Юна дружина відчинила двері вся в сльозах.

— Мене образили. Мене образила твоя мати.

— Мати? — здивувався чоловік.— Адже вона за сотні миль звідси.

— Ну то й що? Вранці прибув від неї лист для тебе, і я розпечатала конверт. Погляд його спохмурнів.

— Гаразд. Де ж тут образа?

— У приписці. Там сказано: "Дорога Алісо, не забудь віддати листа Джорджеві".

Батько. Сьогодні приходив один юнак просити твоєї руки.

Дочка. Як? Лише один? Я ж просила чотирьох, щоб у тебе був якийсь вибір.

В і н (після сварки, з гіркотою в голосі). Ну й дурень я був, коли на тобі женився!

Вона (виходячи з кімнати, спокійно). Атож. І я це знала, але сподівалася, що ти порозумнішаєш.

— Якби не дві речі, дорогий, ти танцював би чудово.

— Які саме, люба?

— Твої ноги.

Хлопчик виявляв зворушливу любов до кінної статуї генерала Шермана. Щоразу, коли треба було повертатися з парку, він, хлипаючи, промовляв:

— До побачення, Шермане! Потім якось він запитав батька:

— А хто, татку, той чоловік на Шермані?

— Якщо я тебе караю, то, певне, не для своєї втіхи, синку.

— Тоді для чиєї ж?

Малий Боббі прийшов додому весь у синцях.

— Мене побили,— пояснив на материне запитання.

— Але за віщо?

— Бо я дав тому хлопцеві списати в мене задачі.

— Ти даєш списати, так тебе ще й б'ють?

— Так,— зітхнув Боббі.— Я всі задачі розв'язав неправильно.

Батько застав дітей у розпалі бійки.

— Річарде, хто розпочав бійку? — запитав він суворо.

— Все почалося з того, що Девід дав мені здачі.

Дружина (дуже прив'язана до своєї дитини). Сьогодні приходив домовласник. Я віддала йому п'ять фунтів і показала дитину.

Ч о л о в і к (минулої ночі дитина не давала йому Спати своїм криком). Було б краще, якби ти віддала йому дитину й показала п'ять фунтів.

Дівчинка. Тобі мати дає що-небудь, коли ти слухняний?

Хлопчик. Ні, вона мені дає тоді, коли я неслухняний.

Мати (синові, що нишпорить по кімнаті). Що ти там шукаєш?

Хлопчик. Нічого.

Мати. Тоді подивись у тій коробці, де цукерки.

— Чому ти так плачеш, синку? — питає татко свого чотирирічного спадкоємця.

— Я чув, що ти збираєшся купити нового хлопчика, тож мене, напевне, продаси,— схлипуючи, пояснило дитя.

Малого Джорджа запитують про сестриного жениха:

— Скільки йому років?

— Не знаю.

— Ну, він ще молодий?

— Так, у нього ще немає волосся.

Йде вулицею джентльмен, аж бачить: стоїть дитина й гірко плаче.

— Ну-ну,— каже чуйний джентльмен,— будь гарним хлопчиком і не плач.

— Я... я не можу бути гарним хлопчиком,— схлипує дитина.

— Але чому ні?

— Не можу...— і заливається сльозами.

— Заспокойся! — Джентльмен дістає з кишені монету.— Ось візьми. А тепер поясни, чому ти не можеш бути гарним хлопчиком?

— Бо я дівчинка.

Мама та її синок проглядають сімейний альбом і натрапляють на фотографію хвацького солдата.

— Мамо, хто цей бравий вояка?

— Це ж твій тато, синку. Хлоп'я на хвильку замислюється, а потім питає:

— А хто ж тоді той товстий лисий дядько в цивільному, що живе з нами тепер?

— Дядечку, чому в тебе ніс червоний?

— Це, небоже, від багатьох ударів долі.

— Ого! І всі влучили точнісінько в ніс?

Маленька донечка (після іспиту з музики). Мамо, екзаменатор, певно, дуже побожний. Поки я грала, він раз у раз затуляв обличчя руками і шепотів: "Боже мій!"

Боббі такий собі сумирний і тихий хлопчик. Та сьогодні, матері на подив, прийшов додому зі школи з підбитим оком і подертим комірцем.

— Господи! — вигукнула мати.— Що з тобою, Боббі?

— Це сусідський хлопчик,— пояснює, хлипаючи, Боббі.

— Ти бився з ним? Боббі хитнув головою.

— Мені соромно за тебе,— каже мати.— Та й сусідський хлопчик мене дивує. Мені здалося, що в нього таке симпатичне обличчя.

— Було симпатичне,— вихопився Бобі,— але тепер не дуже.

У Томмі дуже довгий язичок, а батько забороняє йому розмовляти за столом. Ось і зараз — обідають, а Томмі весь час поривається щось сказати. Батько, нарешті, зглянувся на нього і лагідно запитує:

— Ну що, синку, ти хотів?

— А гусінь їдять? — питає Томмі.

— Ні,— каже батько.— Чому ти про це запитуєш?

— У твоєму салаті була гусінь, і ти її з'їв.

— Моїй сестрі здорово поталанило,— каже хлопчисько товаришеві.

— А як саме?

— Вчора вона пішла на іменини, а там грали в таку гру, що хлопці за кожний програш платили штраф — або цілуй дівчину, або купуй коробку шоколаду.

— І що ж твоя сестриця виграла?

— Аж тринадцять коробок шоколаду!

— Що ти робиш, Бессі? — запитує п'ятирічну дівчинку старша сестра.

— Пишу листа своїй подружці Кітті.

— Та невже? Але ж ти не вмієш писати.

— Дарма,— відказує Бессі.— Кітті ж бо не вміє читати.

Мати дає прочуханки хлопцеві, той верещить щосили. Перехожий докірливо зауважує:

— Ну, ну, мадам, годі! За що ви так немилосердно б'єте дитину?

— Бо не вчить уроки. Він осел.

— Значить, осел? Ударте його ще хоч раз, і я притягну вас до відповідальності! Я член товариства охорони тварин.

Малого Віллі запросили на іменини. На столі, як водиться, усього було вдосталь.

— їж ще, Віллі,— припрошує господиня.

— Спасибі, вже нікуди,— з виразом блаженства відказує хлопчик.

— Тоді,— всміхається господиня,— набери собі в кишені фруктів і печива, їстимеш дорогою.

— Спасибі,— лунає несподівана відповідь.— Я вже набрав.

До Джейн приїхала бабуся, і мати каже доньці, вкладаючи її спати:

— Не забудь, дитино, помолитися сьогодні й за бабусю. Нехай Бог благословить її дожити до глибокої старості.

— О, вона й так достатньо стара,— відповіла Джейн.— Я краще молитимусь, щоб Господь зробив її молодою.

На малого Віллі сумно дивитися. Підбите око, синці, подряпини, одяг брудний, порваний. Мати, побачивши свого пестунчика, аж заціпеніла. Потім із слізьми на очах почала його шпетити:

— Ой Віллі, Віллі! Скільки разів наказувала я тобі не гратися з отим бешкетним Пеком?

Віллі кинув на матір погляд, повний невимовної відрази.

— Мамо,— сказав він,— невже в мене такий вигляд, наче я з кимось грався?!

вгору