Рей Бредбері  Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст

Він знову набрав номер, але лінія мовчала.
— В усякому разі я знаю, де вона.
Він вибіг з будинку. Сходило сонце, коли він вивів заднім ходом з чужого гаража схожу на жука машину, навантажив на заднє сидіння
харчі з будинку і помчав з швидкістю вісімдесят миль на годину по шосе, що вело в Нове Техас-Сіті.
"Тасяча миль,— думав він.— Женев'єво Селсор, потерпи, ти ще побачиш мене".
За містом він сигналив на кожному повороті.
Після неймовірного дня напруженої їзди, коли сонце вже заходило, він спинився край дороги, скинув тісні черевики, простягся на сидінні
й насунув на втомлені очі сірого капелюха. Дихання його стало повільним і рівним. Дув легенький вітер, і зорі ніжно сяяли у сутінках над
ним. Навколо височіли марсіанські гори. їм було мільйони років. Сяйво зір мерехтіло на шпилях марсіанського містечка — воно
нагадувало шахову дошку з фігурами, що примостилася серед блакитних горбів.
Він спав і не спав. О Женев'єво, мила Женев'єво,—тихо шепотів-наспівував він,—хай проходять роки, хай минають роки. Але
Женев'єво, мила Ж е н е в'є в о...—Він був налитий теплом. Він чув зітхання її тихого милого свіжого голосу.— Галло, галл о, Уолтере!
Це не запис. Де ти, Уолтере, де ти є?
Він зітхнув, простягаючи руки, щоб торкнутися її, осяяної місячним світлом. Довгі темні коси колихалися на вітрі, це було чудесно. А її
губи, наче червоні м'ятні крижинки-цукерки. А її щоки, наче щойно зрізані вологі троянди. А її тіло, наче чистий прозорий туман... І Її
лагідний, свіжий, милий голос знову наспівував йому слова давньої сумної пісні: О Женев'єво, мила Женев'єво, хай проходять роки, хай
минають рок й...
Гріп заснув.
До Нового Техас-Сіті він приїхав опівночі.
Спинився перед салоном краси Делюкс і щосили загукав.
Він сподівався, що вона вискочить надвір, вся — парфуми, вся — сміх.
Але ніхто не вискакував.
— Вона спить,— пояснив він собі, прямуючи до дверей.— Ось я! — гукнув він.— Привіт, Женев'єво!
Місто лежало в мовчазному сяйві подвійного місяця. Вітер десь лопотів парусиновим тентом.
Він розчинив навстіж скляні двері й зайшов усередину.
— Гей! — гукнув він і невпевнено засміявся.— Не ховайся! Я знаю, ти тут!
Він обшукав кожну кабіну.
На підлозі він знайшов маленьку хусточку. Вона так гарно пахла, що він аж захитався.
— Женев'єво! — покликав Гріп. Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого не побачив.
— Якщо це жарт... — почав він і враз сповільнив хід.— Стривай-но. Нас щось роз'єднало. Може, вона поїхала до Марлін Вілідж, поки я
їхав сюди! Вона, напевно, вибрала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися. Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не
сказав. А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що кинулася розшукувати мене в Марлін Вілідж! А я тут, і, присягаюся богом,
який же я дурень!
І, вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав з міста.
їхав цілу ніч і все думав: "А що коли я не застану її в Марлін Вілідж?"
Але він гнав цю думку геть. Вона повинна бути там. І він підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.
Женев'єво, мила Женев'єво,— насвистував він, доводячи швидкість до ста миль на годину.
На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний патефон, який грав сто
годин без перерви, нарешті зіпсувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці і холодне порожнє небо.
Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи фарами, засигналив — шість разів на одному розі, шість разів на другому. Він
придивлявся до вивісок крамниць. його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по мокрому від поту керму.
— Женев'єво! — гукнув він у порожню вулицю. Двері салону краси відчинилися.
— Женев'єво! — крикнув він, зупиняючи машину.
Він кинувся через вулицю до Женев'єви Селсор, яка стояла у відчинених дверях салону. В руках вона тримала відкриту коробку
шоколадних цукерок з кремом. Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді. Коли вона вийшла на світло, виявилося, що
обличчя в неї округле й м'ясисте, а очі —- наче двоє величезних яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті, як колоди, і вона
ходила, незграбно човгаючи ними. Волосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона, очевидно, пробувала робити різні зачіски, і
на голові було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою великі червоні уста,
які то розкривалися, то закривалися. Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві тоненькі лінії — наче дві антени.
Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він стояв і дивився на неї.
Вона впустила коробку на тротуар.
— Ви... Женев'єва Селсор? В нього дзвеніло у вухах.
— Ви Уолтер Гріф?—запитала вона.
— Гріп.
— Гріп,— виправилася вона.
— Здрастуйте,— стримано мовив він.
— Здрастуйте,— вона простягла йому руку. Пальці її були липкі від шоколаду.
— Ну,— сказав Уолтер Гріп.
— Що? — спитала Женев'єва Селсор.
— Я просто сказав: "Ну",— відповів Уолтер.
— Ага.
Була дев'ята вечора. День вони провели, наче на пікніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй не сподобалося, бо було
недосмажене. Отож він його підсмажив ще, і воно вийшло пересмажене, чи перепряжене, чи бозна-яке. Він засміявся і сказав: "Ми
подивимося картину!" Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тільки
п'ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом. "Ну й сміхота, правда?"—хихотіла вона. "А зараз, глянь-но, от кумедія!" Фільм
скінчився. "Пустіть його знову",— скомандувала вона. "Знову?" — перепит-ав він. "Знову". А коли він повернувся, вона притиснулася
до нього, оповила своїми лапами. "Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви милий",— призналася вона. "Дякую",— відповів він,
ковтаючи образу. "Ох, цей Гейбл",— сказала вона і вщипнула його за ногу. "Ой!" — скрикнув він.
Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона зайшла в магазин, розбила вітрину, нап'яла на себе якесь строкате ганчір'я. Потім
вилила собі на голову пляшку парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці. "Скільки вам років?" — запитав він.
"Угадайте". Спливаючи парфумами, вона вела його вулицею. "Тридцять",— сказав він. "Не вгадали,— вона вимушено
засміялася.—Мені всього двадцять сім!"
— Ось іще одна кондитерська,— зауважила вона.— Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в розкошах. Моя рідня мені
ніколи не подобалася. Всі вони були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому. Було домовлено, що я.вирушу останньою ракетою,
але я лишилася. Знаєте чому?
— Чому?
— Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й залишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч десять тисяч кухлів пива і
їсти досхочу цукерки, не слухаючи їхнього бурчання. Тому я тут!
— Так, ви тут,— мовив Уолтер, заплющуючи очі.
— Вже пізно, — сказала вона, кидаючи на нього погляд.
— Еге ж.
— Я втомилася,— сказала вона.
— Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.
— Он як,— сказала вона.
— Я б не лягав цілу ніч,— мовив він.— Знаєте що, у Майка є хороша пластинка. Ходімте, я вам її програю.
— Я втомилася.— Вона лукаво позирнула на нього блискучими очима.
— А я почуваю себе бадьоро, як ніколи.— Він помовчав.— Мені аж чудно.
— Вернімося до салону краси, — сказала вона. — Я хочу вам щось показати.
Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої білої коробки.
— Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті, — пояснила вона, розв'язуючи рожеву стьожку.— Я подумала: що ж, я єдина жінка на
Марсі, а він—єдиний чоловік, і ось...— Вона підняла кришку, відгорнула шур-хітливий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому
рукою.— Ось воно.
Уолтер Гріп витріщив очі.
— Що це? — спитав він, починаючи тремтіти.
— А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах, усе біле, усе ніжне, й таке інше.
— Ні, я не знаю, що це таке.
— Це весільне вбрання, дурнику.
— Справді? — Голос у нього зірвався. Він заплющив очі. її голос був такий самий м'який і свіжий, і милий, як і по телефону. Але коли він
розплющив очі й подивився на неї... Він позадкував.
— Яка краса,— сказав він.
— Правда?
— Женев'єво,— сказав він, позираючи на двері.
— Що?
— Женев'єво, я маю тобі щось сказати.
— Що саме?
Вона попливла до нього, і він відчув густий запах парфумів.
— Я хотів тобі сказати ось що...
— Я слухаю...
— До побачення!
І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за двері і стрибнув у свою машину.
Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю тротуару, він уже рушив.
— Уолтере Гріф, верніться! — заволала вона, простягаючи руки.
— Гріп! — гукнув він її.
— Гріп! — закричала вона. Машина майнула мовчазною вулицею. Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбрання, яке вона
стискала своїми пухкими руками.
Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йему здалося, що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився холодним потом. Звернувши
на іншу дорогу, він помчав повз мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав і їхав — тиждень і ще один день, аж поки між
ним і Мартін Вілідж не пролягли десять тисяч миль. Тоді він звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крамнички, які він міг
увечері освітити електрикою, і ресторани, в яких він міг посидіти, замовляючи різні страви. І з того часу він жив там з двома
холодильниками, заповненими харчами, яких йому вистачить на сто років, із запасом сигар на десять тисяч днів і хорошим ліжком з
м'яким матрацом.
А коли раз на кілька років буває задзвонить телефон — він не знімає трубки.

Рей Бредбері  Марсіанська хроніка

> Далі >>

зміст

вгору