тексти
автор
зміст
сторінка
|
|
словник | перекладачка | факти | тексти | програми | |
|
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук | ||
|
початок
тексти
автор
зміст
сторінка
|
|||
довгих переходів встромляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків з майонезом та послухати булькання апельсинового напою в термосах. Вимахуючи своїми мішками з соковитою зеленою цибулею, пахучою ліверною ковбасою и білим хлібом, вони підохочували один одного вийти за Межі, визначені їхніми суворими матерями. Вони мчали, репетуючи. — Хто добіжить перший, дасть іншим щигля! Вони -робили вилазки влітку, восени або взимку. Восени було найвеселіше, бо тоді вони уявляли, ніби бігають на Землі й шарудять осіннім листям. Вони розсипалися, наче жменька камінців, по мармурових майданчиках біля каналів, ці хлопчаки з замур-заними щоками, з синьо-агатовими очима; вони чітко вимовляли слова команди, і від них ішов дух цибулі. Адже зараз, коли вони потрапили в мертве заборонене місто, річ була вже не в тому, що "Хто добіжить останній, той дівчина!" або "Хто добіжить перший, той буде музика". Тепер їх оточували відчинені двері мертвого міста, і їм здавалося, що ось-ось вони почують звідти ледве чутне шарудіння,— таке, як шарудіння осіннього листя. З палицями в руках, вони підштовхували один одного ліктями, одночасно стримуючи й спонукаючи вперед. Вони добре пам'ятали, як батьки казали їм: "Щоб туди не йшов! Ні, тільки не в старі міста! Ми з тебе дух виб'ємо, коли підеш туди! Ми перевіримо твої черевики, як повернешся додому". І от хлопчаки стояли купкою серед мертвого міста з своїми напівз'їденими сніданками, заохочуючи один одного пронизливим шепотінням: "Та нічого страшного!" І враз один з них кидався прожогом до найближчого будинку, просто в двері, біг через загальну кімнату до спочивальні і починав футболити все навколо. В повітря здіймалося чорне листя, ламке, тонке, як вирізаний клапоть опівнічного неба. За ним бігли шестеро інших, і перший хлопець ставав музикою: він грав на ксилофоні з білих кісток, ,що ховалися під покривом чорних пластівців. А як усі кричали. коли викочувався великий череп, наче снігова куля! Павукові лапи ребер звучали, ніби приглушена арфа, і чорні пластівці зітлілої плоті кружляли навколо них у буйному танку. Хлопці пхали один одного, борюкалися й падали в листя, в смерть, що перетворила мертвих на пластівці, на сухий хмиз, на забавку для дітлахів, у чиїх шлунках булькотіла апельсинова шипучка. А потім вони бігли з будинку в будинок. Вони пам'ятали, що всі міста на Марсі одне за одним очищають від усіх страхіть пожежники, ці воїни-антисептики, озброєні лопатами та відрами, які згрібали чорні, наче ебенове дерево, клапті й білі, наче м'ятні палички, кістки, поволі, але впевнено відокремлюючи страшне від нормального. Отож хай граються ці хлопчаки. Скоро сюди прийдуть пожежники! Потім з блискучими від поту обличчями вони накидалися на свої останні сендвічі. Потім останній наскок, останній ксилофонний концерт, останній осінній пробіг по купах листя — і вони йшли додому. Матері пильно оглядали їхні черевики, шукаючи слідів чорних пластівців, а коли знаходили,— хлопці діставали доброї прочуханки. На кінець року пожежники скрізь позгрібали осіннє листя та білі ксилофони, і розвагам настав кінець.
|
 |
|
||||
| © 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 12:22:54 | |||||
