Дві жінки балакають про своїх чоловіків:

— Мій такий вразливий, мов та мімоза. Коли я, приміром, рубаю дрова, стане десь у куточку і гірко плаче, що мені доводиться виконувати таку важку роботу.

Квартирант. Мені дуже прикро, але на цьому тижні я не зможу вам заплатити.

Домовласник. Але й минулого тижня ви говорили те саме.

Кварти рант. І хіба я не дотримав свого слова?

— Це танго, люба фройляйн, я міг би танцювати з вами хоч до ранку!

— Думаєте, що тоді навчитеся його танцювати?

— Я втрачаю терпець! — розходилася дружина.— Щонеділі й щосуботи ти на стадіоні, вивчив напам'ять результати всіх матчів! Та я ладна побитися об заклад, що день нашого весілля ти вже забув!

— Отакої, рибко! Це сталося тоді, коли

"Олімпія" програла "Вікторії" з сухим рахунком 0:3.

— Так, мій чоловік лежить хворий. Жертва футболу.

— Я навіть не знала, що він грає у футбол.

— Він не грає. На останньому матчі в суботу він надірвав собі горло, вітаючи свою команду.

— Як поводиться Джім у поході?

— Він один з тих, хто завжди береться за гітару, коли саме час комусь узятися за сковороду.

— Ну, Максе, подобається тобі сьогодні обід?

— Чому ти знову напрошуєшся на сварку, Йоганно?

— У Майєрів завжди жахливий розгардіяш у квартирі.

— Я б цього не сказав.

—Як?! Ти ніколи у них не був?

— Заходив якось.

— І що?

— Мені здалося, що там усе в порядку. Лише коли задзвонив телефон, його ніяк не могли розшукати.

Удова. Як ви смієте освідчуватися моїй дочці, не прийшовши спочатку до мене?

Жених. А не замолодий я для вас, мадам?

— Учора я чудово провів вечір!

— Певне, були в театрі?

— Я — ні, була моя дружина!

— Ви хочете побратися з моєю дочкою? Зумієте ви взагалі утримувати сім'ю, юначе?

— Авжеж, зумію. В мене є програвач і аж п'ятдесят платівок!

Світилися вікна їдальні, спальні й залу. Лампочки горіли в усіх кімнатах будинку.

— Господи! — сказав сусід леді, що мешкала через дорогу.— Якого біса Браун влаштував оту ілюмінацію, адже він сам у будинку. Чи, може, боїться?

— Атож, боїться,— відказала сусідка.—Річ ось у чім. Його дружина місяць була відсутня, а взавтра приїздить. Браун писав їй, що всі вечори проводить удома за читанням, а насправді вештався по всіх усюдах. Отож тепер і палить безбожно електрику, щоб лічильник його не виказав.

— Кохана, я їду в Нью-Йорк у відрядження,— каже чоловік молодій дружині.— Пробуду днів три-чотири. Сподіваюсь, ти не дуже без мене нудьгуватимеш, але...

— Не нудьгуватиму,— рішуче відповідає дружина,— бо їду з тобою.

— Я б з радістю, люба, тебе взяв. Але цього разу буде незручно. І навіщо тобі їхати? Цілісінькі дні я буду заклопотаний справами і...

— Я мушу їхати. Мені треба дещо купити з одягу.

— Але, кохана, ти ж можеш усе купити на місці, на Адамс-Стріт.

— Дякую. Це все, що мені було потрібно.

Подруга. І ти справді слухаєшся Джека? Джекова дружина. Атож. Він каже:

"Роби як хочеш, люба". І я завжди так і роблю.

Чоловік. Уяви, в мене поцупили гаманець.

Дружина. Невже ти не відчув, як до тебе в кишеню лізе чужа рука?

Чоловік. Та відчув... Але я гадав, що то моя.

— Я вчора бачив вашу дружину. Вона так кашляла, що на неї оглядалися. Чи часом не захворіла?

— О ні! Вона вчора одягла нову сукню.

Ревнива дружина докоряє чоловікові:

— Варто побачити тобі вродливу жінку, як ти одразу забуваєш, що одружений.

— Навпаки,— борониться чоловік,— саме тоді я про це згадую!

Венцель питає свого друга Отто:

— Твоя ж дружина була блондинкою. Коли вона стала брюнеткою?

— Відколи посивіла.

— Гадаєш, я носитиму це біляче хутро цілісіньке життя?

В і н (бадьоро). Чому й ні, люба? Адже білки носять.

Кілька років Джім Шіверлі не був у рідному містечку. Першим, кого зустрів після приїзду, виявився Білл Тінкерсон. Розбалакалися.

— Пам'ятаєш Селлі Джейн Вендерлі? — запитав Білл.

— Отака довга, як тичка, незграбна, руда, весь ніс у ластовинні?

— Еге ж, це вона.

— Звісно, пам'ятаю. Хіба таку забудеш? Її ні з ким не переплутаєш — ротяра, як верша. А чому ти запитав?

— Просто так. Я з нею одружився.

І в мене колись був ідеал.

Куди ж він подівся?

Я вийшла за нього заміж.

— Твоя дружина ощадлива?

— Іноді. На іменинах, коли їй стукнуло сорок, вона встромила у святковий торт усього двадцять шість свічок.

— Собаче життя у нас, чоловіків! — ремствував містер Аллен.

— Авжеж,— погодилася місіс Аллен.— Удень ви гарчите, а всю ніч задаєте хропака.

Старий фермер примушував дружину вести облік її витрат. Щотижня, перевіряючи записи, він сварився й буркотів. Якось він особливо розгнівався:

— Ну, міркуй сама. Гірчичники — п'ятдесят центів. Вирвала собі три зуби — два долари. Два з половиною долари ти витратила за один тиждень для власної втіхи. Невже ти гадаєш, що в мене грошей кури не клюють?!

— Видно з першого погляду, що ти, нарешті, оженився.

— Справді?

— На пальті всі ґудзики і...

— Еге ж, це перше, що зробила моя дружина,— навчила мене їх пришивати.

Леді (на вечірці). Де та гарненька служниця, котра щойно розносила коктейлі?

Господиня. О, ви бажаєте щось випити? Леді. Ні, я бажаю тільки знати, де мій

чоловік.

Місіс Міллер знайшла в кишені чоловікового пальта клаптик паперу з написом: "Джезебел Джонсон. 79999".

— Ти мене зраджуєш,— напала вона на чоловіка.— Поясни, будь ласка, хто така Джезебел Джонсон?

— Ти квапишся з висновками, люба,— відповів містер Міллер.— Джезебел Джонсон — це кличка кобили. Мені порадили поставити на неї на перегонах. А телефонний номер належить моєму маклерові.

Через два дні місіс Міллер з нетерпінням очікувала, коли чоловік повернеться ввечері додому.

— Тобі, мабуть, цікаво буде дізнатися,— почала вона зловтішне,— що вдень тобі телефонувала твоя кобила.

Якось увечері старий професор з дружиною сидять перед каміном, обоє в глибокій задумі. Нараз лунає дзвінок.

— Господи! — прошепотіла дружина.— Це мій чоловік.— І пішла відчиняти двері.

— Хай йому чорт! — вилаявся професор і вистрибнув у вікно.

вгору