"Русь і нормани"

Північними сусідами східних слов'ян були скандинавські народи, чиї військові дружини, судячи із свідчень літопису, часто здійснювали розбійницькі напади на Русь. Якийсь час їх данинниками були новгородські словени, кривичі, фіно-угорські племена чудь і меря. "В лето 6367. Имаху дань варяги изь заморья на чуди и на словенех, на мери и на всехь, кривичехь".Важко сказати, наскільки регулярною бела ця данина. Окремі літописні повідомлення вказують швидше на її епізодичний характер. Місцеве населення неодноразово повставало ппроти варягів і виганяло їх за море.

На відміну від прибрежних районів Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала настільки інтенсивної їх експансії. Географічне розташування Північно-Західної Русі не давало можливості норманам несподівано нападати на міста і захоплювати їх. Що стосується глибинних районів східнослов'янських земель, то тут труднощі були ще більшими. Проникнути непоміченими по системі рік і волоків до Смоленська, Чернігова чи Києва варяги практично не могли.

І все-таки варяги на Русі були. Завдання сучасних дослідників полягає не в тому, щоб якось замовчати цей очевидний факт чи, навпаки, оголосити його визначальним у розвитку руської державності, що до цього часу має місце в західній історіографії, а в тому, щоб об'єктивно розібратися в цих фактах і дати їм правильне тлумачення. Тут істориків очікують труднощі, і вони їх далеко не завжди успішно долають. Основна проблема полягає у відсутності якісним писемних джерел. Скандинавьки саги позначені виразними фольклорними традиціямиі, до того ж, "страждають", що цілком природно, норманською позицією. Дуже збіднілими, а іноді і перекрученими до невпізнання, виявилися повідомлення "Повісті минулих літ" після її редагування прибічниками Мстислава Володимировича. Більш об'ктивний археологічний матеріал, але використання його ще й досі є чисто ілюстративним.

Норманізм як наукова течія має давні корені. Народився він у Росії в XIX ст., а вже згодом був підхоплений історіографією західних країн, де й прижився. У праці, напевно, нема необхідності вдаватися до історіографічних подробиць, тим більше, що сучасні дослідники проблеми ваарягів на Русі і самі відмежувалися від багатьох крайнощів старої норманської школи. Від крайнощів - так, але не від концепції загалом.

Практично всі історики, які стверджують велику роль скандинавів у формуванні Київської Русі, як основне джерело використовують "Повість минулих літ". Це логічно. Руський літопис справді містить виграшні для їх точки зору дані. Про те, як і в який час вони були туди внесені, ніхто не говорить.

Понад сто років історична наука користується гіпотезою Ф.Крузе, згідно з якою Рюрика в "Повісті минулих літ" треба ідентифікувати з Рюриком Ютландським, без критичного аналізу. Дослідників, як правило, мало бентежила та обставина, що новгородці направили запрошення не ближчим своїм заморським сусідам - шведам, а далеким датчанам. Як, втім, мало хто звертав увагу на те, що на Русі не тільки шведські варяги. Останнім часом з'явились праці, в яких

Фібула кільцева. Х ст. Київ

показана велика роль датчан в русько-скандинавських зв'язках IX - початку XI ст.

Чим це було зумовлено? Відповідь на таке питання треба шукати в історичній обстановці балтійського помор'я VIII-X ст. Датчани були найближчими сусідами північно-західної групи слов'ян і підтримували з ними постійні контакти. На жаль, зв'язки ці ще не досліджені у всій їх повноті, а тим часом вони важливі не лише самі по собі, а й у плані вивчення русько-скандинавських відносин. Традиційно склалося так, що багато західних дослідників шукають доказів скандинавського впливу на слов'ян і не надають аналогічного значення зворотнім зв'язкам.

Аналіз археологічних матеріалів показу., що у VII-X ст. в балтійському регіоні сформувалася своєрідна культура, у створенні якої зробили свій внесок нормани, сакси, каролінги і слов'яни.

У плані скандинавсько-слов'янських контактів великий інтерес представляє археологічний комплекс Менцлін, виявлений на північному березі ріки Пена неподалік міста Анклама. Він складався з укріпленного поселення площаддю 9.7 га, курганного могильника - близько 2,7 га, та гавані. Тут знайдено поховання двох типів - трупоспалення без урн і трупоспалення з урнами. За характером могильних споруд - кам яні обкладки у вигляді човнів і кілець - некропіль подібний до могильників, Скандинавіі.

Наконечник піхов меча. XI ст. Київ

Спостереження зроблені на підставі археологічних досліджень,знаходять підтвердження і в писемних джерелах. Тітмар Мерзебурзьский та інші середньовічні хроністи відзначали змішаний переважно слов'яно-скандінавський характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст - Хайтхабу, Реріка, Воліна та ін.Вражаючий феномен вживання вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити. що іще до приходу на береги Волхова та Дніпра вони були вже значною мірою слов'янами.

Наведенний екскурс, думається, відповість на питання - чому саме Рюріка запросили на Русь? Датчани були найближчими сусідами слов'ян, у багатьох пунктах жили разом з ними, а тже, знали і іх мову. Сказане, однак, не означае, що Рюрік - обов'язково вихідець із Ютландіі. Він міг походити і із якогось слав'янского чи слов яно-скандинавського міста і не обов'язково бути чистокровним норманом. навіть постановка такого питання , на думку істориків-норманістів XIX ст., була недоцільною з огдяду на чисто скандинавське ім'я Рюріка. А. Куник писав з цього приводу: "Імена Рюрік, Олег, Руальд, Свенельд, - як ви іх не мучте, відізвутся вам по-слов янські".

Під 862 р. киівскими князями у "Повісті минулих літ" названі Аскольд і Дір, які нібито спочатку були боярами Рюріка, але відпросились у нього в похід на Константиноліль і попутно заволоділи Києвом. Ця версія, поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О.О.Шахматовим. Аналіз літописних повідомлень привів його до висновку, що ці князі IX ст. були нащадками Кия, останніми представниками місцевоі київськоі династіі. Пізніше інші дослідникі підтвердили це. Вони підтвердили своі пошуки свідченням польского хроніста Яна Длугуша, який писав, що після смерті Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лініі, іх сини і племінники багато років панували у руських, поки спадкоємність не перейшла до двох рідних братів Аскольда і Діра.

Князювали брати, очевидно, у різний час. Діра згадує ал Масуді, але його відомості засновуются на більш ранніх відомостях.Згідно з Масуді, Дір був найвидатнішим із слов'янских князів, до його столиці приіжджали мусульманскі купці. Значно більше відомостей зберіглося про Аскольда. Уривчати записи Никонівского літопису, запозичені з якихось давніх, джерел, представляють його видатним державним діячем. який займався не лише внутрішніми справами краіни, а й міжнародними.

Палац князя Олега в Києві

У 882 р. на киівскому столі відбулася зміна династіі. Убивши Аскольда, владу захопив родич рюріка Олег. Як могло статися, що в Киіві залишилося не поміченним проходження по Дніпру великоі флотіліі? навіщо був потрібний маскарад з укриттям воінів і чому киівськи князі пішли до Олега, а не він до них, що виглядало б логічнішим?

Треба думати, що в реальному житті подіі розвивались інакше. Ідея захопити Киів виникла у Олега не тоді, коли він підпливав до нього, а значно раніше і , думаеться, не без співучасті оточення Аскольда. Надто вже гладко у Олега все вийшло. Він не мав шансів заволодіти Києвом силою. Що могла зробити порівнянно невелика північна дружина (хай і навіть доповненна загоном кривичів) з добре укріпленним містом, у якому, до тогож, знаходився значний війсковий гарнізон? Навряд чи допомогла б і хитрість з укриттям воїнів, про яку так наївно пише літописець. Адже підступне вбивство Аскольда в Угорському зовсім не гарантувало Олегу безперешкодного вступу до столиці Русі. Тим часом він заволодів нею без найменших зусиль. Усе це наводить на думку, що Аскольд став жертвою не тільки Олега і його воїнства, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика.

Чааси княжіння Олега в Києві характеризувались активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не тільки на полян, древлян і сіверян, а й новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.

Отже, щодо варягів на Русі, то правильним, очевидно, буде вбачати в них тільки датчан чи шведів, а також і західних слов'ян, балтів, фіно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці: згодом київський уряд використовував їх як найману військову службу.

Пісемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у вирішенні яких потрібна була допомога варягів, були виконані, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а нерідко не платили навіть обумовленої грошової суми.

У всіх випадках залучення варязьких "мужей лучших" на службу Київській державі ініціатива виходила від київських князів, і можна тільки дивуватись, як вони уміли обернути свої зв'язки із Скандинавською Північчю на користь східнослов'янських держав.