НА РОКОВИНИ*   
     
 * Вірш присвячено Т. Г. Шевченку.     
     
 Не він один її любив,    
 віддавна Україну    
 поети славили в піснях,    
 немов "красу-дівчину".   
     
 Від неї переймали сміх,    
 і жарти, і таночки,    
 її байки, немов квітки,    
 сплітали у віночки.   
     
 Той в ній давнину покохав,    
 той мрію молоденьку.    
 Він перший полюбив її,    
 як син кохає неньку.   
     
 Хоч би була вона стара,    
 сумна, змарніла, бідна,    
 для сина вірного вона    
 єдина, люба, рідна;   
     
 хоч би була вона сліпа,    
 каліка-недоріка, -       
 мов рана ятриться в ньому,    
 любов його велика.   
     
 Вкраїна бачила не раз,    
 як тії закоханці    
 надвечір забували все,    
 про що співали вранці,   
     
 і, взявши дар від неї, йшли    
 до іншої в гостину;   
 вони не знали, що то є    
 любити до загину.   
     
 Він перший за свою любов    
 тяжкі дістав кайдани,    
 але до скону їй служив    
 без зради, без омани.   
     
 Усе знесла й перемогла    
 його любові сила.    
 Того великого вогню    
 і смерть не погасила.