поверху. Пожилець приповз навкарачки.

Пожилець готелю до покоївки:

— Черевики, що ви мені поставили вчора перед дверима, непарні.

— Дивно, ви сьогодні вже другий клієнт, котрий на це скаржиться.

Від'їжджаючий (хлопцеві-коридор-ному). Збігай, парубче, нагору, тільки швидше, і подивись, чи я не забув парасольки в 502-му номері. Здається, я поставив її в кутку біля умивальника.

Коридорний (через кілька хвилин). Точно так, сер. Парасолька стоїть саме там, де ви казали.

Заповнюючи анкету, громадянин дійшов до графи з позначкою: "тут нічого не писати". Дуже розсердило громадянина це обмеження його особистої свободи. І вивів рішучою рукою в забороненому місці: "Я писатиму всюди, де мені лише заманеться".

Приїжджий з міста ходить, роздивляючись, рибальським селищем і запитує в одного рибалки, котра година, бо свій годинник забув удома.

— Рівно дванадцята,— відповідає рибалка.

— Невже? Я думав — набагато більше.

— В цих краях зроду більше не бувало,— пояснив рибалка.— Після дванадцятої все починається спочатку.

Двоє джентльменів уперше в житті приїхали в село. Прогулюються собі в садку і помічають, що всі дерева рясно вспипані яблуками, крім одного дерева, на якому жодного яблучка. Поблизу ж вештався сільський хлопчина.

— Слухай-но, хлопче,— звертаються до нього,— ось тобі шість пенсів. Ти не знаєш, чому на цьому дереві немає яблук?

— Авжеж, знаю, сер. Це ж дуб!

Гостя. Чоловіче добрий, ви тримаєте свиней біля самого дому.

Селянин. Саме це мені й сказав інспектор, мадам. Але я не второпаю, яка свиням від того шкода?

— Щось чутно про гроші, які ти позичив Джоунсу?

— Чутно. Їхній новий радіоприймач не змовкає цілісінький день.

На флорідському пляжі припікало сонце, і турист вирішив скупатися.

— Тут немає алігаторів? — запитав у гіда.

— Жодного алігатора,— відповів той, усміхаючись.

Турист ступив у воду і ще раз перепитав:

— А чому ви так упевнені?

— О, вони не такі дурні. Вони бояться акул.

— Вам, мабуть, уже чималенько років,— каже турист, перестрівши на сільській вулиці сивого діда.

— Еге ж,— відповів той,— мені вісімдесят з гаком, але якби мій брат був живий, йому б через тиждень стукнуло всі дев'яносто.

— Неймовірно! — здивувався турист.—А чи давно помер ваш брат?

— Та ще немовлям.

Втомлений англієць (показуючи американцеві визначні місця). Якої ви думки про цю споруду?

Американець. Непогано, але вона тільки одна. В моєму рідному місті таких сотні.

Англієць. Та невже? Це ж дім для божевільних.

Турист (до найстарішого жителя). Завдяки чому ви прожили таке довге життя?

Довгожитель. Завдяки постійній звичці.

Турист. Цікаво, цікаво. Якщо не секрет, якій саме.

Довгожитель. Диханню.

— Не подобаються мені ці фотографії. Вигляд у мене, як у мавпи.

Фотограф, відомий своєю дотепністю, як і майстерністю, зміряв клієнта зневажливим поглядом:

— Вам слід було б подумати про це перш, ніж фотографуватися.

Приходить до священика літня жінка й питає:

— Сьогодні вранці задивилась я на себе в люстерко і здалася собі гарною. Чи це не великий гріх?

— Ні в якому разі, мадам,— відказав пастор.— Це лише помилка.

Зустрілися дві подруги. Після кількох звичайних фраз одна каже:

— Між іншим, Герто, що мені робити, аби трохи схуднути?

Герта лукаво всміхається:

— На твоєму місці я б рідше ходила на танці. Тобі не на користь тривале сидіння.

Опасиста пані. через оці ворота?

Хлопчисько. Напевне пройдете. Щойно тут проїхала машина, навантажена сіном.

Дощ лляв як з цебра, коли лондонець вийшов з вагона на заході Англії, куди прибув провести відпустку.

Він гукнув носильника, щоб той відніс валізи до таксі, й поцікавився:

— І давно вже тут задощило?

— Не знаю, сер,— була відповідь.— Я не тутешній, живу в цих краях усього п'ятнадцять років.

Турист, вертаючись з Каліфорнії через Те-хас додому, розбалакався біля заправочної станції з місцевим жителем та його сином.

— Здається, заноситься на дощ,-- зауважив турист.

— Дай Боже,— відповів техасець,— не стільки для мене, як для мого хлопця. Сам я вже дощ бачив.

У штаті Канзас фермер-оптиміст дивиться на хмари, що пропливають угорі, і зауважує:

— Здається, збирається на дощ.

— Де там! — махнув рукою сусід-песиміст, залізничник за фахом.— Це порожняки вертаються з Іллінойсу.

В обсерваторії видатний учений пильно вдивляється в небо з допомогою велетенського телескопа. Не відриваючись від об'єктива, каже:

— Буде дощ.

— Чому ви так гадаєте? — запитує асистент.

— А тому,— відповідає астроном,— що в мене ниють суглоби.

— Там, де ми побували, стояли такі морози,— хвалиться полярник,— що полум'я свічки замерзало, і нам ніяк не вдавалося її загасити.

— Подумаєш,— озивається його колега.— Там, де побували ми, слова падали у нас з рота крижаними бурульками, і нам доводилося розтоплювати їх на сковороді, щоб зрозуміти, про що мова.

У шторм

Оптиміст. Заспокойтеся! Десь над хмарами мусить сяяти сонце.

Песиміст. Це точно. І десь під водою мусить бути тверде дно, але потопельнику від того не легше.

— Чого це ви галасуєте під дверима? Ви ж не тут живете.

— Чому ж ви досі мовчали? — дивується п'яний.— Ви могли мені це сказати ще півгодини тому.

— З ким ото розмовляє чоловік у сусідній кімнаті?

— Сам з собою.

— Навіщо ж він так горлає?

— Бо глухий.

Чоловік зустрів свого сусіда напідпитку й гукає:

— Знову п'яний, Вілкінсе! А той у відповідь:

— І я теж, сусіде.

Певна прикмета '

Розмова двох сусідів:

— Ваш пес цілу ніч вив. Якщо він витиме щ< дві ночі підряд, це на смерть.

— Невже? І хто ж має померти?

— Ваш пес.

Двоє людей у кав'ярні так голосно сперечалися, що розбудили великого пса, який спав перед каміном. Пес прокинувся і заходився люто гавкати.

За сусіднім столиком мовчки пив каву дідусь. Він копнув собаку ногою і сказав:

— Заткни пащеку, дурна тварюко! Ти тямиш у цій справі не більше од них.

— Хотів привчити свого пса, щоб гавкав, просячи їжу. Разів сто показував, що йому треба робити.

— І що ж, уже гавкає, коли хоче їсти?

— Де там! Гавкати мушу я, інакше він не їстиме.

— Я помістив у вашій газеті об'яву про пропажу пса. Сто доларів винагороди тому, хто знайде. Які чути новини?

— Не можу сказати, добродію. Ні головного редактора, ані репортерів нема. Всі подалися шукати вашого пса.

— Ви обіцяли нагороду тому, хто знайде

вашого псат

— Обіцяв... Ви його знайшли?

— Ні. Але я вирушаю в пошуки і... хотів би отримати аванс.

Хлопець-кур'єр знайшов загублений шефом фунт стерлінгів і повернув його власникові.

— Ти чесний парубок,— похвалив шеф,— але ж я загубив паперовий фунт, а ти мені повертаєш сріблом.

— Ваша правда, сер,— відповів хлопець.— Та якось я вже знайшов паперовий фунт, а в його хазяїна не було при собі дрібних грошей.

До рибної крамнички ввійшов чоловік, тримаючи в руках рибальські снасті.

— Гедзбі, зважте мені кілька рибин. Виберіть найсвіжіших, щойно з води.

— Буде зроблено, містере Сміт. Скільки ви сказали?

— Три-чотири скумбрії. Буде цілком пристойно і без перебільшення.

— Слухаю, містере Сміт. Я б вам радив узяти ще й лосося.

— Навіщо й лосося?

— Бачите, вранці прибігала місіс Сміт і сказала, якщо ви прийдете з вудочками, то щоб я умовив вас узяти лосося, бо ця риба їй найдужче смакує.

вгору