ЯК ДУБ ІЗ ВІТРОВІЄМ БИВСЯ
     
 Не одно уже століття   
 Дуб стояв, простерши віття,—   
 весь в корі, як у броні,   
 трудні роки, ночі й дні...   
     
 Знав одне лиш добре діло.   
 Листя дихало й раділо,   
 Дуб добрячим обростав —   
 доки й сам, як витязь, став.   
     
 Батьком був він Клену й Глоду.   
 Всім давав він прохолоду.   
 Кожен знав: хай грім гримить —   
 Дуб од бурі захистить.   
     
 Ось минуло ще століття...   
 Розгулялось лихоліття:   
 з півночі, з-під білих вій   
 хижо глянув Вітровій.   
     
 Глянув, станув, розігнався,   
 Дуб зелений захитався,   
 віттям він загомонів:   
 — Стережись! Встає мій гнів!   
     
 Ми ж ні в чім тобі не винні.   
 Ми — в землі, в своїм корінні!!! —   
 ...Та іде на Дуба в бій   
 розбишака Вітровій.   
     
 — Не шматуй красу зелену!   
 Я — захисник В'язу й Клену.   
 Ти на нас не налітай! —   
 пропадом ти иропадай!   
     
 Вітер слухати не хоче —   
 Дуба рве, свистить, регоче.   
 Густо Гусінь наліза —   
 думає, що Дуб — лоза.   
     
 Ну, а Дуб стоїть, не гнеться,   
 силі Вітру не дається.   
 Тільки віттям стрепене —   
 Гусінь з нього вниз сипне...   
     
 Знов тут Вітер налітає,   
 листя на льоту хватає.   
 — Падай,— каже,— на ріллю,   
 а то Шашіль я нашлю!   
     
 Гульк! — і справді Шашіль лізе,   
 аж кругом все стало сизе.   
 Дуб тут голос подає:   
 — Дятлику! А де ти є?   
     
 Дятел враз себе являє,   
 стовбур дуба оббігає,   
 в Шашіль дзьобом стук та стук —   
 й Вітер знову мов без рук.   
     
 — Ну що, взяв? — тут Дуб до Вітра.—   
 Сила ти нечиста й хитра.   
 Ти все ждеш на смерть мою?   
 Я ж ось, бач, живий стою!   
     
 Ох же Вітру і досадно!   
 Закружляв він листопадне,   
 та не вдержавсь па нозі   
 й опинився у грязі.   
     
 Дуб трясеться, Дуб регоче:   
 — Що твоя ще милість хоче?   
 У грязюці одпочить?   
 Так зима вже он спішить!   
     
 Вітер мовчки тут підвівся,   
 кашлянув та й подавився.   
 Дуб із нього засміявсь:   
 — Ну так як — навоювавсь?   
     
 Насилав на мене Шашіль,—   
 а в самого в тебе кашель,   
 насилав на мене жах,—   
 сам же ледве на ногах.   
     
 Зуби в тебе випадають,   
 очі й брови вицвітають,   
 хочеш крикнуть: «Йде зима!» —   
 а вже й голосу нема.   
     
 Ех ти, Вітре-Вітровію,   
 сам собі зламав ти шию.   
 Отепер іди та й плач   
 від самісіньких невдач.   
     
 Так промовив Дуб могутній —   
 і про день свій про майбутній   
 взяв він думати-гадать,   
 та ще й вітами гойдать.   
     
 1943