Рей Бредбері.Марсіанська хроніка.

		словник \| перекладачка \| факти \| тексти \| програми
		щодо \| посилання \| новини \| гостьова книга \| пошук
		початок тексти автор зміст сторінка

Рей Бредбері
Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст

ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОН Сем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний марсіанський пісок.
— А от і ми,— сказав він,— Так, сер, гляньте сюди! — І він вказав пальцем.— Гляньте на вивіску. СЕМОВІ ГАРЯЧІ СОСИСКИ! Хіба ж
це не прекрасно, Ельмо?
— Авжеж, Семе,— відказала дружина.
— Люди добрі, ну й пощастило ж мені! От якби хлопці з Четвертої експедиції могли мене тепер уздріти! Хіба не радісно мати власний
заклад, у той час як інші ще й досі в солдатських чоботях? Ми зароблятимемо тисячі, Ельмо, тисячі.
Дружина довго мовчки дивилася на нього.
— А що сталося з капітаном Уайльдером? — врешті спитала вона.— 3 тим капітаном, що вбив хлопця, який збирався знищити на Марсі
усіх землян — забула, як його звали.
— Того дурня звали Спендером. Він до всіх чіплявся. А капітан Уайльдер? О, він, я чув, летить десь на ракеті до Юпітера, його
випровадили в небо. Здається, йому теж не подобалося, що ми так активно освоюємо Марс. Знаєш, є такі люди. Він повернеться з
Юпітера та Плутона років за двадцять — якщо йому пощастить. От що він дістав за те, що багато базікав. І в той час, як він там на
смерть замерзає, подивись на мене, подивись на цю хату!
Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які виникали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алюмінієву споруду, що сліпила
білими вогнями й тремтіла від мелодій радіоли.
Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла, який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь старому марсіанському
домі, що стояв між горбами.
— Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і гірчиця! Хіба ж можна
назвати мене необачним? Ось магістральні шосе, там мертве місто й мінеральні поклади. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть
тут двадцять чотири години на добу!
Дружина розглядала свої нігті.
—— Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет нового типу прибудуть на Марс? — нарешті обізвалася вона.
— За місяць,— відповів він.— У тебе якийсь чудний вигляд.
- Не вірю я землянам,— мовила вона.— Я повірю лише тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезли сто тисяч мексіканців і
китайців.
— Покупців,— він зробив наголос на цьому слові.— Сто тисяч голодних людей.
— Якщо,—поволі мовила дружина, дивлячись на небо,— якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним бомбам. Зараз їх так
багато на Землі, що ніхто не може ручитися за майбутнє.
— Ет,—сказав Сем і знову взявся за мітлу. Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.
Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як дружина сказала:
— Семе. Тебе хоче бачити твій приятель. Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по вітру.
— То ти знову тут! — вигукнув Сем, тримаючи мітлу, наче зброю.
Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакитного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої роздувалися пишні шати з
тонкого жовтого шовку. З шовку з'явилися дві срібні руки. З вузького отвору на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки
здіймалися вгору або опускалися вниз.
— Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову поговорити з вами,— промовив з-під маски голос.
— Здається, я вже казав, щоб ти мені сюди не ходив! — закричав Сем.— Іди собі, а то я тебе заражу хворобою!
— Я вже нею перехворів,— промовив голос.— Я один з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.
— Тікай до своїх горбів. Там твоє місце. Чому ти ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з'явився мов привид. Вдруге за день.
— Ми не зробимо вам ніякої шкоди.
— А я вам зроблю!—сказав, задкуючи, Сем.—Я не люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я не бачив жодного. Всі ці роки ви собі
ховалися, а тепер раптом прискіпалися до мене. Дайте мені спокій.
— Ми приходимо у важливій справі,—сказала блакитна маска.
— Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побудував цю сосисочну власними руками.
— Якоюсь мірою це стосується землі.
— Послухай-но,— мовив Сем,— Я з міста Нью-Йорка. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас, марсіан, лишилося кілька
десятків, у вас немає міст, і ви блукаєте по горбах, у вас немає проводирів, законів, і ви ще приходите морочити мені голову. Старе
має поступитися місцем новому. Кожному свій час — такий закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти пішов, я зарядив
його.
— Ми, марсіани, володіємо телепатією,— мовила холодна блакитна маска.— Ми маємо зв'язок з одним вашим містом по той бік
мертвого моря. Ви слухали своє радіо?
— Моє радіо зіпсоване.
— Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона стосується Землі....
Срібна рука ворухнулася. В ній з'явилася бронзова рурка.
— Дозвольте показати вам оце.
— Пістолет! — скрикнув Сем Паркхіл.
Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.
Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби невеликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори, шати почали осідати, зборка
за зборкою, шовк зашелестів, маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам'яну доріжку. Маска лежала на купці мовчазних білих кісток
і жовтого шовку.
Сем стояв, важко дихаючи.
його дружина нахилилася над зібганою купою.
—— Це зовсім не зброя, — мовила вона, піднімаючи бронзову рурку.— Він хотів показати тобі повідомлення. Воно записане
змієподібним письмом — бачиш, блакитні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?
— Ну, марсіанські рисунки не така проста штука. Викинь їх.— Сем швидко озирнувся на всі боки.— Тут можуть бути інші! Треба його
кудись прибрати. Принеси лопату!
— Що ти хочеш робити?
— Звичайно, поховати його!
— Не треба було стріляти.
— Це була помилка. Швидше!
Вона мовчки принесла лопату.
О восьмій він повернувся і почав чистити алюмінієву стойку. Дружина стояла, схрестивши руки, на дверях, з яких лилося яскраве
світло.
— Шкода, що так сталося,—він глянув на неї і швидко відвів очі.— Ти ж бачиш, фатальний збіг об-ставин.
— Так,— сказала дружина.
—— Я вже не мав часу зважити все, коли побачив, що він виймає ту зброю.
— Яку зброю?
— Ну, я думав, то була зброя. Я жалкую, дуже жалкую! Скільки разів казати це тобі!
— Тсс-с,— Ельма притулила палець до губ.— Т-с-с-с.
— Я не боюся,— сказав він.— За моєю спиною стоїть уся Компанія Земних Поселень! — Сем зневажливо пирхнув.— Ці марсіани не
наважаться.
— Дивись-но,— сказала Ельма.
Сем подивився на дно мертвого моря. Він випустив з рук свою мітлу. Коли він підняв її, щелепа у нього одвисла, він затремтів.
— Ельмо, Ельмо, Ельмо! — промовив він.
— Ось вони,— сказала Ельма.
По дну стародавнього моря пливло з десяток високих марсіанських піщаних кораблів з блакитними вітрилами — немов блакитні
привиди, немов блакитний дим.
— Піщані кораблі! Та їх же більше немає, Ельмо, більше немає піщаних кораблів.
— Здається, то піщані кораблі,— сказала вона.
— Але ж влада конфіскувала їх усі! їх знищили, а деякі продали з аукціону! Один лише я в цьому клятому місці маю корабель і вмію ним
керувати.
— Більше ніхто, — промовила вона, киваючи на море.
—— Швидше тікаймо звідси!
— Чому? — вона не рухалася з місця, не зводячи з марсіанських суден зачарованого погляду.
— Вони уб'ють мене! Швидше в машину!
Ельма не рухалася.
йому довелося силоміць тягти її за павільйон, де стояли дві машини — вантажна, якою він користувався ще місяць тому, і старий
марсіанський піщаний корабель, куплений на аукціоні, яким він протягом останніх трьох тижнів возив припаси по скляному дну моря. Він
глянув на свою вантажну машину й раптом згадав; мотор лежав на землі, він морочився над ним уже два дні.
— Навряд чи зможемо ми поїхати на грузовику,— сказала Ельма.
— Є піщаний корабель. Сідай!
—— Щоб ти повіз мене в піщаному кораблі? О, ні.
— Сідай. Я вмію керувати.
Він штовхнув її всередину, стрибнув сам, сіпнув румпель і підняв кобальтово-сині вітрила.
Блищали зорі, і блакитні марсіанські кораблі мчали шурхітливими пісками. Семів корабель не рухався, але він згадав про піщаний якір і
одним рухом втягнув його в судно.
— Нарешті!
Вітер, голосячи, погнав піщаний корабель над дном мертвого моря, над давно занесеними піском містами, повз повалені колони, повз
старі доки з мармуру та бронзи, повз мертві міста, де будинки біліли, наче шахові фігури, повз пурпурові підніжжя гір ь- удалину. Обриси
марсіанських кораблів зменшилися.
— Оце я їм показав клас! — закричав Сем.— Я до" повім про все Ракетній Корпорації. Вона мене захистить! Я ж казав, що нам нічого
їх боятися.
— Вони б спинили тебе, якби хотіли,— сказала втомлено Ельма.
Сем засміявся.
— Ет, дурниці. Чого б це вони випустили мене з рук? Ні, вони просто не досить спритні, от і все.
— Справді?—мовила Ельма, кивнувши назад. Він не обернувся. Його пройняло холодом. Він боявся обернутися. Він відчув, що позаду
щось сидить, щось легеньке, як подих холодного ранку, щось блакитне, як дим з горіхових дров у присмерку, щось, наче старе біле
мереживо, щось, наче крижаний іній на гострій осоці.
Почувся звук, ніби розбилася пластинка тонкого скла—сміх. Потім тиша. Він обернувся.
На лавці біля румпеля сиділа молода жінка, її зап'ястки були тонкі, як крижані бурульки, її очі чисті, як місяці, і такі ж великі, спокійні й
білі. На неї повівав вітер, і вона струменіла й мінилася, мов плин води, і шовки відпливали од її тендітного тіла блакитним дощем.
— Вернися,— сказала вона.
— Ні. — Сема трусив дрібний дрож страху, як шершня, який висить у повітрі в нерішучості між страхом і ненавистю. — Тікай з мого
корабля!
— Це не твій корабель,— мовило видіння.— Він старий, як наш світ. Він плавав по піщаних морях десять тисяч років тому, коли
відступили моря й спорожніли доки. А ти прийшов і забрав його, украв. Повертай його назад до перехрестя доріг. Нам треба
поговорити з тобою. Це дуже важливо.
— Тікай з мого корабля!—повторив Сем. Рипнула шкіра кобури — він вийняв пістолет і старанно націлився.— Стрибай, перш ніж я
порахую до трьох, інакше...
— Не треба!—скрикнула дівчина.—Я не зроблю тобі нічого лихого. Та й інші теж не зроблять. Ми прийшли з миром!
—— Раз,— сказав Сем.
— Семе! — мовила Ельма.
— Послухай же мене,— благала дівчина.
— Два,— сказав твердо Сем, зводячи курок.
— Семе! — вигукнула Ельма.
— Три,— сказав Сем.
—— Ми тільки...— промовила дівчина.
Пролунав постріл.
На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару, стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедишному жерлі вулкана
спалахують і щезають нетривкі речі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дівчина згорнулася, ніби м'який шарф, розтанула, як
статуетка з льоду. Те, що лишилося від неї — сніжинки, дим — розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.

Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на дружину.
— Семе,— обізвалася вона після того, як вони хвилину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями піщаному морю,— зупини
корабель.
Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.
— Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти залишиш мене?
Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.
— Ти спиниш,— мовила вона.— Ти таки спиниш. Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи румпель.
— Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в місті, в безпеці!
— Атож,— байдуже сказала дружина, лягаючи на дно корабля.
— Ельмо, послухай мене.
— Нічого слухати, Семе.
— Ельмо!
Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу, з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто щезло у зливі уламків
стародавнього скла і кварцу. Воно луснуло, наче мильна бульбашка, його не стало. Він зареготав і вистрелив знову. Остання вежа,
остання шахова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми уламками злетіла до зірок.
— Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!
— Давай, Семе, покажи,— промовила вона, лежачи в тіні.
— А ось іще одне місто! — вигукнув Сем, перезаряджаючи пістолет.— Глянь, як я його помережу.
Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив, лише чув якийсь свист і
вереск, немовби криця розтинала пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів різали морське дно. Над ними майоріли червоні
вимпели, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовваніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібними обличчями, люди з
синіми зорями замість очей, люди з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухозлотки і обсипаними рубінами губами, люди, що
чекали, схрестивши руки, люди, що гналися за ним,— марсіани.
— Один, два, три,— рахував Сем. Марсіанські кораблі наближалися.
— Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати! Ельма не озивалася і не вставала з свого місця. Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних
кораблів розлетівся на шматки: вітрило, смарагдовий корпус, бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі люди в масках
попадали на пісок і зникли в жовтогарячому полум'ї, яке поступово перетворилося на дим. Але інші кораблі наближалися.
— Я один, а їх багато, Ельмо! — закричав він.— Вони вб'ють мене!
Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів на вітрі й, зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився. Вітер ущух. Плавання
скінчилося. Марс затих, а величні марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над ним, наче вагаючись...
— Людино з Землі!—долинув з високого сидіння голос. Срібляста маска заворушилася, і облямовані рубінами вуста замерехтіли
словами.
— Я нічого не вчинив! — вигукнув Сем, обводячи поглядом усі обличчя — цілу сотню облич — які оточували його. На Марсі лишилося
небагато марсіан, загалом сотня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях, у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих
шахових міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби крихка ваза, в яку влучив камінець. Сріблясті маски тьмяно
поблискували.
— Це була помилка,—виправдовувався він, сходячи з свого корабля, на, дні якого, ніби мертва, лежала його дружина.— Я прибув на
Марс як чесний бізнесмен. З ракети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потрібний матеріал і збудував собі гарненьку
сосисочну — такої вам ще не доводилося бачити — біля перехрестя шосейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не можете
заперечувати, що то чудова будівля.— Сем засміявся й обвів поглядом кораблі.— А тут прийшов до мене той марсіанин — я знаю, він
був ваш друг. Запевняю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати сосисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хотів
тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.
Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в місячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися. Він відчув, як його шлунок
стиснувся, висох, став, наче камінь. Він кинув пістолет у пісок.
— Я здаюся.
— Підніми свій пістолет,— сказали хором марсіани.
— Що?
— Пістолет.— Вкрита коштовними прикрасами рука махнула з блакитного корабля.— Підніми його. Забери. Він недовірливо підняв
пістолет.
— А тепер,— промовив голос,— повертай свій корабель і пливи назад, до своєї сосисочної.
— Зараз?
— Так, зараз,—сказав голос.—Ми тобі не вчинимо зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого ми хочемо. Повертай._
І ось великі кораблі крутнулися на місці — легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували,
поверталися, підпалювали тіні.
— Ельмо! — вигукнув Сем, залазячи в корабель.— Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад,— говорив він збуджено, відчуваючи
невимовне полегшення.— Вони мені не заподіють шкоди, не вб'ють мене, Ельмо. Встань же, люба, встань.
— Щ-що? — Ельма заблимала очима, поволі, наче уві сні, підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи більше й слова, важко
опустилася на лаву, в той час як корабель знову помчав за вітром.
За півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.
Вождь став перед Семом та Ельмою. його маска була вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли порожні прорізи, замість
рота — теж проріз, крізь який по вітру пливли слова.
— Відкривай свою сосисочну,— сказав голос, і рука у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася.— Готуй їства, готуй страви,
готуй дорогі вина, бо ця ніч воїстину велика ніч!
— Ви хочете сказати,— мовив Сем,— що дозволяєте мені залишитися тут?
— Так.
— Ви не сердитеся на мене?
Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю, холодна й сліпа.
— Відкривай свою харчевню,— сказав тихо голос.— І візьми оце.
— Що це таке?
Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зображення змій — ієрогліфи.
— Це дарча грамота на землю, на всю територію від срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого солоного моря до далеких
долин місячного каменю та смарагду,— сказав вождь.
— М-мені? — спитав недовірливо Сем.
— Тобі.
— Сто тисяч миль землі?
— Вона твоя.
— Ти чуєш, Ельмо?
Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний павільйон, заплющивши очі.
— Але чому ви даєте мені все це? — спитав Сем, намагаючись зазирнути в щілини-очі.
— Це ще не все. Ось, візьми. З'явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви — ще і ще, назви нових територій.
— Та це ж половина Марса! Я володію половиною Марса!—вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої. Він помахав ними перед обличчям
Ельми, охоплений божевільною радістю.— Ельмо, ти чуєш?
— Чую,— відповіла Ельма, вдивляючись у небо. Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось дивно стривожена.
— Дякую, о, дякую,— говорив Сем до бронзової маски.
— Сьогодні знаменна ніч, — сказала маска. — Тож будь напоготові.
— Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракети з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий місяць раніше? Всі десять
тисяч ракет з поселенцями — шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я
казав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде лише тисяча жителів. Прибуде ще п'ятдесят тисяч, а за місяць ще сто тисяч, а
на кінець року там буде п'ять мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на дорозі до копалень, на перехресті шосе!
Маска попливла за вітром.
— Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє. В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюстки якоїсь доісторичної квітки, наче
величезні голубі пера, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски
виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск, останній спалах блакиті не зник між горбів.
— Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ельмо, ти розумієш? — Він
струснув її за плечі.— Я володію половиною Марса!
Вона стежила за нічним небом і чекала.
— Ходімо,—сказав він.—Треба все підготувати. Гарячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки, і скрізь бездоганна
чистота! Гей! — Він пішов у танець, хвицяючи ногами. — Ой людоньки, який я щасливий! Так, сер, щасливий я! — фальшиво заспівав
він.— Це мій щасливий день!
Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибулю — весь час прискорюючи темп.
— Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті сто тисяч прибувають
раніше, ніж планувалося — саме цієї ночі! Це буде справжня повінь! Доведеться працювати не складаючи рук. До того ж сюди
понаїжджають туристи, Ельмо. Ми заробимо силу грошей!
Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не побачив.
— Вони можуть бути тут кожної хвилини,— сказав він, жадібно вдихаючи холодне повітря.— Ах!
Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені, не одриваючи очей від неба.
— Семе,— обізвалась вона перегодом.— Ось вона. Подивись-но.
Він підвів очі.
Земля.
Вона піднялася над горбами, зелена, ніби одшліфо-ваний дорогоцінний камінь.
— Добра стара Земле,— любовно прошепотів він.— Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів надішли мені. Як це
говориться в тому вірші? Пришли мені своїх голодних. Земле-мамо. Тут на них чекає Сем Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі,
в світлиці виметено. Ну ж бо. Земле, присилай мені свої ракети!
Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щойно знесене яєчко, єдиний
осередок світла й тепла на сотні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що б'ється у великому темному тілі. Він дивився на неї
вогкими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується клубок.
— Підходьте,— запросив він небесні зорі.— Хто перший в черзі?
—Семе,—сказала Ельма.
В чорному небі щось яскраво спалахнуло.
Спалахнула Земля.
Частина її, здавалося, розлетілась на мільйон шматочків, ніби вибухнула велетенська мозаїка. Хвилину вона горіла, капаючи вогнем,
втроє більша проти звичайного, а потім пригасла.
— Що воно таке було? — спитав Сем, вдивляючись у зелений вогонь на небі.
— Земля,— відповіла Ельма, схрестивши руки.
— Не може цього бути, це не Земля! Ні, це не Земля! Це неможливо.
— Ти хочеш сказати, це не могла бути Земля? — сказала Ельма, дивлячись на чоловіка. —Зараз це вже не Земля. Ні, це не Земля. Ти
це хочеш сказати?
— Не Земля—о, ні, це не могла бути Земля!—голосив він.
Він стояв, узявшись в боки, роззявивши рота, втупивши в небо широко розплющені осклілі очі.
— Семе! — гукнула вона до чоловіка, і вперше за ці дні її очі заблищали.— Семе! Він тупо подивився на неї.
— Ну, що ж,— сказала вона і на хвилину змовкла, оглядаючись навкруги. Потім жваво кинула собі на руку мокрого рушника.—Більше
світла, ввімкни музику, повідчиняй усі двері, Семе. До нас мають прябути нові клієнти десь за мільйон років. Так, сер, треба бути
напоготові.
Сем не поворухнувся.
— Яке вдале місце для сосисочної,— мовила вона, беручи з слоїка зубочистку.— Відкрию тобі невеличкий секрет,— прошепотіла вона,
нахиляючись до чоловіка.—За всіма ознаками, тут має розпочатися мертвий сезон.

Рей Бредбері
Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст

вгору

Без реклами
2004-03-23 14:42:27