"Політична форма держави"

Питання суспільно-політичного ладу і форми держави цікавить історіиків з часів В.М. Татищева. Упродовж першої половини XIX ст. з'явилось кілька концепцій щодо форми державного устрою на Русі, в основі яких лежав фактор спільності князівської правлячої династії. Руська держава уявлялася більшості істориків у формі сімейного-родового володіння. Найчіткіше ця родова теорія сфармульована С.М. Соловйовим. Князівський рід, вважав він, був основною політичною скрепою величезної держави аж до XIII ст., хоча спроби змінити цей порядок мали місце вже в часи Андрія Боголюбського і Всеволода.

Родова теорія справила глибокий вплив на історіографію другої половини XIX ст.Він відчувається в працях навіть тих вчених, які бачили певну її обмеженність і намагалися доповнити її поняттями общинного побуту і вотчини. Це стосується і автора федеративної теорії М.І. Костомарова, який вважав Київську Русь федерацією князівств, очолюванних представниками єдиного княжого роду.

В.Й. Ключеський стверджував, що на Русі існувала єдина верховна влада, але не однособова монархічна, а колективна. Увесь князівський рід став елементом політичної єдності держави.З початку XIII ст. політичний центр поступово переміщався з берегів Середнього Дніпра на береги Клязьми, але цей процес завершився лише після того, як Русь була розчленована Литвою і татарами. "Київ - основний вузол князівських і народних відносин, політичних, економічних і церковних інтересів Руської землі, піднімаючись після татарського розгрому, побачив себе порубіжним степовим містечком чужої держави."

С.Ф. Платонов у питанні політичного устрою Русі намагався примірити всі теорії. Він визнавав, що на Русі панував родовий порядок успадкування столів - як ідеальна законна норма, але поряд з ним існували і умови, що підривали його. "Точніше за все, - вважав історик, - Київську Русь можна визначити як сукупність багатьох княжінь, об'єднаних однію династією, єдністю релігії, племені, мови і народної самосвідомості. Політичний зв'язок Київського суспільства був слабший за всі інші зв'язки, і це стало однією з найважливіших причин падіння Київської Русі."

А.Є. Пресняков, відзначивши, що на Русі у XII - XIII ст.велась боротьба "вотчини" і "старшинства", прийшов до несподіванного висновку, що наша старовина взагалі не знала єдиної держави; вона мала справу з баготьма невеликими державами,. ща існували одночасно. Русь, вважав він, не можна підвести ні під поняття федереції, ні навіть під поняття сукупності суверених держав. Основну причину розпаду молодої державності, що так і не встигла випрацювати нові форми і відносини, історик бачив у системі звичаєво-правового поняття сімейного побуту, яке застосовувалося для сімейного володіння.

Спільним для історіографії XIX - початку XX ст. було те, що Київська Русь не розглядалась як різновид феодальної держави. Природно, що не були поставлени питання її поліичної форми, соціальної природи владних структур.

Історики пожовтневого періоду більше приділяли уваги питанням соціально-поітичної форми Давньоруської держави, але їх висновки також не відзначаються одностайністю. М.М. Покровський рішуче заперечив тезу В.Й. Ключевського та інших істориків ліберального спряямування про те, що на Русі розвинулась не феодальна держава, як у Франції, Англії чи Німеччині, а особливий тип надкласової влади. Згідно з М.М. Покровським, Русь була типовою феодальною державою, політична структура якої впродовж X - XIII ст. не зазнавала скільки-небудь кардинальних змін. Що стосується її політичної форми, то вона уявлялась історику як республіканська. Давньоруські республіки почали з аристократії походження, а закінчили аристократією капіталу, але за період між ними пройшли стадію, яку можна назвати демократичною.

Б.Д. Греков, М.М. Тихомиров та ряд інших істориків основною ознакою феодальної державності вважали феодальну роздробленність, а тому таку велику увагу приділяли з'ясуванню хронології цього явища на Русі. Розклад Давньоруської держави Б.Д. Греков датував серединою XII ст. і пояснював його політичним зміцненням окремих її частин - князівств, кожна з яких почала проводити свою власну політику.

С.В. Юшков на відміну від своїх попередників не вважав феодальну роздробленність єдино визначальною ознакою державності. Згідно з ним, феодальна державність проходить у своєму розвитку ряд стадій, політичних форм. Історія знала феодальні монархії і феодальні республіки. Київська Русь найбільше відповідала формі ранньофеодальної монархії. Склалася вона в часи Володимира Святославича, тоді ж відбулася стабілізація державних рубежів, внутрішня консолідація територій на чолі з сильним політичним центром - Києвом. Ця форма держави існувала як на етапі становлення Русі, так і в період її феодальної роздробленості. С.В. Юшков вважав Київську Русь цього періоду об'днанням окремих держав, пов'язаних між собою системою сюзеренітету-васалітету. Діяльність феодального монарха скеровувалася радою із верзівки феодалів, для вирішення найважливіших загальноруських питаннь скликалися князівські з'їзди.

Відомий дослідник історичної географії А.М. Насонов вважав Київську Русь феодальною державою, заснованою на принципах суверенітету-васалітету. Одночасно з росьм і зміцненням удільних центрів, які подривали політичну владу Києва, формувалась і єдина державна територія Русі, хоч і розділена на окремі частини межами князівств і земель. Не лише за Ярославичів, а й у XII ст., як вважав учений, південноруські князівства на чолі з Києвом зберігали певну політичну зверхність над іншими феодальними напівдержавами. Давньоруська держава складалась із окремих "напівдержав" і не могла бути централізованою. Така держава сформувалась пізніше, в інших соціально-економічних і політичних умовах.

Б.О. Рибаков чітко виділяє два періоди в існуванні давньоруської державності: ранньофеодальна імперія - від перших київських князів до 30-х років XII ст. і ряд практично суверенних князівств-королівств - від 30-х років XII ст. до 40-х років XII ст. За час ранньофеодальної монархії в усіх землях Русі склалися феодальні відносини, родоплемінна знать перетворилася у бояр, розвинулися міста,князі закріпились у стольних містах земель і заснували свої місцеві династії. В епоху феодальної роздробленності відбувається кристалізація п'ятнадцати самостійних держав, князі яких почували себе суверенними володарями. Відтепер великий київський князь став лише першим серед рівних, а його влада над усією Руссю безповоротно відійшла в минуле.

Теза про розпад Київської Русі на п'ятнадцять суверенних держав-князівств не знайшла одностайної підтримки досдідників. Своє обгрунтоване заперечення вона дістала в працях В.Й. Довженка. Відзначивши, що феодальні князівства не являли собою чогось нового для Русі XII - XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями, він рішуче заперечив протиставлення єдиної Русі IX - XI ст. князівствам періоду феодальної роздробленності. Останні не були стабільні ні політично, ні територіально, а тому й не могли замінити собою єдину державу. Столицею Давньоруської держави був Київ, який до татаро-монгольскої навали лишався найбільшим політичним, економічним і культурним центром.

Подібні висновки мають місце і в працях інших істориків. У передмові до книги, що вийшла під редакцією В.Т. Пашуто і Л.В. Черепніна, говориться, що Давньоруська держава, політична система якої була заснована на васалітеті підвладної знаті і різних форм данинництва народів, проіснувала, відозмінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст. Цю державу підважували феодальні чвари, підривали класові суперечності і рухи підвладних народів. Вона впала під ударами монгольскої орди.

Детально дослідивши основні інститути державної влади на Русі ( собор, раду, віче, ряд ), а також різні форми васалітету і князівського суду, В.Т. Пашуто прийшов до висновку, що після тріумвірату Ярославичів і після Мономаха на Русі зберігалась загальноруська форма правління, за якої київський стіл став об'єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів. Таким чином, визнання загальноруського устрою влади відкриває можливість відтворити нарешті цілісну картину середньовічної політичної історії Русі.

Л.В. Черепнін, розглядаючи питання співвідношення понять "розвинений феодалізм" і "феодальна роздробленність", дійшов висновку, що в середині XII ст. в Русі зміцнення феодального способу виробництва приводить до появи нових форм політичної та правової надбудови. Розчленованій формі земельної власності відповідає розчленована форма держави, роздроблена структура влади. Але роздробленність є своєрідною розновидністю централізації, з неї виростає нова різновидність - єдина держава.

В.В. Мавродін і М.Б. Свердлов, обгрунтовуючи правомірність назви монографії, присвяченій радянській історіографії Київської Русі, пишуть: термін "Київська Русь", взятий як умовне визначення держави спершу з реальною столицею Києвом, а в період феодальної роздробленності - з Києвом як символом історичної і загальноруської єдності.

Ми бачимо, наскільки різними є уявлення про політичну і державну систему Русі. Чим це обумовлено? Значною мірою - характером писемних джерел. Надто вже образно відобразили стародавні літописці круговерть міжкнязівської боротьби. Поверхове знайомство з їхніми свідченнями справді створює враження наростаючого політичного розпаду, ділення цілого на окремі, мало зв'язані між собою частини. Прихована внутрішня логіка цієї боротьби, що відбивала зіткнення доцентрових і відцентрових сил, не вповні зрозуміла, а наявність загальноруських політичних концепцій у правлячих колах не завжди помічається.

Хибність висновків багатьох істориків зумовлена, очевидно, певною мірою, неправильним тлумаченням самого поняття "єдина жержава". В їх уявленні єдність Русі базувалася винятково на безумовному підпорядкуванні центральній владі Києва усіх руських князівств. Була ця влада сильною в IX - на початку XII ст. - була і єдина Русь, у XII - XIII ст.вона ослабла - розпалась і держава. У такому трактуванні єдність нагадує централізаію, що забезпечувалася бюрократією управління, чого в Русі на було і не могло бути ні в ранньофеодальний період, ні в епоху феодальної роздробленності.

В умовах середньовічної Русі єдність визначалася бвгатьма чинниками - етнічною спільністю населення, наявністю налагодженних економічних зв'язків у межах всієї величезної країни, єдністю загальноруського законодавства, яке мало однакову силу в усіх землях-княізівствах, єдністю релігії і культури і, зрештою, загальноруським устроєм політичної влади.

Заради справедливості слід відзначити, що в галузі політиного розвитку Русі відцентрові тенденції були найюільш віявлені. Їх носіями переважно виступало велике родове боярство земель, а також ті з князів, чиї політичні концепції визначалися простою формулою: "маленьке, але моє". В міру послаблення великокнязівської влади посилювалися тенденції до зміцнення влади на місцях, почастішали випадки земельного сепаратизму. На середину XII ст. на політичній карті Русі налічуєтся більше десятка великих князівств. Факт цей не викликає сумнівів, але й не дає підстав стверджувати, що давньоруські землі остаточно втратили спільну переспективу свого політичного розвитку, перетворились у самостійні державні утворення.

Одним із найбільш переконливих аргументів проти такого твердження, як це не виласться дивним, є той самий, що виступає основним і для обгрунтування тези державного розпаду Русі. Це міжусобона князівська боротьба. Вона не була новим явищем періоду феодальної роздробленності. М.М. Покровський з цього приводу справедливо зауважував, що боротьба Володимира Святославича і Ярополка або Ярослава з братами не менше заслуговують назви "князівських усобиць", ніж конфлікт Ізяслава Мстиславича з Ольговичами. Д.С. Лихачов також вважає, що усобиці руських князів розпочалися одразу ж після смерті Володимира Святославича і продовжувались аж до моноголо-татарської навали.

А хіба не затьмарювався союз Ярославичів міжусобною боротьбою, яка призвела до загибелі Ізяслава? Хіба іншою була природа зіткнень Всеволода Ярославича з племінниками або Володимира Мономаха з чернігівськими Ольговичами? І хіба не виходили із київського підпорявкування епохи "раньофеодальної монархії" інші князівства? Добре відомо, що навіть у часи Ярослава Мудрого, які вважаються апогеєм руської єдинодержавності, у відносній незалежності від Києва були Полоцькі і Чернігівські землі.

У XII - XIII ст. міжкнязівські усобиці в Русі посилились, однак як і на ранньофеодальному етапі являли собою відображення не лише відцентрових, а й доцентрових тенденцій її поліітичного життя. У центрі цієї боротьби стояв Київ. Він залишався головним символом цілосності Русі. Не випадково князі, які боролися за реалізацію програми єдності руських земель, зв'язували її успіхи з необхідністю володіння Києвом. У круговерть цієї боротьби були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, ростово-суздальські, галицькі, які намагалися стати нс чолі держави. Помітною особливістю тут було те, що незалежно від династичної приналежності і особистих якостей удільні князі, як тільки оволодівали Києвом, перетворювались із автономістів на рішучих і послідовних прихильників загальноруської єдності, і шлях до здійснення їх честолюбних претензій лежав через Київ.

У великій принадній силі Києва велику роль відігравали як традиції його колишньої політичної величі, так і загальне значення його як загальноруського економічного, ідеологічного та культурного центру. Вчорашній володар рядового уділу ставав господарем найбільшого й найбагатішого міста в Русі, а також обширного великокнязівського домену. Його влада і вплив також поширювалися на землі, що знаходились у руках княізівського роду. Користуючись підтримкою родичів, великий київський князь досягав на деякий час і визнання свого загальноруського старійшинства, яке набирало форм колективності. Така форма державного управління в Русі виникла ще в середині XI ст. Вмираючи, Ярослав Мудрий поділив державну територію між синами, кожний з яких отримав окреме князіівство. Князі разом, під керівництвом великого київського князя очолили державу. Після смерті Ізяслава триумвірат Ярославичів змінився дуумвіратом. Своєрідними дуумвірами були раніше Ярослав Мудрий і чернігівський князь Мстислав.

У XII ст. система дуумвірату модифікувалася. Політичне суперництво двох найсильніших князівських ліній, які не бажали поступатися першістю одна одній, спричинилося до того, що на київському столі, не без участі київського боярства, утверджувались одразу два великих князя. Співпрвителями були Ізяслав Мстиславич і В'ячслав Володимирович, Святослав Всеволодович и Рюрик Ростиславич, Рюрик Ростиславич і Всеволод Юрійович, Володимир Рюрикович і Данило Романович. Щось подібне Русь знала вже в IX - X ст., коли дуумвірами на київському столі були Аскольд і Дір, Олег і Ігор, Ольга і Святослав.

Співправління князів-дуумвірів із найсильніших князівських родів позитивно позначилося на політичному розвитку Русі XII - XIII ст. При кожному співправлінні у Києві сиділи не безмістні князі-ізгої, а двоє кніязів, які володіли двома величезними князівствами за межами Південної Русі. За спиною Ростислава і його сина Рюрика стояло Смоленське князівство, за Ізяславом та його сином Мстиславом - багата Волинь, за Свіятославом Всеволодичем - все гніздо чернігівських Ольговичів. Усе це створювало певну рівновагу сил і міцно пов'язувало Південну Русь з усією іншою Руссю.

Приблизно на кінець 60-х років XII ст. визначилась іще одна тенденція політичного розвитку Давньоруської держави. Нестабільне становище київського князя спричинилось до того, що сильні володарі земель намагалися досягти керівного становища в країні і підтримати загальноруську єдність не через перехід до Києва, а шляхом утвердження в ролі об'єднавчого центру столиці свого князівства. Найчіткіше ця тенденція визначилась у Північно-Східній Русі, хоча мала місце і в інших землях.