ШКОЛЯР Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, —   чи про луку, чи про ліс... Ну й любило це! Раз гулять повели їх у ліс. Воно вбігло в гущавину та: — А як ось тут гарно!.. гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки... ну й гарно! Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило... А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує і про се, і про те, як і дощ, як і сніг. Вчитель було не навтішається ним, усе було по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається та ту голівку так простягає до його... Таке. А то раз учитель підійшов і питає: — А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осміхається... тут осміхається, а там сльози. — Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болісно: — Ні. — Далі руку до очей та й скривилось. — Чого, що таке? — вчитель йому. — Б...били. — Хто? — Батько. — За віщо? — За... за... — та й не доказало за плачем. Діло ж ось як було. Встав Миколка вранці, почитав трохи, —   снідати пора, він і каже: — Мамо, що їсти? — Що ж? — мати йому. — Он хліб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сів до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в йому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний. Сидів, сидів Миколка над ним — не пожене ніяк. Устав та з тим і вдягаться давай. Одігся, дійшов до дверей — за печінки тягне. Він знов: — Ну що їсти, мамо? — Та я ж не знаю, —   мати йому. Миколка по горшках: і в той заглянув, і в сей... Увіходить батько знадвору, такий сумний. — От лихо, —   каже, —   хліба на денці тільки. Миколка своє: — Та, мамо, що їсти? — Батька питай. Микола: — Он у людей і риба, й олія. Батько так бликнув на його. Він байдуже: — І оладки, —   каже, —   і в школу беруть. Батько: — Що?! — Та як ухопить деркач. — Так тобі ще, —   каже, —   риби, олії! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики. — А, сякі-такі, —   кричить батько, —   їсти! А то ще й зодів... Раз увечері роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далі так боязко: — Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть. — Що? — батько. — Мм... дірки скрізь. Батько з рук у його, подививсь та по пиці його, по пиці халявами: — Гляди, —   каже, —   гляди! Позатягав, як умів, де більші дірки, й нічого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний і їсти не питає. Сів на лаві, кліпа очима. Батька в хаті не було. Мати пряла на полу. Сидів, сидів, далі встає і, як неживий, диба-диба до полу... став і стоїть, похнюпивсь. — Чого ти? — мати йому. — Та... та, —   губи задрижали, лице скривилось, і він засичав тільки. — Отакої! Чого ти? Помовчав, далі так тихенько: — Мамо!.. — Ну? — У... у мене... — Що у тебе? — У мене, —   повернув п'яту, показує... Глянула мати — підбора нема. Зітхнула й нічого. — Що ж... оце... як... батько побачить?        — плаче, так плаче Миколка. Увійшов Прокіп, Миколка й дух притаїв. Сів і то побіліє, то почервоніє; дивиться в землю та чобіт той одно хова за другий та ввесь так і тремтить. Прокіп байдуже до його, поліз під лаву собі. — Де воно, —   каже, —   в чортового батька коноплі ті? Холод такий, а тут підперезаться нічим, хоч би мотузок абощо виплести. — Хм... там десь... — жінка йому. — Та... те й упослі б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує. — Н... не кажіть, —   сичить Миколка, —   не кажіть. — Як же ж, —   мати йому, —   а в школу в чім підеш? — Що таке? — батько до їх. — Підбор у Миколи одпав... — Що? — крикнув. Тут Миколка, як печений, як схопиться та під піл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп... — Ну, нічого, —   каже, —   хай, —   знайшов конопельок, плете, нічого нікому. Жінка дивилась, дивилась та: — Так, Прокопе, що ж з чобітьми? Мовчить Прокіп. — Пора б... уже ж, —   ті й на латки не годяться. Мовчить. — Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокіп так бликнув на неї: — Хай, його, —   каже, —   калікою зробить!.. — Отаке!.. Божевільний!.. Миколка з-під полу: — Мамо, —   сичить, —   цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж. Мати йому: — А в школу як? Прокіп так хижо: — А, в школу... грамоти тобі!.. в пани сина!.. — А хоч би й у пани? — Щоб і нога в школі!.. щоб і нога не була! — кричить. Миколка: — Як же... я ж не... ненарошне. — Старцюго, —   батько йому, —   панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і нога не була! Аж перекидається та плаче Миколка: — Он... он, —   каже, —   усі... учаться — і Василь, і Павло... гарно як. — Іч, старцюго, рівняється до яких... — А хіба... хіба душа в мене... хужа? — Сміттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю! — Божевільний, —   жінка йому, —   нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?.. — А, ти розумна! — Ти ж сам одвів його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобі не соромно, як тобі не гріх потріпувать дитину отак? Прокіп, ніби засоромившись: — Та ти, ти, —   каже, —   домелешся! — Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорізуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач. — От боже мій, —   каже, —   і де та смерть, що вона і не забере нас од тебе... Поки вже ми отак і труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокіп нічого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає і якось досадно-досадно: — Школа... школа — здирство, школа- грабіж... — кинув мотузку, надів шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, —   в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку! Грюкнув дверима, пішов, голову похнюпивши. А Миколка: — Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-під полу до дверей. — Куди ти? — мати до його. — У школу... хай... як знають... — Обідать же... чоботи ж... — Хай!.. Надійшов вечір. Засвітили. Біжить Миколка. Батько за столом саме сидів, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка : — Ось, ось, —   показує чоботи. — Де то ти? — здивувалась мати. — Хе-хе... учитель дали. — Як учитель? — Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", —   плачу. "Цить, —   кажуть, —   у мене зайві є". Виносять. "На", —   кажуть. Мати взяла, так обдивляється. — Спасибі, —   каже, —   дай бог здоров'я йому. Миколка: — Хе... а покажіть і батькові! — А дивись іди. Прокопе, —   каже мати. Прокіп байдуже, давай осміхаться сам собі. — Дивись іди, глушмане. Прокіп наче й не знає нічого: — Що там таке? — Сюди йди! — Чого? — почухавсь, підійшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає. — Глуха тетеря... не чув мов. — Хе-хе... живем, значить. — Ні, —   жінка йому, —   мерщій наймати побіг... — Балакай, —   Прокіп до неї, —   наймати!.. Мені, думаєш, і не жаль ото? Я побіг позичить на чоботи йому, а воно... — Що таке? — питає Миколка. — Що... бігав, бігав — не позичає ніхто, а тут ще й мішок під плечем, щоб і хліба де... Мені й кажуть: їсти нічого, а він ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волів його, мені до волів треба". Думав я, думав... "Що ж, —   думаю, —   буду бігать отак та усяке буде цупать отак мені... Дай, —   думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованців на рік. А Миколка: — Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На тобі". — Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а він: "Найми", —   каже. — Боже мій, —   мати до Миколки, —   отакий хлопець та в найми... нізащо, нізащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мій синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач він який!.. учись ото! Прокіп: — А вчись... звісно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже? — Оцю вивчив, і цю, а цю... ось поки, —   показує пальцем йому Миколка. — Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий? — Хм-хм... то "О". — "О! ач яке!.. А то далі?.. Що то за кочерга така? — То "Г". — Ач яке!.. А картинки є тут? — А є... ось, —   знайшов йому. — Ач як!.. А то ж що за копиці такі? — То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого? — Бо' йо'зна... як можна сили божі знати? — А я знаю!.. з води... парою йде вгору. — Ач який... хм-хм... і он про що зна! — Я ще й про блискавку й про грім знаю. Це люстричество... з землі набирається в спеку та й креше там і грюка. Прокіп так дивиться на його. А мати: — Який!.. А ще ж це тільки другу зиму в школі він. Прокіп: — Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семінарію в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе. А Миколка: — Так... тату... у хторокласну, у хторокласну! — Боже мій, хіба ж я ворог дитині своїй!.. спроможусь, боже мій! Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога... — Тату... я, я до вчителя піду. — Чого? — Хи-хи... хочеться. Надів подаровані чоботи, за шапку й гайда. Увійшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель: — А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!" — Що таке? — Батько... в школу... у хторокласну... мене. — Гаразд. Іди ж сюди! — За руку його та до себе в світлицю. Увійшов Миколка і дивиться, так дивиться скрізь. — А що ти? — вчитель до його. — Ну й... ну й гарно в вас! В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою. На столі лампа горіла в голубій будці; блищав самовар. По долу стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною. На вікнах квітки... на стінах картини. — Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка. — В гарному! — осміхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому... — І я... А як же... як воно, як жить у такому? — Учись — побачиш... Сідай лиш, чаю вип'єш. Учитель налив йому, сахару вкинув дві грудочки. — Сідай! — Миколка сів на краєчку на стільчику, дивиться на стакан та так осміхається. — Хм-хм... так це... це мені пить? — Тобі ж, тобі... бери ложечку, мішай! — Хм-хм... як же воно? — Бери он і булку. Бере осміхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, і як загра-загра... Миколка: — Ну й, ну й... — та й устав. — Що? — учитель до його. — Н... не знаю... гарно... Я б день і ніч грав... — Учись — гратимеш. —       Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... — глянув навкруги, —   ну й життя гарне!..   * * * На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє двері, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щічки кругленькі... — Миколка, це ти? — Я... — та скривився-скривився. — Як це ти, що це?.. — Та... та... їсти нічого, топить нічим, удягтися... — Бідненький!.. — А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні... ноги крутить... — Так ти це... — Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворів був... Так мене в поводаторі це... Двері в світлицю одхилені були... Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...