Вступ

У IX ст. в центрі європейського материка утворилася нова велика держава східних слов'ян. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. У вітчизняних писемних джерелах вона виступає під назвою "Руська земля" або "Русь", в іноземних - "Русь".

В історичній літературі найчастіше зустрічається назва "Київська Русь", оскільки центром цієї східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ. З часом історики ввели в науковий обіг термін "Давня Русь", що на їх думку, більше відповілає визначенню того періоду руської історії, що охоплює XII - XIII ст. Цей термін уживається стосовно аморфної сукупності земель-князівств, що, як вважають дослідники, не становили єдиної політичної структури. Поширеною є також назва "Давньоруька держава", вона стала своєрідним замінником двох перших термінів, щоправда, без певного змістовного наповнення цього поняття і чітких хронологічних рамок.

Термінотворчий процес зумовлювався не тільки потребами пошуку найвідповіднійшої наукової дефінції для преших століть вітчизняної державності, а і іделогічними настановами. Так, поширений в історіографії XIX - початку XX ст. термін "Київська Русь" несподівано зазнав репресій у радянський час. Історики і редактори, принаймні в Україні, старанно уникали назви "Київська Русь" і вводили нейтральні - "Давня Русь", "Давньоруська держава". Незбагненна парадоксальність ситуації полягала в тому, що термін "Київська Русь" виник не в Києві, а в Москві і Санкт-Петербурзі.

Аналогічна термінологічна розмаїтісь має місце і в іноземній історіографії, присвяченій Русі. В ній рівноправно вживаними є терміни "Київська Русь", "Руська держава", "Русь", "Русь-Україна". Остання назва набула особливого поширення в працях українських істориків діаспори, у яких спостерігається тенденція взагалі до заміни слова "Русь" словом "Україна", без скільки-небудь переконливого наукового обгрунтування. Навіть словосполучення "Русь-Україна" не відповідає історичним реаліям IX - XIII ст. Посилання на М.С. Грушевського тут не зовсім коректні. Його фундаментальна праця "Історія України-Русі" має таку назву тому, що висвітлює історичний процес упродовж цілого тисячоліття, отже - і Русі, і її спадкоємиці України. А двотомне дослідження, присвячене давньоруському періоду історії, назване М.С. Грушевським "Київська Русь".

Слово "Україна" в часи Русі не було власною назвою ні цілої держави, ні якоїсь її конкретної частини, ні народу. В літописах домонгольського періоду воно зустрічається всього тричі і завжди у значенні окраїни землі - князівства.

Що стосується інших термінів історіографічного походження, що вони також не вповні адекватні явищу, яке означають. Жоден із них, по суті, нічого не додав до літописних назв першої східнослов'янської держави - "Руська земля", або "Русь" . Логічно при наявності історичної назви користуватися нею, а не її замінниками. Але зробити це не просто. Історіографічні терміни мають широке і тривале вживання, з ними асоціюються конкретні історичні реалії і відмовитись від цих, хай і умовних, але узвичаєних назв практично неможливо.

Київській Русі присвячена велика наукова література. Вітчизняна історіографія має ряд фундаментальних монографічних досліджень, у яких розгорнута широка панорама історичного розвитку однієї з найбільших держав середньовічної Європи. Незважаючи на переважання сюжетів південноруської історії - як природного підгрунтя української - Русь висвітлювалась у її повному територіальному, хронологічному та історико-культурному обсягах. У монографії "Київська Русь" М.С. Грушевський підкреслював, що в його викладі історії Украаїни-Русі хоч і відсутня місцева історія північно-західних і північно-східних областей, але детально розглядається спільна культурна спадщина і ті спільні умови розвитку культурногоі суспільного життя, що поширювались і на провінції Київської держави. Безпосереднім продовженням Київської Русі, згідно з М.С. Грушевським, стала Галицько-Волинська держава XIII - XIV ст., але тенденція до зміщення політиччного центру на захід визначилась уже в давньоруський період історії.

Аналогічний підхід характеризує і праці російських істориків, з тією лише різницею, що, на їх думку, природним продовженням Київської стала Північно-Східна Русь і політичний центр держави вже з 60--х років XII ст. перемістився з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Обидві концепції, по суті, продовжили традиції місцевого літописання епохи феодальної роздробленості, згідно з якими історичними правонаступниками Київської Русі виступали, в одному випадку, Галицько-Волинська держава, в іншому - Північно-Східна Русь.

У радянській історіографії панівною була точка зору, за якою Київська Русь після 30-х років XII ст. розпалась на 14 - 15 незалежних земель-князівств. При такому підході суспільно-політичне життя всієї країни, хоча і діалектично-суперечливе, штучно обмежувалось кордонами окремих земель, а загальна перспектива істориччного розвитку Русі зовсім втрачалася.

У руслі цієї офіційної концепції розвивалась і українська історіографія. Поодинокі випадки критичного ставлення до неї викликли різко негативну реакцію.

Українські історики діаспори в переважній своїй більшості розуміли Київську Русь в етнографічних межах українського народу; все, що було за ними, вважалося колоніально. периферією, яка не мала органічного зв'язку з Києвом.

На жаль, тенденція обмежити зміст поняття "Київська Русь" лише теріторіальними межами сучасної України має місце і в наш час.І не лише в історичній белетристиці, а й у працях деяких істориків. Така тенденція не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Неупереджений їх аналіз показує, що Київська Русь IX - XIII ст. становила цілісний державний організм, хоч і вражений феодальним сепаратизмом. На першому етапі її існування( з IX по 30-ті роки XIIст.) сформувалися всі основні інститути влади ( князь, собор, снем, віче, ряд ), внутрішня адміністративно-теріторіальна структура, визначилися державні кордони. Політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з виразними елементами федералізму.

На другому етапі ( 30-ті роки XII - 40-ві роки XIII ст.) Русь стала федерацією відносно самостійних князівств на чолі з Києвом і великим київським князем як старійшиною руських князів. Київ хоч і втратив багато з своєї колишньої величі,але лишався політичним центром країни, символом її етнокультурної єдності, церковною столицею. У домонгольський період його не могли заступити ні Володимир-на-Клязьмі, ні Галич.

У пропонованій праці, як і в ряді попередніх, автор відійшов від схеми поземельного чи регіонального викладу історії Русі, а розглядає її в повному соціально-політичному, економічному, етнокультурному і теріторіальному обсягах. Така позиція дозволяє глибше осягнути те значне історичне явище, яким була Київська Русь, простежити еволюцію її державного розвитку, єдність історико-культурного життя всіх її складових частин, що перебували у тісній взаємодії з Києвом і між собою.

Колись невідомий автор "Задонщини", оспівуючи перемогу руських полків на полі Куликовому, вважав за можливе подивитись на сучасну йому Русь з висоти київських гір: "Взыдем на горы Киевския, и посмотрим славного Днепра, и посмотрим по всей земле Руской". Для кінця XIV ст. заклик цей сприймається як анахронізм. Ні з Києва, ні з будь-якого іншого міста загальноруський горизонт на той час уже не проглядався. Але для IX - початк XIII ст. він був природним - "усю Руську землю" справді можна було оглянути лише з висоти київських гір.