слухала, як у передпокої зву-
чать чавунні кроки. Здавалося, граф був викутий із заліза,
бо зайшов до вітальні холодний, непроникний, замислений.
Красуня відчула при його появі небувалий раніше трепет,
вже й сама не знала, чи захоплюється цим незвичайним чо-
ловіком, чи жахається його. Здається, було і те й друге вод-
ночас; зрештою в її гарненькій голівці вже визріло рішення.
З деталей цієї зустрічі мало значення те, що ранок був ви-
нятково сонячний, незважаючи на осінь. Тому вітальня була
залита сонцем, я ж мав золоту нагоду стати графовою тін-
ню, а тепер розкошував, незримо присутній, у цій золотій
вітальні. Панна запросила графа сідати, але він, на моє

279

задоволення, й не подумав те чинити, через що залишалася
стояти й старша полковниківна. Вона зашарілася, і від того
її обличчя стало ще чарівніше. Граф розставив ноги, його
тінь перекинулася через вітальню, захопила фотель, що сто-
яв під стіною, через що я мав нагоду зручно всістися й ви-
гідно розташувався, закинувши ногу на ногу.

— Зумисно не сідаю при цій процедурі,— сказав граф.—
Одне — те, що не терплю урочистостей, а друге,— так мені
буде сподобніше почути ваше "так" чи "ні".

— Що ж сподіваєтеся почути? — лагідно озвався чарів-
ний голос.

— Те, що зволите сказати, мадемуазель,—відповів граф
із легким поклоном.

Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:

— Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподоба-
лася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий
характер сватання... це свідчить, що у вас нема на думці
облуди.

Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно
проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не
могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.

— А ще мені сподобалося,— мовила вона,— ваше оригі-
нальне лице.

Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить
із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну
всмішку.

— Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах,— на-
гадав.

— Звісно, там я вас і примітила. Вас важко не помітити,
надто виділяєтеся серед нашої нудної й сірої публіки.

— Це через те, що я Потоцький,— сухо сказав граф.

— О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.

— А що ж цікавить панну найбільше?—зирнув на неї
впритул.

— Панні не годиться казати про це відверто,— продзве-
нів чарівний голосок.

— О так,— схилив голову граф.— Можу дати вам, маде-
муазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шану-
ватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Ви-
магаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не сло-
вом, а законом.

Панна Анеля зробила кніксен.

— Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умо-
ва починає діяти з цієї хвилини.

280

— Коли панові так завгодно,— в тон йому відказала
Анеля.

На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав
вустами до її руки. Були холодні як лід, але Анеля й не
моргнула.

— Будьте певні, мадемуазель,—сказав граф, зводячи
голову,— любитиму вас, як ніхто...

Усе відбулося суворо за розписом. Після вінчання граф
відразу ж сів із молодою в пишну дорожну карету, не ки-
нувши й оком у бік родичів дружини, а їй дав змогу пома-
хати у віконечко.

— Дорога нас чекає нелегка,— сказав, коли молода огов-
талася.— йдуть дощі, й доведеться нам вибрьохатись у бо-
лоті.

Незабаром за вікнами й справді замрячило, обсипало
шибки дрібними краплями, й молоді опинились у цьому сві-
ті вдвох, адже машталір та слуги, що супроводжували повіз
кінно, до уваги не бралася,

— Добра нагода розказати вам, пані, про своє колишнє
життя,— пролунав монотонний графів голос.

Оповів Анелі про першу свою жінку й про генерала, кот-
рий жив у флігелі його палацу; про те, що син од першого
шлюбу помер, а вона більше на дітей не спромоглася; про
те, що й роман її з генералом почався саме тому, що звину-
вачувала за безплідність його, графа.

Анеля слухала все те з химерним, трохи нервовим збуд-
женням, а може, діяв на неї дощ за вікнами та й цей тихий,
скорбний голос, який тік не стихаючи, як вода. Отож не пе-
ребивала його, а сиділа тиха й задумана, часом пропускаю-
чи щось із тих оповідин — їй згадувалося власне вінчання,
обличчя матері й сестри; часом їй страшно ставало, адже
зовсім не знала цього чоловіка, з котрим з'єдналася, може,
й на ціле життя.

— Ви, мабуть, здогадалися, для чого все це розповідаю,—
сказав граф, а коли повернула до нього чудове личко з роз-
ширеними очима, раптом усміхнувся.—Для того, пані, щоб
це ніколи не повторилося. Живучи зі мною, матимете все,
що забажаєте. Найвишуканішу одежу, пошиту в найкращих
паризьких майстрів, вибірну кухню й чудовий дім. Матиме-
те й мене, притому безроздільно. Коли забажаєте, я, пані,
присягну вам у безсумнівній вірності. Не належу до нена-
ситних жеребців, котрі наповнюють села своїми дітьми й на-
віть користуються, вибачте за відвертість, правом першої
ночі у своїх кріпаків. Всього себе віддаватиму вам.

281

— Чи треба про це зараз говорити?—несміливо запе-
речила.

— О, треба! Через те, що починаємо спільне життя, і в
ньому все має бути ясне. До дрібки!—Його голос знову
поплив монотонно й сонливо.—Але за ці вигоди, пані моя
кохана, дечим доведеться поступитися. Я живу без това-
риства, не буде в нас ані прийомів, ні балів. Не їздитимемо
з візитами й нікого не прийматимемо. Більше того, проси-
тиму у вас дозволу вчинити так, щоб ніхто на вас не ди-
вився — волію користуватися з вашої краси сам. Обіцяю
завжди бути біля вас і дбати, щоб не були самотні.

— То, може, накажете вдягати маску, коли йтимем на
люди? —трохи іронічно спитала Анеля.

— Теж непогана думка,— спокійно зауважив граф.— Бо
навіщо вам і мені цей світ? Хочете, вдягатимемо маски ра-
зом...

— Це жарт? — вигукнула здивовано графиня.

— Воля ваша... Але що світу з мого лиця? Моє лице—
маска, гіршої не придумаєш!..

— Та що ви, любий!

— Не перечте! — гостро сказав граф.— Кажу те, що знаю
твердо. Коли б мав лице так само прекрасне, як у вас, не
бачив би нічого лихого у вимозі, щоб ніхто на нього не ди-
вився. Якщо належати одне одному, то нероздільно: може,
скажете, що це старомодні чи дивацькі думки?

— О, я нічого не кажу! —мовила Анеля, відчуваючи, од-
нак, на серці холодок.

— Зрештою, сама любов — це щось дивацьке й старо-
модне і навряд чи існує насправді. А не існує через те, що
кожна половина в подружжі має різні хотіння. Не зливає
їх любов в єдині тіло й душу, як це заповідав нам господь,
а чинить із них супротивників або ж ворогів. Я ж того не
хочу. Великої любові мені прагнеться з вами, голубко! —
Він поклав залізну п'ятірню на й коліно і стис, наче кліщами.

Вона затріпотіла, як пташка, кинута в клітку до лиса, і
роззирнулася. Стало їй душно в цій оббитій шовком кареті
із покритими туманом та дощем віконцями.

— Хай вас не дивує моя відвертість у перший же день
нашого спільного життя. Тільки тоді може існувати ідеаль-
не подружжя, коли обидві сторони не тільки знають одне
одного, але й однаково терпимі до свого супряжника. Коли
коні в запрягу кусають одне одного, їх треба розвести. Ми ж
у житті у спільній упряжі...

У цей час повіз перехилився, і юна графиня тонко скрик-
нула. Закричав машталір, повз вікна промайнули вершни-

382

ки. Карета смикнулася, але, здається, загрузла глибоко.
Граф на те ані рухнувся.

— Що сталося? — перепитала трохи злякано молода.

— Нічого особливого,— спокійно відказав граф.— Таких
зупинок у нас буде не одна. І є досить людей, щоб ми цим
не турбувалися.

Карету й справді витягали з баюрини запопадливо. Кри-
чали люди, вйокали на коней, плескали батоги; зрештою,
повіз хитнувся й поплив, ніби його понесено на руках.

— Слуги в мене навчені,— монотонне, аж ліниво, гово-
рив граф.— Звісно, будь-яка наука не засвоюється без при-
мусу, але що вдієш! Без доброго канчука хлоп, на жаль, не
буде ані старатливий, ані слухняний. Як ви до цього ста-
витеся?..

— Належно,— відказала графиня.— Необхідність не
буває приємна...

— Матимете свою, жіночу, прислугу й даватимете їй лад
самостійно. В мене в палаці зразково все впорядковано, і це
має пані сподобатися...

У тодішньому київському житті це одруження було на-
стільки неординарною подією, що по всіх салонах та зібран-
нях лише про те й балакали. Я зацікавився цією історією
й собі, отож уперше за свою практику наважився відпусти-
ти другу половину свого "я" разом із щасливою молодою
парою аж до самого Тульчина. Довго так жити, щоб обидві
половини мойого єства перебували одна від одної на відста-
ні, я не міг, отож при першій нагоді невидима частина мого
єства повернулася назад — решту історії я відтворюю здо-
гадно, на основі принагідне почутих звісток.

Досвід такого розполовинення й віддалення обох частин
єства нічого приємного не приніс: я тоді заслаб і змушений
був лягти в університетську клініку; збіглося це із силь-
ною застудою. Може, тому, відчувши наглу слабкість і по-
требуючи зміцнення духу, я й відкликав згодом невидиму
половину свого "я" із Тульчина, затямивши, що отак роз-
двоюватися таки небезпечно.

Тоді ж таки, коли ми їхали в кареті, любо було мені си-
діти на м'якому, відчуваючи пишний затишок графського
повозу,— я ніби відчував дотичність до великопанського сві-
ту, а ще більше мав задоволення усвідомлювати, що мої
співподорожани й гадки не мають про такого компаньйона,
як я...

У палаці й справді панував лад. Величезний будинок ще
здаля кидався в очі ясними формами й незвичайною струн-
кістю стін. Всередині палац прикрашали паркети різного ві-

283

зерунку й барви, лискучі ручки дверей, величезна кількість
східних килимів та килимових доріжок, розкішні шпалери
на стінах і найтоншої роботи мебля. Слуги були вбрані в од-
накову одежу і взуті в повстяні туфлі, від чого кроків їхніх
не було чутно. Рухалися безмовно й швидко, і ми з графи-
нею мимовільно дістали враження, що вони, подібно до гос-
подаря, схожі на механічних ляльок, а весь дім — досконало
наладнований механізм, де кожне коліща рухається у свій
бік, і саме це було запорукою безпохибного ритму, що тут
панував. Господаря вже чекали, бо для зустрічі виладна-
лися вздовж простеленої килимової доріжки дві шереги май-
же дерев'яних лакеїв, двері перед панами відчинилися самі,
наче також були натренованою істотою, і у величезному пе-
редпокої графові кроки лунко задудніли — тільки він і мав
прерогативу ходити з таким гупом. Граф не звертав на слуг
анінайменшої уваги, але кожен його рух не лишався непо-
мічений; зрештою, він не віддавав наказів голосом, а тіль-
ки непомітними кивами руки. Слуги крутилися біля нього
в улагодженім, як музика, ритмі, від чого в мене з'явилося
відчуття, що в усіх цих людях, як і в домі, є щось нереальне.
Був дім до неприродного розкішний, до неприродного без-
гучний, і від усього, кажу, відгонило чимось мертвим. По-
рушували тишу тільки важкі й лункі кроки господаря, і я
подумав: який несусвітний жах відчуває вся двірня, чуючи
цей залізний поступ. Графиня дивилася на все, як уві сні,
а коли сіла навпроти чоловіка в просторій їдальні, помітила,
що він зирить на неї випитливо.

— Чи подобається вам, пані, мій дім? — спитав, пильно
придивляючись до дружини.

— Понад усяку фантазію,— відповіла стримано графиня.
Він розсміявся.

— Це понад фантазію через те, що існує все насправ-
ді,—мовив він.—Хочу, щоб ви зрозуміли, чому не терплю
в себе гостей, а живу відлюдно. Всі мої зусилля спрямовано
на те, щоб тримати зразковий лад і щоб підвести до мож-
ливого ідеалу й сам спосіб життя. Тут усе влаштовано від-
повідно до мого смаку й моїх потреб, окрім мого, тут не іс-
нує жодного "я". А кожне спілкування із собі подібними —
це змушене прилаштовування до собі подібних. Гляньте на
наші панські палати: там усе існує не для їхніх господарів,
а напоказ, для гостей. Все приладжено до загального сма-
ку й потреб, через це кожен із них стає маріонеткою, ота-
ким собі полішинелем, суть якого — всім відомий секрет.
А я не хочу ні до кого уподібнюватися, не хочу також, щоб
уподібнювалися чи пристосовувалися до мене. Був би дуже

284

щасливий, щоб і ви, пані вписались у життя цього дому й не
руйнували його гармонії. Може, вона не зовсім ідеальна,
але терпима.

Анеля подивилася на нього розширеними очима, в яких
було трохи страху, а трохи цікавості, трохи збентеження,
а трохи й кокетства, але він не прореагував.

— Найбільша моя невигода,— сказав, легко насупив-
шись,— це те, що в моєму флігелі знову поставлено на по-
стій якогось генерала. Вже не того, про якого розповідав,
а іншого. Там, на превеликий мій жаль, досить часто влаш-
товуються вечори, в яких ми, звісна річ, участі не брати-
мем. Але це на краще. Матимете розвагу слухати музику,
бо в Києві звикли до суєтного життя.

— О так! —вихопилось у графині.

— Усі жінки в цьому відношенні однакові,— примирли-
во сказав граф.— Ну що ж, слухатимете музику, бо я не
тримаю оркестру... Може, хотіли б у мене щось запитати
чи вияснити?

Анеля знову зирнула на чоловіка розширеними очима,
але не сказала ні слова.

— Відкрию вам секрет свого урядування. Можете засто-
сувати мій метод, щоб тримати в руках власних слуг,— граф
почав усміхатися, але якось химерно: дивився водночас на
жінку серйозно й пильно.— Щоранку я приймаю в себе в ка-
бінеті всіх слуг. Поодинці, звісно. Всі вони, від управителя
до останнього козачка, повинні доносити мені на своїх то-
варишів. На кожен переступ, на кожне відхилення від обо-
в'язків. Винний карається, а викажчик обдаровується. Че-
рез це вони шпигують один за одним винятково старанно,
ненавидять один одного, але зв'язані в один вузол. Резуль-
тат ви вже, здається, помітили.

— Ці люди шпигуватимуть і за мною?—спитала вона
мило.

— Тільки відповідно до нашої умови.

— А коли я ненавмисне щось учиню не так? — спитала
вона сміливо.— Накажете повести мене до стайні?

— О ні! —засміявся граф.—Просто, це мене засмутить.
А я сподіваюся, що ви того не бажатимете... Чи не так, моя
кохана?

— Звісна річ, любий!—сказала графиня й прикусила
губу...

Про всі ці сакраментальні речі довідався київський світ
завдяки напрочуд талановито написаним листам, що їх та-
ємно посилала графиня до матері, сестри й генерал-губерна-
тора Бібікова. Вона скаржилася на гнітючу обстановку Граф-

285

ського дому, з'являючи, що терпить усе це тільки для блага
їхньої родини: відтепер і мати й сестра мають змогу вести
широке життя і їм відкрито доступ у вищий світ. Зрештою,
треба подумати й про пристойну партію для сестри. У ли-
стах до сестри вона оповідала подробиці інтимніші: про те,
що граф перебуває біля неї невідлучно, що возить її в ко-
стьол і гуляє з нею в своєму чудовому парку не інакше, як
надівши на неї півмаску. Цю ж таки деталь вона повторила
і в листі до генерал-губернатора, скаржачись на невиносну
нудьгу; їй так бракувало світського товариства, розваг,
шуму й нових облич. Тут такий герметичний світ, що вона
починає забувати лиця своєї матінки й сестри. Граф наді-
лив її розкішним гардеробом, написала вона сестрі, і єдина
її справжня розвага в цьому домі — приміряти все це, особ-
ливо ж коштовності; щодня вона змінює вбрання по тричі,
але втіхи це не приносить ніякої, бо хоч граф і висловлює
щоразу захоплення її красою, але їй було б приємніше, щоб
ту красу й багатство помічало більше людей. Ці листи Ане-
ля передає через підкуплену прислугу й посилає кожен із
трепетом, адже тут прийнято доносити про все графові, і
коли він про це дізнається, виникне такий скандал, наслід-
ків якого не вгадати.

Сестра з матір'ю лили сльози над цими листами, а Бі-
біков, навідуючи їх, вергав громи, хоч нічим зарадити не
міг, незважаючи на свою майже безмежну владу. Графиня ж
писала, що вона починає сохнути, що погано спить, а коли
засинає, то її мучать жахливі привиддя. Граф ставиться до
неї з підкресленою шанобливістю й увагою, але від того їй
анітрохи не веселіше...

У першу ніч по приїзді в Тульчин вона сподівалася спо-
чити, але тільки стемніло і дім почав упадати в сплячку,
почулися чавунні кроки (цьому вже був свідком я сам),
які, здавалося, розлунювались у кожному закапелку дому.
Анеля затремтіла і завмерла в ліжку, прислухаючись до тієї
залізної ходи,— кроки наближалися. Беззвучно хитнулися
на змащених петлях двері, і вона побачила дебелу постать,
яка майже затулила прочіл. Зачинив двері, взявши їх на
ключ, а тоді стягнув з неї покривало. Вона зойкнула, гост-
рий біль примусив її скрикнути, але витерпіла все з покір-
ливістю, бо відчула: коли б почала опиратися, він би озві-
рів.

Граф не затримувався в неї довго.

— Маємо домовитися ще й про це,— сказав розважно.—
Перший тиждень приходитиму до вас щовечора. Другий і

286

третій тиждень — через день, решту часу — двічі на тиж-
день. Це вас улаштовує?

Але вона не слухала його: ридала. Спазматичне й відчай-
но, заливаючи подушку слізьми й кусаючи й. Він спокійно
стояв біля неї й чекав. Чекав, доки виплачеться. Коли ж
вона втомлено завмерла, торкнув й волосся долонею.

— Виплачте, пані, всі зайві й непотрібні сльози — це дуже
піде вам яа користь. Я хочу, щоб ви народили мені сина...

Покинув її саму, розтерзану й розтоптану; здалося, що
на ній живого тіла немає. Треба було встати, змінити білиз-
ну, але не могла стримати конвульсійних, майже істеричних
ридань. Тільки під ранок вона заспокоїлася. Тоді й здиву-
валася сама на себе, на свою вразливість і відчай. Не їхала
сюди, як овечка, котру везуть на заріз, а як завойовниця.
Це правда, що була байдужа до чоловіка, але твердо знала:

її чекають не тільки квіточки. Не була байдужа до власної
долі, а задля цього можна було б витримати й більші випро-
бування.

Майже спокійно встала з ліжка й сама замінила постіль.
Змінила нічну сорочку, а тоді підступила до дзеркала. Блі-
дий світанок плив із широчезного вікна й заливав усе сірим
присмерком. У тому присмерку вона й побачила себе. Пре-
красна, як богиня, дивилася змученими й надмір блискучи-
ми очима. Вуста її ледь-ледь кривилися, а на оголеному пле-
чі виднівся слід од його залізних пальців. Була як метелик,
що народився в перших хвилях світла, і хотіла, як той-таки
метелик, жити. Хотіла перемогти в цьому, здавалося б, без-
надійному поєдинку.

— Ти, дурний, жорстокий, звироднілий маніяче!—про-
шепотіла вона, вдивляючись у того розтривоженого метели-
ка, що так ненадійно мерехтів у присмерку.— Ти сильніший
за мене й брутальніший, але свій мільйон я таки заберу!..

Життя потекло одноманітне й нудне. Вставала якомога
пізніше — любила помріяти після сну, відновлюючи в па-
м'яті незначні події свого дівочого життя. Марився їй тоді
однорукий генерал-губернатор з блискучими, як вуглики,
очима; марився і прегарний молодий учитель, який пізніше
стане інспектором Першої київської гімназії,— він часто з'яв-
лявся в театрі й на концертах, й найгарніші панни аж млі-
ли, милуючись із його лискучих кучерів. Раз випадково на-
віть зіштовхнулася з ним на контрактах, він чемно вкло-
нився й попросив вибачення...

Анеля знала, що в її череві вже зріє плід, плід од іншого,
котрий вирвав її з того оманливого світу, бо й сам був не
від світу. Любила той загублений світ і марила: як добре

287

жити в його веремії! Хай би наморочилася в неї голова, хай
би кружляли біля неї молодики з такими кучерями, як у то-
го вчителя,— руху і вражень їй хотілося. Через це й дозво-
ляла, щоб обіймали її після сну гріховні марення, мліла й від-
чувала блаженство навпереміж із смутком — не знала, чи
випаде їй колись вирватися з цього ув'язнення.

Потім убиралася, дозволяючи при цьому собі трохи по-
коверзувати над покоївками, але ніколи не ображала служ-
ниць брутально — хотіла жити із ними у приятельстві хоч
би для змоги передавати матері свої листи... Здригалася,
коли думала, що через півгодини сидітиме за столом навпро-
ти чоловіка, що не покидатиме він її до вечора, хіба відпус-
катиме перевдягтися до обіду й до вечері.

За сніданком він полюбив розповідати їй про своє життя,
а коли розказав усе, що тримала його пам'ять, почав викла-
дати історію роду. Слухала це з інтересом, адже й сама на-
лежала вже до тих, раніше майже міфічних, Потоцьких, се-
ред яких було стільки знаменитостей. Полководці й поети,
державні діячі, некороновані властителі величезної кілько-
сті міст і сіл—їх не оминути, пишучи історію цього краю.
Граф Мечислав пишався з того. Коли ж він пишався, голос
його ставав деренчливий і неприємний, і вона несамохіть
починала дратуватися, майже не слухаючи тих і справді ди-
вовижних оповідей. Миттю відчував її стан і легко перево-
див мову на справи насущні: про слуг, управителів і про
теперішні їхні господарчі справи. Але від того вона й ну-
дитися починала, хоч і робила уважне лице.

— Це заскладне для жіночого розуму,— казала.

— Слушко,— буркав граф, дивлячись у тарілку й викли-
каючи на вуста всмішку, яка завжди її ображала й обурю-
вала.— Може, розповісте про своє минуле ви?

Але вона не вміла та й не хотіла розповідати.

— У мене було нецікаве й убоге життя, і я не пригадую
в ньому жодної історії,— казала й відала, що догоджує йо-
му: і життям її та й родом граф Мечислав цікавився най-
менше. Зрештою, пропонував їй таке насамкінець трапези,
щоб не вельми себе жіночими розповідями утяжувати.

Після сніданку вона мала грати на фортепіано. Але уроки
музики свого часу їй давалися нелегко, через це й могла не-
багато. Але фортепіано звільняло її од розмов, окрім того,
вивчила кілька нових п'єс і за цими вправами проводила
годину-другу. Він терпляче сидів у глибині покою, курячи
довжелезну люльку. Біля нього напохваті стояв виструнче-
ний козачок на той випадок, коли люлька погасне й треба
було б викресати вогню,— кресало й огвиво висіло в козач-

288

ка біля пояса. Викуривши люльку, граф відсилав козачка
й дивився на дружину пильними очима, наче кіт, котрий
чатує за мишею. Тоді вона й починала збиватись у грі, бо
знала, чим це закінчиться.

Важко зводився з фотеля і йшов, залізно гупаючи, до ін-
струмента. Фортепіано чутливо постогнувало від важких
струсів: вій схилявся над Анелею, і вона чула тютюновий
перегар.

— Може б, пані дозволили зіграти цю п'єсу мені?

— О, звісно! — схоплювалася вона, а він притримував її
примушував сісти поруч.

Грав досконало. Тоді Анеля, здається, найдужче й нена-
виділа його, бо принижував й цією грою. Робив із неї нік-
чему, їй доводилося збиратися на силі, щоб стримати сльо-
зи, які чавили горло. Граф же Мечислав наче забував про
її присутність.

— Із вас міг би вийти великий музикант,— казала вона
підхлібне, щоб загасити недоречний спалах роздратування.

— Музикант із графа Потоцького?—реготав він.—Ска-
жіть щось смішніше...

"Звісно,— подумала вона,— людині, котра володів такою
громадою людських душ, ні для чого бути музикантом. Йому
взагалі можна бути ніким..."

По тому вони йшли гуляти. Допомагав дружині прикрі-
пити півмаску, відтак відступав на крок і дивився.

— Ви, пані, найчудовіша жінка, яку я будь-коли зустрі-
чав,— казав захоплено.

— У масці, пане?

— У масці ви таємнича. Обіцяєте хвилюючу розгадку.
Найчудовіше в цій історії, що розгадка, а дається вона тіль-
ки мені, приносить більше сподіваного.

— Але ви вже знаєте розгадку, пане! — казала вона стри-
мано.

— Знаю, але щоразу чудуюся!

Могла б утішитися з цього зовсім не недоладного комплі-
мента, коли б не вимовлявся він людиною з такими лихи-
ми очима. Окрім того, вимовлявся згорда, майже крізь зу-
би, і вона не могла до кінця збагнути: каже він це сердеч-
но чи в словах отих—прихований глум? Саме підозра про
можливість такого глуму й гнівила її—у цей момент рада
була, що на її обличчі маска,— не потребувала корчити вда-
вано задоволеної міни.

Слуги приносили шубу, і він сам загортав дружину в хут-
ра. Накидав шубу й собі, і вони повільно йшли по засипа-
них снігом, але ретельно прочищених доріжках парку.

289

Дерева вилискували від гри іскор — гілля покрилося інеєм.
В"д того весь простір прозористо, блідо сяяв, а тіні в їхніх
ногах були легкі й також синюваті.

— Ніколи не їздите на полювання,— сказала вона, диха-
ючи парою, що відразу ж голубіла в повітрі,— а це так див-
но для чоловіка.

— Чи можу хоч на день вас покинути? —сухо сказав він.

— І не маєте найменшої потреби розважитися?

— Найбільша розвага буде для мене, коли народите
сина...

— Так дуже любите дітей?

— Не дітей я хочу, а сина. Тільки одного, щоб було ко-
му передати маєтки, не ділити їх.

— А коли б я народила вам двійню? — засміялася во-
на, і її сміх розсипався дзвінкими крижинками.

— Ви того не зробите,—сказав так само сухо граф Ме-
числав.

— Чи ж у нашій то волі?

— Усе в нашій волі. Любов і діти, відданість одне одному
і навіть життя...

їй стало трохи страшно.

— Таке чудне кажете,— тихо мовила, знімаючи рукавич-
кою нарощену на гілці паморозь.

— У нашому роді,— згорда обізвався граф,— не звикли
гамувати своїх бажань. Через це ми й не зважаємо на їхні
передумови. Буваємо нетерплячі й по-дитячому впевнені в
неможливості порушити нашу волю. Коли ж життя вдаряє
на нас, розгублюємося й починаємо тратити грунт під но-
гами. Але це дуже рідко з нами трапляється—маємо все-
таки спромогу вірити у свою можність.

Ішов обіч неї, блідий, віспуватий, з блискучими очима
й нервово підтисненими губами. Підборіддя йому тремтіло,
а рука стискала біля горла комір шуби.

— О, ви можете собі таке дозволити! — сказала графиня,
і їй стало сумно серед цього холодного іскристого саду.
Зиркнула скоса на свого супровідника й подумала: зовсім
байдужий він до неї. Вона потрібна йому для житейської
потреби дістати спадкоємця, а все інше його не обходить.
Не потребує ні друзів, ні коханої, не потребує любити ко-
гось чи ненавидіти — не потребує, зрештою, в цьому світі
нічого — вважає, що має все. Тому такий нечутливий і хо-
лодний, та й до неї ставиться як до власності й береже, наче
скриньку, в яку покладено коштовну річ. Здригнулася від
омерзіння, бо захотілося їй утекти від цієї неживої розкоші
і страшного свого сторожа. Може вчинити й таке: не дасть

290

йому своєї любові, та й узагалі нічого. Може втекти й за-
брати з собою те, чого він настирливо від неї домагається,—
то не тільки його син.

— Бачу, змерзли,— почула вона біля себе турботливий го-
лос.—Час уже повертатися.

— О так!—сказала, тремтячи всім тілом: спалах, що
тільки-но пережила, позбавив й решток сили, була безволь-
на й вичерпана.

— Я за вами пильно стежу,—сказав той-таки голос,—
і мені починає здаватися, що ви трохи нудьгуєте. Важко
вам звикати до відлюдного життя, на яке я себе тут прирік.

У тому голосі пробивалася незвична для нього теплота,
але коли позирнула на чоловіка, побачила супроти себе
лихі, хижі очі — дивився на неї, опитуючи.

— О ні, ні! —поспішила запевнити.—Я починаю до вас
звикати.

Вечорами у флігелі палацу, де перебував на постої гене-
рал, влаштовувалися танцювальні вечори. Графиня чекала
початку тих вечорів з нервовою напругою, а коли грала му-
зика, вся насталювалася й відчувала в тілі розкішний дрож.
Шалено калатало в грудях серце, і вона сама не тямила, що
з нею діється. Здається, це саме відчувала й перша графо-
ва дружина; можливо, саме через те вона зблизилася з ге-
нералом, вже, правда, не з цим, а з попереднім. Граф Ме-
числав стежив за жінкою в ці хвилини особливо уважно,
здавалося, він проїдає її поглядом, намагаючись угадати, що
вона думає й відчуває.

— Таки нудьгуєте, моя люба,—сказав він якось, не від-
водячи від неї пильного погляду.—Самі знаєте, ми ніколи
не братимемо участі в цих вечорах, та й не годиться у ва-
шому становищі, але... я можу дозволити на все те поди-
витися.

Зустріла ті слова запитальним поглядом: боялася під-
ступу чи глуму.

— Це дуже просто влаштувати,— сказав він, усміхаю-
чись.— 3 нашої галереї чудово видно танцювальну залу.

Він підніс характерним жестом руку, і на цей сигнал з'я-
вилося кілька слуг.

— Застеліть галерею килимами й винесіть два крісла,—
звелів він.— І приготуйте найтепліші шуби.

Вона згодилася, може, надто поспішливо. Згодилася, ще
не встигши подумати, хоче того чи ні. Прагла бачити люд-
ські лиця, чути музику не салонну, яку грали щодня із гра-
фом, а цю, яка збуджувала по-справжньому. Тоді кружля-
ла їй у венах гаряча кров, наповнювалася вся вогнем, ожи-

291

вала, розквітала, хотіла руху. В шерхоті одежі, в покриках
маршалка балу, в польці, менуеті й контрдансі, в мірному
стукоті закаблуків, у розпаленому диханні, в хвилюванні
при зближенні тіл було щось таке святкове, гарне, урочи-
сте, піднесене — таємниця з'єднань та роз'єднань, усе це
підігрівалося легкою візерунчастою мелодією; господи, нев-
же це щастя навіки для неї загублене?

— Ви забули надіти маску, люба,— почула вона побіч се-
бе розважливий голос.

— Але ж у галереї мене ніхто не побачить...

— Бал-маскарад неможливий без масок,— усміхнувся кін-
чиками вуст граф.

Не змагалася. Хай буде так, як хоче. Досить того, що
побачить танці й живих людей. Досить того, що згадає: це
колись сама переживала серед знайомих і милих собі людей.

Вони зайшли в галерею, де вже було розстелено килими
й поставлено два крісла. Слуги загорнули їх у шуби й пе-
ред ними як на долоні стало видно танцювальну залу. Ане-
ля відразу ж захвилювалася, побачивши одягнених в ошат-
ну одежу гостей, почувши музику і вловлюючи ритм, від
якого вся ота юрба за шибами зарухалася й закружляла.
Дивилася на кавалерів і дам, на генерала, ще молодого і
стрункого,—він вів у парі гарненьку партнерку. Нога гра-
фині мимовільно підіймала й опускала носка, відбиваючи
ритм, а що було підстелено килим, нікому це не заважало.
Інколи вона приплющувалася й бачила те ж таки: пари й
пари, блискучі жіночі й чоловічі очі. Уявляла в тому тлумі
й себе, а поруч—молодого вчителя з чудовими кучерями,
від погляду якого все мліло всередині. Зовсім забувала, хто
біля неї сидить і що цій мовчазній істоті до вичерпу нудно.
Граф Мечислав уже й подрімував, за вікном починався сні-
гопад; від зворушення в неї проступали на очах сльози, бо
музика лилась і лилась, а люди за тим снігом та шибами
не знали втоми: розходилися по місцях і знову по-новому
парувалися, знову стрибали і розквітали усмішками. Так,
це щастя мати таку можливість, хай все це тільки гра, але
жоден із них не відав, що таке нудна самотність, кожен міг,
не стримуючися, веселитися, міняти обійми ніжні на ще ніж-
ніші — там у них все вічно змінне, і немає ані тиші, що гу-
бить людину, ані печалі — вони в трансі, веселому, як і ця
мелодія, що всіх єднає й заколисує, всіх п'янить та бадьо-
рить, відганяючи втому та нудьгу...

Граф Мечислав сидів, відкинувшись у кріслі, з носа йому
висоплювалося повітря, і графиня позирала на нього з роз-
дратуванням: ніщо не могло зворушити цю каменюку, ніщо

292

не хвилювало його й не підносило. Починав похропувати,
наче хто перерізав йому горло, а сніг за шибами йшов та
йшов, патлатий, клубастий, свіжий, білий, спокійний і зовсім
не холодний. "Немає холоду там, де рух",— думала вона.
Крига тільки тут, біля неї, в кріслі, хропе з перерізаним гор-
лом, а тіло її мимоволі відчуває той холод. Бралася руками
за бильця і аж летіла туди, де крутився, шамотався, під-
стрибував і варився людський барвистий вир, де всі пере-
йнялися одним ритмом, де були однакові бажання і спільна
радість...

Я змушений урвати свою оповідь, бо мене знову викли-
кали в правління канцелярії учбового округу і заявили, що
я можу одержати в казначействі прогонні гроші й третне.
Казначейство містилося аж у кріпості, і я йшов туди у пе-
редчутті нових утруднень та ускладнень. Але гроші мені
видали напрочуд швидко, правда, всі срібною, а то й мід-
ною монетою. Касир був жовтий як віск, шкіра так шільно
обтягувала його кістки, що здавалася присохлою. Відлічую-
чи мені монети, касир криво всміхався, а може, це була
така вада його обличчя.

— А папірцями видати не можете?—спитав я й поба-
чив супроти себе круглі й зовсім жовті очі: дивилися на
мене так, ніби я був неймовірним диваком.

— До вашого відома,— сказав безапеляційно касир,—
у казначействі зараз тільки металеві гроші, а металеві гро-
ші, юначе, найліпші. Окрім того, юначе,—одна брова каси-
ра стала сторч,— не потребуватимете ці гроші розмінювати,
коли буде треба уділити щось за зроблену вам послугу. Са-
ме тому, юначе,— мовив він, дивлячись на мене прохавчо
чи зневажливо,—маєте бути мені вдячні, еге ж, удячні, бо
відчувати у вашому віці вдячність до людей — це найперша
ознака доброго виховання.

Я пропустив ці нахабні натяки повз вуха: займало мене
інше, як ті гроші нести. Від університету я йшов сюди через
бульвар, а тоді стежками вгору через так звані "Хрести",
розташовані по ярах,— стояли тут напіврозвалені хатки і
напівземлянки. Жили в тих хатках вуличні повії, п'яниці
та злодії, відставні чиновники, які спилися й заробляли на
горілку писанням кляуз, і взагалі найбідніший люд. Мені
треба було йти з тими грішми цілих три верстви, і я був зов-
сім не певний, що на Хрестах на мене не нападуть. Зда-
ється, знав це й касир, тому й усміхався так сардонічне;

можливо, з канцелярії учбового округу мене вже було тут
відповідно атестовано...

293

Я ув'язав монети в носову хустину і відважно пустився
в дорогу, навіть не подякувавши жовтолицьому касирові,—
той від люті пожовтів ще більше, а коли я гримнув двери-
ма, послав мені проклін, на що я поблажливо усміхнувся.
Монети проступали крізь тонку тканину, а коли чіплявся
за дерево чи паркан, застережно дзвеніли, що могло б звер-
нути на мене увагу.

Ішов сторожко, озираючись, бо найбільше боявся нападу
ззаду, крався, ступаючи на носки, готовий при найменшій
небезпеці чкурнути з усім спритом, на який здатний. На
Хрестах мене й справді помітили; я почув свист, який пе-
рейшов з одного краю в інший, а вже звідти перескочив
у місце третє. Позаду затупотіли швидкі кроки — хтось ме-
не наздоганяв. Я притис ув'язані в хустину гроші до грудей
і чесонув так, що мій переслідувач безнадійно відстав. На-
томість навперейми мені викинулась якась сіра постать, гор-
лаючи, щоб я зупинився, бо начебто щось загубив. Слуха-
тися я й не подумав, а різко звернув на бічну стежку, а ко-
ли й тут мене перестріла така ж сіра постать і розставила
руки, щоб перехопити мене, я налетів з розгону на перейма-
ча і вдарив його головою в груди. Він перекинувся, загор-
лавши на все горло, а я, не гаючи часу, помчався згори вниз
і вже на Бессарабці пішов розважним кроком, щоб не потра-
пити з доброго дива ще й до рук поліції — там би я своїх
грошей позбувся б напевне.

Після цього мені лишалося роздобути лише подорожню,
і я знову з'явився перед регістратором правителя канцелярії
учбового округу, тим самим, котрий мав орден Станіслава
в петлиці і в дивовижний спосіб нагадував нашого профе-
сора історії Сарницького. Регістратор знову мене не впі-
знав, а, розмовляючи, дивився на мою праву руку, начеб-
то й досі тримав я у ній ув'язані в хустину гроші. Мені до-
велося сховати ту руку за спину, щоб ті пожадливі очі не
наврочили чого. Регістратор був настільки зайнятий, що не
захотів довго зі мною розбалакуватися, а на мою вимогу
точно сказати, куди послано прохання щодо моєї казенної
подорожньої, тільки невиразно гмикнув.

— Щось дуже поспішаєте,— сказав.— Чи вас хто в шию
жене? Завалили вас дармовими грішми, то вже кортить на-
живати нових? А в нас, шановний пане, немає зайвого часу,
нас за мідні копійки так затисли роботою, що й дихнути
ніколи...

Це вже був виразний натяк, навіть принизливе прохання
кинути йому щось у руку, але я вдав із себе глухого й дур-
ного і стояв перед регістратором з усією покірливістю й терп-

294

лячістю, на які був здатний. Регістратор пильно обдивився
мене, знову зирнув на мою праву руку, дакнув і сховав очі
в паперах.

Я мав ще час, бо на одержані гроші замовив у кравця
мундирну учительську пару й мусив все одно чекати, поки
її пошиють. Тим часом можна було дописати й історію графа
Потоцького, а в канцелярію учбового округу треба буде на-
відуватися регулярно, смиренно допитуючись про казенну
подорожню; колись-таки регістратору має обриднути моя
фізіономія...

Народивши сина, графиня заспокоїлася. Всі її турботи
були звернені на мале крикливе створіннячко, і вона забула
нудьгувати. Граф перестав приходити до неї ночами уже
кілька місяців тому, тепер він навіть зникав з маєтку. Дні,
коли його не було видно й чутно, стали графині найлюбіші.
Зрозуміла: вся ота доскіплива опіка була не більше, як ос-
торога рогоносця: граф хотів бути твердо переконаний, що
син—справді його кров; з радості за щасливі пологи вій
навіть дозволив графині офіційно сповістити полковницю
Шароцьку про народження внука, хоч та вже давно булл
сповіщена через пошту таємну. Тепер Анеля зазнала справж-
ньої радості, вони з нянькою опікувалися малям зі щирою
самовіддачею. У покоях можна було почути й сміх молодої
матері — річ до того нечувана, а бавитися з малим вона лю-
била. Граф спостерігав за тим віддалік і ні в що не втру-
чався. Тепер біля нього майже невідлучно стовбичив здо-
ровенний придворний козачисько, той навіть спав у графо-
вій спальні. Слуги ще більше нагадували тіней, щоранку
вони поодинці прослизали до графового кабінету й виска-
кували звідтіля з таким виглядом, ніби щось украли. Інко-
ли до кімнат графині долинали дикі крики тих, кого катува-
ли на конюшні, але все це існувало наче в іншому світі. Ча-
сом до графа приїжджали якісь люди, вели таємні переговори
і так само непомітно зникали. Одного дня зник велетень,
який незмінно супроводжував графа. Слуги шепотіли, що
Потоцький завів його в підвали і там застрелив. Про це опо-
віла графині годувальниця, але Анеля не захотіла того слу-
хати. Яке їй діло до того, коли на руках чудова люба ля-
лечка, така втішна й гарна, вона вже пізнає матір і радісно
до неї сміється? Анеля помістила няньку з дитиною в сусід-
ній кімнаті — так було їй спокійніше. Спала чутливо й про-
кидалася на нічний плач дитини. Лежала, щасливо всміхаю-
чись, і слухала вуркіт мамки, коли та малого переповивала.

295

Але одного разу дитина закричала не так. Заверещала
із захлинами, і графиня в самій сорочці кинулася до неї.
Вже світало — Анеля виразно побачила посиніле мале, яке
корчилося і страшно кричало. Біля неї метушилася нянька,
графиня відштовхнула її і схопила дитя на руки . Тоді пом-
тила, що сорочечка в сина облита темною рідиною.

— Що це таке? —гостро спитала в няньки, яка стояла
поруч і беззвучно плакала.

— Пан,— вихлипнула вона і аж затрусилася.— Приходив
сюди пан...

— Пан? — перепитала Анеля зчудовано.

—— Давав дитині якісь ліки...

— Дитина здорова. Навіщо їй ліки?

—— А хіба я знаю? Дав напитися, воно й закричало...
Графиня притисла дитину до грудей і озирнулася, як за-
гнана вовчиця. Було навколо тихо. Моторошно тихо, тільки
похлипувала тонко мамка. Маля спало, але личко його вря-
ди-годи корчилося — маля здригалося від недавнього плачу,

— Так було й раніше, пані,— сказала перестрашено мам-
ка.—Ще за тої, першої. Він теж ту дитину поїв, і воно, сер-
дешне, вмерло...

— Через оті ліки? — з жахом перепитала Анеля.

— А хіба я знаю?—мовила годівниця.—Воно, правда,
хворіло тоді, а він прийшов з отакою-от пляшкою й почав
поїти...

Тоді графиня відчула, що їй у грудях щось обривається.
Щось замерзає, а в голові з'являється ясність і тверезість.
Відчула раптом, що і їй, і дитині загрожує якась жахлива
небезпека, і тільки сама може оборонити сина. Наливалася
незвіданою раніше рішучістю й силою, бо знала: вся ця ти-
ша, що панує навколо,— супроти неї. Супроти неї цілий світ,
навіть дерева, що зазирають у вікна. Всі вони хочуть забра-
ти найдорожче, що має, і вже рушили супроти неї.

— Від сьогодні дитина спатиме у мене,— заявила вона
Мамці.

— А я? —спитала та.

— А ти лишатимешся тут. Коли треба — гукну.

— Добре, пані. Але мені страшно...

— А тобі чого страшно?

— Та ж за маленьке. Чи ж не люблю я його?

— А коли любиш, то віднесеш листа до кого скажу. Тіль-
ки, щоб про це жодна душа не знала.

— Гаразд, пані. Ви тоді мене до матері відпустіть, там
уже я обійдуся.

— Йди до матері. Але щоб жодна душа...

296

— Та вже постараюся, пані...

Граф не з'являвся на очі цілий день, хоч вона знала, що
він у палаці: чула ного залізні кроки. Обідав у кабінеті і
так само в кабінеті вечеряв. Приходили без кінця до нього
якісь люди й ховалися за кабінетними дверима. Графиня
цілий день не відходила від дитини, її лист уже мчав на
поштових до Києва.

До вечора трохи заспокоїлася. Мамка скупала дитину,
а графиня відчула самотність та покинутість. За вікном сто-
яли сутінки — рання осінь ступала на землю. Дерева ще
були зелені, але відчувалося, що вже недовго їм так стояти.
Потім мамка годувала дитину, її велике персо ясно світи-
лось у м'якім смерканні. Графиня наказала засвітити свіч-
ки, але вони горіли ще тьмяно, не в силі розігнати прозорий
морок.

— Кажуть, пан збираються у Херсон,— сказала году-
вальниця.— На три дні, чи що...

— Коли? —скинула головою графиня.

— Так слуги балакають. А коли, ніхто не зна... Може,
поїдуть і забудуть про ті ліки...

— Може, й забуде,— пошепки відказала графиня.

— А головний управитель поїхав у Петербург-
Дитина відкинулася від мамчиних грудей і подрімувала.

— Спатунечки вже хоче маленький. Гляньте, пані, як сміш-
но в нього оченята западають... Покласти його в колиску?

— Поклади й залиш мене саму.

Мамка поклала сонну дитину й нечутно відійшла, а гра-
финя стала біля вікна й, дивлячись крізь все ще рідкі сутін-
ки, відчувала осінь, яка вже повільно й зморено ступала по
землі. Осінь була загорнена в прозору жалобну тканку, з'єд-
нувалася із цим тихим, мирним вечором, і, може, від того
виникала легка, але неперехідна тривога — оповивалося нею
все. Графиня раптом відчула в цій кімнаті присутність іншої
жінки, отієї своєї попередниці: чи переживала те саме? Чому
не змогла оборонити своє дитя і навіть утекти від свого му-
чителя не зуміла? Де вона зараз і що думає в цей вечір?
Чи хотів граф у такий дикий спосіб затримати обіцяний
мільйон, чи сталося так випадково? Він маніяк чи холодно-
кровний убивця, з тих виродків, що й проти власної дити-
ни можуть ножа підняти, як ті звірі, що пожирають свій
плід і дістають задоволення? Дивно їй було про таке ду-
мати, могла вона й помилятися. Надто хотів він цієї ди-
тини і надто беріг її матір. Надто дбав про спадкоємця, бо
й справді не мав його. Кому й для чого ті мільйони, коли
буде у світі сам як палець?

297

Вона не була дурна. За час прожиття тут багато чого пі-
знала. Граф громадив своє майно всіма законними й неза-
конними способами. Велося проти нього не одне слідство,
а\е він умів ховати кінці. Судді й чиновники були підкуп-
лені, орендарі часто горіли, а часом зникали безвісти. Об-
плів підлеглих страшною сіткою і, як павук, випивав їхні
соки. За життя ніколи б не розтратив такого майна, але все
одне не знав зупину. Був затятий гравець і вів незбагнен-
ну, вельми ускладнену гру. Анеля ніяк не могла зрозуміти
його секретів, однак не це було їй потрібно: рано чи пізно
павук почне плести мережу й супроти неї. Супроти самот-
ньої і слабкосилої жінки, яка має тільки одного, правда, мо-
гутнього покровителя. Тільки генерал-губернатор зможе їй
допомогти й вирвати з цього пекла. Хотіла зберегти не
тільки себе, думала перш за все про сина...

Зайшла покоївка, щоб допомогти їй розібратися до сну,
і графиня відчула, що непомірне втомилася. Від оцих ду-
мок, від сколоченого дня. Не можна їй потрапляти в ту ме-
режу, треба чоловіка випередити. Він невисокої про неї дум-
ки, і саме це їй допоможе. Годі тікати від нього тоді, коли
він у палаці, її миттю наздоженуть, як наздогнали нещасну
її попередницю. Треба, щоб були запасні коні в Брацлаві.
Поїде ніби покататися перед вечерею, взявши й дитину,— це
вже тоді, коли майне він у Херсон. Головне — дістатися до
Києва, де буде в повній безпеці, генерал-губернатор зуміє
її захистити.

Анеля лежала з міцно заплющеними очима: детально все
обмірковувала. Холодно й розважно, бо не могла й не хоті-
ла програти в цьому змаганні. Не така вона квола й безза-
хисна; перемагає, зрештою, той, хто захопить ініціативу і
здолає її не втратити. Закусувала губу і хрускотіла пальця-
ми рук. Була наструнчена і знервована, через це не спала,
а вряди-годи провалювалась у чорні ями. Вихоплювалася
з них і злякано прислухалася. Було навколо моторошно
тихо.

її збудило перше світло, що закралось у кімнату. Встала
й підійшла до колиски. Сіла поруч у крісло й загорнула ноги
в плед. Чекала на позір спокійно, але й украй насторожено.
Знала, що він має прийти...

Глухі залізні кроки почулись углибині, але йшов граф не
так, як звичайно. Намагався ступати тихіше, але гупотіння
його кроків все одно розлунювалося по цілому домі. Графи-
ня аж закоцюбла.

298

Тихо прочинилися двері, граф був у нічній сорочці, а на
голові в нього стримів ковпак. Знав, що дитина в її кімна-
ті,— йшов просто сюди. В одній руці тримав пляшку, а в
другій ложку. Здригнувся, побачивши проти себе насторо-
жені й запалені очі, але не розгубився.

— Що це збираєтеся чинити?—холодно спитала вона.

— Хочу дати дитині ліки,— відповів, підступаючи до ко-
лиски.

— Навіщо здоровій дитині ліки?

— О, це особливі ліки,— відповів граф.— Я виписав їх
із Берліна, і вони не так лікувальний, як профілактичний за-
сіб.

— Я не допущу, щоб дитину поїли казна-чим!—скрик-
нула графиня і скочила на ноги. Граф уже наливав ліки у
ложку.

— Не дурійте, пані,— мовив зимно.— Ці ліки треба да-
вати спозаранку, і я сам їх приноситиму.
Анеля стала між колискою й чоловіком.

— Зійдіть із дороги,— загрозливо сказав граф, трима-
ючи наповнену ложку.

Спробував відштовхнути її — вона заверещала. Вибила
ложку з ліками, а тоді вліпила щосили графові ляпаса.

— Забирайтеся геть!—зашипіла, трусячись усім ті-
лом.—Забирайтеся геть, бо видряпаю очі.

— Чи ви при розумі, пані?

— Це ви, здається, не при розумі. Забирайтеся геть і не
смійте сюди заходити!

— Йду геть,— сказав граф, криво всміхаючись.— Але по-
вернуся зі слугами, вони вас зв'яжуть, а ліки дитині я дам...

— Через мій труп!—Вона дивилася на нього, як вовчи-
ця, сяючи зеленими лютими очима, стерегла кожен його
порух і готова була й справді кинутися на нього.

І він здався. Розвернувся й пішов з кімнати, гупаючи за-
лізними ножиськами; здається, був розсерджений не на
жарт. Вона кинулася до дверей і замкнула їх на защібку.
Дитина вже кричала, і вона схопила її на руки. Обливала
слізьми й шалено цілувала. Промовляла ніжно й горнула
собі до грудей. Дитина засміялася, заспокоєна її лагідними
доторками, а жінка відчула, що справді здатна загинути,
а цього створіннячка образити не дасть. Тіло її все ще трем-
тіло від збудження, але очі були чужі, навісні.

Чекала, чи не з'явиться граф зі слугами; як правило, він
здійснював те, що казав. Захисток мала ненадійний: двері
трималися на слабкій защібці. Вікно було на другому повер-
сі, не стрибнеш, зрештою, й тікати зараз безрозсудно...

299

І раптом збагнула, що і в цій ситуації поводиться він не
як жива людина, а як механічна лялька. Давніше, коли ще
приходив до неї вечорами, торкалася його оголених пліч.
Не здивувалася б, коли б натрапила не на живу плоть, а
на дерево чи залізо, однак була то все-таки жива плоть. Не
така, як у всіх людей, твердіша й холодніша, але жива. І все-
таки в його діях відчувалася мертвотність: ніколи по-справж-
ньому не гнівався й не радів. Навіть на екзекуції посилав
своїх підданих без гніву — холодно давав розпорядження.
Коли ж вона воюватиме супроти нього в такий жіночо-ко-
тячий спосіб, він і справді не зупиниться перед тим, щоб
зв язати її й доконати свою неймовірну затятість. Здається,
ці ліки всунув йому мандрівний облудник-німець і зумів
переконати графа у казкових їхніх властивостях. Може,
батько хотів щиро попіклуватися про сина, адже боявся в
житті повторів і не вірив, що інший може щось зробити
ліпше за нього...

Дитина була голодна й заплакала. Треба було впустити
мамку, і графиня з важким почуттям відчинила двері, за
якими вже стояла, не насмілюючись постукати, годуваль-
ниця.

— Швидше,— прошепотіла графиня мамці,— а то пан
знову прийде з тими ліками.

— Тому я й хочу нагодувати,— шепнула годувальниця.—
Пан кажуть, що ті ліки натщесерце.

Дитина ще смоктала груди, коли знову почулися залізні
кроки. Граф повільно наближався до спальні дружини. Вона
звелася і стала мертвенно-бліда. Повіки затремтіли, затру-
силося підборіддя.

Граф постукав коротко і владно.

— Прошу пані відчинити,— сказав сухо.— Я приніс по-
казати вам рецепт.

Не осмілилася не послухати. Пішла до дверей і відкинула
защібку.

— О, він уже їсть,— сказав граф розчаровано.— Ось де-
тальний опис чудодійних і запобіжних властивостей цих лі-
ків. Пані повинна зрозуміти, що я аж ніяк не хочу втратити
й цього спадкоємця...

Графиня дивилася на папір, але літер не бачила. Не могла
нічого прочитати в цих розгонистих карлючках, якими був
помережений.

— Переконалися, пані? — спитав він, дивлячись на неї
.вгори вниз із холодним прижмурцем.

— Переконалася — сказала вона тихо.— Але чи не ліп-
ше буде, щоб ці ліки давала дитині я сама?

300

— О ні! — сказав граф.— Батько також повинен брати
участь у догляді своїх нащадків. Я мушу бути впевнений,
що ліки даються суворо за приписом... Я добрий, пані,
але коли ви не вбережете мені сина, горе ляже вам на
голову...

— Я згодна!—мовила вона, не відводячи погляду від
його гострих і пронизливих очей.—Тоді ви заведете мене
в підвали і застрелите, як собаку...

Вони говорили по-французьки, але граф кинув занепокоє-
ний погляд на годувальницю. Він видимо спохмурнів.

— Що ви знаєте про підвали? — спитав тихо.

— О пане,— сказала графиня, визивно всміхаючись.—
Хіба не так буває в усіх авантюрних романах?

— Ми про це ще побалакаємо,— мовив уже мирніше
граф.—Сьогодні я поїду в свої херсонські маєтки. На два
дні. Повернувшись, ми вирішимо спільно: давати ці ліки ди-
тині чи ні. Коли бажаєте, закличемо лікаря й порадимося,
я так само не ворог нашому нащадку, як і ви. Гадаю, тут
у нас не буде суперечок...

— Була б щаслива, пане! — сказала, викликаючи на об-
личчя усміх, графиня.— Щиро зворушена виявом ваших
батьківських почуттів...

Ще дивився на неї згори вниз з тим-таки прижмурцем.

— Чи не лукавите, пані? — спитав зимно.

— Де б я посміла! — майже вигукнула графиня.

— Авжеж,—сказав граф і, різко повернувшись, потупав
коридором геть...

Після того події розгорталися досить стрімко. Граф ви-
їхав у херсонські маєтки ополудні. Через кілька годин по
тому прискакав нарочний від генерал-губернатора Бібікова,
який попросив доповісти про себе графині. Через мамку гра-
финя поширила чутку, що гонець сповістив про хворобу її
матері. Нарочного відразу ж було відправлено в Брацлав,
він мав наказ генерал-губернатора приготувати екіпаж для
нагальної потреби. Під вечір, пополуднувавши, графиня на-
казала запрягти найвигіднішу карету, щоб покатати сина.
В кареті помістилася й мамка — вони звільна поїхали по до-
розі на Брацлав. Заступник головного управителя — сам уп-
равитель був у Петербурзі — благодушно подивився на те
з вікна, ще й рукою помахав; був певний, що за якусь годи-
ну карета повернеться, адже такі катання учинялися не раз.
Він не дістав від графа вказівки стерегти графиню, а мав
тільки за нею стежити. Він і стежив, не відчуваючи, що це
початок великого заколоту в маєтку, де він прожив спокій-
не життя.

З01

Карета повернулася в маєток без пасажирів вже зовсім
потемки. Кучер оповістив заступнику управителя, що гра-
финя наказала йому простояти в Брацлаві дві години, а ко-
ли за тон час не буде інших розпоряджень, повернутися до-
дому. Годинника кучер не мав, отож простояв стільки, скіль-
ки вважав за належне, тобто "довго". Ніяких розпоряджень
не дістав і повернувся в маєток: де ж поділися графиня
з мамкою та дитиною — він знати не знав.

Заступник управителя позеленів. Треба було нагально
давати знати графові, але на ніч не зважився посилати гін-
ця—а що, коли кучер щось наплутав? Погнав його назад
у Брацлав, наказавши не повертатися до ранку, а гінця по-
слав тільки-но розвидніло. Графиня мчала в цей час на під-
ставних конях у Київ, а наступного дня вручила себе й сина
в опіку генерал-губернатора Бібікова. Вона розплакалася
перед колишнім своїм залицяльником і розповіла все, що пе-
ретерпіла в маєтку навісного графа. Генерал-губернатор схви-
льовано ходив по величезному кабінеті, і в ньому кипіла
лють. Дозволив собі інтимний рух, тобто заспокійливо по-
гладив графиню по плечі. Вона поривисто кинулася до ньо-
го, і він змушений був обійняти її єдиною своєю рукою.

— Богом вас заклинаю, врятуйте мене!—трохи мелодра-
матично вигукнула графиня...

Я при тій сцені був частиною тіні графині, бо день, у який
примчала вона в Київ, був сонячний; дивлячись на сцену,
що її тільки описав, не міг не зажити й певної втіхи, адже
тут було й трохи того, що виходило за межі офіційних пов-
новажень генерал-губернаторської влади; зрештою, в житті
найцікавіші саме такі відхилення, та й не збираюся я ста-
вати літописцем казенної доброчинності.

— Не варто губити часу,— по-діловому сказав генерал-
губернатор.— Сьогодні ж пишіть на ім'я государя прохання,
бо ми сподіваємося з дня на день його величність до нас
у Київ...

Діставши звістку про втечу дружини, граф, не заїжджа-
ючи в маєток, подався просто в Київ. Він мчав без зупинок
удень і вночі, лишаючи станційним смотрителям шалені ча-
йові, і прибув у Київ опівночі за дві години після того, коли
туди ж завітав імператор Микола Павлович. Доля захотіла
пожартувати над тульчинським можновладцем і завела його
до готелю навпроти кріпості, біля плац-парадного поля. До-
рога його добряче виморила, і він заснув мертвим сном.

Імператор, який зупинився в генерал-губернаторському
палаці, в передчутті параду, який його завжди приємно ба-
дьорив і підносив, наказав збудити себе дуже рано. Перед

302

урочистостями відвідав Лавру й помолився: найкраще екі-
пірування перед оглядом військ. Після того він поїхав в екі-
пажі до кріпосних воріт, де його чекав чудовий, білий, роз-
кішно прибраний кінь. Государ імператор любив коней біль-
ше, як людей, тому милостиво всміхнувся білому красеню
і вседержавно поплескав його по шиї.

Рівно о восьмій ранку государ з'явивсь у воротах кріпо-
сті на чудовому румаці і з багаточисленним блискучим поч-
том стрілою помчався до військ, що виструнчено стояли на
плац-парадному полі вже з раннього ранку. В найближчому
його супроводі скакав однорукий генерал-губернатор, а я,
стоячи в юрбі, що оточила плац-парадне поле, також чекав
святкових урочистостей. Зрештою, мав таке враження, ніби
всі передумови до сцени, яка розігралася згодом, були зу-
мисно вигадані фортуною. Не смів думати, що це я сам маю
таку владу над подіями: гордий чоловік уподібнюється до
бульки на воді...

Государ, здавалося, зрісся з конем — чудова і вражаюча
картина, адже ніхто так не умів їздити на коні, як він, і всі
ці блискучі вельможі, що валом сунули за струнким верш-
ником, здавалися порівняно з ним незграбами. Через це,
коли війська зустріли царя генерал-маршем і голосним дов-
гим "ура", я не витримав і закричав також, незважаючи на
те, що я особа партикулярна. Найближчий поліцейський ско-
сив у мій бік побите червоними артерійками око, певне, зві-
ряючи, чи не знущаюся я в такий спосіб із високодостойного
вершника, але годі було сумніватись у моїх вірнопідданчих
почуттях. Сльози замилування вибилися мені на очі, а коли
це трапляється — світ мені інакшіє: я побачив, що государ
імператор став ніби єдиною істотою з конем: дві голови,
одна червона, а друга біла, шестеро ніг, четверо білих і з ко-
питами, один чудовий розвійний хвіст—білий двоголовий
кентавр, котрий мчить граційним галопом через поле, і не-
даремно реве і шаленіє від захвату юрба. Виразно побачив,
як на голові вершника поблискують золоті ріжки — золото-
носний вінець!—і весь він, той кентавр, повний непідроб-
ного натхнення. Незабутня картина, і я відтворюю її не без
утіхи — не часто дається уздріти щось подібне такій малій
і упослідженій істоті, як ваш покірний слуга.

Государ імператор зі свитою зупинився під балконом го-
телю, і війська почали проходити мимо церемоніальним мар-
шем. Гриміли оркестри, музики надувалися так, що їхні що-
ки ставали, як жаб'ячі пухирі, а очі вилазили з очниць. Тре-
ба було спати мертвим сном, щоб не прокинутись од такого
грому, ляскоту й крику: граф Потоцький також змушений

303

був розклепити повіки. Він, лютуючи на цей дурний гамір,
накинув на себе халата, наклав на голову класичний, світло-
го кольору циліндр, закурив міцну гаванську сигару й ви-
ступив на балкон. Тут він оперся на поруччя і згори роз-
глядав хвацьку постать государя й пишну його свиту, що
стояла побіч. Граф Мечислав пускав хвилі диму й мружив
через те заспані очі. Легенький вітрець підхоплював дим,
і той плив просто у великодержавний ніс і на світлі очі його
величності. Государ імператор озирнувся, шукаючи зухваль-
ця, який зважився курити побіч його богорівної особи, але
всі навколо мали урочисто-святенницькі лиця, і ніхто й не
помислив би вчинити такої неґречності. В цю мить граф ви-
пустив з рота добру хмарку, і вона, опустившись, закутала
голову його величності, наче його величність зволили одяг-
ти собі на голову химерну ясно-сиву тканку. Государ зму-
шений був зирнути вгору й побачив над собою кругле, по-
бите віспою обличчя, над яким вивищувався класичний,
світлого кольору циліндр — обличчя сонно мружилося й на-
віть позіхнуло, наче й справді чинило посміх із його велич-
ності.

— Що це за мерзотник?—показав його величність Бі-
бікову.

— Це, ваша величносте,— не без задоволення відрапор-
тував генерал-губернатор,— власник Тульчина граф Пото-
цький. Він не підкоряється закону і не визнає над собою
ніякої влади.

Обличчя в государя імператора стало квадратне, і квад-
ратними зробилися ного прозорі сиві очі.

— Посадити його, в чому є, у кріпость! — звелів він.
Бібіков кинувся виконувати: заметушилися жандарми, до
під'їзду підкочено відкриті дрожки, і графа, в халаті, що роз-
віювався на всі боки, коли його волочили, і в класичному,
світлого кольору циліндрі, запхнули в повіз. Крикнув віз-
ник, і дрожки помчалися на всю силу — видно було тільки,
як здивовано, перелякано і сердито озирається увінчана
класичним циліндром голова; було в тому озирі щось без-
помічне й жалюгідне, бо хто він у світі, коли поруч гарцює
стрункий, червонолиций, всесильний і самодержавний кен-
тавр?

До моїх однокамерників-студентів часто заходив горба-
тенький пан у партикулярному костюмі. Мене з ним не зна-
йомили, але я по носі цього пана бачив, що він уплутаний

304

в якійсь конспірації. Зрештою, не виявляв до нього ніякого
інтересу, був заклопотаний своїми справами й описом гра-
фової історії, однак, коли одержав подорожню — на що втра-
тив кілька днів ходіння в канцелярію генерал-губернатора,—
мої колеги привели горбаня в камеру й познайомили нас.

— Приватний учитель Ковальський,— назвався він.—
Збираюся їхати в Житомир і міг би скласти вам, пане, ком-
панію.

Мені це було на руку, і я залюбки привітав супутника,
тим більше, що й приглянутися до нього було б не зле: мали
стати жителями одного міста, а ще й витрати на дорогу ді-
лили б.

Ми виїхали в один із вересневих днів: дощ на дорогу —
ознака непогана. Було затишно сидіти в дорожній кареті, за-
горнувшись у шинелю, слухати сухе шарудіння крапель, по-
гуки візниці, стукіт коліс об бруківку, льопіт калюж, через
які переїжджали. Я мирно приплющився й думав про графа
Потоцького, якому так не пофортунило. Государ наказав за-
слати його в одне із східних міст, над його маєтком устано-
вили адміністрацію, було наказано також суворо дослідити
всі зловживання. Дружині й сину призначено з прибутків
величезне утримання, граф також мав право розпоряджа-
тися своїми грішми. Але в Астрахані йому не сиділося, і він
тричі просився за кордон. Государ відмовив. Тоді свавіль-
ний граф вирішив утекти.

Сидячи під суворим наглядом, він розробляв грандіозний
план утечі. Від місця заслання до кордону було наготовле-
но кур'єрські коні. Все чинилося настільки таємно, що ніхто
так і не довідався про ті приготування. Одного погожого
дня граф скочив на приготованого коня й кинувся у скачку
на кілька тисяч верст. У кишені в нього лежав фальшивий
закордонний паспорт, підстьобувало його шалене завзяття,
спав коротко й тривожно. Мчав перегон за перегоном, і хоч
його вже хопилися й пустили кур'єром сповіщення про вте-
чу, летів швидше од нього, щасливо минаючи місто за мі-
стом і село за селом. За час цієї гонитви висох на тріску,
але лишився невтомний. Відростив довгу бороду й так само
довге волосся — хотів, щоб його не впізнали. Зробив тіль-
ки одну помилку, а саме—заїхав до Києва, щоб побалакати
з жінкою, бо знав усе про її вільне й розкішне життя. Піз-
ніше він пояснював, що хотів побачитися з сином, бо дуже
його любив.

Граф не добився до затишного дімця на Липках, його
затримав, упізнавши, справник, і хоч граф спробував уря-
туватися, його таки перехопили...

305

Мені було любо думати про те, сидячи в хиткому таран-
тасі, не мав я співчуття ані до графа, ані до графині. Тиха
хвиля втіхи гойдала мене: ось вони, думав я, сильні світу
цього! Чванливі, безрозсудні і невздержливі. Я не дарем-
но так детально з'являю ваші історії у своїй "Чорній книзі":

чорні ви всі, і таких чорних немало. Зовні білі й виплека-
ні—всередині брудні і в сажі! В кожного чорні помисли,
і носите їх, як іржу: немає вам спасіння від самих себе. Так,
я тішився з того, що світ гірший за мене, і хотів те доказати.

Ось їде побіч мене чоловічок, сидить напружено й зосе-
реджено, мені з ним доведеться прожити разом не один
день. Поки що не знаю, хто він такий і які в голові носить
думки, але знатиму все й про нього. Бо має, здається, також
чорні думки й чорні бажання в грудях. Можливо, він, буду-
чи потворний тілом, мріє про якусь київську красуню й по-
думки лягає з нею в ліжко. Мріє зачати таку ж потвору, як
сам, а може, носить біля серця антиурядові замисли — це
злочин не менший. Мріє про збагачення, а в цьому світі це
не дається без очорнення душі.

Так, я відчував злість. Злість до графа й графині, до
цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого
світу. Коли находило це на мене, навіснів — мені здавалося,
що роблюся наче бомба, готовий щохвилини вибухнути,—
несамовитів і захлинався, тільки гострим зусиллям волі стри-
мував себе. Не міг того з'являти назовні, тож перегоряв у
собі — такі спалахи переживав не раз. Ця злість виростала
з недавньої моєї втіхи, бо і втіха була лиха. Ставав холод-
ний і закоцюблий, як крига, і починав навіть самого себе
побоюватися. Ось і зараз чекав, поки мине цей напад,— на
обличчі в мене ані кровинки не було.

Коли мені попустило, заворушився.

— Хочете, пане,— сказав, кашлянувши,— розповім ці-
каву історію про графа Мечислава Потоцького та його жінку.
Ковальський повернув сіре обличчя й приязно всміхнувся.

— Знаю цю історію,— мовив сумирно.— Печальна вона
хтозна-як!

— А чим закінчилася, відаєте?

— Графа вислали у Вятку,— мовив горбань, часто по-
кліпуючи,— а утримання обмежили до ста карбованців на
місяць. Знаєте,— засміявся мій супутник,— він навіть у пра-
вослав'я перейшов!

Я це знав. Хотів у такий спосіб вирвати сина з рук дру-
жини-католички та ксьондзів. Але іронія долі була в тому,
що хрещеним батьком малого став генерал-губернатор Бібі-
ков. Коли я почув цю новину, не міг стримати реготу.

306

Знову всміхався на повний рот, слухаючи, як оповідав
мені цю ж історію горбань. Він говорив швидко, похлинаю-
чись, щось його в цій історії обурювало й сердило.

— Граф тепер у Парижі,— сказав я.— Розтрачує гроші
в проданого маєтку і, здається, сюди ніколи не повер-
неться.

— Ай справді, чому йому не дозволяли виїжджати ра-
ніше? — сказав Ковальський.

Ми замовкли. Знали ті ж таки факти й не розповіли один
одному нічого нового. Граф Потоцький добився виїзду, і вже
не через лицарську втечу, а шляхом простішим: підкупив
усіх, кого міг. Навіть царського міністра двору Адлерберга,
який умів підійти до його величності...

Ми під'їхали до станції, яка стояла за верству від посе-
лення. Покинули повоза з наміром спинитись у пасажир-
ських кімнатах, але туди нас не пустив смотритель, заявив-
ши, що кімнати зайняв чиновник з особливих доручень пол-
ковник Позняк. По тому смотритель подивився на мою ка-
зенну подорожню, як на щось, жалю варте, й буркнув, що
коней у нього нема. Ми опинилися під дощем.

Неподалік стояв убраний у жовте покриття ліс, вітер на-
літав вряди-годи на дерева, і від того листя опадало. Мій
супутник присів навшпинечках на ґанку, незграбно опер-
шись каліченою спиною об стіну, очі його зробилися великі
й печальні, і з тихою покірливістю дивився на листопад.
Я ходив туди-сюди мокрою стежкою, і мене мочив, дощ.
Волога залазила під шинелю, наші валізи стояли на ґанку,
сяк-так укриті від негоди, а я відчував тоскняву незахище-
ність і самотність у цьому світі. Був у ньому сам як палець;

мої батьки вже повмирали, з родичами не знався, друзів не
мав та й не хотів мати — і от мене кинуто у зовсім незнайо-
мий край, між незнайомих людей. Місячи мокру лискучу
стежку і слухаючи, як глухо шелестить листя, я відчув, що
мій спокій дочасний. Від цього виникало роздратування,
починав ненавидіти й цю станцію і невідомого полковника
Позняка, смотрителя і скорченого на ґанку свого супут-
ника. В цей час з'явився смотритель, і я рішуче пішов
до нього.

— Дочекаємося ми коней? — спитав гостро.
Смотритель дивився повз мене, ніби я був дерево чи й
кущ. Пересмикнув плечима, і я розсердився ще більше.

— Якщо не дасте нам коней,— різко сказав,— пропишу
затримку в книзі.

Смотритель зайшов без слова в дім, а за хвилю з'явився
із книгою.

325

— Пишіть,— мовив байдуже.— Здається, ви п'яні, пане,
бо повинні знати, що коні на станціях не ростуть, як гриби
в лісі,— він хитнув у бік лісу, і я також зирнув туди.

— Та вже ж! — буркнув, закладаючи руки за спину і
знову починаючи свою хитку проходку під дощем. Смотри-
тель позіхнув.

— Будете писати чи ні? — спитав він, байдуже дивлячись.
Але я вже передумав писати. Збагнув, що смотритель і
справді може ославити мене п'яним бешкетником, а мені ж
тільки починати службу. Губернський пошт-директор пові-
домить про те директора гімназії й округ — добре це мені
не закінчиться. "Мовчи!!"— подумав я, підіймаючи комір
шинелі. Вітер обвіяв лице і засипав його краплями. Коваль-
ський все ще сидів, обпертий об стіну, й печально зорив на
ліс. Я теж ставав покірний і тихий. Відвернувся від смот-
рителя, який знову позіхнув, на обличчі його лежала нудьга.
Здається, і він дивився на мою праву руку, а це такий зна-
йомий погляд! "Нічого він не дочекається,— подумав при-
мирливо,— ані копійки!"

— Може б, ми з вами домовилися,— сказав раптом Ко-
вальський.— Правда, ми люди вбогі...

— І від нашої домовленості коні не виростуть,— знехотя
відповів смотритель і ввійшов у дім.

Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в су-
мирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і по-
стою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість.
Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів не-
порушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кре-
мезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля
тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник три-
мав у зубах люльку, пихнув димом — синя хмарка замерзла
в нього над головою.

Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель
у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинив-
ся й пропав з очей. Так само пропав полковник, який ви-
йшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій спів-
подорожанин, який того свіжого повітря наковтався донес-
хочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї ви-
йшов із книгою під пахвою мій батько — секретар земського
суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то
катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене
щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього
треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені
з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що
її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторю-

308

вав щодня "не вкради", але що значило воно для моєї душі,
коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже
у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: "Шануй батька
свого",— але коли по сусідству діти викинули на мороз
хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно ди-
вився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до
тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх
своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую
людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необач-
но згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття.
"Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все
записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жан-
дарм, не взнає про те й ніяке начальство — моя книга та-
ємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось
особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким
сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів
навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней...

Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими
очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши
секретарем міського суду, не зробився господарем і не на-
жив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний
мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок,
що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої лед-
ве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пше-
ниці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 кар-
бованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник —
цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чо-
ботях.

— Самі винуваті, Автомоне Борисовичу,— каже він.—
Спаситель вістив: всякоє даяніє — благо, і всяк дар совер-
шенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя,
а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся
купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами
не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей — ким же вони
стануть?

— Як бог приведе,— мовив батько тихим голосом.

— Покірливий ви надто,— продовжив столоначальник.—
Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім,
хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду...

Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку друж-
барту, цей невинний різновид мар'яжу, і їхня дружба ди-
вувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а дру-
гий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столона-
чальник повчав батька, як жити.

Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над

309

землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене
лицем, а столоначальник спиною.

— Я, Василю Васильовичу,— казав батько,— цього ні-
коли не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.

— А я ж що?! — скрикував столоначальник.— Гірший за
вас?

— Хіба б я посмів щось таке казати,— бурмотів злякано
батько.— І в думці не мав до вас дорівнюватися.

— Е, ні! — хитав пальцем перед батьковим носом столо-
начальник.— Ви добреньким хочете в цьому світі залиши-
тися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й
ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося.
Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить...

Вони знову йшли навпроти мене, батько пригнічений, а
столоначальник сердитий.

— Надто хитрий ви, Автомоне Борисовичу, надто вже
в добряки пнетеся... І, знаєте, що я подумав: недаремне ви
оте своє прізвище носите, коли прагнете всіх гіршими за
себе поробить...

Я струснувся, бо трохи задрімав чи впав у марення, стоя-
чи обпертим об дерево, на плечах у мене важко лежала вог-
ка шинеля, і я знову вирішив походити, щоб розігріти кров.

— То коли будуть у вас коні? — гукнув я смотрителю,
котрий знову з'явився на ґанку.

— Коні? —перепитав здивовано той.—А тоді, коли ви-
ростуть у лісі, як гриби...

Беззвучно зареготав, виставляючи попсовані зуби, але
відразу ж обірвав сміх.

— Не сердіться, панове,— мовив примирливо.— Під ве-
чір, гадаю, коні будуть...

Пізно ввечері смотритель дав нам пару напівдохлих кляч,
і ми потяглися розмоклою дорогою. Під крівлею було за-
тишно, з попутником я не балакав, бо між нами настала не-
злагода після того, як він хрипким тенорком пробелькотів
щось про те, що малоросам треба бути дружнішими з поля-
ками,— пора всім слов'янам зблизитися не тільки культур-
но, але й політично.

— Слов'яни могли б скласти федерацію вільних наро-
дів,— сказав він,— і так з'єднати свою силу супроти єднос-
ті германських племен чи наступу Азії...

— Як на ці ваші думки подивилися б у Третьому відді-
ленні? —спитав я, всміхнувшись.

— У моїх словах немає нічого протиурядового,— сказав
трохи злякано горбун і замовк остаточно: здається, цими
балачками випробовував мене. Але випробовувати можу тіль-

310

ки я, і мені стало смішно на ного жалюгідні спроби. Зреш-
тою, політика — це не та сфера, яка приваблює мене. Біль-
ше манить мене людська душа, її багатозначні й неоднови-
мірні переливи, а в людській душі та її властивість, котра
робить людей лихими. Збагнути корені людського зла й не-
щасть — пізнати якоюсь мірою світобудову: завдання важ-
ко здійсненне, хоч і не зовсім неможливе. Мені в голову
раптом прийшла весела думка: коли бог, чорт, чи як там
його, знають усе сокровенне в людському бутті, моя книга,
яка згоріла в пожежі, не лишиться безвісною тій вишній
силі, а перейде за законом перетворення у її відання, а від-
так той, кому це потрібно, потім нею належно скористуєть-
ся — вже з того можу я здобути сяку-таку втіху, тобто моя
книга стане складником тієї субстанції, котру називають
світовим розумом — категорія, над якою колись тяжко заду-
мувався мій далекий предок Петро Турчиновський.

Тим часом ми їхали через ліс. Візниця звернув з пошто-
вої дороги, яка в цьому місці зовсім розбита, і повіз нас
путівцем. Колеса наскакували подекуди на коріння, від чого
нас струшувало, мокрі гілки били в накриття екіпажа, ніби
тяглися до нас сотні невидимих у темряві рук. Повіз гро-
зився щоразу перекинутися, ми міцно трималися за рейки,
на яких напиналася буда; ніч стала така непрозоро-темна,
начебто провалилися ми в якусь безмежну яму. Мрячив
дощ, а я мимоволі згадав розповіді, що на житомирській
дорозі часом бувають на пасажирів розбійницькі напади.
Подумалося, що й смотритель станції, і цей візник можуть
належати до однієї банди, і мороз продер мені по шкірі.
Я вирішив дістати з валізи свій англійський пістолет, але
коли лапнув позад себе, де мала лежати моя поклажа, то
не намацав нічого. Тоді гукнув візниці, щоб зупинився:

пропала саме та валіза, де лежала моя віцмундирна пара та й
усі мої гроші.

Візниця відразу ж зіскочив на землю і хотів іти шукати
згубу, але мені шаснула до голови думка, що він той чемо-
дан приховає в кущах. Я наказав візниці лишатися з моїм
супутником при конях, а сам побрів у ніч. Для того, щоб
вилапати в такій темряві дорогу, довелося мені йти ледве
не навкарачки, я часто спіткався й падав, але знову йшов,
безнастанно нюшкуючи. І мені здалося раптом, що цей не-
величкий епізод у моєму житті багатозначний: чи не так ми
плазуємо в житті, навпомацки обнишпорюючи дорогу, чи
не такі ми в світі самітні і чи не буває, зрештою, для нас
винагородою щось таке, як звязані у вузлику дрібні гроші
й віцмундирна пара? Заради того кидаємось у темінь, ніч

311

та негоду, одні з нас обростають вовчого шкурою, а інші ове-
чим смушком. Одні навісніють, сердяться, хитрують, а інші
покірливо бредуть — у всіх одна доля, бо годі їм зійти з до-
роги. Тільки на дорозі чекає нас винагорода,— знахідка хоч
і маловартісна, але реальна. Ми не соромимося того, що
простуємо рачки: довкола ніч і ніхто нас не бачить, а кожен
пересувається, як йому зручніше. Той, хто шукає свого скар-
бу в житті і йде гордо випростаний, ніколи його не знайде,
нагнутися тут не зашкодить. Таким гордяком, зрештою, був
і мій батько, отож нічого не здобув у світі, крім убогої по-
середності. Був смішний зі своїми десятьма заповідями, а ще
більше — жалюгідний. Я перейняв у нього прокляття чес-
нотливості, але піду далі від нього. От, приміром, зараз:

рачкую по темній дорозі, а тим уберіг візницю од злочину.
Не дав йому переступити закон "не вкради", і цим уже вчи-
нив добродійність. Учасно добачив чорного черв'ячка в його
душі і не дав йому вирости...

Дощ обсипав мені голову й спину, яка й заклякати поча-
ла, але я йшов і йшов. Був упертий і не збирався сходити зі
своєї дороги. Мацав придорожнє коріння і так відчував
шлях. Готовий був прорачкувати так цілу ніч, але на ди-
ректорські очі в Житомирі з'явлюся таки у віцмундирній
парі. Не дозволю собі зганьбитися, бо й честь у цьому світі
іреба берегти.

Наштовхнувся на валізу верстви через дві — радісне по-
трясіння охопило мене. Незважаючи на те, що дорога була
мокра, я впав навколішки: аж гаряче стало від щастя. Ледве
не заплакав, бо потай уже і у відчай западав, готувався й
до найгіршого, тобто, що заблуджу в цій ночі, в цій круг-
лій, глупій, нещадимій темряві, в цьому чужому світі, де
ніколи не бував і нічого не знаю: хтозна-куди могли завести
мене манівці. Але тепер, діставшись мети, я не міг стримати
радісного вихлипу з грудей — не все у світі погано!

Отак стоячи на колінах перед власним чемоданом, я не-
звідь-чому згадав малий епізод зі свого дитинства. Якось
мій батько допізна загравсь у дружбарт зі своїм столона-
чальником Василем Василевичем Мизниковським. У гостях
був і я, бо міг уже скласти їм компанію. Отож ми поверта-
лися додому в таку-от темну ніч, батько тримав у руках
палицю. Йшли у цілковитій темряві, густо моросило, і зусі-
біч почали наскакувати на нас собаки. Не сподівався на те,
що мій плохий батько зможе відігнатися від них самотужки,
через це виламав з тину дрючка й собі. Ми пробиралися,
ляпаючи по калюжах; собаки, відчувши наші палиці, від-

312

стали. Батько йшов мовчки, і тільки коли дійшли до свого
двору, я відчув, що він незадоволений.

— Чи знаєш, хлопче,— сказав сухо,— що великий гріх
перед богом користуватися чужим добром?

Я здивовано зупинився. Палиця, яку тримав, раптом по-
чала пекти мені руку.

— Так, так, друже мій,— сказав рівним голосом батько.—
Ти согрішив, виламавши з чужого тину палицю.

Його голос звучав урочисто й повчально. Зайве було ба-
чити при цьому його обличчя: наповнилося благотою.

— Але ж, батьку,— пробував оправдатися.— Виламаною
палицею я не зіпсував чужого тину, а вона захистила мене
від собак.

Стояла навколо темінь, аж не бачили ми одне одного.
Я чув батькове дихання і знав його настрій.

— Ліпше бути укушеним собакою,— проголосив він,—
ніж узяти чуже. Ти винуватий, бо не взяв палиці з дому.
Я от узяв і не мав потреби красти. Чому ж,— голос його
став патетичний,— інший має відповідати за твою нероз-
судливість своїм майном?

В тих словах була своя правда, але надто мала причина
їх викликала.

— Хмизина з напівгнилого тину,— сказав я,— не скла-
дає людського майна. Інші беруть хабарі і знімають з бід-
ного останню свитину—ось хто переступає божі заповіді!
Що порівняно з цим мій учинок?

— Розумію тебе,— сумно обізвався батько.— Мені теж
люблять казати, що спаситель дозволив даяння й дари. Але
ж знаєш: я не такий. Не хочу примножувати зла цього сві-
ту, через це для мене взяти чужу соломину чи пограбувати
на дорозі — все одно.

Мій батько був дивак. Гарний, святий, до дрібнички пунк-
туальний при виконанні повинностей і засад людської мо-
ралі. Я не був на нього схожий, але дещо взяв і собі. Рано
відчув огиду до п'яних і обридження до всіляких дурманя-
чих напоїв. Жіноча краса збуджувала мене, і я не міг бай-
дуже дивитися на круглі форми жіночого тіла, але навчився
гасити в собі низькі потяги. В університеті навіть вирішив
лишитися непорочним, хотів постригтись у ченці, досягти
архієрейства, але в мені завжди жив дух заперечення. Чи
не тому почав досліджувати життя лаврських ченців і про
те міг би написати окрему "Чорну книгу". Я добре пізнав
взаємини між ченцями, їхнє ставлення до нижчих від себе
і вищих, до мирян та начальства — і жахнувся. Зрозумів,
що зі своїми нахилами загину, нічого не досягши, змушений

313

буду відмовитися від своїх ідеалів і стати сліпим знаряддям
у чужих, не вельми чистих руках. Саме тому я відкинувся
від думок про чернецтво і вирішив жити самотою. Не мати
ні друзів, ні кохання, а тільки спостерігати цей світ...

Стояти навколішки на мокрій землі було невигідно, ноги
мені зсудомило від холодних корчів. Я підхопився, звалив
валізу на плечі й потягся назад до повозу. Вряди-годи зу-
пинявся й волав у темряву, мій крик лунко й моторошно про-
висав серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель
порожнечі. В одному місці я перечепився через корінь і по-
гримів разом з чемоданом на землю. Страшна думка прой-
няла мене: а що коли валіза розпадеться й мої дрібні гроші
розсиплються в багні? Як би про мене подумали, коли б
явився на службу без копійки в кишені?.. Але бог милував
мене — привіски витримали силу удару. Тоді я закричав у
ніч із відчаєм, і зовсім поруч почув відгук. По мені густо
заструмів піт. Лився по лобі, напливав на очі, вирощувався
на щоках, покривав плівкою живіт і ноги. Знову звалив чемо-
дан на плечі і, сам себе не тямлячи і вже не остерігаючись,
помчав у темряву, безрозсудно страхаючись, що, коли за-
лишуся в ній довше, ніколи звідси не виберуся.

Я ледве не перекинув свого горбатого співподорожанина,
котрий вийшов назустріч і гукав, щоб я не заблукав. Було
це з його боку шляхетно, і я стримано йому подякував.

— Почав боятися, що заблукали,— коротко відказав Ко-
вальський.

Тіло моє пробивав легкий трем, очевидно, так спадала
з мене напруга, яку пережив. Дощ припустив сильніше, ми
погукали візницю вже в два голоси, і той озвався зовсім
неподалік. Улізли в буду і знову заколивалися — віз, як і
раніше, готовий був перекинутися, але я тримався вже не за
рейки, а за валізу — другої такої пригоди переживати не
хотілося...

Ми щасливо дісталися до наступної станції, без затримки
проїхали ще один прогін, а вже тут нас попередили, що че-
кають проїзду генерал-губернатора, який їде з Варшави. Ми
змушені були зупинитися й замовили обід. Смотритель за-
правив за нього стільки, скільки вимагають у дорогому рес-
торані. Він мав довгі руді бакенбарди, а очі з-під пелехатих
брів дивилися насмішкувато і злостиво.

— Мені нелегко діставати харчі,— сказав він, зводячи
брову.— Зрештою, коли панам дорого, не силую...

Але ми були голодні, і цей ошуканець добре це бачив.
Довелося мені трусити свої копійки. Ковальський у пере-

314

справу не вступав, він тільки зітхнув і заплатив за обід, не
торгуючись.

Ми їли борщ, сидячи один супроти одного, і я відчув, що
мій супутник хоче говорити. Але нітився, і тому я, відчу-
ваючи нову історію, насторожився і став непомірне чемний
та приязний.

— Дивний наш світ,— сказав нарешті Ковальський.—
Усе в ньому збудовано так, щоб заважати людині жити.

Я й раніше примітив за горбуном схильність до вільно-
думства, тому на його слово тільки моргнув; здається, зов-
сім так само, як ошуканець-смотритель. Ми сиділи в паса-
жирській кімнаті з облупленими стінами, на єдиному вікні
мешкання долішня шиба була закладена дошкою, а ще одна
тріснула. Сірий сутінок цідився крізь те вікно, і повітря на-
вколо нас було як вогке холодне плетиво, немов вигадливий
і невидимий павук-водяник сплів над світом з дощових ни-
ток велетенську сітку, ловлячи живе й мертве.

— Я до цього не зразу додумався,— сказав горбань, не-
охоче сьорбаючи борщ.— Це, пане мій, і не думка навіть —
це біда. Трапляються в житті люди щасливі й нещасливі,
але є й гірші за них. Це я про невдах кажу, пане. Вірите в
диявола? — спитав він, зирячи на мене так, ніби дияволом
мав бути я.

Сміх мимоволі заклекотів мені в горлі.

— У диявола мушу вірити,— сказав легковажно,— бо
інакше мав би відректись і від бога, а це річ небезпечна.

— Міряєте все на безпечне й небезпечне? — спитав Ко-
вальський.

— Безпечне — це те, що не заважає нам жити й слу-
жити царю та вітчизні,— сказав я,— а небезпечне — це те,
що робить нас нещасними.

Висловлювався лапідарно-точно і відчував од того задо-
волення.

— Отже, вірите в диявола,— сказав Ковальський, водя-
чи по тарілці ложкою.— А я от не вірив. І він мені пом-
стився...

Я був сама увага: здається, Ковальський починає роз-
м'якати. Через це наладнав себе так, щоб випромінювати на
співрозмовника якнайпогідніші хвилі — не повинен його від-
лякувати. Але той оповів про свою біду тільки одним ре-
ченням:

— У мене, пане, померла вся моя родина.

— Ви були одружені? — спитав я здивовано.
На вуста горбаневі лягла смутна всмішка.

315

— Хіба горбуну не можна одружуватися? Чи, може, ні-
хто за нього не піде? Я ж зустрів таку добру, щиру душу,
яка пішла за мене, любила й опікувалася мною. І так само
любив її. Вона народила мені двоє дітей. Двоє милих, лю-
бих і гарних діток...

— Гадаєте, диявол забрав їх у вас? — трохи іронічно
спитав.

— Не тільки дітей, але й дружину мою любу.

— А чому — диявол? — спитав уже трохи різко.— Адже
диявол має діло до душі, а не до тіла. Життям відає господь.
Він і забрав у вас дружину й дітей. Забрав, бо, можливо,
полюбив.

Ковальський дивився на мене широко розплющеними очи-
ма. Було у тому його позирі багато смутку й незбагненна
загнаність.

— А мене, як гіршого, лишив мучитися? — запитав він.

— Я цього не знаю, пане,— мовив мій розважливий го-
лос.— І ніхто цього не знає. Хочу тільки сказати, що не тре-
ба звинувачувати диявола в тому, в чому він не винуватий.
Він спокушає людей — це так. Він робить їх лихими, хоч це
вже не зовсім так: він, пане, знаходить таких, що пороби-
лися лихими. Йому, як поміщику, потрібні тільки людські
душі! З них він вибирає найгірші — чорні, закостенілі у грі-
хах своїх, решта його не цікавить...

Проголосив цю тираду з піднесенням, але співрозмовник
моїх резонів, здається, не слухав.

— Зараз я їду до міста, де мене не знають,— мовив Ко-
вальський.— Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадає-
те, вдасться мені втекти?

Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б
це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не
шукає?

— А ви самі,— спитав я, нахиляючись над столом,— не
чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федера-
цію слов'ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не
чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі
художника Шевченка, котрий замість малювати писав обур-
ливі вірші?

Ковальський заперечно покрутив головою.

— А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх
розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий
гріх...

Горбун дивився на мене з жахом чи з подивом. Годилося
б зупинитися, але щось невідоме рухало моїм язиком.

316

— Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який за-
брав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові
зневіритися. Безвіри ж — найбільше лихо в державі і для
людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож
не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то
виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі
святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі — грішники, і кая-
тися треба, не нарікати...

Я вже говорив із непристойним пафосом — очі, що зоріли
на мене, були по вінця налиті жахом.

— Вибачайте, пане,— сказав горбун, зводячись.— Виба-
чайте, що завів цю балачку.

Я виколупнув із зубів застрягле м'ясо. Гмикнув і кисло
подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.

Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами за-
пала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої манд-
рівки.

У першу ж ніч проїхав після побачення з государем у Вар-
шаві Бібіков. Цей проїзд супроводжувався незвичайним шу-
мом та метушнею. Спершу на станцію прискакав посланець,
і смотритель почав горлати й грюкати дверима. За вікнами
затупотіли коні, хтось гарикав. Я присунувся до шиби, як-
раз тієї, що тріснула навпіл, і побачив серед дворища стан-
ції запалені смолоскипи, а довкола моталися туди-сюди схо-
жі на тіней люди. Я сидів, позіхаючи, й байдуже за всім сте-
жив. Ковальський, незважаючи на своє горе й крики, спо-
кійно посопував носом — лежав на лаві скорчено й завмерло.
Я тихцем позаздрив його витримці — мені дано жити жит-
тям нервовішим і неспокійнішим. Мимоволі подумав: чи не
поспішає так нагло Бібіков, заскучавши за красунею гра-
финею,— їм, сильним світу цього, стелиться під ноги зелена
дорога, а всі бажання їхні — закон. Але і їх б'ють ті ж таки
пристрасті й прокляття, і нікуди їм од них не втекти, навіть
по зеленій дорозі.

З темряви випірнула карета, голосно закричав смотри-
тель, побіг, ведучи за собою коней, візник, утомлених по-
спішно випрягали — карета в цей час німувала, можливо,
генерал-губернатор спав. Зрештою, шарпнули коні й пом-
чали разом із повитим сном екіпажем у ніч, після чого від-
разу ж згасли смолоскипи, а я втішився, що вранці ми таки
залишимо цей заїзд і не доведеться мені ще раз трусити сво-
їми копійками.

Але вранці смотритель подивився на мене, як на набрид-
ливу комаху.

317

— Ви наче генерал-губернатор,— сказав він.— Маєте на-
гальну справу?

Я показав казенну подорожню, але безуспішно.

— Коли буде все гаразд,— відказав смотритель,— і з'яв-
ляться коні, поїдете завтра вранці, а в найкращому випад-
ку — вночі.

У цей час вийшов на ґанок горбань, сів там навпочіпки
і вперся спиною об стіну. Його незворушність мене роздра-
тувала.

— А чому ви не добиваєтеся коней? —спитав я.

— Бо нікуди не поспішаю,— смутно обізвався Коваль-
ський.

Дощ уже перестав, і дорога світила силою калюж, роз-
киданих по ній. Була ніби побитий ополонками лід, калюжі
немов припіднялися над сірим тілом шляху й мерехкотіли.
Навколо сутінно й порожньо, стелилося голе поле, і від усьо-
го того пролазив у душу сірий смуток. Я пішов уздовж до-
роги, бо сидіти на станції остогидло, і мимоволі згадав слова
Ковальського, що, може, в світі й справді все владновано
так, аби перешкоджати людині погідно жити. От і мені скіль-
ки разів усовували в колеса палиці! На щастя чи на горе,
ми призвичаюємося до такого стану речей, і це рятує нас од
зайвого роздратування. Поступово покірнішаємо й духовно
всихаємо, через що тільки молодь може в нашому суспіль-
стві бунтуватися, всі інші мовчки терплять. Так було за ді-
дів і прадідів, так було і за наших батьків.

Мимоволі згадав я, йдучи отак без мети вздовж дороги
по мокрому сірому піску, свого діда — супротилежність бать-
кові моєму.

Це його описав у малоросійській комедії відставний пол-
тавський капітан Котляревський, як возного Тетерваков-
ського.

Мій дід був крючком із крючків і справді хотів одружи-
тися на гарній простачці Наталці. Злоязикі судові канце-
ляристи діда засміяли й оголосили, що вимагатимуть його
відставки, тобто дідові довелося б покинути службу. Самі
канцеляристи влаштували з цієї нагоди пиятику, і на тому
зібранні вирішили зісватати моєму дідові дочку їхнього
столоначальника, чи, як він тоді звався, старшого канцеля-
риста. Загнаний на слизьке, дід покинув благородно по-
мишляти про красуню біднячку і після невеликого опору
взяв собі дочку свого начальника, мою бабу, трохи заста-
рілу в дівоцтві, але з твердим, навіть залізним характером.
По одруженні до кінця днів своїх вона колола дідові очі
його любов'ю, коли ж хтось в її присутності згадував кра-

318

суню Наталку, впадала в таку непогамовну лють, що гото-
ва була виперти нахабу із хати, що й не раз учиняла, гро-
зячи непоштивцю макогоном. Отже, намір одружитися на
простій і бідній дівчині став єдиним романтичним ділом у
житті діда, і більше до таких учинків він не вдавався. Своє
життя прожив, ховаючись од жінки з таємно роздобутою
пляшкою, і та пляшка так і не була допита до кінця днів
його, мала-бо казкову здатність весь час наповнюватися.
Мій батько, добра душа, поклав ту пляшку йому в домо-
вину.

Загалом до предків я ставлюся без особливого сентимен-
ту, хоч гріх сказати, що не знаю достатньо про їхнє життя.
Так сталося, що двоє із них виявилися, подібно до мене,
письмаки й залишили після себе рукописні книжки, їх захо-
пив у своє володіння батьковий брат у перших, мій дядько
Ксаверій, який виявив себе любителем місцевої старовини,
що саме по собі гідне підозри. Дядько збирав, хоч достатки
його були вельми скромні, стародавні хроніки, реєстрики,
літописи і взагалі всілякі поцвілі папери, носячись із дум-
кою написати, в доповнення до праці пана Бантиш-Камен-
ського, малоросійську історію чи принаймні історію Турчи-
новських, прізвище яких він ще носив (мій рід утратив його
ще в минулому столітті — Турчиновський я по лінії жіно-
чій). Одначе мені не вірилося, що дядько осилить таку пра-
цю — він належить до людей, які більше говорять, аніж
роблять. Зрештою, я признав за дядьком хоч би ту рацію,
що йому зберігати наші хроніки складає більшу приємність,
ніж будь-кому із нас — мені, наприклад. Навіть прочитати
їх виявилося немалою роботою, адже писано хроніки чудер-
нацькою мовою і стародавніми почерками. Я здолав їх тіль-
ки тому, що в глушині, в Острі, де проживає мій дядько,
мав нагоду прогостювати ціле літо: дядько хотів зробити із
мене свого однодумця. Перший фоліант був оправлений у
шкіру із застібками, і в ньому я прочитав напис, що цю
книгу дав оправити інтролігаторам ще мій предок Петро
Турчиновський (це діялось у середині XVIII ст.), а напи-
сав її мій дід у шостому коліні Ілля. Той Ілля належав до
породи невдах, які хочуть із своєї невдашливості витворити
чесноту — це так само, на мою думку, як хворі бувають гор-
ді зі своїх немощей і вельми люблять ними похвалятися.
Мені навіть подумалося, хоч цю мою гадку гаряче запере-
чив, обурившись, мій ідеаліст-дядько, що предок наш Ілля
був людиною душевно нездоровою, доказом чого — його
здатність бачити візії й надавати виняткового значення
снам, од тих снів мене вже нудило, коли читав рукопис.

319

Я розумію, що сни це скривлене відбиття дійсності, однак
коли людина надає їм побільшеного значення — це таки оз-
нака душевного нездоров'я. Щоб не бути несправедливим
до свого предка, адже прийнято вважати, що пращурів зне-
важати не годиться, я вдався до фахівця, студента-медика,
з яким мешкав у спільній студентській камері, й оповів йому
про діда Іллю (як про свого родича, котрий ніби й досі живе
десь у провінції). "Типовий душевний розлад,— сказав ме-
дик,— схильність до істерії, а те, що йому ввижався страх у
вигляді живої істоти,— елементарна фобія". Я й сам зробив
подібний висновок, не вивчаючи медицини, отож захоплю-
ватися таким предком, як це робить той-таки любитель ма-
лоросійської старовини — мій дядько, було б для мене сміш-
но. Зрештою, дивні то були часи: хлопець захотів мандру-
вати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає
з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис
суду в Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами ка-
жучи, був увіч негодящий. Загалом, мого предка треба бу-
ло б судити, як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх
владик, які ставились до нього непростиме співчутливо, а в
Шклові дозволили навіть виставити чортзна-яку п'єсу. Див-
но мені було й те, що наш предок Ілля хотів таким неста-
течним життям похвалитися перед прийдешніми поколін-
нями, через що й спорудив оте немале писання, а хотів, пев-
не, писати більше: смерть, яка двічі до нього навідувалася,
втретє старого не помилувала. Мій же дядько, отой домо-
рощений остерський любитель старовини, вважає нашого
предка Іллю Турчиновського людиною вивищеного духу,
поетом, істотою, так би мовити, творчою, шукачем позача-
сової істини, а перед його внуком Петром узагалі схиляєть-
ся. Я не зважив за можливе сперечатися з диваком, бо в те
літо їв його хліб, але виразно дав йому зрозуміти, що йому
свого однодумця з мене зробити не вдасться. І справді, його
резони мене аніскільки не переконали.

Не ліпшої я думки і про свого діда в четвертому коліні
Петра Турчиновського, якого також обуяла писальна га-
рячка, а судова система його часів викликала в мене щирий
сміх. Цей мій дід, як і дядько, виголосив в одному місці
філіппіку своєму напівбожевільному дідові Іллі, з чого я ви-
снував, що вони один одного варті. Прочитавши це друге,
не менш вигадливо створене писання (до речі, також оправ-
лене в шкіру ів застібками), я із сумом подумав, що ганебна
схильність до спілкування із простолюддям була одним із
фатумів нашого роду; зрештою, чи не те саме штовхнуло
було осмішеного капітаном Котляревським мого діда (за-

320

уважу, що це він переробив наше прізвище з Сотановського
на Сатановського) залицятися до гарної простачки Наталки
(ім'я пан Котляревський змінив); різниця між дідами була
та, що Сатановський не мудрував лукаво, як це чинив отой
утеклий Петро (знову-таки якась фатальна схильність до
утечі), і зумів знайти в собі силу й мудрість утриматися
від такого нерозважливого кроку, як нерівний шлюб. Ска-
жу відверто, була у мене навіть думка знищити обидва фо-
ліанти: я вважаю це писання шкідливим навіть для історії
нашого роду — через те, зрештою, я їх у дядька Ксаверія
й випрошував.

Однак моя схильність до писання, очевидно, саме від цих
моїх дідів — решта з нашого роду такою лихою пристрастю
не була бита, вони надійно сховали своє добро і зло в по-
пелі часу — і слава їм за те 1 Я ж маю одмінну систему мис-
лення від моїх дивакуватих предків і принаймні можу по-
хвалитися одним — здоровим глуздом і холодним розумом...

Я так задумався, що мене ледве не зачепила панська ка-
рета, і, щоб провчити мене, візниця змахнув пужалном та й
уперіщив через спину батогом, аж я впав на узбіччя дороги.
Лютий і ображений, схопився я за каменюку, але камінь
випав мені з руки: добре я виглядатиму, коли про це доне-
суть в учбовий округ. Тому я згадав уголос дідька рогатого
й перестав лазити, як хлопчак, по генеалогічному дереві роду
свого, а потеліпався до заїзду, щоб знову зустрітися зі сво-
їм пригніченим співподорожанином і знову з'їсти обід, який
вже тому не смакуватиме, що дорогий.

Цей станційний смотритель був упертіший інших і зна-
мірився вичавити з нас хабар — чинив-бо нам упродовж дру-
гого дня всілякі прикрості. Одне те, що заборонив нам роз-
дягатися на ніч, друге, що виганяв вряди-годи з приміщен-
ня, бо там начебто мали прибирати. І хоч слідів того приби-
рання ми не помічали, мусили тулятися по дворі: Коваль-
ський — у звичний спосіб присівши навпочіпки на ґанку, а
я — ходячи дорогою. Одного разу мене ледве не хвицнув
на велику втіху візникам та смотрителеві кінь, при цьому
смотритель на візника навіть не нагримав.

Роздратований, я рішуче підступив до нашого мучителя.

— У вас є вільний кінь,— сказав я,— чому не запрягаєте?
На мене дивилося сіре обличчя із сірими бакенбардами
і пелехатими бровами, і я відчув, що цей чоловік дізнає не-
відь од чого задоволення, розглядаючи мене так.

— По-перше,— сказав він, загинаючи пальця,— у воза
належить запрягати не одного коня, а двоє; по-друге, цей
кінь не казенний, а мій власний. Я ж свого коня даремно

321

запрягати не збираюся, бо це, як самі, пане, можете здога-
датися, мені ні до чого.

Постояв супроти мене, перехитуючись із носків на закаб-
луки, а тоді, різко повернувшись, закрокував геть.

Обід нам подали нікудишній, наперед визначивши ціну і
пропонуючи, коли нам невдогодно, від нього відмовитися.
Ми покірно заплатили стільки, скільки від нас вимагали, і я
ледве стримав гостре бажання вилити той борщ смотрителе-
ві на голову. Але, як завжди, уявив собі погані наслідки,
які можуть нашкодити мені в службовій діяльності, і вчасно
заспокоївся.

"Дай боже,— подумав я, дивлячись на смиренно-іронічну
пику смотрителя, коли наступного ранку ми виїжджали,—
ніколи нам більше в житті не здибуватися".

— Може б, панове, купили щось на дорогу з харчів? —
услужливо схилився смотритель, і я побачив, що мій супут-
ник Ковальський усміхається. Блідою, смутною усмішкою,
в той час як очі мав серйозні й нестерпно-печальні.

— Поганяй! — гукнув я візниці, і мені здалося, що за спи-
ною почув глузливий смішець.

Озирнувся, але смотритель був зайнятий розмовою з ін-
шою парою подорожан, які тільки-но приїхали. Мав нові
жертви й забув про старі.

Тепер я знову міг спокійно віддаватися утішному ритму
їзди, і так триватиме до чергової станції, де можуть виник-
нути нові утруднення. Але не хотів про це зараз думати.
Мій супутник, як і раніше, був мовчазний, печальний і не
заважав мені розкошувати. Коні плелися ледве-ледве, бо й
цього разу дістали ми сухенних кляч, але добре вже те, що
вони були.

— Чули,— обізвався раптом Ковальський,— кажуть, у
лісах перед Коростишевом з'явилася бандитська зграя, по-
ліція ніяк не може з нею розправитися.

Я здригнувся, ще нам бракувало зустрітися з бандитами.

— А ви звідки довідалися?

— Смотритель на станції сказав.

— Ну, вам, здається, нічого боятися розбійників.
Він і справді їхав з голими руками і з майже порожніми
кишенями. На моє зауваження розтяг у смутній усмішці
рота і знову замовк, заколисаний одноманітним похитуван-
ням. Часом колеса вскакували в баюрину, тоді нас підки-
дало, й ми підлітали аж до верху балагули.

На наступній станції ми не затрималися більше кількох
годин, і це я вважав за чудо. Тут смотрителем був чоловік
низькорослий і чимось схожий на мого супутника. Здаєть-

322

ся, вони помітили це також, бо відразу ж вступили в ба-
лачку, а я відійшов набік, щоб не заважати їм,— в моїй при-
сутності вони ледве не шепталися. Я звиклий до такого став-
лення: куди б не з'являвся, ніде не знаходив ані прихиль-
ників, ні друзів. Навіть цей рознещасний горбань устигав
більше, ніж я,— секрет тут, очевидно, в якійсь особливій
моїй будові. Кожна людина, помітив я, випромінює від себе
певний струмінь, холодний чи теплий. Відтак людина на
відстані починає відчувати до іншої симпатію й антипатію,
потяг чи відразу, а часом ані те, ні інше. Тим самим люди і
в'яжуться поміж себе, сходяться, одружуються, збирають
компанії, і тільки дехто в цьому світі не проливає свого "я"
на інших — це натури, по-моєму, особливо цільні. Хочу нале-
жати саме до таких цільних натур. Здебільшого до людей я
відчуваю антипатію; — єдина особа, яку я любив,— це мати
моя, тиха й боязлива істота, яка, незважаючи на покірливу
приниженість мого батька, відчувала перед ним трепетний
страх, і це при тому, що він її не сварив і не карав. Відчуття
страху перед іншим, думав я, похитуючись,— це теж влас-
тивість організму. Не можна сказати, що я обожнював свою
матір, але шанувати не переставав, окрім того, вона була
єдина істота, яка не тільки любила мене над усе у світі, але
й по-особливому жалувала. "Тяжко тобі доведеться у світі,
Киріячку",— сказала вона якось, і це було б пророцтвом,
коли б не мав я легкої вдачі і все своє невезіння зносив як
неминуче й необхідне, на кшталт холоду чи спеки. Навпаки,
відчував од того певне задоволення й інтерес, як ті, котрі
відчувають задоволення, коли їх б'ють. У школі мене сікли
рідко, був я слухняний і здібний, але вчителі не любили
мене. Один із них, учитель словесності, висловився аж зов-
сім категорично: "Об твій зад,— сказав,— неохота навіть
різку бруднити". І я тоді, пам'ятаю, чемно всміхнувся вчи-
телю. Друзів у мене й справді не було ні в школі, ні в уні-
верситеті, і це, здається, тому, що душевно не потребую я
зближення з іншими — очевидно, народжений для того, щоб
жити одинаком. Відтак ніколи не осуджую старих дів чи
парубків, за винятком тих, котрі того самотництва не хо-
тіли...

Ми приїхали на поштову станцію, яка стояла поруч із
Коростишівським лісом, пізно. Навпроти станції, по дру-
гий бік дороги, стриміла корчма, і більше ніяких поселень
не було. З обіду дув нам в обличчя холодний вологий вітер,
і ми трохи померзли. Я подумав, що в'їжджати проти ночі
в ліс було б нерозважно, можна було б наскочити на вовків
чи бандитів, тому вирішив переночувати на поштовій стан-

323

ції — мій супутник у всьому зі мною погодився. Ми навіть
почали роздягатися, коли вскочив до нас смотритель і спо-
вістив, що коні готові.

— Але ми хочемо перепочити, пане,— сказав я,— здоро-
жились і зголодніли. І взагалі, ми не так уже й поспішаємо,
щоб їхати вночі.

Останню фразу я сказав на так, бо їхали ми і вночі й по-
спішали, як усі на світі подорожні.

— А я даю вам можливість їхати,— сказав смотритель, і
це було аж зовсім дивно: надто біля нас пікся. Як завжди
в подібних випадках, я вперся: захотілося вчинити навпе-
рекір.

— Ми у вас переночуємо, пане! — мовив я.

— Ніде в мене ночувати! — заметушився той.— У паса-
жирській не можна роздягатися, бо вночі можуть приїхати
дами... Взагалі, я намагаюся, щоб пасажири в мене не за-
тримувалися.

— А це чому? —спитав я, здивовано заломивши брову,
вів себе смотритель таки дивно.

— А тому, що в мене такий порядок. Хочете ночувати —
он корчма по той бік дороги, там є добре уладжені кімнати.

Смотритель увіч хотів нас позбутися. Тоді я відчув ще
більшу рішучість і зголосив, що ми залишимося-таки ночу-
вати в пасажирській — ночівля з додатковою оплатою мене
аж ніяк не приваблювала.

— Коли до того йдеться,— сказав я,— ми не роздягати-
мемося, але попросимо у вас самовар.

Самовар подали так швидко, аж я знову подумав: щось
тут не гаразд, бо чи ж нормально, коли тебе обслуговують
без затримки? В моєму житті таке майже не траплялося,
тому я вирішив запросити смотрителя почаювати з нами —
може, вдасться щось вивідати. Було вже зовсім сутінно, і ми
чаювали при свічці. Я сидів біля вікна, що виходило до
шляху й корчми. Смотритель неспокійно совався на стільці.
Ковальський пив чай мовчки, не проказавши за весь час ані
слова. Я помітив, що вряди-годи западав він у стан про-
страції чи заціпеніння — зараз був саме такий момент.

— Ви незручно сіли,— сказав мені смотритель.— Тут
продуває, а я не хотів би, щоб на моїй станції хтось захворів.

Тільки пересів я в куток, як на моє місце миттю переніс-
ся смотритель. Тепер він пив чай неуважно, пирхав, кидав
насторожений погляд на мене й Ковальського і часто пози-
рав на шлях та корчму. Я миттю зв'язав це в умі: неспокій,
корчма, хтось міг побачити нас у вікно і цього не хотів смот-
ритель, його чудне намагання вгодити нам, а перед цим

324

спровадити зі станції — чи не відбувається в цін корчмі
й на станції якихось таємних, а може, й протизаконних
справ? При моїй здатності до розслідування, не важко бу-
ло б вияснити й це: чи приклеївся б до тіні людини, чи до
неприродного загострив би слух, чи, вже в крайньому разі,
протиснувся б крізь стіну. Таких способів маю немало, але
лінькувата неміч оволоділа мною; очевидно, з дороги я таки
стомився.

— Щось дуже ми розчаювалися,— сказав раптом смот-
ритель, підхоплюючись.— Коли вже так сталося, лишай-
тесь, але мушу поставити панству певні умови. Ми рано
лягаємо спати, бо вночі, окрім проїжджих, проходить гро-
шова пошта. Через це встаємо по кілька разів. Отож, не
дуже дляйтеся, зараз я накажу забрати самовар.

Він гукнув дівку, яка забрала самовар і склянки, дівка
кинула на нас здивованим і зацікавленим поглядом. Я по-
думав: чи не в нас самих ховається секрет такої дивної по-
ведінки цих людей? Смотритель уже трттмав у руках свічку.

— Свічки вам не лишаю,— сказав твердо,— бо тільки
тоді спокійний, коли пасажири сплять без вогню. Ми вже
раз горіли, і я тепер боюся вогню,— сказав він, округлюючи
очі.—В мене такий звичай: доти не лягаю, доки не пога-
сять усіх свічок у домі.

Говорив це похватцем, ковтаючи слова і пострілюючи по-
лохливими оченятами,— я помітив, що Ковальський дивить-
ся на нього із зачудуванням.

— Можемо пообіцяти,— сказав він,— відразу ж загасити
свічку.

— О ні, ні, панове! Ви задрімаєте, а тоді й до пожежі не-
далеко...

Вів себе нервово, може, й надміру, і від цього все напов-
нювалося особливою тривогою. Ковальський зітхнув і по-
чав укладатися на лаві, підмостивши під голову шинелю.
Я зробив те саме, смотритель покірно нам присвічував.

— Коли що,— мовив він,— постукайте в цю стіну.

— А що може трапитися? — спитав я, вмощуючися на
ложі.

— Сподіваюся, нічого,— швидко відповів смотритель.—
Але ніколи ні в чому не можна бути впевненим, панове. Ок-
рім того, може, будуть якісь потреби...

Повернувся й вийшов, обережно прихиливши двері,— ми
опинилися в темряві.

— Що ви на це скажете, пане Ковальський? —спитав я.

— Тільки те, що не треба нічому дивуватися,— обізвався
тонкий голос горбаня.

325

— Мені здається,— мовив я поважно,— від нас тут хо-
чуть щось приховати.

— То й нехай,— відказав, байдужно позіхнувши, Коваль-
ський.— Завтра будемо далеко від цього місця — і що нам
до таємниць чужих людей!..

Я, проте, думав інакше. Тому не став сперечатися, а поба-
жав супутникові спокійної ночі. Коли він засне, зможу при-
слухатися й придивитися. Щось відбувається довкола стан-
ції та корчми, а раз так, про спокійний сон і мови бути не
може.

Ковальський засинав дуже швидко, я це знав. Так сталося
й цього разу, і я, намагаючись не рипнути, звівся. Намацав
англійського пістолета, звів курка і став біля вікна, щоб
мене не було видно. На поштовій станції все затихло, світи-
лися вікна тільки в корчмі. Я тихо вийшов надвір. У небі
палав голий місяць, півнеба покрилося хмарами, а поло-
вина — чиста. Я стояв довго, сховавшись у тінь дерева й
думаючи про світ — цей дивовижний ліс людей. Здається,
існує з десяток порід, але й серед рослин немає цілком то-
тожних. Так і між людей: скільки їх є під сонцем—усі різні.
Тільки тепер я згадав репліку Ковальського про розбій-
ницьку ватагу в Коростишівському лісі — було це близько.

Рипнули двері: вийшов смотритель. Від темної стіни лісу
раптом відділилася сіра постать і поколивалася просто до
станції. Смотритель стояв, облитий місячним сяйвом, я ба-
чив його бліде, майже мертве обличчя. Сіра постать із лісу
йшла просто на нього, смотритель помітив це й затремтів,
як листок.

— Є у вас гості, дядьку?— спитав чоловічий голос.

— Нема! — видихнув смотритель.

— А Мошко казав, що є.— Темна постать підійшла до
вікна, за яким спав Ковальський, і спробувала зазир-
нути.

— Іди звідси, Гнате,— сказав із мукою в голосі смотри-
тель.— Не накликай на мене біди. Я й так нещасливий, що
даю такого, як ти, небожа...

— Соромитеся, дядьку? А нема чого. Живете злиденно й
труситеся, як осиковий кілок. А я живу, як багнеться...

— До часу це, Гнате,— сказав смотритель.— Зловлять
тебе, згноять у тюрмах.

— Не продасте — не зловлять,— сказав розбійник.—
Я вмію ховати кінці.

— Я тебе не продам,— сумно відгукнувся смотритель.—
Твої дружки тебе продадуть.

— Звідки знаєте?

326

— Це в біблії сказано: потаємне стає явним. Так воно й
бува.

— Вовків боятися—в ліс не ходити! А я прагну по-
жити в цьому світі. Хочете, і вам грошей дам.

— Не треба мені твоїх грошей. Я на хліб чесно собі за-
робляю...

— На сухарі, а не на хліб,— сказав сердито чоловік.—
А на вашу станцію я колись таки нападу. Бо негарно вихо-
дить: на інших нападаю, а сюди ні. І дурний здогадається,
що тут нечисто. Від цього ниточка й до мене може про-
тягтися.

— Залиш мене в спокої, Гнате,— ледве не заплакав смот-
ритель.— Чого заповзявся на мою душу? Чи вчинив я тобі
щось лихе?

— А мені й ті, кого грабую, не зробили нічого лихого,—
тихо засміявся чоловік.— А коли життя понуджує, чиню,
як поведеться.

— Невільник ти уже, Гнате!

— А ви, дядьку, не невільник? Зі своєю службою та чес-
ністю? Ви ще більший невільник, бо я хоч із неволі своєї
немалий гріш здобуваю, а ви киснете у злидарському багні.

— Мені добре в моєму багні, Гнате. Я убогий, зате ніхто
мені вслід не плює, от що!

— Байдуже про мої сліди,— сказав розбійник.— Вине-
сіть хоч пляшку горілки на відкупне.

Смотритель зітхнув і пішов на станцію. Я стояв у тіні,
виставивши пістолета. Досить було натиснути на гачок, і
розбійник упав би мертвий. Але я цього не зробив. Не моє
це діло, та й не нападав він на мене. Не збираюся я світ
рятувати від зла, а тільки вимічаю його. Досить з мене, що
все таємне, яке відчув на цій станції, прояснилося: хай той
нещасний смотритель сам вив'язується з цієї пастки.

Рипнули двері, смотритель ішов із пляшкою в руці.

— От бачите, дядьку,— засміявся чоловік,— зовсім малу
беру з вас данину. З пейсатого я тричі більше беру.

— Але й даєш йому,— сказав зморено смотритель.

— Даю, бо беру. Можу й вам дати...

— Не приходь до мене більше.

— Це вже ви забагато хочете. Випийте, дядьку, щоб був
я певен, що не труту ковтаю.

Смотритель приклався до горлечка.

— Хіба я міг би когось отруїти? — спитав, оддихавшись.

— Це вже не вгадати,— мовив розбійник.— Я часом сам
собі не довіряю.

Він приклав пляшку до рота, рідина забулькала.

327

— Добре питво, дядьку, їй-бо, добре! — сказав він.— Я б
вас, може, й справді покинув напризволяще: живіте собі та
гнийте. Але раз на вашу станцію нападу, тоді мене з вами
люди не в'язатимуть, вам же із того ліпше буде.

— Не можу тобі цього дозволити,— сказав смотритель,

— Звісно, не можете,— відповів розбійник.— Бо я дозво-
лу у вас не питатимуся.

— Сьогодні в мене немає гостей,— сказав смотритель.

— Може, й нема,— відповів, одпивши, розбійник.— При-
йду іншим разом, не сам. Не беріть мені цього на карб,
дядьку...

— Мене тоді з посади проженуть,— тоскно сказав смот-
ритель.

— Не ви ж грабуватимете?

— Воно так,— печально сказав смотритель.— Але на-
чальству жертовного козла завжди тра, а я до того якраз
надаюся.

— Звісно, надаєтеся,— коротко відказав розбійник.— Бо
ви, дядьку, плохий...

— А як мені вберегтися, га? Як уберегтися в цьому світі
чесному чоловікові, як йому залишитися з чесною душею
та сумлінням?

— Хочете взнати як?—засміявся розбійиик.—Можу
сказати, наука це проста. Треба вдавати, що ви чесний.—
Він перекинув пляшку так, що на її денці блиснуло місячне
проміння.

РОЗДІЛ IV

У Житомирі я зупинивсь у заїжджому домі, при якому
був трактир. З Ковальським ми розпрощалися досить стри-
мано: в такому невеликому місті, в якому опинилися, нам
годі було не зустрічатися, але інтересу до свого колеги я не
мав, як, зрештою, і він до мене. Отож відразу ж забув про
нього — належало мені з'явитись у гімназію, яка була роз-
ташована на Вільській вулиці. Я одяг нову віцмундирну
пару й урочистою ходою рушив на візит до директора.

Ішов і роздивлявся навсібіч, вишукуючи в людях та бу-
динках те, що варто було б запам'ятати, адже це місто мало
стати довготривалим моїм осіддям. Однак і вулиці, й люди
були досить невиразні.

Розкладаю людей на дві категорії, незважаючи на їхній
маєтковий стан та місце на ієрархічній світовій драбині: є
істоти "з історією", непересічні, цікаві, і без історії — тобто

328

сіра маса, до якої мені немає ніякого діла. Перших я пізнаю
здалека і, в свою чергу, розділяю на кілька підвидів: одні
мають "велику історію", а інші — дріб'язок. Повість про
графа Мечислава та його дружину є для мене зразком ве-
ликої історії, а оповіді про Ковальського чи смотрителів по-
штових станцій — малої. Коли входиш у звичний плин
життя, ті історії виростають у ньому, як кораблі та човни
в порожньому морі. "Ловися рибка велика і* мала",— про-
бурмотів я відоме прислів'я і відчув на душі мир та бла-
женство, які навідують мене нечасто, але відчуття напов-
неності життям дає мені справжнє задоволення. Коли ж
"риба" ловиться, перо моє бігає по папері з дивовижною
швидкістю. Пишу я дрібним, малорозбірливим почерком і
чиню це для того, щоб нелегко вчитало його стороннє око —
навіщо це йому? Не збираюся ставати письмаком, бо нічого
в своїй книзі не прагну вигадувати — просто пізнаю світ та
життя й помаленьку ліплю його мозаїку. Маю тс собі за не-
відхильний обов'язок і школи ве виважую рації такої ро-
боти: е у світі справи конечні, які виконуєш не з принуки,
а через невідворотну потребу.

Я так задумався, що проскочив гімназію і мусив розпиту-
ватися про неї в перехожих, що не зовсім щаслива прикмета.
Гімназія стояла в глибині дворища, оточена огорожею, бу-
динки її були просторі, і вже це мені сподобалося. Рушив
доріжкою, посиланою піском,— її проклали по прямій лінії,
і я зміркував, що директор гімназії — німець, і, може, з вій-
ськових. Мені назустріч простував чоловік у витертій, на-
віть подекуди заштопаній шинельці, і я спитав у нього про
директора.

— Директор — це я,— сказав чоловік.— Звуть мене Гуно
Ернестович Траутфеттер.
. Я назвався й собі, і вік обдивився мене зацікавлено.

— Чому у вас таке прізвище? — спитав, ледь розсовуючи
губи.

— Ним наділив мене мій батечко,— сказав я чемно, ви-
струнчившись.

— Дивне прізвище,— сказав директор, повертаючись до
гімназії.— Вам із таким прізвищем буде нелегко з учнями.
Знаєте їхню звичку вигадувати клички і знущатись із учи-
телів?

— Маю намір тримати в класі тверду дисципліну,— сол-
датським голосом відказав я.

— Діти тепер розбещені,— сказав директор, всовуючи
ключа в замкову щілину і відчиняючи двері кабінету,— втри-
мати їх у належному послушенстві не завжди легке.

329

Він скинув потерту шинельку і, повернувшись до мене,
став зовсім інший: холодний, неприступний і поважний.
Я стояв перед ним, виструнчившись і поїдаючи його очима.

— Так що вам завгодно? —спитав, начебто не я спові-
щав йому по дорозі мету свого приїзду.

— Мене прислано до вас із учбового округу на посаду
вчителя,— чітко відрапортував я.

— Як ви сказали ваше прізвище?

— Киріяк Автомонович Сатановський.

— А-а! — протяг директор.— Оригінальне прізвище. Ви
закінчили університет?

— Так точно! — сказав я.— Перше відділення філософ-
ського факультету. Моя спеціальність — словесність.

— Тоді будете викладати математику.
Я зробив круглі очі: математика і словесність речі, по-моє-
му, не тотожні.

— Чого на мене так дивитеся? —нетерпляче озвався ди-
ректор.— Учились ви в гімназії і в університеті, повинні все
знати.

— Але ж мій фах — філологія,— нагадав я.

— Ну гаразд, — сказав директор. — Читатимете геогра-
фію, а в п'ятому класі російську історію.
Це вже було ближче, і я промовчав.

— Хто ви: великоросіянин, малоросіянин чи поляк? — по-
цікавився директор.

— Малоросіянин,— сказав я.— Але не з тих, хто виді-
ляє їх в особливе плем'я.

Кабінет директора був сірий: сірі стіни, стеля й підлога.
Вікна лили сумирне світло, через що здавалося — стіл, стіль-
ці і директорське крісло покриті сірим нальотом. На стіні
висів портрет государя імператора, і я помітив, що він на
мальовидлі дуже мало схожий на себе: сіре, пом'яте, виряч-
кувате обличчя — подобав більше на директора гімназії, ніж
на государя. Здається, художник, що писав цей портрет, хо-
тів догодити традиції й директору — так міг малювати тіль-
ки поляк, бо тільки поляк міг утілити настільки тонко про-
думане блюзнірство. Окрім того, художник досяг ще од-
ного ефекту: від порога государ імператор майже не різнився
від справжнього, але од вікна був як дві краплі води — ди-
ректор гімназії. Може, через те я обдивився пильніше са-
мого директора: ні, це був чоловік "без історії". Досить
швидке опісля я здобув про нього належні відомості: ви-
гнаний із університету в Дерпті за дуель, досить чесний і
обережний, до нього, як і до по-блюзнірському сфабрико-
ваного портрета государя, годі було придертися. Переступи

330

його мізерні: невеличка вигода, взята при побудові кухонь
для шкільних квартир, та ще економив він на опаленні та
ремонті гімназії. Дещо мав і від підрядчика спільних учнів-
ських квартир. Хабарів не брав і взагалі був сірий, як його
кабінет. Належало пристосуватися до нього, і я це вчиню
без особливих зусиль.

Тим часом директор проголошував переді мною промову,
яку, певне, повторив за своє життя не один десяток разів:

— Знайте, що я учителів не балую, інакше ваш брат пра-
цювати перестане. Коли вашого брата не тримати в чорному
тілі, то починаєте зазнаватися і проповідуєте дітям шкідливі
ідеї, а доглянути мені за всіма ніколи. На мені, шановний,
лежить стільки турбот, що жоден смертний не в силі їх ви-
конати, адже я управляю не тільки учбовою частиною, але
й господарчою. Нагород не буде. Матимете чотириста два-
дцять карбованців у рік — це майже стільки, скільки одер-
жую я; зрештою, учителям і не потрібно більше одержу-
вати, щоб не зіпсувалися.

Я все ще розглядав свого нового повелителя. Живе до-
сить скромно й економно. Має родину, яку любить, дисцип-
ліну в гімназії тримає. Особливого впливу, щоб підняти нав-
чання в гімназії, не чинить — це, здається, не найгірший тип
начальника.

— А як щодо квартири? —спитав я.—Чи не допомогли
б мені пристойно влаштуватися?

— Я? — перепитав зчудовано директор і раптом відвер-
нувся від мене до вікна.

Залишалося вчинити те, що роблю в таких ситуаціях,
тобто я щез. Не цікавився, яке враження справив на нього:

непотрібно мені це. Але ні, я лукавлю. Знав, яке враження
справляю на людей: одні мною бридяться, а інші мене по-
боюються. Є ще й треті: ті й бридяться, і побоюються. Лю-
ди нутром відчувають, що я усвідомлений про діла і справи
їхні, а кому це подобається? Зрештою, ніколи й ні про кого
не доніс я начальству, як учинив це Петров, з яким учився
я на одному курсі, через що так тяжко постраждав профе-
сор Костомаров зі своїми товаришами; ніколи не був я і
кляузником. Люблять мене чи не люблять — це справа дру-
горядна, головне, не мати мук сумління. "Коли не можеш
уподібнитися до янгола,— проповідував колись мій бать-
ко,— то й не будь ним. Людиною будь, але з чистим сум-
лінням". На учнів управу я знайду швидко, в цьому був
переконаний. Згодом так воно й сталося, бо коли я вперше
переступив класний поріг, то постав перед ними загадковим
незнайомцем, тоді як про них знав усе. Перше, що вони мені

331

вчинили: замість викликаного двійочника поставили на очі
відмінника, покладаючись на те, що не знаю їхніх прізвищ.
Я сприйняв це спокійно. Вислухав відмінника і поставив
йому, а не тому, кого удавав, двійку.

— Ви відповіли за Карпова,— сказав я.— А тепер відпо-
відайте за Левандовського.

Клас був уражений: на мене дивилося кільканадцять пиль-
них і насторожених очей, і я не відчув до них відрази. Всміх-
нувся й раптом почав розповідати їм про них самих:

— Ви, Гольченку,— сказав я прищавому хлопцеві з остан-
ньої парти,— не дивіться на мене, мов янгол. Бо ви не ян-
гол, коли вириваєте, а то й крадете в товаришів бутерброди.
А ви, Мигальський, не дуже радійте, що шпечу вашого
кривдника,— кожен знає, що це ви осквернили перед почат-
ком занять вазон. А ви, Михальський, не регочіть із того,
що ваш товариш попався. У вас під партою захована книга,
яку, по-моєму, вам ще не годиться читати. Мені приємно, що
ви спаленіли, Михальський, а ваш товариш Гатнер може
спаленіти більше. Маєте деякі погані, потаємні звички, чи
не так, Гатнере?

Я дивився, як запалав уже Гатнер, і змушений був при-
кусити язика: не можна передавати куті меду. Клас уражено
мовчав, усі дивилися на мене з таким зачудуванням, наче
я впав із місяця. Знав: у цьому зачудуванні гніздяться по-
чатки ненависті до мене, затятої дитячої ненависті, котра
значить те ж саме, що й страх. Хтось уже назвав мене по-
думки "шпигуном", але більшість — "сатаною", виходячи з
особливого звучання мого прізвища, і це, здається, прикле-
їться до мене, як смола. Я й хотів викликати саме таку реак-
цію: відтепер на моїх уроках пануватиме тиша. Чутка про
мене, як вітер, пройде гімназією. Я ж підтримуватиму той
страх, плекатиму його й роститиму; можливо, трохи його
перейде й до вчителів, і вони не набридатимуть мені своїм
бажанням заприязнитися. Залишать мене у спокої, не втя-
гуватимуть у свої товариства й партійки, але терпітимуть
мене, бо нікому з них зла не вчиню. І хоч те честі мені не
додасть, не буду для них і нестерпний. Репутація може бути
бездоганна тільки в того, хто тримається від решти на на-
лежній відстані.

У перший тиждень я жив у готелі, і це складало основну
незручність мого життя. Я недаремно звернувся був до
Траутфеттера з проханням пособити мені з квартирою: по-
біч із гімназією був покинутий власниками старий дім, де
були вільні квартири, які віддавалися безплатно вчителям,—
дім був у віданні гімназії. Але директор, певне, й справді хо-

332

тів тримати мене в чорному тілі, і квартири не запропону-
вав, хоч я звернувся до нього в цій справі і вдруге. Тим ча-
сом у готелі, де мусив за кімнату платити непомірне, ста-
лася пригода, яка докладається до всіх інших у моєму жит-
ті, і я мушу про неї розповісти.

Якось, повечерявши в трактирі, що був при готелі, де я
жив, я наказав коридорному приготувати мені самовар. Уже
добряче стемніло, коли подали свічки й самовар. Я курив
і пив чай, відчуваючи при тому м'яку розслабленість, бо все
післяобіддя я мотався по місту, приглядаючись до тутешніх
людей. Уже натрапив на одну немалу історію, якою варто
було б зайнятися глибше: була вона темна й віщувала мені
не одну щасливу хвилину. Я звернув увагу на літнього за-
мисленого чоловіка, що гуляв по вулиці і мав такі очі, які
бувають чи у блаженних, чи у великих грішників. Історія,
яку я почав досліджувати, була зв'язана з колишнім волин-
ським генерал-губернатором, але не це мене привабило: для
мене не має значення ієрархічне становище моєї жертви.
Зрештою, так складається, що люди з панівного середови-
ща більше чинять зловживань та лиха, через це й героями
моїх оповідок стають здебільшого вони. Тепер я ставав
незмінною тінню такого собі Миколи Платоновича Біля-
шівського — отого замисленого чоловіка, про якого ви-
ще згадав.

Отож я курив і пив чай і мав солодко примружені очі,
трохи навіть наспівував, хоч природа мене не наділила му-
зичним хистом, і любо обмірковував нові деталі історії з ко-
лишнім генерал-губернатором, коли ж раптом почув шум
у готелі й біганину, а також крики на вулиці. Підскочив до
вікна, що виходило на вулицю, у палісадничок, і побачив,
що все освітлено жаскою загравою. По вулиці металися ти-
сячі іскор, і я зрозумів, що горить мій заїжджий дім. По-
жежі ж, здається, єдина річ, що викликає в мене панічний
жах, тому я не гаявся ні хвилини, вскочив у штани, а сюр-
тук, здавалося, сам опинився у мене на плечах. Тільки після
того, як вдяг шинелю, помітив, що я босий. Я вскочив у чо-
боти, на що пішло не більше п'яти секунд, і поволочив меншу
валізу, в якій тримав свою мундирну пару, а також підйомні
гроші. Вискочив у коридор, було тут зовсім темно. Я по-
кликав прислугу, але в такий момент службі було не до ме-
не — рятуватися мав сам. Я погано орієнтувався в суцільній
темряві, через що бився об стіни і наскакував на зачинені две-
рі. Я загорлав коридорного, але не почув ніякого відгуку.
Мені здалося, що потрапив у замкнене зусібіч приміщення,
з якого немає виходу — тут і спопелію. Нарешті я натрапив

333

на поруччя сходів і майже скотився по тих сходах із своїм
вантажем, якого не відпускав ані на хвилину. Ми з валізою
впали до ніг якомусь низькому зарослому чоловікові, який
з величезними зусиллями намагався пересадити через поріг
кімнати футляр висотою із самого себе.

— Чи можна тут вийти на вулицю? — гукнув я задиха-
но, і чоловік визирнув з-за своєї поклажі, як з-за при-
криття.

— Можна! — крикнув він голосом, подібним до мого, аж
мені здалося, що передражнює.— Ідіть по цих сходах!

Він двигнув свого гігантського футляра, аж щось усере-
дині загуло. Мені здалося, що вже десь бачив цього чоло-
віка, але не мав часу розмірковувати. Покотився сходами
вниз, все так само нерозривно сполучений із своєю покла-
жею, а мала вона немалу вагу: були там ще й книжки. Піт
градом котився мені по лобі, щоках і скронях, і я, з вели-
чезною полегкістю вискочивши на вулицю, побіг в напрям-
ку палісадника. Вся вулиця виявилася запрудженою людь-
ми, що збіглися дивитися на пожежу, і я з героїчним зу-
силлям пробивався через юрбу, викидаючи з себе застереж-
ні погуки, бо мав добру роботу з валізою — ледве нею дви-
гав. У мозку моєму засіла ще одна думка: в готелі залишився
ще й великий чемодан, де були моя білизна, постіль, шуба,
одежа та й тільки-но розпочата нова "Чорна книга". Ще
рано, зовсім рано згоряти цьому моєму писанню, адже воно
тільки в своїх печатках. Щойно почав роздивлятись у цьому
місті, яке має стати центром мого опису,— була б то засте-
режна гра долі, коли б знову моє писання згоріло. Думаю-
чи про таке, я навіть заклявся: коли й цього разу мої запис-
ки спопеліють, покину це своє заняття, як неугодне вищій
силі,— на цю думку щось обізвалося мені в душі болюще й
тоскно. З другого боку, я боявся покинути напризволяще й
цю валізу; виручило мене те, що побачив я гімназиста із
старших класів:

— Валькевич! — гукнув я — Ану до мене!
Валькевич спробував сховатися в юрбі, але мій погук ви-
смикнув його з-між людей — покірно потеліпався до мене.

— Постережи мої речі! — наказав я.
На обличчі Валькевича виникло щось схоже на чемну гри-
масу, але мені ніколи було цим перейматися.

— Уже ж все перегоріло,— сказав Валькевич.
Тільки тепер я зміг повернутися й придивитися до того,
що відбувається. Пожежа й справді пригасала: горів не за-
їжджий дім, а невеликий флігель у дворі, де містився склад
паперу купця Давидзона. Там метушилися й кричали люди,

334

миготіли каски пожежників, вогонь поливали зі шлангів,
приторочених до пожежних бочок. Іржали коні, люди вже
пересміювалися, тільки мені й досі тіпало біля лівого ока,
а все тіло було ніби побите. Я зайшов у заїжджий дім, тут
було спокійно, світила в коридорі самотня свічка. Подався
сходами на другий поверх і побачив, що чоловік, який витя-
гував величезного футляра, ще не закінчив своєї роботи.
Біля нього стовбичив коридорний, і вони тихо радилися, як
той футляр пронести.

— Ви тікали від пожежі? — спитав коридорний, дивля-
чись на мене, як на монстра. Власник футляра спинився, ши-
роко розплющив очі й раптом зареготав.

— А чого б це я не мав тікати від пожежі? — роздрато-
вано мовив я.— Допоможіть мені занести чемодана.

— Але ж, пане,— сказав коридорний.— Ми пожежі не
боїмося: у нас дім кам'яний. Он і з магазинів унизу ніхто
не подумав рятувати товар.

— Більша проблема, як утягти в кімнату цей божест-
венний прилад,— сказав зарослий чоловік.— Я його вже й
туди й сюди двигаю — ніяк не пролазить.

— Щось чіпляє,— добродушно сказав коридорний.— Не
знаю, чи ваш ящик і пролізе.

— Ящик! — аж підскочив чоловік.— Це не ящик, до твого
відома, а футляр!..

Я не витримав: здається, вони таки кплять із мене.

— Занесеш мій чемодан чи ні? — з крижаними нотками
сказав коридорному.

Це подіяло, і ми пішли зі сходів, а чоловік із футляром
розсміявся нам у спину так тонко й безцеремонне, що я аж
зубами зарипів.

— Вигадали, пане, тікати,— добродушно вуркотів кори-
дорний.

— Помовч! —сказав я сердито, але він, здається, мав ра-
цію: один я тікав од пожежі.

Йшов мовчазний, як тьма, і замкнутий. Холодно-непро-
никний, і не відповів і поморгом на патякання коридорного,
який ніяк не міг стулити писка...

Ніч була зіпсована. Я ліг спати не роздягаючись, бо роз-
міркував: у готелі є багато дерев'яних речей, і, коли б по-
жежа перекинулася сюди, не вберегли б нас і кам'яні стіни.
Згоріти ж я страх як боявся, тому не спав, а дрімав, щоразу
прокидаючись і знову западаючи у дрімку. Прокидаючись,
я дививсь у вікно, чи не видно відблиску заграви, але поже-
жа не відновлялася, можна було й заспокоїтись. У ту ніч
мені пригадалися всі пожежі, які бачив, вони колихалися в

335

моєму сні, наче весь той вогонь зібрався до мене в мою ду-
шу. Був то червоний демон, що повсякчас загрожував мені,
нападав і грозився спопелити. Я кричав і будив себе кри-
ком, і мені здавалося, що дім таки справді горить. Але
було скрізь тихо, і я трохи заспокоювався — серце билося
мені в грудях надуміру. Знову прилітав демон і мав щоразу
інше обличчя: професора Сарницького чи його двійника з
канцелярії учбового округу; професора Костомарова, якого
нещодавно арештували за організацію слов'янофільського
таємного товариства чи його викажчика Петрова; Миколи
Платоновича Біляшівського, про якого я зараз багато думав,
чи мого співподорожанина Ковальського. Вони мінилися,
всі ті лиця, і я не міг їх не впізнавати, а серед них і героїв
першої моєї "Чорної книги". Ці історії згоріли разом із кни-
гою, через це й приходять ті, кого описував, у мій начинений
страхом сон і тривожать його. Я гостро скрикував: демон мене
непокоїв. Тільки під ранок заснув так міцно, що мене ціл-
ком покрила тьма. Прокинувшись, я раптом згадав, хто оце,
власник величезного футляра,— був то знаменитий арфіст
Зноско-Конче-Засипальський, який часто приїжджав у Ки-
їв на контракти й виступав там із сольними концертами та
з оркестром. Про нього оповідали, що він мав нещасливу
любов, яка почалася цілком благополучно, а потім розлад-
налася через те, що наречена поставила вимогу: або вона,
або арфа. Зноско-Конче-Засипальський після тривалого роз-
думу вибрав арфу, а його наречена вийшла заміж за офі-
цера, який, крім блискучого мундира, мав ще дві пристрасті:

пив і бив жінку. Кажуть, що з приводу цього Зноско-Конче-
Засипальський склав для арфи ліричний шедевр, який ви-
конує тільки в день янгола своєї колишньої нареченої, коли
в той день концертує. Його колишня наречена зважилася
написати йому повного відчаю листа, в якому просила вря-
тувати її, але Зноско-Конче-Засипальський, ретельно обду-
мавши ситуацію, зважив за розумніше не рятувати колиш-
ньої нареченої і то не через те, що вона мала вже двоє дітей,
а знову-таки з любові до арфи.

Зирнув на годинника, і мене підкинуло з ліжка. Щоб
встигнути до гімназії, треба було злегковажити потребою у
сніданку, і я помчав на роботу голодний і переляканий, бо
вважав, що звичка ніколи не запізнюватися — одна із прав-
дешніх чеснот...

Після таких хвилювань я вирішив не чекати, поки дирек-
тор запропонує мені безплатну казенну квартиру, а через
фактора нашукав собі приміщення з чотирьох кімнат та кух-
ні. Дім тільки-но збудували, і він ще пахнув глиною та фар-

336

бою. Нічого іншого та й дешевшего мені не траплялося, і я
вирішив поселитися тут, зобов'язавшись платити сто двад-
цять карбованців у рік. Опалення та столування мало забра-
ти ще триста, отже, я опинився в становищі вкрай обмеже-
ного коштами — не лишалося не тільки на розваги, але й на
одежу, що вже зовсім утяжувало, оскільки я любив одяга-
тися чепурно, щоб завжди мати змогу з'являтись у това-
ристві вишуканішому, ніж учительське. Зате тепер міг уса-
мітнюватися — це конче мені потрібне, хоч би з огляду на
писання.

Мене таки займала історія з генерал-губернатором та його
правителем канцелярії — я відзначив це при описі моєї пер-
шої зустрічі з таким собі Біляшівським. Ухопитись за неї по-
сприяв щасливий випадок — я був запрошений на бутер-
броди й чай до директора гімназії, які відбувались у нього
традиційно. До бутербродів подавали пунш, і місцевий каз-
начей Лучицький, особистий приятель директора гімназії,
сидячи в невеликій кімнаті, призначеній для курців, оповів
ту історію з усіма подробицями. Вона міцно закарбувалась
у моєму мозку — саме такі історії найбільше мені смакують.
Тихе щастя відчув я, пробираючись безлюдними житомир-
ськими вулицями, був теплий осінній вечір, пахло леглим
листям, десь угорі проходжувався вітер, танцюючи на втом-
лених верхівках дерев; я зупинився, заплющився і звів го-
лову. Після того миттю розтулив очі, і на мене кинулося
раптом небо, повне величезних вологих зір, повне оксамит-
ної темряви; я продивився ту темінь так глибоко, як це може
людське око. Щось пробудилось у мені, таке дивне й кошла-
те, щось зойкнуло і вмерло. Стояв, широко розплющивши
очі, і в ті очі натікало місячне проміння, сухе й тепле; так са-
мо припорошувався теплим і сухим зірковим пилом. Дерево,
яке стояло біля мене, несподівано здригнулося, як живе,—
в химерний листопад я потрапив. "Що воно?"—спитав сам
себе, але відповіді не знайшов. Тоді й відчув: ніколи мені
вистоювати на цій дорозі й під цим небом; мене чекає, зда-
ється, безсонна ніч, ніч утіхи й радості — вже починав жити
в цьому місті справдешнім життям. Через це загорнувся щіль-
ніше в шинелю і, пригинаючись, наче боявся, що хтось мене
побачить, подався чимдуж до порожньої квартири, в якій
хотів найміцніше зачинитися.

355

РОЗДІЛ V

Ішлося про часи не такі вже й давні, коли південно-захід-
ний край був під намісництвом государевого брата Костян-
тина Павловича, людини неймовірно запальної і дратівли-
вої. Служив тоді в губернському правлінні старшим радни-
ком Микола Платонович Біляшівський, чоловік солідний і з
черевцем, котрий щоранку їхав на службу в особистому екі-
пажі, хоч і жив на сусідній од губернського правління ву-
лиці — метрів за двісті п'ятдесят. Мав спокійне й сите об-
личчя, повільні рухи, й казали, що зовсім не соромився бра-
ти хабарі. Але брав їх розумно й таємно, створивши для
цього просту, але хитру систему, яка давала йому змогу з
усього виходити сухим. Ніхто відтак не сумнівався, що
має особливий дар не оминати й копійку; всі знали, що, опу-
скаючи її в кишеню, він її на землю не згубить. Губернатори
мінялися при ньому, як рукавички, а він залишався, був спо-
кійний та впевнений, щодня їздив в екіпажі й дивився на
світ примруженими очима. Залюбки відвідував вечори, на
які збиралося вище губернське чиновництво, і вмів за кар-
тами розповісти не один анекдот, часом із помірно непри-
стойним підтекстом, через що бував завжди душею това-
риства.

Так тривало доти, доки не прислали волинським губерна-
тором брата ад'ютанта великого князя Костянтина Павло-
вича. Новий губернатор був низького зросту, круглий і ба-
рилкуватий, ходив на коротких ніжках, затягнутих у вузькі
панталони, при цьому живіт виглядав, наче зашитий під
одежу чималий кавун. Обличчя мав заросле бакенбардами,
вусами й бородою, очі відсвічували блакитно-голубим, а бро-
ви, як казали, підщипував щипчиками, бо вважав ті брови
основною прикрасою своєї парсуни. Якийсь жартун із ви-
щого світу похвалив ці його брови, і він після того тільки
й робив у дозвілля, що розглядав їх і підщипував, наче
гранд-дама,— це була єдина жіноча риса в цьому чоловікові.
Він не любив розмовляти з підлеглими особисто, а тримав
для цього фактора-німчика, який говорив за його превос-
ходительство і мав честь особисто вислуховувати його го-
лос. Річ у тім, що губернатор не вимовляв із абетки сімнад-
цять літер, отже, не хотів цим знижувати авторитету висо-
кого достойника.

Маніфестуючи службове старання, він одразу ж вирушив
по губернії в супроводі того ж таки фактора. Приїжджав у
міста бучно, посилаючи наперед форейтора з повідомленням,
його поїзд супроводжувала кавалерія інвалідної команди, і

338

городяни, зустрічаючи його превосходительство, мусили про-
стоювати на вулицях часом і по дванадцять годин. Губерна-
тор імітував візитації царські і, так само, як государ, їхав
у закритій кареті, а прибувши до призначеної резиденції,
вискакував з екіпажа й котився до будинку з такою поспіш-
ністю, наче мав нагальну природну потребу. Після того він
нікого не приймав, бо в цей час працював його фактор, який
через посередництво кількох своїх повірених звідомляв чи-
новництво міста, що кожен має внести його превосходи-
тельству плату за місця, які посідають. Відповідно до цього
було розписано таксу з певною надвишкою в користь фа-
тора-виконавця. Його превосходительство особисто займав-
ся бухгалтерією, ретельно звіряючи суми подаянь зі списком
осіб, які мали той викуп унести. Ця робота забирала в гу-
бернатора безліч часу, чим і пояснювалося затворництво
в час таких поїздок. Увечері місцеве чиновництво зобов'я-
зане було давати в честь гостя банкет, на якому губернатор
промовляв вустами фактора, а решту часу їв та пив завжди
ніби не в себе. Здавалося багатьом, що це прірва пожирає
прірву. Його превосходительство ніколи не дякував за при-
гощення, а, наситившись, уставав, кивав головою й велично
виходив у супроводі фактора, лакей при цьому мчав попе-
реду, щоб не утруднювати достойника відкриванням дверей.
Кількох чиновників, котрі не хотіли чи не могли заплатити
за посади, негайно відставили, звинувативши в недбайли-
вості при виконанні службових обов'язків, лінощах та зло-
вживанні.

Такий жеребок місцеве начальство виділило негайно й на
долю Амбросія Івановича Третяка, стряпчого у місті Зв'я-
гелі, сімейство якого складалося з шістнадцяти дітей і Дру-
жини. Він одержував у рік двісті карбованців асигнаціями
і не тільки не міг заплатити губернатору, але й сам був із
тих нечисленних судових чиновників, котрі не брали хабарів
і вважали, що це їх у житті прикрашає.

Амбросій Іванович був не високий і худий, з чорним ку-
черявим волоссям і в окулярах, що ховали каправі очі, з
носом, перетисненим поперечною смужкою, яка виникла від
того, що мав він і в дорослих літах дитячу звичку колупа-
тись у своєму нюхальному апараті, що чинив, правда, тіль-
ки у вільний од служби час. Зуби в нього були рідкі, що
виказувало схильність до любострастя, її він розтрачував на
особливу пристрасть до своєї повної й низенької дружини,
вона родила йому дітей без найменших утруднень. Третяк
був не зовсім тямковитий, але по-волячому впертий — він
зустрів звістку про своє звільнення з такою уразою й тупим

339

здивуванням, що наступного дня не тільки не покорився на-
казу, але й зажадав рішуче зустрічі з його превосходитель-
ством.

Звісна річ, до такої високої персони його не допустили,
тоді він сів на ґанку з твердим наміром дочекатися губерна-
тора. До нього висилали солдат інвалідної команди, які про-
ганяли упертюха, навіть тусали його поза шиєю, але Ам-
бросій Іванович не виявляв ані спротиву, ні бажання поки-
нути облюбований ґанок. Коли ж йому пригрозили ареш-
том, ґанок він залишив, а почав ховатися по сусідніх дво-
рах, виглядаючи його превосходительства, адже колись той
мав поїхати далі. Тільки раз він обернувся до вітру, і саме
в той мент двері відчинилися, наче їх відкинуто ударом ноги,
і звідти викотилося щось кругле й метке, яке тільки мигнуло
в повітрі й відразу ж сховалося в екіпажі. За цей час Тре-
тяк устиг тільки розтулити рота, а коли збагнув, що стало-
ся, кинувся за каретою, знамірюючись її догнати. Він біг,
важко хекаючи й викидаючи ногами, біг з розкритим ротом
і вибалушеними очима, але коні в генерал-губернатора були
справні, і бідолаха безнадійно відстав — де йому було бачи-
ти, що висока персона в екіпажі зводили повернутися до зад-
нього віконечка і з величезним задоволенням стежили за да-
ремними потугами Амбросія Івановича.

— Як прізвище цього мерзотника? — спитав губернатор
у фактора.

— Третяк, ваше превосходительство.

— Ну, коли так, то витягне¹,—сказав багатозначно гу-
бернатор і задоволене відкинувся на подушки.

Амбросій Іванович уже не біг. Сів на траву на узбіччі,
спустив ноги в придорожню канаву й віддихувався. Потім
схилив голову на руку й тяжко задумався. Сидів так довго,
може, годин із п'ять, коли до нього підійшла разом із чотир-
надцятьма дітьми його кохана половина. Вони спинилися
навпроти батька й чекали, поки зважить на них. Він глянув
на них не відразу.

— Чого? — спитав нарешті. .

— Та ми... те,— сказала жінка.— Може б, додому, йшов...

— Чи є у мене дім? — гостро спитав Третяк.— Чим я вас
там годуватиму?

— Може, бог поможе,— зітхнула жінка.— Порадимося...

— Порадимося? — спитав Третяк.— Про що?

— Хіба я знаю? Живуть люди, і ми не помремо.

— Не помрете, коли я для вас дбатиму. От і сиджу, й
думаю.

— То, може б, ти вдома думав? Люди зглядаються.

— У мене немає дому,— гостро сказав Амбросій Івано-
вич.— Доки не додумаюся до чогось путнього, не буде ні у
вас, ні в мене дому.

— А нам що робити?

— Ви йдіть,— мовив Третяк уже лагідніше.— Незабаром
вернуся.

Вона зітхнула й дала знак мовчущим дітям, а він проси-
дів на тому місці до вечора. Приходили поглянути на нього
цікаві, а він і оком до них не повів — сидів, схилившись на
руку, й думав. Кострубаті брови його при тому ворушилися,
й, коли б не це, люди могли б подумати, що задубів він біля
цієї придорожньої канави.

Тоді приступив до нього один із кумів. Сів поруч, викре-
сав вогню й запалив люльку. Так протривали вони довго,
кум смалив люльку, а Третяк мовчав.

— Тра скаржитися,— сказав кум.

— Кому?

— Є у тебе родич у Житомирі. Це твій чи Катеринин
родич?

— Мій. Але я з ним не родичаюся.

— А попитати ради можеш. Він чоловік до самого губер-
натора приступний, може, дасть раду. І без хабаря обій-
деться, бо де ще тобі давати...

— А коней мені своїх позичиш? — спитав раптом, гостро
засвітивши очима, Третяк.

— Коней позичу,— сказав кум, випускаючи клубінь ди-
му.— Тільки коли берегтимеш мені їх, як очі.

— На тобі хрест святий! —перехрестився урочисто Тре-
тяк.— Клянусь господом-богом!

— То й гаразд!—сказав кум, смокчучи вже порожню
люльку.— Закуримо, чи що?

На те слово витяг люльку й Амбросій Іванович, а його
кум набив свою вдруге. Сиділи й пускали хмарки диму й
мовчали .обоє.

Наступного ранку вся вулиця і трохи людей із сусідніх
зібралися дивитися, як від'їжджає з родиною шукати спра-
ведливості Амбросій Іванович Третяк. На воза поклали
кілька клунків із убогими пожитками стряпчого — були це
вкривала й кілька подушок. Зимову одежу залишили в кума,
як і кухонне начиння. На віз посадили матір і найменших ді-
тей — усілося їх там шестеро. Решта десятеро мала йти
пішки.

341

Амбросій Іванович розцілувався зі своїми кумами — були
це дрібні чиновники, а дехто і з міщан,— відтак глянув на
хату, яку наймав проздовж багатьох років, і його очі замерз-
ли від печалі. Але ніхто й не подумав плакати, бо на всіх
найшла раптом висока урочистість — готувалися подолати
дорогу на сто верстов. Батько взяв віжки в руки і вйокнув,
коні рушили, тягнучи віз із жінкою та дітьми, решта дітей
сипонула слідом, і люди, які дивилися на цей від'їзд, роз-
ступились, утворюючи коридор. Рушили в тому коридорі,
збиваючи пилюгу, люди мовчки дивилися їм услід, аж доки
не звернули вони з вулиці. За возом чимдуж помчало кіль-
канадцятеро дітлахів — приятелів дітей Третяка, але й ці
провожаті скоро відстали, набридло їм ковтати куряву, та й
нецікаво було.

За містом Третяк зупинився й розділив дітей на дві гру-
пи: одні мали їхати, а другі йти, потім другі міняли перших,
і так мало тривати цілу дорогу. Проходили в день по п'ят-
надцять верстов, а на ніч зупинялися там, де заставав їх
вечір. Мати робила під возом постіль найменшим, більші за-
гортались у покривала просто на траві, а батько, спутавши
коней, стеріг їх до півночі. Потім його замінювали старші
сини — все чинилося за безсловесною згодою. Харч спершу
купували по селах, а коли не стало грошей, почали випро-
шувати, дещо хлопці крали, і батько їм за те ані слова не
сказав, хоч досі в таких речах бував суворо-невблаганний.
Він ще більше висох, потемнів з виду, діти теж, і їх по селах
почали приймати за циган. Так тривало цілий тиждень, аж
доки не в'їхали вони на міст через Кам'янку — перед ними
лежав Житомир.

Микола Платонович Біляшівський прокинувся тоді рано.
Лежав у постелі й думав про лихі часи, які до нього прихо-
дили. Вчора губернатор попросив у нього позичити десять
тисяч асигнаціями. Уявляв собі увіч того коротуна, його
блакитно-сині оченята й кавун-живіт, зашитий у штани. Цьо-
го разу не передав прохання через фактора, а викликав стар-
шого радника до себе в кабінет. Походжав на коротеньких
ніжках пружинистою ходою й розпитував про справи, не
вимовляючи при цьому всі сімнадцять звуків; брови його
були охайно підскубані, він підіймав їх угору й опускав. Ба-
кенбарди при розмові стовбурчилися, а вуста ворушилися.
Борідка підстрибувала, бо його превосходительство зволили
чимось невдоволитися, і старший радник при всьому старан-
ні ніяк не міг допетрати, що той од нього хоче, і пік при
цьому раків.

342

— Ну, це справи такі,— раптом зовсім виразно сказав гу-
бернатор і поплескав пухкою ручкою старшого радника по
плечі.— Ви, Миколо Платоновичу, чиновник справний, чув
я і про ваші прибутки, хе-хе! Добре собі живете в цьому рай-
ському куточку і не бідно, чи не так?

Кляцнув пальцями й відвернувся до вікна. Похитувався
на коротких ногах і дивився на вулицю.

— Позичте мені десять тисяч,— сказав коротко.— Маю
нагальні витрати...

Микола Платонович був спантеличений. По-перше, був
уражений з того, що не збагнув ані слова з дорікань генерал-
губернатора і не зрозумів претензій до його службової ста-
ратливості, а по-друге, здивовано виявив, що губернатор
може балакати, не потворячи сімнадцяти звуків. Ті слова
про позику прозвучали виразно й чітко, і їх не скривотлу-
мачиш. Може, Тому Біляшівський стояв, дивлячись на круг-
лу спину його превосходительства й нетямно кліпав очима.

— Що ви сказали? — спитав різко генерал-губернатор.

— Коли буде на те ваше зволення,— пробурмотів стар-
ший радник. Ніколи досі губернатори в нього грошей не
позичали.

— Так-так,— повернувся на закаблуках генерал-губерна-
тор.— Я зволяю, щоб ви позичили мені десять тисяч кар-
бованців.

Розтулив червоногубого рота й зареготав.

— Але запам'ятайте: по-зи-чаю! Розумієте мене?
Микола Платонович кивнув, наче він щось і справді розу-
мів. Знав, що гроші його превосходительство візьме, але на-
зад вони навряд чи повернуться. "Такса за посаду",— миг-
нула в його голові думка, і йому захотілося почухати поти-
лицю. Але не посмів учинити такий простацький рух у при-
сутності його превосходительства; треба було залишитися
на самоті, щоб прикинути, чи не пожиточніше буде взагалі
покинути службу. Дививсь у блакитно-сині очка губернато-
ра, аж проїдали його, і раптом усміхнувся.

— У мене і в думці не може бути,— сказав,— що ви мо-
жете, ваше превосходительство, ті гроші не віддати...

— Ну от!—по-діловому зауважив губернатор.—Мені
потрібна готівка. Задля цього відпускаю вас на сьогодні зі
служби, і ніколи не тримайте в голові негарних думок...

Микола Платонович Біляшівський був чоловік розважли-
вий і обережний. Він попрохав у губернатора відстрочки на
два дні з огляду на те, що готівки вдома не було, а банк був
зачинений з приводу трауру. Тим часом розпитавсь у гу-
бернських чиновників і виявив, що подібна розмова відбу-

343

лася з генерал-губернатором у кожного, дехто гроші йому
вже "позичив", а решта тільки збиралася. Старший радник
ретельно позаписував усе, що йому вдалося вивідати. І от
зараз він лежав у ліжку й підраховував. Викинуті десять ти-
сяч карбованців завдяки службі могли йому повернутися,
але не швидко. Вирішив поки що служби не покидати, однак
і далі таємно збирати дані про зловживання губерна-
тора.

У цей момент і під'їхав до його двору Амбросій Іванович
Третяк. Зупинив коней, звелів усім дітям вилаштуватися
за віком, на чолі цього загону поставив дружину і завів свій
полк у двір свого далекого родича. Після того випалив люль-
ку і тільки тоді підійшов до дверей — тричі смикнув за руч-
ку дзвоника.

— Чого тобі? — спитав слуга, побачивши перед собою за-
кіптюженого, вишпареного на сонці і здорожілого Третяка.

— Я родич Миколи Платоновича Біляшівського,— як у
трубу, прогув Амбросій Іванович.— Прошу, щоб прийняв
мене у невідкладній справі,

Відступив од ґанку на кілька кроків і наказав вилашту-
ваному в дворі сімейству, як тільки з'явиться Микола Пла-
тонович, падати йому в ноги. Вражений слуга поспішив до-
повісти старшому раднику про його дивних гостей, а сімей-
ство Третяків стояло, завмерши, у дворі, готове чекати й
виконувати все, що накаже батько.

Микола Платонович зчудувався. Накинув на плечі шов-
кового халата і, не скидаючи нічного ковпака, пішов до две-
рей. На його появу все сімейство дружно впало навколішки:

шістнадцятеро дітей, жінка, а попереду всіх чоловік.

— Це ти, Амбросію Івановичу? — здивовано спитав стар-
ший радник.

— Я і лихо моє! — понуро сказав Третяк, зводячись із
колін.— Коли не виявите до нас ласки, підемо пропадати.

Він глухо й сердито оповів про кривду, і Микола Плато-
нович просльозився — зрештою, мигнуло йому в голові, це
ще один пункт до реєстру генерал-губернаторських пере-
ступів.

— То проженете чи зласкавитеся? —спитав понуро Тре-
тяк і блимнув на далекого родича.

Микола Платонович якийсь час міркував. Тоді ступив бі-
лими, взутими у пантофлі ногами зі сходинок. Підійшов до
Амбросія Івановича, обійняв його й поцілував, після чого
рушив уздовж ряду дітей і цілував кожного в маківку. На
щоці його тремтіла невтерта сльоза, а чи була вона щира,
сам бог відає.

344

— Чи ж можу я вас прогнати? — сказав старший рад-
ник.— Є в мене порожній дім, куди не вселив ще кварти-
рантів, а мені до зарізу потрібен адвокат для переписування
паперів і щоб допомагав у процесах, які мені доводиться вес-
ти з боржниками.

Тоді не витримала жінка Третякова.

— Благодійнику ви наш!—закричала вона й кинулася
в ноги Миколі Платоновичу.— Ми врятовані!

— Заспокойтеся, Катерино Михайлівно,— сказав лагід-
но Біляшівський.— Не треба дякувати, просто в добру годи-
ну нагодилися.

Відтоді старший радник з Третяком не раз зачинялися
в кабінеті і довго про щось балакали. Під час цих розмов
слугам було заборонено підходити близько до дверей —
йшлося ж про одне: губернаторські зловживання.

— Я чоловік поступливий, але зачіпати мого самолюбства
не можна,— сказав Микола Платонович.— Це ж відвертий
грабіж. Запишіть: на останньому балу, 20 серпня, він здер
у поміщиків Цішковських п'ятнадцять тисяч карбованців, у
Голембіцького — п'ять тисяч. У Відеських та Глімбоцьких
узяв по тисячі. Скільки номерів у реєстрі?

— Без ваших теперішніх сто двадцять.
Біляшівський ходив по кабінеті.

— Апетиту його превосходительства немає межі. Боюся,
що таки доведеться оголосити йому війну. Для цього мені
потрібен такий чоловік, який згодився б для цього діла й на
смерть.

— Я готовий до всього,— сказав Третяк.— Одного
боюся...

— Не треба нічого боятися,— сказав Біляшівський.

— А коли щось станеться?

— Тоді батьком твоїм дітям стану я,— твердо сказав Ми-
кола Платонович.

— Я готовий на все,— урочисто промовив Третяк.— Так
уже мені тут накипіло,— він ударив себе в груди,— що й
убити його міг би.

— Вбивати не треба,— зауважив Біляшівський.— Бо сам
нізащо пропадеш, і я, як опікун твій. Про дітей нам твоїх
не можна забувати. На все свій час.

— Чогось чекаєте?

— Чи не попросить грошей іще. Оце й буде початком
війни.

— Вистачить у нас сили?

— Вистачить. У державі, в якій живемо, є одна зброя,
якою можна користуватися безбоязно,— донос. Це річ силь-

345

ніша за гармати й пістолети. Донос—це таке, що може
вбити будь-кого. За нього нам не здеруть шкіри, а виграти
можемо. Хитрими треба бути: з вовками живемо, то по-
вовчому й виймо. Треба, щоб не попастися передчасно...

— Я не попадуся,— понуро обізвався стряпчий.

— Отож головне не попастися, бо невесело нам буде. Про-
ти великого звіра хочемо вийти, такого, що, може, й не
усвідомлюємо його сили. Одне те, що його брат ад'ютантом
при наміснику, чого варте!

Третяк подивився на Біляшівського широкими очима. Був
на позір добродушний, випещений, але очі палали ярим
вогнем. Був сильний і хитрий, але хотів мірятися з хитрішим
та сильнішим. Знав про те, тому й непевність почував. Сму-
тився й похрупував пальцями.

— Я надто старий, щоб мотатися по дорогах,— сказав.—
Старий і немічний. Трудність же в тому, що про силу до-
носів знаємо не тільки ми, але й вороги наші...

Раптом зупинився й зирнув на Третяка. Той сидів нав-
проти із заточеним пером і дивився на свого принципала.
Очі його палали, як розпалені вуглинки, а вуста трем-
тіли...

— Але про що це ми? — знітився раптом Біляшівський.—
Я ще не оголосив йому війни...

Війну було оголошено наступного дня. Губернатор знову
викликав до себе старшого радника і, не вимовляючи всі
сімнадцятеро звуків, почав гостро його шпетити за погане
урядування, притому чинив це так мудро, що Микола Пла-
тонович не збагнув анібельмеса. Але вже не дивився на його
превосходительство здивовано й нетямкувато й не дивував-
ся з жіночих його брів — старший радник дозволив собі
позирнути своєму начальнику у вічі і не відвів погляду, хоч
його превосходительство робив шалені спроби спопелити
співрозмовника. Для того підкочував очі до лоба, вибульку-
вав їх і метав часом такі іскристі блискавки, від яких інший
на місці Миколи Платоновича згорів би, як соснова скіпка.
Однак від старшого радника навіть не закуріло, що в свою
чергу здивувало, а трохи й насторожило його превосходи-
тельство. Він зробив кілька рішучих, пружних крочків і,
різко повернувшись на закаблуках, вразив старшого рад-
ника ще однією блискавкою.

— Ну-ну, не пелеймайтеся так, Микоро Пратоновичу,—
сказав зовсім чисто, плутаючи тільки "р" із "л".— Сплави
сружбові — це сплави безконечні, і не може тут бути все
досконаро. Я от хотів знову плосити позичити мені... ну, хоч
би п'ять тисяч калбованців.

346

Позирнув на радника невинними блакитно-синіми оченя-
тами, але той стояв мовчазний і скаменілий.

— А я прийшов, ваше превосходительство, проситись у
відставку,— сказав Біляшівський старечим кволим голо-
сом.— Несила мені вже виконувати службові обов'язки, бо
вже в мене з носа капає, не з пера,— спробував при цьому
всміхнутися, але на обличчі з'явилося щось кисле.— Ось і
прохання написане, ваше превосходительство, я уклінно про-
сив би на нього зважити.

Він раптом закашлявся і схопився рукою за вуста.

— Вибачте, ваше превосходительство...

Але на нього дивилися пильні, вивідчі очі, і не міг того
не помітити старший радник, зирнув на противенця також,
але не прямо, а зизом, і ці їхні погляди перехрестилися. Лю-
того ворога побачив перед собою Микола Платонович, наду-
того й набурмосеного, з очима, налитими кров'ю, такого
червоного, що, здавалося, ще мить, і він вибухне, розлетів-
шись на тисячу тисяч дрібних отрутних кавальчиків.

На такі-от пристрасті заходило в губернському місті Жи-
томирі — починалася історія, яку потім пам'ятатимуть у
місті довго.

Здається, губернатор також відчув, що перед ним ворог,
а не просто перетворений у кам'яного ідола чоловічок;

здається, відчув непробивну, сіру потугу старшого радни-
ка, що той тільки на позір покірливий і добродушний, а
насправді немилосердно-затятий. Зараз у Миколи Плато-
новича не було ніякого виразу на обличчі, й саме це най-
більше вразило губернатора. Тільки тепер помітив, що
йому простягають аркуш паперу, і його превосходительство
подивився на той листок із незрозумілим острахом. Але це
була тільки мить, бо відразу по тому він підскочив, як на
пружинах, з нього вилетіла рука з гостро простягненим
пальцем, і той палець показував на двері.

— Геть!—заверещав його превосходительство і завдя-
ки цьому короткому слову врятував себе, бо видихнув із
себе зайве повітря, яке нещадно його розпирало. Коли б
цього не трапилося, хто зна, чи не довелося б властям під-
шуковувати для Волині нового генерал-губернатора.

Микола Платонович Біляшівський, старший радник гу-
бернського правління, поклав прохання про звільнення на
стіл його превосходительства, і всміхаючись, як йому зда-
валося, чемно, пішов задки з кабінету, незмінно кланяючись
з тією непідробною грацією, з якою вміє кланятися чинов-
ник, що пережив не одного генерал-губернатора.

347

Як тільки зачинилися двері, губернатор миттю викли-
кав свого підсобника-фактора.

— Стежити за ним у десять очей,— наказав він.— І сам,
і всі, хто з ним спілкується, мають бути під твердим нагля-
дом.— Потер пухкенькі ручки, які від збудження позатер-
пали.— О, я знаю таких голубків,— закинув угору борідку,
і тонкі його, жіночі, брови затремтіли.— Але він у мене ще
затанцює. Розтовчу, розтопчу, знищу! — заверещав тонко,
бо міг дозволити собі вилити лють: перед ним стояла не
людина, а тінь, притому така, котра зробить навіть більше,
ніж він накаже.

"А що, коли й цьому дати під зад?"—раптом подумав
генерал-губернатор, і ця думка його по-своєму втішила.

Підійшов до вікна, заклав руки за спину, сперся круг-
лим животом-кавуном об підвіконня і задивився на вулицю,
по якій не їхав як завжди, а йшов з дивним прискоком, весь
час озираючись, применшений од погляду згори і вже зов-
сім жалюгідний його супротивник. Стояла ясна погода, від
Миколи Платоновича на хідник падала коротка тінь; його
превосходительство зволили примружитися, і йому здало-
ся, що та тінь схожа на його всюдисущого фактора.

— Станьте його тінню,— наказав,— і не спускайте з
нього ока ні вдень, ані вночі.

Але це говорив сам собі, бо фактор із кімнати щез, і
справді ставши тінню Миколи Платоновича, вчинив він це
з чудовою похопливістю. Губернатор подумав, що турбува-
тись йому особливо не випадає, через це він підійшов до
секретного сейфа, вийняв звідти пляшку з найліпшим фран-
цузьким коньяком і, наливши срібну чарочку, не без задо-
волення ковтнув, перед тим трохи потримавши в роті. Він
налив другу чарочку і притулив її до губів. Удихав тонкий
аромат, а тоді повільно почав ту чарочку перехиляти. Конь-
як потік йому в рота тоненькою цівочкою, і він скерував її
в горло, стежачи, щоб цівочка не тоншала й не грубшала...

І йшов по вулиці колишній старший радник, який, мож-
ливо, мав тінню губернаторового фактора, а може, я пере-
більшую, приписуючи тому фактору свої властивості — хто
його зна! Дописав до цього місця, й перо моє спинилося,
і відчув я невпевненість, бо стало на серці незатишно-голо.
Ходила біля мене й навколо дому ніч, і тільки свічка виїда-
ла на столі жовте коло (як було не згадати тут свого пред-
ка Іллю і той момент у його житті, коли навідувалася
смерть); у тому колі лежала книга з чорними значками лі-
тер на сірому полі, лежали мої руки й відкинуте набік перо.
Що чорного в цій історії і хто з моїх персонажів чорніший?

348

Старший радник зібрав свій маєток не набагато ліпшим
шляхом, яким збирав його губернатор. Але старший радник
був трохи й інакший: брав, що йому давали, і ніколи нічого
не вимагав. Рука його, пишучи доноса на генерал-губерна-
тора, була тверда. Він сидів, як оце я, у світлому колі, ство-
реному свічкою, сидів, не встаючи, цілу ніч, переробляв, пе-
реписував. Ніколи так пильно й старанно не працював, бо
ніколи не бував такий зганьблений. Здається, не тільки
пропалі десять тисяч стукали йому в груди, а й згадка про
дітей Амбросія Івановича Третяка — це додавало йому но-
вої сили й завзяття. Часом уставав, ходив сюди-туди кімна-
тою, тягаючи за собою чорну й кудлату тінь, а десь там, у
ночі, за вікном перетворивсь у сову чи сича губернатор-
ський фактор, сидів на гілці дерева, моторошно поблимую-
чи на освітлене вікно, а коли те світло надто його дратува-
ло, кидав у ніч іржавий, хрипкий і розпачливий погук.
І той погук летів над заснулим містом, стьобав його, і не
одні очі від того розплющувались і думали про нещастя, які
їх чекають, молилися до темряви, зір ясних і неба, просили
забрати з ночі лихого призвісника. Тоді пугач на гілці за-
тихав, надиблював пір'я й дивувався з людської марновір-
ності, адже прийшов він у це місто тільки для того, щоб ди-
витися на єдине вікно, що не хоче гаситися, це турбувало
його і змучувало — не міг угадати його сокровенної таєм-
ниці. Микола Платонович також чув той розпачливий по-
гук, він зупинявся й зупиняв свою тінь, прислуховувався
і, як усі марновірні, починав сумніватися. Але це не могло
довго тривати, бо знову озивалося в його грудях щось по-
дібне до цього стогону — кидався до столу, бурмочучи фі-
ліппіки доносу:

— Донос — це найбільший винахід упосліджених. Це
крик серед ночі, і крик недаремний. Це сила кволого й бо-
язкого, а може, навіть вищий її вияв. Донос — це меч у ру-
ках, з яких забрано меча справжнього, донос — це втіха
самотнього злочестивця і несправедливо ураженого. Завдя-
ки доносам сильні світу цього керують державами й три-
мають у послушенстві тисячі тисяч. Хо-хо! — казав Мико-
ла Платонович.— Я не такий убогий, щоб не обійтися без
служби, але я настільки убогий, що не обійдуся без
доносу...

Раптом зупинився й почав прислухатися, чи все тихо в
домі. Все було тихо, слуги спали, а під вікном співав цвір-
кун. Під вікном сидів і фактор губернатора, а може, фактор
фактора — сидів і слухав ніч. На лоба йому осідала роса
і змочувала йому сухі од хвилювання вуста. Вряди-годи

349

прикладався оком до освітленого кутика шибки й бачив ве-
лике усміхнене обличчя Миколи Платоновича Біляшівсько-
го, помолоділе від пристрасті й натхнення.

Але Микола Платонович насправді не відчував натхнен-
ня. Був радше бухгалтером та рахівником і кидав на рахів-
ниці генерал-губернаторські гріхи, й гадки не маючи, що
під його вікном іржавіє від роси фактор чи фактор фактора.
Мав погідну втіху на серці, і я розумію його стан, бо й сам
відчуваю втіху, коли доводиться щось записувати в цю кни-
гу. Через це я легко переселяюся з цієї ночі в оту, до Ми-
коли Платоновича Біляшівського, і стаю в такий спосіб
його кошлатою тінню, що лягає на підлогу та стіну, я підка-
зую йому слова, які має записати в донос, водночас я ж та-
ки матеріалізуюся в того-таки фактора за вікном; мені любо
від своєї троїстості, бо в такий спосіб своєрідно поширюю
себе у світі. Мені хочеться прочитати таємну мову душ со-
тень людей, і я це справно чиню. Але мене й неспокій обій-
ма: навіщо всі оці, з великою віддачею, накладки? Навіщо
мені не досипати ночей, навіщо плету оцю плетеницю слів?
До кого вона й для чого? Хто мій правдешній керівничий
у цих справах, та чи й треба мені про це знати? Може, до-
сить віддатися на волю хвиль, що підхоплюють мене й не-
суть? Заплющую очі й бачу, як усе це відбувається, чую го-
лоси, розмови — дивна історія оживає в мені, наче точить-
ся перед моїми очима нитка. Так відчуваю я своє "зараз",
бо "зараз" — це той момент, який мене полонив...

— Зачиняйте за собою двері,— сказав Біляшівський,
коли Третяк переступив уранці його поріг.— Тепер треба
і власних слуг стерегтися.

Третяк сів навпроти свого воєначальника — був єдиний
його підлеглий і мав виконувати функції цілої армії.

— Чи не стежив за вами хто на вулиці? — спитав Біля-
шівський.

— Стежив,— просто відказав Амбросій Іванович.— Таке
щось мале й плюгаве.

— За мною нюшать також,— задоволене сказав Микола
Платонович.— Приятелі з губернського управління спові-
стили, що на Чуднівському, Бердичівському та Врангелів-
ському мостах стоять пікети. Стоять вони й на Київській
дорозі.

— Чи йшов би я через мости? —всміхнувся Третяк.

— Тому вони й чіпляють до мене й до вас хвоста. Най-
ліпше було б послати з доносом когось третього.

— Це повинен зробити я,— твердо сказав Третяк.

350

— Та й третього у нас нема,— мовив Біляшівський і по-
чав міряти туди й сюди покій. У цей час до кабінету його
дверей безшелесне підпливла тінь і приклала вухо до зам-
кової щілини.

— Зараз стіни мають вуха й очі,— сказав колишній стар-
ший радник.

Вони зирнули на стіну й побачили, що з неї справді ви-
росло кілька вух, а кілька очей пильно, з прижмурцем їх
розглядають. Одне вухо виростало, як гриб, із замкової
щілини дверей, а кілька пар очей було наліплено, наче при-
краси, на скло вікна. Зі стелі звисав канделябр, і свічки на
ньому також вивершувалися людським оком, а на кожній
кришталевій привісці моталося по вуху. Біляшівський зир-
нув на стільця, на якого збирався сісти, і йому здалося, що
це не стілець, а людина, перелита в стілець,— розставила
руки, щоб схопити його, коли зважиться сісти'.

— Щось мені таке чудне маячить,— сказав Амбросій
Іванович.

— А ви не випивали вчора ввечері? — гостро спитав го-
ловнокомандуючий.

— Та як же воно не випити, Миколо Платоновичу,— ви-
нувато озвався Третяк.

— Я на вас серця не маю,— мовив Біляшівський,— бо
вчора також не втримався.

Озирнувся й підійшов до дверей. Розхилив різко, але
там нікого не було. Тоді підійшов до одного й другого вік-
на й пильно роздивився.

— Захворійте,— наказав коротко.— Пришлю до вас лі-
каря... свого приятеля...

Чутка про те, що Третяк смертельно захворів, миттю роз-
неслася по місту, поширювали її в першу чергу всі чотир-
надцятеро хлопців Амбросія Івановича. Дружина його хо-
дила заплакана і стуманіла, бо повірила в чоловікову хворо-
бу, прибув приватний лікар, а по тому навідував їх удень і
вночі, вислуховував хворого, давав якісь ліки, по які навіть
не посилав до аптеки, і скрушно похитував головою. Третя-
чиха страх як боялася лікарів, через це не осмілилася роз-
питатися про чоловікову хворобу, а сам Амбросій Іванович
на її несміливі питання тільки вирячував безтямно очі.
Діти дивилися на лікаря ще з більшим ляком і щоразу,
коли той виходив, намагалися й собі вислизнути з хати, бо
мати починала тихо й жалібно поскиглювати й лити гарячі
сльози. Раз навістив хворого й Микола Платонович. Він
під'їхав до будинку Третяка в екіпажі, а зайшовши, довго
не затримувався. Залишив жінці гроші, погладив по кучмі

351

одного й другого шабайголову, що крутилися по хаті, за-
цікавлені цим візитом, посидів біля ліжка хворого і щось
йому спробував сказати — того ні жінка, ні діти не змогли
розчути,— вони тильки відчули, що ті слова були неабиякі,
бо на них одразу ж розплющилися очі хворого, блимнули
і знову сховалися, а Микола Платонович пішов із хати, на
ходу втираючи око величезною носовою хусткою. Він сів
у карету й пильно роздивився навколо: поблизу не уздрів
нічого підозрілого. Тоді наказав кучеру повезти його до
знайомого поліцейського чиновника, з яким часом грав у
карти і завжди з таким результатом, що не був ображений
сам та й не ображав чиновника. Цього разу поліцейському
він програв.

— Знято?—спитав у поліцейського чиновника, і той
мовчки заплющив очі.

Селянську одежу Третяк роздобув раніше, тож наступної
ночі, коли поснули діти, він розбудив жінку, налякавши її
до смерті, адже був уже переодягнений, і наказав їй мовча-
ти, коли розпитуватимуть, де він подівся,— вражена жінка
так і не спромоглася спитати, а куди і на скільки він збира-
ється діватися.

— Задля тебе й дітей наших стараюся,— мовив загадко-
во колишній стряпчий і зник.

Не пішов на жоден із трьох мостів, а перебрів через Кам'-
янку біля Замкової гори, відтак подався через Мальованку.
Біля села Кам'янки чекали його готові перепряжні коні, і
Третяк благополучно подався в дорогу, без пригод досяг-
ши Бугу, який і був межею влади волинського генерал-гу-
бернатора.

Фактор приніс цю новину його превосходительству, трем-
тячи, як осиковий листок. Губернатор побагрянів і вліпив
фактору ляпаса по одній щоці, а той, як християнин, сми-
ренно підставив другу. Губернатор приклав пухку ручку й
до тієї, очевидно, не бажаючи суперечити християнським
заповідям. Він побагрянів ще більше, аж посинів, і з рота
йому покотилися слова, в яких не вимовлялося правильно
всі сімнадцять звуків — факторові при цьому здавалося, що
його принципал булькоче, як закипілий чайник. Через це
він зважив за краще якнайшвидше залишити гостинний
губернаторський кабінет, але ззаду на нього наскочив роз-
лючений червоний звір і вправив йому такого носака, що
фактор його превосходительства змушений був відчинити
двері лобом, а в передпокої впасти на всі чотири. Так за-
кінчилася його кар'єра наближеної особи його превосходи-
тельства. Відтоді він зник із міста, через що почали бала-

352

кати, що той фактор насправді був дияволом — типовий
зразок людського марновірства.

Генерал-губернатор часу не гаяв. Одразу ж спорядив за
Третяком погоню, водночас виславши і швидкого кур'єра
до свого брата, ад'ютанта великого князя Костянтина Пав-
ловича, просячи відвернути грозу. Погоня, а її очолював
поліцейський чиновник, з яким невдовзі перед тим Біляшів-
ський знову грав у карти і знову програв, повернулася з
порожніми руками, але кур'єр виконав доручення справно,
і пан ад'ютант устиг до приїзду у Варшаву Третяка розпо-
рядитися, щоб йому дали знати про прибуття з Волин-
ської губернії особи невисокого зросту, чорної, худої, в оку-
лярах, яка може носити таке-то прізвище й добиватиметься
до великого князя.

Генерал-губернатор у цей день, коли приїхав у Варшаву
Третяк, був спокійний. Узяв позичку в одного із поміщиків
у десять тисяч карбованців і через це решту дня задоволе-
но муркотів тільки собі відомий мотив, а ще підходив до
дзеркала, підморгував сам собі й пильно обзирав власні,
жіночої форми, брови. Щоб привести їх до належного ви-
гляду, вищипав з однієї й другої по вісім волосин і залишив-
ся задоволений. Прибувши у свій особняк, він наказав ні-
кого до себе не пускати, щільно зачинився в кабінеті й май-
же до півночі рахував гроші, яких у банк ніколи не здавав,
а завжди ховав при собі у хитро влаштованих сховках. Для
цього мав коробки, виготовлені відповідно до розміру кож-
ної асигнації. Сховком для золотих монет став гіпсовий бюст
його імператорської величності Миколи Павловича, отвір
для того хитро був замаскований у вустах його величності.
Для срібної монети він тримав фігурку німфи, а мідної не
збирав. Рахував тільки гроші паперові, про кількість монет
волів лише здогадуватися, що приносило йому особливе
задоволення, адже був певний, що, розбивши голову його
величності й відтявши ногу німфі, він знайде там грошей
куди більше, ніж сподівається.

Отож цілий вечір просидів при свічці, а коли тримав у
витягнутих руках пачку банкнотів, заплющував очі й пере-
бирав їх пухкими пальцями. Вдруге перераховував гроші з
розплющеними очима, а коли сума збігалася, писав цифру
на чистому аркуші. Кількість, виявлена в другій пачці, під-
писувалася під першим числом; коли ж було підведено рис-
ку, годинник хрипко вибив дванадцяту. Генерал-губерна-
тор сховав у сейф коробки, ретельно зачинив його, підійшов
до німфи й труснув. Почувся срібний передзвін. Губерна-
тор обережно поставив німфу на місце й підійшов до по-

353

груддя його імператорської величності. Пристукнув закаб-
луками, взяв обома руками бюст і ледве підняв. Усередині
почувся золотий передзвін, і його превосходительство ща-
сливо засміявся. Вийняв із шафки пляшку французького
коньяку і перекинув до рота всього чарочку. Сховав конь-
як і вдоволено пішов у спальню, яка межувала з кабінетом,
не забувши зачинити кабінет на секретного замка.

У цей-таки вечір колишній старший радник різався в кар-
ти з поліцейським чиновником і ще з кількома партнерами.
Уже програв десять карбованців — всі ті гроші перейшли
до кишені поліцейського чиновника. Коли ж Микола Пла-
тонович залишив товариство, чиновник зробив йому заспо-
кійливий рух бровами. Біляшівський сів у карету й наказав
повезти себе до будинку, де жила родина Третяка. Там він
провів годину, подарувавши кожному з численного сімейст-
ва по дрібничці, жартував, а з малюками так розігрався, що
дозволив їм покататись у себе на хребті, смішно підгецуючи.
Це розвеселило навіть загорьовану Третячиху, і вона раз
усміхнулася, решту часу сердешну жінку мучила думка, що
вона вже ніколи не побачить батька своїх численних дітей.

Батько ж дітей у цей час ходив по Варшаві, розшукуючи
дешевий готель. Такий готель він зрештою знайшов, а вран-
ці вже стояв перед ад'ютантом великого князя, який лю-
б'язно простяг йому руку й почав розпитувати про діло з
батьківською турботливістю. Як навмисне, був анітрохи не
схожий на свого брата, й Третяк простодушно оповів йому
свою історію. Ад'ютант у кількох місцях вражено зойкав,
у кількох закочував очі під лоба, а коли Амбросій Іванович
оповів йому про свою мандрівку з дітьми із Зв'ягеля до Жи-
томира, не стримав сльози.

— Який негідник! — вигукнув він, нервово ходячи по
кабінету.— Пустити по світу з торбою таке численне сімей-
ство! Я вам, пане, допоможу, достеменно допоможу! Поду-
мати тільки, який негідник! — Він картинно звів руки вгору
й закотив очі.— Так що ви хочете? — спитав, різко повер-
таючись.— Зустрітися з великим князем чи досить мого
втручання?

— А ви хто, коли не секрет? — простодушно спитав
Третяк.

— Ну, я людина маленька, але дещо і в моїй владі.

— Хочу зустрітися з великим князем,— сказав Третяк.

— І правильно! — потер руки ад'ютант.— Я б на вашо-
му місці теж так учинив би. Але для того, щоб потрапити
на прийом до великого князя, треба вичекати момент. О,
момент! — Він знову закотив очі.— Навідуйтеся до мене

354

щодня,— наказав, і його обличчя стало офіційно-неприступ-
не. Третяк поспішив відкланятися.

Ад'ютант великого князя сів за стіл: перед ним лежав
складений донос на сто тридцять пунктів. Спершу він по-
милувався на чіткий бездоганний почерк, яким було списа-
но папір, потім помацав сам папір — був той найвищої яко-
сті. Тільки після того ад'ютант заглибивсь у читання, і воно
настільки його захопило, що прослухав дзвінок, яким викли-
кав його великий князь. Тоді дзвінок задзеленчав дужче,
і ад'ютант притьма кинувсь у кабінет великого князя. Той
сидів за столом роздратований й нетерпляче ламав перо.

— Де це ви ходите? — рявкнув він.

— Приходив якийсь чиновник з наймерзеннішими й
брехливими доносами на волинського генерал-губернатора,
ваша величносте.

— Що хотів?

— Захисник волинських хабарників, ваша величносте,
яких губернатор притис.

— І добре зробив,— мовив великий князь.— Але я вас
покликав не для того...

У цей час у Житомирі плакала дружина Амбросія Івано-
вича. Микола Платонович її втішав; зрештою, турбувався
й сам.

— Чує моє серце, не повернеться він звідти. Що я тоді
з дітьми робитиму, де подінуся?..

— Не збираюся од вас відрікатися, Катерино Михайлів-
но,— урочисто сказав Біляшівський.— Станете мені за
рідних.

— Благодійнику ви наш! — кинулася йому до руки Тре-
тячиха.

— Бога ради, бога ради! — звів руки Микола Платоно-
вич.— Я переконаний, що все має скінчитися благополучно...

Дививсь у вікно й бачив зелене дубове листя, яке тріпо-
тіло на синьому небесному тлі, там стояла налита сонцем
срібна хмара — біле вітрило, яке рухало невидимий кора-
бель. Коло хмари креслили небо чорними рисками ластів-
ки, і Микола Платонович раптом відчув, що він старий і
грішний. Справді хотів допомогти цій родині і хоч так зми-
ти з душі скверну. А ще він подумав, що світ — дивогляд-
на сітка, в якій борсаються тисячі й мільйони нещасних
істот. Життя кожного — бурхлива річка, котра мчить у ка-
м'янистому ложі, а доля людини — човен, що по тій річці
летить.

355

Він підійшов до жінки, що зажурено сиділа на ослінці, і
раптом поклав їй на плече руку.

— Не печальтеся, Катерино Михайлівно,— сказав сердеч-
но.— Що має статися, того не обійти, а що сталося — не
повернеш...

— Воно так,— відказала Третячиха,— тому і ллємо ми,
жінки, сльози...

Наступного дня Амбросій Іванович Третяк, урочистий
та серйозний, у мундирі, застебнутім на всі ґудзики, і в
ретельно наваксованих чоботях, підходив до управління на-
місника. На лобі його тремтіли великі краплі поту, а язик
тремтів. Не знав, що саме в цей момент у великого князя
був звичайний приступ сказу і зараз на Третяка нетерпля-
че очікує, аж пританцьовує, ад'ютант,— Амбросій Івано-
вич ішов, наївно світячи очима на вивіски магазинів і сто-
личний люд. Дивився він на всіх з любов'ю, бо вірив: усе те,
що перевернуло його життя, тільки тимчасові утруднення,
невдовзі так станеться, що він знову повернеться у Зв'ягель
і знову найме хатку, де народилися всі чотирнадцятеро його
синів. Із таким благодушним спокоєм він і переступив поріг
управління.

— Де ви бродите? — нетерпляче сказав ад'ютант.— Хо-
діть швидше в приймальну залу, великий князь вас прийме.

Ад'ютант потяг стряпчого в приймальну залу, всунувши
йому до рук доноса, з якого встиг зняти копію.

Третяк стояв з доносом у руках блідий як смерть, і його
вуста ворушилися: затверджував слова, які хотів сказати.

У глибині палацу раптом почувся рев, наче випустили з
клітки звіра. Рев наближався, і бідолашний стряпчий поба-
чив, що стіни палацу трусяться. Хитаються колони і стеля,
перекошуються вікна й двера, а підлога під ногами починає
витанцьовувати. Третяк злякано озирнувся, шукаючи
шляху до порятунку, в цей час до зали відчинилися двері,
і в них улетіла особа з червоним обличчям, виряченими очи-
ма і з розмаяними руками.

— Що в тебе? — гарикнув великий князь.— Донос на
волинського губернатора?

— Точно так-с, ваша величність,— пробелькотів Третяк,
трусячись, як билина. На нього зирнуло таке люте лице,
що стряпчий відчув, що непритомніє. Біля вуст великого
князя збилася піна, а коли закричав на стряпчого, почала
вилітати йому із рота; великий князь затупотів ногами —
був він чимось схожий на волинського губернатора. Амбро-

356

сій Іванович задубів, ні живий ні мертвий, дивився на Ко-
стянтина Павловича із здивуванням та переляком.

— Утямив, що я сказав? — крикнув великий князь.
Але стряпчий не був спроможний щось утямити, став під
цю хвилю глухий та німий. Не міг і пальцем рухнути, бо
все в ньому зціпилося. Очі його розширилися, вуста затрем-
тіли, а зуби цокотіли.

— То ти ще й буянити! — скрикнув великий князь і,
вихопивши з рук прохача доноса, почав рвати його на шмат-
ки. При цьому мотався по залі, голосно тупочучи ногами,
і з його горлянки раз у раз виривався нелюдський рев.
Третяк безтямно крутився на одному місці, щоб увесь час
стояти обличчям до його величності, але це призвело тіль-
ки до того, що великий князь раптом кинувся й ударив
Третяка у зуби. Переляканий стряпчий посковзнувся на
слизькому паркеті і став навкарачки. Тоді великий князь
скочив до нього й почав тусати й лупити нещасного ногами.

— Козаків! — ревнув він, втомившись.— Сотню нагаїв,
щоб знав, як захищати хабарників!

Ускочило кілька козаків, і за мить з худого тіла Амбросія
Івановича Третяка було зісмикнуто штани. Засвистіли на-
гаї — крик розбився об високе склепіння приймальної зали.
Великий князь бігав при цьому довкола екзекуціантів і по-
хрускував пальцями. В глибині зали, в розчинених дверях
стояв усміхнений ад'ютант, був він виструнчений і готовий
до послуг.

— Досить!—вихекнув великий князь.—У фортецю, в
одиночку мерзотника!

Останніх слів Амбросій Іванович не чув. Лежав на парке-
ті прийомної зали непритомний і розтерзаний, і його зуби
болісно вишкірювалися назустріч сонячному промінню, яке
стовпом падало на нього з великого, у фігурній рамі вікна...

У цьому місці кожному писаці захотілося б поставити
крапку, кінець би вийшов ефектний, і ця історія могла б так
і закінчитися, коли б у ній брав участь сам тільки Тре-
тяк — у такій досить складній грі він напевне б програв.
Але він був виконавцем волі людини соліднішої, розумнішої
і досвідченішої, тож цим пристрастям не судилося заверши-
тися так печально.

Кур'єр, посланий губернатором до Варшави з наказу йо-
го превосходительства, затримався, аж доки не відбулося
все, що тут описано, а тоді з веселим листом од ад'ютанта
великого князя поскакав назад у Житомир. Передав запе-
чатаний пакет з поміткою "Особливо секретно" до рук ге-
нерал-губернатора, за що одержав у нагороду карбованця

357

сріблом, його превосходительство прочитав той лист на са-
моті, розсміявся і вкинув його у грубу, власноручно спа-
ливши.

У цей момент від поліцейського чиновника було присла-
но до Миколи Платоновича слугу, який запросив Біляшів-
ського на карти. То був умовлений знак — Микола Плато-
нович відразу ж наказав запрягати коні, взявши з собою
певну суму готівки. Цього вечора він програв двадцять
п'ять карбованців асигнаціями, і повернувся додому схви-
льованіший, ніж звичайно. До будинку Третяка дістався
зовсім потемки, провів з жінкою невеликі переговори, наді-
лив її грішми й заспокоїв.

Наступного дня він виїхав до Києва. Генерал-губернатор
дізнався про те вчасно, бо за Біляшівським не припиняли
стежити, але злегковажив той виїзд: одне, те, що у Варшаві
все розігралось у його користь, а друге, що Біляшівський аж
ніяк не міг так швидко довідатися про вирішення цієї істо-
рії. На всякий випадок генерал-губернатор наказав вивіда-
ти причину негайного виїзду Біляшівського в його слуг, і
ті довірочно, за певну винагороду, сповістили, що їхній го-
сподар подався клопотатися в судові інстанції.

До Житомира Микола Платонович повернувся аж через
два місяці, за цей час минуло літо й настала осінь. Він при-
віз дітям Третяка подарунки, а його жінці чудову хустку.
Жінка, правда, не вельми зраділа на ту хустку, її більше тур-
бувало, що за ці два місяці її чоловік так і не подав про себе
ніякої звістки, але, глянувши на благодушне обличчя свого
добродійника й покровителя, помалу заспокоїлася й почала
навіть тихцем радіти й собі на ту подаровану хустку.

Тим часом певні події відбулись і у Варшаві. Туди не-
сподівано приїхав для ревізії місцевих тюрем генерал, який
мав щодо своєї місії припис від самої імператорської велич-
ності. Великий князь тим часом зовсім забув, що закинув
без суду в тюрму нещасного стряпчого, а коли генерал,
якому Третяк детально оповів свою історію, нагадав про
те, вражено ляпнув себе по лобі і всю ту історію зволив
згадати.

— Так, так! — мовив він генералу.— Це мій особистий
в'язень, який образив мою особу, але я йому цю вину про-
щаю і вирішив випустити його на волю. Те, що відсидів,—
по заслугах йому, не навдокучатиме доносами. Від цих до-
носів та донощиків,— сказав його величність,— мені в го-
лові наморочиться й пухне.— Він показав при цьому, як у
нього пухне голова.— А взагалі,— сказав він генералові,—
у мене тут у тюрмах повний порядок. Умови, звісно, не ку-

358

рортні, бо тюрми в курорти ще в жодній країні не перетво-
рювали, однак посидіти декому корисно.

— Ваш бранець просидів без суду чотири місяці,— ска-
зав генерал.

— Ну, це не чотири роки,- — відповів його величність.—
Сподіваюся, це отверезить йою.

Тут-таки він наказав ад'ютантові, щоб в'язню видали на
дорогу триста карбованців.

— Хай знає мою добрість, негідник! — сказав і був пе-
реконаний, що справді чинить милосердя, за яке йому колись
мало б віддатися сторицею.

О наївні й нерозумні простаки! У своїй зарозумілості
люди, самі того не добачаючи, тратять тверде мірило добра
і зла. Я помітив це давно, ще коли писав свою першу
"Чорну книгу": найбільша вада людини в тому, що кожен
чудово прозирає зло у ближньому, а власне називає добром.
Все, що їй корисне й потрібне,— благо з благ, а все неко-
рисне — брехня й наклеп. Чуже зло людина бичує з не-
щадною завзятістю, а власне плекає, як любе дитя. Це дитя
росте в душах злочестивців, як бур'ян з малої насінини.
Заповнює людину, клітина за клітиною, і людина, сама
того не відаючи, тратить частина за частиною здорові клі-
тини свого єства. Хвора вона робиться: стає або ж релі-
гійним фанатиком, або ж чинить зло свідомо. Стає облудни-
ком: говорить одне, а чинить інше. Люди не однакові в
цьому світі, але їхні біди й прокляття ті ж самі.

Часом мені здається, що я у світі, мов той хлопчак, кот-
рий перетяг через дорогу шворку, а сам засів у кущі й ди-
виться, що з того вийде. Люди йдуть і перечіпаються, а
він з того радіє, аж заливається з утіхи. Це, можливо, мій
ґандж, і я усвідомлюю його. Сміюся, бо ті дурні недобача-
ють у сутіні шворки і так кумедно через неї сторчують. Ні,
я не янгол, але лиха в цьому світі великого не несу. Я тіль-
ки радію на його безрозум, і це дивним чином підносить ме-
не над людьми. Адже вони, ніби хробачки, вовтузяться
в сліпому змаганні й боротьбі. Мені хочеться закричати
в той мурашник: "Гей, ви! Бийтеся, метайтеся, раньте й
убивайте одне одного, колобродьте, змагайтеся й боріться!
Я не хочу брати участі в цьому всьому!"

Аж трушуся, пишучи ці слова. Такі напливи злості, ба
навіть люті й утішної лихоємності, відчуваю не завжди. Це
короткотривалі спалахи в мені, але з ними годі впоратися.
Це щось привнесене в душу мою, але воно існує. Знаю про
це й не ховаюся. Мені часом здається, що моє лихоємство —
результат недолугого виховання, що його дав мені батько.

359

Він учив бути білою вороною, а вже це до чогось зобов'я-
зує. Це приносить зайві утруднення — така людина не мо-
же бути блага! Буде завжди самотня, невдоволена, а коли
так, душа її сутінком повиватиметься...

Я втомився. Притому так, що не хочу дописувати цієї
історії. Сиджу, заплющивши очі, й уявляю її. Хай вона до-
пишеться в уяві моїй, так теж можна творити "Чорну кни-
гу". Не один із нас це потайки чинить, і ніхто в таких не
кидає каменем. Я не сподіваюся, що ця книга воздається
мені добром. Доля її — все-таки колись згоріти. Є щось за-
кономірне в тому, що такі книги горять. Але ні, це говорять
у мені зайва перевтома й та незбагненна роздратованість,
котра раптом мене пойняла...

Минуло кілька днів, я прочитав ці слова й розсміявся.
Дивна сила, бува, на нас находить, дивні настрої й химери
нас звойовують, чомусь завжди ставимо ми наріжним каме-
нем сумління. Це щось таке давнє, нагадане й, мені здаєть-
ся, ілюзорне. Ні, є світ, люди, життя, а всі накладки ума —
тільки свідчення хворої душі...

Генерал-губернатор тим часом розширив грабіжницьку
діяльність. Позичав гроші у поміщиків і в купців-євреїв.
У лавках усі продукти й речі брав тільки в кредит, водно-
час давав зрозуміти, щоб кредитори й не намагалися вима-
гати своїх грошей назад, коли не хочуть неприємностей. На
те лавочники, не вимагаючи боргів, однодушне відмовили-
ся давати товари губернаторові безготівкове. Знайшлися
сміливці, які відмовили його превосходительству і в креди-
тах. Це були брати Цішковські, що жили в чималому домі
на Велико-Бердичівській. Губернатор на те тільки розрего-
тався. Товари він почав оплачувати, а на братах вирішив
помститися. Шостого травня в близнюків був день народ-
ження. З'їхалося безліч гостей, а в розпалі веселощів лакей
Цішковських уручив іменинникам на таці листа.

— Панове, панове! — закричав розпачливо один із близ-
нюків.—Тут якась провокація!

Стояв серед тлуму гостей, тримаючи у тремтливих руках
принесеного листа, в той час, як другий брат схвильовано
бив у долоні, вимагаючи тиші. Лист був од якогось польсь-
кого емігранта, і зміст його, який Цішковський тут-таки ого-
лосив, уразив гостей: ішлося про політичні конспірації, в
яких начебто замішані були брати.

— Закликаємо всіх за свідків,— крикнув один із Цішков-
ських,— що ми ніде і ні в чому не замішані.

360

Але в цей час у передпокої вже дзвонив дзвоник. У ві-
тальню вскочив задиханий становий пристав.

— Тут одержали з-за кордону листа! — крикнув він.—
Ану, віддайте!

Цішковські заговорили й замахали руками. Вони оточи-
ли станового і щось хотіли йому пояснити, а що балакали
в два голоси, то становий з того нічого не розібрав. Тоді за-
говорили, оточивши поліцейського, гості. Вони також гала-
сували й махали руками і теж хотіли щось оповісти. Тим ча-
сом у двері уже входили справник і жандармський офіцер.
У залі зависла тиша. Всі кинулися по кутках, а дехто почав
пробиратися до дверей, щоб вислизнути. Брати стояли блі-
ді й перелякані.

— За розпорядженням генерал-губернатора ви заарешто-
вані!—крикнув жандармський офіцер.—Прошу йти за
мною!

Цішковських відвели в тюрму, а вночі до них несподівано
з'явився фактор і запропонував заплатити за свою волю
сто тисяч карбованців. Брати однодушне відмовилися: за-
платити таку суму значило для них піти жебраками.

Вони ще сиділи в тюрмі, де їх допитували, морили голо-
дом, потім годували оселедцями й не давали пити, коли в
Житомирі з'явився Амбросій Іванович Третяк. В ув'язнен-
ні він почорнів і висох, очі його вже не палали, як вуглики,
а були пригашені, а коли побачив свою також змарнілу по-
ловину і квітучих, аж прискали всі здоров'ям, чотирнадця-
тьох своїх синів, сльози покотилися йому з очей.

— Господи боже! — сказав він, обіймаючи Катерину
Михайлівну, яка, уздрівши свого воскреслого чоловіка, ри-
дала, ніби дитина.— За що така кара на мене, бідного! Хіба
за те, що був я завжди чесний!

— Кара тобі за те, що виявився наївний,— сказав, захо-
дячи в дім, Микола Платонович Біляшівський.— Кара за
те, що дозволив ад'ютантові великого князя обвести себе
довкола пальця, хоч я попереджав — скрізь вороги.

Але говорив все це Микола Платонович добродушно. Він
сів на стільця, розставив ноги, бо йому заважало черевце,
і поставив між коліна палицю.

— Радійте, Амбросію Івановичу, радійте,— сказав, ути-
раючи сльозу із ока,— радійте, що вам добре повелося, бо
що буде далі, сам бог знає.

На ті слова повернулося до нього шістнадцятеро пере-
страшених облич, чоловік, та жінка, і всі оті діти — кожне
з них тримало в затиснутому кулачку по гостинцю і вже по-
чинало вірити, що всі їхні злопригоди завершилися.

361

— Але про це ми поговоримо, Амбросію Івановичу, на
самоті. От послухайте поки що про братів Цішковських.

Він оповів про братів і про те, що генерал-губернатор ви-
магає від них уже сто п'ятдесят тисяч карбованців, і що тим
озлобив супроти себе місцеве дворянство і купецтво — хто
зна, може, невдовзі проб'є і його, тобто генерал-губернато-
ра, смутний час.

Усе це оповів Микола Платонович голосом спокійним, на-
віть байдужним, при цьому дивився на родину Третяка
вицвілими добрими очима, в яких поблимувала й жаринка;

виглядав він у цей день старішим, ніж звичайно, а голос
мав тихий — може, це осінь на нього подіяла? Хто зна,
може, по дорозі сюди залетів до нього в карету один і дру-
гий жовтий листок, і, розглядаючи їх, подумав Біляшівський
про марнотність світових пристрастей. Він і справді таке
помислив, але вже тут, у цій кімнаті, де на нього дивилося
шістнадцятеро пар очей, і раптом злякався, щоб не змірку-
вали всі оці шістнадцятеро, що він їм ворог, що знову хоче
забрати у них батька й запропастити його, а задовольнити
власну жадобу помсти. Щось дивне відбулося тоді в душі
в Миколи Платоновича — таке, чого не можу я до кінця
збагнути, бо обличчя в нього раптом стало як у дочасно по-
старілого хлопчака, а руки на палиці затремтіли.

— Ні, ні,— сказав він, зводячись.— Не час тепер про
справи говорити. Порадійте в домі своєму, Амбросію Івано-
вичу, але коли вам припече, приходьте тоді до мене...

Микола Платонович мов у криницю дивився. Не минуло
й кількох днів, як на Кашперівській вулиці, неподалік од
озера, перестрів був Амбросія Івановича Третяка якийсь
невідомий і вдарив його з усієї сили в обличчя. Третяк ки-
нувся тікати, а що мав добрі й довгі ноги, це йому вдалося,
хоч і дістав був каменюкою в плечі — кидав каменя той-
таки напасник. Після того цілий день боявся Амбросій Іва-
нович виходити на вулицю, а коли вийшов, то тільки на те,
щоб перебігти похапцем кілька хідників і непомітно шмиг-
нути в гостинно відчинені перед ним двері Миколи Плато-
новича.

— Цього я й сподівався,— сказав колишній старший
радник.— То що робитимем?

— Прийшов порадитися й попитатися.

— Питатися легко,— задумливо сказав Біляшівський.—
Та й порада тут може бути одна.

— Вбити його?

362

— Ви надто гарячої крові, Амбросію Івановичу,— всміх-
нувся Микола Платонович.— Окрім того, забуваєте про ву-
хаті стіни й окаті вікна. Запропастите й мене, й родину свою,
а що з того, коли із землі зникне якийсь черв'як?

Ходив кабінетом, задумано похиливши чоло, а Третяк,
сидячи в кутку, стежив за ним блискучими жаристими
очима.

— З тим доносом ми програли через ваш безрозум. Ко-
ли вже постаєш супроти кого, вважай, що не з дурнем маєш
справу. А тут ще й генерал-губернаторі Тямите це? Ніко-
ли не звіряйте свого діла посіпакам, нікому про себе нічого
не розказуйте. Забудьте, що у вас вірні приятелі є. Виходь-
те на найвищу особу, саме ту, до кого спрямовано донос.
Бо донос — велика сила, Амбросію Івановичу, але тільки
в руках того, хто не дозволить себе водити за носа. Це дуже
бридка сила,— Микола Платонович повернувся до Третяка,
і його обличчя пересмикнулося від обридження.— Не .ду-
майте, що мені любе це діло. Бридке воно мені, несказанно
бридке! Але поки що це єдина наша зброя, щоб урятувати-
ся. Можливо, за те нам спокутувати доведеться, адже бе-
ремо на душу скверну. Обережні будьмо з тим!

Говорив трохи патетично, обличчя в час цієї промови
посмикувалося, очі палали, й тільки затишне черевце, яке
мав, могло б викликати підозру в щирості його слів. Дивний
то був чоловік, цей Біляшівський! Жив собі, й добро набу-
вав, і не відсмикував руки, коли в неї клали хабаря. Збирав
отак гроші і зумів стати помітною особою в місті. Але щось
було в ньому й незвичайне. Може, оця затятість у змаганні?
Було й чудніше — попри все прочувалось у ньому щось не-
підробно-щире. Третяк відчував двоїстість свого покрови-
теля, але справа зайшла надто далеко, і йому тільки й ли-
шалося, що пересівати через мозок велемовство Миколи
Платоновича. Знав, що той зумисне не висловлюється про-
сто, бо й тепер йому здавалося, що ця кімната переповнена
вухами й очима; зрештою, відчував те й на вулиці, коли про-
стував сюди: стежили за ним безтілесні духи—гналися й
грозилися схопити.

— Чи не ліпше мені кудись виїхати? — спитав Третяк
пригнічено.

— Виїхати можете,— спокійно відказав Микола Плато-
нович.— Але за вами поплететься хвіст вашої неблагона-
дійності. Потече за вами, шановний, паперова ріка, і ніде не
зможете влаштуватися на пристойну роботу. Там, у іншому
місті, не буде такого дивака, як я, котрий утримуватиме вас
і вашу родину, там усе кластиметься тільки на ваші плечі.

363

Кінчиться тим, що не зможете вивести своїх дітей у люди,
а розсіються вони по світі, як бур'ян.

— Тоді радьте, що маю робити,— схилив голову Третяк.
Микола Платонович сів за стіл, написав кілька слів і по-
дав паперину Амбросію Івановичу. Той прочитав і зляка-
но скочив.

— Пропаду я, Миколо Платоновичу!

— Тобі зараз все одно,— перейшов на "ти" Біляшів-
ський.— Переніс гірше, а за скаргу й донос ніхто тебе не
повісить, хіба зашлють кудись...

— А родина?

— Ну, родина твоя, здається, не голодує. Буде забезпе-
чена вона й після моєї смерті...

Дивилися один на одного: стряпчий спитуючи, а старший
радник вивіряючи. Були однаково насторожені, бо раптом
перестали довіряти один одному. Але за хвилю це в них
минуло: Біляшівський запосміхався, а на вуста Третяка на-
лізло щось кисле, скривлене.

— Чи єдиний це вихід?

— Та от єдиний.

— Але великий князь...

— Більше...

— Можна мені подумати?

— Думай, але не виходячи з цього кабінету.

— А написали?

— Все готово,— сказав Микола Платонович і зітхнув.

— Коли треба йти?

— Щоб не було пізно, зараз.

— Не прощаючись із сім'єю?

Микола Платонович хитнув. Очі його стали сумні Ди-
вився на чоловіка, що сидів навпроти, із співчуттям, і це
таки було щире співчуття. Тоді знову відчув Третяк підоз-
ру до свого патрона.

— А ви,— спитав,— не хочете нічого губити? Все на мої
плечі кладете?

— Та от кладу,— розвів руками Микола Платонович,—
і знаєш чому? Бо справжній страждалець—ти, а я не бід-
ний і не нещасний. Отже, коли ти нічого не доб'єшся, треба
наше життя списати в архів...

Третяк вийшов на ґанок. Був у шинельці, картузі та ру-
дих чоботях. Спинився й зирнув на побитий позолотою
клен. Біля того клена стояв чоловік, який викрешував во-
гонь, щоб закурити люльку. Викрешуючи вогонь, позирав
сторожко, і це Амбросій Іванович не міг не помітити. Тро-
хи віддалік стовбичила ще одна фігура, а зліворуч — третя.

364

Саме в цей момент під ґанок підкотився екіпаж Миколи
Платоновича, відтак з'явився й сам Біляшівський. Звично
сів у карету, і тут-таки всі три спостерігачі помітили, що
Третяк зник. Вони сполошилися й кинулися вслід за ка-
ретою, але та крутнула в одну вуличку і в другу, а на третю
виїхала зовсім неквапно. Тут її й наздогнав один із нагляда-
чів, що помчав слідом, але, зазирнувши всередину, побачив
тільки спокійне обличчя Миколи Платоновича, який, уздрів-
ши підглядача, раптом побагровів і рикнув так сердито, що
той миттю щез. Третяка в кареті не було; де дівся стряп-
чий — не довідався ніхто, і сполошений генерал-губернатор
підняв на ноги всю поліцію.

Третяк зник, наче впав у воду.

Рівно через місяць після цієї події його імператорська
величність Микола Павлович прогулювався пішки вулицею,
бо від сидячого життя здобув нахил до поганих хвороб і в
такий спосіб давав змогу своєму самодержавному тілові
трохи рухатися. Він був у той день ані сердитий, ні добрий
і встиг розпекти тільки одного кадета, який був настільки
неуважний, що не встиг при появі коронованої особи вчасно
зслизнути з очей. Через це вулиця, по якій ступав Микола
Павлович, швидко перед ним порожніла, і він діставав од
того своєрідну втіху. Тут-то й кинувся йому під ноги Амбро-
сій Іванович Третяк, упав на коліна й високо підняв над го-
ловою папір з доносом, вчинивши цього разу точнісінько так,
як навчив його Микола Платонович.

Государ спинився й подумав, чи не ліпше повернутися й
піти геть, але побачив у шибах з обох боків вулиці десятки
засвічених цікавістю облич, тож милостиво кивнув проха-
чеві й наказав іти за ним у палац.

Амбросій Іванович, коли його ввели в пишні царські
апартаменти, стояв посеред величезної зали й тремтів, як
осиковий листок, йому здалося, що ситуація повторюється,
і все станеться зовсім так, як у Варшаві. Ось зараз відчує
звіриний рев, і на нього налетить ще більший і жорстокі-
ший монстр.

Але нічого такого не сталося. Третяк побачив проти себе
холодні водянисті очі його величності, які пильно на нього
дивилися ("Як змій на нікчемну жабу",—подумав він),—
цар скаргу вже переглянув.

— Те, що написав,— сказав зимно,— дуже серйозне.
Коли скаржишся неправедно, ти загинув, але коли все, що
тут написано,— цар тицьнув пальцем у папір,— правда,
тебе винагородять і дістанеш захист. Заарештуйте його,—
наказав, не звищуючи голосу.

365

Через кілька годин фельд'єгер мчав уже стряпчого з Пе-
тербурга у Варшаву, везучи й власноручного листа ного ім-
ператорської величності. У Третяка під час тієї поїздки
зійшло двадцять сім потів, а його кучерявий чуб порідшав
наполовину. Передчував муки, на які його віддасть Костян-
тин Павлович, і бажав собі тільки легкої смерті. Те волос-
ся, що в нього залишилося, посивіло, він згорбився і став
напрочуд схожий на професора історії Київського універси-
тету Сарницького. Йому маячіли якісь привиддя, що про-
стягали до нього руки, одна з тих почвар мала обличчя
волинського генерал-губернатора, а друга — ад'ютанта ве-
ликого князя. Амбросій Іванович прокидався, омитий хо-
лодним потом, ноги йому корчило, язик ставав у роті кіл-
ком, серце вистрибувало з тіла — мигало червоне, криваве
марево, і йому здавалося, що вони мчать назустріч розвер-
стій пащеці, яка за мить навіки проковтне і карету, і фельд'-
єгеря, і його самого. Вихоплювався з того марева, але ста-
вало ще нестерпніше, і Третяк западав у чорний морок.
Увижалося йому, що тіло його заростає шерстю і, як тільки
в'їдуть вони в ліс, який бовваніє попереду, перетвориться
він у вовкулаку й вистрибне з цієї душної клітки в захистя
дерев. Відчув, що навколо нього й справді ліс, але дивний,
несвітський: кожне дерево в ньому—жива істота. Кожне
дерево — й рослина, й людина водночас, і в цьому лісі лю-
дей відчув пекучу самоту. Ставав вовкулакою, а волів жити
деревом, щоб вільно закинути в небо шумливу крону й
пити його, вмиватися ним, а втиратися хмарою. Тугу загна-
ного звіра відчув Амбросій Іванович Третяк, бо єдине, що
залишилося йому з бажань: нічим ні від кого не різнитися.
Хай прийде смерть, або хай стане в лісі людей тінню, хай
житиме, як і всі, аби тільки мати спокій. Знав: у химерні,
незвичайні сіті заплутала його доля, а це так страшної
Страшно безнастанно труситись у цьому тарантасі і знати:

доки доїде до місця, може розтруситися, як борошно з ді-
рявого міха. Ні, не хоче він аніяких пригод, а, коли, дасть
бог, переживе це випробування, існуватиме ще тихіше, ніж
доціль. Не відчуватиме й гордині до світу й не намагати-
меться більше утверджувати свого "я". Нічого осібного, ні-
чого надзвичайного — все "як у всіх", усе вкладене в чітко
означене ложе. Прокрустових лож, думав він, не буває —
є тільки наша нездатність пристосовуватися. Відтепер знав,
що будь-яке ложе, до якого його допустять, буде по ньому,
треба — витягнеться, а ні — скоротиться. Одного тільки
хотів — минути смерть. Через це молився й заклинав, і той
його безголосий поклик лунав у лісі людей, як розпачливе

366

вовче виття. Тоді ж прирік страшним зуроченням Миколу
Платоновича Біляшівського, щоб той не відступився од сло-
ва свого. "Коли відступишся від моїх сиріт, сльози їхні впа-
дуть тобі на голову камінням!"

Фельд'єгер прибув уночі й передав найвище повеління ве-
ликому князеві. Костянтина Павловича розбудили, цар-
ського листа подали в ліжко — прочитавши його, великий
князь позеленів.

— Негайно викличте до мене ад'ютанта! — наказав.
Ад'ютант примчав, ледве встигши застебнути на мунди-
рі ґудзики. Витягся перед великим князем, але той зірвав
з нього еполети і зі звіриним ревом почав давати йому ля-
паси. Ад'ютант стояв, як дерево, чітко виконуючи христи-
янську повинність підставляти другу щоку,— не тямив, що
відбувається.

— Ти, негіднику! — кричав великий князь.— Брехуне й
підступнику. Зігною, розтопчу, розітру!

Великий князь схопив ад'ютанта за комір і поволік у
знайому вже нам приймальну залу. Ад'ютант відразу ж
упізнав запалені очі стряпчого, затремтів, як осиковий лист,
і раптом божевільне заверещав. Спробував кинутися геть,
але слуги перехопили. За кілька хвилин убігли захекані ко-
заки.

— Сто нагаїв негіднику! — закричав великий князь, і
штани злетіли з ад'ютанта, наче за помахом чарівної па-
лички.

Засвистіли бичі, а великий князь бігав довкола жертви
і похрускував пальцями — голосно рахував. Ад'ютант вив
не своїм голосом. Амбросій Іванович не витримав: упав на
коліна й заломив у німому благанні руки.

— Досить!—рявкнув великий князь.—У фортецю, в
одиночну камеру мерзотника! В ту саму, де сидів оцей!

Вихекнув із себе повітря і раптом спинився, придивляю-
чись, як молиться і б'є поклони стряпчий. Нечутно набли-
зився до Третяка і став. Амбросій Іванович закляк зі зве-
деними догори руками.

— Вдалося тобі викрутитися, голубчику? — спитав ве-
ликий князь сардонічне.— Ферт ти, братику, ферт! Шкода,
що я тоді випустив тебе зі своїх рук.

— Помилуйте! — прошелестів ледь чутно Третяк.

— Звісно, помилую,— сказав великий князь.— Але біль-
ше не потрапляй мені на очі, голубе. Мокрого місця від тебе
не лишу!

Третяк кинувся, щоб поцілувати ноги великому князю,
але той бридливо відскочив і помчав через приймальну залу.

367

— Слідчу комісію—в Житомирі—заревів він.—Від-
правити зараз же!

Слідча комісія виїхала в ту ж таки ніч, прихопивши з со-
бою і стряпчого. Вони зупинилися ночувати у Зв'ягелі, і
звідси Третяк зумів послати в Житомир посланця, який мав
випередити комісію,— був то один із його чотирнадцяти ку-
мів. Кум учасно звістив старшого радника про приїзд ко-
місії, і той був готовий її зустріти в той час, коли генерал-
губернатор і гадки не мав про напасть.

Комісія разом із нещасним Третяком приїхала до Жито-
мира ввечері, і, як тільки розташувалася на відпочинок, до
галку дому, в якому зупинився головний ревізор — генерал,
ступив Микола Платонович.

— Я прошу,— сказав він генералу, чемно схиливши голо-
ву,— прийняти мою допомогу...

Генерал розпитав те-се, зрозумів, з ким має справу, і зго-
дився. Микола Платонович розкланявся, а за кілька хвилин
уже їхав в екіпажі, хоч його будинок був тільки за квартал.

Амбросій Іванович Третяк у цей час ридав в обіймах сво-
єї щедрої й лагідної половини. Довкола них радісно товкли-
ся всі чотирнадцятеро дітей, дехто втирав і собі сльози, хоч
нічого не розумів із того, що відбувалося.

— Я вже вас ніколи більше не покину! — клявся надміру
розчулений Амбросій Іванович.— Ніколи-ніколи!..

Тієї ж ночі відбулася ще одна досить цікава подія.

Колишній старший радник Микола Платонович Біляіпів-
ський спокійно попив чаю з помазаною маслом булочкою —
масло те виробляли на хуторах біля Житомира німецькі ко-
лоністи — і готувався лягати спати, був уже в халаті, пан-
талонах і нічному ковпаку, коли ж раптово в передпокої за-
дзеленчав дзвінок. Микола Платонович перезирнувся із
слугою, і в них обох стали однаково здивовані й однаково
тривожні лиця, адже навіть Третяк не зважувався турбува-
ти у цей сокровенний час Миколу Платоновича. Дзвінок
задзеленькотів настирливіше, і Біляшівський дав очима слу-
зі сигнал відчинити.

Слуга прибіг у спальню Миколи Платоновича переляка-
ний, сповістивши, що до них заявився сам генерал-губерна-
тор. Біляшівський сприйняв цю звістку спокійно, але, ша-
нуючи генерал-губернаторський гонор, попросив переказа-
ти його превосходительству, що він до такого візиту належно
не одягнений, отож хай його превосходительство або поче-
кає, поки він одягнеться, або ж, коли справа надто нагаль-
на... Його превосходительство не дослухав слугу, відсторо-

368

нив його рішучим рухом і покотився просто в спальню Біля-
шівського.

— Не турбуйтеся церемоніями,— сказав.— Я приніс вам
мою позичку — десять тисяч карбованців.

— О! —тільки й сказав уражений Микола Платонович.

— Так-так! — нетерпляче сказав генерал-губернатор.—
Приніс усе до копійки. Навіть більше...— поставив супроти
Біляшівського суворі очі й пильно подивився на свого воро-
га.— Скажіть, чому ми із вами розбили горшки?

— Та бог з вами, ваше превосходительство. Хіба б я по-
смів...

— Та от посмів! — скривився генерал-губернатор.— І не
тільки посмів...

— Рішуче не розумію вас,— сухо відказав Біляшівський.
Тоді побачив, як права, жіночої форми брова його пре-
восходительства хитро зламалась у бюрократичну галочку,
а ліва, так само жіночого крою, стала погідно округла.

— Такий уже ви наївний! От що я вам скажу: не наївний
ви, пане сталший ладнику, а бестія. Я стежу за вами давно й
неухильно...

Лице Миколи Платоновича стало холодне.

— Не облажайтеся на мене,— заходив покоєм генерал-
губернатор, у час розмови він знову плутав тільки "р" з
"л".— Усі ми в цьому світі бестії. А бестії тому, що життя
цього вимагає. Всі ми радні втопити в рожці води брижньо-
го чи дати йому під зад. Але таких, як ви,— він захитав го-
ловою,— еге, таких, як ви, верьмишановний, я в житті своїм
не зустлічав. Саме тому я пелший іду вам назустліч і пелший
плотягую луку длужби та союзу.

Простяг руку, але повисла в повітрі: Микола Платоно-
вич дивився на губернатора так, що той мусив кашлянути в
кулак тієї руки, яка протягувалася для дружби й союзу.

— Бачу, хочете галантій! — сказав його превосходитель-
ство.— Галазд, даю вам тлидцять тисяч...

Обличчя в Біляшівського знову було холодне.

— Це оклім болгу — тлидцять тисяч,— сказав губерна-
тор.— Лазом солок тисяч.
Біляшівський мовчав.

— Аре я не можу дати бірьше! — скрикнув вражено
його превосходительство.

— Я у вас не вимагаю,— спокійно сказав старший рад-
ник.— Борг можете повернути...

— І допоможете мені?

— Чи ж у моїй то силі? — гостріше озвався Микола Пла-
тонович.

369

— Обілити, скільки встигнете, можете?

— Ні!—сказав Микола Платонович, скрушно зітхнув-
ши.— Нічого я вже не можу.

Тоді сталося ще одне диво. Ноги в його превосходитель-
ства підігнулися, і він гримнув перед Біляшівським на ко-
ліна.

— Господь з вами! — вигукнув Микола Платонович.—
Устаньте, ваше превосходительство!

— Христом вас заклинаю!—заридав раптом губерна-
тор.— Порятуйте! Все своє майно вам віддам; не хочете
тридцять, дам п'ятдесят тисяч, окрім боргу,— все, що за-
бажаєте. У вашій силі це зробити, добре знаю, змилосер-
діться!

Цілував Миколі Платоновичу руки й коліна, а той ухи-
лявся, скільки міг. Махав руками, наче відбивався од на-
стирливої мухи.

— Господь із вами!—лопотів захищаючись.—Клянусь,
що нічого я не в силі вчинити, ваше превосходительство: все
надто далеко зайшло.

Генерал-губернатор раптом отямився. Встав і струсив з
колін порох, хоч у кімнаті Миколи Платоновича було під-
метено. Подивився на супротивника з ненавистю, тоді кру-
то розвернувся й покотився з покою геть, ані в думці не ма-
ючи повертати борг, заради якого сюди прикотив...

Епілог цієї історії короткий. За два тижні комісія закін-
чила свою роботу, заарештованого генерал-губернатора від-
везли у Варшаву. Стряпчого нагороджено Станіславом у
петлицю і запропоновано місце регістратора в канцелярії
правителя Київського учбового округу. Він одразу ж виїхав
на місце служби, повізши в Київ свою численну родину.
Там довелося мені з ним кілька разів здибуватися, був він
уже тоді, як дві краплі води, схожий на нашого професора
історії. Ці зустрічі я просторо описав попереду, з чого явно
випливає, що своєї клятви стати таким, як усі в цьому світі,
він щиро дотримав. Ад'ютанта великого князя було відстав-
лено, що сталося з генерал-губернатором — невідомо, а от
Микола Платонович... ні, історія з ним іще не закінчилася,
про нього, сподіваюся, писатиму ще не раз.

Можливо, й правильно помітив колишній генерал-губер-
натор, що в кожній людині живе більший чи менший біс
("бестія", як він висловився), і для мене особливий інтерес
складає виявляти саме таких мічених. В історії з графом По-
тоцьким були мічені всі: і граф, і графиня, й Бібіков. Цю
саму бестію тримав у грудях і генерал-губернатор, і великий

370

князь, не ліпший був ад'ютант. Не вільний од того став і
Третяк. Чистий вийшов з цієї історії тільки Микола Плато-
нович Біляшівський, і це, відверто кажучи, мені не подоба-
ється. Цей чоловік мав усі передумови гармонійно вписа-
тись у ліс людей, і певний час він так і чинив. Але щось у
ньому було не так. Поважаний усіма обиватель, який здо-
був багатство зовсім у звичайний спосіб і жив за класични-
ми приписами всіх чиновників його рангу, після цієї історії
раптом почав збиватися з пуття і дійшов майже до вар'ят-
ства. Саме ця історія й не дає мені пристойно завершити
цей розділ, що мене в певний спосіб турбує. Однак не по-
збуваюся надії, що генерал-губернатор мав рацію: можливо,
Микола Платонович найбільша з-поміж них бестія, отже
треба ще його розкусити. Поки що я зупиняю своє стомле-
не перо, щоб пожити в світі й набратися вражень.

РОЗДІЛ VI

Уранці я завжди важко прокидаюся. Можу сидіти до піз-
ньої ночі, а коли лягаю спати, мене в цьому світі не стає.
Сни мені сняться досить рідко, з чого висновую, що я таки
цільна і здорова натура, на противагу своєму предку Іллі
Турчиновському. Зате прокидаюся з натугою. Світ хитаєть-
ся мені перед очима, вікна моргають і пропадають, стіни
перекошуються — відчуваю тоді, що в мене під шкірою, у
шлунку, печінці, в голові пересипається сухий сірий пісок.
Смаком того піску наповнюється рот; здається, обличчя в
мене під цей час підпухає, щетина лізе вранці зі щік так на-
гально, аж сверблять вони мені. Очі напівсліпі, а вуста по-
печені й покусані. Цікаво, що ніколи не сняться мені еротич-
ні сни, хоч я неодноразово чув, що в чоловіків-самітників це
типове явище — очевидно, це ще одне свідчення моєї здоро-
вої натури.

Я встаю з ліжка, ледве висовуючи з-під ковдри ноги, во-
ни — наче нерухомі колоди, тіло при цьому рипить і хрум-
коче, ніби все воно із сирової шкіри; я бреду до вікна, три-
маючи очі заплющеними й бачачи світ тільки через вузеньку
щілинку; ноги мої гупають об підлогу як дерев'яні, я ж бре-
ду до вікна, щоб прокинутися. Воно виходить на схід, і,
побачивши сонце, я сліпну, відтак прокидаюся ще трохи.
Плентаюся до кухні, де стоїть умивальник із відром під
ним. Плескаю в обличчя водою і сяк-так промиваю сліпаки.
Після того, не витираючись, сідаю тут-таки, біля умиваль-
ника, на поставленого задля цього стільця і починаю відду-

371

ватися, щоб вигнати з грудей застояне повітря й замістити
його свіжим. Шкіра на підборідді та щоках свербить — від-
чуваю, як росте щетина. Коли б не голився двічі на день,
назавтра був би вже з бородою, але хочу тримати фасон:

у мене тільки невеличкі вуса й акуратна борідка, яка трохи
імітує борідку нашого директора гімназії. Мені порадили це
вчинити, бо директорові таке підхліб'я подобається — до
такого вчителя він стає толерантніший. Але вранці я боюся
бритви, рухи в мене після сну неточні, отож наближати лезо
до власного горла досить складне для мене випробування —
не належу до тих, хто вчиняє самогубство. Можна було б
користуватися голярнею, але я обмежений у засобах і не
можу собі цього дозволити.

Ліпше стає, коли з'являється із сніданком прислуга. Це
важка, майже чотирикутна дівка з неживим обличчям. Поки
з'їдаю кашу чи яєчню, вона робить вигляд, що прибирає,—
це зумовлено моїм контрактом з господарем квартири. За-
стеляє моє ліжко і махає віником, але так, щоб той підлоги
не торкався, при цьому очі в неї майже заплющені, але це в
неї від природи — у дівки напівзрослі повіки. Вона махає
віником доти, доки я снідаю, і я намагаюся з їжею не по-
спішати, адже тільки кладу виделку — віник миттю опиня-
ється в кутку, дівка забирає мою тарілку й безгучно відхо-
дить. Мені подобається її безсловесність, бо не залишає піс-
ля себе аніякісінького враження, що для ранку зовсім не-
погано. Можу спокійно й розважливо зайнятися своїм туа-
летом, що завжди чиню з винятковою старатливістю.
Злегка пудрюся, фіксатурю вуса, вдягаю учительский мун-
дир, на якому не має бути ані пушинки, насовую картуза
й накидаю шинелю і, захопивши палицю, виходжу з примі-
щення, маючи ще час пройтися до гімназії, не поспішаючи,—
це я вводжу у свій обов'язковий моціон. Саме в цей час
згруповую враження минулого дня й приліплюю до десятка
людських образів, що живуть у моїй уяві, як відбитки лю-
дей справжніх, якісь нові рисочки й факти, що дозволяє
витворювати з тіней подобенства.

Цього ранку я думав про інспектора гімназії Ленсаля,
відомого тим, що хотів стати поліцейським, але через курйоз-
ну випадковість змушений був задовольнитися місцем ін-
спектора. Був завжди напомаджений і нарум'янений, оже-
нився на вдові багатого старого лікаря, який, померши, за-
лишив своїй половині все майно, бо не мав інших спадкоєм-
ців. Ленсаль виявився настільки вправний, що разом із жі-
ночкою, живучи широко й весело, невдовзі пустив за вітром
не тільки всі гроші, але й дім, у якому помер старий лікар...

372

Я йду Вільською вулицею, помахуючи ціпком, і всміхаю-
ся — бачу-бо перед собою невелику рамку, а в ній застиг-
лих, наче намальованих, Ленсалів. Брови у них звелися, а
в очах подив: веселе життя закінчилося. Потім бачу ту ж
таки пару в обіймах одне в одного; власне, обіймає Ленсаля
дружина, а він крутить головою, виглядаючи, як би вислиз-
нути чи з ситуації, в яку потрапив, чи, в крайньому разі, з
цієї кімнати...

— Вітаю вас! — каже мені Ленсаль. Він виходить із Ста-
ро-Вільської і простує в гімназію — я люб'язно підіймаю
з голови форменого картуза і знову кладу його на місце.

— Добре, що з вами зустрілися,— каже Ленсаль, і я
скошую на нього око: чи не збирається він у мене позичати
грошей?

Але він заговорює про гімназійні справи, і ми стаємо сі-
рими й пласкими, як вирізані з дошки,— одночасно поси-
лаємо вперед ціпки і в ногу ступаємо, та й на ногах у нас
майже однакові черевики. Одежа в нас також однакова;

єдине, що різнить нас у цю мить, це те, що Ленсаль уживав
до мене тону поважно-начальницького, а я до нього люб'яз-
но-підлеглицького. Це все дурниці, про що ми розмовляємо,
цікавіше виявляти з себе отакого підлеглого й роздивлятися
при тому співрозмовника: так чинить ботанік, зловивши рід-
кісного жучка. Цього чоловіка, здається, розумію, бо можу
прочитати думку, яку збирається мені виповістити (він ме-
не по-батьківському повчає), але роблю при цьому смирен-
но-задоволене обличчя, хоч у душі в мене все сміється.
Уявляю навіть себе рибалкою, що ловить рибу у великому
морі життя, закидаю вудочку — мій гачок хапають ласі й
жадібні до поживи: юшка з них—їхні історії. Саме тому
дозволяю Ленсалю повчати мене, він удає із себе великого
педагога, хоч його мрією було стати справником, бо та по-
сада дає від восьми до дванадцяти тисяч прибутку. За це,
правда, треба платити щорічну орендну плату правителю
канцелярії губернатора в розмірі п'ятсот карбованців, а
окрім того, внести п'ятсот карбованців уступного. Свого ча-
су Ленсаль з висолопленим язиком бігав містом, позичаючи
у знайомих, хто скільки міг, зрештою, зібрав потрібні п'ят-
сот карбованців. З цієї нагоди вони пішли з дружиною до
церкви й ревно помолилися за успіх намисленого діла, а
коли Ленсаль пішов подавати прохання у губернське прав-
ління, дружина весь час простояла біля вікна, стежачи за
стрибливою ходою свого невдашливого чоловіка. Правите-
лем канцелярії був ще Микола Платонович Біляшівський,
він прийняв Ленсаля милостиво, але зголосив, що тепер

373

вакантних місць немає. Кабінет було влаштовано так, що
прохач мав зупинятися біля невеличкого столика, покритого
цератою; на протилежній стіні, якраз навпроти дверей, ви-
сіло величезне дзеркало, в якому дуже виразно відбивалися
й прохач, і столик. Розмовляючи, Микола Платонович мав
звичку ходити від прохача до дзеркала, тобто вряди-годи
повертався до гостя спиною, чудово бачачи його у свічаді.
Ленсаль був навчений добрій суспільній поведенції, вико-
ристав момент, коли радник повернувся до нього спиною,
вийняв конверта й поклав під церату. Побачивши це, Мико-
ла Платонович ударив себе по лобі.

— Стривайте, стривайте!—вигукнув він.—Починаю
пригадувати. Одна посада, здається, має звільнитися. Не
пам'ятаю напевне,— сказав він, дивлячись сивими очима на
ввічливо оскалене обличчя прохача.— Прийдіть завтра, і
ми ще раз про це побалакаємо.

— Коли саме? — з готовністю спитав Ленсаль.

— Об одинадцятій. Я наведу довідки,— уже офіційно
відказав Біляшівський.

Ленсаль пристукнув закаблуками, виказуючи, наскільки
він молодцюватий та моторний, більше в кабінеті не затри-
мувався, а Микола Платонович, як звичайно, неквапно пі-
дійшов до столика і, вийнявши конверта, перерахував аси-
гнації. На нещастя, він саме ввійшов у конфлікт із генерал-
губернатором — потім це перешкодило Ленсалю здобути
омріяне, а вдовольнитися невеселою й малоприбутковою
посадою інспектора гімназії...

— А скажіть,— перебив мої думки Ленсаль.— Ви тільки-
но вступили за вчительську кафедру, а учні вже вас, як віт-
ру, бояться. У чому секрет?

— У вітрі,— відказав я, легко всміхаючись.— Хіба ви не
помічали: кожна людина витворює вітер. Ув одного він га-
рячий, а іншого холодний, в одного сильний, у другого зов-
сім слабкий.

— Ха-ха-ха!—засміявся Ленсаль.—А який вітер відхо-
дить од мене?

— Цілком догідний, щоб бути інспектором,— диплома-
тичне відказав я.

— Хотіли сказати: поліцейським? Не соромтеся, я й
справді хотів бути поліцейським.

— Що ж вам перешкодило?

— Сумний збіг обставин.

Уже видно було гімназію, через двір од гуртожитного при-
міщення вів гімназистів німець Берген. Ішов, трохи похи-
туючись, наче втомлений кінь.

374

— А який вітер випромінює Адольф Карлович? — спи-
тав із усмішкою інспектор.

— Нещасної жертви з алкогольним віддихом,— сказав
я.— Нам треба було б йому допомогти.

— Звісно, звісно,— погодився Ленсаль.— Допомогти або
полегшити йому існування. Замінити, приміром, кимось та-
ким, як ви.

— Не надаюся для життя у спільних квартирях.

— А це ж чому? — звів брови Ленсаль.

— Через те, що вітер, який я випромінюю, видує звідти
все тепло.

— Ви такий самонадіяний? —сказав Ленсаль.

— Я тверезо мислю, пане інспекторе,— чемно схилив я
голову.

Побачивши інспектора, Адольф Карлович зупинився.

— О, що вони вчора вичворили, що вичворили! — сказав
він, підносячи руку до лоба.— Треба всіх їх карать, тяжко
карать, бо вони зведуть мене в могилу.

Інспектор дивився на Бергена іронічно-примружено.

— Я думав, що вчора потраплю в божевільню,— сказав
Адольф Карлович.— О, що вони вичворили, що вичворили! .

Історія була типово школярська. Адольф Карлович повів
учнів на прогулянку за місто. Вечір був чудовий, Адольф
Карлович називав німецькі й латинські назви трав, які зу-
стрічалися їм по дорозі, учні лазили по горбах у долині
Кам'янки. Адольф Карлович сідав на каменя й дивився на
засипану брилами долину. Хто зна, що він там бачив і що
його приваблювало, але був того вечора надмірно замрія-
ний. Учні тихо підкрадалися до нього й клеїли до мундира
реп'яхи, але він нічого не чув і не бачив. Зрештою, схаме-
нувся й наказав збиратися додому. Вони підійшли до гімна-
зії, коли вже зовсім стемніло, зайшли разом до їдальні,
а повечерявши, як завжди, помолилися. Потім рушили
у спальні.

— Я був при них невідлучно, богом присягаюся,— ска-
зав Адольф Карлович.— Аж доки не лягли всі у постіль...

Звісно, тільки тоді він зважився спуститися до себе в кім-
нату й покурити. О, він любив цю хвилину затишку, коли
нарешті лишається сам з собою; я уявляю, скільки втіхи від-
чував, приплющуючи очі й пускаючи дим. Той дим розхо-
дився по кімнаті, сплітаючи химерні кола й завитки. Ди-
вився на ті завитки, на дивні сині лінії, що легко розкручу-
валися, і блаженний мир одвідував його. Через те в той
вечір не йшов до своєї кімнати, а біг, на ходу налапуючи
ключа, який завжди лежав у нього в кишені. Вийняв ключа

375

якраз тоді, коли підійшов до дверей, бо не хотів тратити
зайвої секунди. Ключ звично прокрутився, Адольф Карло-
вич глибоко ввібрав у себе повітря, переступив через поріг,
і раптом дикий, розпачливий крик вирвався в нього з горла:

пальці торкнулися чогось величезного, живого й кошлато-
го, і це кошлате навіть лизнуло його просто в обличчя. Нер-
ви в Бергена не витримали, і він упав непритомний, а через
нього скакнула величезна темна тінь.

Була це всім відома шкапа, яка блукала без догляду по
вулицях міста і, як собака, випрошувала в людей хліба.
Шкапа не знала, куди тікати, й покірно зупинилася біля
бездиханного Адольфа Карловича. Чи їй стало жаль старо-
го, самотнього чоловіка, в якого відібрала сьогодні найсо-
лодші його хвилини, але заплакала над ним великими ко-
нячими слізьми. Лизнула йому раз і другий обличчя, і Бор-
ген отямився. Сів на підлозі й дивився на шкапу, яка все
плакала над його самотністю й непристосованістю. Здава-
лося, ще мить — і вона виголосить йому промову про життя
і світ, про те, що вона також зазнала чимало лиха. Адольф
Карлович не розповів нам, що дуже розсердився на шкапу
й кинувся до неї з кулаками, але такі на нього дивилися
вологі, старечі й печальні очі, що йому раптом здалося: це
він сам смертельно напився й оглядає себе в дзеркалі. Може,
тому, несподівано злагіднів і вже не сварив тварину, а,
вийнявши з кишені грудку цукру, яку взяв собі для самот-
нього чаювання, віддав її шкапі — вона вдячно подарунок
прийняла. Тоді Адольф Карлович поплескав коня по шиї
й наказав іти за собою. Шкапа покірно пішла, Берген вивів
її надвір, а сам став на порозі. Кінь повернув до нього голо-
ву й хитнув, наче казав на добраніч, Адольф Карлович звів
на привітання руку. Дві самотні істоти розпрощалися, як
побратими, і те бачив з живих тільки я, бо, гуляючи вчора
ввечері, примітив двох гімназистів, які тягли коня на швор-
ці; керований непогамованим потягом до пізнання, став я
їхньою тінню і все, що треба мені, вистежив... Адольф Кар-
лович стояв у дверях, освітлений жовтим світлом лампи,
потім сів на сходи, поставив лампу біля себе і раптом застог-
нав, похитуючись із боку на бік,— було в тому всьому щось
щемке! Я ж не виношу жалюгідних людей, хоч історії не-
вдах так само цікавлять мене, як історії лиходіїв, але
тільки тому, що не один лиходій стає згодом невдахою. Але
є невдахи особливі — ті, котрі, наче криві каченята чи слаб-
косилі курчата, на яких зусібіч сиплеться град ударів. Хто
зна, може, те кволе й вижило б, змагаючись із природою,
але не дають йому того вчинити власні брати...

376

Я скоса зирнув на Ленсаля, дивився він на Бергена, не
приховуючи зневаги.

— Цей випадок треба серйозно розслідити,— сказав він,
і в його голосі прозвучала впевненість поліцейського чинов-
ника. Однак, незважаючи на те, було в них і щось однакове,
мені здавалося, що схожі вони поміж себе, хоч перший був
самовдоволений, а другий добродушний і розгублений.

— Винних буде суворо покарано!—сказав Ленсаль і,
гордо випроставшись, пішов через двір гімназії.

Я дивився, як він іде: поліцейський, який не став собою.
Міг би легко втрутитися й назвати тих капосників, але ні
для чого це мені...

Свого часу Ленсаль дуже був перелякався, коли дізнався,
що Микола Платонович Біляшівський іде у відставку. Він
біг тоді до губернського правління з таким спритом, наче
за ним гналася зграя псів. І він ще застав Миколу Платоно-
вича, той саме укладав папери, щоб здати управління своє-
му заступнику.

— Діла у нас з вами не вийшло,— мирно сказав'він кан-
дидату у справники.— Управління я здаю, і від мене вже
нічого не залежить.

— Тоді поверніть мені п'ятсот карбованців,— напролом
відказав Ленсаль.

— Чи ви при своєму розумі, пане! — здивувався Біля-
шівський.— Що це за шантаж? Може, вам за наклеп хо-
четься в солдати?

Ленсаль похитнувся, нерви в нього не витримали. Він
раптом заридав і кинувся Біляшівському в ноги.

— Пане милостивий!—змолився він.—У тих п'ятистах
карбованцях уся моя надія. Все це важко позичені гроші, і,
коли ви мені їх не повернете, я загинув.

Микола Платонович дивився на нього із химерним почут-
тям. Уже й тоді прокидалося в ньому те, що витворило з
нього згодом звісного у Житомирі дивака.

— Ви правду мені сказали, пане? — рівно спитав він.

— Святу, як земля! — заклявся Ленсаль і чоломкнув не
зовсім чисту підлогу губернського правління.

Тоді Микола Платонович зробився урочисто серйозний.

— Пане,— мовив він,— ви чудово знаєте, що я не брав у
вас ніяких грошей. Але з милосердя, так, так, із людського
милосердя я пожертвую вам ці п'ятсот карбованців.

— Буду вам удячний до кінця життя! —зі сльозами на
очах мовив Ленсаль.

Тоді Біляшівський відмикнув бюро й подав нещасному
кандидату в поліцейські його п'ятсот карбованців. Ленсаль

377

не довго гаявся, знаючи свою з жінкою властивість тратити
гроші, а відразу ж подався в Київ і купив за ті гроші в
правителя канцелярії учбового округу посаду інспектора
гімназії, а що посада ця була ще тоді зайнята, з огляду на
бідність, йому дали місце субінспектора університету...

Мені оповів цю історію наш учитель латинської мови
Міхневич, який недолюблював інспектора, але не знаходив
іншого способу помститися, як оповідати про нього кожному.
Ленсаль сам йому те розповів, коли вони приятелювали, але
згода їхня розбилася, як це завжди буває, через дрібницю —
Ленсаль запідозрив, що його приятель поглядає на його
дружину, і хоч це було не так, дружби ці двоє не поновили...

Заходячи в гімназію, я зіштовхнувся з гімназистом Чер-
чицьким і не втримався од спокуси подражнити його:

— Як здоров'я шкапи, мусьє?

Гімназист побілів, подивився на мене широко розплюще-
ними очима і раптом кинувся навтьоки.

— Сатана йде! — почув я за спиною голос, але міг не
озиратися: винуватець не втече від мене, а напевне одер-
жить сьогодні кола Я йшов, блаженно всміхаючись, і мило-
стиво покивував навсібіч. У цей час і налетів на мене ди-
ректор. Не знімаючи усмішки з обличчя, я вклонився і йому.

— Маєте добрий настрій? — гукнув директор, і я вирішив
за розумніше пригасити усмішку.— Не забудьте, сьогодні
педагогічна рада!

— Готувався до того цілий тиждень,— сказав я, усміха-
ючись уже як підлеглий.

— Чого б то? — не зрозумів директор

— Усі молоді вчителі,— прорік я урочисто,—мають ту
слабкість, що хочуть реформувати учбовий процес. У мене
також виникла одна ідея.

— Поганий той учитель, в кого виникають ідеї.

— Чому? — здивувався я.

— Бо від ідей до Сибіру близько, пане молодший учи-
тель! —гарикнув.

Помчався далі, а я знову засвітив на обличчі блаженну
усмішку. Сибіру не боявся, не такий я чоловік, щоб туди
потрапляти. Швидше потрапить туди оцей учитель фізики,
котрий суне мені назустріч і який, усім відомо, відзначається
не тільки вільнодумством, але й часто входить у суперечки
з нашим священноучителем, заперечуючи догмати біблії,
зокрема думку про створення світу за сім днів Він хизу-
ється, що не вірить в неприродне, і саме ця риса в ньому
найбільше мене тішить. До мене він, здається, ставиться з
повною відразою, але я не вельми вражаюся — люблю його

378

вже тим, що починаю ним цікавитися; можливо, він також
стане персонажем моєї "Чорної книги". Я помітив, що є в
людей історії відбуті, а є й такі, які ще мають статися. Це
так само, як тінь: одну людина тягне за собою, а інша, на-
впаки, веде людину; я вже не кажу про людей зовсім без-
тінних: ліс людей тим і цікавий, що й тіні в ньому живі.
сам я, на жаль, також не безтінний, а волів би, щоб ніхто ме-
не не помічав.

Заходжу в учительську кімнату, тут, як завжди, метуш-
ня, бо ось-ось має прокалатати дзвінок. Всі розбирають
журнали, перемовляються принагідним словом — стрілка
годинника повзе вперед. Борген похмуро стоїть біля вікна;

здається, він уже всім оповів історію зі шкапою і його по-
чинає гризти меланхолія. Бачу в ньому чорного звіріїка, що
прокинувся й неспокійно вовтузиться. Як наглядач, Борген
має ходити коридорами й ловити тих, хто запізнюється, а
також заглядати крізь скляні двері у класи, в яких гала-
сують. Він тягне тих, що провинились, в карцер, але жод-
ного учня не послав під різки сам. Зараз йому кортить на-
питися, і це, здається, єдине його бажання. Коли його при-
пікає, дозволяє собі зникнути зі школи й під час уроків,
хоч п'є переважно вночі в своїй кімнаті. При цьому голосно
балакає з собою, і учні давно це помітили і не минають на-
годи покепкувати. У моєму мозку блискавкою пронеслася
історія з годинником — це знову просвітлило мене, і я не
міг не заусміхатися. Вчителі позирали на мене хто з ціка-
вістю, а хто з роздратуванням.

— У вас такий вигляд,— не втерпів Ленсаль,— наче ді-
стали несподіваний спадок.

— Кожен із нас дістає колись свій спадок,— загадково
відказую і, захопивши журнал, йду з учительської кімнати,
бо внизу сторож Мина вже дзвонить. Дзвінок привішено
в дворі на рейці, сторож Мина смикає за шнурка, і звук
дзвоника такий пронизливий, що досягає й найглибших кут-
ків. Я виходжу в коридор і бачу, як біля дверей юрмляться
учні, поспішаючи сховатись у класах.

Оцей шлях, з учительської до класу, найбільше люблю.
Тіло моє мимовільно виструнчується, голова зводиться, я
ступаю неквапно, чоботи відбивають крок на лискучій фар-
бованій підлозі, на вустах у мене все та ж блаженна усміш-
ка, і я раптом здогадуюся, чому так безпричинно радію:

іду в той клас, у якому вчиться зухвалець, котрий насмі-
лився кинути в мене кличкою, витвореною від мого прізви-
ща. Я люблю цих шкільних відчайдушників, особливо коли
вони після героїчного вчинку перетворюються в курей, кот-

379

рі потрапили під дощ. Тоді вся їхня показна фронда зни-
кає, а натомість з'являється жах — звір тікає з цих малих
істот, хижий, жорстокий, якого ми, вчителі, й поставлені
витравлювати з дітей. Може, й має якусь рацію вчитель
фізики, думаю я, коли переконує, що людина — це тільки
високорозвинена тварина. Я міг би розвинути цю думку:

в людині бореться її тваринне й суспільне, тобто людське
начало. В дітях ця боротьба особливо примітна, через це і
здатні вони на безглузду жорстокість. Ми, вчителі, боремо
в них того звіра, ламаємо, вбиваємо, тобто нищимо їхню
натуральну схильність до безконтрольних учинків. Тому я
був і буду прихильником різок у школі, істина, що за би-
того двох небитих дають, надто неперехідна; треба, треба
і треба їх бити, ламати і згинати, щоб з негнучкого мамули
витворилося щось м'яке, як віск, котрий легко мняти і мож-
на ліпити належне, а точніше — запрограмоване згори.

Із цими думками заходжу в двері класу, тут збиваю
крок, бо мушу ступити до класу неодмінно з правої ноги;

відтак відраховую до кафедри одинадцять кроків і не сідаю,
а дивлюся на клас, не гасячи усмішки. Відчуваю, як холод-
на хвиля проходить по рядах, коли мій погляд пробігає по
обличчях, все ціпеніє й німіє, і в цей момент я по-особливому
звищуюся над цим тлумом, я його розпорядник і власник,
володар кожного, і той кожен чекає від мене не нагороди,
а кари. Але я не задовольняюся відчуттям переможної
зверхності над істотами, що тільки наполовину люди, а на-
по\овину ще звірі; шукаю того, кого найбільше треба лама-
ти, і мій погляд вивідчо перескакує з обличчя на обличчя.
Коли ж торкаюся зоровими променями якогось лиця, воно
біліє, зеленіє, синіє, і коли б довше протримав я погляд, то
певний був, що воно й почорніло б. Навмисне обминаю то-
го, хто має стати мені сьогодні жертвою, хай трохи потішить-
ся недоторканістю. Ну от, здається, він уже зовсім заспо-
коївся. Р-разі Мій погляд, як блискавка, падає на нього, і я
бачу, як жертва дрібно-дрібно тремтить. Обличчя зеленіє, а
зуби цокотять. Простягаю руку й пальцем, пальцем, ледь
покивуючи, виводжу відчайдуха з-за парти.

— Ви, здається, хотіли сьогодні відзначитися між това-
ришами,— кажу єлейно.— Що ж, даю вам змогу. Вивчили
урока?..

Моя жертва дивиться на мене із забобонним жахом, ніяк
не може збагнути, як я встиг так швидко довідатися про
його вибрик, і вже в цьому першому переляці вбачаю запо-
руку своєї перемоги. Вже не сміливець і не бунтар переді
мною, а щось напіврозтоптане. Вуста мої кривить зневага,

380

з них починають вихоплюватися слова, котрі, мов різка, па-
дають на жертву. Слова ці гострі й іронічні, і клас залюбки
на них реагує, клас вторує мені, знущаючись зі свого героя
так само нещадно, як це дозволяю собі робити я — їхній
заклятий, як вони вважають, супротивник. Я ж не вважаю
себе їхнім ворогом, забагато було б їм честі; зрештою, моя
місія в житті така, що не маю ставати нікому ані приятелем,
ані ворогом.

Берген — виразна мені протилежність. Він волочить за
собою крихітну тінь, яка складається з двох компонентів:

любить випити й дозволяє учням із себе кпити. Хоч він
німець, мундир на ньому висить, і на сукні весь час з'явля-
ються нові й нові плями. Єдино німецького в ньому —
схильність до точності. Зокрема вимагав, щоб учні вставали
рівно о п'ятій годині, для- чого в спільній спальні навпроти
його ліжка було поставлено шафу з годинником. Той годин-
ник вибивав час так голосно, що тільки діти могли не проки-
датися. Адольф Карлович перед сном спускався кілька ра-
зів у свою кімнату, де курив і прикладався до пляшки;

якось один із шибеників заховавсь у шафі, як козеня з ві-
домої казки. Адольф Карлович прийшов до ліжка, ступаю-
чи навшпиньки і розвівши для рівноваги руки з розчепіре-
ними пальцями,— при цьому він зачаєно сопів, бо намагав-
ся дихати тільки носом, щоб не виточувати горілчаного пе-
регару. Падав на ліжко й відразу ж починав хропти, аж
поки годинник починав бити п'ять разів. Натренований на
ці звуки, Адольф Карлович підхоплювався й будив учнів
покриком.

— Але ж, Адольфе Карловичу,— казав хтось зовсім сон-
ним голосом,— зараз ще зовсім ніч...

Адольф Карлович стояв із запаленою від нічника свіч-
кою.

— Як ніч, як ніч, коли вдарило п'ять разів! — казав
він.— Подивіться на годинника.— Він підносив свічку до
циферблата, і його очі ставали здивовано-булькаті: годин-
ник показував одинадцяту.

— Але ж я чув, що вдарило п'ять,— нетямкувато ка-
зав надзиратель, і учні змушені були гасити сміх подуш-
ками.

— Це вам приснилося, Адольфе Карловичу,— казав той-
таки невинний голос.

— Галюцинація,— підказував другий, і учні аж рохкали
від задоволення.

Так повторювалося щоночі, і щоночі Берген не помічав,
що над ним кепкують. Це його вимучило так, що перестав

381

реагувати на бій годинника і вже чекав, поки надійде із
дзвінком лакей...

Не важко помітити: діти дивовижно винахідливі, коли
треба вишукати слабкі місця у вчителя, і користуються тим
із усією часом жорстокою безоглядністю. Зрештою, гадав
я, весь світ такий: два начала в ньому — організоване, люд-
ське, й дезорганізоване, тваринне. Діти ж — це зменшене
дзеркало світу з усіма його болячками та неузгодами, су-
перечностями й бідами; може, через те мені захотілося ста-
ти саме вчителем: через зменшувальне дзеркало можна по-
бачити не одну болячку велику...

Але моя жертва й досі пріє біля дошки, даремно намагаю-
чись розповісти урока, і я скеровую свою увагу на неї. Цей
хлопець готувався, я це бачу, але замість допомогти йому,
ставлю питання так, аби більше його заплутати. Він таки за-
плутується, бо вже не відповідає, а тільки перелякано на
мене дивиться: милосердя не чекає, адже чудово зна, за які
гріхи тут мордується. Я ставлю кола й відпускаю свою жерт-
ву, блискавично переносячи погляд на клас. Мертва тиша
панує довкола, і я раптом починаю відчувати нудьгу: нуд-
но все-таки сидіти за цією кафедрою і дивитися на заляка-
них до смерті істот. Нудно бути вічним дресирувальником,
нудно навіть мститися на цих беззахисних душах — ні до
чого все це! Світ не треба пізнавати, думаю я, все відомо
про нього давно. Ми готуємо цих дітей стати коліщатками
до велетенської людської машини, якою є наша імперія, але
чи не коліщатка ми самі? Чи не механічною стаю я лялькою,
сидячи за цією кафедрою, адже те, що викладаю скерова-
ним на мене очам,— мудрість невелика. Чи не ліпше зали-
шити замість себе власну подобу, боввана, який прорече
кільканадцять потрібних речень, опитає цих телепнів, по-
ставить їм оцінки, настрахає, щось у них зламає, щось під-
несе, приноровить їх до того, щоб таки стали сліпими ко-
ліщатами. Оцей, дивлюся я на прищуватого хлопця з пацю-
чими оченятами, закінчить гімназію і стане чиновником.
його ковтне якась установа, до якої буде прив'язаний, як
раб, і ходитиме від свого дому до цієї установи, аж доки не
виплюне вона його геть на смітник. Ні, міркую я, повністю
себе тут нічого витрачати. Хай залишиться за кафедрою
тільки видима частина мого "я", невидима нехай вирушає
у світ. Хай стає чиєюсь тінню, видивляється й принюхуєть-
ся Я навіть думаю, що ідея вивищеності людини — це одна
із людських самооблуд, а коли так, ні для чого вона!

Завмираю на якийсь мент за кафедрою, глуха тиша оточує
мене; учні гадають, що я вишуковую нову жертву, насправ-

382

ді роз'єднуюся на дві істоти, видиму й невидиму; видиме —
це бовван мій, який проказує завчені й потрібні слова, не-
видиме — це суть моя. Воно вислизає у залите сонцем вік-
но, бо відчуває непомильно: там знайдеться для нього по-
жива. Там, за вікном, серед порожнього двору, стоїть, не
зважуючись виступити з нього, сумний Адольф Карло-
вич — він усе ще кволо бореться з собою. Здав чергування,
і буде вільний цілу добу. Його кличе до себе місто, але не
про те він думає. Дивиться на щось конкретно-зриме, і са-
ме це мене й зацікавило. Еге ж, вулицею плететься знайома
всім шкапа. Сумно похитує головою, крок її хиткий та роз-
битий. Здається, ритм, у якому йшла ота бездомна страд-
ниця (взимку і влітку блукає вона по вулицях), пробудив
чи й привабив Бергена. Він стрепенувся й озирнувся на вік-
на гімназії. Але самої гімназії не побачив, на її місці лежала
піщана пустеля. Злякався тієї пустелі, бо заспішив з гімна-
зійного двору геть — нічого йому тут робити! Перевалю-
вався з ноги на ногу, від чого барилкувате тіло хиталося,
ніби хитав його хміль, але це був тільки ритм, що надала
йому шкапа. В душі в нього лежало щось кисле на смак і
сіре на колір, щось таке, як непідсолоджений кисіль, через
що сині його очі покаламутніли і стали теж, як кисіль. Йому
було важко дихати, і він розстебнув мундира. Завжди ж,
коли розстібав мундира, звільнявсь у певний спосіб од шор,
в яких тримав сам себе, ніби мундир — це якась кам'яниця,
холодна й товстостінна. І він виходив із неї, адже віддатися
своїй пристрасті — це й означало вийти з мундира. Вдруге
озирнувся: кам'яний мундир стояв серед піщаної пустелі,
неймовірно побільшений, але з усіма компонентами. Той
мундир — це й була гімназія, від якої він тікав, і в ньому,
як миші, позалишалися всі оті юні варвари, які знущалися
з нього й мучили його. "Це від того,— пробурмотів,— що я
надто добрий! Не можна в цьому світі бути добрим!" Там,
попереду, на порожньому й німому шляху, побачив мету своєї
мандрівки: розчинені двері, йому здалося, що то широко
розтулена паща велетенського змія, котрий згорнувся, скру-
тивши тисячки кілець, і гіпнотизує його. Він же не має сили
йому опиратися, бо він — зелена жаба, яка покірно й при-
речено стрибає назустріч тому розхиленому роту гігант-
ського боа-констріктора, і єдина втіха для жаби — пропасти.
Адольф Карлович не вражався від того, що порівнював себе
із жабою, в цю хвилю він себе зневажав. Зневажав власну
слабку волю й приреченість — був у цьому світі сам як па-
лець. За спиною стояв застебнутий на всі ґудзики гімназія-
мундир, і він не міг повернутися туди, не звільнивши душі.

383

Шкапа вже пропала з його зору, та й не потрібна йому бу-
ла — досить того, що надала ритм. Отож рухався до відчи-
нених дверей шинку, як і вона, спазматичними ривками, раз
пришвидшуючи, а раз уповільнюючи хід. Я став тимчасовою
тінню цього нещасного: ба, навіть у своєму падінні зали-
шався він елементарний, цей Адольф Карлович. Тікаючи
від заведеного ритму гімназійного життя, він і тут ставав
механічною лялькою. Шлях його був суворо розмічений:

перші дві чарки випивав у Боруха, а наступні дві — у Хо-
лоденка. Далі йшов до заїжджого дому, в якому жив я по
приїзді, і тут випивав ще дві чарки. Але просиджував тут
довше, похитуючись і бурмочучи під ніс, після чого знову
йшов до Холоденка і знову до Боруха. Звертав на Поділ і
виходив до Кам'янки. Під Замковою горою, біля скель, ча-
сто лягав відпочити, байдуже, був дощ чи сипав сніг. Спав
рівно стільки, щоб протверезіти, взимку не більше п'ятнад-
цяти хвилин, а влітку і всю ніч. Восени — по кілька годин,
так само й весною. Ніяка застуда не бралася його, хіба
червонів більше, ніж годилося, ніс. Із розжареним носом
приходив у гімназію й зачинявсь у своїй комірчині. Могут-
нє хропіння виривалося тоді в замкову щілину, й учні да-
ремно крутилися біля тих дверей, підбираючи ключі: замок
до своєї комірчини Адольф Карлович замовив у найкращо-
го коваля міста, який працював на базарі біля Кафедраль-
ного костьолу, і той замок не міг відчинити ніхто. Навіть
диму напустити в комірчину Адольфа Карловича учні не
могли — на шпарину накидалося вічко. Шкапу ж у комір-
чину учні зуміли завести, тайкома викравши у надзирателя
ключі.

Сьогодні Адольф Карлович був трохи не такий, як завж-
ди: щось у його рухах насторожувало. Зрештою, я знав при-
чину: Берген був сумний. Можливо, той жах, що пережив
його вчора ввечері, збудив у ньому щось забуте, і він рап-
том здивувався, як опинився в цьому чужому краї, де в
нього немає жодного приятеля або родича. Можливо, між
ним і шкапою відбувся тихий діалог, і ці двоє раптом поро-
зумілися, хоч одне — тварина, а друге — вища істота, їх,
можливо, й поєднав у цей вечір той-таки сум, який і змусив
Адольфа Карловича стати тихим і загадковим. Заходячи
до Боруха, він звичайно вдаряв кулаком об стіл, на що ла-
кей Боруха чи й сам господар кидалися виконувати наказ.
Сьогодні ж він тільки сидів за столом і важко відсапувався.
На те диво виплив з кімнат сам Борух і присів біля свого
клієнта.

384

— Чи пан часом не захворіли? — допитувався він, при-
хиляючись до Адольфа Карловича.— Ой, щось пану відхо-
дить, щось йому за серце хапа! Може, пан не має зараз гро-
шей, то я почекаю, чи ж ми не свої люди? Хіба я не знаю,
що пан учитель їх мені віддасть? Хіба я йому посмію сказа-
ти "нє"?

Адольф Карлович позирнув синіми очима, сьогодні вони
й справді були каламутні.

— Дві порції! — наказав коротко.

— Зараз вам буде дві порції, чому б нє? —з полегшен-
ням зітхнув Борух.— А про гроші я у вас не питаю...

Але йому довелося сьогодні здивуватись удруге: Берген
за горілку заплатив. Але не вийшов відразу, а відкинувся
до стіни й сидів, майже погасивши очі.

— А що, коли він тут у мене помре? — сказав тихцем Бо-
рух жінці.— Матиму клопіт. Придивися за ним...

Борух мав ґешефт у місті й подався його робити, а його
вірна Рахіль почала стежити, чи не вмиратиме в шинку
Адольф Карлович. Але Берген умирати не збирався. Він
раптом устав, схитнувся, відсапнув і пішов просто на світ-
лий прямокутник дверей. Об двері він, правда, зачепився,
але не так, щоб утратити рівновагу.

У Холоденка Адольф Карлович випив свої дві порції
одним духом. Озирнувся по порожньому шинку, а тоді так
само, як у Боруха, приплющив очі й глибоко задумався.
Я незримо сидів обіч нього, роздивляючись велике, порите
зморшками обличчя Адольфа Карловича. Бакенбарди спу-
скались у нього низько, з'єднуючись із бородою, зате під-
боріддя було виголене. Пшеничні вуса вицвіли і стриміли
в безладді, а брови настовбурчилися.

— Сидиш біля мене? — спитав тихо, і я здригнувся — чи
він відчув біля себе мою присутність? Але це було надто
малоймовірно, досі жоден чоловік не помітив мене біля себе.

— Ну-ну, не всміхайся,—сказав Адольф Карлович.—
Я і без тебе знаю свого біду.

У першу хвилю я хотів тихо щезнути, але ситуація вида-
лася мені принадною. Адольф Карлович говорив до мене по-
німецькому, втомлено й безпристрасно:

— Ці розбійники скоро доведуть мене до божевілля,—
сказав він.— Наступного дня я знайшов мотузки, які ці ши-
шибеники протягували між ліжками...

Це трапилось у позаминуле чергування Адольфа Карло-
вича. Він уже заснув, двічі приклавшись перед тим до пляш-
ки, схованої у комірчині, а шибеники в цей час протягли
між ліжками у спільній кімнаті поворози й погасили нічники

385

в коридорі й покої. Після того в протилежному від ліжка
надзирателя кінці хтось закричав перелякано й дико: "Пане
вчителю! Рятуйте! Мене душать!" Учень і справді захар-
чав, ніби його душили, спросоння Адольф Карлович ки-
нувся на крик, але перечепився через повороз і гримнувся
об підлогу. Зірвався, зробив новий скок і знову загримотів
додолу. В цей час у спальні знявся неймовірний галас, зві-
дусіль полетіли подушки, зовсім засипавши надзирателя. Він
заволав, гукаючи лакея. Лакей, як завжди, не поспішав —
за цей час юрливі постаті швидко позабирали подушки, і,
коли з'явився лакей із світлом, всі мирно лежали, посопую-
чи. Тоді Адольф Карлович затрусив над головою руками
і почав лаятися, обзиваючи учнів не зовсім достойними сло-
вами.

— Ви заважаєте нам спати,— обізвався один із учнів.—
У вас галюцинації...

Сторожка тиша завмерла в кімнаті, а Берген і руки опус-
тив.

— То мені стояти чи йти? — невдоволено спитав лакей.

— Чому не горять нічники?—роздратовано накинувся
на нього Адольф Карлович.

— Ну, це діло невелике,— відказав лакей і почав засві-
чувати нічники.

— Мали б совість,— казав тим часом Адольф Карло-
вич.—Я старий, утомлений чоловік. Мали б совість!..

Його голос ламався, і всі в кімнаті зачаєно дихали, та-
муючи сміх подушками.

— Мали б совість і ви! — озвався той-таки спокійний го-
лос.— Через ваші галюцинації ми не висипляємося...

Дивну неміч відчув тоді Адольф Карлович. Добре знав,
що тільки йому зважуються учні викидати такі коники, він
же безсилий навіть покарати їх.

— Сікти вас треба! — бурмотів він, пробираючись до сво-
го ліжка.—Кістки вам треба ламати, безсердечним!..

На те хтось зойкав легенько, і вся кімната переповнюва-
лася шелестом: сміх душив гімназистів. Тоді Адольфу Кар-
ловичу вперше захотілося дико закричати, схопити першо-
го, хто втрапив би йому в руки, і... зачавити. Він ледве по-
гасив свій порив, сів, звісивши голову, і безсилі сльози по-
котилися йому по щоках.

— Все? — спитав надламаним голосом.— Може, зволите
спати?

— На добраніч, пане вчителю! — пройшов кімнатою
голос...

386

Адольф Карлович розповідав мені це швидким шепотом,
очі його при цьому бігали, а на обличчі лежала тривога.
Я сидів навпроти урочистий і поважний, повний робленого
співчуття й готовності вислухати всі скарги. Знав, що він
таки побачив мене, але не зв'язує мене з тим бовваном, кот-
рий веде зараз у гімназії уроки; він стежить за мною з хво-
робливою увагою, побоюючись, щоб і я не кпив із нього. Не
хотів, щоб хтось дивився на нього з іронією.

— А історія зі шкапою,— мовив він.— Вони почали за-
певняти мене, що то не кінь, а чорт...

Засміявся, але за мить його обличчя знову стало сер-
йозне.

— Смішно, правда? — спитав.— А знаєш, що найсміш-
ніше? Я починаю вірити, що шкапа та не чорт, ні, а якесь
відбиття мене самого у світі, чи не кумедно?

Але мені не було кумедно. Лишався серйозний і повний
уваги. Мені здалося, що я трохи легковажив раніше Адоль-
фа Карловича: не така елементарна він душа.

— Кожен, зрештою, має таке відбиття,— зашепотів ні-
мець.— У друзях, двійниках, тваринах чи рослинах, тільки
я знайшов відбиття... у цій шкапі.

Я хотів сказати, що ця його думка — лиш похідне ні-
мецької романтичної літератури, якої Адольф Карлович
начитався в юності, але Берген незадоволено скри-
вився.

— В юності я взагалі не читав ніякої літератури,— ска-
зав він і випив ще одну порцію, яку йому підніс лакей.—
Я вирішив відмовитись од служби, інакше вони мене заму-
чать. Не знаєш, чому вони в'їлися на мене?

Я хотів сказати, що світ ділиться на сильних і кволих.
Кволих усі довбуть, а сильні можуть за себе постояти.

— Не кволий я, а добрий,— смутно сказав Берген.—
Жодного з цих бешкетунів не побито з мого виказу. Жод-
ного не посадив я до карцеру...

Мені здалося, що кволий і добрий — часто одне і те ж.
Кволий не чинить зла, бо не має на те сили.

— Коли б це було так,— прошепотів Адольф Карло-
вич,— то світ вартий був би прокляття...

"А він і проклятий! — спокійно подумав я.— Хіба не ска-
зано про це в писанні?"

Тоді Адольф Карлович помахав переді мною пальцем, ні-
би пригрозив мені.

— Не хочу пускати в себе чорних думок,— сказав він.—
А чорні думки — це ти, чи не так?
На те засміявся я. Не може він знати, хто я такий!

387

Знову сидів загаданий, заплющивши очі, і Холоденко,
як і Борух, не витримав, щоб не підійти до постійного свого
відвідувача.

— Ой-вей! —сказав він.—Пане Бергене, а що вам таке?

— Сядьте зі мною, випийте, Гершку,— запропонував
Берген.

— Фе, таке кажете, пане Бергене,— скривився Холоден-
ко.— Чи б я пив ту гидоту?

— Це не гидота, Гершку, а вода спасіння,— мовив
Адольф Карлович.— Аqua vitа!

— Ха-ха І — засміявся Холоденко.— А з ким ви бесіду-
вали, пане вчителю?

— З ним! —ткнув у мій бік Адольф Карлович і раптом
підморгнув.— Ходить за мною і шпигує. Не знаєте, навіщо?

— Таке скажете, пане Бергене,— похитав головою Холо-
денко.— Хто б за вами ходив та шпигував?

— За кожним хтось ходить і шпигує,— повчально сказав
Адольф Карлович.—Ми часом самі за собою шпигуємо, а
це — теж він!

— Вам треба освіжити голову, пане Бергене,— похитав
скрушно пейсами Холоденко.— Може, дозволите відчинити
кватирку?

Тоді Адольф Карлович аж почервонів од докуки. Він
звівся, став струнко й подивився сердито, навіть гнівно.

— Все можу дозволити, пане Холоденку,— сказав він
владно,— але не те, щоб з мене сміялися. Голова в мене
чиста, як кришталь!..

— О, ваша голова!—зацмокав Холоденко.—Яка то зо-
лота голова! Ваша голова — це щось таке, що й слів не
знайду!

Адольф Карлович вийняв своє портмоне і поклав на стіл
срібну монету.

— Усе вам заплатив, як годиться, пане Герці?..

— Усе, все, пане Бергене! — підхопився Холоденко.—
Заходьте до мене, не минайте і не сердіться на мої дурні
слова!

— Гей, ти! — сказав владно мені Берген.— Чи підеш зі
мною? Та ж звісно, підеш!

Рушив, гордо випроставшись, до виходу, а я залюбки під-
корився його наказові: не було мені з ним нудно. Адольф
Карлович перечепився тільки на порозі, я люб'язно підхо-
пив його під лікоть.

— Дякую!—мовив по-німецькому.—Ти мене зараз не
кидай! Боюся, що нап'юся сьогодні до чортиків.

"Надто часто згадуєте сьогодні чортів",— подумав я.

388

— Це тому, що вони мені на душі шкребуть,— мовив він
і скерував свою ходу по Нільській до заїжджого дому, де я
колись ледве не втрапив у пожежу.

Ішов, похитуючись і розвіюючи полами розстебнутого
мундира, формений кашкет збився набік, дивився Адольф
Карлович на ноги, проміння сонця падало на передки чобіт.
Ішов і бурмотів, а я ступав нечутно поруч і наслухав, бо хо-
тів почути кожне його слово.

— Цей світ легко проклясти,— бубонів він,— а нелегко
зробити ліпшим. Я теж не зроблю його ліпшим, але нічим
йому не зашкоджу. Знаю, чого мені бракує, але це моє знан-
ня до заднього місця. Гей, ти! — повернувся до мене.— Слу-
хаєш мене? Я тобі збрехав, бо в юності таки начитався до
чорта книжок. Але то були, здається, не ті книжки, що
потрібно. Вони не лікували душі, а тривожили. Тому я й
прийшов у цей світ тривожний. Діти мене й не полюбили
через те, що я тривожний! Що за мною чорні думки хвос-
том волочаться і, хоч не пускаю їх у себе, вони біля мене
товчуться. Я такий собі: ні добрий, ні злий, і це вже також
біда.— Він раптом випустив у порох дві сльозини, і вони,
обкатавшись, затемніли перед ним чорними кульками. Сто-
яв і дивився.— Справа тут значно простіша, ніж гадаємо.
Кожен із нас, як би високо про себе не думав,— ніхто! На-
віть ти!—Він повернувся і тицьнув у мене пальцем.—
Ніх-то!

Я поблажливо всміхався. Саме так, щоб не образити його,
але й виявити свою незгоду.

— Біда в тому, що ми всі од лиця свого утікаємо. Я теж,
не думай, що так уже високо себе ставлю. А нам утікати
від нього не треба, нам шукати його варто. Бо, втікаючи від
загубленого, ми були б ідіотами, коли б сподівались у цей
спосіб загублене знайти.

Я безшелесне плив біля нього і всміхався. Тією усмішкою,
яка лежала в мене на обличчі зранку, ще в гімназії. Було
втішно слухати це самокатування. Воно тільки порожня по-
лова, яка відвіюється вітром, адже все залишається, як і
було. Адольф Карлович мудрий тільки під мухою, завтра
він знову терпітиме капості учнів і знову хотітиме напитися.
Проголошуватиме мудрі монологи, і це буде не більше, як
п'яний лепет, як б високі й світлі думки його не навідували.
Він не вписується у життя так, як більшість наших учителів,
через це й цікавий мені. Істина проста: чим догідніше вкла-
даєшся у житейське ложе, тим меншу тягнеш за собою істо-
рію. Люди ж з історіями — це білі ворони, кожен по-сво-
єму тертий життям, а може, знівечений. Ті ж, без історій,—.

389

гладенькі, як галька; життя котить через них свої хвилі і
не зрушує з місця.

Адольф Карлович тим часом підійшов до трактиру в за-
їжджому домі, він мав ще досить розважку в голові, бо
перш, ніж зайти, вийняв портмоне й перевірив, чи виста-
чить йому розплатитися. Грошей було досить, він ствердно
хитнув і переступив поріг. Відразу ж йому назустріч зве-
лася бліда, худа, горбата постать і замахала рукою: був то
мій співподорожанин Ковальський, тепер учитель пансіону
Рихлінського. Берген радісно йому закивав і вже й думати
забув про такого чемного й ненав'язливого співрозмовника,
як я.

— О, гер Ковальський, гер Ковальський, послухайте, що
ці увірвителі зі мною зробили! — заговорив Адольф Карло-
вич, вже встигнувши собі на ходу замовити пригощання.

Розповів Ковальському історію з конем, а тоді з поворо-
зами, на що його співрозмовник тільки скрушно похитував.
Вряди-годи вони зближали чарки й цокалися, розхлюпуючи
трунок.

— Так, так,— казав Ковальський.— Я вас розумію. Але
послухайте, що вам скажу...

— Ні, вислухайте мене,— гаряче говорив Борген.— Чи
можна збиткуватися над людиною? І у святого не вистачи-
ло б терпіння!

Він розповів третю історію, мені ще не відому. Після ве-
чері й молитви (це відбувалося на першому поверсі) учні
пішли на другий поверх до спальні, а Адольф Карлович за-
скочив у свою кімнату покурити і ковтнути чогось підба-
дьорливого... У цей час він і почув несамовиті крики:

— Пожежа! Горимо! Рятуйте, хто в бога вірує!

— Я мчав, ніг під собою не чуючи,— оповідав смутно
Борген.— Заскакую, а вхідні двері всі у вогні, а зі спальні —
крики про спасіння. І що б ви думали вони вчворили? По-
ставили на двері драбину, і, коли я шарпнув їх до себе, дра-
бина звалилася на мене..

Ковальський засміявся.

— Ви теж смієтеся, гер Ковальський? Значить, ви сьо-
годні не співчуваєте мені? Тоді я піду геть, гер Коваль-
ський! Хіба ви не бачите, що я захмелений, аж світ мені
в очах крутиться. А раз так, не ображайте мене хоч ви...

Він смутно подивився у вікно і раптом побачив: там, за
вікном, пожежа. Палає жовтим полум'ям дерево, тріпотить,
труситься — золоті листки задзвонили. Він подумав: а мо-
же, й справді в нього галюцинації. Може, діти ні в чому не
винуваті, а він тільки напасті їм приписує? Але ні! Він тоді

390

відкинув драбину, а вони, мерзотники, ще й шворку пере-
тягнули, і він погримів.

— Смійтеся, гер Ковальський,—повернув він очі до
приятеля,— я вдруге погримів.

Але Ковальський уже не сміявся, сидів так само блідий і
так само смутний, а рука його, що лежала на столі, була
синювата.

— А ви чому зараз не в пансіоні? — спитав Берген.

— Людині з моїми вадами,— сказав смутно Коваль-
ський,— не можна викладати ані в гімназії, ні в пансіоні.

— З чого ж тоді хліб їстимете?

— Я не певен,— так само смутно відрік Ковальський,—
що мені його потрібно їсти... Розкажіть ліпше, як закінчи-
лася та історія з вогнем.

— Поки я гасив вогонь, а горіли портьєри на дверях,
крики стихли, стало тихо й темно.

— Як у романі зі щасливим кінцем,— озвався Коваль-
ський.

Він, Берген, наробив крику, прибіг лакей, проте всі мир-
но спали, тільки пахло горілим.

— Вони знову почали казати, що це галюцинації...

— Покиньте службу надзирателя,— серйозно сказав Ко-
вальський.

— А куди піду?

— Викладайте німецьку мову. Адже добре її знаєте?

— Чи знаю я німецьку мову? —здивувався Берген.

— Ну, звісно, ви ж німець. Там ви хоч колами відвоює-
теся. Огородите себе, пане Бергене, колами від світу, як
Робінзон Крузо. А потім виявите, що хижих звірів на остро-
ві немає.

— У вас чорний гумор, гер Ковальський,— сказав Бор-
ген.— Чи не відчуваєте, що біля нас сидить хтось третій?

— Відчуваю,— сказав Ковальський.— Це наша невлаш-
тованість у цьому світі.

— О так, так,— захитав головою Берген.— Ви мудро й
точно висловилися. Давайте за те вип'ємо.

Вони випили. Дивились один на одного і співчували.

— Ви вже вконтентовані? — спитав Ковальський по-
шепки.

— До чортиків,— відповів так само пошепки Борген.—
А ви?

— Я ніколи не буваю п'яний, пане Бергене. Я буваю од
випивки тільки смутний. Чим більше п'ю, тим більш смут-
нішаю. Тоді світ мені бачиться догори ногами.

— Це він бачиться вам нормально, гер Ковальський.

391

Горбань засміявся, але силувано.

— Цього разу не з вас сміюся, пане Бергене, а з вашого до-
тепу,— чемно зауважив він.— Мило ми з вами побалакали.

— Хочете йти?—спитав Адольф Карлович зовсім
серйозно.— Але куди?

— Недалеко, пане Бергене,— сказав Ковальський і звів-
ся.— На той світ...

Я здригнувся. Обличчя в Ковальського було синє. Він
поправив на грудях крават, узяв капелюха й обережно на-
клав його на голову. Очі його блищали, а вуста були під-
тиснуті.

— Мені сміятися з вашого дотепу чи плакати? — спитав
Борген.

— Ні те, ні друге,— спокійно відказав Ковальський.—
Я сьогодні дійшов до вирішальної і зовсім не дурної думки.
Людина не може жити сама. Коли в неї є родина чи хоч би
родичі, вона має повернутися до них. Коли ж її родичі в мо-
гилі, вона має повернутися до тих могил. Правильно я ска-
зав?

— Цілком,— сказав Борген, ледве повертаючи язиком.—
А коли немає ні того, ні другого?

— Знайдіть такого ж самотнього, як ви, і, коли він не
заперечуватиме, назвіть його братом.. Здорові будьте,
Адольфе Карловичу!

— Ви справді на той світ? — спитав Борген, нетямкувато
викруглюючи очі.

— І не ближче,— відповів із усмішкою Ковальський.—
І знаєте, що вам при відході скажу. Я пишаюся, що мав та-
кого приятеля, як ви[

Випрямився, наскільки міг, і легкою ходою пішов із трак-
тиру, ніби виходив із найвишуканішого палацу. Борген ди-
вився вслід широко розплющеними очима, жах промайнув
по його обличчі.

— Гей, ти! — тихо гукнув.— Ти ще біля мене?
Але мені не хотілося відповідати. Я заплющив очі, а від-
так став двічі невидимий. Знав, не бачить він мене, та й не
потрібно вже це йому: що може додати до своєї історії?
Було очевидно: страх у його душі також не марниця. Може,
це те, що врятує його, бо тільки через страх перестане за-
непадати, тобто стана, як галька, обмита течією,—сірою
тінню зробиться, нікому не цікавою й не потрібною.

Але він ще не хотів здаватися. Зібрав зі столу шматки
хліба і засунув їх до кишені. Тоді гукнув лакея і розплатив-
ся Почав з натугою підводитися з-за столу, спираючись ру-
ками об залиті трунком дошки, і від цього рипіли йому м'я-

392

зи й кістки. Стояв якийсь час, а тоді повільно почав розвер-
татися. Став, щоб бачити вихід, і знайшов його, залитий
неспокійним осіннім світлом, хиткий і каламутний. Рушив,
намагаючись не хитатися, і тіло в нього було дерев'яне. Очі
стали олив'яні, а на вуста наповз зніяковілий усміх. Не хо-
тів, щоб хтось бачив його оп'яніння, і через те ще більше
здавався п'яний. Ішов до виходу помаленечку, ніби мав
хтозна-скільки часу. Сонце засліпило його, і він повернув
до нього обличчя.

— А вже осінь,— сказав він мені, бо я змушений був
підтримати його, щоб не перечепився через поріг.— Так
швидко прийшла. Не зогледівся...

"Життя теж так проходить,— подумав я — Особливо ко-
ли воно так марнується!"

— Як ти гадаєш, я пропащий? — спитав Адольф Кар-
лович.

"Пропащий той, хто вже нічого не сподівається",— по-
думав я.

— Правильно,— відказав Борген.— А я ще сподіваюся.
Ну, хоч би зустріти ту шкапу...
Я дивився на нього з усмішечкою.

— Рушили? —спитав він і таки рушив. Дерев'яною, хит-
кою ходою.— Ти даремне всміхаєшся,— пробурмотів.— Чув,
що сказав Ковальський? Треба мені знайти такого ж самот-
нього, як сам. А що, він справді пішов на той світ?

Я розвів руками: хто зна! Може, тільки жартував?

— Я теж так подумав: жартує. А ти віриш у чудеса?
Я непевно рухнув бровами.

— А я вірю. Он глянь!—Він раптом спинився й при-
нюхався.

Перед нами лежала залита осіннім сонцем вулиця, їхали
екіпажі, вози й коляски. Ходили люди. Одежу мали тільки
білу й чорну, а може, це тільки так вдалося. Борген стояв і
втягував повітря, ніздрі, з яких вилазило руде волосся, во-
рушилися, а очі були приплющені, хоч я знав: він пильно
озирає вулицю. У цей час у повітрі щось здригнулося, яіби
голуба брила простору розкололася: по хіднику, заточую-
чись і киваючи головою, ішла шкапа.

— Онде він, мій брат безіменний,— сказав Адольф Кар-
лович і, ледве пересуваючи ногами, пішов шкапі назустріч.
Вони ступали одне до одного, керовані несвідомим, але й
нездоланним потягом. Шкапа витягла шию і стригла вуха-
ми, й Адольф Карлович з присвистом утягував у себе по-
вітря. Зрештою, поспішив назустріч, але чудний то був по-
спіх, нога чіплялася за ногу. Так само незграбно поспипила

393

до нього шкапа, наче також упилася. Я стояв заворожений:

таку сцену ліпше спостерігати звіддалік. На обличчі в мене
тремтіла всмішка, а очі мружилися. Листя навколо палало —
велика пожежа запалила землю. Сонце лило море негарячо-
го світла, а може, те світло точилося од листя, яке спалюва-
лося. Я знав: триватиме це недовго. Ще кілька днів — і все
потуманіє, втихомириться й упокориться. Можливо, й
Адольф Карлович опам'ятається й не чинитиме безумств.
У нього стане сили послухатися Ковальського, і він застіб-
не на мундирі всі ґудзики. Заходитиме в клас, тримаючи
під пахвою журнала,— на нього зі страхом дивитиметься два
десятки очей. Ставитиме коли, а одчайдушних гнатиме в
карцер і під різки.

Адольфу Карловичу також здалося, що все навколо па-
лає. Хиталися вогняні дерева, з калюж пострілювали жов-
ті списи, а вгорі, серед неба, виростало із сіро-срібної хмари
і розкидало навсібіч золоті пагони золоте око. Вони вже були
близько одне від одного: покинута всіма стара шкапа і чоло-
вік без роду й племені. Кінська голова розбухала в очах
Адольфа Карловича — потяглася до нього пухкими мокри-
ми губами, щоб поцілувати його у вуста: вона не була про-
ти, щоб Берген назвав її братом. Очі її плакали від звору-
шення, бо не сподівалася такого щастя — ось він, сокровен-
ний момент.

Але з Адольфом Карловичем щось приключилося. Ди-
вився на шкапу широко розверстими очима — жах промай-
нув по його обличчі. Озирнувся навдокіл, а тоді замахав
руками.

— Геть! — скрикнув обриджено.— Пшла, чортяка!
Шкапа опустила голову й затремтіла. Сахнулася убік,
аж ударилася об паркан.

— Чортяка!—прошипів Берген і звів руку, ніби хотів
ударити нещасну тварину...

У той-таки день, під вечір, у дворі пансіону Рихлінського
на кам'яній бруківці було знайдене тіло приватного вчителя
Володимира Ковальського, який викинувся з вікна третього
поверху. Він помер одразу ж, але при огляді на тілі великих
травм не було. Після анатомування виявили, що всередині
в Ковальського все згоріло від сірчаної кислоти. Єпископ
Фіалковський спершу заборонив ховати Ковальського за
християнським обрядом, але наступного дня раптом дозво-
лив похорони. У процесії брала участь половина міста, бо
для більшості ця смерть була загадкова й викликала без-
ліч пересудів. Ще вдень, того-таки дня, Ковальського ба-

394

чили на католицькому цвинтарі, де він довго гуляв, чита-
ючи написи на надгробках. Дехто казав, що в його кімнату
пробралися кинджальники, отруїли його й викинули надвір,
але ніхто не чув ніякого шуму. Адольф Карлович на похо-
рони не пішов, так само нічого не звістив він поліції, яка
розпитувалася про розмову, яку він вів у трактирі з Коваль-
ським. Ця історія дивним чином уплинула на долю Берге-
на, бо учні, почувши, що їхній наглядач має якесь відношен-
ня до загадкової смерті, почали дивитися на Адольфа Кар-
ловича з належною пошаною. На похоронах була музика і
стільки провожатих, ніби ховали не зубожілого вчителя,
а принаймні губернатора. Навіть мертвий. Ковальський
зберіг загадковий вираз на обличчі, і це сприяло тому, що
про нього згадували в різних кінцях міста ще з тиждень.
Я на похоронах був і навіть просльозився, бо нечасто ви-
падає побачити щось урочисте й небуденне, а окрім того,
щось мене і за серце ущипнуло. Я не надав тому великого
значення, хоч почуття це було, здається, справжнє.

РОЗДІЛ VII

На педагогічній раді я не втримався, щоб не викласти
своїх думок, котрі, як я пожартував перед директором,
могли б реформувати учбовий процес. Насправді реформа-
тором я ніколи не збирався ставати — в наші, та чи тільки
в наші, часи це річ досить небезпечна. Але тоді щось на
мене найшло, і я виліз зі своїм проектом, як Пилип з ко-
нопель.

Педагогічна рада в нашій гімназії існувала не для теоре-
тичних міркувань учителів, а була місцем легальних доно-
сів не тільки учителів на учнів, але й на колег. Головний
суддя — наш директор — розв'язував усе саморуч, і ніхто
ніколи його рішень не оскаржував. Більшість учителів си-
діла на тих радах, набравши в рот води, і це була, здається,
найдогідніша позиція. Стати Пилипом з конопель приму-
сило мене обличчя вчителя фізики Кулаківського, було во-
но самовпевнене й бундючне, цей чоловік увіч виказував по-
горду не тільки до всього зібрання, але й до самого арбітра.
Той його вираз виникав через уміння по особливому скрив-
лювати рота і дивитися із самовпевненим прижмурцем. За-
кинути йому щось у поведінці ми не могли, але поглядали
на нього, особливо я і законоучитель, не без роздратуван-
ня. Мене спершу це тішило, але незабаром я помітив, що
дратуюся по-справжньому. Це рідко зі мною трапляється,

395

бо навчився не тільки володіти собою, але й сам волів диви-
тися на світ так, як хотів Кулаківський: в нього це була
якість позверхньо-позірна, а у мене внутрішньо-притаманна.
Даремно кажуть, що подібне до подібного веде бог, часом
подібне буває супротивніше протилежному. Отож, кажу,
фізіономія Кулаківського несподівано мене роздратувала, а
коли це трапляється, в мене на хребті починає терпнути
шкіра. Саме тому я не втримався і заговорив про речі, які
мені, молодшому вчителю, не годилося б висловлювати так
самовпевнено.

— Наша каральна система,— сказав я,— тобто система
різок — річ педагогічне повновартісна і дає, як кожен знає,
немалі результати. Я не є і ніколи не буду проти різок, бо
це б значило бути нерозумним, недалекоглядним і піддава-
ти себе під небезпеку стати жертвою розгнузданої злочин-
ності учнів...

Директор слухав мене, звузивши очі, й похитував у знак
згоди головою, водночас я відчував його насторожене нетер-
піння. Але язик мій уже пустився берега.

— Однак наша система покарання хаотично-нерегламен-
тована, я б запропонував виробити правила, своєрідну так-
су покарань, щоб кожен учень знав певне законодавство,
розкладене на параграфи, і відав, скільки різок і за що має
одержати. Я сам готовий скласти такі таблиці, і учень, про-
винившись, міг би знайти опис свого переступу у відповід-
ній графі. Це не тільки посіє добророзсудливий страх, але й
розвиватиме почуття законності. Через це учень знатиме,
що не вчитель його карає, а закон, і в нього не виникатиме
супроти вчителя негативних емоцій. Я сказав усе.

У директорському кабінеті, де ми зібралися, зависла ти-
ша. Законоучитель розкрив здивовано й захоплено рота,
Кулаківський зирнув на мене з презирством, Ленсаль іро-
нічно всміхнувся. Директорове обличчя стало як кам'яна
маска.

— Можливо, ви сказали щось розумне, пане Сатанов-
ський,— мовив він крижаним голосом.— Але, по-перше,
жодна гімназія не має права встановлювати своїх власних
порядків, вони єдино загальновживані у всій імперії, і не
знизу їх витворюють, а згори — ті, що стоять над нами.
Нам же не належить не тільки критикувати існуючий лад,
а й висувати навзамін якісь міражні проекти; нам годиться
твердо й неухильно виконувати всі прислані нам інструкції,
не висуваючи надмірно власної псевдоглибокодумності. Ви
зрозуміли, пане Сатановський? Наша місія не обміркову-
вати, а улягати, і чим точніше й грунтовніше ми це чинити-

396

мемо, тим краще й похвальніше виконуватимемо свій су-
спільний обов'язок служити государю й державі. Наше зав-
дання — запроваджувати в дитячі серця дух послуху, а про
більше й мріяти не годиться. Сідниця учня ліпше зрозуміє
всі закони, ніж голова,— пожартував він, і між учителів
прошелестів схвальний смішець.— По-друге, ваша ідея мо-
же стати призвідницею бунту, і хто зна, чи не приведе до
падіння авторитету учителя, коли він раптом не вкладеться
у ваші приписи й параграфи.

Останню фразу він сказав з убивчою іронією, і сміх про-
ввучав у кабінеті зовсім виразно, підтверджуючи ці дирек-
торські, я б сказав, небезрозумні, слова. Я швидко окинув
поглядом моїх колег і побачив, що в одного з них, учителя
латини Міхневича, гарячкове поблискують очі.

Я спершу подумав, що мої слова запали йому в серце,
але, придивившись пильніше, збагнув, що він простісінько
радіє з моєї поразки, як і всі інші. Зрозумівши це, я, за
своїм звичаєм, відчув не уразу, а задоволення, марнослав-
ство — почуття для мене чуже.

— Повністю визнаю за вами рацію, пане директоре,— схи-
лився я у чемному поклоні, стаючи знову тим, чим були всі
інші, тобто нічим. Зрештою, ніякого вільнодумства в моїй
пропозиції не було, і ніхто не подивився на мене з підозрою,
навіть Траутфеттер.

Цю історію можна було б і не записувати, коли б не учи-
тель фізики Кулаківський. На його обличчі після моєї капі-
туляції засвітилася така непогамована радість, що я трохи
розгубився: те, що відчуваю втіху від інших я — річ одна,
а зовсім інше, коли хтось кпить із мене. Тоді я стаю непро-
никне холодний та гострий, учнів немилосердно шлю в кар-
цер, силою волі встановлюючи свій авторитет; між колег
тримаю його вже тим, що веду відлюдницьке життя, див-
лячись на всіх трохи звисока, а часом сходячи до позірно
люб'язної прихильності, що людям неодмінно подобається.
Окрім того, я ні з ким не задираюся і користуюся, таким
чином, славою тишка, про якого всі знають, що пальця йо-
му до рота совати не годиться. Отже, я нікому не стаю по-
перек дороги, водночас виразно даючи знати, що зневажати
себе не дозволю, і ця позиція при моєму становищі найроз-
важливіша. Саме тому мене кольнуло, коли я уздрів відвер-
ту до себе зневагу від Кулаківського, і бажання помститися
ворухнулось у мені. Я рідко користуюся своїми здатностя-
ми для пустопорожньої гри, але тут обійтися годі було, я
вирішив у певний спосіб збити йому пиху і змушений був
узяти активнішу участь у його житті, зігравши на його еле-

397

ментарній упевненості, що він аж нітрохи не вірить у над-
природню силу. Я пішов на такий чин не без застережень,
бо куди приємніше звідувати події, не беручи в них участі
більшої, як спостерігач. Тут же був зачеплений мій гонор,
і після глибшого розмислу, я зважився додати до колекції
житейських історій ще й цю, витворену з моєю безпосереді
ньою участю, тобто вирішив стати нечистою силою.

Кулаківський жив у двох великих кімнатах у старому,
обшитому дошками будинку, половину якого було вже напів-
зруйновано. Щоб зайти до нього, треба було вступиги в
темний коридор, з якого підіймалися залізні сходи до неве-
личкого передухіддя перед дверима. Внизу жила молода
вдова з трьома дітьми, яка утримувала себе тим, що пекла
пиріжки з м'ясом і продавала їх гімназистам,—колись во-
на знала ліпші часи і, незважаючи на таке просте заняття,
трималася не без гідності. В неї в плиті постійно горів во-
гонь, і дим часто підіймався по сходах і заповзав у двері
Кулаківського. Часом це його дратувало, і він, вискакуючи
на сходи, вживав щодо вдови далеко не компліментарні сло-
ва. Вдова відповідала тим самим, а інколи вдавала із себе
глуху й німу, і я виснував з цього факту, що вчитель фізи-
ки тільки вдає із себе незворушно-мудрого — це в моєму
замислі могло зіграти роль не останню. Друге, про що я до-
відався: в Кулаківського служив лакеєм хлопчик років три-
надцяти, був він зляканий і затурканий і відзначався над-
мірною побожністю, через що навішав над ліжком хрести-
ків (був він католиком) і всіляких картинок зі святими. Ку-
лаківського, як невіру, це часто дратувало, він не раз обсмі-
ював цю пристрасть у лакея, а одного разу мені вдалося
доглянути, як він лаяв свого слугу і навіть, на превеликий
жах хлопця, позривав усі його картинки. Наступного дня
хлопчик знову повісив їх над ліжком, а деякі зімнуті вигла-
дила йому праскою згадана вдова, зі старшим сином якої
він товаришував, за що не раз діставав у винагороду пи-
ріжка. Ясна річ, що лакейчук був особою вкрай забобонною
і міг злякатися власної тіні не тільки тоді, коли плоттю його
тіні опанує хтось такий, як я. Я дослідив, що побіч кімна-
ти Кулаківського, якраз за глухими стінами, були порожні
кімнати зруйнованої частини будинку, в яких ніхто не жив,
вікна й двері там було забито дошками. Все це я взяв до
уваги, розігруючи свою історію, яку збираюся детально тут
записати, бо вона, як мені здається, може посвідчити про
забобонну в суті своїй натуру людську. При цьому я не
бажав своєму противенцю ні втрат у здоров'ї, ні у майні —
просто він мав стати на певний час посміховиськом, а що

398

був він людиною гордою, то навряд чи після того затри-
мався б у нашій гімназії. Це й мало б стати конечним ре-
зультатом моєї невеликої помсти.

Отож увечері, знаючи, що Кулаківський сидить у колі
приятелів і ріжеться в карти з таким запалом, що забуває
про цілий світ, я, маючи таку ж одежу, як і він, і бувши
одного з ним зросту, загорнувсь у плащ, і рушив до вище-
описаного будинку. Ішов по залізних сходах, немилосердно
гупаючи, як чинив це й Кулаківський, ще й хрипко покаш-
лював при тому. Голоси я вмів імітувати з особливим умін-
ням, тож закричав і загрюкав у двері зовсім так, як щодня
це чинив учи гель фізики. В квартирі обізвався тонкий го-
лосок, який питав мене, хто я такий.

— Ти що, лоботрясе, не впізнав мене, свого пана! — за-
горлав я п'яним голосом.— Ану відчиняй, бо я з тебе шку-
ру спущу!

Ці, гідні інтелігентної людини, слова були своєрідним па-
ролем між господарем і слугою, тож миттю дзвякнула за-
щібка, і я побачив освітлене свічкою тремтливе, переляка-
не створіння.

Я рушив просто на нього, не даючи йому пильніше при-
дивитися до мене і вирвав йому з рук свічку. Хлопець зля-
кано відскочив, а я, голосно сопучи й бурмочучи під ніс
прокльони, подався у спальню Кулаківського.

— Чай будете пити, пане? —тоненько спитав у мене за
спиною хлопець.

— Удавися ти своїм чаєм!—буркнув я голосом Кула-
ківського, і ці мої слова не були йому в дивину, так завжди
вів себе вчи гель фізики, програвшись у карти. Хлопчик че-
рез те безшумно шмигнув у темну кімнату, де глав ліжко

У спальні я випив склянку води, яку неодмінно хлопець
ставив на нічний столик і, натягши халата, почав блукати
по кімнаті, гупаючи чобітьми. Водночас я відчував зачаєне
дихання лакея — той все ще сидів у темній кімнаті, готовий
прискочити до пана на першу його вимогу. Він знав, що в
хвилини роздратування господаря гнівити не можна, бо за-
бував тоді гуманні приписи, за які пезмінно агітував у гім-
назії, і грозився розбити хлопця "на м'ясо". Я ходив довго,
даючи час лакею заспокоїтися, а коли відчув, що він почи-
нає дрімати, гукнув його стягти мені чоботи. Сів так, щоб
світло падало мені в спину, і виставив ногу. Хлопець вправ-
но постягував мені чоботи, і я з лайкою відіслав його геть.
Лакейчук безшумно зник, а я, розкидавши постіль, ліг у
ліжко, викурив сигару Кулаківського, розгорнув книгу, а
коли в сусідній кімнаті затихло вовтузіння лакейчука, щез,

399

як це умів робити, залишивши виразні сліди свого перебу-
вання: свічку, зімнуту постіль, розгорнуту книгу і дим від
сигари. Це було зроблено вчасно, бо Кулаківський сьогодні
й справді програвся і вже ступав на залізні сходи, немило-
сердно тупаючи. Мала розігратися досить утішна сцена, і
я із задоволенням послав своє невидиме єство услід за осо-
бою, яка принципово не вірила в надприродну силу.

Він загрюкав у двері, але не закричав — в цьому місці
я зімітував його не зовсім точно. Глуха тиша відповіла на
його гримання, тоді Кулаківській застукав і закричав, вже
нічим не відрізняючись від моєї імітації. В дверні щілини
полилося світло, і несміливий голосок запитав, хто це та-
кий.

— Ти що, чортовий вилупку, не впізнав мене, свого
пана? —загорлав Кулаківський п'яним голосом.—Ану, від-
чиняй, бо я з тебе шкуру спущу!

Все було так само, як чинив я, тільки я назвав хлопця
лоботрясом, а він "чортовим вилупком", що, коли подума-
ти, далеко не відстоїть одне від одного.

— Мій пан,— продзвенів за дверима голосок,— удома,
він нікого не велить вночі пускати в квартиру.

На те Кулаківський затупотів ногами і почав лаятися так
грубо й непристойно, що я мимоволі звів брови, адже в гім-
назії Кулаківський вдавав із себе людину ґречну, освічену
й інтелігентну. Більше того: розважливу і врівноважену,
очевидно, щоб тримати таку личину, він і мусив ставати
удома чимось протилежним.

— Не лайтеся, пане!—сказав хлопець.—Ось я зараз
піду й розбуджу пана, нехай вам посвідчить, що я кажу
правду...

Щілини в дверях почали світитися слабкіше, очевидно,
хлопець пішов у кімнати, зрештою, світло пропало зовсім,
але за хвилину почувся тупіт, двері розчинилися, і хлопець,
уже без свічки, вилетів звідти з жахливим криком. Він,
певне, спіткнувся на порозі, бо зойкнув і звалився Кулаків-
ському під ноги без пам'яті. Вчитель фізики розгубився.

— Гей, ти, що там таке? — сказав він знічено.— Ану
вставай!

Але хлопець і не подумав вставати, Кулаківський схи-
лився над ним, а переконавшись, що він непритомний, при-
свиснув і кинувся в розчинені двері. За хвилину він ви-
йшов із квартою води і почав, набираючи її в рота, фур-
кати на хлопчика, ставши для цього на коліна.

— Ну ти, дурний! —сказав він.—Та ж не бійся. Чи ти
дурману наївся, чи клепки в тебе закрутилися? Вставай,

400

вставай, вставай, я тобі кажу! Хіба не бачиш: це я — твій
пан! Вставай, вилупку! —Він навіть турнув малого під бік.

Кулаківський вернувся додому підхмелений і поширював
від себе такі запахи, що мені, непитущому, аж у голові на-
морочилося. Хлопчак, зрештою, опритомнів, очевидно, не
так від води, якою на нього бризкано, як од нестерпного
сивушного духу.

— Ой пане! — сказав він, сідаючи.— Таке тут сталося.

— Що ж тут сталося? — спитав Кулаківський, не зво-
дячись із колін.

З квартири в розчинені двері падав слабкий відсвіт від
запаленої свічки, і в цьому міражному й хиткому сутінку
постаті Кулаківського та хлопця були лахматі й безтінні.
Схвильований голосок оповідав панові про пригоду, що сьо-
годні додому являвся не один Кулаківський, а два, що той,
перший, Кулаківський говорив пайовим голосом, випив
склянку води, перевдягся у халат, а коли погуляв по кім-
наті так, як любите гуляти ви, пане, наказав скинути чо-
боти, і він, лакейчук, те вчинив, от пропасти йому на цьому
місці! А тепер ви, пане, знову стукаєте, хоч я добре знаю,
говорив лакей, що ви лягли в ліжко, засвітили свічку й чи-
тали, і такий на нього, лакейчука, жах напав, що й досі його
всього трусить.

— Ти що, не впізнав мого голосу? —суворо спитав Ку-
лаківський.

— Через це й страх мене взяв, що пізнав. І того разу
впізнав. Побіг до вас, бо ви були в ліжку, щоб спитатися,
чи пускати вас, але вас у ліжку вже не було, а голос з-за
дверей усе-таки ваш, ну я й перелякався, аж душі в мене
нема.

— То це перед тобою я чи не я? — сердито спитав Кула-
ківський.

— Не знаю, що й подумати. До того ви також були ви,
то я й пішов спитати вас, чи вас пускати, але вас у ліжку
вже не було, бо опинилися вже за дверима. А постіль, мо-
жете самі глянути, зім'ята, і книга розгорнута, і свічка ваша
горить.

Кулаківський нарешті звівся з колін і став у меркітли-
вому блідому світлі величезний і грубезний, наче виріс і по-
ширшав удвічі.

— Я так злякався,— жебонів хлопчак,— що й досі не
можу втямити, як ви вийшли і хто за вами зачинив двері.

— Ти набитий дурень! — сказав Кулаківський сердито.—
Тобі наснилося казна-що, от ти й коверзуєш...

401

— Наснилося? Мені? — здивовано спитав хлопець і звів-
ся й собі, ставши вдвічі вищим та ширшим.

— І не інакше,— вже спокійно сказав Кулаківський.—
Валявся на моєму ліжку і возився з моєю книгою.

— Ох, пане! — видихнув хлопець.— Я можу побожити-
ся, а коли хочете, на євангелії поклянусь, що ані крихти не
брешу, А книга ваша мені нащо, коли в ній малюнків нема
і читати я не вмію.

— А все-таки знаєш, що в ній малюнків нема! Іди в хату,
баламуте!

Кулаківський говорив уже з посмішкою, але від мене не
сховалося, що він все-таки трохи стурбований розповіддю
хлопця.

— Знаєте, що я подумав, пане,— голосним шепотом ска-
зав той.— Чи не кара це нам за те, що ви мої образки зі сті-
ни позривали?

— Зачини губу, бовдуре! — гримнув Кулаківський і
штовхнув хлопця в квартиру. За мить двері гримнули, стру-
шуючи дерев'яну стіну, аж затремтіли з легким стогоном
металеві сходи, і в домі зависла глибока тиша. Тоді без-
шумно відчинилися двері внизу, де жила вдова і ко\о яких
невидно я стояв,— на порозі з'явилася жіноча постать. Три-
мала в руці свічку, і я побачив, що очі и радісно, аж щас-
ливо, засвітилися.

— Вже б'є тебе лиха година, чортяко! — проказала крізь
зуби жінка — Все це за мої сльози вдовині!

Я простяг невидну руку і затис у долоні вогник свічки.
Стало темно.

— Ой, що це! — зойкнула вдова, але в цей час на неї
війнуло з відчинених дверей, і вона зрозуміла, що свічку
загасив вітер. Тоді вона щільно причинила вхідні двері
і раптом помахала кулаком у напрямі квартири Кулаків-
ського.

— Карай його, боже, карай!—зашепотіла палко.—Ка-
рай його, харцизяку, бо це не людина, а сатана!..

Ця сцена втішила мене так, що сльози замилування ви-
билися на очі: щось було в тій жіночій зненависті наївно-
первозданне. Тут, у цьому домі, вже відбувалася якась істо-
рія, учасниками якої були Кулаківський і ця жінка, але мені
резонно здалося, що не буде вона цікава: дрібні сусідські
незлагоди, які набирають космічних розмірів, бо для участі
в них запрошуються вишні сили. Як недалеко відійшли люди
від свого елементарного марновірства і які вони ще діти
перед лицем матінки нашої природи! В цьому їхнє нещастя
і їхнє спасіння; нещастя, бо ходять заблукані та сліпі, і знан-

402

ня їхнє — що мацання палицею дороги. Вони й лихі через
те, що безрозсудні і не можуть покласти виразних меж між
добром та злом. Спасіння ж їхнє в тому, що вони отакі зво-
рушливо-наївні, а через це й безпомічні. Безпомічність ро-
бить людину невпевненою, а раз так, вона починає мисли-
ти. Важко сказати, до чого людина домислиться в цьому
світі — не скажу того навіть я зі своєю здатністю прозира-
ти в майбутнє.

І все-таки є в глибині душі моєї щось інше. Воно часом
пробуджується, і тоді я немовби враження від гарного сну
зазнаю. Сну вже не згадати, але він напевне був. Оце "інше"
я називаю "третім" у душі моїй, і саме воно не дає мені
втішатися з людської глупоти й слабкості на повну силу.
Це третє — присутність у мені мого дивака батька, про що
я вже зазначав у цьому писанні. Адже я також людина,
хоч, може, й не зовсім звичайна. Через це й мені треба осте-
рігатися, щоб і зі мною не сталося, як із тим Біляшівським,
який після змагання з генерал-губернатором так нагло змі-
нився. Але я не хочу думати про нього зараз, про нього
я ще писатиму. Зараз мій інтерес тут, біля вчителя фізики
Кулаківського, людини, яка й досі не вірить ні в що надпри-
родне...

Наступного вечора на слізне прохання хлопця Кулаків-
ський згодився, добряче вишпетивши малого за його дурний
страх, не йти грати в карти, До цього примусила й немало-
важна обставина — не міг уже програвати; коли б це тра-
пилося, бюджет Кулаківського був би підірваний до такої
Міри, що він змушений був би жити наборг. Учитель фізи-
ки недаремно викладав точну науку: із платні він виділяв
чітко визначену суму, яку міг ставити на карти. Коли ви-
гравав, участь у грі затягувалася, а за програшу він добро-
розумно відступав. Здається, саме таке вміння рівноважити
власний бюджет і давало йому змогу ставитися погордливо
до колег. Він згодився задовольнити бажання власного слу-
ги, вважаючи, що вбиває тим двох зайців, а шпетив лакей-
чука більше для годиться і для заспокоєння власного сум-
ління. Засидівся до глибокої ночі, смакуючи незвичайні при-
годи "Бурсака" Наріжного, і вже повіки його почали солод-
ко клеїтися, коли в спальню ввірвався зляканий хлопець.
Був білий, як стіна, очі вирячені, а рот безтямно розтуле-
ний. В цей мент хтось лунко застукав у двері.

— Чуєте, пане?—ледве проячав хлопець.—Ви знову
ломитесь у двері.

Кулаківський притьма кинувсь у передпокій, і волосі я
його мимоволі стало сторчака — почув він свій-таки голос.

403

— Ти що, чортовий вилупку, не пізнав свого пана?! —
кричав тон.— Відчиняй зараз же, бо я розтовчу тебе на
м ясо!

Кулаківський розтулив рота, але слова вийшли з нього
кострубаті, хрипкі й спотворені.

— Ідіть геть! — вигукнув він.— Я сам удома й нікого не-
знайомого в квартиру не пускаю...

— Ти, зараза!—закричав за дверима голос.—Підроб-
люєшся під мене й робиш з мене дурня? Постривай, я за-
раз виламаю двері...

Двері й справді затріщали, і Кулаківський метнув погля-
дом, виміряючи, куди міг би сховатися. Але ховатися було
нікуди, через це він-здобувся на мужність.

— Коли лізтимете у двері, стрілятиму! — гукнув він не-
природно тонко.

Я знав, що пістолета в Кулаківського нема, та й не було
мені потреби висаджувати йому двері. Окрім того, я чудово
відав, що внизу до замкової щілини прикипіло око вдови,
яке аж тремтить од збудження й цікавості, і, хоч ту шпарину
я обачно забив ганчірочкою, побоювався, що сусідка через
нестримну цікавість зважиться вискочити просто до мене.
Діло ж своє я зробив, тому і щез, як умів, зміркувавши, що
мертва тиша після гуркоту налякає Кулаківського більше,
ніж подальше страхання.

Треба було мати залізні нерви, щоб після того заснути,
бо коли б щось таке трапилося зі мною, я б уже спокійно
не заснув. Кулаківський також не мав залізних нервів: був
певний, що на нього зроблено замах і що це хотів до нього
дістатися злодій — збіг голосів та історію, оповіджену ла-
кейчуком, він поки що до уваги не брав, вважаючи перше
випадковим, а друге сонним маренням забобонного хлопця.
Але для мене важило хоч би те, що страх у тому домі уже
посіяно і можна дати час, аби він проріс.

Те, що вчинив Кулаківський наступного дня, знову зму-
сило мене втіщено просльозитися: учитель фізики прибіг
до свого партнера по картах, полковника Дупанова-Ростов-
ського, оповів йому про нічний напад й позичив у нього
пістолета. Він виходив від полковника з обличчям зовсім
таким, яке мав на педагогічній раді, де було підсічено мої
реформаторські затяги, пістолет у кишені додавав йому смі-
ливості й самовпевненості. Всю дорогу він лапав себе за
кишеню, аби втішитися з того, що зброя таки при ньому.

Я вирішив прийти до нього не о дванадцятій, а об оди-
надцятій, методичність у такому ділі річ ризикована, і сту-
пав по сходах з таким грюкотом, що могли б прокинутися

404

й мертві. Рішуче загримав і відразу ж щез, бо почув, що
Кулаківський на всі ноги біжить у передпокій. Він наказав
хлопцеві освітити двері і швидко їх відчинити. Сам він із
пістолетом досить мужньо подався на передухіддя, але,
звісно, нікого там не застав. Тоді, щоб підбадьорити себе,
він бахнув угору, на що з вискотом відчинилися двері вни-
зу, і вдова вилила на нещасного воїна відро гарячої лайки —
Кулаківський поспішно заплеснув за собою двері, боячись,
що замість гаданого ворога пальне в роззявлений рот своєї
сусідки, яка, у свій спосіб, правда, досить гамірний, захи-
щала спокій власних дітей. Кулаківський послав кілька про-
кльонів сусідці, але вже за дверима. Він був героїчно-збу-
джений і вважав, що налякав злодія до смерті, і той уже
навряд чи зважиться навдокучати йому. Понюхав цівку
пістолета, і запах пороху додав йому певності. Тож ліг
у ліжко, а щоб уляглося збудження, взяв до рук книгу —
з допомогою чтива не тільки любив дляти час, але й при-
сипляв себе.

Кулаківський майже доходив стану, коли повіки почи-
нають злипатися, а книга випадає з рук, лишалося йому
задути свічку й поринути в теплий сон, коли ж раптом
у вітальні він почув важкі металеві кроки, які, здавалося,
наближалися до нього. Кров замерзла в жилах Кулаків-
ського, і він схопився за пістолет. Скочив з ліжка й кинувсь
у вітальню, але там, звісна річ, нікого не застав. Тоді він
кинувсь до комірчини, де спав хлопець, але той висвисту-
вав носом з такою безтурботністю, що в Кулаківського нер-
вово смикнулася щока. По спині йому пішло, дружно пере-
бираючи лапками, кілька сотень мурашок, від чого коліна
раптом утратили звичну пружавість і почали тремтіти, во-
лосся в Кулаківського було жорстке і кучеряве, але почало
розкручуватися, він навіть відчув, як заворушилося воно
під ковпаком і настовбурчилося. Вчителю фізики захоті-
лося закричати, той крик уже стояв у горлі кострубатою
грудкою, але стримало його те, що соромився виявляти себе
вар'ятом. Кроків він більше не чув, тож навшпиньках по-
вернувся до себе, поклав на столика пістолет, закурив і по-
чав, сидячи на ліжку, роздумувати над основними зако-
нами фізики, розважуючи, чи не почались у нього галюци-
нації і чи не божеволіє він часом. Для цього він щипнув
себе за руку, прикусив губу, але всі рефлекси працювали
нормально. Він кашлянув для хоробрості й подумав, що не-
мила йому сусідка могла підкупити хлопця, і той вигадав
історію про подвійний його прихід. Окрім того подумав,
що вдова могла попросити когось із знайомих піднятися

405

й постукати до нього в двері, вдаючи із себе його ж таки.
Кулаківського, і він зміркував, що дурний був, коли так
гостро розсварився з удовою. Зрештою, свого часу він звер-
нув був увагу на її миловидне лице, але зійтися з нею ближ-
че й не подумав, адже та мала троє дітей, а вчитель фізики
завжди визначався тверезою обачливістю і остерігався, як
то кажуть "влипнути". Вдова також помітила оцю байду-
жість сусіда, а коли він висварив її за дим, що підіймався
до його дверей, між ними зовсім зникла симпатія. Ці думки
були настільки розсудливі, що майже заспокоїли Кулаків-
ського. Водночас він весь час нервово очікував, чи не по-
чуються вдруге загадкові кроки — єдина ланка, якої він не
міг пристосувати до своєї точно вибудуваної логічної схе-
ми — можливо, те йому й справді причулося. Готуючись
спати, погасив свічку, але в цю ж мить хтось знову важко
заходив ніби по кімнаті. Кулаківському здалося, що той
"хтось" присутній поруч і вже підходить до його ліжка. Він
закоцюб і, безсилий поворухнутися, наслухав ті кроки, від-
чуваючи, що в голові в нього все переплуталося, що серце
шалено калатає, а ноги холонуть. У той момент почав го-
лосно бити настінний годинник, і вибив він рівно двана-
дцять. Але тільки замовк останній удар, як прогримів рап-
том постріл, злякавши Кулаківського, аж він підскочив над
ліжком. Скотившись на підлогу, він плазом поповз через
кімнату. У вітальні помчав галопом на чотирьох до комір-
чини, в якій уже прокинувся й сидів перелякано в ліжку
при засвіченій свічці лакейчук. Побачивши пана у такій не
зовсім звичній позі, він зойкнув вражено.

— Ти чув постріл? — спитав, все ще не зводячись із чо-
тирьох, Кулаківський.— Що воно таке?

— Може, це нечиста сила? — спитав перелякано хло-
пець.

Тільки тепер Кулаківський усвідомив, як стоїть перед ла-
кеєм, і звівся, струшуючи з долонь порох.

— Іди ночувати до мене в спальню! — ніяково сказав він.
Хлопець зліз із постелі, свічка в його руках тремтіла.

— Це старий будинок, пане! — сказав він із дрожем у го-
лосі.— А в старих будинках завжди привиди водяться.

— Хіба привиди можуть стріляти з пістолета? — спитав
учитель фізики.

— Та, мабуть, можуть, коли стріляли,— відповів хло-
пець.— Нікого в квартирі, крім нас двох, нема.

— Ти не чув ніяких кроків?

— А були й кроки? — перелякано спитав хлопець.

— Були чи не були, а відповідай, коли питають!

406

— Я спав, пане,— простодушно сказав хлопець.— Мені
Охоцькі теж щось таке казали...

— Що ж вони казали?

— Ходить щось і у них ночами. Це старий будинок, пане,
а у старих будинках...

— А може, це нам хтось підстроює, га? Може, й ти з
тими розбишаками заодно?

— Я? — перепитав хлопець і аж спинився. Його залите
світлом обличчя стало таке тупо-здивоване і спантеличене,
що Кулаківський знову відчув себе ніяково.

— Давай свічку й перетягни до мене свого матраца.
Хлопець пішов, а Кулаківський почав нервово ходити по
спальні. Щось у ньому ламалося, жах ціпив душу, і він від-
чув, що його холодна розсудливість починає розпливатися
і зникати. Пізнав раптом самоту, і це було таке гостре від-
чуття, що аж задихнувся. Досі тішився в цих кімнатах спо-
коєм та затишком, але тепер знав, що їх утрачено навіки.
Дивне безсилля опанувало його, приреченість та розгубле-
ність. "Ні,—подумав він,—треба все це якось пояснити!.."

Прийшов хлопець з матрацом, розклав на підлозі і вліг-
ся. Незважаючи на свою забобонність, він заснув майже
відразу, і Кулаківський нишком позаздрив на його залізні
нерви. Сам же блукав кімнатою з пістолетом у руці. Хто
зна, чого він чекав. Хотів оборонятися, а може, пустити
кулю в те невідоме, що важилося супроти нього. Перевірив
зброю, маючи надію, що та самочинно вистрелила, але бра-
кувало тільки одного набою. Тоді він сів і просидів до ран-
ку, намагаючись ув'язати в одне всі факти і шукаючи між
ними логічного зв'язку, його думки знову верталися до
вдови Охоцької — під ранок зумів себе переконати, що це
таки її штучки. Нічого неприродного й загадкового тієї ночі
вже не відбулося; зрештою, мені треба було спочити перед
заняттями в гімназії. Скажу принагідне, що, на жаль, моя
тінь не могла витворювати конкретних шумів. Тінь є тінь,
вона може слухати, але не говорити, так само не може ту-
пати ногами чи стріляти — доводилося те робити самому.
Не важко прочитати людські думки і збагнути чиюсь емо-
ційну систему, але це також безшумний акт. Поки що один
тільки Берген відчув біля себе мою присутність, але, хто
я такий, не впізнав. А може, просто мав звичку балакати
з собою, через це постійно-уявляв біля себе співрозмов-
ника, як це чинить чимало самотніх людей: втілитись у та-
кого уявного співрозмовника мені за іграшку — це здат-
ність більш психологічна, ніж фантастична. В історії з Ку-
лаківським я мусив діяти реально. Я вже повідомляв, що за

407

глухою стіною спальні Кулаківського було порожнє примі-
щення, я й ходив по ньому, одновимірно гупаючи чобітьми
якраз за тією стіною, біля якої стояло ліжко учителя фізики.
Окрім того, кімната Кулаківського з'єднувалася з порож-
німи спільним димарем, луна від кроків відбивалася там
і проникала до квартири Кулаківського. Стріляв я із влас-
ного пістолета в димарний отвір, через що учителю фізики
здалося, що я вистрілив просто в його спальні.

Я йшов тієї ночі додому задоволений. Розгорнув над го-
ловою парасоля, бо сіявся нудний, навдокучливий дощ,—
вряди-годи в мені вибухав сміх. Водночас було трохи й
жаль нещасного самоблудця, його поламаного затишку й по-
нівеченої впевненості в собі. Не стало в нього ні того, ні Дру-
гого, і це негаразд, бо винуватий у цьому був таки я. Учи-
нив таке із самооборони, бо вирішив, що нам годі існувати
поруч. Але вдаюся я до такого тільки у виняткових ситуа-
ціях: не хочу брати активної участі у житті.

Дощ шелестів у листі, що лежало в мене під ногами: за
цю ніч опало його багато. Я вже не сміявся, бо відчув гли-
боку втому, хотілося мені якнайшвидше добратися до по-
стелі й заснути: свого спокою та самовпевнення втрачати
не хотів. Рот мені почало корчити від частих позіхів, і я
йшов, час від часу роздираючи його. Сухо стукотіли об на-
тягнену тканину парасоля краплі, плескало в ногах, а об-
личчя поступово вкривалося холодною вільгою.

Я відчинив двері квартири і пізнав солодке задоволення,
яке навідує мандрівця, коли той повертається додому.

Заснув відразу і без снів, хоч, може, й непокоїло мій мо-
зок відбиття того, що відбувалося за кілька вулиць від мене:

ходив там по кімнаті з пістолетом у руці розтривожений
чоловік, котрий не вірив у надприродне і щосили намагав-
ся зберегти свою невіру. Пручався, щоб не впустити у себе
боязкого, забобонного, темного й безпомічного, і не відав,
що воно в ньому вже поселилося. Зрештою воно й не висе-
лялося з нього ніколи, а тихо спало, вколисане залізною ло-
гікою реальних умовиводів, таких простих, ясних і заспо-
кійливо-елементарних, коли життя бачиться як вислід кіль-
кох твердо засвоєних законів. Вірив: ніщо не порушить тієї
малої ясності, але темне і сліпе, боязке й непевне раптом
розплющило очі й дряпонуло йому душу кігтистою лапкою.
Це не був страх малий, особистий, це був страх, виплеканий
тисячами поколінь його предків. Через це так легко я зміг
порушити чітко засвоєне раціо вчителя фізики і зруйнувати
його добрий елементарний світ. Надаремно стискає його
рука пістолет, надаремно гостро й чіпко лапає темряву кут-

408

ків його око, надаремно тулиться він до світлого кола, що
його утворила свічка,—справжнього затишку, якого досяг
завдяки розуму та волі, у цій ночі, вже не повернути.
Я спав, відчуваючи контури тієї картини, і мені вже не було
жаль Кулаківського, бо що це таке — жаль? Я можу бачити
і фіксувати, збирати факт до факту, ліпити смальту до
смальти — картину творить життя, а я його підвладне око,
як і всі у цьому світі. Здається, я більше не піду в той дім.
Досить з мене, що я покотив камінець, він зробить своє
діло сам; зачепить, як це буває в горах, одного, й другого,
й третього камінця, і вони покотяться, збиваючи гуркітливу
лаву, яка заспокоїться тільки тоді, коли не буде куди коти-
тися. Дам надію й Кулаківському: коли така сильна його
воля та розум, хай відбудує свою самовпевненість — мені до
того діла нема. Хай знову тримає на обличчі вдоволено-
зверхній вираз, хай впевнено зводить голову і чітко карбує
крок. Я тільки ледь-ледь випробував його душу, торкнувся
легенько нігтем надчутливої матерії, як торкають ріжки сли-
мака. Слимак відразу ж ховається в хатку і боязко зату-
ляється від світу, але пригріє сонце, і він знову висуває
цікаву голівку й чутливі ріжки — той, що торкав його, дав-
но пішов. Я також пішов, але знаю, що історії цій не кінець,
мушу її додивитися. Тому й тримаю в уяві відбиток облич-
чя Кулаківського. Воно зморене, посіріле, з широко розплю-
щеними очима, адже цієї ночі він так і не зміг заснути, спо-
діваючись на мудрий ранок: день завжди розсіває те, що
в нас породжує ніч. День і ніч недаремно змінюються так
правильно на цій землі: вони—щось взаємозалежне і вза-
ємозаперечне водночас. Годі давати перевагу чомусь одному,
саме від цієї залежності й твориться життя. День виростає
з ночі, як дерево із землі, він ховає у ній своє коріння і п'є
сокровенні соки. Ті два начала входять у єство людське, бо
й воно наче ясне дерево, коріння якого в темному та не-
збагненному, і так буде до кінця світобудови...

Ці думки прийшли до мене, коли я лежав у напівмарев-
ному стані, а може, приніс їх мені сон, адже він певною
мірою відповідав стану мого духу. Прокинувшись, я чітко
його пам'ятав і трохи подивувався з того не без самоіронії.
Звісна річ, до Кулаківського я пішов, незважаючи на попе-
редні застереження, і наступної ночі, і ще разів кілька —
людина не втрачає упевненість так просто. Я повторював
усе з твердою послідовністю, змінюючи тільки час своєї
появи. Нерви Кулаківського почали здавати. Як тільки чу-
лись у його кімнаті кроки, він зривався з ліжка і стріляв
раніше, ніж це робив я. Переляканий хлопець прибігав

409

і бачив свого пана освітленим полум'ям свічки (тепер він
купував собі так багато свічок, що дивував лавочника),
в нічній сорочці й ковпаку, з пістолетом, з якого ще сочився
димок, з розпаленими й переляканими очима.

— Що з вами, пане? — кричав незмінне лакейчук, дзво-
нячи зубами.

— Хіба не бачиш,— тоном Дон-Кіхота відповідав Кула-
ківськнй.— Випробовую пістолета.

— Серед ночі? — дивувався хлопець, на що Кулаківський
вибалушував очі й кричав, як той сміє вказувати своєму
панові, коли випробовувати пістолет, і з лайкою відсилав
спати.

Хлопець більше лякався господаря, ніж привидів, і пере-
страшено задкував, гадаючи, що його пан тратить на умі,
і побоюючись, щоб той не бахнув спересердя і в нього. До
гімназії цей педантичний чоловік почав запізнюватися, діти
миттю відчули зміну й підіймали на його уроках такий
рейвах, аж мусив втручатися інспектор, а одного разу, про-
сто серед уроку, Кулаківський заснув. Учні тоді викрали
в нього журнал і всі коли повиправляли на четвірки, чого
вчитель фізики, звичайно, не помітив. Він ходив тепер тро-
хи похитуючись, а очі його зробилися червоні. Я готовий
був припинити наші нічні ігри, але сподівався малого: Кула-
ківський мав розповісти про те, що в нього відбувається,
комусь із приятелів.

Він розповів про все полковнику Дупанову-Ростовському,
і той, вислухавши хаотичну й нервову оповідь свого парт-
нера по картах, довго реготав, трусячи круглим че-
ревцем.

— Це ж вас хтось розігрує, мій любий!—сказав пере-
сміявшись.— Чи маєте ворогів?

Кулаківський розповів про вдову і про свої напружені
з нею стосунки. Останнім часом він навіть став люб'язний
з нею, а за нічний заколот перепросив. Вдова загадково
всміхнулася і защебетала: вона і в гадці не мала, що Кула-
ківський лякав злодіїв, їй здавалося, злодіям ні в нього,
ні в неї поживитися нічим.

— Після того, коли з нею отак побалакав,— розповів
учитель фізики,— я почув не тільки кроки й постріл, але
й регіт. Реготало при тому так страшно, наче хтось прикла-
дав до рота рупора.

— Го-го! — весело заходив по кімнаті полковник Дупа-
нов-Ростовський. Він задоволене похрускував пальцями, і на
його обличчі цвіла усмішка.

— Гадаєте, це її рук робота? — спитав Кулаківський.

410

— Не гадаю, а впевнений,— відповів бадьоро полков-
ник.— Диявол і жінка — це брат і сестра.

— Значить—це був все-таки диявол?—спитав Кула-
ківський.

— Ну, ви вже зовсім здичавіли,— засміявся полковник.—
Це диявол, якому можна спустити штани і добре його випа-
рити. Гадаю, взвод солдатів із цим справиться. Хочете,
я у вас переночую?

— Зробите мені ласку,— видихнув Кулаківський.
Полковник прийшов до вчителя фізики о десятій. Вони
випили пляшку і перекинулись у карти.

— Ловку історію ви мені оповіли,— сказав полковник,
роздягаючись.— Наше життя таке бідне на події, що я за-
любки повоюю з духами...

— О, не накликайте біди! — понуро сказав Кулаківський;

випивши, він завжди відчував меланхолію.

Полковнику вчитель фізики відступив своє ліжко, сам же
наказав постелити собі на дивані. Вони лягли, і тільки вог-
ник лампади тьмяно блимотів у темряві.

— Я ніколи не вірив ні в нечисту силу, ні в духів,— за-
говорив Кулаківський, натягуючи ковдру до підборіддя.—
Все, що е, думав я,— це є. Але тут таке твориться, ви зараз
переконаєтеся...

— Буду щасливий,— сказав полковник, підбиваючи під
щоку подушку.

Він заснув відразу, захропівши так голосно, що цим зву-
ком переповнив весь дім. Кулаківський крутився на своєму
дивані, і в нього не було сну ані в однім оці. Зрештою, по-
чулися кроки, Кулаківський прислухався, а тоді кинувся до
полковника, затрусивши його за плече.

— Ви чуєте, полковнику?—зашепотів він голосно.—Хо-
дить!

Хропіння обірвалося.

— Хто тут? — схопився полковник, а побачивши біля
себе білу постать, з розмаху вгатив їй у підборіддя. Кула-
ківський змахнув руками й гримнувся об підлогу.

— Це я, я!—загорлав він.—Воно вже почало ходити!

— А, це ви, звиняйте!—по-діловому озвався полков-
ник.— Бачите, в мене солдатська реакція. То що ваші
духи?

Кулаківський сидів на підлозі і плакав. Від удару він при-
кусив собі язика і тепер мусив солоно плюватися.

— Вже ходять! — сказав понуро.

— Але де?—спитав трохи роздратовано полковник.—
Я нічого не чую.

411

У домі й справді стояла моторошна тиша. Полковник
знову вмостився в ліжку і підбив під щоку подушку.

— Ви, Миколо Івановичу, хворий,— сказав він спокій-
но.—Я забув вас попередити: коли мене будите, тягніть за
ногу. Інакше можу вдарити.

Кулаківський важко звівся з підлоги, посовав щелепою,
перевіряючи, чи добре вона рухається. Полковник хропів
знову. Кулаківський сів на диван й опустив лице в долоні.
В цей час знову почулися зовсім чіткі в нічній тиші кроки.

— Згинь, пропади, прояво! — гукнув Кулаківськнй хрип-
ко.— Згинь з лиця землі і не мороч людських душ. Я вірю,
що ти є, навіть, коли ти не такий, як тебе малюють. Коли
ти просто збитошник — ти все одно диявол, бо не можна
так мучити людину. Чуєш, ти?! —крикнув він пронизливо.

— Га? Що таке?—підскочив полковник.—Ви тягли
мене за ногу?

— Спіть, спіть, пане полковнику,— заспокоїв його Кула-
ківський.—Здається, це тільки я чую.

Кроки чітко дудніли в мертвій застиглій тиглі дому. Пол-
ковник сів у ліжку, широко розкривши рота.

— Е, ні, Миколо Івановичу,— мовив він.— Тепер і я доб-
ре чую. І знаєте, той збитошник має велику ногу. Чоботи
його на підковах, і він не старий.

— Звідки ви все це взяли, пане полковнику?

— Я все життя слухаю, як марширують солдати. І знає-
те що: цей ваш дух ніколи солдатом не був. То цивільний
чоловік, бо він ходить, як останній недотепа...

Від цих слів я відчув, що кров прилила мені до щік. Я зу-
пинився. Все, що сказав полковник, було правда. Здається,
я тут переграв. Треба було, щоб полковник так і не почув
моїх кроків, хай би вважав все хворим витвором уяви Кула-
ківського. Мені захотілося вихопити пістолет і гримнути
просто в димар, але я знав, що старого солдата це не зля-
кає, більше того, він безпомильно визначить, з якої марки
зброї стріляли. Я вже передчував, які думки снуються в його
голові: завтра він приведе сюди солдатів і почне полюван-
ня. Звісно, нічого він і нікого не піймає, але і нічим не допо-
може своєму приятелю: той уже був переможений.

— Лягайте і спокійно спіть,— сказав полковник.— Завт-
ра цей дух лежатиме під різками. Це чорт, який не має
хвоста...

Кулаківський зітхнув. Він ліг на канапу і скрутився буб-
ликом.

— Ви що, не вірите мені? — спитав здивовано полков-
ник.

412

— Вам я вірю,— обізвався Кулаківський.— Значно
важче повірити собі самому.

— Не дурійте, Миколо Івановичу,— собі вірити чи не
вірити немає ніякої потреби.

Кулаківський засопів, удаючи, що спить. Полковник зі
смаком позіхнув.

— Пістолета ви мені віддайте,— сказав він.— Пістолет
у цій справі ні до чого.

"Йди геть, дияволе,— думав Кулаківський, лежачи з за-
плющеними очима.— Йди геть і згинь!"

— Знаєте, що я думаю? — мовив уголос.— Коли то про-
сто збитошник — це все одно диявол, бо не може звичайна
людина так мучити іншу...

Але полковник уже спав. З присвистом, прихропом, з
прицмаком, повітря з силою виривалося з його густо зарос-
лого волоссям носа, від чого кожна волосина бриніла, як
сталева. Повітря виривалось і з рота — був той рот, як пол-
кова сурма, що трубила цілому полку збір. Сам полковник
виїжджав на білому коні свого сну, одна рука його впира-
лась у бік, а друга трималася за повіддя. Гриміли барабани,
два ряди солдат вилаштувалися шеренгами, а між них тягли
оголене й закривавлене тіло... Я знав, що полковник у та-
кий спосіб уявляє мене, недаремно на його сонних вустах
зацвітає така холодно-зневажлива усмішка, він упевнений
і немилостивий, бо зумів узяти наді мною гору. Він знає,
що та нещасна жертва, яка повертає на всі боки скривлене
обличчя й молить її пожаліти,— тільки нікчемний шматок
м'яса. Він вірив, що всі і все у цьому світі — стерво, що
барабани витворюють найліпшу музику, бо вони б'ють по
шкірі, яка теж колись обтягувала живу плоть. Був він гар-
ний, цей полковник, чи, може, гарним бачив себе уві сні:

білі зуби його блищали під сонцем, а очі лили холодну
крицю. Мені стало жаль його голої самовпевненості, але я
не відчував до нього співчуття. Я знав, що справжнє стер-
во — не той розтовчений на м'ясо винуватець, що його же-
нуть крізь стрій і честять шпіцрутенами, а він сам, бо е
дивна закономірність у світі: людина часто є зматеріалізо-
ваною часткою власних облуд. Можливо, ця істина стосує-
ться й мене, але це нічого не змінює. Бо я записую в цю
"Чорну книгу" не лише історії інших людей, це, окрім усьо-
го, й моя власна історія з тією тільки різницею, що інші тут
судяться, а я присутній. Мене вразило в цій історії інше:

Кулаківський уже не відчуває гумору своєї ситуації. Лю-
дина, в якій посіяно сумнів,— ось що найцікавіше! Людина,
в якій посіяно сумнів, стає часткою світового болю, вона

413

смутна, а смутний не сяде на білого коня свого сну й не
сшкірить білі зуби, як герой чи переможець. Він бере па-
лицю в руки, заплющує очі й починає вимацувати собі
шлях.

Я починав бридитися цією грою, бо в ній змінювався не
тільки Кулаківський, але і я сам. Я не повинен піддаватися
спокусі, бо не моє діло поліпшувати світ чи йому співчу-
вати. Зрештою, коли б це сталося, я відчув би, що в мені
починає народжуватися нове "я", яке вступить у змагання
з першим, тобто перестану бути цілісною натурою. Але я хо-
тів жити. Гостро, скажено хотів жити, а для цього треба
зробитися холодним і поміркованим. Лихий світ, а не я,
я ж тільки безсторонній його літописець.

Таке крутилося мені в голові, коли повертався я порож-
німи житомирськими вулицями додому. Десь віддалік цоко-
тів копитами кінь і торохтів віз — хтось їхав, незважаючи
на ніч. Осіннє небо було покрите баранчастими хмарками,
крізь які проглядали зорі, місяць з'являвся, обливаючи все
мертвим світлом, а тоді пропадав, перебиваючись крізь хма-
ру: напливала на місто тінь. Оце поморгування нічного сві-
тила дало мені сколошканий настрій, кроки мої звучали на
хіднику надто лунко, і їх не глушило листя, яке покривало
кам'яні плити. Йти мені було недалеко, але я раптом відчув,
що мене хтось у пій ночі чатує. Миттю насторожився, і не-
даремно— з підворітні виступила важка, кострубата постать
і дихнула густою хвилею горілчаного перегару. В цей час
виплив з-за хмари місяць, і я побачив заросле щетиною ши-
роке обличчя, грубий ніс і кошлаті брови.

— Дай тютюнцю! — сказав хрипкий бас, а я миттю зме-
тикував, до чого тут йдеться, ноги мої самі рвонулися з-під
мене, і я помчав, дзвінко цокотячи підкованими чобітьми.

— Ах ти, зараза! — ревнув бас, і за мною загупало й
застугоніло — злодюга мене наздоганяв.

Я біг легко і стрімко, майже не торкаючись хідника, роз-
туливши рота і вирячивши очі; напасник увіч за мною не
встигав. Повторювалося те, що пережив я у Києві на Хре-
стах, серце моє перелякано лопотіло, я різко завернув за
ріг і з розмаху налетів на якогось чоловіка, що стояв, роз-
ставивши руки і бажаючи зловити мене, як зайця. Ми поко-
тилися з цим другим напасником по землі, і в мене ввіп'я-
лися цупкі руки.

— От і піймався, півнику! — захрипів мій супротивник,
насідаючи на мене. Я чув, що добігає до нас перший напас-
ник, і рвонувся з такою силою, що тягар з мене скотився.
Я метнувся навтьоки, але мій противенець устиг схопити

432

мене за ногу. Я розвернувся і вгатив носком чобота просі о
в обличчя злодюги. Той зойкнув і відпустив мого чобота,
а я чимдуж поцокотів вулицею. Перед тим, як звернути
за ріг, я побачив, що перший напасник спинився біля дру-
гого — той продовжував лежати на землі. Боячись і тут за-
сідки, я перебіг вулицею, але мене ніхто вже не чатував, і я
помчався, як вітер, до своєї квартири — звідси до неї було
рукою подати. Напасники мене не переслідували, і я пішов,
віддихуючись, бо дістав ядуху і мусив якийсь час безпоміч-
но хапати ротом повітря. Груди мої стали вузькі від розши
реного й перестрашеного серця — колотилося воно, як пташ-
ка у клітці, і боляче товкло собі боки. Я поспішно відчинив
двері, хоч руки мені тремтіли, а коли накинув защіпку з
того боку, почув, що по вулиці знову біжать.

— Що, випустили?—почувся за вікном незнайомий го-
лос.

— Наче крізь землю запався,— відказав бас.

— А де Іван? — спитав незнайомий голос.

— Він там без пам'яті валяється. Той падлюка йому нос-
ком у морду загатив...

Я стояв за дверима, тремтячи всім тілом, і слухав, як
віддаляються від мого дому важкі кроки. Нервовий сміх
почав лоскотати мені горло, і я тоненько хихикнув. Зайшов
у кімнату і, не запалюючи світла (місячне сяйво розлива-
лося по кімнатах і загасало, і я потрапляв, як у хвилі, із
світла у тьму), почав скидати із себе одежу. Вряди-годи
виривався з мене тонкий смішець, і я судомно трусився.
Черпнув квартою води і задзвонив зубами об бляшаний
крайчик. Воду пив глитаючи, горло було наче дерев'яне.
Після того ліг у ліжко, замотавсь у ковдру, лишивши від-
слоненим тільки ніс. Хотілося мені затишку й тепла, бо
надто багато розтратив сьогодні енергії. Не по мені такі
витрати, тож перш ніж пірнути в солодкий сон, я міцно
заклявся жити розважливіше і без таких непотрібних мені
пригод...

Наступного дня почалася військова операція по ліквіда-
ції духів та привидів, якою керував безпосередньо пан пол-
ковник Дупанов-Ростовський. Для цього було виділено два-
дцять чотири солдати в повній амуніції. Вони промарширу-
вали без барабанів та стягів, але в повному бойовому по-
рядку через місто рівно о десятій годині вечора. Ясна річ,
що збирали на себе безліч очей, та й не могли інакше, бо
струсили своїм одновимірним кроком не одну вулицю — від
тупоту солдатських чобіт у будинках, повз які проходили,

415

подзенькувало скло. В такому порядку вони підійшли до
старого дерев'яного дому, в якому мешкав Кулаківський,
і під голосну команду фельдфебеля розійшлися по чітко ви-
значених полковником місцях. Двоє розташувалося на за-
лізних сходах, один став в передухідді біля дверей учителя
фізики, двоє було поставлено внизу, біля вхідних дверей,
в їхній обов'язок входило також стежити за дверима вдови
і вчителя латини Міхневича. Четверо полізли на горище,
а що горище виявилося просторе, туди послано було поміч
ще з чотирьох солдатів. Решта оточила правильним колом
(з чітко визначеною дистанцією пост від поста) цілий буди-
нок. Сам полковник приїхав на коні й особисто перевірив
сторожу, полізши навіть на горище. Звідти він виліз за-
курений і змушений був чхнути рівно стільки разів, скільки
солдатів сторожувало сьогодні будинок, солдатам же на го-
рищі чхати було суворо заборонено під страхом покарання
шпіцрутенами. Тому солдати використали момент, щоб ви-
чхатися саме тоді, коли чхав полковник. Потому солдати,
боячись зворушити куряву, позастигали на горищі, як му-
мії. Зміни караулу не передбачалося, солдати перед цим
спали цілий день, бо зміна караулу з її урочистим церемо-
ніалом законно викликала б немалу й зайву при такій делі-
катній ситуації метушню. На люб'язне запрошення Кулаків-
ського погостювати в нього, полковник рішуче відмовився,
покладаючись на тверде правило, що там, де не спить началь-
ник, не спатимуть і солдати. Він тільки прийняв пропозицію
вмитися, бо його обличчя після горища стало підозріло сму-
гасте, а на форменому кашкеті загніздилося кілька павуків,
яких полковник безпечно заніс у квартиру Кулаківського,
наче провіщаючи, що ця квартира має спорожніти.

Солдати простояли в караулі цілу ніч, пости перевіряв
фельдфебель, а на ранок прискакав сам полковник. Фельд-
фебель доповів йому, що за ніч ніяких подій не відбулося,
а ворожих вилазок помічено не було. Полковник криво
всміхнувся на це повідомлення, остаточно переконавшись,
що страшили Кулаківського не духи, а люди. Ясна річ, вони
не могли не помітити солдатів, які прийшли сюди з таким
парадом, та й пильні караули їх до будинку не допустили б.
Полковник дав розпорядження тримати солдатів біля бу-
динку цілий тиждень, а сам уже сюди більше не навідував-
ся, мав більше задоволення при картах, в які різався що-
вечора. Кулаківський на ті вечори вже не ходив, але пол-
ковник швидко знайшов йому заміну. Був це той-таки
Адольф Карлович Берген, який привів у захват товариство
досить промовистим фокусом: добре випивши, в'н трощив

416

лобом горіхи, і не знайшлося жодного, що ного лоб не роз-
бив би. Це викликало в компанії немалий ентузіазм, а
Адольф Карлович уперше зажив собі більш -менш твердого
авторитету.

Кулаківський же після того, як було знято караул, від-
чув до своєї квартири обридження. Остогид йому й самий
Житомир, і він, з'їздивши в Київ і заплативши відповідну
суму правителю канцелярії учбового округу, перевівся у Ка-
м'янець-Подільський. Квартира, в якій він жив, належала
гімназії і здавалася безкоштовно, і я подав директорові про-
хання, щоб її відрядили мені, оскільки наймати квартиру
в місті мені не по кишені.

— А ви не боїтеся духів? — спитав директор, криво усмі-
хаючись.

Я чемно відказав, що нічим не відрізняюся від інших, але
коли є змога зекономити сто двадцять карбованців у рік,
то тут не зупинишся ні перед якими страхами.

— Значить, страхи коштуватимуть вам сто двадцять кар-
бованців у рік? — не без іронії спитав директор.

— Точно так,— підтвердив я, удаючи, що не маю почут-
тя гумору.

Цікава ще одна деталь у цій історії. Коли Кулаківський,
спакувавши чемодани, виїжджав зі своєї квартири, маючи
намір покинути місто, його вийшла провести разом із трьо-
ма своїми дітьми вдова Охоцька. На превелике моє здиву-
вання, вона заплакала, а 'її діти довго махали вслід від'їж-
джаючому екіпажу — випадало, наче проводжали вони ко-
гось рідного. На ще більший мій подив, Кулаківський кіль-
ка разів визирав з екіпажа й махав провожатим так само
розчулено, як і вони йому. Можна було б подумати, що між
ними були стосунки складніші, ніж я тут описав, але це
була б неправда. Вдова з дітьми щиро раділи, що збулися
неприємного сусіда, а Кулаківський радів, що всі оті страхи,
які пережив, більше його не турбуватимуть. До речі, він
устиг дізнатися, що я клопочуся про ту квартиру і небла-
зенно з того втішився, обійнявши мене на прощання й опо-
вівши про численні вигоди, які та квартира мала. Я щиро
подякував за таку люб'язність, і ми розлучилися майже
приятелями.

РОЗДІЛ VIII

Несподівано помер директор гімназії Траутфеттер, об'їв-
шись зі своїм приятелем, правителем губернської канцеля-
рії Лучицьким, якоїсь масної страви англійської кухні; сам
правитель канцелярії відбувся жахливим проносом, після

417

чого позеленів і виглядав на похороні найскорботнішим із
присутніх. Катафалк установили в гімназійному залі, і ми,
учителі, стояли біля покійного по черзі в почесній варті.
Покійний утратив після смерті всю свою директорську суво-
рість і виглядав звичайним дідком, якому прийшла пора
вмерти. Лучицький, стоячи біля покійного, весь час плакав,
і сльози рясно котилися по його зеленому обличчі. Вряди-
годи він виймав хустку такої ж барви, як і його лице, і го-
лосно сякався.

Ленсаль не міг стримати радості, бо директорське місце
міг би посісти й він, як інспектор, і його обличчя під час
похорону непристойно сяяло, ніби начищена миса, в якій
збираються варити варення. Таку начищену мису він про-
ніс від гімназійної зали до лютеранського цвинтаря в кінці
Рудинської, в той час, як Лучицький невтішно по дорозі ри-
дав. На похорони завітав і Микола Платонович Біляшів-
ський, останнім часом він змінився невпізнанне. Свій зна-
менитий екіпаж продав і ходив відтепер тільки пішки, за-
тишні округлості його тіла зникли також, він став вищий,
ніж був, схудлий і самозаглиблений. Очевидно, вони колись
знались із Траутфеттером, хоч останнім часом не зустріча-
лися напевне. Микола Платонович мовчки простояв біля
покійного, так само мовчки провів його на цвинтар, а коли
директора гімназії під голосні схлипи Лучицького замуру-
вали у склепі, стояв, випроставшись, урочистий і відсторо-
нений. Вітер розвіював йому довге сиве волосся, і він ди-
вився не так на склеп, як поверх нього на кам'яний мур, що
розділяв померлих лютеран від так само померлих католиків.
Коли ж ми виходили із цвинтаря, він опинився обіч мене.

— Отак, молодий чоловіче,— сказав, зирнувши,— непо-
мірність створює пересит, а пересит шкодить і духовному,
і фізичному здоров'ю...

— Покійних не судять,— смиренно сказав я і напустив на
обличчя благочестивий вираз.

— А я й не суджу,— сказав Микола Платонович,—
а раджу вам навчатися з лихих прикладів.

— А чому саме мені? — зчудувався я.

Тоді я помітив супроти себе палючі, ясні очі, розширені
й трохи несамовиті. Мимоволі здригнувся, бо в мене потек-
ло щось гаряче, як вогонь, я переповнювався тим його чуд-
ним поглядом, як глек,— він же освітив мене, проглянувши
наскрізь, як щось прозоре й нематеріальне. Саме це непо-
коїло: а що, коли легенди про прозірливих не вигадка? Але
я відразу ж заспокоївся: при всій проникливості кожна лю-
дина для іншої — пітьмава гагадка.

436

— Не маю вас честі знати,— глухо сказав Микола Пла-
то'.ювич,— але маєте переді мною, старим, ту перевагу, що
жштя тільки починаєте і можете вибирати, на яку стежку
ступити: вести життя чеснотливе й добротворне чи життя,
повне лихої облуди. Можете жити так, щоб потім не мати
мук сумління і не дбати, аби щось виправити чи повернути.
Знаєте, пане,— він узяв мене під лікоть, і його голос став
вуркітливий, тихий.— Жодне лиходійство не можна до кін-
ця поправити: все вчинене—здійснене навіки. Покаяння
і відпусти гріхів — то тільки людська самовтіха, а насправ-
ді не значать нічого. Відтак, кожен наш учинок — тавро на
нашій шкурі, і тавро невідмивне...

Я йшов побіч нього спокійно. Нічого особливого він у мені
не добачив, просто йому потрібен став співрозмовник, і во-
лею випадку цей жереб упав на мене. Тому я зробив вигляд,
що з усією чемністю та повагою слухаю його просторіку-
вання: боїшся ти, любий старче, подумалося мені. Боїшся
себе і свого минулого, боїшся кари господньої, хоч нічого
не вчинив гіршого за звичайні людські переступи. Оця здат-
ність до самокатувань трохи незрозуміла мені — вияв чо-
гось украй нераціонального у людській природі.

— Я зараз пильно придивляюся до людей,— казав тим
часом Микола Платонович, все ще стискаючи мій лікоть,—
і майже немає між них таких, щоб були без темного при-
важку на душі, тобто без учиненого лиходійства. Більше
воно чи менше, але є. А от ви, молодий чоловіче, різнитеся
від інших. Не розумію, чим, але щось у вас є не те...

Я знову здригнувся.

— Чудні речі кажете,— мовив, ледве втримуючи на об-
личчі чемну повагу.— Я такий, як і ви, і всі, що йдуть
побіч.

Ми й справді йшли гуртом: всі в темній одежі, з'єднані
спільною печаткою смерті, з єдиним тлінним призначенням
і однаковим для всіх кінцем. Ми були єдині, але й розріз-
нені, бо, йдучи отак монолітне, уже встигли розбитися на
гуртки і пари, і кожна вела свою розмову, зовсім не слу-
хаючи, що говориться поруч. Так само буває за святковим
столом, де збирається багато людей,— ми, зрештою, і йде-
мо, щоб засісти за такий стіл, вчинити тризну по людині,
котру ніхто з нас не любив, за винятком Лучицького. Сам
Лучицький (я озирнувся й обдивився всіх, хто йшов) за-
лишився на цвинтарі, ми про нього якось забули, та й роз-
бивав він нашу компанію, де всі були однакові і мусили від-
давати шану покійному тільки за те, що були його підлег-
лими.

419

— Може, ви й праві,— зітхнув Біляшівський.— Вибачте
мені за настирливість. Як це воно сказано у святому пи-
санні: кожна людина — лож!

— Є така приказка,— чемно відказав я,— брехня на
брехні сидить і брехнею поганяє. Ми хочемо вірити, що
багато знаємо й розуміємо, але це не завжди так. Є тільки
одна істина: кожен у цьому світі — Адам.

— Як це так? — не зрозумів Біляшівський.

— А так,—сказав я, вже захоплюючись.—Кожен із нас
самотній у цьому світі. Він у лісі людей, вибачте за порів-
няння, але коріння має власне. Має, зрештою, свою голову
і своє тіло. Заплющіть очі: відчуєте себе, а більше нічого.
Бо більше нічого нема. Є лише порожній світ і людина...

Микола Платонович подивився на мене із зачудуванням.

— Сказали щось правильне, а ще більше неправильне,—
мовив він.— Існує одна річ, про яку ви, здається, забули.
Знаєте, про що я кажу?

— Ані здогадуюся.

— Я кажу про любов, молодий чоловіче!

— Може, ненависть? —спитав я не без виклику.

— Ненависть — це теж форма любові,— відповів Мико-
ла Платонович.— Вона дає нам змогу щось гостро запере-
чити, щоб інше полюбити... І світ навколо людини не по-
рожній. Це великий, багатогранний, багатоступінчастий світ
світів.

Він сказав це з дивною силою переконання, і я зирнув на
нього з деяким острахом. Побоювався вже цього чоловіка —
він починав розхитувати в мені щось навіки усталене. Але
я був упевнений і в іншому: ніякі розумування світу не змі-
нювали й не поліпшували. Важать у цьому лісі людей не
людські слова, а діла. Слів людина може вигадати багато,
і всі будуть гарні й гладенькі, як річкова галька. Інша
річ — те, що відбувається насправді.

Щоб заспокоїтися до решти, я глянув на лискуче облич-
чя Ленсаля, воно й досі сяяло, як мідний тазок, і мені рап-
том жаль його зробилося: цього разу його впевненість була
смішна і безпідставна. Я перевів погляд на інше обличчя,
досі воно не потрапляло в мій зір, але зараз я почав обдив-
лятися його уважно. Був це директор Житомирського рав-
вінського училища Ковнірчук, особа в міру висока і в міру
низька, в міру довгоноса, з пласкими, невиразними оченя-
тами, які, впавши на когось чи на щось, чіплялися, наче
жучки,— зараз це обличчя було без виразу. Ковнірчук ішов
випростаний і мовчазний, але незриме задоволення просві-
чувалось і в ньому.

420

Він зникне з Житомира відразу ж після похорону під при-
водом того, що має порадитись у Києві з лікарями. Далеко-
глядно випросив у попечителя учбового округу відпустку,
хоч мету мав іншу, але тепер, після наглої смерті Траутфет-
тера, його думки хутко перетасувалися. Він позирнув на
всіх нас, учителів гімназії, приліпивши по жучку від свого
погляду, і я аж рота розтулив: ось він, наш новий директор.
Все в ньому було вже директорське: і постава, й нахил го-
лови, й погляд. Починав навіть випромінювати від себе ди-
ректорські міазми, і, хоч з усього гурту, який повертався
із цвинтаря, це помітив тільки я, передчуття було безпо-
хибне.

Микола Платонович і далі начиняв мене доброчесними
думками, але я вже був застебнутий на всі ґудзики, і ці
думки відбивалися від мене, як горох від стіни,— мені стала
немила та балаканина. Всього мене аж потягло до директора
раввінського училища — ось він, мій персонажі Ленсаль теж
хогів би випромінювати від себе директорську повагу, на-
томість випромінював повагу миси, в якій варять варення —
в Ковнірчука все було справжнє. Я мимоволі наблизився до
нього і втягнув повітря: від цього чоловіка густо запахло...
ладаном. Я приплющився, тримаючи в носі цей запах,—
щось солодке і багатозначне в ньому було. Ну що ж, поду-
малося мені, побачимо, як воно в нього витанцьовуватиметь-
ся. На моє щастя, саме в цей момент з-за хмари визирнуло
сонце, і кощава тінь директора раввінського училища торк-
нулася моїх ніг. Мені захотілося схилитися й погладити ту
тінь. але я зробив інше: наступив на неї ногою, як насту-
пають ящірці на хвоста. Тінь спробувала метнутися й ви-
рватися з-під моєї ноги, але я встиг приклеїти до неї відби-
ток свого чобота — з цим відбитком вона й помандрує в
Київ. Я ж можу лишатися спокійним: ходити в гімназію,
вертатися додому, тобто жити життям пересічного нежо-
натого вчителя — все, що станеться з цим чоловіком, таєм-
не мені не буде.

Отак і йшли далі: глухий, як пень, я, і Біляшівський,
який розсипав перла слів, а може, тільки грався у те. На-
решті він збагнув, що я по-своєму кепкую з нього, і мене
знову обпекли палаючі, ясні і несамовиті очі. Я почав пере-
повнюватися їхнім вогнем, як глек. "Хай тобі грець!" —
подумав я, бо знову відчувся нікчемним перед цим дива-
ком. Закляття мені допомогло, я знову став застебнутий
на всі ґудзики, а Микола Платонович обірвав свою мову
й посмутнів.

— Бувайте здорові! — буркнув він і завернув на Старо-

421

нільську. Я чемно зніс над головою капелюха, але він не
побачив цього ґречного руху — йшов серединою вулиці, по-
хилений і з гривою білого волосся, що вибивалося з-під
капелюха й маяло на вітрі: було в його поставі щось смутне.

Я посмоктав дупластого зуба і відразу ж забув про ньо-
го — до мене заговорив Ленсаль. Я відповів, але не так, як
належить відповідати директору, а тільки інспектору, від
чого лискуча миса померкла, Ленсаль подивився на мене не
без гніву. Але я лишався смирений і послужливий, тож він
вибачив мені тугодумну непередбачливість і забалакав роб-
лено люб'язно, наче ми були між собою майже рівня. При
цьому дивився на мене як директор, на що я зреагував —
мою поведінку ніяк не можна було назвати непоштивою.

Я обернувся, гімназисти поверталися з цвинтаря, відстав-
ши від нас сажнів на сто, їх супроводжував новий наглядач,
високий і сухоребрий і з такими настовбурченими бакенбар-
дами, що учні лякалися вже самих цих бакенбардів. Лучи-
цького не було видно, він ще й досі оплакував кончину
приятеля.

— Не знаєте,— схилився я до Адольфа Карловича,— яка
назва тієї англійської страви, від якої помер директор?

— А ви хочете покуштувати її? — спитав Борген.
Сьогодні він був похмурий, певне, й зараз їла його не-
терплячка випити.

— Хочу остерегтися,— сказав обачно.

— Або вгостите нею свого приятеля.

— Гадаєте, що в цьому ділі є щось нечисте?

— Я гадаю те, що знають усі,—сказав Борген.—Те
саме, що й ви.

— Чому ж згадали мого приятеля?

— А хіба він у вас є, пане Сатановський?

— Якщо не рахувати вас,— сказав я, усміхнувшись.

— В мене шкапа — приятель,— буркнув Борген.

— Які похмурі у вас думки, Адольфе Карловичу!

— А ви хотіли б на похороні мати веселі думки?
В цей час до нас повернулося сяюче, як миса, Ленсалеве

— Сподіваюся,— сказав мені Ленсаль,— що розділите
нашу тризну, хоч ви й непитущий. Пошанувати покійного
директора наш святий обов'язок...

— Не відмовляюся,— сказав я.— Поважати своїх дирек-
торів — найсвятіший наш обов'язок.

— Іронізуєте, пане Сатановський? — вигнув брови Лен-
саль.

422

— Боже борони!—щиро гукнув я.—Просто сумую її
паном Траутфеттером.

Ленсаль спробував з'явити прісну міну, начебто й він су-
мував за покійним, але обличчя його так само блищало.

— Чи повідомили про директорову смерть в учбовий
округ? — схилився я довірно до Ленсаля.

— А вам тут яка турбота? — насторожився Ленсаль.—
Ще рано вам мріяти про директорське місце.

— Для себе рано,— чемно сказав я.— Але можна бажа-
ти добра і ближньому.

Ленсаль сприйняв цей мій вислів як комплімент, начебто
я й справді мріяв, щоб він став директором. Задоволене
почервонів і подивився на мене милостиво.

Сонце знову визирнуло з-за хмари, і я раптом помітив,
що цього разу його проміння особливе. Було воно різке,
сліпуче і, освічуючи всіх нас, обрамляло кожного у фіоле-
тове окресля. Від того обличчя наші теж набули фіолето-
вого відтінку, і мені замлоїло серце: я подумав, що зв'яза-
ний з цими людьми, котрі ступають біля мене, навіки. На-
віки існуватимуть вони, та й я біля них, і ми недаремно так
щільно збиваємося в гурт. Всі ми по-своєму нещасні й мі-
зерні під цим сонцем, і недаремно поклало воно на нас фіо-
летовий знак. Може, й справді, ми діти не так землі, як
чорнила, і замість крові в нас те ж таки чорнило. Можливо,
й справді, з чорнильної речовини зроблено наші мізки, адже
поза тісний світик, поза тимчасову скупченість, яку творимо,
не сягає з нас ніхто. Зрештою, і смерть одного з нас так
само маловажний факт — ніби вилито із пляшечки чорнило;

навіть для нас, найближчого оточення покійного, це майже
не горе. Єдиний чоловік, що оплакував Траутфеттера,—
Лучицький. Можливо, саме через те він і відколовся від
нашої компанії — подія переламувала його життя істотно.

Так воно й сталося. Правитель канцелярії після того за-
неміг. Перестав уживати вибагливих страв, а, відчуваючи
постійні болі у шлунку, подався лікуватися до Німеччини
і там пропав, можливо, поділивши участь свого приятеля.

Попечителя Київського учбового округу знав кожний, хто
віданню того округу підлягав. Я ж зацікавився ним ще в
часі навчання у Київському університеті — між іншим, про
нього писалося в моїй першій "Чорній книзі", яка, на пре-
великий жаль, згоріла. Не маю наміру переживати тої істо-

423

рії вдруге, бо така вже моя вдача: згублене не відновлю-
вати — нудна це і невдячна робота. Високий, огрядний князь
Матневський-Шашкін вразив був мене, коли вперше потра-
пив мені в очі. Мав звичку прогулюватися пішки, навіть
без супровідного слуги, очі в нього були геометричне круг-
лі, сині й трохи здивовані, нижче стримів поважних роз-
мірів ніс, помережаний червоною сітківкою капілярів, ще
нижче — дві маленькі й тонкі губи, такі маленькі, що дивно
ставало, як пролазить між них ложка. Це було перше, що
зацікавило в князя, і я тоді немало попотів, придумуючи,
щоб побачити, як він їсть. Я це уздрів, але був розчарова-
ний: князевий рот мав надзвичайну здатність розтягува-
тися, і в нього, як виявилося, могла ввійти не тільки проста
ложка, а й ополоник. Бакенбарди князь носив високо під-
стрижені, а підборіддя мав широке. Саме дивлячись на це
підборіддя, його підлеглі небезпідставно відчували в колі-
нах трепет. Голос у князя був тихий, тоненький і зовсім не
пасував до його масивної постаті. Цей контраст змушував
думати про підступність цього чоловіка, що, здається, від-
повідало істині.

Зараз я відтворюю портрет Матневського-Шашкіна по
пам'яті, і мені знову стає сумно від того, що перші мої за-
писи про нього загинули, були там деталі невідновні. Отож
я пускаю його зі своєї свідомості отаким відтвореним. Хай
ступає, поважно роззираючись, в історію нову. Я бачу, як
часом він зупиняється, здебільшого біля церкви, і широко
хреститься. Тоді його круглі оченята виливають розтопле-
ну синю печаль.

Біля кожної церкви він зітхав і заходив досередини, де
з насолодою вдихав дух ладану і горілих воскових свічок.
Тоді душа його розширювалася, і він наповнювався слізь-
ми й замилуванням, було йому тихо й сумно, і думав він
про гріхи свої та світові. Перед ним плавали дитячі личка,
здається, вони співали якийсь канон церковної служби,
князь упізнавав їх: двійко юних і гарних дітей, блідих та
жовтих, як віск, бо вони померли, а він зволив думати, що
то була кара йому за гріховне життя, що його вів до нещас-
ного випадку. Князь виходив із церкви з племінним погля-
дом і з такими підтисненими вустами, що нагадували вони
швидше риб'ячий, а не людський рот — смуток його був
справжній, а може, тільки трохи награний, адже відтоді, коли
під час епідемії скарлатини померли його діти, минуло вже
п'ятнадцять років. Тож часом він змушений викликати в
собі той біль, адже розумів, що нічого такого забути не
може, що кару божу він має спокутувати двома способами:

424

каяттям, молитвою, постом, усамітненим життям (перший
спосіб) і ревною службою державі, притому ревною на-
стільки, що в ного підлеглих недаремно трусилися б коліна
(спосіб другий). Тому весь його дім було наповнено ста-
рими й новими іконами, які князь не втомлювався купува-
ти, лампадами і влаштованими в кількох місцях аналоями.
З книжок у його домі були тільки Біблія, Псалтир, бого-
служебна література і підручники, за якими навчалися ви-
хованці семінарій та духовних академій; він не втомлював-
ся ті книги перечитувати, а за настільну мав "Моральне бо-
гослов'я". Коли ж з'являвся в канцелярії учбового округу,
то обличчя всіх його підлеглих ставали, як у пісників, і го-
ворили вони, намагаючись вживати якнайбільше біблійних
висловів. Часом князь Матневський-Шашкін скликав чи-
новників у свій величезний кабінет, де, крім портрета госу-
даря, висіло сім солідного розміру ікон, і проголошував одну
й ту ж промову, яку дехто встиг запам'ятати дослівно і по-
тім досить утішно її пародіював. Перед тим як почати,
князь заплющував геометричне круглі очка, і на його облич-
чя лягав мир. Від цього глуха тиша залягала навкруги, та-
ка, що навіть павуки й мухи не дозволяли собі чинити зай-
вого шуму, бо знали: після того піде твердий наказ усіх їх
винищити. Коли ж погасали князеві очі, обличчя його ста-
вало добре і благе, а вуста ледь-ледь розсувалися, бо м'як-
шали. Всі дивилися на те обличчя з підхлібною увагою, а
дехто з тих, хто дозволяв потім пародіювати попечителя,—
з радісним очікуванням; князь розплющував очі раптово, і
його рот починав викидати слова одночасно з цим чародій-
ним актом прозріння:

— Я хочу звернути увагу панства, і ви повинні в наказах
та циркулярах передати ці мої думки в усі учбові заклади,
ввірені в моє попечительство, що вся новітня наука, всілякі
філософські учення і нова література — це ніщо інше, як
творіння сатани. За божим допустом вони викидаються у
світ, щоб Через диявольські спокуси випробовувати нашу
віру й сумління, бо, спитуючи нас, бог уселяє в нас тверду
віру в себе, достойних належно винагороджує, а недостой-
них відсилає кипіти в пекельній смолі. Єдино істинна нау-
ка — це закон божий, і коли ми навчимо наших підлеглих
та учнів слідувати кожній його літері — виконаємо своє при-
значення навчителів і зробимо підлеглих вірними слугами
бога, царя, як божого помазаника, і держави, цієї вищої бла-
годаті для людини. Тоді ми посіємо на землі мир і високу
моральність і дамо тим самим нищівну відсіч сатані, який
щороку нас спокушає і хоче розладнати твердо упорядко-

425

ване, бережене законами життя, перетворивши його у брид-
ку марноту марнот. У мене все, панове, візьміть це до ува-
ги й виконуйте.

Колись я, вперше почувши цю промову, був непомірне
нею врадуваний, ці слова викликали в мене святий трепет —
це таки було щось вище наївної науки мого батечка, який
розумів і хотів розуміти світ десь так само примітивно, як
будував свій світогляд,— не на загальнодержавних інтере-
сах, а на своїй простакуватій вірі, через що мимовільно про-
тиставляв себе світові і творив тим самим гріх, що його на-
зивають гординею людською. Кажучи відверто, свого часу
я також гадав здійснити те, до чого додумався згодом ди-
ректор Житомирського раввінського училища Ковнірчук,
спинила мене тільки неблагозвучність мого прізвища; я по-
боювався, що князь зреагує на нього гостро суб'єктивно,
адже він надто багато уваги надавав символам і звучанню
самих слів, бачачи в тому вияв вищої сили, а не звичайну
випадковість. Тому я й не осмілився свого часу висловити
йому увіч захоплення його програмою та житейською філо-
софією, а тільки віддав йому, образно кажучи, повігрянчй
поцілунок, якого він, певна річ, не міг ні побачити, ні від-
чути.

У Житомирі Ковнірчук уважався завзятим мисливцем,
вдома він мав чотири мисливські рушниці і двох собак та й
виходіив часом у супроводі свого ближчого товариша Лен-
саля в ліс поблизу Лісової Кам'янки, де на болотах та озер-
цях захоплено стріляв дичину. Приїхавши в Київ, він вико-
ристав ті ж таки мисливські навички, бо й тут прагнув ді-
стати до рук дичину, тобто бажану посаду, і це йому, ска-
жемо забігаючи наперед, вдалося.

В останній вечір перед виїздом у Київ Ковнірчук запро-
сив до себе Ленсаля і покірно, навіть смиренно вислухав
п'яне Ленсалеве патякання про те, що він, тобто Ленсаль,
невдовзі стане директором Гімназії і тим самим дорівняєть-
ся до суспільного становища свого приятеля.

— Ви директор, і я буду директором, отож ви на мене
не дивитиметеся звисока, і я перед вами не схилятиму
шиї,— сказав із торжеством у голосі Ленсаль.

— Ви, пане Ленсалю, старієте,— відповів на те Ковнір-
чук, бо на відміну від приятеля ніколи не п'янів.— Згадай-
те-но, як ви стали інспектором гімназії...

Ленсаль зирнув на Ковнірчука нетямковито і розтулив
рота, аби щось відказати, але звідти не видобулося ні звука.

— Не поспішайте заперечувати,— мовив Ковнірчук.—
Молодим ви знали, як що робиться, пішли, куди належить,

426

і купили, що хотіли. Чому ж зараз сподіваєтеся собі на го-
лову манни небесної?

— Я чесно й самовіддано служив,— пробелькотів Лен-
саль.—Хіба не повинно за це мені воздатися?

Ковнірчук захихотів. Його тіло трусилося, а очі потонули
в приочних капшучках.

— Ви служили для себе, пане Ленсалю, щоб мати змогу
годувати й зодягати себе й родину. Так само служив би
кожен інший на вашому місці — кому з того користь? Отож
не дивуйтеся, що про вас ніхто нічого не знає, вас поміти-
ли б тільки тоді, коли б ви схотіли купити собі посаду...

— Але ж директором призначає сам попечитель,— трохи
розгублено сказав Ленсаль,— а в нього слава непідкупного.
Ковнірчук знову засміявся.

— Дуже все прямолінійно розумієте, пане Ленсалю. А чо-
му? Тому, що старієте і ваш мозок вапніє. Не ображайтеся
на мене, але директором ви не станете...

— Не розумію,— Ленсаль був здивований і спантеличе-
ний.— Наскільки я знаю — це вже мода така в попечителя
робити з інспекторів директора.

— Інспекторів, котрі куплять у нього посаду...

— Думаєте, з ним можна те...— Ленсаль поворушив
пальцями, наче перемацував банкноти.

— Був би я вам поганий друг, коли б сказав: "Так!" —
мовив Коднірчук.— Випиймо!

Вони вдарили чарками, аж розплескали горілку. Щоб не
розплескувати її більше, швиденько перекинули чарки до
рота, і напій проваливсь у темну прірву.

Ковнірчук заплющив очі, тоді шумко дихнув, помацав
пальцями повітря, а по тому втупив у Ленсаля важкий чер-
воний погляд.

— Є в мене, пане Ленсалю, одна давня, а може, й недав-
ня, одна заповітна, а може, й чудернацька думка. Знаєте,
отак ходячи на полювання, я придивлявся до дерев. Ви при-
дивлялися до дерев, пане Ленсалю?

— До дерев? — спитав уже зовсім приглушений трунком
Ленсаль.— Ні, я ніколи не придивлявся до дерев.

— А я придивлявся і вам раджу. Всі ростуть із землі,
всі однакові в лісі, над усіма спільне сонце, спільне небо,
але одне дерево росте швидко, наче бур'ян, і до хмар дося-
гає, а друге ледве кощіє і не може пробитися. Отак і ми,
люди, в цьому світі: розумний угорі, а дурний унизу.

Він засміявся, погасивши очі. Ленсаль у цей час обгри-
зав каплуняче стегенце, наближав його до обличчя, а тоді

427

хапав зубами. Не завжди йому вдавалося вкусити, тоді він
лише клацав.

— Чи мудро я кажу, пане Ленсалю?

— Воістину,— сказав, черговий раз клацнувши зубами,
Ленсаль.

— Отак вони і пнуться один перед одним, ці дерева, же-
нуть у рості, тягнуться — у цій гонитві й ліс виростає. Ви-
сокий і в міру густий ліс. Сильніші виживають, а кволіші
всихають, і нічого немає тут несприйнятного.

— Воістину! — сказав Ленсаль, таки гризнувши м'ясо.

— Два дерева в лісі ростуть: одне гарне, а друге добре.
Разом ростуть, і місця їм біля себе досить, і не ображають
одне одного, а от одне стає вищим, а друге нижчим.

— Вище — це ви, а нижче — це я,— благодушно прорік
Ленсаль і почав наливати в чарки. Рука його була непевна
і пролила трохи на стіл. Ленсаль взяв шматочок хліба й
почав вимочувати трунок.

— Таким хлібом закусювать гарно! — сказав.

— Стривайте, не пийте,— стримав його Ковнірчук.— Бо
вип'єте цю, і ваша голова, як барабан, порожня стане. Я вже
вас знаю. Коли мочите в горілці хліб, уже досить вам пити.
А я хочу, щоб моє слово до вас дійшло. Я вам приятель і
впоперек дороги ставати не хочу.

— Хіба ви можете мені стати впоперек дороги? — зди-
вувався Ленсаль.— Ви директор, а я інспектор, ви в одно-
му місці служите, а я в другому, а коли на полювання ходи-
мо, ви стріляєте з-однієї рушниці, а я з другої. Чи, може, ви
директором гімназії захотіли стати?

— Вгадали, пане Ленсалю,— всміхнувся Ковнірчук.—
Хочу вашим начальником бути. Але в чесному з вами зма-
ганні. Я росту, і ви ростіть, а хто кого обжене — бог вирі-
шить. І серця на мене за те не тримайте, бо ми — як два
бігуни: один біжить і другий, а хто пережене, теж бог знає.
Не будемо тільки один одному підніжки ставити. Ви на бо-
га уповаєте і я, а кого він полюбить, це його воля...

Ленсаль наливався червоною барвою, як селянка вином.

— Це безчесно з вашого боку,— сказав він.— Коли так
станеться, нашій дружбі кінець!

— Може, й кінець, бо я вашим начальником стану, а що
не безчесно це, я ладен голову покласти. Я біжу, і ви біжіть.
Ви манни чекаєте з неба, а я манну в крамниці купую. Ідіть
і ви купіть або переженіть мене. Бо коли не я, ваш прия-
тель, директором стану, то пришлють сюди третього — не
тільки ми хочемо тієї манни. А чи буде той третій ліпший,
ніж я, подумайте...

428

Ленсаль схопив зі столу наповнену чарку й ковтнув її, "к
муху.

— Я думав, що ви друг, а ви... падло! — сказав і різко
підвівся. Але зачепився за ніжку столу і ледве не впав. Ви-
рівнявся і став знову, червоний, як рак.

— Міг би вас не попереджати, а от бачите — попередив.
І я, і ви в одному лісі ростемо, грунт один, і сонце одне сві-
тить. Та й бог однаково сприяє...

— Щось ви часто про бога почали згадувати,— сказав
Ленсаль їдко.

— Бо всі ми під ним ходимо,— По-святенницькому звів
очі Ковнірчук.— Всі нитки доль наших він тримає у своїх
руках.

— Смієтеся з мене? — ледве провернув язиком Лен-
саль.— Прощайте навіки!..

Ковнірчук сміявся навіть тоді, коли його співтрапезник
грюкнув дверима.

— Даремне прощаєтеся, пане Ленсалю! — крикнув йому
вслід.— Хто зна, може, вам доведеться переді мною на
струнці стояти!

Він позіхнув, і рот його несподівано виявився величезний
і чорний.

— Ну що ж, шановний, ви лишилися сам,— солоденько
сказав він.— Випийте ще чарочку, бо це буде остання на
багато днів, хе-хе! Остання чарка на багато днів! — проспі-
вав він, імітуючи голос дячка, і притулився до чарки, як
до вуст найкоханішої з жон...

Ленсаль у цей час ішов по залитих дощем вулицях, на-
стрій йому зіпсувався. В цей час з-за рогу на повний чвал
вискочив екіпаж і заляпав інспектору гімназії полу шинелі
і штанину. Ленсаль же був людиною охайною, і це вразило
його більше, ніж зрада давнього приятеля. Ленсаль вилаяв-
ся, а оскільки хміль не покинув його, заплакав. Дощ змив ті
сльози і їх ніхто не помітив, за винятком мене, бо мені в той
вечір закортіло прогулятися. На відміну від Ленсаля я мав
над головою чудового парасоля і йшов під ним, як під справ-
жнім дахом, тукотіння дощу по натягнутій тканині було мені
приємне.

— О, пане інспектор!—сказав я.—Добрий вечір!

— А ви чого лазите в дощ! — накинувся на мене Лен-
саль, наче я був не вчитель, а гімназист.

— Гуляю,— сказав я найдобродушніше.— Маю звичку
перед сном подихати повітрям.

Ленсаль схаменувся, бо вжив-таки неналежного тону, і
почав скаржитися на зловмисний екіпаж, котрий обляпав

429

йому полу шинелі (а шинелю цю він зовсім недавно пошив)
і штанину, хоч не таку нову, як шинеля, але зовсім доб-
ротну.

— Чи не дозволите, пане інспектор,— з участю сказав
я,— взяти вас під захист цього чудового парасоля?

Ленсаль це мені дозволив. Я взяв його під руку, і під
спільним дахом ми відчули затишок та погодженість.

— Ви помітили, що я п'яний?—спитав Ленсаль.—Не
вражайтеся й не осудіть.

— О, всі ми буваємо п'яні!—сказав миролюбно я.—
В той чи інший спосіб.

— Скажіть, що найбридкіше в цьому світі? — спитав Лен-
саль.

— Зрада найближчого приятеля,— в тон йому відка-
зав я.

— Звідки ви це знаєте? — насторожився інспектор.

— Бо колись сам пережив таке,— збрехав я.
Дощ мирно тахкотів над нашими головами.

— Знаєте, ви вгадали,— проказав він розм'яклим голо-
сом.— Це таке почуття, наче тебе викачали в гною.

— Навіть гірше,— підхопив я.— 3 гною можна обмити-
ся, а від зради приятеля ніколи.

— Маєте рацію. Здається, щось, десь, колись я вчинив
не так.

— Коли віз наскакує на воза,— мовив я,— один візник
здебільшого не винуватий, але калічаться обоє.

— Я не знав, що ви такий проникливий,— здивувався
Ленсаль.

— Це тільки ввечері і в дощ,— сказав я.— Живу як па-
лець, а коли людині самітно, вона смутиться. Коли ж сму-
титься, вона мимоволі починає мислити

— Сам бог послав вас мені назустріч. Знаєте, я мав при-
ятеля, доброго приятеля, а той узяв і плюнув мені в об-
личчя.

— В мене колись було так само,— збрехав я — Відтоді
уникаю сходитися з людьми ближче. Давня мудрість: ні з
ким ти занадто не сходься у світі: не радітимеш, але й не
смутимешся.

Ленсаль мовчав. Сопів, і у затишку парасоля поширював-
ся горілчаний перегар.

— Може, воно й так,— сказав після мовчанки.— Все на-
ше життя якесь змагання. Все воюємо, все воюємо, але в
житті особистім... Хочеться мати когось такого, з ким би
не був підозріло-насторожений. Душі все-таки треба відпо-
чивати.

430

— Тим і страшна зрада,— сказав я.— Людина опиняєть-
ся голою перед світом та небом.

— О так! — вигукнув Ленсаль.— Скажіть, не здаюся я
вам непристойно п'яним?

— Непристойно п'яний світ,— відповів я.— Людина по-
мічає те, тільки випивши.

— Але ви, кажуть, не вживаєте цього зілля? — здиву-
вався Ленсаль.

— Бо не хочу, щоб світ був для мене непристойно п'яний.
Ви вже вдома, пане Ленсалю.

— Я не хочу йти додому,— примхливо сказав Ленсаль.—
Жінка мені зараз влаштує гарячу купіль.

— Це й добре, пане Ленсалю,— сказав я.— Відведете з
нею душу і заспокоїтеся.

— Ви гадаєте?

— Переконаний у тому,— мовив я і штовхнув інспектора
ліктем.

Я побачив бліду пляму його обличчя, повернувся він до
мене, наче хотів придивитися. Але я знав, що він бачить:

величезний чорний парасоль й людські ноги під ним.

— Ви хороша людина, пане Сатановський,— сказав він.—
Скажіть, чому всі вас не люблять?

Я засміявся. Мій сміх під парасолем звучав глухо.

— Де ви бачили, щоб хтось любив хороших людей? —
спитав я.— Люди люблять корисних собі людей.

— Вчора я теж так думав, сьогодні — ні!..

Він стояв і дивився, як відпливає в дощовий морок мій
парасоль, а я відчув, що мені під цим дощем весело. Завтра
він пожаліє, що вдався зі мною у щиру розмову, і йому
буде незручно дивитися мені в очі. Завтра він зробить ви-
гляд, що забув про цю зустріч і про нашу несподівану по-
годженість: що може бути спільного в молодшого вчителя із
виконуючим обов'язки директора. Він пройде повз мене, хо-
лодно кивнувши, бо захоче відгородитися від цього вечора,
коли він виказав своє слабодушшя, завтра він знову стане
нормальний. Розпікатиме вчителів, і посилатиме під різки
учнів, і ступатиме по коридору з тою ж таки урочистістю,
з якою виступав колишній директор, на його обличчі лежа-
тиме відомий усім директорський вираз, від якого на всіх,
в тому числі й на мене, нападатиме ляк.

Зараз він сховається за дверима власного дому, де чекає
на нього роз'ятрена жінка, і вони зітнуться між собою, як
коти. Здається, він поведеться сьогодні з жінкою нещадні-
ше, ніж завжди, а може, й злякає — це треба йому, щоб зно-
ву стати самим собою. Я йшов під широким дахом парасоля

431

й усміхався: моя доброта не дала йому втіхи. Він змушений
був прийняти її в хвилину слабкості, і найкраще, коли вва-
жатиме мою доброту за підхлібність собі. Так, це виляння
хвостом кволішого й меншого перед старшим та сильні-
шим — старші й сильніші люблять таке відчувати. Але в
ньому житиме й тривога—він не може, як Ковнірчук, по-
їхати до Києва й собі, щоб там зладнати своє діло,— йому
треба бути в гімназії. Зрештою, він живе зі своєю жінкою
так, що в нього в кишенях гуляє вітер, і це — головна при-
чина, чому лишиться бездіяльний і сподіватиметься манни з
неба,— його приятель і супротивник не матиме в ньому кон-
курента. Зрештою, він і справді старий та немічний і давно
змирився з думкою, що йому ніколи не стати поліцейським.
Вже хоче забезпеченого спокою, але ніколи його не матиме.
З інспекторського місця його ніхто не прожене, бо він ша-
нується, але вище цього не стрибне. Той, хто хоче стриба-
ти, не може мати такої розслабленості, йому потрібні наста-
леність у м'язах і гаряча кров.

Через якийсь час сюди прибуде новий директор, здається-
таки, Ковнірчук. Вони займуть супроти себе позицію хо-
лодної та чемної війни, яка кінчиться безсумнівною пораз-
кою Ленсаля, коли він захоче дослужитися на своєму місці
пенсії. Отож увесь свій запал і лихоносність виміщатиме на
тих, хто не зможе йому зашкодити, тобто на учнях та влас-
ній жінці. Хвилини слабкості в нього будуть, але тільки
тоді, коли світ ставатиме для нього п'яним. Тоді він проки-
датиметься зі свого сну і переконуватиме себе, що він таки
добра людина. Коли жінка до того допустить, він виллє на
її грудях розчулену сльозу, а коли виявить нетерпимість,
гірше буде їй, а не йому. Гімназисти цих складних переливів
його єства не пізнають, а понесуть із собою в пам'яті його
образ, як поліцейського, котрому не пощастило.

Через кілька днів директор раввінського училища був уже
в Києві і здійснював операцію, яку давно розіграв в умі з
усією мисливською винахідливістю. Перше, що він учинив,—
найняв собі приміщення у напівпідвалі за два будинки від
дому попечителя учбового округу. В лавці Києво-Печерської
лаври він накупив дешевих образів у рамах і без рам, а ма-
ючи серед ченців брата у других своєї покійної жінки, вві-;

йшов із ним у стосунок, вгостив брата так, що той не зміг
вийти до вечерні, а натомість дістав у нього в позику, напи-
савши розписку, Біблію печерського друку в стародавній
шкіряній палітурці з тисненнями та двома замками. В тій-
таки лавці він придбав немало лампадок і воскових свічок,
заставив усім тим добром куток навпроти вікна, що виходім

432

ло на хідник, по якому в один і той же час зволяв шпаціру-
вати його світлість. Влаштував він і аналой, покривши його
парчею й поклавши туди Біблію. Лампади й воскові свічки
запалювалися за десять хвилин до того, коли Матневський-
Шашкін щодня після обіду з палицею в руці, незважаючи
на погоду, виходив із дому. За п'ять хвилин до того, як
мав підійти князь, Ковнірчук кидався відчиняти кватирку,
на розведений у жаровні вогонь висипав жменю ладану, яко-
го купив у тій-таки печорській лавці цілу торбину, а сам
падав на коліна перед аналоєм, гаряче хрестився і бив ло-
бом об підлогу, молячи бога, щоб князь звернув на нього
увагу і посприяв здобути місце директора Житомирської
гімназії.

Князь ішов хідником, викидаючи палицею, обличчя його
було погідне, геометричне круглі очі синьо сяяли, чималий
ніс, помережаний червоними капілярами, стримів з усією
поважністю, вуста стулялись у курячу гузку, а масивне під-
боріддя похитувалось у такт ходи. Почувши запах ладану,
подумки помолився за упокій чиєїсь душі, відчуваючи водно-
час смиренну меланхолію й поблажливий смуток — думав-
бо про дочасність та тлінність людського життя. Другого
дня він знову подумав про невідомого покійника і так само
щиро побажав йому, щоб земля для нього стала пухом, а
третього трохи здивувався й зацікавився, бо цілком слушно
вирішив, що покійника пора б відправити в царство вічного
сну. В цей час він уздрів двірника, котрий стояв у воротях
будинку, звідки виточувався божественний запах, сторож
був чимось схожий на самого князя: мав такі ж геометрич-
но круглі очі й рот-присосок, правда, ніс його світився куди
ясніше за князевий, а бакенбарди були густі та пишні. Мат-
невський-Шашкін зволив зупинитися й поманив двірника
пальцем.

— У вас тут покійник?—спитав він, вдихаючи солодкі
запахи ладану.

— Нікак ніт! — озвався, виструнчившись, двірник.— По-
кійника у нас останнім часом не бувалої

Двірник подивився на князя ясно-синіми й геометричне
круглими очима, і ті очі зустрілися з такими ж очима, тіль-
ки князівськими.

— А чому ж у вас так пахне? — спитав попечитель, втя-
гуючи тремтливими ніздрями солодкий запах.

— Поселився богомільний чоловік,— відрапортував двір-
ник, і собі поворушивши тремтливими ніздрями.

Попечитель поводив туди-сюди головою і, скеровуючись
на запах, рушив просто до кватирки, з якої таки виплива-

433

ли ніжно-сині пасемка. Це так його зворушило, що він при-
сів, хрускаючи кістками,— та історія починала його інтри-
гувати. Побачив прикляклого чоловіка, котрий так самовід-
дано бив поклони, наче збирався продовбати лобом підлогу:

зводив руки до завішаної іконами стіни, вдаряв себе в гру-
ди, а тоді припадав до землі. Вся постать богомольця тону-
ла в димі, свічки в тому димі горіли, як очі, лампади від уда-
рів лобом об підлогу здригалися, від чого язички підстри-
бували: інколи незнайомець брав з аналоя біблію, цілував
й, притискав до грудей; бувало, що й обертався, начебто хо-
тів, щоб князь міг його роздивитися,— отакий собі чоловік.
ні високий, ні низький, ні худий, ні повний, з невиразними
рисами обличчя. Князю вже затікали ноги сидіти в такій
позі, тож він вирішив розпрямитися, а коли це вчинив, в
нього знову затріщали кістки, обличчя від натуги побагря-
ніло, і він змушений був подихати круглим, як і очі його. ро-
тиком.

— Хто такий? — спитав у сторожа.

— Не могу знать, ваше-ство,— відрапортував двірник.—
Новий жилець. Заявити на нього, з вашого наказу, в полі-
цію?

— Дурак!—коротко відрізав князь.—На такого свято-
го богомольця? Та як ти посмів?

Двірник побілів, тоді позеленів, і за мить перед ворітьми
його не стало, а попечитель знову присів біля кватирки, а
переконавшись, що богомолець і досі ревно молиться і б'є
поклони, рушив далі, але вже не незворушно, а схвильова-
но. "Ні! Ні! — бурмотів він, забувши підпиратися палицею,
а несучи її, супроти звичаю, на зігнутій руці.— Не переве-
лися ще святі люди!"

Ковнірчук у цей час гасив пальцями вогники свічок, щоб
зайве не вигоряли, часом він потирав почервонілого від ча-
стих ударянь об підлогу лоба і слухав джмелів, котрі гули
йому в голові. Щеміли йому й коліна, бо підкласти під колі-
на килимок він, як справжній мисливець, не зважився, окрім
того, очі його пасли годинникову стрілку — знав, що, повер-
таючись з прогулянки, князь не забуде зазирнути до нього
ще раз, а це мало бути рівно через півгодини, бо ще ні разу
Матневський-Шашкін не порушував свого режиму. Єдине,
за чим шкодував у цю хвилину директор раввінського учи-
лища, що не міг розполовинитися, бо князь по дорозі неод-
мінно заходив у Никольську церкву, простоював там навко-
лішках п'ять хвилин, кидав пожертвування в церковну жер-
товницю і тільки тоді вирушав назад. Добре було б опини-
тися одночасно і в тій церкві, але це була блаженна думка;

434

Ковнірчук щодо цього мав інший, так само твердий план —
він уже довідався, що на утреню князь приїжджає в універ-
ситетську Церкву, і мав намір з'явитися туди вже завтра.
Весь цей час короткого відпочинку, Ковнірчук не дозволяв
своєму обличчю скидати із себе святенницького виразу, бо
й сам переймався богомільним настроєм — не такий простак
був Матневський-Шашкін, щоб не помітити підробки. За
п'ять хвилин до призначеного часу, Ковнірчук знову запа-
лював свічки й кидав на жаровню трохи ладану — попечи-
тель Київського учбового округу й справді вже повертався
додому і не втримався, щоб не присісти біля розчиненої ква-
тирки і потішити серце, зирнувши на людину, яка спасаєть-
ся з такою самовідданістю. Все, чого прагнув, князь мав
змогу побачити, подивувався й порадів, адже незнайомець
у глибині кімнати все ще бив поклони й молився. Князь
хруснув кістками, зводячись, і поспішив чимдуж додому,
бо хотів оповісти про побачене своїй, ще богомольнішій, ніж
він, половині — була вона непомірне строга у виконанні всіх
релігійних приписів.

Наступного ранку був дощ, і князь прокинувся з непри-
ємним приважком біля серця. Це був призвісник лихого на-
строю, що міг мучити безпричинно князя цілий день. Мат-
невський-Шашкін невдоволено засопів, дратуючись уже від
того, що той приважок біля серця таки з'явився. Дружина
знала цю князеву якість, отож коли він вийшов із спальні,
поспішила зникнути з очей, бо в такі хвилі князь, як зви-
чайно, шукав нагоди розрядитися, а це не кожному буває
приємно.. Жертовним козлом став слуга, який не тим боком
подав князю чоботи, тож один із тих чобіт ударив незграбу
халявою раз і другий по щоках, а оскільки слуга належав до
християн, які тільки й могли бути в цьому домі, то поста-
вився до того без зайвої урази. Тим часом приважок від
серця відчепився і розчинився, як грудка солі, і князь по-
спішив помолитися біля домашнього аналоя, щоб бог відпу-
стив із милосердя нерозважному слузі гріхи. Після того
князь наказав запрягати екіпаж — мав їхати на утреню в
університетську церкву, звідки повертався додому посніда-
ти, а вже потім віддавався службовим обов'язкам.