"Інститути державної влади"

Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада. Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціювання всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило вела і до зміни попередньох адміністраці, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.

У працях останнього часу тема князівської влади знайшла не зовсім правильне висвітлення. З одного боку, має місце тенденція архаїзувати зміст такого явища, як князь, представити його чимось на зразок патріарха, слуги народу, вождя героїчної епохи докласового суспільства, з іншого - спостерігається намагання довести вторинність князівської влади на Русі, основні управлінські основи якої формувались переважно на общинно-вічовій основі. Сказане більш стосується Новгорода та інших північноруських міст. Мотивація таких тверджень зрозуміла: князівська влада у тому вмигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., справді являла собою певною мірою зовнішній елемент, що протистояв міській общині. Але запрошення в країну варязьких князів, описане в літопису, не є свідченням того, що до цього часу східні слов'яни, у тому числі і новгородські, взагалі не знали такої форми правління.

Князівська влада на Русі - такою ж мірою одвічний й місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці IX - на початку X ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східонослов'янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.

Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова. З перших же років існування Київської держави князі включилися в активну законодавчу діяльність.

Звичайно, укладання різних юридичних кодексів не було суто приватною справою князя або його найближчого оточення. Воно диктувалось умовами соціально-економічного розвитку країни, стимулювалося соціальною активністю мас, до правотворчості не був закритий доступ представникам великого боярства. Але хіба суть полягає в тому, з ким саме князь уклав судові збірники? Важливіше визначити їх характер, з'ясувати - інтереси якої категорії населення вони захищали.

Устави і устані грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце у міському управлінні церкви ( Устав Володимира Святославича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торгровельні ).

Давньоруський князь X ст.

Природно, що дотримання всіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, - обов'язок досить розвиненного князівського адміністративно-управлінського апарату.

До компетенції князівської влади належали й справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони країни чи землі, брали особисту участь у військових кампаніях.

Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, гарант нормального функціонування всіх органів управління, символ державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинена система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількості князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирили з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичайних контактів Новгорода з іншими землями Русі, до економічних ускладнень. Це добре видно, зокрема із літописної статті 1448 р.

Уже на ранньому етапі становлення державності східних слов'ян князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Із літописного повідомлення про події 945 р. видно, що древлянський князь Мал приймав рішення про переговори з великою княгинею Ольгою, попередньо порадившись із старійшинами землі. На них лягла вся відповілальність за вбивство Ігоря, що також, очевидно, погоджувалось з князем.

Аналогічну раду, яка складалась із бояр і "градських старців", скликав Володимир Святославич при вирішенні питання вибору нової віри. В часи Володимира князівські радники іменуються дружиною. До її складу входили, очевидно, і вищі церковні ієрархи. Закон про страту розбійників порадили Володимиру прийняти єпископи, пізніше вони, а також старці внесли пропозицію замінити страту вірою ( штрафом ).

Є всі підстави стверджувати, що аналогічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. Навіть такі авторитарні князі Суздальскої землі, як Всеволод Велике Гніздо, мусили зважати на раду і співпрацювати з нею. Коли новгородці попросили у нього сина на княжіння, то рішення він прийняв, "здумав з дружиною своєю". Важливою була роль князівської ради у Галицькій землі. У 1153 р. вона заборонила молодому князю Ярославу брати участь у битві з великим київським князем Ізяславом Мстиславичем; вона є прогнала з стола князя Володимира Ярославича. Відомо також, якою силою і впливом користувалася князівська рада в часи малолітства Данила і Василька Романовичів.

Повідомлення про раду в Чернігівській землі показують, що до її складу входив єпископ. З ним і з "мужи князя свого" радилась чернігівська княгіня ( дружина Святослава Ольговича ) про заміщення престолу.

Склад князівських радників, очевидно, розширювався в залежності від того, які питання розглядались на раді. Ростислав Мстиславич, посівши київський стіл після В'ячеслава, зібрав раду не лише з мужів покійного брата, а й тіунів та ключників. Вони допомогли поділити майно В'ячеслава між церквою і княгинею.

З розвитком феодальної державності "старци градские" почали називатися "мужами градскими". До князівської ради могли входити в окремих випадках і представники міського магістрату. Перед війною з Юрієм Довгоруким Ізяслав Мстиславич "съзва бояры своя и всю дружину свою и кияне". Певно, саме "кияне" не дали князю дозволу формувати ополчення, а погодились лише з набором добровільців. Іншим разом представники магістрату підтримали війну Ізяслава з Юрієм.

Роль ради-думи зростала з ослабленням князівської влади. У Галичині на початку XIII ст. спомтерігається практиічно самостійна діяльність ради, що привелод до привело до спроби посадити на галицькому столі боярина.

Рада при князі - явище, типове не лише для Русі, а і для інших країн середньовічної Європи. Нічого специфічного давньоруська князівська рада не мала. Вона була однопалатним становим органом. До її складу входили васали князя - земельна і дружинна знать,вище духовенство, а також представники міського магістрату. Члени ради називалися "дружиною", "думцями". До компетенції князівської ради-думи належали найважливіши питання внутрішнього і зовнішнього життя країни, землі.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої половини XI - початку XIII ст. були міжкнязівські снеми ( з'їзди). Вони збиралися у найвідповідальніши для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі та інші. Ініціаторами їх скликання , як правило були великі київські князі, місцем проведення - Київ або якийсь пункт Київської землі.

Питання внутрішнього устрою Русі розглядалися на з'їзді 1157 р. На з'їзді зіткнулися дві концепції політичної форми правління : перша обстоювала єдинодержаність, друга - непорушність "отеческих наследий". Відмінність позиції Юрія Довгорукого - захисника першої точки зору - і його сина Андрія - прихильника другої - не викликає сумніву, проте очевидною є позиція, що їх єднає, - для досягнення того й іншого потрібен мир.

Друге важливе питання, яке виносилося на загальноруські з'їзди князів, пов'язане з необхідністю консолідації сил для боротьби з половцями. Половецьке питання, як видно із літописів, поствйно стояло перед руськими князями. Боротьба з половцями викликала об'єднаних зусиль багатьох князівств.

У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестало бути компетенцією винятково княязівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і укладати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії з загальними інтересами країни і великим київським князем. Мали місце і військові зіткнення князів окраїнних земель із своїми сусідами, які не завжди погоджувались з Києвом.

І все ж, коли б ми розглядали проблему війни і миру тільки в такому плані, неминучою була б однобічність оцінок. Літописні свідчення про взаємини Русі з половцями переконливо показують - не зважаючи на сепаратистські тенденції удільних князів, зумовлені конкретними обставинами, зберігалося почуття того, що боротьба зі Степом є справою усіх давньоруських князівств і очолювати їх мусить великий київський князь.

За нормами міжкнязівського права, виробленими з'їздами і логоворами, князь, який відмовлявся послати дружину на боротьбу з половцямми, втрачав волость. Нагляд за строгим дотриманням норм рицарської честі, виходячи зі слів самого Святослава, лежжав на великому князі. Але Роман не став виганяти Давила і тим самим, на думку Святослава, виявив великокнязівську неспроможність і мав сам понести за це покарання.

Давньоруський воїн XI - XII ст.

Князі окремих земель теж збиралися на снеми. Літопис повідомляє про ряд зустрічей волинських і чернігівських князів у 40 - 80-х роках XII ст. мали не тільки союзний. а й васальний характер. В.Т. Пашуто, який дослідив різні інститути васалітету, прийшов до висновку, що їх основою було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, а й вислужним. За землю, за пожалування васал потрапляє у повну залежність від сюзерена. У реальному політичному житті Русі мали місце глибокі суперечності всерені правлячої верхівки, але прктика міжкнязівських з'їздів свідчила про постійне прагнення їх подолати.