Рей Бредбері.Марсіанська хроніка.

		словник \| перекладачка \| факти \| тексти \| програми
		щодо \| посилання \| новини \| гостьова книга \| пошук
		початок тексти автор зміст сторінка

Рей Бредбері
Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст

КВІТЕНЬ 2005. АШЕР II "Протягом усього тоскного, тьмяного, німого осіннього дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я їхав сам верхи по вельми
сумній місцевості, і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер..."
Містер Уїльям Стендал замовк. Перед ним на низькому чорному горбі стояв дім, на наріжному камені якого було висічено дату: "2005
н. е."
Містер Байджлоу, архітектор, промовив:
— Він готовий. Ось ключ, містер Стендал. Двоє чоловіків стояли мовчки. Був тихий осінній день. Біля ніг на почорнілій траві шаруділи
аркуші з проектом.
— Дім Ашер,— сказав задоволене містер Стендал.— його сплановано, збудовано й куплено. Навіть містер По був би задоволений,
га?
Містер Байджлоу скоса позирнув на нього:
— Чи все так, як ви хотіли, сер?
— Усе так!
— Чи колір той, що треба? Похмурий і жахний?
— Дуже похмурий, дуже жахний!
— Стіни холодні?
— На диво холодні!
— А озеро, чи досить воно "чорне й зловісне"?
— Страшенно чорне й зловісне.
— А осока — ви ж знаєте, ми її пофарбували — чи вона таки сіро-чорна?
—— Вона жахлива!
Містер Байджлоу зазирнув у проект і спитав, цитуючи звідти:
— Чи в цілому від цього всього "холоне й болісно стискається серце, туга охоплює душу"? Від дому, озера, околиць?
— Містер Байджлоу, жодне моє пенні не змарновано! Боже мій, яка краса!
— Дякую. Адже я працював, не зовсім точно уявляючи, чого ви бажаєте. Ваше щастя, що маєте власні ракети, а то б нам не дозволили
перевезти все потрібне спорядження. Ви ж бачите, тут завжди присмерк, завжди осінь, скрізь гола, мертва земля. Ми таки добряче
попрацювали. Ми повбивали все. Десять тисяч тонн ДДТ! Не залишилося жодної гадюки, жаби чи марсіанської мухи! Завжди присмерк,
містер Стендал! Я пишаюся цим. Ми встановили прилади, які вбирають сонячне проміння. Тут завжди "тоскно", як і належить.
Стендал тішився всім цим — тоскним, гнітючим краєвидом, смердючими випарами, так тонко розробленою і втіленою загальною
"атмосферою". А сам дім! Ця жахлива будівля, це моторошне озеро, цвіль, тлін! Хто догадається, що все це пластмасове, а не
справжнє?
Він подивився на осіннє небо. Десь там далі, високо-високо, було сонце. Десь був квітень на планеті Марс, жовтий місяць з блакитним
небом. Десь угорі пропалювали собі шлях ракети, несучи цивілізацію на прекрасну мертву планету, їхнє ревіння поглиналося цим
тьмяним звуконепроникним світлом, цим прадавнім осіннім світлом.
— Тепер, коли моя праця скінчена, — несподівано промовив містер Байджлоу,— я б хотів спитати, що ви збираєтеся робити з оцим
усім.
— З Ашер? Ви не догадалися?
— Ні.
— Невже вам нічого не говорить назва Ашер?
— Нічого.
— Ну, а таке ім'я, як Едгар Алан По? Містер Байджлоу похитав головою.
— Авжеж! — пирхнув Стендал, висловивши цим одночасно розпач і презирство.— Чи можна було чекати, щоб ви знали якогось містера
По? Він помер давно.
Всі його книги спалили у Великому Вогні. Тобто тридцять років тому— 1975 року.
— Ага,—сказав містер Баиджлоу, набираючи мудрого вигляду.— Один з тих!
— Еге ж, один з тих, Баиджлоу. Він і Лавкрафт, і Готорн, і Амброз Бірс,—усі твори, що лякали, фантастичні й жахливі, а значить, і твори
про майбутнє були спалені. Спалені — і край! Був прийнятий закон. О, все почалося з малого. В 1950-х та 60-х роках це була піщинка.
Вони почали з контролю над збірками гумористичних малюнків, а потім над детективними книгами і, звичайно, над фільмами. То та, то
інша групи робили це. Для цього використовувалися політичні упередження, релігійні забобони, тиск з боку профспілок. Завжди
знаходилася меншість, яка чогось боялася, і величезна більшість, яка боялася невідомості, боялася майбутнього, боялася минулого,
боялася сучасного, боялася себе і своєї власної тіні.
— Розумію.
— Боялися слова "політика" (яке, врешті, я чув, стало синонімом комунізму серед найреакційніших елементів і коштувало життя тим,
хто вживав його). Вони закручували гайку тут, загвинчували болт там, штовхали, тягнули, сіпали, і от мистецтво та література незабаром
перетворилися у величезну солодку тягучку, сплетену й зв'язану вузлами, витягнену в усі боки, прісну і нудотну. Далі пощезали
кіноапарати й потонули в темряві театри, а з друкарських пресів замість великої Ніагари друкованого слова тонесенькою цівочкою тік
цілком безневинний "фактичний" матеріал. О, фраза "втеча від дійсності" була, мушу сказати, аж надто дійовою!
— Справді?
— Ще б пак! Кожна людина, казали вони, повинна стояти лицем до дійсності. Мусить зазирнути їй в очі негайно! А все, що не відповідало
дійсності — всяка літературна брехня й польоти фантазії, — підлягало розстрілові на місці. Отож одного недільного ранку тридцять
років тому вони вишикували їх під бібліотечними стінами — Діда Мороза й Вершника без голови, Білосніжку, й Румпельстілтскін, і
Матусю Гуску—о, як вони голосили! — та й розстріляли їх. А потім вони спалили чарівні замки и жаб-принцес, і старих королів, і Десь
Колись стало Більше Ніде й Ніколи! І вони закидали попіл Рикші-привида руїнами країни Оз; вони перев'язали стрічкою кістки Доброї
Гліндн та Озми, потовкли кольорові вази, а Джека Гарбузову Голову подали до столу на балу біологів. Бінсток загинув у бюрократичних
хащах! Спляча Красуня прокинулася від поцілунку вченого, щоб померти від смертельного уколу його шприца. І вони примусили Алісу
пити з пляшечки рідину, яка зменшила її зріст настільки, що вже не чути було її . крику: "Все більш дивніше й більш див-н і ш е", і вони
вдарили молотком по Дзеркалу, щоб розбити на друзки і його, і всіх Червоних Королів та Устриць!
Він стиснув кулаки. Боже, які свіжі були спогади! Обличчя його почервоніло, він задихався.
Що ж до містера Байджлоу, то його цей вибух спантеличив. Він закліпав очима і нарешті промовив:
— Даруйте. Я вас не розумію. Ці імена мені нічого не говорять. З ваших слів я роблю висновок, що уряд добре зробив, спаливши оті
книги.
— Забирайтеся геть! — загорлав Стендал.— Ви закінчили свою роботу,-а тепер дайте мені спокій, дурню! Містер Стендал залишився
сам перед своїм домом.
— Слухайте-но, ви, — звернувся він до невидимих ракет.— Я прибув на Марс, щоб сховатися від вас, добромисних громадян, але вас
тут що день, то густіше, наче мух на падлі. Ну, я ж вам покажу. Я віддячу вам за те, що ви вчинили з Едгаром По на Землі! То ж
бережіться! Дім Ашер відкрито!
І він погрозив кулаком у небо.
Ракета приземлилася. З неї впевненим кроком вийшов чоловік. Він подивився на дім, і його сірі очі звузилися. Він перейшов через рів,
що оточував дім, і опинився перед невисоким чоловіком.
— Ваше прізвище Стендал?
—— Так.
— Я Герет, слідчий Бюро Громадської Моралі.
— Значить, ви, представники Громадської Моралі, дісталися, нарешті, й до Марса. А я саме думав, коли ви вже з'явитеся.
— Ми прибули минулого тижня. Скоро ми наведемо тут порядок, як і на Землі.— Чоловік роздратовано по-. махав своєю посвідкою,
вказуючи на дім.— То, може, ви розкажете мені, що це за штука?
— Замок з привидами, якщо це вам до вподоби.
— Мені не до вподоби, Стендале, зовсім не до вподоби. Слово "привиди" мені не подобається.
— Все досить просто. Літа божого 2005 я збудував механічне святилище. В ньому мідні кажани літають на електронних променях,
бронзові пацюки ганяють по пластмасових льохах, танцюють скелети-роботи. Там живуть роботи-вампіри, арлекіни, вовки й білі
привиди, створені за допомогою хімії й винахідливості.
— Саме цього я й побоювався,— зауважив, спокійно посміхаючись, Герет. — Боюся, нам доведеться знести вашу оселю.
— Я знав, що ви навідаєтеся відразу, як тільки про-нюхаєте, що тут діється.
— Я б прилетів сюди раніше, але ми — в Бюро Громадської Моралі — хотіли точніше довідатися про ваші наміри. Демонтажники й
бригада паліїв Бюро будуть тут ще перед вечерею. За кілька годин від вашого дому нічого не лишиться. Містер Стендал, я вважаю, що
ви все-таки дурень, сер. Витрачати зароблені грошики на безглузду примху! Адже це, напевно, коштувало вам мільйонів зо три
доларів...
— Чотири мільйони! Містер Герет, ще юнаком я успадкував двадцять п'ять мільйонів, а тому можу дозволити собі невелику примху.
Тільки яка прикрість: будівництво закінчилося лише годину тому, а ви із своїми демонтажниками вже тут! Чи не дозволите мені
погратися цією іграшкою, ну, хоча б двадцять чотири години?
— Ви ж знаєте закон, його треба виконувати негайно. Не можна створювати нічого—ні книг, ні будинків — що будь-яким чином
нагадувало б про привидів, вампірів, фей або інші витвори людської фантазії.
— Скоро ви почнете палити й такі книги як "Беб-біт"'.
— Ви нам завдали чимало клопоту, містер Стендал. У нас усе зареєстровано. Двадцять років тому. На Землі. Історія з вами й вашою
бібліотекою.
— Так, зі мною й моєю бібліотекою. І ще з кількома іншими такими, як я. О, По вже був забутий десятки років, а також країна Оз та
багато іншого. Але я мав свою невелику схованку. Ми, кілька приватних громадян, зберігали свої бібліотеки, аж поки ви не розіслали в
усі кінці озброєних смолоскипами людей, які пошматували й спалили мої п'ятдесят тисяч книг. В такий же спосіб ви встромили кілок у
серце Гелоуїна і попередили своїх кінорежисерів, що коли вони виявлять намір іще щось робити, то їм доведеться знов і знов ставити
лише ті самі речі Ернста Гемінгуея. Боже мій, скільки я бачив інсценізацій "По кому дзвонить дзвін"! Тридцять варіантів! Усі
реалістичні. О, цей наш реалізм, чорт би його забрав!
— Не варто гніватися! Це вам нічого не дасть!
— Містер Герет, вам доведеться подати докладний звіт, правда?
— Еге ж.
— Тоді, може, ви зайдете і роздивитесь усе як слід? Це не забере багато часу.
— Гаразд. Показуйте. Та глядіть мені, без вибриків. У мене пістолет.
Двері дому Ашер зарипіли й розчинилися. Війнуло вогкістю. Почулися гучні зітхання й стогін, ніби у старих катакомбах дихав підземний
міх. .
По кам'яній підлозі пробіг пацюк. Герет, зойкнувши, пожбурив його ногою. Пацюк перекинувся, і з його нейлоновеї шерсті вискочила ціла
хмара металевих бліх.
— Оце дивина!—вигукнув Герет, нагинаючись, щоб роздивитися.
Стара відьма сиділа в ніші, її воскові руки тремтіли над жовтогарячими й синіми таротовими картами . Вона сіпнула головою й
засичала своїм беззубим ротом на Герета, стукаючи пальцем по засмальцьованих картах.
— Смерть! — крикнула вона.
— Саме такі речі я й маю на увазі,— сказав Герет.— Який сором!
— Я дозволю вам особисто спалити її.
— Справді? — зрадів Герет. Потім він насупився.— Мушу сказати, мене дивує, що ви так благодушно сприймаєте все це.
— Для мене вже досить того, що я створив такий куточок. Тепер я маю право сказати, що зробив це. Сказати, що я створив
середньовічну атмосферу в сучасному недовірливому світі.
— Я вже й сам мимохіть починаю захоплюватись вашим генієм, сер.
Герет дивився, як пливли повз нього, клубочачись і поступово набираючи форми прекрасної жінки, пасма туману. В кінці вогкого
коридору загула машина. Густий, наче біла піна, туман піднявся і поплив .у мовчазні зали.
З нічого виникла мавпа.
— Ну-ну! — скрикнув Герет.
— Не бійтеся,— заспокоїв його Стендал, постукуючи по чорних грудях тварини.— Робот. Мідний кістяк, і все, як у відьми. Бачите?
Він погладив шерсть, і з-під неї прозирнув метал.
— Бачу,— обізвався Герет, і собі боязко простягаючи руку до тварини.— Але навіщо, містер Стендал, навіщо все це? Що вам
допекло?
— Бюрократія, містер Герет. Але я не маю часу пояснювати. Уряд незабаром про все довідається.— Він кивнув мавпі.— Гаразд.
Давай.
Мавпа вбила містера Герета.
— Ну що, ви майже готові, Пайксе?
— Так, сер,— відповів Пайкс, підводячи голову від столу.
— Ви добре знаєте своє діло.
— Але ж я одержую за це платню, містер Стендал,— тихо зауважив Пайкс, піднімаючи пластмасову повіку робота й вставляючи скляне
око так, щоб його як слід стиснули гумові м'язи.— Готово.
— Викапаний містер Герет.
— Що нам з ним робити, сер? — кивнув Пайкс на плиту, де лежало тіло справжнього містера Герета.
— Найкраще спалити. Нам ні до чого два містери Герети, правда ж?
Пайкс повіз містера Герета до цегляної печі.
— Прощавайте,— мовив він, вштовхуючи його в піч, і зачинив дверцята.
Стендал став перед роботом Геретом.
— Ви дістали розпорядження, Герете?
— Так, сер,— відповів, сідаючи, робот.— Я повинен повернутися до Бюро Громадської Моралі. Я подам рапорт. Треба відкласти
операцію принаймні на сорок вісім годин. Скажу, що я маю детальніше розслідувати все це.
— Вірно, Герете. Бувайте. Робот поспішив до Геретової ракети, зайшов у неГ і полетів геть.
Стендал повернувся до свого помічника.
— Тепер, Пайксе, ми відішлемо решту запрошень на сьогоднішній вечір. Гадаю, буде весело, га?
— Дуже весело, якщо зважити на те, що ми чекали двадцять років!
І вони переморгнулися.
Стендал глянув на годинника. Сім. Уже скоро. Він покрутив у руці чарку для хересу й на якусь мить наче завмер. Згори, з дубових балок,
моргали на нього очицями й верещали кажани, їхні ніжні мідні кістяки були сховані під гумовим тілом. Він підняв до них чарку.
— За наш успіх,— проголосив він, потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі й заглибився в думки. йому буде що згадувати, коли
прийде старість — свою помсту антисептичному урядові за його літературний терор і за вогнища! О, як зростали його гнів і ненависть
протягом цих років! О, як повільно визрівав цей план у його занімілій душі аж до того дня, коли три роки тому він стрівся з Пайксом!
Ах так, Пайкс. Пайкс, чиє озлоблення було таке глибоке, як почорнілий обвуглений колодязь із зеленою кислотою. Хто був Пайкс? Лише
найбільший з усіх артистів! Пайкс, людина з десятьма тисячами облич, фурія, дим, блакитний туман, білий дощ, кажан, страховище з
середньовічного собору, потвора — ось ким був Пайкс! Чи не кращий він за знаменитого Лон Чейні-батька? — міркував Стендал. День
у день він спостерігав Чейні в старих-престарих фільмах. Так, кращий за Чейні. Чи не кращий за того другого старого лицедія? Як це
його прізвище? Карлов? Далеко кращий! А за Лугозі? Не можна навіть порівнювати! Ні, на світі був лише один такий актор, як Пайкс, і
тепер, коли у нього відібрали все, що він мав — його мистецтво, — йому нічого було робити на Землі. Йому забороняли навіть грати
для самого себе перед дзеркалом!
Бідний, неможливий, розбитий Пайкс! Як ти почував себе тієї ночі, коли вони тягли стрічки твоїх фільмів, що висіли з кіноапаратів, ніби
кишки, ніби твої власні нутрощі, і несли їх мотками й жмутами, щоб запхати у піч і спалити? Чи це так само боляче, як коли знищують
п'ятдесят тисяч книжок, безцінних книжок? Так. Так. Стендал відчув, як холонуть його руки від безтямного гніву. Тож чи не природно
було, що одного дня вони почали розмову за кавою і що ця розмова страшенно затяглася — на багато вечорів. З цієї розмови і з гіркої
кави народився оцей дім Ашер.
Задзвонив великий церковний дзвін. Прибули перші гості.
Посміхаючись, він вийшов їм назустріч.
Роботи, що виросли без спогадів, чекали. Вони чекали, одягнені в зелений шовк кольору лісових озер, у шовк кольору жаб і папороті. З
жовтим волоссям, кольору сонця й піску, вони лежали змащені, з трубчастими бронзовими кістками в желатині. В трунах і не для
мертвих і не для живих, у дощаних ящиках з поки що не включеними метрономами, роботи чекали. Пахло мастилом і латунню. Було тихо,
як на кладовищі. Роботи чоловіки й жінки, але без статі. З іменами, але безіменні, запозичивши від людини все, крім людяності. роботи
витріщилися на забиті цвяхами віка ящиків з етикетками, мертві, без смерті, бо в них ніколи не було життя. Та ось завищали витягувані з
дерева цвяхи. Ось почали підніматися віка. Ось на ящики лягли тіні, і полилося тихеньке цокання. Ще один і ще, і ось уже весь склад
цокає і видзвонює, як велетенська годинникова майстерня. Мармурові очі викотилися з-під гумових повік. Затремтіли ніздрі. Підвелися
роботи, вдягнені в хутро мавпи и білу шерсть кролика: Близнюк ішов за Близняком, а за ними Фальшива Черепаха і Вовчок ,
похитуючись брели, повиті водоростями, утопленики;
чимчикували повішені з синіми горлянками й закоченими догори очима, схожими на м'якуш молюска; створені з глазурі й блискучої
сухозлотки, йшли гноми й ельфи, Тік-Ток, Дід Мороз у супроводі Лютої Завірюхи, Синя Борода з бурцями, наче ацетиленове полум'я. З
хмар сірчаного диму між язиків зеленого вогню з'явився дракон і, вдаривши велетенським лускатим хвостом, ревучи і виючи, вибив
двері. Потім настала тиша, юрба кинулася до дверей, подув вітер. Десять тисяч вік упали на своє місце. Годинникова майстерня
рушила в дім Ашер. Настала ніч чудес.
Над землею повіяв теплий вітерець; обпалюючи небо, перетворюючи осінь на весну, прибули ракети з гостями. З ракет повиходили
чоловіки у вечірніх убраннях, а за ними жінки з вишуканими зачісками.
— То оце і є Ашер!
— Але де ж двері?
В цю мить з'явився Стендал. Жінки сміялися й цокотіли між собою. Містер Стендал підняв руки, вимагаючи тиші. Обернувшись до
замку, він подивився на вікно високої вежі й гукнув:
— Рапунцел, Рапунцел, спусти свої коси! І з вікна, підставляючи своє прекрасне обличчя подувам нічного вітру, перехилилася дівчина і
спустила пасма золотого волосся, його підхопив вітер, сплів драбину, якою гості, сміючись, полізли в дім.
Які видатні соціологи! Які розумні психологи! Які страшенно впливові політики, бактеріологи, неврологи! Ось вони стоять між вогких
стін.
— Прошу всіх до господи!
Тут були містер Трайон, містер Оуен, містер Дан, містер Ленч, містер Стівенс, містер Флетчер і ще кілька десятків гостей.
— Заходьте, заходьте!
Тут були місіс Джібз; міс Поуп, міс Черчілль, міс Блант, міс Драмонд і десятків зо два інших блискучих жінок.
Видатні, дуже видатні люди, і всі до одного члени "Товариства боротьби з фантастикою", прибічники заборони святкування Гелоуїна та
дня Гая Фокса, вбивці кажанів, палії книг, смолоскипоносці. Всі вони з числа тих бездоганних громадян, які терпляче ждали, поки на
новоосвоювану планету прибудуть робітники і поховають трупи марсіан, проведуть дезинфекцію в старих містах, побудують нові,
відремонтують шосейні шляхи й зроблять життя безпечним. А потім, коли вже все налагоджувалось, ці гасителі веселощів, люди з
хромованою ртуттю замість крові та з пофарбованими йодом очима з'явилися тут, щоб встановити свою Громадську Мораль і
причастити всіх своєю благодаттю. І вони були його друзі! Так, обережно, дуже обережно й хитро знайомився він з ними на Землі
минулого року!
— Ласкаво прошу до просторих залів смерті! — вигукнув він.
— Гей, Стендале, що все це означає?
— Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Переодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки — на цей бік, жінки на той.
Гості стурбовано тупцяли на місці.
—— Може, краще піти звідси,— сказала міс Поуп. — Не подобається мені все це. Воно межує з... святотатством.
— Дурниці! Звичайний костюмований бал. '— Здається, тут тхне протизаконними діями,— покрутив носом містер Стівенс.
— Та годі вже вам,— засміявся Стендал.— Розважайтеся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабіні
Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику карликів, які цигикали на
крихітних скрипках крихітними смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці
яких були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів палацу дзюркотів
струмок. Скоро гості виявили, що то не вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій вік, сховавши обличчя під масками доміно. І,
вже надіваючи маску, вони порушували свої зобов'язання — скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що породжує жах. Жінки,
сміючись, виступали в червоних сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки. А на стінах танцювали тіні, що були нічиїми, і
подекуди гості натрапляли на дзеркала, в яких нікого не було видно.
— Ми всі вампіри! — зареготав містер Флетчер. — Ми померли!
До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору: один синій, один пурпуровий, один зелений, один жовтогарячий, ще один білий,
шостий фіолетовий, а сьомий був задрапірований у чорний оксамит. І в чорному залі був годинник з ебенового дерева, який гучно
вибивав години. По всіх кімнатах гасали п'яні гості—серед фантастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних Капелюшників,
тролів і велетнів, чорних котів і Білих Королев, а під ногами танцюючих підлога здригалася од важких пульсуючих ударів, що виказували
сховане під нею серце.
— Містер Стендал! — почувся шепіт.— Містер Стен-дал!
Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті. Це був Пайкс.
— Мені треба поговорити з вами наодинці.
— В чім річ?
— Ось погляньте.
Пайкс простягнув руку—руку скелета. В ній було кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.
Стендал якусь мить — довгу мить — дивився на них. Потім він потягнув Пайкса в коридор,
— Герет? — прошепотів він. Пайкс ствердно хитнув головою.
— Він послав замість себе робота. Хвилину тому, вичищаючи піч, я виявив оце.
Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.
— Це означає, що поліція може бути тут кожної миті,—сказав Пайкс.—Наш план піде нанівець.
— Не знаю,— Стендал подивився на жовтих, синіх і жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала музика. — Я мусив би
догадатися, що Герет не такий дурень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!
— Що таке?
— Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься надто пильно, то й не
помітить заміни.
— Авжеж.
— Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер він вважатиме себе в безпеці. Його появи можна чекати кожної хвилини! Хочете ще
вина, Пайксе?
Вдарив великий дзвін.
— Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета. Рапунцел спустила своїзолоті коси.
— Містер Стендал?
— Містер Герет? Справжній містер Герет?
—— Саме він,—Герет розглядав мокрі стіни й людей, що крутилися в танці.— Мені спало на думку, що краще побачити все на власні
очі. Не можна покладатися на роботів. Тим більше, на чужих роботів. До того ж я вжив застережних заходів і викликав демонтажників.
Вони прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.
Стендал вклонився.
— Дякую за люб'язне попередження. А тим часом ви можете трохи розважитися,— сказав він, зробивши рукою широкий жест.—Вип'єте
трохи вина!
— Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може дійти людина!
— Подивіться самі, містер Герет.
— Та це вбивство,— сказав Герет.
— Найпідступніше вбивство, — сказав Стендал. Пролунав жіночий вереск. До них підбігла міс Поуп з блідим як крейда обличчям.
— Ой, яких жах! На моїх очах мавпа задушила міс Блант і запхнула її в димохід.
Чоловіки глянули на камін і побачили пасма золотавого волосся, що звисало з димоходу. Герет скрикнув.
— Це жахливо! — схлипнула міс Поуп. Раптом вона змовкла, обернулась і закліпала очима.— Міс Блант!
— Авжеж,— сказала міс Блант. Живісінька, вона стояла поряд з ними.
— Але я щойно бачила, як вас запхнули в димохід!
— Ні,—засміялася міс Блант.—То була не я, а робот. Моя точна копія!
— Але ж, але...
— Та не плачте, голубонько. Я жива й здорова. Дай-те-но гляну... Так, справді, це я в димоході. Ваша правда. Кумедна штука, га?
І міс Блант одіишла від них, сміючись.
— Може, вип'єте, Герет?
— Мабуть, вип'ю. Все це нервує мене. Боже, що за місце! Його треба знищити негайно, щоб і сліду не було. На мить мені здалося...
Герет вихилив склянку вина.
Знову хтось заверещав. Четверо білих кроликів потягли на собі містера Стівенса кудись униз східцями, які самі собою раптом
з'явилися посеред зали. Містер Стівенс потрапив на дно глибокого колодязя. Зв'язаний по руках і ногах, він опинився віч-на-віч з
гострим, як бритва, сталевим маятником, який, гойдаючись, щоразу наближався до його зведеного корчами тіла.
— Це я там унизу? — запитав містер Стівенс, з'являючись поряд з містером Геретом і схиляючись над колодязем. — Як дивно, як
чудно бути свідком власної смерті.
Маятник гойднувся востаннє...
— Як правдоподібно,— промовив, одвертаючись, містер Стівенс.
— Вип'єте ще, містер Герет?
— Так, будь ласка.
— Це ненадовго. Скоро демонтажники будуть тут.
— Слава богу!
Вереск пролунав утретє.
— Що ж тепер? — тривожно спитав Герет.
— Тепер моя черга,—озвалася міс Драмонд.— Гляньте-но.
І другу міс Драмонд, яка нестямно верещала, поклали живою в домовину, забили гвіздками віко й опустили у викопану під підлогою в
землі могилу.
— Тепер я пригадую,— важко дихаючи, промимрив інспектор Громадської Моралі.— Все це було в старих заборонених книгах.
Поховання живцем. І все інше. Колодязь, маятник, мавпа, димохід, убивство на вулиці Морг. Так, це було в одній з книг, які я спалив!
—— Випийте ще, Герет. Та тримайте міцніше вашу склянку.
— Мати божа, у вас багата уява!
Вони стояли й стежили, як гинули ще п'ятеро — одного проковтнув дракон, інших кинули у чорну смолу, де вони й потонули.
—— Хочете побачити, що ми приготували для вас? — спитав Стендал.
— Авжеж,— відповів Герет.— Чому б не подивитися? Все одно ми висадимо в повітря це чортовиння. Ви небезпечна особа.
— Тоді ходімо. Прошу сюди.
І він повів Герета вниз під залу, нескінченними переходами, і далі вниз і вниз спіральними сходами—в підземні катакомби.
— Що ви збираєтеся показати мені? — спитав Герет.
- Як вас уб'ють.
—— Мого двійника?
— Еге ж. А крім цього ще дещо.
—— Що саме?
—— Амонтільядо,— відказав Стендал, ідучи попереду з високо піднятим ліхтарем. Під стінами застигли, підвівшись з трун, скелети.
Герет з огидою скривився й закрив пальцями носа.
— Що таке?
— Хіба ви ніколи не чули про Амонтільядо?
— Ні!
—— Не впізнаєте? — спитав Стендал, вказуючи на льох.
— Як я можу впізнати?
— А це? — Стендал, посміхаючись, витяг з-під плаща лопатку.
— Що це за штука?
— Ідіть сюди,— сказав Стендал. Вони зайшли в льох. У темряві Стендал прип'яв ланцюгом сп'янілого інспектора.
— Ради бога, що це ви робите? — закричав Герет, подзвонюючи ланцюгом.
—— Я іронізую. Не перебивайте людину, коли вона іронізує,— це нечемно. Готово!
— Ви скували мене ланцюгом!
— Саме так.
— Що ви збираєтесь робити?
— Лишити вас тут.
— Ви жартуєте.
— Дуже вдалий жарт.
— Де мій двійник? Чи ми побачимо, як його вб'ють?
— Двійника немає.
— Але ж у інших були!
— Всі інші мертві. Всі, кого повбивали на ваших очах, були живі люди. Двійники-роботи стояли і спостерігали, як убивали тих, живих.
Герет мовчав.
— А тепер ви маєте сказати: "Ради любові всевиш-нього бога, Монтрезоре!" — промовив Стендал. — А я відповім: "Так, заради
любові Всевишнього бога". Ви скажете, правда? Ну ж бо, кажіть.
— Ви дурень!
— Не примушуйте мене умовляти вас. Кажіть-бо. Кажіть: "Заради любові Всевишнього бога, Монтре-зоре!"
— Не скажу я, дурню. Випустіть мене звідси,— інспектор швидко тверезішав.
— Ось візьміть. Надіньте собі на голову,— провадив далі Стендал, кидаючи йому до ніг якусь річ, що дзвеніла й брязкотіла.
— Що це таке?
— Ковпак з бубонцями. Надіньте його, і, може, я вас випущу.
— Стендале!
—— Кажу вам, надіньте!
Герет послухався. Бубонці задзвеніли.
— Хіба ви не відчуваєте, що все це вже колись було?—запитав Стендал, беручись до роботи.
— Що ви робите?
—— Замуровую вас. Ось один ряд цегли. Ось другий.
— Ви збожеволіли!
—— Не варто сперечатися з цього приводу.
— Вас судитимуть!
Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.
З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання кулаків, крики.
— Прошу, стукайте ще,—обізвався Стендал.—Хай буде справжня вистава.
—— Випустіть мене, випустіть!
Залишилося покласти останню цеглину. В'язень дико репетував.
— Герете,—сказав Стендал,—ви знаєте, чому я так покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже не читаючи їх. Ви на слово
повірили, що їх треба спалити. Інакше ви б зрозуміли мій намір, коли ми спускалися сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до
фатальних наслідків, містер Герет.
Герет мовчав.
— Я хочу, щоб вистава буде довершена,—сказав Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на скоцюрблену
постать.—Дзенькніть тихенько бубонцями.—Бубонці забряжчали.—А тепер, якщо ви скажете: "Ради любові Всевишнього бога,
Монтрезоре", — то, може, я вас і випущу.
В променях світла з'явилося обличчя Герета. Хвилина вагання, і глухий голос проказав: "Ради любові Всевишнього бога,
Монтрезоре".
— Ах,— промовив Стендал, заплющивши очі. Він поклав на місце останню цеглину і замазав її розчином вапна.— Спочивай у мирі,
любий друже.
Він швидко пішов з катакомби.
У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх скам'яніти на місці.
З'явилася Червона Смерть.
Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб подивитися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і побіг через рів туди, де на
нього чекав вертоліт.
— Готово, Пайксе?
— Готово.
— Ось воно!
Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Вій почав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спостерігаючи це величне
видовище, Стендал чув, як позад нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:
— "...мій розум похитнувся, коли я побачив, як падають могутні стіни... розлігся протяжний шалений крик, ніби голос тисячі вод... і
глибоке темне озеро, що лежало біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками Дому Ашер".
Вертоліт знявся над паруючим озером і взяв курс на захід.

Рей Бредбері
Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст

вгору

Без реклами
2004-03-23 14:41:54