Я помню ночь на склоне ноября.
Туман и дождь. При свете фонаря
Ваш нежный лик—сомнительный и странный,
По-диккенсовски—тусклый и туманный,
Знобящий грудь, как зимние моря...
— Ваш нежный лик при свете фонаря.

И ветер дул, и лестница вилась...
От Ваших губ не отрывая глаз,
Полусмеясь, свивая пальцы в узел,
Стояла я — как маленькая Муза,
Невинная — как самый поздний час...
И ветер дул, и лестница вилась.

А на меня из-под усталых вежд
Струился сонм сомнительных надежд.
Затронув губы, взор змеился мимо...
Так серафим, томимый и хранимый
Таинственною святостью одежд,
Прельщает Мир—из-под усталых вежд.

Сегодня снова диккенсова ночь.
И тоже дождь, и так же не помочь
Ни мне, ни Вам; и так же хлещут трубы,
И лестница летит... И те же губы...
И тот же шаг, уже спешащий прочь
Туда — куда-то — в диккенсову ночь.

Я пам'ятаю в листопаді ніч.
Туман і дощ. В імлі ліхтарних свіч —
Ваш ніжний лик—такий туманний,дивний
По-діккенсівськи — смутний і сумнівний,
Як море взимку — до здригання пліч...
— Ваш ніжний лик в імлі ліхтарних свіч.

Дув протяг, вгору сходинки вились...
Не в змозі від цих вуст відволіктись,
Посміюючись, пальці звивши в вузол,
Стояла я — як та маленька Муза,
Невинна — як пізніша ніч — колись...
І вітер дув, і сходинки вились.

На мене з-під утоми довгих вій
Точився струм невпевнених надій.
— Торкнувшись вуст,зміївся мимо погляд...
Так янгол, втоми і томління повний,
Убраний в святість, як у довгий стрій,
Світ знаджує з-під довжелезних вій.

Сьогодні знову діккенсова ніч.
Теж дощ. І допомоги марна річ
Шукати нам... І труби, зливи повні...
І сходи ті ж... І ті ж вуста невловні...
І крок, що віддаляється вже пріч
Кудись — далеко — в діккенсову ніч.