ГОСПОДАРІ ...Оксанку з Марійкою, померлих з голоду, вже поховали, а в цей час у Петербурзі в Державній думі точилися дискусії в земельній справі. Увечері заслаб високий Петро - почав пухнути.А - Не іначе, як помре, - говорили сусіди. - Не хочеться йому помирати!! -- А чому не хочеться? - Та, кажуть, що в Думі про землю справу вирішують! - Цікаво йому дуже, як вирішать... Може ж, перепаде земелька! Не діждався високий Петро землі - помер. За Петром, почали помирати інші. А в цей час з трибуни царської Державної думи лунало: "Хліб єсть найкращий спосіб задоволвнити людський голод, а хліб дає, як відомо, земля і т. д. і т. ін.". Так один із російських письменників намалював картину, як Державна дума царської Росії "дбала" про селянську бідноту. Картина ця типова. Люди пухли з голоду, помирали, а "народні представники" в царській Думі говорили. "Представники" говорили, стражники з приставом та з урядником правили, попи обіцяли рай на тому світі, а селянство стогнало в поміщицькому й куркульському ярмі. ...Поміщицький будинок з парком, церква, будинок пристава або урядника, корчма, кілька куркульський обійсть і безліч підсліпуватих селянських халупок - типовий краєвид дореволюційного українського села в царській Росії... І тільки зрідка можна було побачити школу. І так до Великої Жовтневої соціалістичної революції. II Дуже й дуже небагато серед нас знайдеться таких, які не сказали б; як Тарас Григорович Шевченко: Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом... Усі ми колись пасли і гуси, і свині, і ягнята, і телята. І тепер пасуть... і нема в тім нічого поганого, а зовсім навпаки... Та як підеш тепер на ті місця, де колись з ягнятами ходив, гай-гай: Не той тепер Миргород,, Хорол-річка не та... Нема панських дворів, нема фільварків і економій, а єсть колгоспні двори, де під просторими навісами - різноманітний сільськогосподарський реманент, а по краях того двору - величезні стайні, корівники, телятники... Над річкою - гідроелектростанція. Серед села - клуб з залою для театру, для кіно, з бібліотекою... Тут же - школа з дослідним сільськогосподарським полем, з садком і городом, де юні мічурінці, юні натуралісти природу вивчають... І вже вони знають, що таке гілляста пшениця, і що таке гібрид, і що таке яровизація. Хлоп'я чи дівчинка певно доводить, що він мічурінець, що вона мічурінка і що вони вже написали Трохимові Денисовичу Лисенкові, чи так вони кукурудзу гні- * здовим способом посадили, і що Трохим Денисович відповів їм: - Так. Так і далі робіть! У свій час не було в нас, на жаль, ні юних мічурінців, ні юних натуралістів, ми в дитинстві більше горобців дерли та ящірок ловили, оце й була наша наука з природознавства. А як учився хтось із села в місті, то то був син або поміщика, або попа, або куркуля. А тепер! А тепер... Та що й говорити! Мабуть, не знайти на нашій Україні такого села, з якого б не вийшли десятки вчителів, лікарів, агрономів, інженерів, радянських офіцерів. А скільки вчених, письменників, артистів, художників дало наше радянське колгоспне село! А скільки Ґероїв Соціалістичної Праці! III Колгоспи-мільйонери... Замість підсліпуватих хаток під солом'яними стріхами - будинки-котеджі. А хто з нас, старших, не пам'ятає тих темних осінніх вечорів і тої найбіднішої в селі хати, де круг каганця збиралися незаможники, найбідніші з бідних, обговорювати справу про організацію комуни. Хто не чув куркульського глуму, куркульських "дружніх порад", запрошень незаможників на пироги, на вареники чи на чарку, - щоб за чаркою збити їх з пантелику, щоб не "суспільнитись..." -Ти сам по собі, а я сам по собі... Хіба воно погано? Не вродить у тебе, я позичу, я ж не покину! Іване, хіба я неправду кажу? Випий, Іване! І коли не допомагали ні глум, ні "дружні поради", ні вареники, ні чарка - тоді витягався з-під стріхи обріз, і темної ночі лунав постріл десь у завулку або в запнуте ряднинкою вікно... Куркуль десятини свої одстрілював. І декого з перших зачинателів колгоспного руху на селі поховано по садках, по гаях, по левадах, - прострі-лених кулями з куркульських обрізів!.. * Ніколи не забуваймо їх, невідомих, що життя своє віддали за краще життя, за радянське, за колгоспне село! Коли ми тепер бачимо колгоспні котеджі, коли в колгоспних клубах ми дивимось п'єсу чи кінокартину, коли колгоспні хати й вулиці освітлює електрика, коли в хаті грає патефон, говорить радіо, коли на полицях і в шафі - книжки і газети, - у всім цім єсть частина їхньої праці, їхнього дерзання. Багато з них за це віддали життя своє! До їхніх хат уперше на селі заносив листоноша газети "Біднота" або "Незаможник", які несли селянам ї перші поради більшовицької партії й радянської влади , про те, як далі будувати життя, як розгортати боротьбу за краще, за колективне життя... "Біднота"... "Незаможник", - так звалися селянські газети... Згадаєш і усміхнешся... Принесіть тепер таку газету та ще з такою назвою у котедж до колгоспника чи в колгоспний клуб, у бібліотеку... Хороша тобі "Біднота", добрий тобі "Незаможник", коли в колгоспі на балансі вже не до одного, а до кількох мільйонів доходить, а голова колгоспу задумується: - Може, вже мені й не личить "Москвичем" їздити, може, пора вже на "Побєду" пересісти. Бо Тихон Степанович уже "Побєду" купив. А в нас же на трудодень на півкілограма більше. Незручно. "Москвич" замалий. Такі тепер колишні незаможники... Колишні незаможники тепер Герої Соціалістичної Праці, лауреати Сталінських премій, члени наукових товариств і академій. Вони справжні хазяї землі... І не тільки тому вони хазяї, що землю їм передано на віки вічні державним актом, - ні, - вони вивчають землю, її властивості, переробляють її, змінюють її якості. Колишній раб землі тепер повновладний її господар. Він не визискує землі, не висмоктує з не! соків, як по-хижацькому висмоктували колись із неї поміщики та куркулі. Використовуючи землю, радянський селянин водночас дбає про неї, бо він свідомий, культурний, законний її володар... Травопільною системою він збагачує грунт, лісонасадженнями, водоймами, ставами й озерами захищає її від палючих вітрів і від чорних бур. Який далекий радянський колгоспник від Стефани-кового темного, забитого селянина, якому вві сні земля наснилася: "Землю цілуй, - говорить він, - де поступишся, бо вона чи своя, чи чужа, то ти з неї живеш..." Колгоспник не цілує своєї землі й не скидає перед нею капелюха, як перед чимось вищим. Так, він любить свою землю, але любить її розумною, свідомою любов'ю. Труд радянського колгоспника,як і робітника,зробився справою честі, справою слави, доблесті й геройства, труд став для нього радістю, життєвою необхідністю. Не потребує тепер колгоспна земля кривавого поту, бо найважчі роботи робить машина. Понад сто типів сільськогосподарських машин працюють у соціалістичному сільському господарстві. На * неозорих колгоспних ланах працюють кілька сот тисяч тракторів і комбайнів. Широкими кроками ввійшла в побут і в трудові процеси електрика: електромолотьба, електродоїння корів, електромлини і т. д. і т. п. Нечувані врожаї всіх сільськогосподарських культур - зернових і технічних - викохує радянський колгоспник на своїй землі. Вирощуються нові, досі не знані культури: бавовник, гілляста пшениця і т. д. Опанування наукою Мічуріна дало нечувані наслідки в усіх галузях сільського господарства: і в рільництві, і в садівництві, і в тваринництві. Рекордні надої молока, приплоди поросят, ягнят- наслідки опанування мічурінської науки. Адже ж це тільки перші кроки в дружній роботі, в співробітництві праці й науки! А які перспективи в недалекому майбутньому!.. Колгоспне село - село суцільної письменності. Тепер уже справа не про письменність ідеться, тепер село з селом змагається - у кого кращий клуб, у кого краща самодіяльність... І нікого не здивує, що на сільській клубній сцені ви побачите "Отелло" Шекспіра, "Ліс" Островського, "Ревізора" Гоголя, "Макара Діброву" Корнійчука. І ніхто не знизує плечима, коли чує, що в звичайнісінькому селі єсть хор і що той хор співає і народних пісень, і класичних пісень... І хто може повірити, що на селі в клубі поставили оперу "Євгеній Онєгін" Чайковського чи "Тараса Бульбу" Лисенка. Були ми якось і на святі пісні в Броварському районі на Київщині, слухали, як півторатисячний районний зведений хор співав "Пісню про Батьківщину". Були й чули. Бачили й чули ми в наших селах і колгоспні хори, і школярські, і танцювальні гуртки. А чи мало в нас випадків, коли прекрасна ланка, чи ціла бригада одночасно й чудесний культурний хор, а ланкова чи бригадир - передові і водночас досвідчені регенти?.. Кінофестивалі в колгоспному селі... Свято науки в колгоспному селі... Попервах ахнули були всі, коли почули, що на Вінниччині по колгоспних селах - 1300 колективів спортивного товариства "Колгоспна нива"... І вже, мабуть, ніхто не ахне й не здивується, коли почує, що, приміром, на Харківщині таких спортивних колективів буде не 1.300, а 2300! От через те селянство країн народної демократії-польське селянство, угорське, румунське, болгарське цілими групами їде до Радянського Союзу, як до своїх друзів, їде знайомитися з колгоспним селом, набирається життєвого досвіду. 2392 запитання подали румунські селяни радянським колгоспникам у справі організації нового життя. І на всі 2392 запитання вони одержали докладні відповіді. У своєму щоденнику румунський селянин Миколає Мурешану записав 22 липня 1949 року: "Ми знову в Москві. Сюди повернулися всі наші групи. Вони бачили так само багато, як і я/також, як і я, вони схвильовані всім, що бачили. Ми залишаємо СРСР, збагачені досвідом будівництва нового, щасливого життя..." ...Росте, багатіє й квітне колгоспне село! І велике спасибі за це нашій славній Комуністичній партії. НАРОДНА ГОРДІСТЬ ХЛІБОРОБСЬКЕ СВЯТО Бувають щороку дні, коли в столиці Радянської України почувається якесь особливо радісне піднесення. Вас на вулиці запитують: - Були? І ви відповідаєте: - Був! Ви знаєте, що вас питають, чи були ви на республіканській нараді передовиків сільського господарства, що відбувається в приміщенні Державного ордена Леніна оперного театру ім. Т. Г. Шевченка. -Був! Та й оце біжу туди! -Я теж маю запрошення! І я був! - з гордістю і якось аж щасливо говорить вам співбесідник. Побачити найкращих людей соціалістичних наших ланів, майстрів наших знаменитих урожаїв, новаторів, героїв, красу й гордість республіки нашої Радянської - хіба це не щастя, не радість?! Побачити, почути, поговорити, дізнатися, повчитися... Повнісінька зала великого театру. Щасливі, іскристі очі, збуджений гомін півторатисячної маси люду... Сивомудрі голови старших поруч барвистих хусток на юних кучерях гострооких дівчаток... Сліпучо золоті зірки Героїв на грудях, ордени, медалі... Партер... Бельетаж... Балкони... Галерея... А яку вони, ці місця тут вагу мають! Ви уважненько придивіться, з якою гордістю спартер" поглядає на тих, що вище сидять! Принцип тут повчально-оригінальний: "Що вище ти в театрі, то нижче ти на полі!" Через те частенько й з трибуни голоси прориваються: - Нічого, нічого! Побачимо, хто наступного року сидітиме в партері, а хто, - показуючи нагору, - отам! А один із промовців просто заявив: - Слід би вже подумати про такий театр, щоб із самого тільки партеру! Мовляв, щоб усі були кращі... Усі будемо кращі... - Ой, скільки в нас передовиків у сільському господарстві! І в цей час з трибуни лунає: - Кріпне і шириться соціалістичне сільське господарство на Радянській Україні. Міцніють і збільшуються лави славних його передовиків. Ніяка зала найбільшого театру не могла б умістити всіх тих людей, що своєю роботою завоювали право брати участь в республіканській нараді передовиків сільського господарства. Гучні оплески всієї зали вкривають слова промовця: - Більш як 50 тисяч чоловік мають право бути на нашій нараді! А де ж узяти таке приміщення, щоб у ньому вмістилося стільки люду? Ми маємо змогу запросити на нараду 1500 -1600 чоловік!Кращих із кращих! Нарада передовиків - щорічне свято українських хліборобів. Дивіться, милуйтеся тут цвітом колгоспної України - чудовими людьми, гордістю нашою! Дивіться, який нео-глядно великий шлях вони пройшли, який стрибок зробили од віку чорного, минулого до віку ясного, нинішнього! ХАЙ ХОЧ КАМІННЯ 3 НЕВА ПАДАЄ. Макар Онисимович Посмітний, голова колгоспу ім. Будьонного, Березівського району. Одеської області, - передовик і новатор сільського господарства. Макар Онисимович, розуміється, був на першій такій нараді, був він взагалі на всіх нарадах передовиків, бо був передовиком і тоді, коли ще не було й нарад передовиків сільського господарства. Передовиком він був іще й тоді, коли колгоспів не було: попереду всіх був Макар ОНИСИМОВИЧ. як панів били, а потім поперед усіх мчав на баскому коні в Кінній армії С. М. Будьонного, як били всіх тих, кого належало бити. Перед вів М. О. Посмітний, як заснували колгосп на землях того пана, де колись батракував Макар Онисимович. Він є зачинатель колгоспного руху на Україні, беззмінний голова колгоспу, що його члени артілі, колишні бійці Кінної армії, назвали ім'ям свого бойового командира, тепер маршала С. М. Будьонного. Отож виходить, що вже під тридцять літ підбивається, як ходить Макар Онисимович у головах, і весь цей час ходить він у передовиках. Він, мабуть, і народився передовиком. За всю славну історію колгоспу ім. Будьонного, за весь час головування в ньому Макара Онисимовича Пос-мітного всього було. - Було з маком, було й з таком! Та ніколи не було без віри в перемогу, без любові до колгоспного ладу! Дуже вже люто ненавидів Посмітний панів і тому так кріпко полюбив колгоспи. Із щабля на щабель, поволі, сходами, все вгору та вгору, - аж до найпередовішого колгоспу в Союзі, до депутата Верховної Ради республіки, до Героя Соціалістичної Праці. Од ціпка в одній руці і гвинтівки (од куркулів!) за плечима - до бідарки, від бідарки - до тачанки, від тачанки - до "Москвича", від "Москвича" - до "Побєди". Від іржавого плужка та конячки в конопляних наритни-ках - до могутніх тракторів, до комбайнів. Так у всьому: "від" і "до"... І аж до того, щоб на останній нараді передовиків сказати: - Запитують, хто мене вивчив у колгоспі голову" вати? Партія! І колгосп - рентабельний! Про колгосп - усе! А решта все - про людей! Ми ж із вами пам'ятаємо виступи Макара Онисимовича, мабуть, чи не на всіх республіканських нарадах передовиків сільського господарства. Він завжди докладно й мудро розповідав, із зошитом у руках, як колгосп хазяйнував минулого року. Розказував, і які в колгоспі врожаї кожної культури, і скільки було заплановано, і скільки зібрано. І як у колгоспі З худобою, і скільки надоєно молока, і скільки яєць нанесено, і поросят наплоджено... І про план на майбутнє... Повна картина колгоспного життя й роботи. А тепер усього тільки: - Колгосп у нас рентабельний! І всі вірять, що рентабельний! Не може бути нерентабельний! Макара Онисимовича якось навесні запитали: - Які ваші прогнози, товаришу Посмітний? Весна була несприятлива, капризна, посушлива і викликала тривогу. Що відповість колишній панський батрак? Тоді Макар Онисимович спокійно сказав: - Хай каміння з неба падає, а в колгоспі врожай буде! Колгосп свої зобов'язання перед державою виконає, людей і фонди забезпечить! Що це - хвастощі? Ні - це віра й агротехніку, віра в людей, певність у тому, що бездоганність проробленого, як того вимагає наука, переборе і каміння з неба! Переборов же колгоспний лад усе те, що падало на республіку з неба у Вітчизняну війну, хоч воно те, що падало, було "почище" небесного каміння. Пам'ятаєте, на минулих республіканських нарадах передовиків Макара Онисимовича непокоїла культура землеробства. Не те, приміром, щоб тільки виорати, посіяти, зібрати, змолотити, а як виорати, посіяти, зібрати... Ну, ясно, соціалістичне змагання, і премія переможцеві. Премія - кабан! - Невже ви, товаришу Посмітний, у премію кабана даєте? - Не я даю, а правління! Даємо! Щоб із одного кабана сто кабанів було! Даємо! Не я, а правління -. майте на увазі! У всьому так. Колектив! Тепер Макар Онисимович уже про культуру землеробства не згадує. Перейдений етап. Культура є! І єсть де про ту культуру говорити, прищеплювати її, показувати: єсть театр-клуб, єсть радіовузол, гуртки самодіяльності, спортклуб і т. ін. Є де й культурно жити. Все, виходить, є? Ні, не все! А що ж іще непокоїть колишнього панського батрака, голову колгоспу, селянина-колгоспника Макара Онисимовича Посмітного? Живуть багато, у пошані, в славі! Що ще? Непокоять люди. Людська поведінка. Колгоспна мораль. - Ви думаєте, - говорить на нараді Макар Онисимович Посмітний, - неповага до старших! Як це можна допустити? , І на трибуні сердиться: - Свекруха й невістка разом в одній хаті. Чоловік завжди на роботі. Не любить невістка свекруху. Гиркає на неї. Чортом дивиться на стару. Гиркала, гиркала, а потім почала знущатися, їсти давала не дуже, та проте давала. Але як? До столу не припускає. Сипне сього-того в черепочок: "У запічок! ОТам ваше місце, а не за столом!" Допекла стару, що та не витримала, прийшла, вся в сльозах: "Так і так, Макаре Оннсимовичу! Хіба ж я не людина, що вже й до столу не пускають!" Сказати правду, не вірилося, що так можна до старої людини ставитися. Піду, гадаю собі, перевірю. Заходжу. Снідають якраз. За столом невістка й діти. Чоловік на роботі! "А де мати?" - питаю. - "Та вони там он біля печі!" Справді, в закутку сидить старенька з черепком у руках. - "Як же ж це, - питаю, - хіба для матері вже й місця за столом нема?" - "Та тут, за столом, діти, вони їм заважають! Там їм краще, зручніше". - "Не думаю, - кажу, - щоб діти їм заважали! Негаразд робите, молодице!" - "Буде їм добре й там!.." Побалакав із чоловіком. "А що я, - каже, - з нею зроблю? Не слухає! До матері дуже люта!" -"Ну, тоді, - кажу, - ми зробимо!" На засіданні правління ставлю справу про неповагу до старої людини, про знущання з неї!.. Правління ухвалює: виключити з колгоспу! І виключили! А як же інакше?! Махни рукою на такі випадки, не зверни уваги, - що ж тоді буде! Чекати, що й мої діти, як я Постаріюсь, і мене у запічок заженуть! І це ж робиться при малих дітях! Для них такий приклад! Як же вони ставитимуться до старих?! Ну, після того прибігає невістка та в сльози: "Простіть! Більше не буду!" - "Це від тебе, - кажу, - залежить, виправишся - поставимо На правлінні: може, й поновимо в членстві". Зустрів стареньку, питаю: "Ну, як невістка?" А вона мені: <Нібя ангел через хату пролетів! Спасибі вам!" Ми з вами розуміємо, що питання поведінки людини, питання колгоспної, комуністичної моралі в данім разі в колгоспі ім. Будьонного непокоїть не самого тільки Макара Онисимовича Посмітного. В колгоспі єсть партійна організація, єсть комсомольська організація, не без їхньої допомоги, їхнього впливу, їхньої ініціативи все це робиться, - та й не тільки в справах людської поведінки! Але що для Посмітного характерно: не тупцювати на місці, не заспокоюватися (вже, мовляв, богова борода в руці), не обмежувати себе лише господарськими справами, будувати не тільки добробут колгоспний, викохувати не тільки нову пшеницю, - а організовувати по-новому ціле життя, у всім його комплексі, у всенькій його різноманітності... Єсть нова культура хліборобства, єсть нова пшениця, повинна бути і нова людина! І вона буде! Мусить бутиі І простує, мабуть, іноді вузькою межею поміж колишніми панськими, а тепер широкими колгоспними ланами колишній панський батрак Макар Ониснмович Посміт-ний, простує та й посміхається; - Ну, що, пане? Що якби ти оце встав? (Бодай ти ніколи не встав!) Хто кого? В кого краща пшениця? І коні, і воли, і корови, і свині, і кури?! Хто багатіший?! Хто розумніший? Хто культурніший? Лежи каменемі Все'дно колгоспних свиней, пане, я тобі не довірив би. А люди?! Тобі вклонялись, а мене поважають! Та які люди! Боротьба з залишками капіталістичної свідомості, боротьба за нову людину, - багато ще в щ'й галузі роботиі М. О. Посмітний це прекрасно розуміє... В цій справі вплив колективу відіграє велику роль. Макар Онисимович каже: - Як хороше, коли колгоспне село потопає в садах. Коли біля кожного будинку росте 20-ЗО фруктових дерев. Та, на жаль, не всім хочеться викопати 20-ЗО ямок і посадити біля хати садочок. Тоді правління купує саджанці і своєю постановою зобов'язує посадити дерева. І село - в садках. І кожний, навіть той, хто лінувався ямки копати, - коли дерева почали цвісти й плодоносити, щасливо посміхаючись, каже: - Ах, як хороше? Як красиво! А воно, справді, і хороше, і красиво, та ще й з яблуками і з грушами, а взимку ще й з компотом! - Передплачуйте газети! Читайте газети! Треба бути культурним! І люди читають газети... Ширшає в людей виднокруг, культурнішають люди... Поки що не можна, на жаль, перебутися без репресій. Репресій громадського характеру. - Подивіться в нарсуд; нашому, - каже Макар Онисимович, - дуже рідко судяться наші колгоспники. Всі непорозуміння намагаємося ліквідувати на місці. Забеш-кетувала якось молодь, що недавно прибула до колгоспу. І такі, куди вам?! Пусти - вирвусь! Скликали засідання правління відкрите, поприходили і старі, й молоді колгоспники... - Бешкетувати, хлопці, ми не рекомендуємо! В нас хуліганство не в пошані. Ухвалили: заборонити протягом року. відвідувати клуб. - Виправитеся, заспокоїтесь, покультурнішаєте, тоді дозволимо вам бувати в клубі! Клуб - культурна установа, некультурним там робити нема чого! Це не жарти: в клубі кіно, в клубі вистава, лекція чи танці, всі в клубі, всі веселяться, танцюють, а ти ходи вовком попід вікнами та зубами клацай! Мимоволі задумаєшся, чи й далі бешкетувати, чи заспокоїтися... І тихшають. Весілля в колгоспі. Молодята женяться. І коли це молодята хороші, працьовиті, корисні" члени колективу, - це свято не тільки їхнє та їхніх родичів, це - свято всього колгоспу. Відбувається засідання правління, виділяються для молодих подарунки, "посаг", все правління на чолі з головою бере участь у святі! Не те, що запросили там на весілля голову та членів правління, щоб випити, - ні, правління офіціально бере в цьому участь, надає приватній, здавалося б, справі колективного, громадського значення! Хіба це не нове, не прекрасне в побуті?! Хіба не згадуватиме все своє життя подружжя" забуде хіба воно коли-небудь про таку подію в своєму житті? Ніколи не забуде! Розповідають про випадок у колгоспі ім. Будьонного, коли женилися не дуже достойні, і правління не взяло участі в святі. Ми можемо тільки уявити собі, що це значить! Це не весілля, - це похорон! Розуміється, що були сльози, багато було сліз, і при-читувань, і прохань не ганьбити весілля. - А хто ганьбить? Самі себе ганьбите своєю роботою, своєю поведінкою! Дали слово виправитися. Скликали правління, ухвалили, зважаючи на обіцянку виправитися, взяти участь у святі. Нема нічого страшнішого в колективі, коли від тебе одвертається громада! Це - воістину страшно! Виховувати людину - члена колективу, плекати колективну мораль, визначати й оберігати норми людської в колективі поведінки, - яка це величезна, грандіозна справа... Хіба Макар Онисимович Посмітний, як справжній колгоспний проводир, може від неї відмахнутися? - Колгосп, мовляв, передовий, рентабельний! Все! Ні, Посмітний не з тих! І з яким обуренням розповідає Макар Онисимович про одного голову колгоспу... - Поїду, подивлюсь, як хазяйнують. Може, повчу, може, сам повчуся. Якраз збирали кукурудзу, соняшники. Бачу, погано люди роблять. Залишаються на полі соняшники, залишається кукурудза. Там солому розтягають. Приїжджаю, кажу хазяїнові: "Як ви це можете допускати? Ви ж знаєте, що це збитки і для колгоспу, і для держави. І для людей розпуста!" Хазяїнова жінка встряває в розмову і до чоловіка: - А хіба тобі найбільше від усіх треба? Навіщо ти собі ворогів наживатимеш?! - Хіба в такого голови може бути путній порядок?! Хіба такий голова може настановити в колгоспі дисципліну?! - обурюється Макар Онисимович. - А ось іще випадок, - каже він далі. - Новообраний голова колгоспу, що до того працював в області, питає мене: - Товаришу Посмітний! Ваша дружина працює в колгоспі? - Працює! Авжеж! - А як же моя працюватиме? Я весь час на роботі, в роз'їздах - хто ж мені обідати варитиме, хто мене годуватиме? - А як же, - кажу йому, - колгоспники? І жінка працює, і чоловік працює, і обідають, і вечеряють... - З такого, пробачте, голови толку не буде, - рішуче каже Макар Онисимович. А й справді, який може бути голова колгоспу, та ще й укрупненого, коли він, іще до колгоспу не доїхавши, бідкається, чи працюватиме його дружина, чи не працюватиме? Бачите, не поцікавився він, як у Посмітного сіють, що в його ніколи не буває низьких врожаїв, його більше інтересує добре пообідати. ...Дивишся на Макара Онисимовича Посмітного, як він сидить у президії, як він виступає з трибуни, виблискуючи золотою на грудях зіркою, - колгоспний проводир, цей по суті вже дід, - і тобі спокійно за колгоспний лад, за майбутнє, бо не один уже в нас, слава тобі господи, єсть Посмітний, що своєю працею в колгоспах, вірою в народ, любов'ю і відданістю справі партії Леніна на ділі довели, що вони можуть з гордістю ?.ая-вити: - Хай каміння з неба падає, а врожай буде! КОНДЕНСАЦІЯ МУДРОСТІ Ми, старші, добре з вами пам'ятаємо таку картину колишнього села: білоголове чотири-п'ятилітнє дівчатко, волосся їжаком, у полотняній до п'ят сорочині, гирить поперед себе, попід руки обнявши, замацапурене, чомусь обов'язково хустиною зап'яте, у кохтині до пупа дитя - Іванька або Ганнусю... Дитя те, голим тілом вилискуючи, Дриґає ніжками, іноді голосить, іноді тільки пихкає (пих!) ... Білоголове, п'ятилітнє, волосся їжаком, дівчатко гирить Івасика чи Ганнусю з двору на шлях, у пісочок (у куряву), пригиривши - геп! - посадило, "куклу" з жованим хлібом йому в рота - цить! - У бакшу, дівчатка, гратимемось! Івасику (чи Ганнусю) - цить! Грають у бакшу. І куреня ліплять, і кавуни, і дині, і огірки, і соняшники. - А тепер давайте, дівчатка, палянички робити! Роблять палянички... З кізяка хатку виліплюють... За заводія на дитячій бакші, і в палянички, і в хатку, і через перелаз стрибати - за заводія в усіх цих дитячих забавках оте білоголове, волосся їжаком, дівчатко - все воно! І скрізь воно попереду, і скрізь воно перше... А коли тому білоголовому "стукне" вже сім років, і коли мама удосвіта порається в хаті, щоб чи картоплі дітям наварити, чи кулешику, бо треба бігти до пана чи до куркуля на поденщину, воно, білоголове, визирає або з печі, або з-під рядна на полу та: - Мамо! Поспали б іще трішечки! Я й сама картоплі наварю, і кулешику... Я й борщу вміюі І всіх нагодую: і Івасика, і Ганнусю, і Петруся... Поспіть іще трішечки, мамо! Тоді мама йде до білоголової дівчинки, пригортає її до себе, пестить її, голубить, а в самої з очей сльози - кап-кап: - Ти ж іще маленька, дитино моя! - Яка ж я, мамо, маленька, - мені вже сьомий! Цілує мама, обіймає свою донечку: - Я ж побіжу, а ти ж дивись, донечко, - до копанки і сама не підходь, і, боже борони, маленьких не пускай, і на вулицю не вибігайте, щоб бува не наїхало, і до колодязя, - дивись же ж пильненько, щоб Івасик до колодязя не побіг... Боже мій, боже мій! Та як повстають, повмивай усіх, щоб чистенькі були... Курочкам крихоток даси... - Та не печалуйтесь, мамочко, я все зроблю... Я б іще і поросятко нагодувала, якби воно в нас було... А чи буде в нас, мамо, поросятко? - Буде, доню, як бог дасть, буде! - Ой, мамо, який той бог твердий на поросята! Хіба йому жалко для нас маленького поросятка? Ви ж казали, що в пана багато поросят. І торік не дав... Побігла мама... А білоголове - вже семилітнє - дівча і картоплі на снідання наварить, і сестричку з братіками повмиває, і нагодує, і хату замете... Уже найменшенького на "бакшу" носить меншенька, п'ятилітня, а білоголове вже з двору надзирає, щоб і до копанки не наближалися, і щоб на вулиці на когось не наїхало, і щоб корова (чужа, чужа корова!) не вдарила, а на Івасика кричить, віника в руках держачи: - Ти куди ото до колодязя? Га? Ось я тебе! Господиня! Як мама! У сім літ! Бо мама в наймах. Вісім років білоголовій дівчинці... Настає - обов'язково настає - рок! - момент, коли стомлена, виснажена мати, причвалавши з панської чи куркульської роботи, дуже ніжно пригортає до себе свою білоголовеньку донечку, свою старшеньку, голубить її так ніжно-ніжно та пестить, та плаче, плаче. - Чого ви, матусю, плачете? - донечка білоголова питає. - Важко мені, доню, татко на заробітках, вас у мене четверо... Чим вас, мої любі, дорогі мої, годувати? Ой донечко, донечко! Мабуть, і тобі треба піти до Бугаїв дітей глядіти! - Ну, то й піду, матусю! Тільки не плачте! Плаче мати до світанку, котяться сльози в білоголової дівчинки під рядном, щоб матуся не бачили! І тільки перед світом і само дівча незчулося, як запитало: - А вони, мамо, не битимуть? - Ні, дитинко, не битимуть! Я й прохатиму, я й молитиму, щоб не били! А вдосвіта веде мати свою білоголову восьмилітню дівчинку до Бугаїв дітей глядіти. - Ти ж слухайся, дитинко! ...Куркульська наймичка. З восьми років. Дитиною, дівчиною, жінкою - найми... Від куркуля до пана, від пана до куркуля... Іще добре, як бабою чи у своїх чи в чужих за кусень хліба від досвіта до глупої ночі біля дітей та біля куделі, а то в покручених гіркою працею пальцях - ціпок, за худими, горем згорбленими плечима, торба та нужденне попідвіконню: - Дайте, христа ради, що милость ваша! І як епілог - отакусенька могилка край цвинтаря, на вітрі, біля канави, та з двох хмизинок на тій могилі отакісінький хрест! Все! Оце, коли хочете, біографія всіх таких, як Олена Семенівна Хобта до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Жовтень... Революція... Заклики Леніна... Більшовицька партія... Радянська влада... Соціалістичне колгоспне господарство... З-за столу президії наради передовиків підводиться старенька сімдесятилітня сивоголова, у біленькій хустині, бабуся і простує до трибуни... На грудях у бабусі ордени й медалі, на грудях у бабусі зірка Героя Соціалістичної Праці і значок депутата Верховної Ради... Величезна ясносліпуча зала обгортає бабусю любов'ю сотень сердець і вітав її громорокотом оплесків. - Слово має Олена Семенівна Хобта! І починає маленька сивоголова бабуся говорити. Слухають бабусю керівники партії і уряду, академіки, професори, старі досвідчені агрономи, директори величезних радгоспів, механізатори сільського господарства, уславлені колгоспні хлібороби, Герої й орденоносці, старі й молоді... Всі прислухаються, що скаже бабуся... - Товариші передовики, - сміливо починає старенька, - прибули ми сюда поділитися своїми думками, як же на цей рік високий урожай дати... І вилітають з бабусиних вуст мудрі слова багаторічного досвіду, що їх мікрофони доносять у всі кутки великої зали... Олена Семенівна повчає і про кукурудзу, і про' цибулю, і про картоплю, як їх на піскуватих землях садити та що з ними робити, щоб давати нечувані врожаї... - От що ми своєю ланкою робимо!.. Ми... ланкою... Не я, а ми... - Узяла я, жінки, перед партією таке зобов'язання... Ну, як, жінки, гадаєте - виконаємо?.. - і знову - жінки... Гуртом... Колективом... І всі чують, що в старенької бабусі, у ланкової, Героя Соціалістичної Праці Олени Семенівни Хобти, в її ланці запроваджено найпередовіші агронаукові поради, досліди... І все це так просто, так спокійно, що, як заплющити очі, здається, ніби в садку, під розлогою грушею старенька бабуся своїм улюбленим онукам чудесної казки розказує... І так усе мудро... Олена Семенівна говорить про глибину оранки, потім про подальші потрібні агрооперації і знову повертається до глибини оранки, - ось поки треба орати. Паша Анге-ліна мені казала! - А через кілька часу вона знову повертається до того, як глибоко треба орати... Недосвідчений промовець? Так по-вашому? А якраз і ні! Вона домагається, наполегливо, настирливо "розтлумачує" всім, що орати треба глибоко! Вона вчить, бо сама в цьому пересвідчилася й переконалася... Вона свій досвід передає... Бо Олена Семенівна Хобта хоче: - Щоб усі ланки, щоб усі бригади, щоб усі колгоспи були високоврожайними! І раптом: - Це якраз тоді було, як я заболіла! І, звертаючись до Микити Сергійовича Хрущова: - Ви не пам'ятаєте, Микито Сергійовичу, коли я заболіла? На офіціальній республіканській нараді, де вирішуються справи величезної державної й політичної ваги, старенька бабуся прилюдно звертається до одного з керівників більшовицької партії, щоб один з керівників партії пригадав, коли вона, бабуся, заслабла. Що це? - А-аа! - може дехто сказати. - Пробачимо, - старенька ж уже вона! Ні, це і "не старенька", це і не випадково! На всі світи, на всі моря, і в повітря, аж до небес лунає голос старої Хобти: - Люди добрі! Та слухайте! Та дивіться! Де ж це видано, де це чувано, щоб до старої баби, що десь там, у маленькому селі на Переяславщині-Хмельницькій, заслабла, один з керівників великої держави приїздив?! Люди! Де? Ну, де?! Скажіть мені! Ой, знає, добре знає старенька бабуся, Олена Семенівна Хобта, що на порядку денному республіканської наради передовиків сільського господарства нема пункту про те, коли вона заслабла! Ой, знає, добре знає знатна ланкова, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради Радянського Союзу, стара сімдесятилітня колгоспниця, про те, що видатний державний діяч може й не знати (а він, якраз, уявіть собі, знає), коли саме вона захворіла! Знає вона так само й про те, що її хвороба аж ніяк не стосується врожайності цибулі, чи кукурудзи, чи картоплі, але вона говорить про це... Вона говорить і про те, які професори (аж із самого Києва) приїздили до неї, і як щодня і секретар районного партійного комітету, і секретар обласного комітету лартії дзвонили до неї телефоном, питалися, як її здоров'я... І знов-такк по всіх світах, по всіх усюдах лунає голос старої Хобти: - Слухайте! Де таке є? В кого, в яких краях, в яких державах така влада єсть, як у нас, як наша, як Радянська, як народна влада!! Де?! Слухайте! А потім знову до діла: - Урожай треба збирати зразу, гуртом, за день; за два, щоб зерно не осипалося, щоб не завдавати збитків державі, народові. І що для цього треба? - Так звечора я й кажу своїй маленькій онучці: "Збирайся, дитинко, взавтра на жнива підемо! Всі підемо, а хати замкнемо!" - А що ж я, бабусю, там робитиму? Я ж іще маленька! - Нічого, нічого! Колосочка підбереш, снопика піднесеш! Жнива, дитино моя, велика справа! Всім народом треба, щоб ураз, швиденько, щоб зерно не осипалося! А ми ж колектив, всі повинні працювати... Що це? Олена Семенівна Хобта за використання на сільськогосподарських роботах дитячої праці?! Не вгадали! Свою онуку вона на поле візьме, а якби вона побачила, що всі вивели на поле своїх малих онуків, ой, нагримала б: - Куди ото ви їх на сонце та на спеку? Хай би собі в дитячому садку гралися! Своя онука, може, колосочка підбере, може, снопика піднесе, може, метелика або перепеленятко впіймає. - Але в якого гевала ходить совісті всидіти у жнива вдома, коли:' "Дивіться, стара Хобта і онуку на жнива вивела", - посміхається Олена Семенівна. І знову до діла: - А як ми влітку на жнивах повоювалиі Ми! Наша ланка! І дзюрчить словесний струмок про соціалістичне змагання ланки з ланкою, бригади з бригадою, колгоспу з колгоспом... - І ми перемогли! ...І раптом: - Велике, товариші, мені щастя випало. Я в Кремлі була! І кожний, мавши щастя в Кремлі бути, з таким би, як і Олена Семенівна Хобта, захопленням про це розповів. Але Олена Семенівна не забуде (ніколи не забуде) про: - Приїхали ми до Москви! Став поїзд, я подивилась у вікно та й питаю в Паші Ангеліної: "Пашо, питаю, чого стільки народу, якого то, питаю, міністра зустрічають?" А Паша й каже: "То нас, Олено Семенівно, так зустрічають!.." Що це? Величання? Не згадали! Знову: "Люди добрі! Бідні та прості люди з усього світу! Дивіться! Де таке є?! Де?! В якій державі, на якій планеті прості люди у такій пошані?!" А потім захоплена розповідь про те, як вона в Кремлі була... Та й тут, у розповіді про Кремль: - Питають мене: "Олено Семенівно, чого ж ви не закусюєте?" А я й кажу: "Я й узавтра й щодня пообідаю, а в Кремлі я не щодня буваю!.." ...Проста селянка... Українська колгоспниця... Стара сивоголова бабуся... Іде українська сива бабуся за кордон, до країн народної демократії, їде, досвід свій передає, нового життя людей учить... Скільки ж мудрості в її сивій, благородній голові! .................. Олена Семенівна Хобта в Кремлі булаї Щасливаї Але найщасливіша старенька бабуся тим, що її керівники уряду бачили. Колись, колись іще давно побачив її Володимир Ілліч Ленін... І її, і мільйони таких, як вона... Побачили і ведуть до щастя, до комунізму! І вже на одній шостій частині земної кулі засяяло те щастя! Ось тому: Над широким Дніпром, Над лужком-бережком Зійшло, зійшло сонечко золоте. - Це пісня про Олену Семенівну Хобту, що лунає на широких просторах радянських... Пісня про колишню панську та куркульську наймичку, що їй в старі, лихі часи доля судила б вічну тяжку в наймах працю, злидні, горьоване горе, жебри та безвісну могилку край убогого цвинтаря, біля канави, на вітрі, та дві хмизинки над могилою навхрест... КОЛГОСПНИКИ 3 ВЕРХОВИНИ Верховино, світку ти наш... Хороша пісня,весела, як вітер на карпатських полонинах, грайлива, як Черемош, що сріблястим вужакою попід Карпатами звивається... А на Черемоші - дараби, а на дарабах-легіні, а біля легінів струнких чорнобриві марічки-красуні, що тільки те й роблять, що водять попід смереками коло, танцюють "аркана" та все з коломийками, та все з коломийками... Та з веселими коломийками, та з безтурботними коломийками... У легінів у руках замашні топірці: А я теє дівча люблю, Що біле, як гуся, Воно мене поцілує, А я пригорнуся! А в марічок разкове намисто та чорні очі вогнисті, а в русих косах стрічки барвисті... Ех, давай розвеселої: Я сапала кукурудзу, Та й зняла фасольку, Полюбила папотчика, - Купив парасольку! Ох, як же ж весело! Сама тобі романтика! Самі танці, самі співи! Ніколи було навіть тим дуже романтичним гуцулам їсти, бо все співали, танцювали та топірцями замашними розмахували... Отак дехто уявляв колишню Гуцульщину, батьківщину "Тіней забутих предків"... А великий каменяр Іван Франко прийшов та правдою-сокирою, загартованою в кузні його батька, великого майстра сокирячих справ - коваля, -4 як розмахнеться та - г-е-ех!: "Ото пан був! Фудульний пан, дай му боже царство! Нема нині таких. То бувало не приступай! Аби-с отак нічого не винен, аби-с по-добру до нього пішов, а станеш перед ним, то все тіло на тобі терпне! Душа в п'яти хо-ваєся, як миш у нору". О! Бачите, - виходить, що красені-легіні не тільки танцювали та топірцями замашними розмахували, а в них "у вільну від танців хвилину" перед "фудульним паном" і тіло все терпло, і душа в п'яти ховалася, як миша в нору. А як тій душі не ховатися, коли всеньке життя і їх, і їхніх дітей у фудульного пана в руках було... Ой, більше в бідного гуцула було панові боргів, як тих коломийок! А за великим каменярем хай про "романтичних" легінів скаже правдива пісня: Та кувала зозуленька, Та й он там на гілці, Та що Василь за господар? Де воли, де вівці? А за піснею хай ще раз скаже великий борець і пе-чальник за долю робочого люду Іван Франко в своєму "Гуцульському королеві", як жилося та "танцювалося" на зелених полонинах, під високими смереками, де лунали "трембітині тони": "...над нами висіло одно страшне і невідоме: устєрі-Цький пан. То був направду наш король, наш найвищий судія, такий, що не питав ані суду, ані права, лише міг брати, в кайдани кувати, катувати та вбивати кожного, хто йому подобався. Сидів у тих Устєріках, як иедвідь у гаврі, і куди простягнув лапу, текла кров, а принаймні плили сльози". Виходить, що у веселих, дуже "романтичних" дегі-нів текли від панської ласки кров і сльози... А коли тече кров або принаймні сльозн, тоді, мабуть, не до танців... - Нам так здається... А тепер хай пісня розповість про те, як жилося-бу-лося чорнобривим марічкам теж у "вільну від співів веселих коломийок хвилину"... Отак жилося-булося: Заплакала дівчинонька в перший понедівчик, : - Єк здіймала з головочки хрещатий барвінчик. Заплакала дівчинонька раненько в вівторок, Єк стало їй у головці а годочок сорок. Заплакала дівчинонька раненько в середу, Єк вдарила лиха доля і в личко спереду, Заплакала дівчинонька раненько у четвер, Бо що ж буду та й робити бідненька я -тепер? Заплакала дівчинонька раненько в п'ятницю, Не можу я викликати із коршми п'яницю, Заплакала дівчинонька раненько в суботу, Не можу я викликати біду на роботу. Заплакала дівчинонька раненько в неділю, Ой, уже я, моя мамко, з бідов нич не вдію! О! Виходить, ідо й марічки не тільки коломийок співали, а й плакали... Та як плакали! У понеділок, у вівторок, у середу, у четвер, у п'ятницю, у суботу, у неділю... Від понеділка - до понеділка! Сім день на тиждень! Усього тільки сім на тиждень. А коли дівчина плаче, тоді, мабуть, їй не до танців! Нам так здається. А тепер підсумуємо, як жилоея-булося гуцулам-українцям за старих австро-угорських часів... Але хай за нас це зробить свідок, того життя великий український письменник Іван Франко: "А гуцули, звичайно, забитий, затурканий нарід. Аю скарбових кльоців рубати, ані скарбових дараб гиатимя не перестали, але грошові данини зробилися -чимраз тяжчі і життя тяжче і скрутніше-ой, ой, ой, яке скрутніше". Писалося це в 1906-1907 роках. Після цісарської Австро-Угорщини - панська Польща. Про життя гуцулів за панської Польщі мальовниче розповідала учасниця республіканської наради передовиків сільського господарства, ланкова колгоспу ім. Молотова на Станіславщині т. Сливинська. - Слово має товаришка Сливинськаі - голова наради каже. Рвучко, чітко, аж ніби такт одбиваючи, до трибуни підходить в західноселянському жіночому "строю" літ-аенька вже, невисока, чорнява жінка. Коли, після звичайних привітань, Сливииська заявила, що вона з восьми років у наймах, Олена Семенівна Хобта, що сиділа за столом президії, не дуже здивувалася, а тільки галовою кивнула: - Знаємо! Чи колншяя царська Росія, чи колишня цісарська Австро-Угорщина - для бідної жінки однаково: найми! Ані кордони, ані мова, ані назва держави - ніщо не врятує бідного! Нанмиї Праця на панаї Знаємо! Говори, мовляв, сестро, далі! І сестра говорить далі: - З восьми до двайцяти і двох років у наймах. Працюю та й думаю собі: "А хто ж мене, сараку, заміж візьме?" - Молодого не знайшлося, за старого віддалася. То сама гнула спину в куркулів та в панів, а як віддалася, вдвох почали спину гнути у куркулів та в панів. Полегшало молодиці. Так оте "заміж" допомогло, як завжди дуже добре допомагає мертвому кадило. Допрацювалося подружжя... Чоловік з тої праці номер, а жінка розібрала останнього хліва, щоб труну зробити та тіло похоронити. Оце й увесь заробіток! Радянська влада на Гуцульщині... Ні в кого тепер ве правдоє в наймах гуцулка радянська Сливинська, нема чого їй геути ні перед ким спину. Представниця молодого колгоспу, вона сміливо промовляє перед представниками партії, перед представниками влади, перед найзнатнішими, найдостойнішими людьми своєї Батьківщини Радянської! Її ланка дає по 108 центнерів кукурудзи з гектара. Забезпечена вона, забезпечені її краяни, бо вона газ-диня, справжня ґаздиня, тобто господарка і своєї землі, і своєї долі. І як вона широко-весело зо сміху розлягається, - а за нею і всенька зала, - розповідаючи: - Перший трактор землю на наші лани приїхав орати! Вийшла я в поле, дивлюся, а біля трактора цілий натовп люду. Що таке? А люди за трактором ідуть, землю в жмені хапають та нюхають! Казано, що після трактора і земля, і хліб нафтою одгонитимуть! Виявилося, що ні земля, ні хліб нафтою після трак-'тора не одгонять, а от куркулі та підкуркульники справді-таки трактором... проганяються... З народної, з колгоспної землі проганяються... Радянська гуцулка - справжня ґаздиня своєї колись поневоленої землі, своєї країни... Через те так дзвінко, так весело лунає її голос в залі столичного театру, через те вона так сміливо звертається до свого міністра сільського господарства: - Машину, автомашину я прошу для нашого колгоспу! І щоб ту машину я в колгосп привезла! Я... Бо я, член колективу, хочу щось таке для своїх людей ізробити, щоб пам'ятка про це була! Люди забезпечені... Та не тільки ж справа в кілограмах на трудодень, не тільки в паляницях та в салі! Людина - я! Вільна! З усіма рівнаї Не "тінь забутих предків", а дюдинаї І предки мої не забуті! Предки мої! Федькович - славен єсть! Кобилиця - славен єсть! Довбуш - у піснях! Не тінь я, а людина! Вируй, Черемоше! Шуміть, смереки! Трембіто, грай! Слухайте, пани, агій на вашу голову! ТАЛАНТИ Кілька років тому, теплого весняного вечора, сиділи ми в одному мальовничому селі на Полтавщині в садочку біля хати. А садки цвіли! Ой, як же ж садки цвіли! Небо, розуміється, було зоряне... І місяченько, розуміється, блідолиций був на небі... І хрущі, розуміється, гули над вишнями... Соловейко все те бачив та все співав: "Тьох, тьох, тьох!" Усе, як слід... Надійшли дівчатка - молоденькі вчительки. Ми ж знаємо, що коли три українці вкупі, - то це вже хор. А тут було цілих п'ять: дві дівчини, два парубки та один уже вроді дід. Ясно: капела. "Думка" не "Думка", а що капела - факт! Дід хоч і не дуже з голосом, а проте гуде. Обов'язково гуде. Ну, розуміється, зразу ж: На вгороді верба рясна-а-аі Пізненько вже було: десь близько дванадцятої... Коли ось з-за бузкового куща дівчаче: - Доброго вечора вам! Співаєте? Стоїть перед нами щось таке чорне-чорне, чорніше від темної ночі. Обличчя в пилюзі, в мазуті, біліють тільки зуби та блищать очі. - О Галю!-наші дівчата до неї. - Звідки це ти? Оте чорне, що виявилося Галею, не сіло, а ніби аж упало на траву. - Ох, і втомилася ж! Доорювала! Дала слово, що сьогодні закінчу ниву! І закінчила! - Так оце ти прямо з трактора? - Еге! - Так ти ж не на цім кутку живеш! - Пісню почула! Не витримала! Співати хочетьсяі І зразу високим, чистим-чистим сопранояк заведе: Посі-я-ла огірочки... Галя - трактористка місцевої МТС. - То - наш соловейко! - так усі ЇЇ називають. Оре на зяб - співає, культивує пари - співає, сіє - співає, тягне комбайна - співає... Голова колгоспу, дивлячись на стіяу озимої пшениці, підкручує було вуса й усміхається: - Аж співає та наливається наїла озимка] На співочих парах сіяна. Галя і на зяб орала. Галя й культивувала. Галя й сіяла' Галя й коситиме! А потім, як уже зерно в засіках, прийдеш, прислухаєшся, - а зерно ніби аж видзвонює в коморі! Співуча пшениця] А Галі тій ішла тоді дев'ятнадцята весна! І отож, дивіться: цілісінький день на тракторі (слово дала доорати!), іти б ото відпочивати, - так ні, пісню почула, не витримала, на другий куток подалася і зразу: "Посі-я-ла огірочки..." Вже сіріти почало на небі, підхопилася Галя; - От і відпочила! Побіжу, вмиюся, годинку полежу, - бо взавтра ранесенько на роботу! І побігла... Ви гадаєте, що тихо побігла? Де там! Через усе село бігла, і весь час було знати, де біжить Галя, бо за Галею .всю дорогу пісня бігла. Де тепер та Галя? Може, на тракторі й досі співочі пари обробляє, а може, в народному хорі "Дівчини переяславки" виводить, а може, в консерваторії на Марію Іванівну Литвиненко-Вольгемут чи на Зою Михайлівну Гайдай виспівується... І дивись, колись такої Тааі Ларіної чи Наймички у столичній опері "виведе", що й Марію Іванівну переволь-гемутить чи Зою Михайлівну перегайдаїть... Вони такі, наші Галі-трактористки або Лесі-в'яззль-ииці чи Оксани-ланкові... Була ж собі така Дарина Прохоренко на Маловисків-ському цукрозаводі. Жила собі, працювала вагаркою, співала, брала участь у художній самодіяльності... А приїхала до столиці на республіканську олімпіаду та як заспівала: <Там, де Ятрань круто в'ється", - так і загуло-зашелестіло в залі столичного театру, а жюрі почало соватися: - І де ти таке взялося голосисте? Ну, вже й не пустили Дарину додому, вже співає в республіканському народному хорі... Та хіба тільки сама Дарина? Скільки їх єсть таких солов'їв народних - і серед дівчаток, і серед хлопців... І щастя їхнє, що за радянської влади вони народилися: було б їхнє бажання, - їм і музичні школи, їм і консерваторії, їм і педагоги. - Учись! Співай? Народові співай! Радянський народ співає... І хором, і солірує... Та не тільки співає, а й танцює, і спектаклі ставить, і в оркестрах грає, бере участь в агіткультбригадах... Тисячі серед народу різних майстрів, художників-самоучок, авторів народних творів і т. ін. На Радянській Україні зареєстровано близько мільйона учасників художньої самодіяльності... Співають, танцюють, на різних музичних інструментах грають, малюють, вирізьблюють, ліплять - і діти, і юнаки, і хлопці, і дівчата, і жінки, і чоловіки, і бабусі, і старі Діди... 23.000 самих тільки драматичних гуртків, де бере участь понад 310.000 чоловік аматорів... А з аматорів частенько виходять Амвросії Бучми, Юрії Шумські, Гнати Юри, Наталії Ужвій. Трішки статистики... Драматичних "самодіяльників" тепер ми, значить, маємо 310.000... Років через декілька ми їх матимемо не менш, як мільйон. Статистика (наша!) доводить, що Амвросій Бучма, чи Юрій Шумський, чи Гнат Юра, - один із них, - виростають із багатьох аматорів драматичного мистецтва. Отже, за кілька років ми таки матимемо, крім тих, що вже єсть, - ще "новенькі" і А. Бучми, і Ю. Шумські, і Г. Юри. Ми не знаємо точно, скільки жінок бере участь у самодіяльних драмгуртках, але ми повинні обов'язково мати, крім нашої шановної симпатичної Наталії Михайлівни, ще, ще та й ще таких, щоб сама Наталія Михайлівна сказала: "Єсть!" Що більше, то краще! І як же гаряче вітатимемо ми кожного нового А. Бучму, Ю. Шумського, Г. Юру, Н. Ужвій! Ми зупинилися на драматичних гуртках, бо, як казав Козьма Прутков, "нельзя объять необъятное". А наші симпатії і наш уклін, і привіт усім талантам народним: і співакам, і танцюристам, і музикантам, і художникам, і різьбярам, і скульпторам, і авторам словесної творчості - всім, всім, всім! Бо вони збагачують культуру народу нашого, бо їхні таланти, їхня робота йде на славу радянської нашої Батьківщини, на славу наших народів. Хай квітнуть народні таланти! ЯК КОВБАСА ТА.. Ні, без чарки... Сама ковбаса... ...Закололи ік Новому року кабана. В Івана Петровича Дрімлюка. Голова колгоспу "Нова путь"... Кабан годований не для продажу, а для себе, - отже й сало таке, що хоч ножиком на паляницю намазуй, само в роті тане, і шкірочка аж просвічує! А здір який! Як решетилівська мережка! Смалець із нього біліший од сметани й ніжніший од вершкового масла, вишкварки такі, що з макітеркою можна ковтнути... Ну, й м'ясо там, і на холодець, і кендюх, і кишка... А ковбаса! Та що там говорити! Правильний, одне слово, кабан. І не думайте собі нічого такого: вигодувано кабана чесно, по-хазяйському, без ніяких порушень, бо Іван Петрович Дрімлюк був голова чесний, хазяйновитий, добрий господар, добре сам знав, де своє, а де громадське, та й інших цього добре й наполегливо вчив... Закололи, значить, того кабана ік Новому року. Закололи, обсмалили, пошкребли, хвоста та вуха дітям по-оддавали, розчинили, - сало в липівку, м'ясо в діжку, натопили смальцю, наробили ковбас, ковбаси в липівці залили смальцем, з голови та з ніг наробили холодцю, начинили пшоняною кашею кишку, печінку з нирками на пироги, а сальника хазяїнові засмажили, бо Іван Петрович дуже любив сальника... І батько його й дід теж полюбляли сальника, - а прадіда Іван Петрович не пам'ятає. Упорали, значить, кабана, сіли, відпочивають, і кожний сам собі подумав: - Коб швидше вже той Новий рік наставав! Аж ось і зустріч Нового роїсу. Іван Петрович Дрімлюк, поважаний голова колгоспу та гостинний і привітний господар, - так що ж ви гадаєте, що він сам Новий рік зустрічатиме?! Та де ви таке бачили?! Такого не буває! Завітало до Івана Петровича гостей чималенько: поприходили й родичі, та й бригадирів кращих він запросив. Онися Ремез, краща ланкова, чорнобрива комсомолка, з отакенними очима та з найтовщими в районі косами, дуже гарненька - просто-таки красива! - дівчина прийшла... Хоч і довго одтакувалася: "Та мені, Іване Петровичу, ніяково! Та я й на людях не вмію", - проте Іван Петрович умовив її прийти, бо дуже він любив Онисю, - талановите дівча було - і в роботі, і в співах, і на виду, - та до того ще й сирота, а як у хату до когось було зайде, - в хаті ніби аж яснішає... Дідка старенького, городника, з дружиною-бабусею теж запросив Іван Петрович, бо поважав старого, як великого майстра викохувати різну городину, а до його дружини-бабусі ставився з великою пошаною, завжди перший при зустрічі з нею поштиво шапку скидав, вітався, бо баба-городниця бабувала, як Іван Петрович на світ білий забунтував, а про родильні доми та про акушерські на селах пункти за старого часу й думки в цар-сько-гіоміщицького уряду не було-Приїхали до Івана Петровича і з району добрі знайомі. Та чималенько, одне слово, гостей за стіл посідало. Зустріли Новий рік, як слід по-колгоспному, пишно та врочисто, з тостами, з промовами, з дотепами, з експромтами, - весело та радісно... І хто б міг подумати, що в такий урочистий, святковий вечір, у такого лагідного, привітного та гостинного хазяїна за новорічним столом могла вибухнути така сильна драма. Як у кіно. А вибухла! Ковбаса підвела... Подала господиня на стіл на двох величезних сковородах смажену, просто з печі, ковбасу, - Смалець шкварчить та бульбочками на сковороді лопотить, а ковбаса аж підскакує... Кільцями, кільцями - ковбаса підскакує й пашить. - Пригощайтесь, дорогі гості! Самі начиняли! - припрошує господиня... Як узялися за ковбасу, зразу ж і почулося: - Ну й ковбаса! Ох же ж і ковбаса! - Чи запікали одразу, як зачинили, та тоді вже в липівку, чи клали незапечену? - хтось запитав. - Запікала! - відгукнулася хазяйка. - І мати покійні запікали та й мене навчили, - запікаю й я! - Ну й ковбаса! Та ось хазяїн, Іван Петрович, трішки скривився й зауважив: - Шкода, що без часнику! - От, якби з часникомі Без часнику вона якась така вроді не така... Хазяйка аж засмутилася: - Звиняйте, дорогі гостії Без часнику! Не дістала часникуі - Та вона й без часнику добраї - почулося з усіх боків. - Будьмо! Старенький дідок-городник, що сидів поруч Івана Петровича, якось так хитрувато, ніби між іншим, промовив: - Що ви кажете, - без часнику! Та з часником же ковбаса! А всі як зарегочуться: Та то вам, дідусю, мабуть, торішній часник унюхується! - Ні, таки, діду, без часнику! Хоч і гірко це мені, а не клала я часнику! Не дістала! - ствердила хазяйка. - Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! - дідусь своєї. - Самі ось покуштуйте! Наколов на виделку дід шматочок ковбаси із своєї тарілки та й подає хазяїнові: - Покуштуйте й понюхайте! Іван Петрович узяв у діда виделку з ковбасою, куснув, нюхнув і очі витріщив: - Дивись! їй-богу, з часником! Та до жінки: - А ти кажеш, не клала часнику!! Бригадир один, гарячий і на роботі й за столом, аж' підскочив: - Та що ви, діду, нам голову морочитеї Ковбаса без часнику! Нате ось самі пересвідчитесь! І подає дідові свою тарілку з ковбасою. Дідусь узяв тарілку з ковбасою, щільненько до носа її підніс, знизав плечима: - Принюхуйся, голубе, сам! Ковбаса й у тебе з часником! На, їж! Бригадир просто вихопив у діда тарілку (запальний такий був) з ковбасою та до носа й у рот... І отетерів... Дивиться на всіх, дивиться, і так ніби аж із стогоном: - їй-богу, часником пахне! Та що воно за лиха година! Дивись! Примовкли всі, нічого ніби не розуміючи... Раптом той-таки бригадир як підскочить: - Та без часнику ж ковбаса! Слово честі, без часнику! То ніби запахтіло часником, а тепер ні духу ні паху! То мені, мабуть, іздалося! Ось нате, діду! Де там часник? Дідусь-городник знову взяв тарілку в бригадира, понюхав, повертає: - З часником! Бригадир аж засичав. Вихопив у діда тарілку, до носа, і... сів. Не сів, а впав на стілець. - З часником! - закричав. Отут і пішла драма. Всі до діда біжать, тарілки дідові тикають. - Де тут часник? - кричать. Дідусь тарілку з ковбасою, принюхує: - З часником! - каже. І таке за столом вчинилося. У хазяїна вже піт на чолі й чуб мокрий, а драма не вщухає. Тоді він і каже: - З часником у нас ковбаса чи без часнику, та я вірю своїй господині, що часнику вона не клала. А чому не клала? А тому вона не клала, що ніде його не дістала. А чому вона його не дістала? А тому, що дід-городник проґавив і часнику не посадив. Дід як підскочить: - Я хіба не казав, що часнику треба посадити?! А ви <с що, Іване Петровичу, відповіли? "Обійдеться й без част нику!" А тепер дід винуватий! Неправильно, Іване Петровичу! У Діда часник єсть! Та не для всіхі При цих словах дідусь витяг із жилетної кишені величезний зубок часнику, надгризеного! - Так от воно звідки! - всі на діда накинулися. Іван Петрович як трахне ще раз по столу рукою: - Так от, діду! Наказую! Наступної весни посадити не менш як гектар часнику! Все! - Гектар?! - усі: - Навіщо гектар? Що з ним робитимемо? Дід підвівся: - Єсть гектар часнику, Іване Петровичу! На цьому таки драма вщухла. Наступної весни дідусь-городник посадив цілий гектар часнику. Дехто ремствував, дехто дивувався, навіщо, мовляв, стільки часнику. Та ось як уродив часник, та як дізналися про це працівники ковбасної промисловості, - так і дідусь-городник ходив гоголем, і Іван Петрович Дрімлюк ходив гоголем, а бухгалтер колгоспний все посміювався та голові колгоспу доповідав: - Знову переказ на наш рахунок у банок! За часник! - Скільки? - питає Іван Петрович. - Чотири нолики ззаду! - І то гроші ! - каже Іван Петрович. - От вам і часник! - сказали ми мудрому колгоспникові. А мудрий колгоспник: - А ви що гадали?! Часник та цибуля, та перець - де ж дуже потрібні речі - спеції у харчовій промисловості! Гав ловлять ті керівники наших колгоспів, що їх не культивують! А що ото драма з часнику вибухла? То нічого, воно ж на користь. ЖАРТИ - Ну що, готові до жнив? Як у вас із косами? Чи приладнати грабки до кіс? - запитали ми оце якось В одного молодого та жвавого бригадира. А молодий та жвавий бригадир з таким презирством на нас подивився та й каже: - А ви, товаришу, з якого століття? - Та ні, - ми йому, - ми з Мандриківки! - Так знайте, - проказав нам молодий та жвавий бригадир, - що тепер час комбайнів, а не кіс! - Ну, пробачте, - вклонилися ми молодому та жвавому бригадирові. - Ми ще й косу... Аж ось підходить до нашого гурту дідок із косою, а на косі невеликі грабки... - Драстуйте, - вітається дідок. - Здоровенькі будьте! - А куди це ви, Васильовичу, косу надраїли? - бригадир до його. - Та це я, товаришу бригадир, косу намантачив, грабки припасував, бо, знаєте ж, ото отам горбок серед лану, а за горбком - така вроді улоговинка, - комбайн там не вдере, а я підкошу, щоб не пропадало... Та воно ж і так буває: на кутах, дивись, там гривку залишить, там колосок стирчить, а я його косою та в снопик, та до гурту, - а воно дивись, - колосок до колоска, снопик до снопика, центнер до центнера, - та все в трудодень, та все в трудодень. А трудодень - він не тільки в засіку, а він і в діжу... Молодий та жвавий бригадир подивився на дїдка, подивився на нас, і так ото авторитетно: - А комбайн, - я вам говорю, - передова технікаї Да! А ми до нього лагідненько: - Ну аякже! Товаришу бригадир! Вашими устами глаголить сама істина! Комбайн - головне! Правильно! А як горбик та улоговинка, та десь огріх, - так там і коса не завадить! А дідок додає: - І дуже воно добре виходить, коли комбайн люблять та вітають, а косу гострять та клепають... II А то ще й така розмова: - А скільки у вашому колгоспі комбайнів працюватиме? - А я хіба знаю?! Так нам відповіла така собі огрядненька жіночка у вагоні, що з Києва на Бориспіль нас віз. Сказала та ще 6 губу закопилила. - А хіба ви комбайнів не любите? - запитали ми огрядненьку жіночку. - А той комбайн мене аж ніяк і не лоскоче! - Дорога жіночко! Так комбайн вигадали зовсім не для того, щоб він когось лоскотав! - А нащо мені той комбайн! Мені й серпа досить! - сказала так огрядненька жіночка та. й одвернулася. Ми до неї і сяк і так: - Та як же ж ви так, що ніби комбайна не признаєте? - Я признаю, тільки для колгоспу! А в мене на присадибній ділянці він ні до чого! Я своє жито серпом жатиму, та ще й до схід сонця, щоб не висипалося! - А ви колгоспниця? - запитали ми. - Аякже! Колгоспниця! Та ще й не проста! У мене чоловік - заступник голови правління. - А скільки ж у вас трудоднів? - запитали ми. - У нас із чоловіком - вісімсот! У нього сімсот дев'яносто і в мене десять. Та для нас досить! Чоловік же не може молоко в місто возити! Він у колгоспі, а я на базарі. Так і працюємо. Для нашого господарства і серпа вистачить. А ви про комбайн... А ми собі слухали та й міркували: та коли ж уже такий комбайн винайдуть, щоб отаких "колгоспниць" із колгоспу повикошував? III - Ой, і хороша ж машина - комбайн! До чого ж приємна машина! - А чим же вона так вам сподобалася? - І косить, і молотить, і самохідний! А найголовніше - великий, скрізь його видно! То, знаєте, жатка чи снопов'язалка - кинеш її після жнив серед двору, вона бур'янами як заросте, - на другий рік ніяк її серед тих лопухів не знайдеш... А комбайн такий, що ніякі бур'яни його не переростуть! Хороша машина! - А ви б, товаришу, викошували бур'яниі - Чим? - Ну, хоча б косою. - Так воно так! Та де ж ти ту косу серед бур'янів знайдеш?! Хіба комбайном ті бур'яни косити?.. Так тоді коса не потрібна!.. Ми, розуміється, дорогі товариші, жартуємо, - та воно ще буває й так, що такі жарти декого в "краску" вгонять. Давайте так на жнивах працювати і так жартувати, щоб од наших жартів більше зерна в засіки сипалося! БУР'ЯНИ - ГЕТЬ 3 ПОЛЯ! Що таке бур'яни? Коли задати таке питання агрономові, чи ботанікові, чи взагалі спеціалістові-рослинникові, то він прочитає цілу лекцію про ці триклятущі паразитарні рослини, що забивають наші врожаї і не дають побачити сонячний промінь ні житові, ні пшениці, ні бурякам, пі кукурудзі, - одне слово, жодній озимій і яровій рослині... З лекції тої ми дізнаємося, що один тільки кущик лободи дає 100 тисяч насінин, а щириці - 300 тисяч насінин і т. д.... Що це значить? Це значить, що коли ви цього року не виполете одної лободини, то на той рік з цієї лободини виросте сто тисяч лободин, а коли ви сьогодні залишите на ниві один кущик щириці, то на той рік він дасть "урожай" триста тисяч кущиків. Ясно, що ваше поле захрясне лободою й щирицею так, що нікуди буде сіяти чи то ячмінь, чи то ярову пшеницю, чи щось інше. Коли ви запитаєте, що таке бур'яни, у хорошої ланкової, вона рішуче вам відповість: - Що таке бур'яни, питаєте? Вже виполола. Ходіть подивіться, жодної бур'янинки на моїй ланці не побачите. На запитання про бур'яни у ланкової, котора, сказать, не дуже "рєзва" щодо своєї ланки, а дуже кипуча, коли справа йдеться, щоб пробитись з глечиками молока у вагон під час гарячої роботи по прополці посівів, так вона вам не відповість, а прокричить люто-високим сопрано: - Що ви мені тикаєте в очі бур'янами? Полола. Що мені - найбільше треба? Бур'яни йому спати не дають! Самі політь, як вам так уже ті бур'яни в печінках сидять. Я вже напололась. А коли ви запитаєте про бур'яни у шестилітньої білоголової Оленки, що сидить отам під грушею у волошко-_ вому віночку і грається у крем'яхи: - Оленко, ти знаєш, що таке бур'яни? - Знаю. - А що ж воно таке? - Бур'яни то таке, що як позаторік я було попрошу в мами хліба, так мама мені й кажуть- "Не дуже, Оленко, з хлібом, не роз'їдайся дуже, бо ми тільки по 400 грамів одержали - бур'янів ми не пропололи, от і не вродило". Вареників тоді мама не варили і пирогів не пекли. А тепер мама мало не щодня вареники варять і щонеділі пироги печуть та все мені кажуть: "А чого ти, Оленко, хлібця не береш? Бери, іж, бо тепер у нас борошна повна комора - і житнього, і пшеничного... Ми ж по чотири кілограми на трудодень одержали... Добре посіяли, бур'яни всі випололи, от воно і уродило. Може, тобі перепічок напекти, Оленко?" Не люблю бур'янів, вони нам хлібця не дають, - рішуче заявила маленька Оленка. - їх виполювати треба. Маленька Оленка знає, що бур'яни виполювати треба, а єсть не маленькі, а вже великі дяді з вусами, і навіть V з бородами, і великі тьоті, які все ще вагаються, чи треба •гі бур'яни полоти, чи не треба. Вони огинаються: - Та ще встигнемо. Або: - Та в мене тих і бур'янів не так, щоб уже й густо. А того ніяк не можуть такі дяді й тьоті зрозуміти, що, не виполовши бур'янів, вони не тільки знижують урожай ,, у себе в колгоспі (а значить і в районі, і в області, і в республіці, і в Союзі), а ще й сусідам загрожують засмі- • ченням ланів, хоч сусіди й добре дбають про чистоту своїх посівів. От що таке бур'яни. Один тільки чоловічина й трапився нам вд життєвому нашому шляху, який говорив про бур'яни з почуттям ніжності й сердечної бур'янам подяки. Це - колишній голова колгоспу. Головувалось йому непогано: було й поросятину і до поросятини. І вродини, і хрестини, і весілля й похорон - усе це було в обов'язковій присутності енергійного голови... Особливо добре поливались присадибні ділянки, коли вони збільшувалися для півлітрових дружків проти норми - так соток на тридцять-сорок. Головувалось, правда, не довго, - після головування значно довше сиділось, - .проте проголовувалось дуже весело, - як у карти програлось... Так оцей бувший, - і ніколи вже не будучий, - голова й розповідав нам, яка така хороша штука бур'яни. - Діло, - розповідав бувший голова. - було пізньою весною. Мій колгосп (бувший голова, згадуючи про колгосп, завжди говорив "мій") змагався із сусіднім колгоспом. Настала пора перевірянь, як, мовляв, мій колгосп упорався з роботою по догляду за посівами. Головне, чи пропололи ми бур'яни, чи не пропололи? По правді сказать, не дуже я цікавився цією справою. Говорили мені, що Галя і Наталка - дві такі ланкові були в мене - комсомолки - вже пропололи, що на ланках у них ані бур'янинки. Може, й так, не любив я тих комсомолок, бо де б не зустріли вони мене, ніколи не минуть, завжди компрометують. "Знову, - кажуть, - баньки залив". Ох, і не любив же ж я їх. Да... приїхали, значить, із сусіднього села перевіряти... А в Одарки, знаєте, що біля верби хата, якраз хрестини. Хто ж піде на якусь там перевірку, коли в Одарки хрестини? От чудаки. Сидимо, значить, в Одарки, хрестимо. Коли ось чути знадвору: "Де голова? Де голова?" Одарка вискочила з хати: "Нема в мене голови", - кричить. Коли чую дідів Ониськів голос: "Не бреши, - кричить дід, - у тебе голова". А я вам скажу, і дід же лютий, отой Онисько, був. У печінках у мене сидів. Все кричав: "Я тебе на чисту воду виведу". Одарка вскочила в хату та до мене. "Тікайте, Панасовичу, бо всі дівчата прийшли, і всі з сапачками, а дід Онисько з кийком. Ви, - каже Одарка, - через сіни в саж, а з сажу через тин у бур'яни та бур'янами на хутір у третю бригаду". Бригадир - кум був. Три дні просидів на хуторі. Через три дні повернувся, заходжу до правління, а там уже новий голова сидить. Петро Лісний, з армії повернувся, сержант... його обрали. А що, якби не бур'яни? Хто-хто, а дід Онисько кийка дав би. То такий. А ви кажете, що бур'яни річ не корисна... Корисна, по собі знаю. Я б їх ніколи не виполював. В даному випадку бур'яни справді прислужилися бувшому голові, хоч самого голову й випололи. А на нашу думку, все-таки бур'яни треба винищити. Коли б справді голові треба було де сховатися, можна в льох, чи в ярок, а то просто під ліжко до Одарки. А бур'яни - геть з поля! ДОМІНЯЛИСЬ Трапилося це в районному центрі. В якому саме районному центрі, ми не казатимемо, бо це особливої ваги не має. А трапилося таке незвичайне і таке страшне, що наполохало в районі навіть найповажніших і найвідповідальніших товаришів. Так наполохало, що вони почали на ніч кріпко замикатися, старалися, щоб хтось із домашніх не спав і вартували по черзі. А що ж таке трапилося в тому районному центрі? Жив і працював там завідуючий районним відділом сільського господарств Іван Іванович Іваненко. Іван Іванович був із себе огрядненький, середній на зріст, опасистий, так що його дружина іноді йому казала: - Ти б, Баню, у волейбола грав. Далі вже нікуди ґудзики переставляти, - я петельку прив'язала, застібай на петельку. Он комсомольці у волейбола грають, так які стрункі. Спробуй, Ваню! - Що ти мене до комсомольців рівняєш? - сердився Іван Іванович. - Комсомольці! Що їм, травопільна система болить?! Чи штучне запилення?! Чи просапні?! Наука так стрибнула вперед, що й на петельку не встигнеш застебнутись. Жилося й працювалося Іванові Івановичу в районі непогано. І почував себе Іван Іванович добре. Сільське господарство в районі розвивалося не так, щоб уже дуже, а проте розвивалося. Гірше було з тваринництвом. Трирічний план розвитку тваринництва в районі, правду казавші, шкандибав, одстазав. За це Іванові Івановичу перепадало. І так іноді перепадало, що Іван Іванович сильно дуже нервувався й смикав сердито свої вуса. Я забув вам сказати, що у Івана Івановича були чудесні вуса - чорні, густі та пишні... І не вниз їх Іван Іванович загладжував, а в боки, і вони в його, мов два чорних крила, прикрашали кругле, червонувате, тільки чомусь трохи сонне обличчя. А так взагалі жилося й працювалося Іванові Івановичу, ще раз кажемо, непогано. Одного чудесного травневого ранку, коли цвіли конвалії й бузок, коли було так чудесно в природі, що навіть старий завідуючий районною аптекою, вийшовши на ґанок, зняв пенсне і по-молодечому заспівав: Ой, лопнув обруч Біля діжечки! - так отакого чудесного ранку прийшли співробітники рай-сільгоспвідділу і сіли працювати. Коли дивляться в кабінет завідуючого, за його столом сидить якась худюща, в окулярах, людина, голена й лиса. Сидить і перебирає службові папери. Співробітники питають: - Ви чого сюди забрались? Хто ви такий і чого тут?! Людина суворо подивилася на співробітників і гнівним голосом крикнула: - Як хто?! Посліпли, чи що?! Я заврайвідділом сільського господарства Іван Іванович Іваненко. - Ви Іван Іванович Іваненко? Таке скажете?! Наш Іван Іванович Іваненко огрядний, червонолиций, чубатий, вусатий, а ви... - Що я?! Я вам твердо заявляю, що я Іван Іванович Іваненко. А потім та людина як підскочить та як грюкне кулаком по столу: - Ану, хто проти? Хто проти, - марш з роботи! Співробітники задки-задки-задки та з кабінету... З кабінету долетіло грізне: - За годину приймаю доклади! Іван Іванович Іваненко (новий) поводився, мов тигр. Худющий, аж чорний, а що вже лютий був, то й не сказати. І такий був грізно-твердий та люто-переконливий, що переконав і дружину свою, і районне керівництво, що він найсправжнісінький Іван Іванович Іваненко. - Це я так змінився, - гримав він, - від внутрівидової гібридизації. Минулої ночі мене, - каже, - щось узяло та й гібридизувало. Районне керівництво задумалось: - Могло бути, - каже, - дідько їх розбере, оті різні гібридизації. Може, вночі і гібриднуло, може, й справді змінило нашого симпатичного Івана Івановича Іваненка. Наш мудрий колгоспник, вислухавши цю неймовірну історію, засміявся: - Ну, це вже ви, товаришу, щось такого нагородили, що й у ступі не влучиш. Фантазер ви великий, товаришу! - Це так мудрий колгоспник до нас. Я образився. - І зовсім, - кажу, - це не моя фантазія. За що купив, за те й продаю. Серйозна людина розповідала, така людина, що не міг я їй не повірити. Мудрий колгоспник замислився. Довго думав, а потім і питає: - Слухайте, чи не траплялось у тому районі випадків заміни корів, чи свиней, чи коней? - Як це? - А так. От колгосп має, приміром, сорок корів. Половина з них чистопорідних сименталів. Голова голгоспу, нечесний голова, чи продає, чи наділяє якомусь приятелеві племінну корову-рекордистку, а натомість ставить "драбину", вдесятеро дешевшу. Поголів'я числом однакове. І шито-крито: не прискіпаєшся. А грошики в кишеню. Було таке, чи не було? - Кажуть, що було. - Ну, тоді й історія із заврайсільгоспвідділом зрозуміла. Могло бути. Ото не гібридизація, а ті "мжяйли" так розперезалися, що не тільки корів, а й заврайсільгоспвідділом підмінили. Ото щоб стежив та припиняв усякі такі шахрайства в районі. Так йому й треба. НЕ СВАРІТЬСЯ! (Жарт) Іван Косило, бригадир рільничої бригади, та посварився з Іваном Моторенком, механізатором, бригадиром тракторної бригади. А жили вони завжди між собою в згоді та в злагоді, працювали дружно, - і от нате вам: пробігла між ними чорна кішка! Та яка! Не кішка, а просто тобі чорна пантера! Як іде було бригадир Іван Косило повз трактора, так механізатор Іван Моторенко - за трактор, щоб бригадира Івана Косила не бачити, а як проходить було механізатор Іван Моторенко понад пшеницею, так бригадир Іван Косило - у пшеницю, щоб механізатора Івана Мо-торенка не бачити. А пшениця така вродила, що й не нахиляючись заховатися можна: ускочив у пшеницю - і нема людини, хоч вона навіть і бригадир. А що сталося? Подейкують, ніби бригадир Іван Косило хотів покепкувати з механізатора Івана Моторенка: - Ну, що б оце ти із своїм комбайном робив, якби я тобі отакої пшениці не викохав?! Кажи, га?! Та ще, кажуть, і зареготався. Та ще, кажуть, і прилюдно. Механізатор був людина поважна, трудно було його розсердити, а вже як розгнівається, тоді держись. Спочатку зблідне, потім почервоніє і, як заговорить, аж заїкається... - Ти це всерйоз? - запитав механізатор у рільника. А той своєї, кепкує: - Всерйоз?! А що я з тобою - в триньки гратимусь?! - Ну? - насторожився механізатор. - Живете нашими знаннями, нашою агротехнікою! Нашою... нашою... - не знайшов Косило слова. - Що нашою, нашою, нашою?! - перекривив механізатор. І вже зблід. - Розумом нашим! А потім: ми механізатори! - Р-р-р-озумом? В-в-в-вашим розумом?! М-м-и в-в-вашим розумом живемо? - аж застогнав механізатор і вже почервонів, і вже почав заїкатись. - Та плавали б ви своїм голим розумом зверху по стерні, як і досі плавали, якби не ми, механізатори! Бригадир підскочив: - Ми?! Без вас?! Та що ви таке робите, скажіть, будь ласка? І без вас пшениця родила! Подумаєш! Механізатор! Баранка!!! Аж затупцював механізатор: - Ба-а-а-р-р-анка? Що робимо? А глибока оранка, а культивація, а сівба, а комбайни! Та як?! Та в які строки?! Родило?! По скільки родило? По два ковші на десятину родило! А тепер по тридцять центнерів з га?! . Ціпидло ти таке! - Хто ціпидло?! Я - ціпидло?! - аж закрутився бригадир. Надійшов комбайнер. Моторенко з комбайнером як узяли бригадира в стоси, так і слова йому не дадуть сказати. Він тільки: - Агр... Міч... Знан... І побіг. Біжить, біжить - озирнеться та кулаком: - Я тобі, мовляв... Механізатор махнув рукою... Заїло бригадира Івана Косила: - Ціпидло?! Я тобі покажу ціпидло! І почав рільничий бригадир думати, що б його таке механізаторові зробити, щоб йому було кисло. Якби це було до механізації, він би знав, що зробити: він би йому або одну війїну від війя одчахнув, або занози від ярма у пшеницю позакидав (хай би попошукав ті занози у тій пшениці!), або кілочки з осей повисмикував, щоб йому всі чотири колеса в гарбі поспадали! А в тракторі війн нема, та й ярмо в тракторі не дуже знайдеш, колеса хоч і є, так осі без кілочків... От морока! Довго думав рільничий бригадир і таки надумав: - Я тобі покажу! І тобі й твоєму комбайнерові! Як почалися жнива, як почали гуляти комбайни по пшеничному морю, рільничий бригадир узяв та до безта-рок таких коней дав, що ледве ногами совають. Повезуть безтарки від комбайна зерно до зернозси-пища та й їздять години дві-три. А комбайн стоїть, бо бункер повний! І трактор стоїть! А рільничий бригадир стоїть на могилі та посміхається: - Стоїш? Механізація називається!- Стояїзація, а не механізація! Я тобі покажу ціпидло! Підвозити воду до трактора рільничий бригадир призначив бабу Секлету 111 років, а підвозити пальне - діда Ярусалима 112 років. Стоїть трактор, бо води нема, бо пального нема! І комбайн стоїть! - Механізатори! - махає кулаком бригадир. - Простойзатори, а не механізатори! Я тобі покажу ціпидло! Добре, що такого не було, а то пшениця осипалася. Ой коню, мій коню... Київська філія учбових фільмів випустила на екрани фільм: "Хороший кінь - гордість колгоспу". У фільмі на підставі практичної роботи і досвіду показано, яких успіхів досягли в конярстві колгоспи ім. Сталіна та ім. Хрущова, Ново-Українського району, Кіровоградської області, а також Дубровський державний конезавод та інші. Голова колгоспу ім. Сталіна тов. Кандійчук і голова колгоспу ім. Хрущова тов. Жерновий змагаються між собою. Колгоспи ці викохують чистокровних коней-скакунів. Наслідки змагання щороку перевіряються на районних скачках-перегонах. Переконливо, яскраво розказує і показує фільм основні етапи вирощування коня. Глядач бачить на екрані і вчиться, як ходити коло маток, коло плідників, як "бабувати" біля новонароджених лошаток, як ті лошатка викохувати, виховувати, починаючи від першого недоуздка до першої запряжки, і як використовувати вже дорослого коня. Фільм "Хороший кінь - гордість колгоспу" дає практичні наочні поради з конярства; він увесь перейнятий любов'ю до коня. Отак годуйте, отак тренуйте, отак використовуйте, а водночас і любіть! На вашу любов худобина відповість і відданістю, і чесною працею, і, коли хочете, то й грошима. Так, так - грошима. Бо правильно поставлена племінна конеферма дає колгоспові хороші прибутки. Ви запитайте хоч того самого тов.Жернового, чи тов. Кандійчука, який процент у прибутках їхніх колгоспів становлять прибутки від конеферм? Вони, напевно, не чухатимуть потилиці, а весело підморгнувши, заспівають: Ой коню, мій коню, заграй підо мною! Дехто, захопившись тракторами, може, вже недооцінює коня? Це - помилка. Трактор - трактором, машина - машиною, - честь і хвала тракторові й усякій машині - а кінь - конем, і коневі належить і належатиме почесне місце і в господарських наших справах, і в оборонних. Треба вчитися виховувати коня так, як це робить показаний у фільм'ї ветеран тренінгу коней, Михайло Дмитрович Стасенко, що вже більш як 60 років виховує коней і, маючи тепер за вісімдесят літ, досі не кидає своєї благородної справи, а передає свій досвід молодшим на Дубровському кінному заводі. Хороший кінь таки справді - гордість і колгоспу і окремого колгоспника. Колись, на зорі колгоспного руху, довелося мені жити в одному районному центрі. Був з'їзд районного активу. Район сільськогосподарський. Тракторів тоді по районах було небагато, де-не-де пихкали "Фордзони", а автомашин - і вантажних і легкових - не було зовсім. Актив приїхав до району кіньми. І от перед початком засідання секретар райкому та голова райвиконкому вийшли на площу, де скупчилися підводи, якими приїхали голови колгоспів, директори радгоспів, бригадири, ланкові і т. д. Скільки ж було сорому тим головам та директорам, у кого були коні-драб'я, мотузяні наритники, немазані вози і т. д. А секретар і голова були хазяї добрі, дбайливі і знаючі. Ніякої не було лайки, ніяких доган і крику, було тільки таке: - Це твої рисаки, Іване Пилиповичу? - Мої! - дивлячись у землю й червоніючи, мимрить Іван Пилипович. - Ану, проведи, проведи їх, щоб усі бачили, якими орловцями їздить голова колгоспу! Проведи! Та загнуздай, щоб бува не попадали! Піддержуй борозенного, а то, бачиш, лягти хоче! Скільки було того сміху, реготу... Після такої "виставки" навряд чи наважиться вдруге приїхати До району такими кіньми Іван Пилипович. Він усе зробить, щоб коні в нього були добрі, щоб удруге не, червоніти перед усім районним активом. Тоді й такі способи виховання, може, були непогані, бо не було ще тоді фільмів, не було курсів, обмаль було зоотехніків, агрономів... А тепер у нас все єсть для того, щоб побачити краще, - чи в учбових фільмах, чи на виставках, - щоб збагачувати досвід, вчитися... Таку благородну мету має і фільм "Хороший кінь - гордість колгоспу", і, треба віддати йому належне, фільм своєї мети досягає. Закінчується фільм правдивими словами диктора: "Нашій Батьківщині потрібні мільйони і мільйони породистих коней. І країна чекає від конярів дальших успіхів". II - Ну, добре... Коні вже у нас єстьі І добрі коні єсть! І чимало у нас коней єсть! А буде їх, коней, іще більше, і будуть вони, коні, ще кращі! І от виросте такий собі кінь-вогонь, чистопорідний орловець, сірий в яблука красунь, підійде до свого конюха-вихователя, переможно заірже: - Виріс! Запрягай мене, дядю! І помчу я тебе, дядю, шляхами, полями-ланами, як вихор! Нехай знають, як коні літають! Запрягай! А дядя конюх-вихователь тому коневї-вогневі та у відповідь: - А в що ж я тебе, голубчику, запряжу? В оцей хомут, що його промкооперація на кроликів виробляє чи в оці шлеї, наритники, що їх промкооперація з ґноту понашивала? Ламп гасових тепер уже небагато треба, бо скрізь електрика пішла, от промкооперація й пустила ґноти на шлеї, на наритники, на гужі!.. Ти ж хвостом махнеш, і всі ці ґнотики кульбабою порозлітаються. - А що ж мені - гуляти, байдикувати?! Іго-го-го-го! Я жеребець чесний, жеребець трудящий! Я вівса даром їсти не хочу! Іго-го-го! - Почекай, голубчику, жеребчику! Я спитаюсь у голови колгоспу, може, він дозволить тебе в "Побєду" запрягти? В нас у колгоспі он уже три "Побєдн" і ні одного воза! І не думай, що колгосп у цьому винний! Ні! Оті, хай їм щастя, "деревообделочники" так те нещасне дерево "обдєлують", такого воза встругнуть, що не встигнеш у того воза запрягти, сказати "но", як тобі зразу: Про-о-о-падай моя телега, Все четыре колеса... Спиці самі по собі, обіддя самі по собі, шкворень кан-дибобером, тільки голоблі в гужах стирчать. - По-о-о-їхали! - А ти, коню, кажеш - запрягай! Легко тобі казати, - а тут ні хомута, ні воза... - А старий же хомут єсть, я бачив. Непоганий, видать, хомут, і якраз на мене! - заірже кінь. - Та він же весь потріскався! Нема чим мастити збруї! Нема дьогтю! Та я б сам нашій промкооперації за таку роботу вимастив би ворота дьогтем, - так де ж того дьогтю взяти? - Так-так! - сумно заірже кінь. - А потім не забувай, коню мій, що як запряжемо ми тебе, то бігти тобі можна тільки ґрунтовими шляхами! На брук чи на асфальт і не думай! - Чому? - Бо ти босий, некований! Уяви собі, вухналя нема! А як є, то такий вухналь, що ним навіть слонів не можна підковувати, - розколе слоняче "копито". Таким вухналем можна кувати хіба тільки іхтіозаврів та єгипетських сфінксів! Та й замислиться старий конюх. А потім і каже: - Ми, конярі, свій обов'язок перед радянською державою виконаємо! Коня ми дамо! І доброго коня! Та треба ж і нам допомагати. Чому, наприклад, у нас іще не зовсім вирішено справу з кормовим для коней балансом? Чому так трудно добитися планового постачання коням концкормів і т. ін.? Чому в нас і досі зовсім кепсько стоїть справа з обліком праці коней? У декого зриваються вигуки: "Коні мало працюють, коні дармоїди!" А хто враховує працю наших коней? Запрягай! їдь! І все! Коли виїздить машина, їй і наряд, і путівка, Г все... А коні? Па-няй! А коли буде налагоджено облік кінської праці, тоді побачимо, чи такі вже коні дармоїди, чи таки вони справді мало роблять! Там, де єсть конеферми, треба подбати про вигули для коней, бо розвиток коня - це рух! Хай не мучиться молодняк по стайнях, по денниках, хай бігає, вигулюється. Тоді коні будуть, як коні, а не уславлені "Му-2", симпатичні бички-третячки... - Отакі-то діла, мій конику! - лагідно промовить конюх, погладжуючи коня по крутій шиї. - Набридло, брат, мені вже співати: Ой конику вороненький, Де ж твій хомут ремінненькин? ОЙ, ДУБ, ДУБА, ДУБА... На Чернігівщині росте дуб. Чудесний дуб - високий, розлогий, у чотири обхвати. Могутній дуб. Той дуб, що про нього пісні співають: На березу дуб похилився, На багату чорт задивився... Це, звичайно, не той дуб, що його колись був посадив "святий" Федосій Чернігівський. Того дуба, що посадив Федосій, із'їли. Ще за царя Панька. Як? А так - узяли та й з'їли, згризли зубами, бо він од зубів допомагав. Як гризонеш було того дуба, так твого зуба як рукою зняло. Я ще пам'ятаю, як моєї бабусі кума "збігала", як вона казала, з Полтавщини до Києва, до Лаври, вертаючись із Києва, по дорозі забігла в Чернігів, одгризла тріску з того дуба та й бабусі моїй маніньку цурочку принесла, бо у бабусі сильно зуби крутили. Гризонула бабуся чернігівського дуба - заніміло. Не було чому боліти: кріпкий дуб був. Стоматологічний, сказать, дуб був. Тепер такі не ростуть, тепер, замість таких дубів, пішли бормашини, пеніциліни та інші всякі "дерева"... А це росте на Чернігівщині простий собі дуб. Росте й людей рятує. От одного весняного ранку, тільки-но зійшло сонце й ударило золотим промінням по зеленому листу, дуб прокинувся, зашелестів вітами, порозправляв листя, чхнув, подивився на сонце, потім на землю круг себе... Гулькі - а недалечке виткнулися з землі два ніжних листочки молодого дубочка... - Ти, мале, звідки? - густозеленим басом запитав дуб. - А я, дідусю, цієї ночі виросло! - Само? - Само, дідусю! - Та тепер же, кажуть, вас гніздовим способом, садовлять та кохають, та доглядають. - Е, дідусю, садовлять, та не скрізь... Та й розказало мале дубенятко старому могутньому дубові, як воно біля нього опинилось і чому саме воно тут проросло... Отакої воно розказало. - Довгенько, дідусю, я в жолудях лежав. Лежу та й лежу, лежу та й лежу... А воно, знаєте, в піску не дуже приємно лежати: муляє й на зубах тріщить. А рости хочеться, так хочеться, так хочеться... Та й боязко, щоб не засохнути. Лежимо ми, жолуді, сумуємо: - Чого лежимо? - Один інженер сівалку винайшов, щоб гніздовим способом, як учить Трохим Денисович Лисенко, вас сіяти, - кажуть. - А коли ж? - Та вже технічна рада Міністерства лісового господарства УРСР винахід схвалила, і міністр затвердив. Доручили начальникові обласного управління лісового господарства реалізувати... - Ну, добре, думаємо собі... Та як пішло, як пішло, як пішло... Ні, не так, дідусю, - та як лягло, як лягло, як лягло... Та й досі лежить... Схвалили, затвердили, а бази виробничої не дали, а грошей не дали. Чернігів пише до Києва, Київ пише до Чернігова... Така знялася паперова хуртовина... - Так-то папери, виявляється, літають цілих два роки з гаком і влітку, і взимку, і завжди, а я думаю собі: чого воно - літо, а ніби сніг іде? - зауважив старий дуб. - Так, дідусю, то - папери. - Ну, а далі? - А далі ми собі лежимо, а справа йде, як біля бабиного воза... Довели сівалки до "готовності на 80 процентів" та й кинули. Отак із винаходами у Міністерстві лісового господарства. А інженер,'кажуть, крім гніздової сівалки винайшов ще й рядкову сівалку для дуба, і комбіновану сівалку для посіву насіння лісових дерев разом із добривом, і машину для обробки бересклетового насіння... - Так-так... закивав кроною старий дуб. - Народ тепер пішов талановитий, енергійний, не те, що за моєї молодості ... Беручкий народ... - Так ви знаєте, дідусю, як на Чернігівщині нашого брата, дуба, сіють? - Як? - З пляшки! - З пляшки?! - зареготався дуб. - 3 якої пляшки? Ха-ха-ха! - Із звичайної пляшки! - Та хоч би з-під шампанського пляшки брали, а то ж можуть і з-під самогону хватонуть... Ха-ха-ха! - Отож і я перелякався! Дуже вже не хотілося в пляшку лізти. То я й утік... Та оце біля вас і проріс. Любіть мене, дідусю! А я на вас рівнятимусь. - Рости, милий, рости! Нічого не бійсяі Рости вгору високо! ** Деякі громадяни, бажаючи допомогти цій справі, запитують: - Де Міністерство лісового господарства УРСР збирає пляшки для посіву деревного насіння, які саме пляшки і куди приносити? - Допоможемо! - кричать.- Допоможемо! Ого-го-го! Ви ж тільки подумайте, які перспективи... До жінки: - І не пив би, голубочко, і не нюхав би! Так дуже вже ліу люблю! Порожню пляшку в Міністерство лісового господарства, голубко, занесеш. От здорово! ДІЛОВ, ДІЛОВ... Антон Іванович Рилло керував трестом "Синтетична коломазь" главку "Возосаниголоблячерезсідельниксу-поря", а як для телеграм - "Возочерсуп". "За сумісництвом йому було доручено керувати ще й "Музпрокатом" на тій, очевидно, підставі, що й піаніно і роялі робляться з сухого дерева і добре горять. Антон Іванович Рилло походив із Полтавщини. Предки його прозивалися просто собі Рило, і цілий куток на' селі прозивався "Рили", - жили вони, як усі казали, на Рилах. Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Федорівні, таке прізвище було просто огидне, отож Антон Іванович додав до нього ще одне "л" - і з Рила вийшло Рилло. Прізвище стало милозвучнішим! Родина Рилло дуже пильно оберігала своє модернізоване прізвище, і коли одного разу до Києва приїхав дід у других Антона Івановича і, подзвонивши в парадному, запитав: - Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть? Вони мені, вроді, як онуком доводяться... Пистина Федорівна відхилила двері на ланцюжок, - тигром подивилася на дідка й просичала: - Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! - і грюкнула дверима. - Переїхали, чи як? - запитав дід, але відповіді не почув, почухав потилицю і пішов на вокзал. "Видать, переїхали, - сам собі подумав. - Де я їх тепер шукатиму?" - та й поїхав додому. ...В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Наталочка (Талочка) і молодший Юрко (Жора). Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бабуня, мати Антона Івановича. Дівчатко виросло слухняне, ввічливе і добре вчилося. А молодший Юрко ріс уже без бабуні, батькові й матері було не до сина, батько то спить, то на роботі, а матері, Пистині Федорівні, невиста-чало часу на ательє - то замовляти, то приміряти, - *Юрко гасав у дворі на самокаті, бив з рогатки пташок та котів, і коли Наталочка соромила його й закликала вчити уроки, він показував їй язика, кричав: "Мені мама нічого не каже, а ти мені не мама!" Вчився Юрко погано. "Приїздив" додому або на трійках, або на двійках. З цього приводу Пистина Федорівна говорила: - Та він іще у нас маленький! Підросте - нажене! Іноді Наталочка говорила про Юркові "успіхи" батькові. Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів: - Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і "Синтетична коломазь", і "Музпрокат"! Досить мені й так мороки! Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало. Особливо у вечірньо-нічні години. Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п'ятої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю і думав: "Чому й досі таким начальникам, як я, не дають "ЗІМ"'ів? Іноді він дзвонив і запитував секретарку: - Пошти нема? - Кілька листів є, Антоне Івановичу! - Давайте! Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про "ЗІМ". Листи були і по лінії "Коломазі", і по лінії "Музпрокату". І іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з'являлася резолюція: "Відпустити на 6 місяців фортепіано"... А на прохання дати на прокат піаніно, він писав: "Більше, як дві тонни, дати не можемо". Та воно й не дивно: ділов, ділові Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна. Сидів ночами Антон Іванович Рилло, бо сиділи ночами і в міністерстві (а раптом подзвонять?!), а раз сидів Антон Іванович ночами, то сиділи ночами і співробітники "Синтетичної коломазі", і співробітники "Музпрокату". (А раптом викличе?!) На роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так, як співробітникам: окремий все-таки кабінет, можна й кросворда в "Огоньке" вгадувати, можна шахові задачі вирішувати... А набридне це, можна нараду співробітників скликати. І от урядове розпорядження працювати вДм установам від дев'ятої до вісімнадцятої години з обов'язковою перервою на обід. Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є коли буть з дітьми, з родиною! Ах, як чудесно! Зрадів і Антон Іванович Рилло: є вільний час... В перший день праці по-новому обідав він удома, після вісімнадцятої години. Наталочка запитала його: - Татку, ти спати? А що уночі робитимеш? Тепер же тобі не треба на ніч на роботу? - Так. Не треба... А й справді, що ж я вночі робитиму? Правильно, Талочко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай, доню, поговоримо! - Ой таточку, яка я рада!-підстрибнула Наталочка. - Давно, ой, як давно ми з тобою, таточку, не говорили! - Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота! Ну, як учишся, Тало? В який клас уже ти перейшла? - Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університету! Хіба не пам'ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятирічку я закінчила з медаллю! Хіба забув? - Так, так... Пригадую, пригадую... От тільки вже забулося, яка медаль... Так, так... Якось це все повз мене пройшло... Все діла, все діла... І вдень діла, і вночі діла.. Так ти, значить, уже студентка? А скільки тобі років? - Двадцять перший, тату! - Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся... Ну, а Жора як? Ще в дитячому садку? - Ти жартуєш, тату! - засміялася Наталочка. - Жора залишився на другий рік у сьомому класі! І за поведінку у нього - четвірка... На Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора! - Як на другий рік?! Як за поведінку - четвірка?! У сина Рилла четвірка за поведінку?! Син Рилла - і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жор-ку-мерзотника! За кілька хвилин перед розлюченим батьком став Жора. Стрижений під бокс, з цигаркою в роті, він нахаб-нувато дивився спідлоба. - Ти - Жора?! Ти - мій Жора?! - отетерів батько. - А що, хіба не схожий? - прогугнявив Жора. - Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? - затупотів ногами Антон Іванович. - Геть з моїх очей! Запорю! - Три ха-ха! - зухвало посміхнувся Жора. - Ніж кричати та ногами тупотіти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю, - кинь, старик, свої домо-строї! Час уже на сучасного батька повертати! Адью! Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна: - Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись - на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як раніше! Як без тебе вдома тихо було... Виросла донька, росте синочок! - Куди росте синочок, ти бачиш? - Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати. Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йому язика і цілиться на нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, підморгує й говорить: "Що, папахен, по сто грамів не колдирнем?" Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту: - Тьху! Який кошмар! Це не те, що кросворди відгадувати! Треба щось робити! Тало! - покликав він дочку. - Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжечки про виховання дітей? - Пошукаю, тату, - відгукнулась Наталочка. Антон Іванович замислився. З другої кімнати почулося бринькання піаніно, і Жора фальшивим голосом затяг! ...С этим что-то делать надо, Надо что-то предпринять! НЕЩАСНЕ КОХАННЯ Іван Федорович Мороз і Віра Іванівна Сніжко разом закінчили сільськогосподарський інститут, і тепер Іван Федорович Мороз - агроном, а Віра Іванівна - зоотехнік. Отут якраз добре було б написати, які у Віри Іванівни коси, які очі, яка в неї чудесна душа, а в Івана Федоровича - густе та красиве волосся, - воно кучерявиться! - і який він, Іван Федорович, стрункий, широкоплечий та сильний, та мужній, і як вони вдвох співають, і як, одне слово, Ваня любить Віру, а Віра - Ваню, - таку можна було б симфонію написати, та не можна їх затримувати, їм треба до МТС їхати, бо колгоспи чекають на спеціалістів. Хай про симфонію іншим разом, а тепер обмежимося тільки тим, що вони, одержавши дипломи, поїхали зразу, до загсу, записалися, кріпко поцілувалися (вони, між іншим, і до цього цілувалися) і почали пакувати чемодани... Спакувалися, ще раз поцілувалися й поїхали на вокзал. На другий день опівдні вони вже були на станції, звідки до МТС - п'ятнадцять кілометрів. На станції до них підійшов дідок у сіряку, з батіжком (не сіряк з батіжком, а дідок), та й запитав: - Ви, часом, не до МТС? Драстуйте! - Драстуйте, діду! - відповіли Іван Федорович і Віра Іванівна. - Так, ми до МТС! - Так швидше сідайте, бо вона не стоїтьі - Хто не стоїть, діду? - Кобила! Вона в нас норовиста. Іван Федорович і Віра Іванівна швиденько підхопили чемодани і до воза. Посідали на воза, дід цьвохнув батіжком: - Но! Поїхали. - Так хто ж ви такі будете? - питає дід. - Я - агроном, - одповів Іван Федорович. - А я - зоотехнік! - додала Віра Іванівна. - Так мені й казано! Поїдеш, казано, та забереш на станції спеціалістів: агронома й зоотехніка. Значить, угадав. Но, ти, мадама! - цьвохнув батіжком дід. - Да... Завертілось у нас тепер! Ох, і закрутилось! У кожному колгоспі, казано, буде і агроном, і зоотехнік, і ветеринар... Культурно, казано, хазяйнуватимемо! По науці... Тільки я вам скажу: не знаю, як вам, агрономові, в нас буде, а от вам - зоотехнікові - труднувато в нас буде... Да... - А чому труднувато, діду? - спалахнула Віра Іванівна. - А тому труднувато, що ви вроді як женщина, а бугай у нас дуже строгий. Диявол, а не бугай! Віра Іванівна голосно засміялася. - А ви не смійтеся! Він, ірод, як зірвався ото в неділю з цепу, а я якраз ішов до Пилипа, до Канупера, - кумом він мені доводиться, він у суботу кабана заколов, - так бугай, ірод, як вискочить із корівника, як зареве, а потім мене вздрів - і на мене. Біжить, хвіст бубликом, реве. Ну, думаю, ні печалі мені, ні воздиханія... Гульк, а біля Оленино"; хати драбина стоїть, - Олена в суботу бовдура мазала, я по драбині на хату... Він прискочив та по драбині лобом - хрясь! А я вже за бовдура держусь... Перебив, ірод, драбину, стоїть біля хати, передніми ногами землю гребе й реве... Годин зо три чорногузом на хаті я сидів, а Ілько, що до бугаїв приставлений, кудись аж на той куток до дочки пішов... Отак і сидів я, за бовдура вчепившись, аж поки Ілько не прийшов та не загнав його, ірода, в корівник. Та ще доки без драбини з хати зліз, сміху було. А все через тих дітлахів. Позбігалися й командують: "Ви, діду, надміть штани та вроді як на парашуті..." Капосна дітвора, все вона тепер знає, де вам ті парашути, де вам ті ракети, де ті атоми... Нічого від них не заховаєш... Да... Прийшов до Пилипа, до Канупера, до кума, а там кендюха вже поїли, літру випили, кума спить, а кум сидить та "Ах, не вейтеся, чер-ньіе кудри" співає... От вам і бугай! А ви смієтесь! Народ у нас, у колгоспі, хороший народ, з-людьми ви зразу потоваришуєте, а от з бугаєм справа сурйозна... - Нічого, діду, я й з бугаєм як-небудь договорюсь, - - засміялася Віра Іванівна. - Договоришся з ним, з дияволом, коли він реве, як... У нас колись диякон отак ревів. Як ревоне, було, апостола, так спідниці в молодиць лопотять, мов од вітру... Так диякон хоч ногами не гріб, а цей реве й ногами гребе... Чорт, прости господи! Одне слово, як той казав, животноводство! Но, ти, замечталась! - гукнув дід на кобилку... - А знаєте, як нашу кобилку звуть? - Як, діду? - Новела! Був тут у нас один іще: сказати, не зоотехнік, а вроді практикант, усе стишки писав... Новелою лошичку прозвав. А що воно таке, я вже вам і не докажу... - Це з літератури, діду! - пояснив Іван Федорович. - Могло бути! Сильно норовиста й дороги не держиться... Могло буть... Ну, от і наша МТС... Сказать, і доїхали... В долині розляглося широке подвір'я МТС. * * * Директор МТС дуже привітно зустрів Івана Федоровича й Віру Іванівну: - От і добре, що приїхали! Залишайте анкети та й паняйте до колгоспу "Зоря". Там ви й працюватимете разом. Щоб не розлучати вас, - молоде подружжя, - ми вас обох у "Зорю" й призначили. Тут же він звернувся й до діда: - А ви, діду, не тікайте! Повезете спеціалістів до-себе в "Зорю", Вони у вас працюватимуть... - Та мені вже про це казано! - відповів дід. До "Зорі" від МТС - дванадцять кілометрів. Голова колгоспу вже чекав на молодих спеціалістів, бо директор МТС подзвонив йому, що вони виїхали з МТС до колгоспу. Колгосп теж дуже гостинно привітав Івана Федоровича й Віру Іванівну. Був уже приготовлений окремий для них будиночок з двох кімнат. - Вітаю вас у вашій хаті, - сказав їм голова колгоспу. - Улаштовуйтесь... Будемо працювати. Час добрий... Тільки от що, дорогі товариші. Ви ще до нас не приїхали, а вже є телефонограми - одна з МТС від головного зоотехніка, а друга з райради. Завтра о десятій годині агрономові треба бути на нараді в райвиконкомі, а зоотехнікові - в МТС. Зранку й виїздіть. - Та ми ж іще з хазяйством не .познайомилися... - Наказ, товариші, є наказ!.. Очевидно, там, у районі та в МТС, вам дадуть директиви, як вам слід тут у нас хазяйнувати... Другого дня Іван Федорович раненько виїхав до району, а Віра Іванівна до МТС. У районі відбувалася нарада колгоспних агрономів. На порядку денному було питання "Підготовка до весняної посівної кампанії". Перше слово голова дав агрономові колгоспу "Зоря" Іванові Федоровичу Морозу. - Тільки ви, товаришу Мороз, доповідайте докладніше, передавайте досвід іншим! Іван Федорович підвівся й сказав: - Тільки-но вчора ввечері я прибув до колгоспу "Зоря", ще не встиг і по колгоспу пройтися, - оце весь мій досвід. - Так... Ну, тоді послухайте інших, набирайтеся досвіду. Чотири дні засідав Іван Федорович у районі. А Віра Іванівна в цей час працювала в МТС. - От добре, що приїхали, - зустрів її головний зоотехнік МТС. - Ну, як там у вас у "Зорі" з коровами? Чи забезпечені ви плідниками-бугаями? - Я тільки вчора приїхала до колгоспу, ще не встигла ознайомитись з господарством, але чула, що в колгоспі єсть якийсь дуже строгий бугай. Дід-їздовий розповідав... Оце й усе, що я знаю про плідників у "Зорі", - відповіла Віра Іванівна. - Ну, гаразд! Директив тут та циркулярів різних зібралася ціла гора. Сідайте та під копірку переписуйте, треба по колгоспах порозсилати... П'ять день Віра Іванівна переписувала в МТС папери. Коли вона поверталася додому, по дороз[ зустрілася з Іваном Федоровичем, якого викликав в МТС головний агроном. Зустрілися в дорозі, привіталися: - Ти додому? - запитав Іван Федорович. - Додому! - відповіла Віра Іванівна. - А ти? - А я з дому! До МТС - викликає чогось головний агроном! - Надовго? - Не знаю! - Ну, не затримуйся! Повертайся швидше! А як там у нас - на новому місці? - поцікавилася Віра Іванівна. - Ну, що я тобі можу сказати? Учора пізно ввечері я повернувся з району, а сьогодні вранці оце вже їду в МТС... Спалося нічого. Коли Іван Федорович повернувся за кілька день із МТС, він не застав Віри Іванівни вдома, в колгоспі "Зоря", її викликали на нараду в район. А як поверталася Віра Іванівна з району, вона по дорозі зустріла Івана Федоровича: він їхав у район на чергову нараду... А як повернувся Іван Федорович у "Зорю", Віра Іванівна виїхала до МТС: знову всі колгоспні зоотехніки переписували чергову зливу директив та циркулярів... Приїхала Віра Іванівна в "Зорю", а Іван Федорович виїхав до МТС, - по дорозі вони розминулися. Увечері Віра Іванівна прийшла до правління й подзвонила по телефону, викликала Івана Федоровича. ~" - Я слухаю! - підійшов до телефону Іван Федорович. - Це я говорю - Віра! - Що трапилося, Вірочка? - Ваню! Ти мене любиш? Скажи хоч по телефону, бо, очевидно, зустрітися нам не пощастить... Любиш, Ваню? - Люблю, Вірусю, дуже люблю! Ще, мабуть, на тиждень директив переписувати! їй-богу, люблю! Віра Іванівна прийшла смутна додому, сіла на ґанку та й заспівала: Така ії доля... О боже мій милий, За шо ти караєш її, молоду? - Чого такої сумної? - зупинився біля воріт дід-їздовий. - Доброго вам вечора! Голова прохав переказати, що вас узавтра до району викликають! Я вас Новелою й одвезу... Сумуєте? А ви не журіться. Було й зі мною таке замолоду. Побралися ми, а я в гулі кинувся... То на хутір, то на той куток... Дивилася моя Оришка, дивилася, та за макогона: "Та й доки ж ото я на самоті зорюватиму?!" Бить, сказать, не била, а разів тричі межи плечі добре штурхонула... Така потім любов пішла... - Тоді, діду, циркулярів не було! - Це правда - не було! Що не було, то не було! Циркулярами не замахувалась! Макогоном було, а циркулярами - ні! Що ні, то ні! На ранок Віра Іванівна виїхала Новелою до району... А ввечері приїхав Іван Федорович. Сів на ґанку та й заспівав: Ой, я нещасний, Що ж маю діяти? Полюбив дівчину... Чи зійдуться колись разом наші молодятка - Іван Федорович та Віра Іванівна? Поживемо, побачимо... ДІЛА ЙДУТЬ Прочитавши про те, що треба менше проводити часу в канцеляріях та кабінетах, більше працювати з людьми, всебічно зміцнювати первинні партійні організації колгоспів, МТС і радгоспів, допомагати їм вирішувати практичні справи і провадити політичну роботу в масах, - секретар райкому по зоні МТС Іван Васильович замислився... "Менше, значить, сидіти по канцеляріях та по кабінетах..." - думав він. Думав, думав і рішуче промовив: - Правильно! Іван Васильович у той же день швиденько залишив свій кабінет у райкомі партії і всі папери, всі документи, що стосувалися його МТС, переніс до себе на квартиру. "Це не канцелярія?" - сам собі подумав Іван Васильович. "Ні!" "І не кабінет?" "І не кабінет!" Виходить, директиву виконано, проводитимемо час і не в канцелярії, і не в кабінеті! На другий день на квартиру Івана Васильовича з його кабінету було перенесено телефона. "Ну, от і добре!" - сам собі подумав Іван Васильович. Перший день минув у клопотах по обладнанню робочого місця секретаря по зоні МТС Івана Васильовича. - А коли ти взавтра на роботу? - запитала дружина Івана Васильовича. - Щоб я встигла тобі сніданок вчасно приготувати. - Як і завжди - о 9 годині вранці. Тільки ти не дуже поспішай, моя дорога, я тепер можу снідати й пізніше, так би мовити, без одриву від виробництва. - Це ж як? - А так: я керуватиму з дому. Це тепер і єсть моє робоче місце! - Яка краса! - аж підскочила дружина. - Тепер, поки я з Пашею на базар, - ти ж і з Ігорком зможеш побавитися! - Ну, розуміється, зможу! Ідіть зранку куди там вам треба, чи на базар, чи по магазинах, чи там по кравчинях, а я вже, як секретар райкому по зоні МТС, по хазяйству буду! - От здорово! - ще раз підскочила дружина. - Як прекрасно придумано - і круте піднесення сільського господарства і зміцнення сім'ї! Одночасно! Так ми, Ва-нечко, так, значить, розподілимо тепер обов'язки: зранку ми з Пашею на базар, а ти бавишся з Ігорком. Ігорка об одинадцятій ти кладеш спати, а сам у цей час виведеш погуляти Бобика, тільки ж дивись, щоб він за сусідськими індиками не ганяв, індиків він дуже не любить і позавчора старому індикові хвоста вирвав, - сусідка нахвалялася до суду поскаржитись! Приведеш Бобика, нагодуєш Мурку! Отам на полиці трохи молочка для неї зоставлено. Та дивись, щоб вона не шкодила, бо вона в нас ангорська! - Добре, зроблю! - Паша сьогодні заспала й курей не перегляділа, котора з яйцем. От що, Ванечко, як нагодуєш Мурку, візьми отам у комірчині трохи проса, вийди, одчини сарай і поклич отак: "Тютечки, тю-тю-тю!" і. посип проса, тільки не біля сарая, а в сараї, всередині, як тільки кури туди забіжать, ти сарай причини і лови тоді, і гляди, чи з яйцем... - Хіба ж я впіймаю? Вони ж, кури, літають! Де там я за ними гасатиму? - А чого тобі гасати? Кури в нас не наполохані, сумирні кури, ти тільки отак руку простягни та: "Сіла! сіла! сіла!" - прокажи! Вона й сяде. А ти тоді бери і, як ви, вчені, кажете, - констатуй, чи на сьогоднішній день вона позитивна (з яйцем), чи, навпаки, негативна (без яйця!). Тих, котрі позитивні, з сарая не випускай, а негативних - одчини двері і отак на них: "А киша!" Оце й усе! По-йнятно? - Та пойнятно воно, пойнятно, та якось... - Що "якось"? Треба звикати! Щоб керувати, треба самому знати! Так, значить, не забудь: Ігорок, Бобик, Мурка, кури... Ну, ми побігли! Іван Васильович побавився з Ігорком, поклав його спати і тільки-но зібрався виконувати наступну справу порядку денного - виводити Бобика, - раптом задзвонив телефон. - Алло! Я слухаю! "Зоря"? Хто говорить? Секретар парторганізації? Гній вивезли? Куди вивезли? Ага! А навіщо? Ага... Так-так! Загальні збори перед сівбою? Ага... Ну, проведіть! Мені приїхати? Я - зайнятий! Накреслюю план... Ви в мене не самі! По всій МТС! І от що: в цей час ви не дзвоніть! Дзвоніть од третьої до четвертої. Від четвертої до п'ятої я по колгоспах директиви дзвонитиму! Від другої до третьої - перерва. Так-так. Перерва! Після шостої? Що ви не знаєте, що робота тільки до шосто'Р Ну, отож! Як там люди? З людьми треба працювати! Все! Поговоривши по телефону, Іван Васильович вивів Бобика, нагодував Мурку, переглядів курей... - Ну все, здається, - зітхнув Іван Васильович. - А сільське господарство не жарти! Дивись, аж упрів ніби трохи, - посміхнувся він. - Що то значить незвичка! Тренінгу нема! Нічого - звикнемо! Ну що ж, полежати, перепочити трохи... Іван Васильович ліг на канапу та й задрімав. ...А так взагалі по МТС діла йшли. Не сказати, щоб дуже круто, проте йшли. Орали, сіяли, культивували, пололи, обробляли... Дзвонили телефони. Сходило сонце, і заходило сонце... НА ВЕРБІ ГРУШІ На нараді з промовою виступив один керівний товариш. - Товариші, - почав він. - Правильно говорилося на вересневому Пленумі ЦК партії, що навіть деякі керівні працівники до ладу не знають сільського господарства і' не хочуть його вивчати, а відбуваються загальними формулюваннями, поверховими вказівками, які дають мало користі. Хіба можна визнати нормальним, коли керівник не може навіть назвати ні одного колгоспу, ні одного передового бригадира. Правильно! Соромно було б мені, товариші, коли б я не знав, що в колгоспі "Перемога" високі врожаї! - Найнижчі, - почулося з місця. - Як - найнижчі? - спалахнув керівний товариш. - Коли я, проїздивши полями колгоспу "Перемога", отам, над річкою, зайшов в урожай, так із головою в тому врожаї заховався, руку підніс - руки не видно! - Так то ж очерет! - А що з того, що очерет... Але ж високий!! Прошу не перебивати! Я повинен знати, що в нас найпередовіші голови колгоспів Іван Отудихата, Петро Одімкникомора, Кузьма Перехилипляшка, Степан Недохиличарка, Олекса Перекусисало... - Та їх уже давно нема! - залунало з задніх рядів. - Як нема? - А так - нема! - Чому нема? - Та якось так вийшло, - відповів завідуючий відділом сільського господарства, - що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату; Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма Пе-рехилипляшка хронічно і невгаваючи виправдував своє прізвище; Степан Недохиличарка насправді більше скидався на Степана Перехиличарку, а Олекса Перекуси-сало таки кусав, і добре кусав, тільки не своє, а колгоспне сало. Керівний товариш розгнівався. - Чому мені про це не доповіли своєчасно? Я мушу поставити питання про те, як завідуючий відділом сільського господарства інформує мене про те, що робиться в його хазяйстві! Безладдя якесь, а не керівництво! - Та я ж доповідав вам, - боязко промовив завідуючий відділом, - а ви сказали, що... - Я вам слова не давав! - На Пленумі ЦК, - вів далі керівний товариш, - справедливо зауважували: хіба допустимо, щоб керівник не знав, як колгоспи провадять роботу по забезпеченню тваринництва кормами, які культури, наприклад, краща вирощувати на силос... Справедливе, товариші, зауваження. А невже, товариші, це так трудно засвоїти? Та кожний же з нас, за малим, може, винятком, в дитинстві пас корови і знає, чим його мама чи бабуся годувала корову! Невже ми не знаємо, що коровам дають пійло? Невже ми не знаємо, що коровам дають дерть? Чому ми не можемо посіяти сотень п'ять гектарів пійла, сотень вісім гектарів дерті? Чому, я вас питаю? Всі присутні на нараді уважно слухали, важко дихали, і ніхто не наважався сказати: справді, - чому? А оратор промовляв далі: - На Пленумі підкреслювали, що неприпустимо, щоб керівник не розбирався конкретно в перевагах передових методів праці у сільському господарстві... Передові методи... І .саме, товариші, в тваринництві... Адже домоглися ми мати по два опороси на рік від свиноматки, домоглися по двадцять і більше ділових поросят? Домоглися! А чому ми від корів цього не можемо домогтися? Ну, я не кажу, щоб по двадцять ділових телят од корово-матки, але по четверо-п'ятеро телят можна? Я гадаю, що коли ви слухатимете моїх порад, не так трудно це буде зробити. Причім, слід домагатися телят з' ухилом не в бички, а в телички, щоб перекрити наявність відставання корів у нашому тваринництві. Правильно я говорю? Всі мовчали... - Потім, товариші, нам слід серйозно подумати про кількість дійок на вимені в корови. Коли ми кількість дійок замість чотирьох доведемо до восьми, молока безперечно подвоїться... Завідуючий відділом сільського господарства підвівся, хотів щось сказати, але знепритомнів і з гуркотом упав під стіл. Промовець кинувся до зава і... прокинувся. - Слава богу... сон! Фу! Збожеволіти можна! - А ти вчись! - сказала дружина, коли він розповів їй про цей страшенний сон. НЕ ЗАБУВАЙМО В одному колгоспі бригадирова жінка щовесни на вго-роді в себе садила кукурудзу. І дуже пильно її доглядала, - бувало і прорве, і про-полить, і землю підпушить, і попасинкує - і така родить щороку кукурудза, що коли, було, бригадир прийде додому після трудів праведних (ну, й роботи! ну, й роботи!) дуже втомленим, таким, що в нього не тільки ноги, а й язик заплітається, і жінка бралася або за рогача, або за качалку, - так бригадир ховався в кукурудзі. Увійде, було, він у кукурудзу, - і картуза на голові не видно, така була кукурудза висока, та лапата, та густа. Жінка було стоїть біля кукурудзи, качалкою розмахує та кричить тільки: - Ось потолочи тільки, іроде, мені пшінку, потолочи, я тебе, бабський празнику, потолочу! Отака щороку виростала на бригадировім присадибнім городі кукурудза. Небагато її й садили, - всього там кілька соток,.- а було й дітям частенько повнісінькі баняки молодих качанів варили (хай дітки поласують!), було й на мамалиґу, і на кукурудзяну крупу для каші, і на дерть... І корівчина взимку не голодувала, і двох кабанів, таких, "як світ", щороку відгодовували. І як визріє було восени кукурудза, пообламують качани, бригадир ніколи не забував нагадати жінці: - Ти ж мені дивись, не накидай насипом вогкої кукурудзи в кіш, розклади на ґанку, на блясі, хай підсохне, провітриться, а тоді вже в кіш. - Та що ти мене вчиш? Без тебе знаю! - А на насіння повідбирай найкращі качани, хвостів не обривай, пов'яжи в пучечки та повісь на жердині під стріхою, хай на вітрі підсушуються, а на зиму на горищі порозвішуємо... Насіння - це все! - Бабі своїй розкажи! - гнівалася бригадирова жінка. - Дивись, який хазяїн знайшовся! Професорі А хто щороку так робить, ти чи я? Взяв би та й зробив, а то тільки язиком плескати вмієш! - У мене й без твоєї кукурудзи ділов хапає! Мені он за всю бригаду відповідай, а ти хочеш, щоб я ще й удома сам усе робив? А ти навіщо? Бариня яка! Гиркалися вони гиркалися, це так, - а, проте, по хазяйству завжди було все справно і кукурудза на насіння зберігалася до весни качан у качан, зернина в зернину, без єдиної плямочки, суха, дзвінка, добірна... Ну, й сходила, як слід! Не було того, щоб посаджене зерно навесні не зійшло! II Бригада цієї весни посіяла квадратно-гніздовим способом 120 гектарів кукурудзи. Посіяли, чекають, як зійде. На схожість перевірити чи забули, чи не встигли, чи просто: - А чого там її перевіряти? Зійде й так! А воно так і не зійшло. То там витягнулося, то там... не кукурудзяне поле, а чорно-ряба корова: геть чисто чорні плями. І почалося: - Підсівай! Підсаджуй! - Я ж казав, що в торфогнойових горщечках для підсадки слід було посадити кукурудзу! - Казав, та не зав'язав! Бригадир руками розмахував: - Не простежили з осені, які качани на насіння залишили! - А хто повинен був простежити? - А хіба я? - А хіба я? - А чому саме я? - А чому саме я? Хіба мені найбільше треба? І пішло, і пішло, і пішло... Якби з тієї балаканини сходила кукурудза - ой, яка б вона була висока та качаниста! Заметушилися: - Паняй, позич насіння у "Зорі"! - Питав, у "Зорі" нема! - Паняй у "Перемогу"! - Їздив, уже нема! Доки шукали насіння, минув час, підсадили пізно... Ну, а наслідки? Що ж, чухали потилиці! До того чухали, що рівчаки "на потилицях попрочухували. І все один до одного: - Я ж казав! - Я так і знав! - А чому не ти, а я? - ..?! ІІІ Бачите, як воно виходить: як удома, так не забуваємо: - А чи в пучки пов'язала? - А чи на жердині розвішала? - А чи не вогкою в кіш поскладала? А як у бригаді, так: - Я ж казав! - Чому я? Хіба мені найбільше треба? Як вчасно не приготуємо сапеток для зберігання кукурудзи, одним словом, якщо кукурудзу не просушити і зберігати вологою, то вона втратить схожість, зіпсується... Заздалегідь треба про все це думати... І про сапетки для зберігання, і про сушарки, і про силосні траншеї, і про все... Щоб потім рівчаків на потилицях не вичухувати! ДУМАЛО Один голова колгоспу ходив собі та все думав, усе думав та ще думав. - Про віщо ж так ото, Олександре, думаєш? - допитувалася дружина. - Еге! Так я тобі й сказав! Не перебаранчайї Думаю, значить, треба думати! У мене укрупнений колгосп - є про що думати! І знову думав. Дружина почала з другого боку заходити: - Олександре! В тебе діти малі! - Ну то що, що малі! Не видумали ще такого, щоб діти одразу дорослими народжувалися! Тобі так хотілося б: сьогодні доньку народила, а взавтра вже й весільної: Викотили, викотили бочку, Виманили, виманили дочку. Так тобі б хотілося? Вигодувати та виховати спочатку треба, а тоді вже й про заміжжя думати... - Так я про це ж і кажу! Я ж про дітей і турбуюсь, а ти все думаєш! - гнівалася дружина. - Дірку в лобі продумаєш, а тоді що? Кубанкою затулятимеш? - Еть, одчепись ти від мене, а то... - гримав голова колгоспу. І знову думав. Колгоспники хвилювалися: - Як там Олександр Данилович? - дружину запитували. - Думає! - Та про віщо ж він так круто та довго думає? - Не каже! - Що ти будеш робити? Тут добрива треба на поле вивозити, а він усе думає, приступу до його нема! Таке буде, як і торік! Не вивезли добрива на буряки, ну й викопали тих буряків, як на десятичні дроби, ноль цілих трясцю десятих! Торік хоч не думав, а все обіцяв вивезти, все-таки якось легше було, а тепер думає... Хоч плач! Нарешті одна ланкова, дуже бойова комсомолка, наважилася. Рішуче ввійшла до кабінету: - Здорові були, Олександре Даниловичуі - Здрастуй! - Думаєте? - Думаю! - А добрива на буряки коли вивозити? - Отож я й думаю! - Що ж ви думаєте? - Думаю, як би воно так видумати, щоб ті добрива на полі опинилися! - Та що ж тут довго думати? Та занарядити підводи, машини, навантажити добрива та на поле, та дружно, та з піснями! От і все! - Е! Чого б дурна й плакала?! Так кожен може добрива на поле вивезти! Це - стара техніка! Треба тепер... за нове братися... От я й думаю, що б його таке ну хоч би з гранульованими добривами зробити, як би їх так чи яровизувати, чи гібридизувати, щоб у них лапки повиростали і вони в один день - диб! диб! диб! - і на буряковище. Кожна гранулька на ріллю прибігла б, в борозну лягла, ніженьки підібгала б, щоб не померзли, та й удобрювала б собі земельку. Оце - винахід! А ти мені і вантажити на підводи, на машини, вивозити... Фантазії у вас нема! - Та в нас, Олександре Даниловичу, не тільки фантазії нема, у нас і цукру нема! Не удобрили торік буряків, от і п'ємо чай з приймаком! - Тож-бо то і є! - ствердив Данилович* - А виростуть лапки в гранульованого добрива, і чай буде солодший! О! Ланкова довго дивилася на Олександра Даниловича, а потім і запитала: - Ну, а далі що? - А далі от що! То ми все мали справу з мікроелементами в добривах, а тепер учені винайшли мікроелементи, такі, як мідь, марганець, цинк, бор, кобальт і т. д., їх для удобрення землі треба значно менше. Отоді заживемо! Треба, приміром, міді додати як добрива, набрав у кишеню мідних копійок, розкидав по копійці на ланку, і гуляй собі! А буряк росте! Чи бору треба піддати: узяв у торбинку борної кислоти і розкидай по чайній ложечці на чверть гектара! Отоді солодко житимемо! Ланкова ще довше дивилася на Олександра Даниловича. Дивилася-дивилася та й каже: - А може ж, воно не так буде з мікроелементами, як ви оце кажете! Олександр Данилович розгнівався: - Що ти мені торочиш? Що ти в цій справі розумієш? Я вже додумався! Ти гадаєш, що я ото ходжу та так собі думаю, без наслідків! Овва! Почервоніла ланкова та й сказала з притиском: - Коли вже вам, Олександре Даниловичу, так до вподоби думати, знаєте, про що я вам раджу думати? - Ну? - Думайте про те, як з мінеральними добривами замість цукру чай пити! І самі це випробуйте на практиці. У нас така думка, що на склянку чаю треба центнер суперфосфату. Бо ми бачимо, що звашим думанням ми, як і торік, залишимося без цукру! Вискочила ланкова з кабінету й дверима грюкнула. Олександр Данилович довго дивився на двері і сказав: - Іч яка! Та й почав знову думати. СОРНЯК Коли в районному центрі розпитувалися, як ідуть справи в колгоспі "Промінь", районне керівництво кривилося і говорило: - Не дуже! Ми за його, за той колгосп "Промінь", ось-ось візьмемося! Урожаї, справді, в колгоспі "Промінь" були, як казав гострий на язик дід Книш, не дуже середні. - Он у "Зорі", - казав дід Книш, - там урожаї таки справді середні, по три кілограми на трудодень, а в нас по сімсот-вісімсот грам! Голова колгоспу хоч і говорить, що наш "Промінь" колгосп середній, а я так думаю, що не дуже! Може, й середній, так дуже вже ззаду. І тваринництво у "Промені", як на дідову Книшову термінологію, теж було не дуже середнє: До тисячі літрів на фуражну корову за рік не витягали. І з кормами завжди було завізно, і приміщення для скоту "ребрами світилися", та й порідність корів така була, що звалася безпорідністю. Щоправда, півтора року тому колгосп придбав у сусідньому радгоспі восьмимісячного бугайця-симентала Сарданапала, який виріс у чудесного могутнього красуня-бугая. Сарданапала було сопричислено до класу "еліта" і записано у відповідні племінні книги. Смирний і лагідно-веселий Сарданапал радував хазяйське око всіх колгоспників із "Променя", але він ще не встиг облагородити колгоспну череду і стояв у корівнику, як прекрасний принц серед зачуханих золушок. Справді світлим променем у "Промені" була доярка Харитина Тарасівна Тернова, чорноброва, волоока молодиця-удова, що жила з дванадцятилітньою донькою Галочкою, бо її чоловік загинув смертю хоробрих у Вітчизняній війні. Харитина Тарасівна надоювала від закріплених за нею корів найбільше в колгоспі молока, її корови виділялися серед інших і вгодованістю, і чистотою, та не могла вона сама піднести тваринництво до такого рівня, щоб не сором, як вона казала, було людям ув очі дивитися. Перепадало від Харитини Тарасівни за такий стан тваринництва і голові колгоспу, і завові молочно-товарної форми, і зоотехнікові, - та справа не дуже поступалася вперед. Завідував молочно-товарною фермою Кузьма Кири-лович Сорняк, така собі заваляща, хоч і з великим гонором, людина, що потрапила на такий пост тільки через те, що доводилася голові правління племінником у других. Кузьма Кирилович Сорняк по-первах вирішив був позалицятися до Харитини Тарасівни, хоч мав жінку й троє дітей, але, скоштувавши разів зо три дійницею по попереку, активне залицяння облишив. Кузьма Кирилович полюбляв говорити по-вченому: і про період лактації, і про сухостійний період, і про кормові одиниці, і про те, що молоко в корови на язиці. Харитина Тарасівна їдко на це відповідала, що, мовляв, наші корови здебільша перебувають не в періоді лактації, а в періоді сухостійному і що корови, замість кормів, їдять самі кормові одиниці-цурупалки і що таки правда, молоко в корови на язиці, але дуже кепсько, що у "Промені" молоко на язиці не в корови, а в зава молочно-товарної ферми. Та й у правління теж! У колгоспі "Промінь" кожного дивувало те, що, незважаючи на благенькі корівники, в них, проте, були для корів автопоїлки, підвісна дорога для кормів і механізована вивозка з-під корів гною. Кузьма Кирилович Сорняк вихвалявся: - От я! Якби не я! У мене автопоїлки, у мене механізація! У мене! Колгоспники посміхалися, а в Харитини Тарасівни очі палахкотіли гнівом. Бригадир тракторної бригади, що обслуговувала "Промінь", мовчазний, з задумливими сірими очима Карпо Іванович Малюта частенько навідувався до корівника, оглядав автопоїлки й механізацію і щоразу запитував Харитину Тарасівну, вдивляючись в її очі сумовитим зачарованим поглядом: - Ну, як, Харитино Тарасівно? Крутиться? Харитина Тарасівна червоніла, очі в неї ласкавішали, і голос їй ніжнішав, коли вона відповідала Карпові Івановичу: - Крутиться, Карпе Івановичу! Велике вам спасибі! Тягали б ми і досі воду відрами, солому та сіно вилами, а гній тачками, якби не ви! Карпо Іванович посміхався, ще раз дивився Харитині Тарасівні в очі і йшов до своїх трактористів... Ішов і думав: "Якби не ви, Карпе Івановичу", сказала Харитина Тарасівна. Він ніби аж зупинився при цій згадці, і сам собі говорив у думці: "А якби не ви, Харитино Тарасівно!.." На серці в його теплішало, і йому, такому мовчазному, спокійному, дуже хотілося співати... II Харитина Тарасівна не давала молочно-товарній фермі остаточно розвалитися, а навпаки, ЇЇ енергія не тільки рятувала ферму, ба навіть справи з тваринництвом ішли, хоча і дуже поволі, на краще. Кузьма Сорняк нічого не робив, тільки вихвалявся: - Якби не я! Робити Сорнякові не хотілося. Почав він частенько до чарки прикладатися. І раніше він од чарки не відмовлявся, але останнім часом темпи дуже збільшив, пив уже по відомому гра-4>іку - "від понеділка до понеділка" - і перебував весь час у стані щонайменше вище-середнього підпитку. - Наш Кузьма батькович і сьогодні у періоді ковта-ції перебувають, - глузливо говорила дояркам Харитина Тарасівна. - Треба буде сказати жінці, хай би спробувала його запустити на сухостійний період. А то доп'ється... Доярки сумно хитали головами, а наймолодша, рего-тушка Одарочка, захлинаючись, розповіла, як позавчора Кузьма Кирилович зайшов у закусочну і причепився до офіціантки: - Де ваша механізація?! Що ти мені горілку в склянці подаєш? Де ваші автопоїлки для горілки?! Де ваша підвісна дорога для закусі? Доки ми питимемо й закусю-ватимемо вручну! Викликали дружину, вона йому давала механізацію по дорозі, а вдома "автопоїлкою" набила губи так, що скидалися вони на сині вареники. Але й після цього на сухостійний період Кузьма Сорняк не став, - пив і далі. І таки допився. Якось його, п'яного, як чіп, лиха година занесла на ожеред соломи, звідки солому подавали підвісною доро-.гою до корівника. Дорога якраз працювала. Не встигли робітники озирнутись, як його чортяка внесла в кошик, куди накладали солому. "Поїхав" Кузьма Кирилович у кошику до корівника. "Приїхав", зателесувався в кошику і випав у ясла до Сарданапала. Сарданапал, тихий, спокійний бугай, перелякався, він одпрянув од ясел, аж цеп затріщав, та грізно-перелякано: - Ве-е-е! Векнув. Сорняк підвівся з ясел: - Сарда-а-анапале! Це ж я, Кузьма Кириловичі Не впізнав? - І поліз до Сарданапала цілуватися. Чи Сарданапал його справді не впізнав, чи роздратував бугая горілчаний дух, тільки бугай - ввв-е-е-е! - ще раз люто векнув і стукнув Кузьму Кириловича лобом. Кузьма вгруз у ясла. А Сарданапал придавив його лобом до ясел і не пускає. Упіймав, мовляв! Чують доярки, що Сарданапал чогось люто реве, а хтось в його деннику кричить не рятуйте, а тільки: - Рят! Рят! Рят! Прибігли, заспокоїли Сарданапала, витягли Кузьму Кириловича з ясел, поклали на вагонетку з гноєм і вивезли з корівника. Коли Кузьму Кириловича відправили додому, рего-тушка Одарочка проголосила: - Наш зав у періоді ковтації в'їхав у корівник на підвісній дорозі, а виїхав на механізованій вагонетці!. Хай живе механізація! III Серйозної травми в Кузьми Кириловича не було: його Сарданапал тільки трохи помняв, більше було переляку. Довелося Кузьмі Кириловичу запуститися на сухостійний період. - Чи ж надовго? - посміхалася Харитина Тарасівна. Та не повернувся вже Кузьма Кирилович Сорняк на пост зава молочно-товарної ферми. Дізналися в районі про пригоди племінника у других голови колгоспу "Промінь" і наказали зняти його з поста. На зава ферми призначили Харитину Тарасівну Тернову. Одарочка реготалася: - Якби не підвісна дорога та не Сарданапал, і досі б командував нами родич голови правління колгоспу! Хай живе механізація! Хай живе Сарданапал! ЗАГИБЕЛЬ КАР'ЄРИ От уже я вам не скажу, де саме трапилася ця страшна подія: чи на Кіровоградщині, чи на Вінниччині... Дехто доводить, що це було на Київщині, дехто - що на Черкащині, у один газетний кореспондент упевнено заявив: - Та що ви говорите? Я добре знаю, що це було на Херсонщині, я ще сам хотів писати про це... Та це не так уже й важливо, де саме це трапилось, - погано те, що така незвичайна подія могла трапитися. Яка пригода? Довгоносик поїв чотири чи п'ять кар'єр. Не КАР'ЄРІВ (кар'єр) відкритих розробок корисних копалин, а КАР'ЄР (кар'єра) - успішного поступу вперед у галузі, в даному разі, службової діяльності. І так лиха личина ті кар'єри понищила, що навіть ріжок та ніжок від них не залишилось, а зосталися від двох тільки чепчики, від одної - голубий бант, від якоїсь - пудрениця та губна помада... Одне слово, пожер довгоносик ті кар'єри до цурки! Кар'єра - це робота людини, її громадське сумління. Ця робота, це сумління перевіряється зараз, - коли мова йде про людей сільськогосподарської, агрономічної праці, - участю в боротьбі за урожай. Кар'єри, про які ми розповідаємо, такого іспиту не витримали. Посіявши цукрові буряки й кукурудзу, шефи тих кар'єр полягали трохи перепочити, а кар'єри свої погуляти відпустили: - Підіть, кажуть, пройдіться трохи, провітріться, на ставку покупайтесь!.. От лежать собі кар'єри пїд вербою над ставком, у самих купальних костюмах... Уже вони покупалися, поплавали, водичкою похлюпалися, лежать, на сонці вигріваються, сохнуть... А довгоносик, знищивши в одному колгоспі буряки, перелазив до другого колгоспу та й побачив біля ставка кар'єри... За дорогу зголодніли, взагалі ненажерливий, лютим тигром накинувся він на кар'єри... Та кар'єра, що лежала перша від шляху, тільки й скрикнула: - Мамочко! Мамунечко! - впала непритомна. Летять з неї резинки, ґудзики, банти, теліпаються бретельки, - і тільки шелест іде. Одну кар'єру доїдають, а іншу за руки та за ноги держать. Тільки одна й вирвалася, залишивши у щелепах у довгоносика модельні босоніжки. Ця кар'єра вміла плавати, кинулася в ставок, пірнула і стилем батерфляй махонула на той бік... - Оточити ставок! - скомандував найстарший із довгоносиків. - Вилізе з води, ніде не дінеться... Ми не будемо описувати тяжких страждань останньої кар'єри в ставку: вона і мерзла - ніжна шкіра її скидалася не на гусячу, а на гусакову, - вона захлиналася, посиніла і цокотіла зубами, як цокотить друкарка-стенографістка під час розшифровки й передруку промови відомого ентомолога на конференції по боротьбі з шкідниками сільськогосподарських рослин. За час перебування у воді вона пригадала все життя і своє, і своїх подруг. Вона згадала, як народилася. Ніжна-ніжна, як пролісок, з якимись ще не зовсім ясними мріями, бажаннями... Потім почала рости, рельєфнішати, набирати певних форм. Прояснилися в неї вже й шляхи зростання. Зародившись у молодого колгоспного агронома, вона останнім часом перебувала вже в особі головного агронома відомої МТС... Ввижалася постать начальника обласного сільськогосподарського управління... А далі, далі... Моторошно було думати... Кабінет міністерства... Аж скрикнула: "Ох, не ррраздражайте грудь мою больную..." Моторошно, але як солодко-приємно мріяти! Вона обурювалася з того, що її шеф махнув рукою на боротьбу з довгоносиком, пустив справу на самоплив... І от наслідки! Загинули буряки, загинули її подруги, чия доля така подібна до її власної... І от тепер вона теж мусить загинути... Порятунку нема, довгоносик стіною оточив ставок, чекаючи, коли вона вийде з води. - Так не буде ж по-твоєму, довгоносе! - скрикнула кар'єра. Пірнула і не виринула... Втопилася... Витягли тіло кар'єрине із ставка тільки через три дні. Поховали утоплену кар'єру разом з останками її вірних подруг: з двома чепчиками, голубим бантом, пудреницею та губною помадою. Похорон був дуже скромний. Музики не було. Тільки пригравав на гребінці завхуд місцевого клубу, бо голова колгоспу ще перед весняною посівною заявив: - Як почую під час весняної сізби баян, я з тебе самого гармонію зроблю. Ще й клапани поставлю! Так і знай! Одну-однісіньку промову виголосила кар'єра головного агронома з сусідньої МТС. Та це була не промова, а похоронне голосіння: - Ой, по дружечки любенькі! Та ви ж мої дорогенькі! Та ви ж мої дорогенькі, та ви ж мої ще й миленькі! Та на кого ж ви мене, сирітку, зоставляєте?! Та на кого ж ви мене та ще й покидаєте?! Та чого ж я вам та не присовіту-вала, як сама робила... Та ховалися б ви, як і я, від того довгоносика по ловчих ямках та по напрямних канавах. Та перескакували б ви так, як я, з ручного обприскувача та на кінний, а з кінного та на тракторний! Та все б, подружечки мої, з гексахлора-а-а-ном! Та оточили б ви себе школярами й школярками з пляшками та з банками...Та збирали б того довгоносика по карбованцю за кілограм! А потім по курниках виїзних би переховувалися... І були б ви тепер живенькі та ще й здоровенькі! Прощавайте, мої рідненькі, прощавайте мої дорогенькі! Земля вам пу... Не змогла бідолашна вимовити всього слова "пухом", - розридалася. Так і пішли загиблі кар'єри в могилу з чудернацьким побажанням: - Земля вам пу...! Нічого не зробиш: пу так і пу, - так і буде! Позалишалися їхні шефи сиротами. Є, проте, надія, що скоро їм дадуть по строгачу, все-таки в парі якось веселіше. Закінчуючи це печальне оповідання, автор його не може з глибоким сумом не промовити: Нема сумнішого нічого в світі, Як довгоносик поїсть цукрові бурякиї Хоч немає рими, та зате є правда! ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО Готувалися в одному колгоспі садити кукурудзу. Взимку правління колгоспу, разом із партійною організацією та з колгоспним активом ретельно вивчили в проробили постанови партії і уряду про кукурудзу. Відбулися загальні збори колгоспників, де детально обговорили справи про збільшення земельної площі під кукурудзу й ухвалили, замість колишніх, що сіяли, 70 га кукурудзи, посадити цього року 600 гектарів. Голова колгоспу з бригадирами відвідали Макара Остаповича Озерного, прокунсультувалися в нього, як вирощувати кукурудзу. В колгоспі організовано було семінари по кукурудзі, куди запросили знатну кукурудзоводку Євгенію Доли-нюк, яка поділилася з колгоспниками своїм досвідом викохувати кукурудзу. Одне слово, в колгоспі підготувалися до посіву кукурудзи якнайсерйозніше і якнайкраще. Доярки, підкидаючи в кормушки січку, заспокоювали своїх коровок: - Не журись, - говорили, - Трояндо! Наступної .зими веселіше позиратимеш! Знаєш, як пахне силос із кукурудзи? Як вино "Перлина степу"! Силосовані качани молочно-воскової зрілості? Не куштувала? Маринований виноград їла? Ще смачніше! Та не дивись на мене так печально! їж поки що січку! Не довго вже тобі страждати! 600 гектарів кукурудзи! Розумієш?! Як жалько, що ти, Трояндо, не розумієш! Покуштуєш, зрозумієш! Ремиґай! Дід-бугаєзнавець ремствував: - Його, диявола, і на житній соломі не вдержиші.. А що з ним буде, як йому молочно-воскової кукурудзи даси?! Рішить він мене, хамлет, істинне слово, рішить! Не бугай, - а гаспид! Тигра! Прриймись! Свинарка Катя прибігла до правління колгоспу з радісним криком: - Волга опоросилась! Аж сімнадцятеро! 11 свинок, 6 кабанчиків! Це вона почула, що в нас 600 га кукурудзи!.. На кукурудзяну дерть - піддала! Урра! Настрій у колгоспників повеселішав. Птахарка баба Вустя, глядячи курей, котора з яйцем, раптом заспівала: Сватай мене, серденьку, вийду я... Дід-бугаєзнавець підслухав і єхидно запитав: - А на який цвинтар сватів засилати? Дивись - заспівала?! Не буде баба дівкою, - не рипи деркачем! Деркач не соловейко! Баба зніяковіла, впустила курку, вхопила півня і, скрикнувши: "Дивись, і цей з яйцем!" - сплюнула й перехрестилась. II Садили кукурудзу квадратно-гніздовим способом. По зябі. Вчасно вологу закрили, провели як слід культивацію, старанно на квадрати розмаркірували. Квадрати вийшли все "'дно, як у підручнику з геометрії". Садили кукурудзосаджалками. Посадили. Легенько зітхнули. На другий день дощ. Майський, обкладний, тихий. Під такий дощ у маю спиться навіть головам колгоспів, навіть агрономам. А секретарі райкомів починають усміхатися до своїх дружин, помічають, що їхні дружини ще нічого собі. Один секретар райкому під такий майський дощ подивився на дружину та й каже: - Дивись! Та ти в мене вроді блондинка! - Отакої! Я в тебе дванадцять літ блондинка! - Хіба? А торік я ж сам помічав, як кукурудза в районі погоріла, - ти вроді була чорна, брюнетка! - Та то тобі здалося! - Могло бути! А дітки як наші вчаться? Чи здорові вони в нас? Скільки це Андрійкові? Ага... пригадав! Він тоді народився, як мене за буряки пісочили! Того літа зовсім дощів не було... ...Велике діло дощ у маю... Кукурудза посходила. ІІІ Тепер, як ви знаєте, папери не в пошані. Паперовий бюрократизм виживаємо. Тепер телефони. А телефонний бюрократизм це ж не паперовий, а це телефонний. Це - не вмер, а це - задавило. Ну, от, значить, так. Із області - в район: - Як із кукурудзою? Негайно під вашу особисту відповідальність, терміново, молнією, виконання в ноль-ноль - скільки посадили, як зійшла, який процент не зійшло. Із района в МТС. - Як із кукурудзою? Негайно і т. д.. Із МТС голові колгоспу: - Як із кукурудзою? і т. д..„ Голова колгоспу до бригадира: - Як із кукурудзою? і т. д. Бригадир до Петька: - Петько! Катай до тітки Параски на поле, спитай, як там воно, скільки процентів не зійшло? Та одним духом. - Дайте коня, дядю! Я - верхи! - Коня йому? А верхи на дубця, та галопом мені! Канахвета куплю! - Е, купите! Той раз, як аж за могилу бігав, казали, що канахветів дасте, а дали? - За всі рази цей раз одержиш! Катай! Пішло знизу. Петько бригадирові: - Тітка Параска казали, що зійшла! - Скільки процентів зійшло, казала? - Казали! - Як казала? - Тітка Параска нагримали: "А трясця його знає, скільки там тих процентів? Усе зійшло! Повилазило тобі: усе, бач он.зеленіє!" Бригадир голові колгоспу: - Усе зійшло! Сто процентів! Голова до МТС: - Схожість сто процентів! МТС до району: - Схожість сто процентів! Район до області: - Схожість сто процентів! Доложіть Петрові Петровичу, що цього року район не підкачає! Область у центр, і т. д.... За кілька часу телефон зверху вниз: - Прорвали? Знизу вверх: - Прорвали! Залишили по дві рослини в гнізді! Зверху вниз: - Розпушили? Вздовж і впоперек?' Знизу вверх: - Розпушили! І вздовж і впоперек! Щоправда, тітка Параска гримнула Петькові: "Скажи, що не тільки вздовж і впоперек, а ще й навскоси розпушили! І доки ти мене, харцизе, мучитимеш? - Та хіба я? Це - дядько-бригадир требуютьі - Але цього в телефонограму не вставили. IV Восени, коли зібрали кукурудзу, вийшло... по вісім центнерів з гектара... Тоді зверху вниз грім: - Що? Як? Яким чином?! Чому? До Параски: - Та ти ж казала, що сто процентів?! - А я знаю, скільки тих процентів?! Зеленіло! - Та по ямках же ж видно, що мінімум тридцять процентів порожні. Не сходила в них кукурудза! - А я знаю?! Зеленіло ніби добре! Восени доярка говорила корові Троянді: - І цю зиму. Трояндочко, щодо кукурудзи тугуватої Ну, може, на той рік! Не сумуй, голубочко! Мені теж не легше... Свинарка Катя схлипувала в кулак: - Продали, Волго, твоїх поросяток! Що поробиш - кормів обмаль! І тільки дід-бугаєзнавець не дуже сумував: - Прриймись, дияволе! - гримав він на бугая. - Поживу ще я біля тебе! Не задавиш, бо й цю зиму на житній січці... А один секретар райкому говорив дружині: - Чорна ти якась! Ти ж блондинка ніби в мене?! Сашко уже й восени в школу пішов. - Хіба? - здивувався секретар. ОХОРОНЯЙМО ПРИРОДУ Дедалі більшає й дужчає голос народу нашого радянського за охорону нашої природи від знищення, від розору, від плюндрування, від забруднювання... Грізний і владний голос народу радянського і просить, і вимагає, і попереджає: - Не нищіть дерева! Не обламуйте вітів на деревах! - Не винищуйте недозволенними способами птахів і звірів! - Не браконьєрствуйте! - Не винищуйте риби! Не глушіть рибу! - Не забруднюйте річок сточними водами з фабрик та заводів! - Не засмічуйте садів і парків! - Не витоптуйте, не витолочуйте трави! - Охороняйте природу! І от, невважаючи на просьби, на попередження, на законні вчинки й заборони, трапляються і, на жаль, частенько трапляються людці, до яких всі такі вимоги й прохання, мов горохом об стінку! І до чого тільки не додумуються такі люди. Деякі керівники-хіміки, наприклад, доводять, що вода в річці чи в ставку псується від листя, що падає в неї з прибережних дерев, що така вода шкідливо впливає на " паровозні чи інші якісь котли. І що роблять? Вирубують "вікові гіганти", дерева, що ростуть на берегах річок, ставків. І ніхто не вхопить їх за руки, не крикне: - Що ви робите? Чи ви подумали про те, що, винищивши дерево, ви губите річку, вона висохне і зовсім не даватиме води і для паровиків, і взагалі для людей! Невже не можна винайти інший спосіб знешкодити ту кринську воду? Та локомотиви ось-ось атомною енергією рухатимуться, а такі от "специ" ладні всі дерева й квіти винищити, щоб їм зайвий раз не довелося почистити казана в паровику! А скільки зіпсовано річок сточними брудними заводськими та фабричними водами! Лунають заклики про те, що треба закликати до порядку всіх, хто завдає лиха нашій прекрасній природії Давно пора! II Є ще інша категорія людей. Назвати їх ворогами природи не можна, але вони якось по-своєму розцінюють, ну, хоча б, приміром, красу в природі... Ми не зачіпатимемо хворих людей, що говорять про себе: - Я - нервиной! Або: - Я - нервиная! Така людина може жбурнути в солов'я калошею: - Розтьохкався мені тут! Тьохкає, ніби тебе за ішіас смикає! Таких людей можна зрозумітиі Що з ними поробиш: вони нервинії... А от як зрозуміти цілком здорову людину, що, дивлячись на розквітлий кущ бузку, уквітчаний розкішними махровими пахучо-п'янючими квітами-гронами, скривившись, мимрить: - Понасаджували! Хіба не можна замість бузку терном засадити: і на пироги було б, і на тернівку! У Харкові, біля пам'ятника Т. Г. Шевченка є чудесний розаріум. - Які ж там троянди викохали харків'яни! Така краса, такий аромат, що дивишся, нюхаєш і думаєш, що в Харкові не Лопань, а мінімум - Десна тече. Той розаріум свідчить про те, що харків'яни красу " люблять, і що взагалі без троянд Харків би здавався старішим літ на кільканадцять. А от і серед харків'ян є монстри. Гуляючи в розаріумі, почули ми: - Квіти! І такий клапоть землі! От якби картопля! Т що ви гадаєте: земля не розверзлася й не поглинула отакого картоплемрійника! Ми вирішили, що то ізрік не харків'янин. То якийся приїжджий із тих, що, одружившись, на другий день узяв ножиці й порізав усі ленти в' своєї дружини на січку. Є ще, на жаль, і такі. III Бувають і такі монстри. Державний млин. На тому млині плодиться й живе чимало голубів. Жили симпатичні птахи, живилися розсипаним зерном, а то, дивись, якийся любитель од щедрот своїх кине ім жменю-другу одвійок, і живуть собі пташки, літають, воркують, очі радують. І принесло на той млин нового головбуха. Що принесло? Таких людей приносять не відділи кадрів, а здебільша нечиста сила. , Головбух перестріляв з рушниці голубів, та ще хитро перестріляв, захищаючи, мовляв, од пТулік та від рябців. Ви гадаєте, що головбух узагалі проти птахів? Нічого подібного! Замість голубів, він курей завів на держмлині. Побудував курника і підгодовує власних курей державним зерном! Що йому до того, що голуб - емблема миру, що голубів наш народ любить, як символ чистоти, вірності, краси? Таким людям, як той казав, хоч пір'я та вовна, аби кишка повна. Голуби, як ми знаємо, окраса багатьох великих радянських і європейських городів і взагалі населених пунктів. Київ колись теж мав чимало цих чудесних пташок. Війна знищила голубів, але тепер кияни дбають про те, щоб якнайбільше їх розплодити в своєму місті. Та не тільки кияни! А от декому голуби не до вподоби! Їм рідніші кури, але не звичайні кури, а ті кури, що вигодовуються державним зерном. На державному млині е, розуміється, комсомольці, е, очевидно, й стінна газета. От узяли б і намалювали демонстрацію робітників за мир. Усі йдуть з голубами в руках, а головбух їхній - з куркою! Та ще й з смаженою! Хай би помилувавсяі Ми - за голубів! Ми - і за курей! Ми - за охорону і за розквіт чудесної нашої природи! ПОМИРИЛИСЯ В одному районному центрі був ремонтно-механічний завод. Завод не можна сказати, щоб дуже великий і зовсім не всесоюзного і навіть не республіканського значення, проте він вважався хорошим підприємством, плани виконував. Шефствував завод над колгоспом "Вільний труд". Правда, за шефську роботу завод узявся, можна сказати, не дуже жваво: саме взявся, а не вхопився. В райкомі, показуючи центральні і обласні газети, - говорили директорові: - Читали? От що можуть шефи зробити! Тут тобі і теплиці, і парникові рами! Та й цеглою допомагають і залізом... Труби у вас на заводі валяються, а ви б із тих труб водопровід на фермах зробили! - Що ви наш завод до столичних" рівняєте? - відбивався директор. - Хіба ж ми зможемо теплицю? Куди нам? Та й план у нас! Та й з робсилою сутужно! Ні, ні, - не потягнемо ми шефства... Ні... - Так ви що - проти шефства? - Та ні, ми - за! Ми - розуміємо... - Так от, коли розумієте, то й беріться за "Вільний труд": колгосп відсталий, ніяк ми його на ноги не поставимо! - Та що ви "Вільний труд"?! Ще якби "Зоря"... - "Зоря" й без вас "Зоря"... Вона й сама добре світить... Одно слово, завод узявся за шефство над "Вільним трудом", хоч гострий на язик завковальським цехом, коли його запитали, куди він зібрався, відповів: - У "Повільний труд" поїду... Головний бухгалтер заводу заспокоював директора з приводу шефства: - А ви не турбуйтеся! Вони самі від нашого шефства відмовляться! - Як? - здивувався директор. - Та як-небудь! - посміхнувся головбух. - Ніде ж не сказано, що шеф має безплатно давати матеріал чи щось робити для підшефного колгоспу... От ми й виставимо такі ціни, яких жоден шеф не виставляв. - Дивіться... II Колгосп "Вільний труд" і всіма своїми ділами, і всіма своїми думками таки справді більше скидався на "Повільний труд". Описувати його ми не будемо. На жаль, в багатьох районах є такі "Повільні труди", в кожному з них головує голова, кожного такого голову мало не щотижня викликають до району: - Доки ти весь район назад тягтимеш? - А хіба тільки я сам? - Так ти ж ну найзадніший! Зрозумій, нарешті! - А хіба я не розумію? - Так мало ж розуміти! Мало! Ти збери актив, а потім загальні збори! Розтлумач, зачепи за живе, за душу, за струну! Та здвинь, та зруш! Пора ж уже взятися! - Та я хіба що? Хіба я проти того, щоб узятисяі Я - за! - сонно дивився на секретаря голова. - Візьмешся? - Візьмусь! - Ну, паняй додому! Та дивись мені, це востаннє тебе попереджаю! їй-же богу, з місця цього мені не встати, не подивимось, що це ти! Ні твоя Людмила, ні моя Віра не допоможуть! Аж загурчиш! Доки я в Сірка за тебе очі позичатиму?! Кажи - доки?! Такий голова, вийшовши з райкому, йде до чайної, де на запитання буфетниці не говорить, а показує. - Пойнятно! А закусить? - питає буфетниця. - Пиво є? Випивши й закусивши, голова кидає: - Ну, бувай! Дід Петро, їздовий мій, підходив? - Бувайте здорові! Підходив! ...Дід Петро, виїхавши з району на поле, повертаєть-ся до голови: - Знов, мабуть: за живе, за душу, за струну? Голова мовчить. Дід Петро цьвохкає батіжком: - Трудні діла! Голова мовчить. Дідові нудно, йому говорити хочеться, а голова мовчить... Дід Петро починає співати: А йон ни-ги-щасной І-ги-щить бурі, Як будто в бурі єсть покой... - Та не гуди ти! Тут і без тебе... - сонно кидає голова. - А я б на вашім місці, - храбрився дід, - узяв би та й зробив! - Що б ти зробив? - цікавиться голова. - Що в нас у селі струни нема?! Гітара ж у Петьки Гички була! Ну, гітару він забрав, а струна ж якась, може, й завалялася?! Знайти струну, коли вже так у районі хочуть, та й зачепити там чи за душу, чи за живе, - радить дід. - Кого?! Бугая?! - сердиться голова. - За віщо ж бугая! Бугай не винен! - цьвохкає батіжком дід. - Трудні діла... Шефствує, значить, завод над колгоспом "Вільний труд", а шефство те якесь повільне, та й ставлення до шефства з боку керівників колгоспу таке саме. Почали будувати і водопровід, і підвісну дорогу на фермі, але все жужмом лежало серед двору, бо засперечалися, кому те все приганяти, на місце ставити... Завод наполягав, що він свій шефський обов'язок виконав, усе поробив, а ставити, монтувати і т. ін., то, мовляв, справа МТС. Тимчасом рахунки за зроблене завод колгоспові надіслав. В колгоспі як глянули - ґвалт! - Та за такі гроші, - кричав колгоспний коваль Михайло Рибка, - я б оцю всю причандалію своїми руками викував. - А де б ти матеріалу взяв? - За такі гроші?! Та за такі гроші я б і труби і всі оті коліщата-моліщата познаходив! Та хіба ж отакі іржаві та невірні? Та вони б у мене аж сміялися та вилискували б. Ні, справжні шефи так не роблять... Кинулися до шефів: - Нічого не можемо зробити, - говорить головбух. - Такі розцінки. - І почав показувати їм всілякі папки з перепапками. - Та де ж ми гроші такі візьмемо? - бідкаються Підшефні. - А наше яке діло? - посміхається головбух. - Та ще не забувайте, що завтра ми вам два кормозапарники привеземо! - Та ми з вами зроду-звіку не розрахуємося! - мало не плачуть підшефні. - А ми з вас продуктами! - підказує головбух. Приїхавши додому, підшефні довго радилися, а потім і вирішили: - Нічого! Ми з ними на картоплі порахуємося! IV Урожай у колгоспі "Вільний труд" виріс повільненький. Правда, з картоплею поталанило. Картопля вродила підходященька. А треба вам знати, що картоплею була засаджена чимала площа. Ще коли садовили картоплю, зітхали: - А як уродить? Хто ж її тоді копатиме? Як настав час копати картоплю, вдалися до шефів: - Допоможіть! Знаємо ми, що не тільки шефи, про яких оце мова мовиться, а і взагалі чималенько і заводського, і міського люду під час збирання врожаю виїздить у колгоспи допомагати впоратися з урожаєм. Працюють дружно, спільно. Взаємодопомога - це наше, радянське. Це - наш радянський побут. Стосунки підшефного колгоспу "Вільний труд" із своїми шефами не були, як ми бачимо, нормальними. Приїхав завод у колгосп копати картоплю. Голова показав їм "робоче місце": - Копайте! Роботи вистачить! Боже поможи! - А де ж ваші колгоспники? - запитують шефи. - Ще трохи молотити залишилося! Ось-ось вийдуть! - відповів голова та й поїхав додому. - Копають? - запитують у голови деякі колгоспники. - Копають! - Ну, хай копають! А ми - на базарі Отак і пішло: шефи картоплю копають, а підшефні базарюють та підсміюються... Зовсім розбився глечик між шефами і підшефними... V Надходив Новий рік. Ремонтно-механічний завод ви' конав річний план і готувався відзначити успіх. І от напередодні Нового року під'їздять до заводу троє парокінних саней. - Що таке? Звідки? - дивуються заводські. - З колгоспу "Вільний труд". - Що сталося? - аж ніби перелякалися шефи. Просимо дорогих шефів до нас на зустріч Нового року! ??? - І не відмовляйтеся, і руками не махайте, бо без вас ми додому не поїдемо! Дуже просимої Всім колгоспом! Поїхали шефи. їдуть і побоюються, чи не "підкіп" який. Чого це так підшефні подобрішали? Приїхали. Ні, все гаразд! Усі радо зустрічають, вітають, запрошують один поперед одного. Керівництво колгоспу влаштувало зустріч Нового року з шефами в приміщенні правління. Було й тостів, було й до тостів. Шефи дивувалися: звідки стільки можна було набрати того, без чого тости не тости? Та якого! Аж горить! І на запах ніби резеда! Допитувалися: - Де? Звідки? Ну, скажіть! Підвівся голова і, низенько уклонившись шефам, ледве промовив: - Спасибі вам, за вашу допомогу! Як би не ви, ніколи б у нас не було такої бучної зустрічі Нового рокуі - Чому нам? - дивувався головбух. - Пр-р-о-дим... дим... дим... - почав голова. - Який дим? - Та не дим... а... дем... онстрація... Діда Петра сюдиі - А, продемонструвати?! Єсть! Дід Петро, хитаючись, запросив шефів до ферми... Відчинив двері у присінок, де запарювали січку... Перед очима шефів блищав надраєний кормозапарник, в якому щось потихеньку гуло, булькало, а із скляної трубки (із скляної!) капало в підставлену сулію... - Горить! - похитнувся дід Петро. - Та то нічого, що горить, у багатьох горить! Масштаби які! Масштаби! А коли розходилися по хатах, знову побачили діда Петра: він, схилившись на ворота, виводив: А йон ни-гн-щасной Іти-щить бурі, Як будто в бурі є-ге-сть по-го-го-койї Післяслово. - Чи було таке справді, питаєте? - Не було! Це я вигадав! - А навіщо? - Щоб такого не було. ДЗВОНАРІ - Дррр!.. (пауза). Дррррі (пауза)... Дрррр! Це дзвонить телефон. - О, господи! Знову! - це або говорить сама до себе, або думає заклопотана людина і бере телефонну трубку. - Ну?! Потім заклопотана людина стріпує головою і поспішає сказати у ту саму трубку: - Пробачте, не "ну?!", а я вас слухаюі Хтось про щось говорить телефоном заклопотаній людині. Заклопотана людина слухає. Послухавши, сердито кидає: - Ну?! Заклопотана людина ще кілька часу слухає, потім нервово кладе трубку на телефон. - Показилися! - бурмоче заклопотана людина. ...Дррр! - Ну?! - взявши трубку, запитує знову та сама людина. - Пробачте, я вас слухаю! ... - Ні, не перебили! Я сам перебив! ...Дррр!.. Дрррр! Дррр! II Відповідальна людина, що працює в одній керівній установі, приходить щодня на роботу, як їй і належиться, о дев'ятій годині вранці. Людина ця виконує відповідальну роботу, розробляє й вирішує справи, над якими слід і подумати, слід про ці справи прочитати чимало матеріалів, продивитися книжки, прикинути, порівняти, зважити, а потім уже вирішити. Це людина розумової праці... Ну, от, значить, рівно о дев'ятій годині ранку людина сіла за стіл... Раптом: - Дрррр! - телефон. Відповівши на перший дзвоник, людина розгортає справи, читає... - ДРРРР! - Я вас слухаю! Після п'ятнадцятого "дррр!" людина, беручи телефонну трубку, вже говорить не "я вас слухаю", а "ну?!", потім, схаменувшись, поправляється: "Пробачте, не "ну?!", а я вас слухаю!" Після сімдесят п'ятого "дррр!" людина довго-довго дивиться на телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить "ага!", бере телефонну трубку і каже: - Ви мене слухаєтеї Після сто одинадцятого "дррр" відповідальна людина хватає в руки не трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується: - Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха прикладати! Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить: - Галло! Та галло ж твоїй матері! І падає в крісло. Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, на дворі весна, на зелено-кучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи, горобці. Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке, які то такі веселі пташки стрибають... Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона могла забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить: - Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стрибали, не цвірінькали! ІІІ А які такі справи, які питання розв'язувала відповідальна людина, не випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день? Перші дзвоники, з дев'ятої, приблизно, до десятої години ранку сильно дуже інтересувалися, як себе почуває відповідальна людина, як їй спалося, що їй снилося і т. ін. Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими "на-водящими" фразами довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між іншим, що для них прийти на роботу за п'ятнадцять-двадцять хвилин до початку робочого дня, це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не радість, а просто-таки дисциплінарний восторг! - Я й дітей так виховую! - запевняв відповідальну людину один із ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано запитував: - А ваші дітки як? Подейкують, що шкарлятина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий садочок ані-ні! Діти - вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки батьками! Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивертав розмову: - На все! Подзвонюйте! ...Частенько просять розв'язати такі складні й принципові питання: - У нас поруч дикторської кімнати живе родина з дітьми. Діти шумлять, заважають дикторам. Чи можна ту родину переселити до іншої кімнати? - А вільна кімната є? - Є! Звільнилася оце! - Так навіщо ж ви запитуєте? - Та знаєте, воно, як то кажуть... Хе-хе-хе! На рибалці не були? - А я рибалкою не захоплююсь! - І я не захоплююсь! А дехто вудить! Хе-хе-хе! На все! ... Турбує вас кандидат філологічних наук Іван Іванович Крапказкомою! - Уже захистили? Вітаюі - Захистив, захистив! Тяжкувате було! Підняв же тему! Бєлінський за таку не брався! - А цікаво, яку саме тему ви підняли? - "Вплив дубових полиць на палітурки "Кобзаря" Т. Г. Шевченка видання 1871 року". - Інтересна тема! Так що вас турбує? - Як ви гадаєте, чи не краще нам слово "вйо" писати не просто "вйо", а після літери "ви" ставити апостола? - Якого "апостола"? - Та оту кому, що хвостом угору! - Ага! Це не в моїй компетенції... Апостоли - це тема богословська! - Пробачте! - Привіт! Привіт! - Хто це? - Не впізнав? А на війні пам'ятаєш, ти на Ельбі, а я на Дунаї! - Пам'ятаю! Є така Ельба, і Дунай є! Так що вас цікавить? - В інструкції сказано, що культивувати міжряддя кукурудзи слід вздовж і впоперек. А колгосп "Зоря" спочатку прокультивував упоперек, а потім того вздовж? Чи, ставити на бюро, чи ні? - Став! Став! Став на бюро! - закричала відповім дальна людина. - А потім і сам на бюро ставай! Все! IV Телефон, кажуть, винайшов німецький учитель Пилип Рейс, а вдосконалив американець Белл. Вони - не винуваті. Якби вони знали, ідо появляться отакі "дзвонарі", вони б утримались. ВІДКРИТТЯ ОХОТИ Власне кажучи, щороку "Відкриття полювання" буває двічі: першого серпня на птицю, а першого листопада на звіра, але якось уже так утрадиційнилося, що за урочисте коли хочете, свято серед мисливців вважається перше відкриття, коли після довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця і ви знову маєте змогу не тільки, сказать би, поповнити свої продовольчі ресурси, не тільки допомогти державі в м'ясозаготівлях, а й задовольнити себе, як природознавця, природофіла й спортсмена. Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами... Відкриття... Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в порядку: і рушниця, і набої, і одежа, і рюкзак, - одне слово, все, що потрібно для серйозного, до-бутливого полювання... А куди їхати?! А з ким їхати?! Куди їхати?! Ну, як ви одразу зможете вирішити, куди їхати, коли сьогодні вам кажуть: - Біля Борисполя, на озерах, качви тієї, ну, як хмари! Повірите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?! - Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль! - А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торік по 24 качки били. П'ять набоїв - сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазі. Важка птиця: більш як сто двадцять штук не піднесете! Завтра ви почуєте: - Куди на відкриття? - Думаю до Борисполя. - До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки плавають?! - Як "на сухому"?! - Та там же озера повисихали! Та там за весну й за літо ніхто навіть і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетіло було туди чималенько табунів, покружились трохи й усі на Носівку! Чули про Носівку?! - Чув. - Та там з усього Лівобережжя качки ще навесні позбирались. Стихійне нещастя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві нема де рости, - не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку! - Ну! поїдемо на Носівку! Іще через день: - Драстуйте! Готові до відкриття? - Готовий. - На Яготин? - Ні, на Носівку! - Тю! За жабами?! - За якими жабами? - Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тільки на Яготин. От там качки... І т. д., і т. п. З ким їхати? Ах, доле моя! Та хіба ж єсть серед мисливців, серед людей, що люблять тихі вечори над озерами, що чують ніжний шелест очеретів, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не диши, нас почують комиші...", яким крик бугая на болоті бринить в їхніх вухах, як козловське распроп'яніссіме ля в серці тихомрійної блондинки, а загадковий тихий плескіт на озері в їхнім серці одгукується трепетними перебоями, і коли під вербою, чи під копицею все вже розказано і настає на хвильку тиша, - обов'язково ту тишу заколише одностайне чарівне; Зоре моя вечірняя, Зійди над водою - хіба ж є серед цих людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на відкриття полювання?! ...Ну, поїдете ви з Іваном Петровичем... На зеленому килимі, під задумливою вербою, точити-муться спогади про знаменитого його гордона, - таких псів тепер не буває! - який одного разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини змусили Івана Петровича на другий день ранком виїхати з того міста. Повернувся він аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті кущі: - Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з піднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси бувало в зуби йому записку й гроші: "Джек! миттю пляшку вина!" За півгодини вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей да-. вать: решту обов'язково проп'є! ...Десь оддалік дере деркач, б'є перепел, потім усе затихає, сам кудись провалюєшся і бачиш, шо там за столом сидить Джек і пропиває хазяїнову решту. ...А як поїдете ви з Петром Івановичем, то він вам розповість, що він більше любить полювати звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Петро Іванович - гон-чатник... І яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просіку "бліда-бліда, як стінка!" "Чотирнадцять вовків колись за нами з Флейтою гнались!" - Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?! - Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі! ...Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтесь про зайця, який після бухгалте-рового пострілу з страшним криком "н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер кинув рушницю і, приказуючи "да воскреснеть бог", біг три кілометри додому... - А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха-бухгалтер... - Та й це ще не все! - додасть Пилип Федорович. - Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: "За що ви мене вбили?!" та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. Він - бах! Заєць - беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху булої ...А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся, як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив. - Як же це так? - А так! Отам на плесі завжди качки є! От я на острівець перепливу та в очереті й заховаюсь. Знаю-бо, що обов'язково хтось із мисливців туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу - підкрадається, підкрадається... Ббах! А я в очереті як закричу: "Врятуйте!" Ну, він зразу драпала, бо, думає, убив когось, чи поранив! А я тоді роздягаюсь, качечки позбираю і додому... ...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур-Закахкало спросоння криженя... Писнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик... Сіріє... - Фіть-фіть-фіть! - прорізало повітря чиря... - Ббах! Перший постріл! Полювання відкритої ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ М. Т. Рильському Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах по річках колисково-смарагдової Батьківщини нашої радянської... ...Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса. Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої, і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече... Ідете ви компанією, тобто колективом, так - чоловіка з п'ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці... У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте: - Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли? - Взяв! - Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, доведеться з "горлушка"! "Горлушком", за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських .суднах має назву "право руля". Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать... Це ввечері... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись. Звуться ці часи у мисливців "зорьками" - вечірньою й ранковою... В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум - свист качиних крил. Ви і сюди - бах! і туди - бах! і отуди - бах! Ах, незабутні хвилини! На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов'язково.." Запізнення на вечірню зорьку - це мисливський закон. Виходячи ще з дому, - та що там виходячи! - ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од'їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих "Куди?" - кидаєте: "Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись", і галопом далі... Словом, спізнились... До озера ви підходите вже тоді, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать... Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна... Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь... Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорносинє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте... А відпочиваючи, думаєте. Ну, думайте собі на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися... - Ну, що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці б по місцях. Де ж це... стопка? Прохав же покласти! - Що, нема? - Нема! - А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив'язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш! - Доведеться й собі прив'язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з "горлушка"... Повітря чисте, на широке диханів візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже "горлушко" біля "донушка". Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання. Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя. Спільна для всіх мисливських оповідань риса - це те, що всі вони - факти, що все це насправді було, що: "розкажу, то не повірите, але це - факт!" ...Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в чорносиній безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань... І вільно дихається, і легко дихається... Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає... Сусіда тяжко якось зітхає... - Про що думаєте, Іване Івановичу? - Про Америку! Яка все-таки техніка. - А що таке? - Кажуть, двоствольну стопку видумали! І тихо... Поснули... "Раннім-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік: - Вставайте! Вставайте! Час уже! - Г-г-г! М-м-м! - Вставайте! - М-м-м! - Б-б-бах! З криком: "Бомбьожка!" ви зриваєтесь і мчите. - Тю на вас! То я в крижня гахнув! - І промазав. - Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув! Почалася ранкова зорька... Тут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики... Качка, як відомо, птах... Вона - літає... Як її стріляти? Дуже просто: цільтесь обов'язково в око. І бахкайте. Бах! - і в торбу. Бах! - і в торбу. А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! - і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар, або, побачивши в якогось із мисливців кілька качок, киньте: - Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука... Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого семейства спитають вас: - Дорогі, мабуть, тепер качки? Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки... Найперше й найголовніше - обскубти качку. Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискубане пір'я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопить, і пір'я вам не заважає... І качка обскубана, і кабінет - перина... Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший: - Уже обскуб! Мамо, зваріть супу! Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам: - Та це ж курка, а не качка! - ви авторитетно заявіть: - Це - качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані... - А чому в неї горло перерізане? - Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й... зарізалась. Що ж тут дивного?! Варіть уже, прошу васі Залишається, отже, останнє: їсти суп. Як його їсти? Ложкою! Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" І. С. Тургенєва. Прекрасна книжка! ЛИСИЦЯ Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном. Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву - горжетка. Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть чисто на всенькій його території - і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках. За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти. Збираєтесь ви, значить, на лисиць. З цього приводу ви говорите вдома: - На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимович, два виводки. Поїду, - чотири-п'ять лисичок тарарахну, - от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п'ять - то й мені горжетка. Полювати лисиць, - одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, - лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, - замерзнути можна. Треба вам знати, що звір, - коли його піднімуть і поженуть гончаки, - робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк. Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято, - отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва. Собаки гонять, як знаємо, уголое, і коли наближається гон, - знайте, що звір іде до вас! Стежте тоді пильно! Голос наближається, наближається, наближається. Ось майнула серед кущів золоточервона стрічка, як блискавка! Бах! - і нема нічого... Заєць робить невеличке коло, лисиця - більше, а вовк, - той іще більше. Чекати іноді доводиться довгенько, - отже, одягайтесь тепло. Одяглися. Вам удома й кажуть: - Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, - а чорнобурка - очей одірвать не можна. - Добре, добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи! - Рідко?! Повні комісійні крамниці! - Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добре буде й рудобурка! - А песці там єсть? - Єсть! - Білі чи голубі? - Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі - білі-білі, сліпучо білі! Так і песці! Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа... В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де: - їй-богу, аж два лисичачих виводки! Йосип Євдокимович - старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку: - Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже попо-вбивав, так, вірите, й лічби їм нема! Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри. Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо білій, що й оком її не охопиш, - ковдрі мільярди діамантів... Докучай і Бандит - на смику. Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків, - його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає, - він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову - вперед. Нервується Бандит... Рветься і так жалібно-жалібно скавучить: - Пусти, - мовляв, - дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться! Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує: - Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну! - Гаразд! - Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться, - ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити! - Добре! У ліщині затишно-затишно... Утоптується навкруги сніг, щоб "зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова" і студова, і спереду, і ззаду... Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає... - Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної "труби" хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся! Ви обдивляєтесь навкруги... Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався. То - білочка. Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки... А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолеге-сенький по снігу "чирк". То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати йшла... Значить, єсть!! Легенький свист. То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці. Відпускаються з смика Докучай і Бандит. - Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху! Три хвилини напруженої тиші... П'ять хвилин... Ще тиша... Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас: - Ґав! Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підіймає, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке "скаву-скаву", а потім - спокійний "гав", і далі рівномірне "гав", "гав", "гав"... Погнав, значить... На лисицю Докучай подає перший "гав" значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем. А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично: - Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Погнали лисицю... Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, "прострілюючи" ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка. - Спокійно! - сам до себе. - Спокійної Перша горжетка на вагс іде! Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона... Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку. Бах! - легкий стрибок і червоного нема, - самий тільки білий фон... Вискакує Докучай, за ним Бандит. Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі. За ним Бандит. - Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру. Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить. На Йосипа Євдокимовича пішла. - Пильнуй, старий! Аж ось: - Бах! Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича. - Бий, - кричу, - старий, удруге, щоб певніше було! - Кріпко лежить! - кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що, хоч як ви мене просіть, написати не можу. Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича. - Єсть? - питаю. Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне: - Єсть! Он! За терном! Я стрибаю за терен... Крутиться Докучай і смикав лівою ногою. Я падаю в сніг... А десь далеко, аж у другім кінці яру. Бандит аж плаче та заливається: - Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Горжетку ганяє-Приїздите ви додому в старому Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли... Вам дома й кажуть: - Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?! - Ладно, - ви собі думаєте, - ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай - знову за горжетками поїдемо. ПРО МУДРОГО ЗАЙЦЯ Поїхав я оце якось на дозвіллі за місто, отуди за Бро-вари, а потім звернув трохи вбік за Полтаву, взяв ліворуч поза Харковом, звідтам на південь - на Донбас, з Донбасу - на Дніпропетровщино-Херсонщину та й зупинився на Правобережжі, біля Кам'янця-Подільського. Сиджу собі, відпочиваю... Аж раптом повз мене заєць тільки - шурх! Я на нього: - Тю! А він мені: - Не тюкай, - каже, - я не тільки твого "тю" не боюсь, я на всі сирени і на всі фари з усіх автомашин, усіх, які є на світі, марок, на всіх на них поклав я всі чотири лапки! - Дивись, - кажу, - який хоробрий! Ану, - кажу, - підходь! Такого ще не бачив! - І підійду, - каже заєць. І підійшов. - Так чого ти, - питаю, - такий хоробрий? - А того, - каже, - що я рекордсмен! - Рекордсмен? - Так! Рекордсмен! Я за своє коротке життя вивів із ладу вже двадцять автомашин. - Ото скільки автомашин ти понівечив! Як?! Яким способом?! - Я їм іще не те покажу. Вони думають, що я тепер отой зайчик, про якого співають: - Зайчику, зайчику, Де ти бував? - У млині, у млинії - Що ти видав? - Не "у млині, у млині" я побував, а я доти й дзоти бачив! І танки бачив! А вони мене хотять фарами налякать! Не на того нарвались! - Та що таке? Нічого не розумію! - Ти знаєш, - каже заєць, - який тепер народ пішов?! Чорті й що за народ!! Полює нас, чесних зайчиків, в незаконний час, з-під автомобільних фар!! Ми собі чесно вночі пасемось, знаємо, що полювати нас ще не дозволено, - раптом якась лиха личина, здебільшого під градусом, летить по стерні, лякає нас, бере в фари, ми мчи-мось, як осатанілі, під фарами, а він гатить у нас з рушниці... І багато нашого брата гине від такого нечуваного в культурній країні хуліганства. Ти ж сам подумай: ми ше молоді, хутро в нас ріденьке, тільце худеньке, а він, сатана, лупить?! Ну, кому воно, ну, навіщо воно? Сором за цих людей! Я сумно покивав головою. - Таки справді сором! - кажу. - Так ми тепер, - каже заєць, - мудрішими поробились. Тепер на кожній такій ділянці біля шляху ми поставили старих досвідчених зайців, які знають, що їм робити. Як тільки появляється машина, такий зайчик зразу сам ускакує в фари, а потім вивертами та зигзагами веде ту машину до ярка або до протитанкового рову... І там "Форд" чи "Адмірал" тільки трах! бах! трісь! - і бувай здоров! Потім уже ведуть його додому на буксирі, складають акта, витрачають народні гроші на ремонт, обдурюють державу, порушують закон і т. д. і т. ін. - Ну, ну! - тільки й зміг я сказати. - А ми, - каже далі заєць, - між собою змагаємось - хто скільки машин із ладу виведе... Так я найбільше їх винищив! Я - рекордсмен! Соромно, соромно мені зробилося. Я мовчав. А заєць пік мене словом, допікав: - А ти, - каже, - думаєш, що мені не шкода тих машин, що через мене аварії зазнають?! Хіба не шкода добра народного?! Але що я маю робити?! Мушу ж я боронитися! Ах, якби я міг тим людям хоч трошки вставити свого заячого мозку! І тим, хто робить, і тим, хто за цим повинен стежити... Як же я червонів од тих справедливих заячих слів! За людей червонів! ЗАЄЦЬ Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - він аж ніби кров'ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтавозелена й "раскудря-кудря-кудрява", - ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає. Креслять тригонометричні фігури високо в небі запіз-нілі журавлі, запитуючи своїм "кру-кру": - "Чуєш, брате мій, товаришу мій?" Відлітаємо! Золота осінь... От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густо-теплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посадив на ріпицю білий помпон. Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштанки, відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха... Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса. Незмінною залишається стопка. При полюванні на качки стопку, як ми знаємо, беруть, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій; коли дивитись крізь дно, - місцевість рельєфнішає. Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули: - Штани, значить, є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм... є... Чи не мало буде? - Досить, досить! - поспішає посемейство... - А де ж стопка? - Та ось, за рюкзаком! - Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд. Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак. - Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду! - А рушницю ти взяв? - Ай справді, де ж це вона? - Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась... - Та хіба ж можна рушницею?! - А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї... А то ж... - Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш... Та купи сала не менш, як на трьох зайців. - На трьох? - Ну, купуй на п'ять! Я більше як п'ять не стрілятиму. Поїхали... II Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах. З підйому можна полювати одному й колективом. Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур'янами і "витоптуєш" зайця, який, як відомо, вдень лежить і від- • почиває... Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує... Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим "котлом", такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць, як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому, інакше як на сковорідку, бігти нема куди. Як же краще, - спитаєте, - полювати: одному чи колективом? Майже однаково. Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом. Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками. Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи в байрак, вони біжать, підіймають зайця і "голосом" його гонять. Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі. Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у. вашому промахові... Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний, оркестр. Заливається флейта. трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон... "Скільки жару, скільки страсті в голосах"... Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, - які б були симфонії! Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти мажеш, мажеш, мажеш... На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє... Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає: - Може б, і свитку ще надягли? - Ні, - кажете, - не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме. Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи... Ніч темна, бадьора. На небі, над ожередом - зорі, на землі, під ожередом - зайці. Сіли, закутались. - Ну, налітайте, которі тут зайці є! Тихо-тихо... Аж ось десь аж із сусіднього села: - "Котила-а-а-ася..." І тихо. Ще щільніше закутуєтесь у кожуха... Замислюєтесь... Мимоволі із грудей: Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, Як млинове коло... І знову тихо. Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться... Під кожухом тепло-тепло... І на серці тепло-тепло... Раптом над вухом: - Доброго ранку! Заснули?! - Драстуйте! Невже заснув?! - А вже й сніданок на столі! Ходімте! - Ходімо. - А де ж ваша рушниця? - Нема... Дивись. Сюди-туди - нема рушниці. - Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну, нічого: може, десь випливе... - Неприємної Не кажіть хоч нікому! III Додому ви все-таки зайця привезли. - А де ж рушниця? - питається посемейство. - Курок трошки закапризив: заніс до майстра. Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць. - Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш. - Будьмо! - Будьмо! По вечері ви благальне дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається: - Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичив. БЕКАС Бекас для охотника, насамперед, - собака! Я ж ніколи не думаю, що ви таке твердження зрозумієте безпосередньо! Ясна річ, що бекас - не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все'дно, що справляти весілля без музики. Отже, коли хочете говорити про бекаса., треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстимете, а навіть не бачитимете. Значить, давайте про... бекаса, Бекас - невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці пір'ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами. Який же він смачний-смачний, бекасі Делікатес! І, - майте на увазі, - бекас - це один з тих небагатьох сортів дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його під крильце, трішечки масла --• і в піч. Не дай бог, потім сметанки та, не дай бог, іще чого-небудь, - це такая - вам кажу - симфонія, що... давайте зараз же їхати на бекасів... І знову ж таки: бекас без собаки і не делікатес, і не симфонія, бо без собаки - нема бекаса. Значить, давайте про... собак! Що таке собака - ви всі знаєте: голова, чотири ноги, хвіст і гавкає. Трохи докладніше про породи мисливських собак і, оскільки йдеться про полювання бекаса, - значить, - про лягавих собак. Такі є породи: а) Лавераки. в) Гордони. с) Ірландські сетери. г) Пойнтери. е) Континентальні лягаві. ж) Грифони. з Спанієлі. и) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрізь на "пунделя". Яка порода з них найкраща? Та, з якою полюєте ви. Коли придбаєте собі, приміром, лаверака, - то такого лаверака ні в кого не було і не буде. - Ну, який собака! Не собака, а Едісон! Факт! Та послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми... І пішло, і пішло... Хочете - слухайте, хочете - не слухайте, але такого собаки таки насправді не було і не буде. Якої ж породи собаку посовітувати вам придбати? Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати. Охотник-початківець, не зв'язаний мисливськими родинними традиціями, придбавши рушницю, шукає собаку. Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привітно (як і завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмові на шиплячо-свистячі приголосні: - Ссссетера требаї Шшшшшикарний сссобака в Акуліни Кузьмінішшшшни! Дуже сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попроіпшшу Акуліну Кузь-мінішшшшну! У неї шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на щщщастя, не позззздихають! Дуже породисті ццццуццценята! За місяць чи за два вам принесуть од Акуліни: Кузь-мінішни шшикарного сетера. Які ж ви раді: перший у вашім житті мисливський собака. Ваш! Власний! Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче для вас створіння. Купили ви йому нашийника, купили поводок і за кілька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцію, на експертизу. Показуєте суворому дяді і так на нього дивитесь, як у дитинстві колись дивилися на батька, коли суворий і заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив. _ Ну?! - запитуєте. - Песик! Правда, хороший і кровний? Га?! Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потім перекидає свій погляд на вас і байдуже кидає: - Кундель! - А мені казали - сетер! - Значить, сетер-кундель! - кидає дядя. - А як із ним далі? - трепетно запитуєте ви. - Та що ж далі? На цім поводку не варто вішати, хороший поводок. Повісьте на простій шворці. Ні в його папи, ні в його мами сетер у крові й не ночував! Кундель! Після цього у вас удома з тещею гостро-короткий діалог, після якого теща резюмує: - Акуліна Кузьмінішна женщина не такая, - а вже на сьомому році приобщалася й сповідалася. І ніколи я не думала, і ніколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда - це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жисті, а вона ж у мене одна і куди я дінусь, і хто їй, та й не тільки їй, пектиме такі пончики. Невдячні тепер пішли молоді люди. Коли мати рекомендує собаку, то слід все-таки пам'ятати, що рекомендує собаку мати. Бо я мати не тільки Люді, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунделя чую! Людо, дай мені понюхать! Перший собака для мисливця-початківця дуже трудний собака. Потім уже буде легше-Потім уже, коли ви познайомитесь і з мисливцями і з їхніми собаками, коли ви вже знатимете, що був на світі знаменитий Камбіз, чорний пойнтер, і знаменита Алі, ла-верак, і знаменитий Джой - гордон, - тоді вже ви придбаєте собі таке' цуценя, яке вам більше до вподоби. Коли вам більше до серця пойнтери, вам скажуть: - У Василя Івановича є сука-пойнтер камбізівських кровей. Сам Камбіз Перший колись перестрибнув через , неї, коли вона вилазила з вагона на станції Бориспіль. Придбали ви чудесне, приміром, пойнтереня. Як його назвати? Безперечно - Джек, або Джой, або Стек! Ніколи в житті не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли "вона - сука) чи Терном, боже вас борони: таке ім'я може навіки зіпсувати собаці таланти, хоча б собака був навіть богом. Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому. - Правда, славний песик? - запитуєте ви у своїх домашніх. Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас і на песика, піде до своєї кімнати, нічого не сказавши. Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз і ваша теща, погладить песика по голівці й прокаже: - Хороший песик! А чумка в нього скоро буде? - Мабуть, скоро, - відповідаєте ви. - Хоч би скоріше! Кажуть, ідо вже як собачка пере-чумує, то тоді вже не дохне. - Так, тоді вже не дуже дохне! - А від чумки дохне? - Дохне! - Хоч би скоріше чумка! - Де ж ми його пристроїмо? - ласкаво запитуєте ви. І тут чуєте тещину пораду з сильним притиском на шиплячо-свистячі й голосні: - Двоспальне ліжко, може. б, ви йому поставили? А, може б, окрему канапу... - Мамо, - заспокоює дружина, - ну чого ти хвилюєшся?! Скоро ж буде чумка! Починається виховання мисливського собаки, а від виховання залежить все: і добутливість вашого полювання, і вся краса й насолода від полювання з мисливським собакою високих кровей. На другий день після того, як у вас оселився симпатичний чистопорідний песик, починається дискусія на тему: - Хто витиратиме? - Я не витиратиму! - кидає теща. - Я вже сьогодні п'ять разів витирала, а чумки ще нема! - заявляє дружина. - Витиратиму я! - рішуче кажете ви. - Де це наші ганчірки подівалися? Скрізь були ганчірки, а тепер хоч би тобі одна. Витираєте, значить, ви... От ви витерли вже пізненько, лягаючи спати, поклали Джека на його місце і лягли. Джекові скучно за мамою, йому скучно за братіками, за сестричками, - Джек так жалібно-жалібно скавучить. Теща ваша, виходячи з "удобств" і човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоює Джека: - Цить! Цить! Здох би ти йому! В цей час ви кашляєте і кидаєте: - Джеконько! Спи, голубчику! І чуєте тещине: - Спи, песику. Спи, любенький. Навіки засни, соба-ченько наш хороший. Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засинаєте ви... А засинаючи чуєте, як дружина уві сні кличе бла-гально: - Чумко! Чумкої Чумочко! Швидше, швидше, швидше! Так росте у вас ваш улюблений і чистопорідний Джек. Він росте, а ви витираєте. Витираєте й водите Джека гуляти. Щоб не часто витирати, частіше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тоді часто треба витирати. Водити гуляти малесенького чистопорідного песика з п'ятого-шостого поверху разів по п'ять-шість на день - дуже приємне спортивно-гімнастичне заняття. Зразу так-таки ви беретеся і вчити Джека різних потрібних мисливських штук: іти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку річ і т. ін. Особливо приємно вивчити собачку знаходити ваші нічні пантофлі. Чистої породи песик за 2-3 дні збагне цю науку, а вже за 2-3 тижні біля вашого ліжка лежатимуть усі пантофлі вашої родини й усіх сусідів, що живуть у спільній з вами квартирі. Веселі часи настають, коли в песика зубки починають прорізатися. Тоді одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить собачка і сильно кричить дружина Люда: - Модельні! Боже мій! Єдині модельні черевики! - В чім річ?-запитуєте ви. - Поїв модельні черевики! - Хто поїв модельні черевики? - Ваш Джек поїв модельні черевики! Тижнів на два ви переходите з дружиною на "ви".. А ще за кілька часу з поважною вашою тещею припиняються всякі зносини і на "ти", і на "ви", бо од її улюблених нічних шльопанців залишилися дві недогризені стельки. Але то нічого, - ви все рівно Джека любите, він уже носить поноску, він шукає речі, і ви самі бачили його першу стойку на сусідчину у дворі рябеньку курку. Ви ще й "піль" йому не сказали, а вже в роті в нього весь курчин хвіст, а курка сидить зверху на хліві й одчайдушне всіх запитує: - Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?! Траплятимуться і такі випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакає навіть Юрко, ваш коханий синочок. - Що таке?- запитуєте ви. Мовчання. Напружена тиша. Тільки все посемейство суворо якось дихає. - Юрасику, що трапилось? - Джек вісім котлет із'їв. А як перед різдвом така в родині буде ситуація, то почуєте: - Од індика тільки архирейський носик залишився! - З шийки, значить, почав?-проказуєте ви. А що ви більше скажете? Т так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика. Потім непогано віддати песика для науки досвідченому єгерові. Єгер - це людина, що вчить чистопорідних мисливських собак. І зробить із вашого Джека одного в світі. Але з єгером ви вже самі майте справу. Одно скажу: доки ваш собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмі і в старих черевиках, а ваша дружина ніколи не придбає собі модельних черевиків. І ви прекрасно знатимете, почім тепер вівсяна крупа і пшоно, і що ваш Джек за один місяць з'їдає мінімум четверик коней. І от, нарешті, Джек готовий. Перше з ним самостійне ваше полювання на бекасів. - Стойка! - Піль! Джек кидається, і з-під нього вискакує... здоровенна жаба. А повернувшись колись із полювання, ви розповідаєте своїм приятелям: - Посилаю Джека: "Побіжи, пошукай, чи нема на тім болоті бекасів". Джек побіг, метнувся сюди-туди по болоту, бігав, нюхав, прибігає, висолопивши язика. - Що, - питаю, - нема? - Нема!- каже. А бекасів, товариші, треба смажити, не розчиняючи їх, а з потрухами, з уздром. Ах, яка це смачна, благородна, ніжна дичина! ВАЛЬДШНЕП - Що, може, на вальдшнепів поїдемо? - запитав я свого вірного товариша по охоті.- Воно хоч і пізнувато, висипки вже далі на північ посипали, - та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевірити, чи не забув він за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провітримося трохи. - Ні, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобі не раджу! Я - ворог весняної охоти! - Чому? Навесні в лісі краса якаї - От тому, що краса, я й ворог! І замислився-замислився мій вірний товариш. А потім і питає: - Ти молодим коли-небудь був? - Здається, - кажу, - був! Та й що з того? - Було й мені, - він каже, - колись вісімнадцять літ. І були в мене тоді очі, як сливи, і кучері, як пісня. І була тоді весна. А Галя, що жила, як піти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повір мені, була краща, як весна. Такої постаті, таких очей, такої коси, такого голосу і такого погляду, - от заприсягаюся тобі!- ні в кого в світі не було! Мої очі і мої кучері і все, що в грудях моїх билося й горіло, було для Галі, а Галин.погляд був для мене. - У суботу, Галю, ввечері, як тато з мамою поснуть, прийду, - сказав я Галі. - А я чекатиму. У клуні, - зашарілася-зашарілася Галя. Настала субота. Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечоріло! І цілісінький день лилося з грудей тоді в мене: Коли б уже вечір, Та й повечоріло... І довго батюшка тої суботи вечерню правив, і тато якось тоді довго-довго у дворі поралися, і мати - все щось товчуться, все товчуться... І чого, - ти мені скажи, - в отакі суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всі б бичі і всі батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали і поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучері розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однім плечі, як пір'їночка. І пішов. Ні, брешу: не пішов, а полетів. Поза садком. Панський тоді той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. І був тоді місяць май. І липове листя ледь-ледь тільки розтулилося, обгорнуло віти і потихесеньку-потихесеньку шепотить. А місяць на липи ковшами золото сипле. І цвів бузок, і конвалії цвіли. І солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовірне! Особливо мені врізався втямки один. Він не співав, він ридав над своєю коханою, що десь недалечке від нього, під кущем обгорнула своїм тепленьким тільцем шоколадні яєчка. Він благав: Люби! Люби! Люби! Цілуй! Цілуй! Цілуй! На хвилинку зупинився і знову: "Люби! Люби! Люби!" І кожне оте його "люби!", кожне його "цілуй!", вилітаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчали трепетне серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов'яток своїх. І йшов я, пам'ятаю, через леваду... Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок із камінчиками грається: підбіжить, плюсне на камінчик, блисне сміхом і побіжить далі. А над левадою - ніжні-ніжні шати з золотого серпанку, .прозорі-прозорі, як Галині очі, - прозорі, аж до неба од зеленої на леваді трави золоті шати. А далі верби стоять, стоять - ані шелесть!- думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз... І от я на перелазі. Став. Серце тьох-тьох-тьох! ...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так Я ТІЛЬКИ - ОЙ! - До Галі, гемонський хлопець?! Я тобі дам Галі! Звідти до левади я біг, мабуть, їивидше, ніж до перелазу. Я впав на леваді в траву і зубами ту траву рвав. Я плакав. Плакав не з болю - ні. Я плакав, бо я Галі не бачив. Давно це було... А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне полювання, і я стану де-небудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання- та де прохання, - моління!- коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, - прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, - я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі... І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і... опускаю рушйицю! Ні, друже мій, навесні я не полюю. Люблю я полювати восени. І качку, і вальдшнепа, і все... Вальдшнеп, або лісовий кулик - благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темнорудуватого кольору, з довгим, як у всіх куликів, дзьобом і довгими ногами. Птах він, як сказано, лісовий, у нас не виплоджується, а тільки перелітає: навесні, коли мандрує на північ, на місця свого гніздування, і восени, коли повертається у вирій. Тоді в чагарниках, а особливо на узліссях, з'являється у нас на Україні вальдшнеп і поодинці, і цілими табунами, так званими висипками. Отоді їх і полюють. Полюють з лягавими собаками і на "тязі"... Тяга -це та сама річ, про яку Іван Сергійович Турге-нєв сказав: - "Ви знаєте, що значить стояти на тязі?" Отже, на тязі можна стояти. Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулиці, і в кімнаті можна стояти, і на стільці, і на столі ми стоїмо. Так - тяга не подібна ні до вулиці, ні до стільців, ні до кімнати. Тяга - це зовсім навпаки. Тяга - це коли навесні чи восени вальдшнеп перелітає, "тягне" - з одного місця на друге. Вранці й увечері. Буває це здебільша над ярком, над балкою, коли, приміром, у вечірній сутіні миготить понад деревами, з характерним хрюканням силует вальдшнепа. І ви його стріляєте. Ви йдете на тягу зарані, щоб вибрати до сутінку місце, обдивитися, примірятися. Осінь... Ліс стоїть задумливий, печальний йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим. Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист, - умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю - ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх... Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі. Ой, як не хочеться йому тліти! Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило... Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і затихає... Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься... Щоб потім умерти... Старе одживає, нове - народжується. - Хор! хор! хор!-чуєте ви вальдшнепові "позивні". - Б-б-бах! - Ну, що?- кричить вам з другого кінця балки приятель. - Пудель? - Пудель!- одповідаєте ви. - Я так і знав! -іронізує приятель. А ви собі думаєте: - Слава богу, що пудель! Хай собі пташечка живе! З собакою так само дуже інтересно полювати вальдшнепа. З хорошим, певна річ, собакою. Стопка... Піль!.. Бббах!.. і т. ін. А мені здається, що не так навіть інтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про це розповідати. - Ральф мій... Не встиг я вилізти з трамвая в Свято-шині, дивлюсь, - він уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне... Я за ним... Уже й Ірпінь проминули, а він тягне... Бачу, вже ось-ось Коростень, а він тягне... - Слухай, - перебиває один із гостей, - давай вип'ємо та закусимо, потім уже хай він далі тягне... ВОВК Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповідку: "Не бійсь вовка, - сідай у хаті". Вовк - хижак і хижак лютий, кровожадливий, - проте боятися його нема чого. Кіндрат Калистратович Моргниоко, давній і досвідчений убийвовк, - так він усім розповідав і всіх учив, що вовк - звір надто полохливий і боязкий. - Ось послухайте, - казав усім Кіндрат Калистратович.- Живу, як знаєте, я па хуторі і якраз на узліссі. Кошара моя стріхою аж на ліщину ніби налягає. От вовк і нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночі під стріхою в кошару дірку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарі, звісно, ґвалт, - вівці: "ме-е-е!", та й у хліві, - а хлів поруч, - корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сіре повз мене під стріху - шелесть! Крізь дірку проскочити не встигло, як я його за хвіст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звір! Така вже, звиніть, неприятність! Хоч що ви мені тут кажіть, а вовк - звір кріпко полохливий! А на нашу думку, це ще. не такий сильний аргумент за вовчу полохливість, бо хто знає, яка б "неприятність" вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кіндрата Кали-стратовича, ну, не за хвіст, а взагалі ззаду... А Кіндрата Калистратовича ми всі знали за хоробру і сильну духом людину. Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо: "Не бійсь вовка!" Полювати вовка - це для мисливця і честь, і обов'язок, бо хто ж таки не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть: - Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од'їли. - А де це Вербовий хутір? - Од Зачепилівки кілометрів не більш як з п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога вліво піде, тією дорогою й їдьте. Ярок переїдете, беріть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутір і в'їдете... - А вовки хіба в самому хуторі? - Ні, на хуторі спитаєте кривого Степана, - він знає, де вовки. Той усе на світі знав. Давній охотник, тільки правов не вибрав. - Чи не в Перещепиному це лісі?-кидає Кіндрат Калистратович. - Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж Їм більше бути, як не в Перещепиному... І лісу чимало, і самі ж вам ярки та балки. Тільки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема? - Закурюйте! - Так почекайте, - устряв знову Кіндрат Калист-ратович.- Як у Перещепиному, так чого ж нам тоді до Вербового хутора їхати? Перещепине, - воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий - так він же біля Кучерявої балки... То, може ж, то вовки з Кучерявої балки? - Мо й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка. Ох, і вовка там! Як завиють, - волосся дротом! - Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це - в Кучерявій! - Так-таки до Вербового й прямуйте. Та там спитаєте кривого Степана, - його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от. тільки що оце тепер правов не вибрав. - Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали! - Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка! - Закурюйте! - Спасибі. Так як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, - государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові! II Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір. - Тррр! Драстуйте, бабусю! - Драстуйте! - Де тут, скажіть, будь ласка, кривий Степан живе? - Кривий Степан? - Еге! Охотник! - Так він же ж тепер не охотник: він без правов! А живе він... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в'їдете. - Спасибі, бабусю! - Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов. - Та то вже як там буде! За четвертою хатою вулички нема. Стали. Бабуся кричить: - Та куди ж ви? Вже проїхали! - Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта! - Дивись, а я думала - четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямісінько в двір. - Драстуйте, Степане! як вас?.. - Іванович... - Степане Івановичу! Це ви охотник? - Охотник то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер... - Вовки, кажуть, одолівають тут вас? - Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчишки, ті, конешно, попадаються. ї густенько... Лисичку іноді торохнеш... Буває.... V - А троє овець хто зарізав? - Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика... - А телиці зад хто од'їв? - Що ви, товариші?! Це-брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од'їдать... Хто ж це вже підкопується?! - Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків! - Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони- "зади од'їдають"? Хай знімають, коли не вірять! Розтлумачуєте, кінець кінцем, у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється. - Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь? - Говорили, що кілометрів за п'ятнадцять звідси, у Попівському, ніби виють. І що справді ніби комусь зад од'їли... Не знаю тільки кому - чи телиці, чи комусь іншому... - Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось організуємо, - каже Кіндрат Калистрато-вич.- Там-таки справді бували облави на вовків і там-таки є справжній мисливець, що має і прапорці, і зможе зібрати гучків-загонщиків, і знає, де поставити на номера. А я, як фахівець у цій справі, навчу вас, як полювати вовків облавою. - Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо! Сьогодні, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо! Поїхали. Кіндрат Калистратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву. - Ой, цікава ця штука, товариші, облава на вовка. Вовк залягає на день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од'їдати телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава. З'їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те місце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звір піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лісі тихо-тихо... Іноді тільки трісне гілочка, упаде з ялинки, стук-стукне дятел... Ви стоїте й "прочісуєте" зором свою територію: де стежка, де галявина, - щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він піде - чи просто на вас, чи. може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці. Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загон-щиків... Не ліс там у загонщиків, а пекло.- Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра!- Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки-то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки - атомна бомба. Стрибок зайця - мінімум стрибок жирафи. Лисиця - тигр. А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин - стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от, нарешті, іде він, Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от - між кущами - мельк! - сіре. Раз на мене - вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще - постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, - на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики: - Скільки взяли? - Трьох! - Скільки пройшло? - Два! - Ех, ви! Як же це ви зівнули?! І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави... - А тоді, пам'ятаю... - А отоді... - А раз... Та що там говорити.. Кіндрат Калистратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь. Слухачі зачаровані... IV Їдете, значить, ви на Попівське. Обабіч дороги, аж ген-ген - куди око дістає, закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці. А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб... Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій - батіг, що загрозливо навис над кобильчиною: - Н-н-н-о! Н-н-н-о! - Куди летиш, дядьку? - Вовк! - Де? - Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-но! Кіндрат Калистратович, як старий і досвідчений убий-вовк, резюмує: - Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо... Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець. - Он! - аж скрикнув Кіндрат Калистратович. Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю. - Хлопці! - шепотить Кіндрат Калистратович. - Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий із-стрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли. Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калистратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши, побіг за ним, - легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на Кіндрата Калистрато-вича. Підпустивши звіра метрів на п'ятдесят, Кіндрат Калистратович вистрілив. Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю. Кіндрат Калистратович його вдруге... Раптом із садка біля крайньої хати одчайдушний крик: - Тату! Нашу сучку вбили! І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п'ять хуторян... Тут дозвольте хвилин, на п'ять перервати оповідання... А через хвилин п'ять ясно вже було все: - П'ятдесят і не менше! Зійшлися на тридцяти. - Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму! Ідучи далі, Кіндрат Калистратович говорив: - Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле... А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав: - Тільки ж той був без цуценят. ВЕДМІДЬ Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати. Були б ведмеді, - довелося б багатьом мисливцям рушниці попродати, бо наші охотники люди тихі, сумирні й поетично ніжні, а ведмідь - звір великий і реве: може перелякати. Один мій приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам'ятаю, колись дістали таку телеграму аж із Вологодської області - "Назнали й обклали аж три ведме". жих барлоги зпт приїздіть негайно..." - довго вдивлявся у ту телеграму й каже: - Ти як знаєш, а я не поїду... Я - на бекасика люблю, бекасик - пташка сумирненька, - вона не реве і скальпів із людини не здіймає. А ведмідь - воно дуже велике й дуже буре, а снігу там багато: не втечеш! Не поїду я! Не поїхали ми вдвох. Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі... Бурі - ревуть по лісах, починаючи з Бряншини... Сірі звуться - "грізлі", вони, спасибі їм, водяться десь далеко. А білі - ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і холодно. Ну, а проте, для кожного мисливця забити ведмедя - то вже така для нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться. Ви ж самі подумайте: по-перше - прекрасна ведмежа шинка і знамените ведмеже м'ясо, а по-друге - ведмежа шкура... Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабінеті перед канапою. Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять. Ви їм і кажете: - Оцього ведмедя сам убив! Приятелі ваші, як і взагалі в таких випадках усі приятелі, - подивляться один на одного і обов'язково котрийсь із них кахикне. Не звертайте на це "кахи" ніякої уваги й розкажіть їм, як ви спочатку, коли ведмідь вискочив із барлога, вдарили його жаканівською кулею, але тільки поранили, а він, розлючений,як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у сніг і взяли лютого звіра на рогатину, і як у вас рогатина - трісь! - а ви хапаєте другу рогатину і прямо ведмедеві в грудні Аж тут друга рогатина - трісь! Ви тоді - за третю! Звір уже дихає прямісінько вам в обличчя... Третя рогатина... Але тут дружина: - Жалуйте, товариші, до столу! Чайку поп'ємо! А коли ви вийдете з кабінету, ваш найближчий друг каже вашій дружині: - Спасибі, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловікові й за четверту рогатину хвататись! Чого тільки не перетерпить людина за правду?' II Добрий мій знайомий, тов. С., хоч сам він і не мисливець - розповів мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя. Сам я ніколи до того про такий спосіб здобути ведмеже хутро й цілу торбу ведмежого м'яса не чув, але спосіб цей, на мою думку, вартий всілякої уваги, тим паче, що він зовсім безпечний, і-мисливець у всякім разі тут своїм життям не рискує. Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики. Ви назнаєте місце, де ведмідь полює, чи просто годується, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктові великими літерами таку математичну формулу: 2Х2=5 Написавши цю формулу, берете молоток і цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на тій стежці, де ведмідь подорожує. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмідь ту математичну формулу побачив. Прибивати краще опівдні, коли ведмідь одпочиває. А як вийде він увечері полювати, щоб він її вже уздрів. Прибили. Зразу ж біжіть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного місця. Тільки ж не під'їздіть до нього близько, заховайте коня з підводою десь у ярку, чи за скиртою соломи, а самі біжіть у ліс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком. Ось іде ведмідь. Тріщить ліщина, падають з неї галузки, і взагалі шум. Ви не бійтесь і спокійно собі чекайте. Наткнувся, нарешті, ведмідь на дикт з математичною формулою. Досвідчені в такім на ведмедя полюванні люди розповідають, що коли він побачить 2х2=5, з ним починає коїтись щось неймовірне. Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них підступить, протирає лапою очі, дивиться, дивиться, і, пересвідчившись, що таки справді написано 2х2=5, хватається лапами за голову й починає ту голову ламати. Ламає, ламає, ламає... Ви сидите - і нічичирк! Аж ось голова ведмежа тріскає й ламається. Ви злазите з дуба, підходите до ведмедя, - а він уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невірною математичною формулою. Ви біжіть по підводу, під'їздіть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везіть додому. Дехто з мисливців, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потім б'є його кинджалом у серце. - Наткнувся, - мовляв, - у лісі на ведмедя, він на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герці, - і звалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивіться! І покаже ще й кинджал у ведмежій крові. А по-нашому - це нечесно: як здобув, так і розповідай! Завжди додержуйся стародавньої охотницької традиції: говори завжди правду, і тільки правду! Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий. Спробуйте, товариші охотники! Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро - коштовна річ. Та й м'ясо не дешеве. III Ще був один непоганий спосіб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здійснити, бо грунтовно змінилося на нашій Батьківщині життя. Як знаємо, за старих, дореволюційних часів цигани-мандрівники ходили по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених і навчених різним нехитрим штукам ведмедів: - А покажи, Миша, як п'яний дядько з корчми йде! - А покажи, Миша, як п'яна баба танцює! Миша показує, бо в Миші в ніздрях залізне кільце, і як його за те кільце сіпають, Миші дуже боляче... Тепер цигани ведмедів у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сцені свого ц-иганського театру в Москві - "Ромен". Так от і трапилася така -охотницька за старих часів пригода. Але хай за мене про неї розповість учасник тої пригоди, хай розповість так, як він мені колись розповідав... ..."У вересні місяці діло було, якраз на другу пречисту. Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепів біля Кленової. А в' Кленовій на другу пречисту величезний щороку ярмарок з'їздився. Як ішли ми через Кленову, бачили під слободою чималенький циганський табір з кіньми, возами, ведмедями й дітьми. Ведмедів було два, - і чималеньких. Ярмарок нас не цікавив, бо виїхали ми з міста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепів. Приятелі теж дечого підстрелили. Надвечір зійшлися перекусити. Сіли на узліссі - трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович "Зібралися всі бурлаки" двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович було як потрапезує, то співає, співає, аж заливається. Проспівали вже й "Зібралися", і "Реве та стогне", і "Гиля-гиля". Під "Кину кужіль на полицю, сама піду на вулицю" Трохим Свиридович навприсядки пішов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуємо. Трохим Свиридович хотів під "Кучерява Катерина чіплялася до Мартина" вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив - упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами, Витяг вальдшнепа з сітки, дивився, дивився на нього та й каже: - Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хіба ж ти з-в-в-вір? Хіба ти мед-вед-мед-мідь?! А потім як {схопиться: - Мед-вед-ведя хочу! Хлопці, - кричить, - давай медведя полювати! За мною! Ми за ним! Я вже докладно не дуже й пам'ятаю, та й тоді воно мені не дуже затямилося, що саме було. Пам'ятаю, що кругом кричать цигани, ведмідь мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам'ятаю, тягне, я когось за щось, пам'ятаю, тягну. Прокинувся - темно. Лапнув праворуч - ніби борода Семена Петровича. - А де ж, - думаю собі, - ведмеді? А так якась проти ніби дірка і трохи світиться. Я до дірки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю: - Ми, часом, не в барлозі? А вона мені: - Я тобі дам барліг! Я тобі дам такий барліг, що ведмедем заревеш! Хлів станового пристава за барліг маєш?! Тоді я все зрозумів! За все життя оце один тільки раз на ведмедя й полював. - Інтересної Тільки дуже дорого, - з сумом додав учасник тої пригоди..." Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедів... Хіба, може, в Зоологічному парку? Але ні: не варт! У всякім разі не рекомендуюі IV А приємно все-таки лежати на канапі, вкритій ведмежою шкурою, й посміхатися: - Сам убив! Ій-бо, сам! ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз ніби поза спиною і волосся на голові ворушитись починає? Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, - якесь таке, ніби з великими іклами й погрозливо хрокає... - Вепр! На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, - хоч воно і не дорослий "Вепр", а тільки маленький, тільки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж візьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тоді?! Найстрашніший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють. Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-парубків, усі його рушниками перев'язують, він сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-поміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і колишньому кнурові-поміщикові, належить право "першої ночі". Дикі кнури-одинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла - сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте. Собак вони своїми іклами одним ударом січуть на бефстроганов, а охотник, як побачить сікача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу, і сидить там тихий, як горличка. А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки: - Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь - а воно сікач! Я, звичайно, не розтерявся, - у лівому стволі в мене жакан, - я його в лоб як жахну, - а він тільки головою покрутив, куля од-скочила та недалечке від мене й упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалі розгублююсь, скажіть? Да... Я не розгубився та зразу за фінку, та до нього! Розмахуюсь, а він мені й каже: "Злізайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залізли?" Да... Я, звісно... - Стій-стій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого Дуба? - Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву пахву, якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з таких, - кричу, - я, щоб сікачів боятись!" Та на нього верхи! Сів верхи й держусь за гілку! А він мені знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!" А я йому: "Злізай, кажеш?! Не злізу, поки, - кричу, - не рішу тебе тут!" А він мені: "Я, - каже, - веп-п-пиррр - сі-сі-сі-ка-ка-ка-ч..." Тут уже підходить хазяйка: - Може б, - каже, - ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи? - Не злізу! - кричить Стратон Стратилатович. Потім уже беруть Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу. А він і на канапі ще добиває сікача: - Не злізу, - кричить, - доки не рішу! І так-таки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон Стратилатович із страшного вепра-сікача, чи й досі держиться за гілку. Сікач - страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже злізеш... Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сікача? Бо ми - охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися, та й показати було що... Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сі-качеву голову із страшними зубищами-іклами! Слава не тільки вам, а й усьому вашому роду-племені. Ясна річ, що полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів чи свиней настріляти, але головна ваша мета - сікач. Поросят не бийте. Убити порося - це все дно, що встрелити на озері качення, що ще й у колодочки не вбилось. Це - шокінг для справжнього мисливця. Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає. Розповідав мені якось приятель-охотник, дуже досвідчений мисливець і на птицю, і на звіра, як сікач бігає. Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть. - Полювали ми кумпанією у Баб'ячій балці, - почав Кузьма Дем'янович. - А Баб'яча балка підходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою - ліс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далі - річка. Полювали ми зайці, лисички, - що трапиться, одне слово. Був з нами й місцевий дідок-охотник. Пройшли ми балку, підійшли до провалля, сіли на горбочку, закурили, відпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, між ними де-не-де озеречка, а за очеретами срібноголуба стрічка річки... По той бік річки - лісочок... Біля лісочка - хутірець на три хати... На узгір'ї біля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторі дівчата "Чорноморця" виводять: Вивів мене, босую, Та й питає: Чи є мороз, дівчино, Чи не-ма-а-а-є-е-є? Дивився б і не передивився... Слухав би і не переслухав... Сиділи, слухали, з краєвиду милувалися. Аж ось місцевий дідок і каже: - А в цьому, - каже, - болоті табун диких свиней є! І сікач тут здоровенний бродить. - Ми всі, - каже Кузьма Дем'янович, - аж попідскакували! - Де? - Та отут у болоті! - Та невже? - ми до нього. - А чи бачив їх тут хто-небудь? - А чому ж не бачить? Бачили! А скільки вони в нас городини та буряків перенищили... Я сам сікача бачив, - пудів на п'ятнадцять, якщо не більше! Страшний звірі - Ну, ви ж розумієте, - вів далі Кузьма Дем'янович, - що ми зразу ж рішили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шість чоловік. Рішили так: я, як найстарший, - мені вже тоді п'ятдесят шостий пішов, - так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собі чекати, а решта - з того боку зайде і йтиме до мене один од одного метрів на тридцять-сорок. Загонщиків у нас, як бачите, не було, - ми самі, мовляв, і за загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: - Боюсь! - каже. Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: "Мо', - каже, - де зайчика наполохаю". Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, - обдивляюсь. Справді, ніби стежки якісь в очереті - сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дідок, - сам я собі подумав... Пройшов ще трохи далі в очерет, вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нічого... Шелестить тільки очерет, та іноді десь із-боку зашарудить болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою, дрімаюі Коли воно щось ніби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я як підстрибну! Підстрибнув - і крутюсь на місці, - не знаю, куди тікать! А воно вдруге - як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як хорт, добіг до лісу, й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів, нема нічого. Аж ось чую, гукають: - Кузьма Дем'яновичі Кузьма Дем'яновичі Агов! Де ви? Агов-гов-гов! - Я тут! - кричу. - На сікача засів! На грушії - Зла-га-га-газьте! - Не злізу! - кричу. А воно й справді, я й сунувся був із груші злазити, - не злізу. Груша висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття - самий стовбурі Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі недопойму...Підійшли товариші. Зняли мене з груші. - Бачили що-небудь? - питаю я їх. - Анічогісінько не бачили! - Та як же ж, кажу, не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двічі! І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене! А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, - кажу, - своїми вухами чув! - Так то ви, значить, - питає мене Іван Петрович, - на провалля прянули? - Я ж, - кажу, - я? Воно як хрокне, - я думав, що сікач, і з очерету! - Та то я висякався! - каже Іван Петрович. - Тільки я сякнувся, воно щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до річки! Аж ось дідок підходить. Ми на нього: - Де ж ваші свині? Де ваш сікач? - Нема хіба? - здивувався дідок. - І сліду нема, - кажемо. - Виходить, пірнули! - Куди пірнули? - Під воду! Куди ж! - Та хіба ж дикі свині пірнають? - Не знаю, як де, а в нас пірнають! - каже дідок. - А що ви гадаєте, - міркує Кузьма Дем'янович, - могло бути! Єсть же ж морські свині, могло буть, що й річні єсть! - Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий мені... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі бігають? Прудкий звір, - додав Кузьма Дем'янович. Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку охоту натасканими псами, але зде-більша і найчастіше полюють його з загонщиками. Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді його, ясна річ, стріляєте. Стріляти треба обов'язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан - звір страшно лютий, він кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевній білій лінії од пупа вгору до грудей. Коли він сам смертельно поранений, - він лягає тут же, поруч охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу богові. Потім уже сходяться охотники, лаштують носилки і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції. Ті, що несуть загиблого товариша, - дуже сумні, бо їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страсті. А ті, що несуть забитого кабана, - дуже веселі, бо такий мисливський трофей трапляється не дуже часто. Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цілий табун диких свиней і де бродить величезний сікач, не менш як пудів на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на всякого звіра). Така молитва: Ви зорі-зірниці, Ніч темна темниця, Замикаєш ти церкви і хати Ще й царські палати. Замкни звірю вуха й очі, Щоб я підійшов і не промахнувся... Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете підійти до кабана, незважаючи на те, що він звір дуже обережний, і слух у нього, як у найталано-витішого диригента симфонічного оркестру. З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болоті. А взагалі, ще раз кажемо, полюють кабана із загонщиками. Трапляється, і дуже часто трапляється, що кабан, почувши, чи довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці з жаканівськими в рушницях кулями І бувши не зовсім певний, що всі вони прянуть на груші, - повертається і йде на загонщиків. Бо він звір хитрий, - він знає, що у загонщиків, крім кілків та одчайдушного галасу, в руках нічого немає. Випадки такі кінчаються більш-менш щасливо, кінчаються вони переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі. Було таке й з нами на полюванні кабанів, було, було! Брехати не буду - було! Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів. Пішли вони на охотників. Почулося там бах, там бах! Виткнувся на них і один чималенький, так пудів на десять вепр. Чи там у нього стріляли, чи не стріляли, я вже не скажу, бо дехто з охотників, щоб видніше було, сидів на груші, а тільки ж він крутонувся й помчав на загонщиків. На всьому скаку підбіг до одного парубча ка-загон-щика, той і "рятуйте, хто в бога вірує!" не встиг проля-щати, як він його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав і помчав далі. Підбігли ми всі до того парубчака: стоїть блідий-блідий, губи білі й трусяться, і нічого більше вимовити не може, тільки: - Хрокнуло й побігло! Хрокнуло й побігло! Нарешті трохи опам'ятався. Ми до нього: - Ну, що, - дуже злякався? - Злякався, тільки не зовсім до кінця злякався! Можна дужче злякатися! - промовив він і подавсь у кущі. Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними, Убили ви дикого кабана. І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней. Це - коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелі і вам треба переконати їх, що це іменно кабан не простий, а дикий. Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрібніших деталей: і як збиралися ви на охоту, і як їхали, і як доїхали, як до болота чи до лісу дійшли, де стали, скільки було загонщиків, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як він ткнувся рилом у землю, а потім знову встав і побіг, а ви його вдруге... В процесі розповіді ви й свідків називаєте і розплющену кулю калібра вашої рушниці показуєте... Ну, всі докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана. І бачите, що ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас! І ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися: - Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер? Отакі люди! Невдячні люди! З'їли цілого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка істерично верещить: - Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англійськи) півлітри карасини випила? Ну, гості?! Щоб ти мені більше диких кабанів не стріляв! А вони, приятелі, ідуть ситі й п'яні додому та ще й насміхаються! Нехорошо! ПЕРЕПІЛКА Чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір'ячку крапочками. Мініатюрна курочка. Вилупить свої жовтенькі пухнаті перепеленятка, ота-кусінькі, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матінко-квочечко! Та де ж тобі квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, і на ворога кидається, як він її дітонькам загрожує. Нічого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дітки наші співають; Десь була, десь була перепілочка, Десь була, десь була невеличенька. Ось вона впала, До землі припала... Любить наш народ перепілку: і в дитинстві любить, і в зрілих літах її він любить. От, приміром, іде полем заклопотаний голова артілі. Голова в голови розколюється од думок різних: - А чи закінчили сьогодні шаровку? - А чи пропололи озиму пшеницю? - А чи... - А чи... Раптом із ярової пшениці стаккато: - Пать-падьом! - Пать-падьом! - Пать-падьом! Зморшки на лобі в голови розгладжуються, очі яснішають, все обличчя лагіднішає, розгортаються на його вусах пелюстки усмішки, він зупиняється і починає рахувати: - Разі Два! Три! Чотириї Ах, б'є! Ах, сукин кот, і б'є ж! От і відпочила в голови голова! Любить наш народ перепела і тоді, коли він у сітчаній клітці під стріхою у дворі б'є! Любить наш народ перепела і тоді, коли його повна ринка і коли він, присмачений сметаною, стоїть на столі, а хазяйка у вишиваній сорочці паляницю крає. Чудесна пташка! "Вечір. Ніч..." Хай дарує мені Павло Григорович Тичина за цей невеличкий плагіат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що він укупі з усім радянським народом теж любить перепілку. От коли вже літній вечір настає - яв цей час до матері: - Мамо, я з дідом Махтеєм перепели піду ловити! - Ще не набігався? - Пустіть, мамо! їй-бо, пустіть! - І коли воно набігається? Цілісінький божий день, як та дзиґа! - Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчать, і не сопуть, і не лаються! То вже я знаю, що можна! Зразу в хату, окраєць хліба за пазуху - і до воріт. А мати: - Ти хоч чумарчинку накинь! - Ат! - кидаєте ви, і вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришу мчите до діда Махтея, що живуть у Василлі, на забаштах, і що їхній Павло нашу Степаниду держить. - Біжиш і знаєш, що в діда Махтея в кишені вже манок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", - так, як перепілочка до себе перепела кличе. Так і дід Махтей сидітимуть і перепілок під сітку вабитимуть. А сітка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дід Махтей уміють такі сітки виплітати - і на перепелів, і на рибу, і на метелика!) - така сітка, ніби найніжніше вирізування, що Ганна собі ним сорочки мережить, - вона вже у діда в кошику лежить, а біля кошика стоїть клітка, сіткою напнута. У ту клітку дід упійманого перепела пускатимуть, і не пруттям клітка заплетена, а напнута сіткою, щоб як битиметься в клітці впійманій перепел, так щоб він собі об пруття голівки не побив. Сильно дуже стрибають у клітці впіймані перепели, на волю хочуть вирватись, і до крові розбивають собі голівку об тверде пруття. А від сітки вони тільки одскакують, і нічого їм не робиться. - Драстуйте, дідусю! - хакаєте ви. - Здоров, здоров! - кажуть дід Махтей. - Підемо, дідусю? - боязко запитуєте ви, і так вам хочеться аж у самісіньку душу дідусеву вскочити. - Підемо? Ох, і патьпадьомкали, як з татком з сіножаті їхаві Штук сто! От патьпадьомкали! - Патьпадьомкали, кажеш? - Ой, дідусю! І досі аж у вухах лящить! - Лящить, кажеш? - Ох, і лящить! Штук сто! - Сто, кажеш? - А мо й ціла копа! - Копа, кажеш? А що більше - чи копа, чи сто? - Копа, дідусю, більша! Копа, як яєць, то повнісінький кошик! - А як сто? - А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то тільки на яєчню. - Іч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клітку не влізуть! - Так ми не всіх ловитимемо! - Ага! Ну, тоді, мабуть, підемо! А я думав, що цілу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всіх, тоді підемо! Ну, тут уже такий іде вистриб, що Бровко починає й рсобі стрибати, і вже ви на сіні біля хліва верхи на Бровкові сидите й того Бровка лоскочете. - Не пустуй, - кажуть дід, - бо ще вкусить! - Не вкусить! - ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком із сіна на спориш. - Ну, збирайся, підемо! - кидають дід. А ви, дідусю, оте, що "сюр-сюр", узяли? Взяв! А дайте я сюркну! Один тільки разі Ходім, ходім! Потім сюркнеш! Пішли... Ну, ще раз: "Вечір. Ніч..." Власне кажучи, вечір уже минув, і вже сама ніч! Я не буду ні в кого запитувати, що таке українська ніч, бо ще сто з гаком літ тому Микола Васильович Гоголь запитував усіх: - "Знаєте ли вьі украинскую ночь?!" І тут же з сумом дорікав усім: - "Нет, вьі не знаєте украинской ночи!" А за ці сто з гаком літ, я гадаю, ви вже придивилися і знаєте, що воно таке за українська ніч! Так що, по-моєму, пояснювати зайве. Якби тепер "я йшов тої ночі з дідом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на діда й думав: - Та не викручуйтесь, дідусю, не викручуйтесь, бо співає у вас душа, їй-бо, співає: Ніч яка, господи, місячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай... - А як ваша, дідусю, душа цієї пісні проспіває, ви трохи замислитеся, тяженько зітхнете, а потім знову в душі вашій, дідусю, зривається: Місяченьку блідолиций, За хмару краще б ти сховавсь, Не світи, бо вже немає Тієї, з котрою кохавсь... Та не про те мені тої ночі думалось, не про те гадалось! Найголовніше, що мене цікавило: - Чи ж патьпадьомкають? І ціла копа патьпа-дьомкає? Тільки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один: - Пать-падьом! - Пать-падьомІ За ним другий, а там іще, й ще, й щеі - Ага, дідусю, чуєте? - Чую! - А копа буде? - Дві копи! - Аж дві! Ото!.. Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч і ліворуч стіна озимої пшениці. А на межі ромашки, і молочай, і чебрець, і дзвоники... Тут уже дід Махтей зупиняються, витягають з кошика сітку. - Держи, - кажуть. Я держу з одного боку сітку, а дід Махтей її розгортають, розпрямляють. - Занось! От ми з дідом заносимо сітку й напинаймо її на пшеничні колоски біля межі. Дід тоді витягають манок і починають: - Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр! Тихо. Дідусь ізнову: - Сюр-сюр! Сюр-сюрІ Аж ось ліворуч, мов молотком: - Пать-падьом! - Сюр-сюр! - Пать-падьомІ І на кожне дідове "сюр-сюр" - все ближче, все ближче нервове "пать-падьом". Уже чути й пожадливо-пристрасне: - Ха-вав! Ха-вав! А за ним одразу й бойове: - Пать-падьом! Ось-ось уже близенько він! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" і "пать-падьом" ніби біля самісінького вашого вуха! - - Ха-вав! Він уже під сіткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутать він голівкою сюди й туди, як на ніжки спинається, шукаючи чарівну спокусницю! - Ха-вав! Дід Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця. - Ха-вав! Дід Махтей раптом б'ють у долоні і встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сітку й заплутується. - Ага, парубче, - посміхаються дід Махтей, виплутуючи сіренького переляканого птаха з сітки. - А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бігати? Будеш у гречку стрибати?! Єсть один! Він підстрибує в клітці, б'ється голівкою об м'яку сітку і падає на дно. Я не знаю, в кого дужче тріпоче серце - чи в переляканого перепела, чи в мене? - Та не стрибай, дурнику, не стрибай! - умовляє перепела дід Махтей і клітку прикриває свиткою. І знову: - Сюр-сюр! Сюр-сюр! І знову десь аж у гречці: - Пать-падьом! І другий уже в клітці... І третій! Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зірок тих, зірок! Скільки ж кіп тих зірок на небі? В очах у мене щось ніби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очі і солодко-солодко позіхаю. І ледь-ледь чую, як дід Махтей говорить: - Е, парубче, заснув! А потім обгортає мене щось тепле. То дідів піджак. І я вже не чую ні "ха-вав", ні "пать-падьом". І тільки вже під ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-під дідового піджака вилазити, чується: - Вставай, синку, вставай! Додому підемо! Там досипатимеш! Вискакую з-під піджака, до клітки, а там аж сімі - Ого! - Ну, пішли, синку, пішли... З рушницею полюють перепілок восени, коли вже просо вклоняється хазяїнові повними китицями пшоняної каші, а навкруги проса, куди оком кинеш, - самі стерні та копи, та скирти... От тоді на просищі з собакою інтересно настріляти повнісінький ягдташ перепілок... Ситі вони тоді дуже... Вони запливають тоді жиром і, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла. Коли полюєте перепілок з вашим власним собакою, то це найвища насолода. - Піль! - Бах! Єсть! - Піль! - Бах! Єсть! Так що ви маєте повне право потім усім говорити: - За якусь годину-півтори мій Ральф подав мені шістдесят сім перепілок! Насилу встигав. - Піль! - Бах! Єсть! - Піль! - Бах! Єсть! От собака! Ах, і собака ж! Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шістдесят сім перепілок, не забувайте двох правил після перепелячої охоти. Перше: обов'язково почистіть рушницю! Друге: не об'їдайтесьі ГАГАРА Одного разу відпочивали ми кумпанією після ранкової зорьки й підраховували, скільки хто з нас не знайшов битої смертельно качки. П'ятеро нас було дуже досвідчених охотників-влуча-ків, дуже цілких стрільців, що ото: - Ану, підкинь картуза! Ану, підкинь! Побачиш, як я стріляю, та до того ж побачиш, як у мене ружжо б'е! Підкинь! Картуза ніхто не наважувався підкидати, бо картуза шкода, а пляшки ставляли. Правди нема куди діти, - ставляли! Що ставляли, то ставляли... Найцілкіший із нас отой, що: - Та що мені картуз?! П'ятака підкинь! Пір'я з твого п'ятака посиплеться! - Так оцей, найцілкіший, у чвертку на п'ятдесят кроків дромазав. Та це так, між іншим, бо всі ж мисливці знають, що ніколи на охоті ніхто в порожні (порожні, порожні пляшки! Не вповні! Ні!) пляшки не стріляє, такого звичаю в охотників не було, нема й не буде! Боже борони! Та й де ті пляшки на охоті візьмуться?! Так що те, що ми ото чвертку за мішень поставили, то просто випадок, може, єдиний за всю історію охоти. Так... Підраховували ми, значить, хто скільки з нас не знайшов битої смертельно качки... Якось так трапилося, що підійшли ми після ранкової зорьки до ожереду, і ні в кого з нас. не було ні пера, ні пуху. В таких випадках ми ж знаємо, що всі охотники це роблять: підраховують незнайдені качки. Така вже в них традиція. Кожний із нас не знайшов щонайменше п'ять-шість крижнів, штук по троє чирят та по одній широко-носці... Всі ж на одному озері полювали, тому й випадки були один до одного: - Вдарив, знаєте, - ну, вона грудкою на землю і недалечке й упала! Шукав-шукав, шукав-шукав - нема! Трава .густа, висока! Нічого не зробиш! Собаки нема! Якби був собачка - був би оце я і з пером і з пухом! Та ще з яким! Ні одного промаху! Ех! І так кожний. Ну, посумували, позітхали, та що поробиш. Єсть іще ж вечірня зорька, може ж, вона щасливіша буде. Лежимо під ожередом, розмовляємо. Хтось із нас, - не знаю вже з якого приводу, - згадав, як він колись гагару стріляв. Дідок один, - хто й зна звідкіля він до нашої кумпа-нії прибився, - і собі встряв у розмову: - Стріляв, - каже, - і я колись гагару! Жив я ще тоді у Вовчанському в'єзді! Ой, звір, ой, звір - гагара! Собака в мене був, ох, і собака, гончий собака! Так він й ув'язався за гагарою! Гонить і гонить, гонить і гонить! А я на горбочку стою і все бачу! Вона не дуже й тікала. Стане, собака до неї підбіжить, а вона тільки зубами - клац! Собака й одскочить! А собака був! Ох, і собака! На вовка верхи сідав! А гагари не бере! Нагнав-таки на мене, я вистрілив, з неї вроді дим пішов, а не впала, подалась далі й зникла... А собака все по слідах гонить! Насилу я його впіймаві Гагара, так воно таке - ніби й лисиця, ніби й вовк. Я панові розказував, - а пан учений у нас був, - у предводителях ходив, - так він казав, що то вона забігла до нас із тої землі, - як пак вона? - та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мій, іще ж жінка Каленика Тимофійовича Триндипляш-ки, що парова машина в нього була, - так вона туди їздила, та й розказувала, як та місцевість зветься. А я й забув... Стріляв, стріляв і я гагару! Чудний звір, на наших не схожий. Що ні, то ні! Посміялися ми з дідової гагари. Але ніхто з нас із ним не сперечався! Навіщо, скажіть, сперечатися, навіщо розчаровувати симпатичного дідуся, який, може, вже років із сорок розповідає в кумпанії, як він гагару стріляв. Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звір, а птиця, та навряд чи він вам повірить. Та може, й краще, що не повірить: ще десь розповідатиме, ще десь, значить, кумпанія буде весело реготатися... Хай розказує! Чимало таких "гагар" трапляється в цікавім ромаи-тично-пригодницькім мисливськім житті-буттї. Гагара, розуміється, птиця. Та цього ще мало, - птиця то вона птиця, та цікаво не те, що вона птиця, а цікаво те, що вона цікава птиця. І цікава іменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й молодого охотника. Охотника початківця. А який молодий охотник, охотник-початківець, не запальний? Нема таких! А напевно ж є такі мисливці, що не знають, що таке гагара, а знати їм це конче потрібно, бо в противному разі втеряють вони чимало дуже інтересних моментів з мисливського життя. Гагара - птиця, що плодиться не в нас, а на півночі. На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пізніше, коли вона мандрує з півночі на південь. По-латині вона зветься Соlumbius (Колімбус). Завдовжки вона 65-75 сантиметрів, крило в неї - 38 сантиметрів, хвіст - 6 сантиметрів. Шия в неї довга, дзьоб - прямий, гострий. Восени вона вся зверху темнобура, а голова й шия теж зверху - сірі. Знизу вона вся біла. Як побачите, що така птиця на озері плаває, - підійдіть і прикиньте хоча б приблизно: як має вона завдовжки 65-75 сантиметрів, а крило - 38 сантиметрів, а хвіст - 6 сантиметрів, значить - вона, гагара! Але треба все-таки пильненько придивлятись, може бути і довжина її 65-75 сантиметрів, і крило - 38 сантиметрів, а хвіст, приміром, не 6 сантиметрів, а 5 або 7. Так і знайте, що то вже не гагара. Буває і навпаки: хвіст рівно 6 сантиметрів, а крило 37 або 39. Знову не гагара, а щось інше. А вам треба обов'язково гагару, інакше не будете мати ніякої насолоди з полювання на негагару. Бахнете - птиця й полетить. А гагара - нирець, ниркова птиця, через те охота на неї має свої особливості й свою принадність. А от, коли всі виміри (65-75х38х6) ви зробили правильно і пересвідчилися, що по-латині вона зветься СоїутЬиз (Колімбус), - отоді вже можна її й полювати. В чому ж полягає принадність охоти на гагару? Ось у чому: 1. Коли ви полюєте на озері гагару, ви цілісінький день перебуваєте під враженням, що кожної хвилини ви маєте перед собою дичину. Ви не гуляєте, шукаючи качки - вона цілий день перед вами. 2. Гагара розвиває у вас три види спорту: мисливський, стрілецький і легкоатлетичний. 3. Гагара полегшує вам подорож з полювання додому. От приїздите ви на село. Із дому ви берете з собою півтори-дві сотні набоїв, менше брати не можна, бо, виїздячи, на охоту, завжди треба мати на увазі, що ви можете потрапити на такий перельот, чи на таке на болоті скупчення качви, що тільки те й робитимете, що бахкатимете. І от уявіть собі, що у вас невистачило набоїв? Та ви руки собі кусатимете, коли качки вам просто на мушку сідають, а ви нічого зробити не можете! Завжди мисливець повинен мати добрий запас набоїв. Приїхали ви, значить, на село з добрим запасом набоїв. Тягти з собою зразу всі набої на болото чи на озеро нема ніякої рації, - ви їх залишаєте в хаті у того селянина, де зупиняєтесь. А зупиняєтесь ви, ясно, в селянина, що живе недалечко від озера чи від болота. Виходячи на озеро, берете ви тридцять-сорок набоїв. Ранкова зорька була невдала: стріляли ви мало, набої у вас цілі... Відпочивши трохи після ранкової зорьки та як слід поснідавшії, ви йдете до озера, - може ж, де назирите якусь на озері дичину. На озері плаває якась птиця. Прикинули - гагара... Ви сміливо йдіть до озера, бо хоч гагара й сторожка птиця, проте і вона не від того, щоб погратися з вами у полювання. Ви підходите - націляєтесь! Бах! - і нема гагари! У той самий момент, коли ви сіпаєте "собачку", гагара пірнає! Шріт робить на тім місці на воді цілу бурю, - й гагари нема! Хвилинка, і кроків за три від того місця, де шаленів на воді ваш шріт, витикається гагаряча голівка. Ви за ліву "собачку" - сіп. Бабах! - і нема гагари... Поки ви швиденько перезарядите рушницю, перед вами знову гагара. Прекрасна вона на воді, струнка, довгошия й сліпучо біла, коли повертається до вас грудьми своїми... - Бабах! - і нема гагариї Хвилина - і є гагара. - Бабах з лівої! - і нема гагари. Ваші тридцять патронів вилітають за тридцять-сорок хвилин! Але хіба ж ви відступитесь од бажання добути гагару?! Та ніколи в світі! Щоб ото відмовитися мати в себе в кабінеті таке прекрасне чучело? А хіба не приємно буде вам подарувати дружині шкурку з гагари? Убити двісті-триста гагар, зняти з них шкурки (у гагар дуже міцна шкура і густий-прегустий пух!) - таке вийде оригінальне тепле пальто, що ні в кого в світі такого не буде! І я можу навіть побожитися, що ні в кого в світі такого пальта не було й не буде! Вистрілявши всі свої тридцять набоїв, ви бігом до хати, до свого запасу. Прибігли - набили патронташа, взяли два десятки в кишені - знову бігом на озеро. Хазяйка до вас: - Мо б пообідали! Я борщу з карасями наварила! - Потім... Потім! - кидаєте ви. - Гагара! Підбігаєте до озера, а гагара, голубочка, плаває собі та хлюпочеться, пір'ячко своє дзьобом перебираючи. Подивиться на вас і ніби ось-ось скаже: - Приготувались! Почали! Вона вже відпочила й готова знову гратися з вами в полювання. Починається знову: - Бабах з правої! - нема гагари. - Бабах з лівої! - нема гагари. Вистрілявши другу порцію набоїв, знову біжите до хати, знову берете набої... Взяти зразу всі набої до озера - ніколи ви їх не візьмете, бо ви твердо переконані, що ось оцим уже пострілом ви обов'язково гагару встрелите! Можна навіть антракт зробити - і ви відпочинете, і гагара відпочине. Так ото, сюди-туди бігаючи та в гагару стріляючи, ви й проводите цілий день у мисливському запалі й напруженні. А крім того, їхатимете додому без тягаря, легеньким і веселеньким... Сумувати з того, що ви не встрелили гагари, - не сумуйте, і на той рік вона ще прилетить і ще дасть вам один, а коли захочете, то й кілька днів напруженого й запального полювання! Та ще майте на увазі, що ви воднораз перевіряєте при цьому, як ви стріляєте. Ви чудовий стрілець, бо весь шріт лягає якраз саме на тім місці, де тільки-но була гагара. Ви не промазали! А це теж чого-небудь та варт! А чи можна взагалі встрелити гагару? Можна! Ну, добре, - я вже вам одкрию цей секрет. Бачите, в чім річ: гагара дуже спостережлива птиця. І дуже гостроока, - бачить вона кроків на сто так, як не можна бачить у найудосконаленіший бінокль. От вона плаває і ніби зовсім на вас не звертає жодної уваги... А насправді одним оком аж просвердлює вас, всі ваші найменші рухи. І особливо пильно стежить за вашим пальцем, що на "собачці" лежить. І тільки він натискує, -навіть ще тільки ворухнеться, щоб натиснути собачку, вона - хоп! і вже під водою. А поринає вона, як блискавка! Основне ваше завдання, щоб устрелить гагару, не дати їй помітити, коли саме ви натискуєте "собачку". Як це зробити? Накрити курки картузом - не бачитимете мушки. Робиться це так: ви становитесь до гагари спиною, ніби зовсім не звертаючи на неї уваги, рушниця лежить у вас через плече, в лівій руці у вас невеличке дзеркальце, і ви через це дзеркальце націляєтесь. Гагара думає, що ви пудритесь, чи взагалі туалетитесь. А ви, через дзеркальце прицілившись, - бабах! І єсть гагара! Яка ж радість, що у вас в руках справжній СоїутЬиз (Колімбус), 75 сантиметрів завдовжки, крило в нього 38 сантиметрів, а хвіст - 6 сантиметрів. Ви зразу знімайте з нього шкурку. їсти його не можна, бо він рибою сильно одгонитьі Але ж ніде так, як у гагарячій шкурці, не заводиться міль!! ДИКА ГУСКА Дика гуска - це таки справжня гуска, тільки - дика. її можна їсти, - так, як і свійську гуску, - з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так. Різниця між дикою гускою й свійською гускою та дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і для того, щоб її смажити навіть так, без пряженої капусти й без яблук - її обов'язково треба заполювати. А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени - на південь, - отже, тільки ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що: - Та, - мовляв, - гусей там набив! Приходьте! Говоримо ми це без ніякої пихи, говоримо ми це із скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцеві. Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп'янщині. Річка Оскіл - чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі лука- , ми, що дивляться на світ божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями. Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба - верезуб. А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаває. Ну, бог з ним, хай плаває. Полювали ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску - казарку. Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали. Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло було всім. Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїа, а я свої гроші забув удома. Але він мене заспокоїв. - Ти, - каже, - не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом! Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду. Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? - та отієї, що ото: Де ти, хмелю, хмелю, зимував, Що й не розвивався... Як їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки: Сама буду поливати Дрібною сльозою... А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив: ...СЛЬО-0-З-О-О-О-О-О-Ю! Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід. - Що воно таке? - питалися. - Охотники поїхали! Співали ми аж до самої станції. На станції сердечно попрощалися з хазяїном і сіли у вагон. Нам з приятелем хотілося співати ще й у вагоні, але на бойові й героїчні пісні в нас невистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне: Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами. Дійшли до запитання: Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? - та й замовкли. Позіхнули й сказали один одному: - Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами. Лаштуємося ми спати. Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, - постала, отже, проблема, де гуску приткнути. їхали ми у м'якому вагоні. Приятель таки додумався. - Я, - каже, - візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітимеї Сплю я не дуже міцно, скорше - сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться! - Ну, - кажу, - добре! Полягали. Прокинувся я вранці, дивлюсь - сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче: Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? - Чого, - питаю, - такої сумної та ще й зранку? Приятель, нічого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва. - Упокоїлась? - питаю. - Як же це так? - Виходить, - каже, - приспав! А я ж сплю не дуже міцно, - скорше сторожко я сплю! І от бачиш! - Та бачу, - кажу. - То ти й співав би вже: Чом вас лихо не приспало, Як я дику гуску? Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, - тривали недовго. Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла. А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м'якому вагоні, в поїзді Куп'янка - Харків, забути і нікому не говорити. Так і зробили. Гуску з'їли по приїзді на другий день. Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті того приятеля, щоб і кабінета прикрасити, і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей. Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині: - Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще до того це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок. Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину. А вона його поцілувала. Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини. Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера і плавають собі, весело ґеґочучи. Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко. Дика гуска - птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко. Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, - але що то за полювання, коли воно випадкове. Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою! Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви: - Тигряча смерть! Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси, як слід, по-справжньому. Ми знали велике озеро" де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше. Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того, як постояли на качачому перельоті. Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Євдокимо-вич, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту. Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже: - Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска - звір дуже мудрящий і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озері силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, мать-таки, після гапонської! Так-так, після га-понської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить. Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти" сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сідати біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, - поставити серед нього бочку можна. Поставив він... - Ну, й настріляв? - з цікавістю запитали ми. - Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в'озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший! Ми вхопилися за цей спосіб. Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси. Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб бува й з нас хлопці не покепкували, як з того пана... Поставили ми її в неділю. А на другу неділю мав приїхати й я, - передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси. Я приїхав у суботу надвечір. - Гуси вже, - каже мені приятель, - появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летю-чи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже з бочку сідати. Так як ми будемо, - питає приятель, - жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як? - Сідай, - кажу, - ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка. - Добре! Так ото ми й вирішили. Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам. Вискочило це правило у нас тоді з голови. Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти. Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом - не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли! Перед світом вийшли. Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок - змерзне!). Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сіти поцілив, а таки, кінець кінцем, поцілив... Одвіз я його до бочки. Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив. Посадив і поплив до берега. Не встиг од'їхати метрів з півсотні, чую - гукає: - За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, підтягнув човна й сів під копицею. Надійшов і Йосип Євдокимович. Сидимо,куримо. Коли це: - Рррятуйте! - крик з озера: - Перрекинулась! Равненія потеряв! - Бреди" - кричу, - до берега! - Не вибреду! - кричить. - Мулько! Ми з Йосипом Євдокимовичем на човна - і до бочки... Під'їздимо, - бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче. , - Чого ти ніби пірнути хочеш? - питаємо. - Р-р-р-ушниця пірнула! - Ну, вилазь уже на човна! - А р-рушниця? - Потім рушниця! Витягли ми його на човна, транспортували до берега. Сів він під копицею, зубами цокотить. А тут уже й сонечко виткнулося... Роздягся Йосип Євдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю. - Чого тебе, - питаю я в приятеля, - чорти перекинули? - Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло! Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там е? - кажу йому. Нема! Пірнула? Ні, до того, як перекинувся, пірнула! Ага! Розумію! - кажу. А гуси летять, а гуси летять! І все на тім місці, де була бочка, сідають. - Ну, що ж далі? - питає приятель. - Кричи, - кажу: Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята - Та понесіть до матінки. До матінки, - каже він, - далеко! А от якби на піч! ЛОСЬ Лось, або лісова корова, плодиться здебільша по лісових просторах північної частини Батьківщини нашої - Радянського Союзу. Забрідає він іноді і в центральну частину, доходить до Білорусії й до українського полісся, але дуже й дуже рідко. Одного разу зчинився був ґвалт, що під Києвом, у Пущі-Водиці, бачили в лісі лося. Зібралися місцеві охотники, позаряджали рушниці жаканівськими кулями, наздогнали того лося, оточили, - до нього, а він не дуже й тікає, а просто йде на мисливців і ьіукає... Виявилося, що звичайнісінька собі корова, та до того ще й ялівка, в лісі заблудилася. У Києві одного лося я сам бачив, але не цілого лося, а саму тільки голову, але про це трохи згодом. Лось зветься ще "сохатим". Чому він так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, що колись, за давньої давнини, коли мамонтів у чотирьохлемішний плуг запрягали, то лосі тягали тільки соху. Лось - звір дуже здоровий: дорослий самеда. важить іноді більше, як тонну. Отже, заполювати лося - не тільки гордість, а пудів з півсотні доброї гов'ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратиці, хвіст і роги. А роги в лося величезні та розложисті - гребінців із них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько. Полювати лося - річ дуже прибуткова, через те ми й узялися розповісти про спосіб цього полювання, хоч на Україні лосі й не плодяться. А може, хто й зацікавиться, кине таке невигідне діло, як, приміром, завідувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у північні лісові простори: - Подамся, - мовляв, - на лосів! І сам прогодуюсь, та й жінку з дітками забезпечу. Для таких оце й пишеться. Що треба для охоти на лося? Перш за все, ясно; рушницю. Можна гвинтівку, чи карабін, можна штуцера, можна й просту собі дубельтівку, але набої повинні бути з жаканівськими кулями. Шротом лося не звалиш. Обов'язково - лижі, бо полюють лсся взимку та ще тоді, коли сніг візьметься "настом", тобто вкриється такою собі, ніби крижаною, скоринкою. Лижі тоді не провалюються в сніг, а легко пливуть поверх снігу, - тією скоринкою-настом. Харчів так місяців на два, бо полювання, як ви потім побачите, потребує чималого часу. Величеньку діжку, щоб у ній можна було засолити пудів з п'ятдесят лосятини. Пудів з п'ять солі! За наших часю уже треба брати і короткохвильову радіостанцію. Та оце, мабуть, і все. Зрозуміло, звичайно, що одягатись треба якнайтепліше: кожух, капелюха, тепла білизна, теплий костюм, а на ноги унти, чи піми, прості повстяники навряд чи витримають такий похід. Так ото зібрались і кажете дружині й дітям: - До побачення! Вирушаю на лося! З тим, значить, вантажитесь у вагон і їдете на щ'в-ніч: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кіровську область. До обласного центра ви не їдьте, бо в самім обласнім місті лосі не водяться, вони на периферії.. Краще всього висідати на якійсь невеличкій залізничній станції, серед дрімучого, безкрайого лісу. Висіли. Невже треба вас іще вчити й того, як приладнати всі оті причандали: діжку, сіль, харчі і т. ін., щоб вони теж за вами їхали? Зрозуміла річ, що на підводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вміти змайструвати вузько-довгі саночки! Сокиру, товариші, сокиру не забудьте! І потрібний метраж вірьовок! І гвіздки! Обладнавши все як слід, надягайте лижі, запрягайтеся в саночки і на лижах весело і прудко вибігайте в ліс... І біжіть собі на лижах: усе ліском, усе ліском. Коли пощастить, то днів за два-три наткнетесь на лосячі сліди... Тут уже вас захопить мисливське хвилювання і піднесення вашого мисливського духу, і ви покотите, покотите, покотите по лосячому сліду... Чим далі будете бігти, ви помічатимете, що сліди все свіжішають, свіжішають, свіжішають... Пильно вдивляйтеся вперед! І ось через галявину, провалюючись у сніг і поклавши на спину свої величезні розложисті роги, важко мчить "сохатий". Він почув вас, бо звір він дуже сторожкий і обережний, і коли за вітром, то він чує вашу присутність за кілька кілометрів. Ви - за ним. Лось біжить, пробиваючи своїм важким тілом наст і провалюючись у сніг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такі важкі, як він, і ви ж на лижах, а він - босоніж, без лиж, бо на його чотири ратиці лиж іще не винайдено. То нічого, що лось залишає вас позаду кілометрів на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й •упевнено йдіть його слідами, бо перемога все'дно буде ваша! А яка насолода бігти на лижах густим-прегустим лісом, що простягся ген-ген аж на тисячі кілометрів!! Перескакують з гілки на гілку білочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притуляючись до стовбура, щоб його непомітно було (мімікрія!), шарахається набік перелякана росомаха, щільніше пригортається з остраху до своєї лапи в барлозі ведмідь. А навкруги казкові шати - сніговим шаром уквітчані віти дерев, а пеньки з височенними на них сліпучо білими шапками, мов зустрічають вас старовиннні бояри у фантастичних володіннях царя Берендея. Так і здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде ніжна Снігуронька й тихо-тихо привітає вас: - Чолом тобі, охотничку-стрілочку! Ні пуху тобі ще й ні пір'ячка! А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях діжка і сокира, і вірьовка, і сіль... Идет он густою тайгою, Где пташки одни лишь поют. Не всю путь до перемоги над лосем, певна річ, буде так весело, бо людина - є людина, отже й ви, розуміється, відчуєте через два-три тижні втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо сліди його все глибші, все важчі. Підбадьоріться, - ось-ось перемога! Ви вже бачите, як перевтомлений звір хапає язиком сніг і все частіше, все частіше він його хапає. Тому доказ - довгуваті ямки обабіч лосьового сліду. Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нічого: більше руху, більше енергії! Вже недовго... Днів через п'ять-шість ви вже наближаєтесь до лося, бо він уже не біжить, а тяжко йде, ступає. За два-три дні він од вас не далі, як на п'ятсот метрів! Натисніть, голубе, натисніть! Аж ось ви бачите, що звір упав. Потім підвівся, ступнув разів із десять і знову впав. Ще раз підвівся, двічі ступнув і впав. Лежить! Ви підбігаєте на лижах до нього і падаєте на звіра. Звір тяжко дихає, і ви тяжко дихаєте. Звір висолопив язика, і ви висолопили язика. Отак звір і ви лежите днів зо два! Але яка радість розтинає ваші груди! Бо ви зверхуі Приблизно днів через два звір тяжко підносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду! - Стрілятимеш чи різатимеш? - питає. - Почекай, дай трохи відсапну! Відсапуєтесь далі... - Ну, що ж, - каже лось, -не хочеш убивати, почвалаю я далі: я звір, а ти мисливець, мені від тебе тікати треба! - Та полеж, - кажете ви, - відпочину й застрелю! - Ні, побіжу, - я гордий! Ізсунься з мене, бо я не встану! Підвівся лось і почвалав. Але він далеко не піде, - ноги вже йому не служать, і від смертельного гону в нього невроз серця. Ви підводитесь і стріляєте. Лось - мертвий, а ви поки що живий... Тоді вже білуйте, соліть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радіостанцію, визначайте орієнтири й викликайте радіограмою дружину з дітьми. Приїздить родина, може, ще хтось і знайомий завітає - ну, тут уже бал і все таке інше. Святкуєте, доки не з'їсте всієї солонини з лося. Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потім повісити Її в кабінеті й увесь час задаватись, що ви вбили лося. А як дружини не викликатимете, - грузіть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Києві буде вже дві лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля. Я про неї вже згадував. Мій приятель хотів був подарувати мені ту голову з страшними рогами: - Забери, - каже, - будь ласка! Трофей же який! - А чого, - питаю, - ти сам не пишаєшся з такого трофею? - Та куди ж я його приткну? У передпокої - в хату не ввійдеш, в кабінеті - теж нема де повернутися! Сама тобі голова! Забери, будь ласка, я доплачу! ДИКА КОЗА Ю. В. Шумському Благородна тварина - дика коза. . Благородна і своєю постаттю, коли, струнка й ніжна, стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій квітучо-пахучій галявині лісу нашого чарівного, чи, коли, спустившись До Сули, до Росі, до Горині, граціозно нахилившись, студену воду п'є. Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи поміж дубо-ясеновими стовбурами. А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника-людини і якій є назва - браконьєр. Браконьєр - це, власне кажучи, людина тільки зверху: в неї, коли починати знизу, - дві ноги, черево, груди, дві руки, писок, баньки, голова й кашкет, або капелюха на голові. У баньках (у людей ці штуки звуться - очі) нема ні радості, ні суму, самі тільки хитрощі. У людей очі див-' ляться, а баньки в браконьєра - бігають. Серце в браконьєра нема. Замість серця в нього тор-"бочка з м'язів. Торбочка ця в нього спеціально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне. Оце й є - браконьєр. Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдків-браконьєрів, хоч і платить за .де своїм життям. Дику козу полювати заборонено. Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу самців-цапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок. Нам ніколи не доводилося бачити браконьєра за його підлою роботою, але ми не уявляємо собі, як може лупати він своїми баньками, коли кізочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними сліз очима і вмирає... І яка шкода, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звірові межи його баньки?! Браконьєр - хитрюща бестія. Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник, - дехто, приміром, каже, що він охотник кращий, ніж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, ніж охотник, а ми - такого погляду, що коли він такий охотник, як артист, то таки справді він прекрасний охотник, - так Юрій Васильович розповів нам таку пригоду. - Зайшов, - каже, - якось до мене земляк. - Приїздіть, - просить, - та й приїздіть до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь. Зібрались ми кумпанією й поїхали. Поїхав, - каже Юрій Васильович, - я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський із собору Паризької богома-тері. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили - й зразу в ліс. Тільки-но в ліс увійшли, коли це-бббах!-і недалечко. Ми туди. Зирк-на галявинці хтось біля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну: - Стій! Ви ж самі розумієте, що робиться з браконьєром, коли він почує "стій!" Це на нього так впливає, як батіг на рисака. Він за козу і - в довгої. Ми за ним! Усі вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи відстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибігаємо в село, помітили, в яку хату він ускочив. Убігли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив він. - Де коза? - питаємо. - Яка коза? - Дика коза, що ти в лісі тільки що вбив! - Та я й у лісі не був! Жінка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує. - Люди добрі, - озвалася жінка, - таж він із хати нікуди не виходив! Ми шукать. І в печі, і на печі, і під полом, і в миснику, і за мисником, і в помийниці, і в діжі, і в сінях, і в комірчині, - нема! Ми й у коморі, і в хліві, і в свининці, і під свинин-цем - нема! Підбігли Галушка з дзвонарем Квазимодським, - та всі вчотирьох по всіх закутках, по всіх закапелках. Облазили скрізь, де можна, де й не можна - нема! Увійшли ми в хату, відпочили і знову до хазяїна: - Де? - Та чого ви, - каже, - до мене присікались?! У лісі я не був, ніякої я кози не вбивав! Тоді я вже до нього ладиком: - Слухай, - кажу, - чоловіче! На власні ж очі всі ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому біг і з козою в хату вскочив! Де вона, кажи! - Та то ви помилилися! То, може, сусіда, а не я! Я вдома сидів! - Ні, - кажу, - не сусіда, а ти! Та, вже ви знаєте, і злість мене бере, та й цікавість розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили і не знайшли. Тоді я йому кажу: - Слухай, дядьку! Даю тобі слово, що нікому нічого не скажемо, нічого тобі не буде, коза залишиться тобі, - • скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де? Він довго думав та й каже: - А нічого не буде? - Та нічого! Слово даю! Тоді він до жінки: - Покажи! Жінка його відхилилася від колиски: - Ось вона! Я її груддю годую! Підходимо: справді, лежить у колисці невеличка дика коза, над якою в скорбній материнській позі весь час стояла браконьєрова дружина. - Отакі браконьєри! - закінчив оповідання Юрій Васильович Шумський. Хитрюща бестія - браконьєр. І шкідлива бестія - браконьєр. Та проте й з ним боротися можна. Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися. Давно вже, років чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хаті сама Максимова жінка. - Драстуйте, - привітався я. - Драстуйте! Давненько вас не чуть! - Заніколилося, - кажу.- А Максим же, - питаю, - Де? - В оборі порається. Зараз увійде! - Чи не можна, - питаю, - у вас молочка? - Е! Молочка?! "Не видоїли бичка!"-відповідає Максимиха. Здивувався я кріпко: така завжди привітна жінка і нате вам! А вона до мене: - Нема, - каже, - молочка! Коза корову з'їлаї - Як? - А так! - каже. Коли ось і Максим у хату. Привіталися. - Давненько, - кажу, - вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у місті буваєте, чому не заходили? Раніше було частенько навідувались! А жінка од печі: - Козу полював! Я сиджу й нічого не розумію. Максим махнув рукою: - Та! - Що таке, - питаю, - Максиме? Розкажіть! - Три роки дику козу полював! - ще раз махнув він рукою. - Три роки? Як це - "три роки"? - А так! - З рушницею? - Та де там з рушницею!! - Аз чим? - З ізоляцією! Та й розповів мені Максим таку історію: - Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну, зирк! - а передо мною, ну, не далі, як до комори, стоять дві й дивляться на мене. Отут у мене як затіпається! Не витримав: при-дожився - ббах! - одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нічого й не бачу, нічого й не чую! Коли хтось по потилиці мене як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тільки - лусь! А в очах огники тільки - блись! блись! блисьі Отямився, а передо мною лісничий. Ну, далі самі вже знаєте: суд і три роки з ізоляцією! - З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! - додала з притиском Максимиха. - І рушниці нема? - питаю. - Та на лиху годину ота рушниця?! Як і піду коли-небудь на козу, то тільки з жінкою і тільки на Житній базарі - Навчило одного браконьєра, - подумав я сам собі. Можна їх усіх, браконьєрів, навчити, треба тільки як слід за це діло взятись. Полюють дику козу здебільша загонами, гучками. Облавою, одне слово. Робиться це з дозволу відповідних організацій, коли провадиться так званий одстріл цапів-самців. Для охотника труднощі полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись і не бахнуть замість цапа козу-самицю. - Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не біжить, а стелеться, летить і на мушці воно в тебе одну мить, - скажіть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибріхують ті мисливці, що кажуть:- Я, мовляв, ніколи не помилюсь! - з сумом казав мені оце якось прекрасний, досвідчений, старий уже мисливець.- Ну, й трапляються, звісно, конфузи, коли замість цапа дивиться на тебе печальними очима кізочка... Дуже неприємна та до того ще й кримінальна справа! Єдиний, на нашу думку, спосіб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, - такий. Коли ви помітите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлібця і, простягаючи його в руці, кричіть: - Кіз-кіз-кіз-кіз! Вона, звичайно, зупиниться. Ви зразу ж питайте: - Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам: - Я - коза! А цап позад мене летить! Туди дивись! Гав тут ловити не можна! Діалог з -козою має бути стенографічний, інакше втеряєте цапа. Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик-кіз! кіз!-стане перед вами і, щоб вас обдурити, мекне басом: - Я - коза! Але в цей час ви встигнете помітити в нього ріжки й борідку, коли він не поголиться. А є й взагалі цапи без бороди і без ріжків! Тоді вже дивіться туди, куди вам ближче! І бабахкайте! Убити цапа - це ціла подія в житті кожного мисливця. Траплялося й мені вбивати. - Заходьте, - запросив мене добрий мій знайомий і старий охотник, - завтра до мене! Дикого цапа встрелимої Дозвіл маю! Я зайшов, зарядивши рушницю "чотирма кулями". - Рушницю, - каже мій знайомий, - поки що розрядіть і повісьте та йдіть сюди й сідайте, поговоримо! Щоб довго не балакати, - убив я тоді чи не ціле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, і смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я б'ю! Яка ж благородна тварина - дика коза! І в лісі, коли стоїть, і коли вона летить-стелеться, і коли вона браконьєрів виявляє. Благородна вона й на блюді! "РУЖЖО" Всі, розуміється, зразу на ґвалт: - Чому "ружжо", коли насправді - "рушниця"... А як не хочеться, щоб була "рушниця", то вже "ружье", але ж ні в якому разі не "ружжо". "Рушниця" - правильно. За всіма словниками - "рушниця". Згодний. І "ружье" - правильно. Згодний. Це по-російськи. А от мені хочеться, щоб було "ружжо", бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти. Так от, значить, про "ружжо". "Ружжо" - це така штука, з якої стріляють. Виходить, що коли нема ружжа, нема й мисливця. Тобто він є, але він, сказать, не справжній мисливець, а яловий, платонічний. Такий мисливець ходить сумний і задумливий, очі в нього печальні-печальні, і при зустрічі з вами він каже: - Ех, якби мені оце ружжо. Та ще таке ружжо, як у мене було. Скільки ж я виводків крижня знаю. А чиряті Хай мене бог поб'є, як випливуть... Як ряски! Лисичачих шість нір назнав. По шестеро молоденьких та по дві старих у кожній норі. Сорок вісім шкурок висіло б у мене оце на горищі. А вовче лігво у Кривій балці! А ви оце й з ружжом та тільки ото одного деркача й устрелили... Ех! Ружжа нема! Та одійде від вас кроків на десять, обернеться, подивиться ще раз на вас, махне рукою: - Нема ружжа! От що таке "ружжо" для мисливця... Ружжа своєю конструкцією діляться на два види: 1) Шонполка. Дехто його неправильно називає шомполка. 2) Центрального бою, або централка. Шонполка, значить, і централка. Ну, ви, очевидно, знаєте, яка різниця поміж шонпол-кою й централкою. Шонполка набивається просто в люфу (ствол), а централка набивається готовими набоями, що закладаються в так званий набойник (патронник). Ружжо "переламується", закладаються набої, потім знову складається - і все... Та ви це все знаєте, розуміється, це я говорю для того, що може трапитися людина, яка зроду-віку ружжа не бачила. Я, приміром, зустрічав людину, яка прожила півсотні літ на білому світі й кавуна не бачила... Буває... Яке ж ружжо краще: шонполка чи централка? Цього я вам не візьмуся говорити: і не просіть, і не благайте. Коли б ми з вами тут списали цілі стоси паперу, чи наговорили тисяч із десять кубометрів найученіших слів, доводячи перевагу централки перед шонполкою, все одно знайдеться кілька чоловіка з гурту, що зразу ж вас ошелешать: - Централка, кажете, краща?! І що ото воно говорить?! А чи бачили ви мою шонполку, що ще прадідові моєму оцього пальця одірвала, як курок одскочив?! Бачили?! Так чого ж ви ото так централку вихваляєте? Ну, куди, скажіть, ота ваша пукалка проти справжньої, як от і в мене, шонполки? Ви ж не бачили, як із моєї шон-полки вовк на шістдесят сажнів перекида пішов?! Бачили? - Ні, не бачив! - То й не говоріть! Централка - вона, конешно, теж ружжо. Ложа - красива, лакована, стволи теж рівні, виділані стволи... Да... У руки візьмеш, так вона справді таки вроді настояще ружжо. А от як на ділі вона, конешно, стріляє, то не так стріляє, як моя шонполка стріляє... От сказать так: якби мені оце кріпкого стального дроту, - небагато його й треба! - щоб я кріпко ствола до ложі вкріпив, притяг, як слід, ех, ціни б не було моїй шонполці! Дід іще покійний як прикріпили, то й досі! Вони тоді, ох, і дроту ж дістали! У того, як пак його, - та не дай збрехать, та в отого, що взяв племінницю в нашого графа Капніста. От, дивись, і вилетіло ж. Та ще він сірими в яблука жеребцями їздив... Четвериком! А ліва пристяжка було голову аж до землі, курява з-під неї стовпом-стовпом... А кучер сидить та тільки покрикує: "Побережись! Поберррежись!" Так отоді ще дід покійний вкріпили, а тепер воно розхиталось трохи. Стріляє добре, тільки, як стрельнеш, так воно ніби цапки стає... Дроту б мені, щоб вкріпить. І не багато й треба. Не видєлують тепер такого дроту. Ох, і сильно б'є. Одного разу я націлив чирьонка, добрре націлив, як гахнув, а воно мені повз праве вухо тільки-дззззз!-як свисне, - так куди сильнєй, як Штаньків паровик. А то воно курка вирвало, так він мені ото повз ухо тільки - дззз! Лапнув рукою, - вухо на місці, тільки з того часу трохи недочувати став. Дуже сильно ружжо б'є. А ви кажете - централка краща. Чирьонка я тоді не вцілив... Та то нічого, на другий день я підкрався з-за очерету, а воно біля берега плавало, так я його палкою. Все одно не втекло. Так ото щоб після цього я проміняв свою шон-полку на якусь там централку... Та ніколи в світі. Ні, - доводити перевагу централки перед шонполкою або навпаки, - зайва річ. Особисто я - за централку. Чому? Ну, такий у мене смак. Хай лають мене за це шонполники, хай кепкують з мене, - терпітиму, що ж поробиш. Але сказати, що "я за централку" і тільки, це все одно, що нічого не сказати. За яку я централку? За курковку чи безкурковку? Ах, страшно говорити, що я, приміром, за безкурковку. Вже бачу презирливу посмішку он у того слухача чи читача і зневажливе: - За безкурковку!.. Чому саме за безкурковку?.. Ну, чому за безкурковку?.. Безкурковка - це все одно, що без вуха жінка. Дивишся на неї - і жінка, як жінка, а чогось нема. Так і безкуркове ружжо. Держиш його, гладиш його, а зачепитися ні за віщо. Летить качка, а ти не знаєш, чи зведені в тебе курки, чи ні, чи пересунув ти того предохранителя, чи не пересунув. Сіпаєш-сіпаєш за собачку, а качка вже от онде. А як перед тобою курки, так тобі видно, чи вони зведені, чи вони в тебе не зведені... клац-клац! Сіп-сіп! Бах-бах! І хоч качка й летить-таки, так зате ти вистрілив і вистрілив вчасно. Ні, безкурковка ні до чого. Тільки з курками. Дід, умираючи, казав батькові, а батько - мені: "Ніколи не купуй без-куркового ружжа. Тільки з курками. Ну, гаразд: з курками - то й з курками, безкурковка- то й безкурковка. Але й це ще далеко не все. Який калібр найкращий? Дванадцятий? Шістнадцятий? Двадцятий? Я-за двадцятий калібр! Тільки ж нікому не кажіть, бо одразу ж почнеться: - За двадцятий? Двадцятник?! Так краще ж із бузинової пукалки стріляти. Принаймні-дешево, а наслідки однакові. Я розумію - стріляти, так уже стріляти, щоб і постріл був як постріл, щоб і площа обстрілу була як площа. Дванадцятка - це ружжо! Ну, ще шістна-дцятка сюди-туди. А двадцятка? Та я її і за ружжо не вважаю! - І ніколи з двадцяткою не полювали? - Та ні, була в мене років із п'ятнадцять тому двадцятка, ох, і ружжо було! Било, щоправда, дуже гучно, але все ж як удариш, хоч де б дичина була, - дістане. , Так одно воно й було. Тепер таких ружжів не видєлують. Е, ні, я за дванадцятий калібр. Ружжо серйозне, ґрунтовне, - не іграшка. Є ще один "сорт" рушниці, що його спеціально замовляють аматори для себе. Це так звана утятниця. Величезний ствол, страшенна ложа, - набивають її силою пороху й дробу, не несуть, а везуть до озера, де восени табуняться дикі качки. І бахкають. Щоб стріляти з утятниці, треба вміти добре робити заднє сальто. Утятниця, положим, сама вам сальто зробить, але краще вистрілити і зразу ж самому йти в сальто. Буде легше. - Чого це вас так покандзюбило? - запитав я в одного мисливця. - Е, це вже давно! Років з десять тому! З утятниці стрельнув! Не розгинаюсь, не розгинаюсь, десять літ уже не розгинаюсь! Але калібром діло не кінчається. Якої фабрики, марки якої ружжо найкраще? Якби хтось із охотників-початківців забажав придбати собі рушницю - яку "марку" йому посовітувати? Давайте подумаємо. Наші ружжа вітчизняні: тулка, іжевка, - хороші вони. Прекрасні! Є англійські: Перле, Голланд-голланд. Французькі: Лебо, Франкот. Німецькі: Зауера. Чеські: Новотного (виняткові рушниці). М. Т. Рильський зберіг у своїй пам'яті, та й мені переказав вірші про ружжа Новотного: Коль ружье бьет на полсотни Или больше саженей, Это значит, у Новотны Сотворен феномен сей. Та якої ж фабрики ружжо вам посовітувати? Бачите, я взяв собі за правило в придбанні мисливського приладдя не давати нікому ніякісіньких порад. Можу вас тільки зазнайомити з традиційною тактикою, якої ви повинні дотримуватися при оцінці рушниці чи будь-якого іншого охотницького приладдя, - коли вас запитуватимуть, чи прохатимуть таку оцінку дати. - Бачили моє ружжо? - питають у вас. - Ні, не бачив! - Ось, подивіться! Ви берете рушницю й уважно її розглядаєте. Обов'язково при цьому подивіться на світло у стволи, попробуйте курки, зважте її на руці, націльтесь з неї. Причому націляйтесь разів кілька, швидко й рвучко прикладаючи ложу до плеча, - це значить, ви пробуєте, чи прикладиста вам ця рушниця. В цей час хазяїн рушниці вам обов'язково говоритиме: - Б'є прекрасної Знаєте, ніколи не думав, що на такій віддалі можна вбити щось. Зайця торік восени зняв, так усі здивувались. Я стріляв так просто, щоб наполохати, а він намертво. Всі потім перевіряли, бо ніхто не вірив... 119 метрів. П'ять дробин попало і всі навиліт. Такого бою я ніколи не бачив. Так воно ніби й не дуже показне, а б'є, то вже б'є. - Якої фабрики? Не розберу я, що тут написано. - Та я й сам не знаю. Казав мені один тут майстер, що стволи Голланд-голланд, ложа Лебо, а магазинна частина наша, тульська. Ну, вже що б'є, так і не говоріть. Ви спокійно зауважуєте: - Мені подобається. Симпатичне якесь воно. Повинно бути з хорошим боєм. Хазяїн рушниці буде дуже з вашої "рецензії" про його рушницю задоволений. Потім вас обов'язково будуть запитувати про ту рушницю інші мисливці: - Бачили рушницю в Н.? - Бачив! А ви бачили? - Бачив. - Ну й як? - тепер уже ви запитуєте. - По-моєму, лушня! - І по-моєму, лушня! Нарешті ми дійшли до найпоширенішої "марки" всіх наших ружжів. Марка ця - лушня. Найкраща рушниця-ваша. Решта - лушні. Це з вашого погляду. А з погляду ваших товаришів-мисливців і ваше ружжо потрапляє до розряду лушень. Це вам, звичайно, боляче, але нічого не вдієш: такий закон. Отже, купуйте рушницю якої завгодно фабрики: для вас вона буде найкраща, і з таким боєм, якого ніде не бачили і не чули. Придбали ви рушницю. Насамперед її треба пристріляти. Що це значить? Це значить, що вам треба підібрати для набоїв стільки пороху й шроту, щоб вона якнайкраще била. Що значить якнайкращий бій у рушниці? Це значить, щоб вона била різко, щоб осип дробу був рівномірний. І щоб шріт той летів якнайдальше. Але це все в теорії. На практиці у 90 відсотків наших мисливців ви почуєте: - Пристрілювати? Е! Що ж воно то за ружжо, що його ще й пристрілювати треба?! От у мене: клади, скільки влізе, - як часи. Оце ружжо! А той, у кого шонполка розхиталась і при пострілі цапки стає, той твердо собі затямив: - Та як же ж це так можна, щоб один заряд на всі випадки був. А як мені треба полоснути по табунові штук у півсотні крижнів, що ж я в них однаковим, як і в одного чирьонка, зарядом стріляти буду? Та що ви мені розказуєте? Як я вже назнав, де вже сідає такий табуняка, так я ж і заряд відповідний повинен мати. Я вже насиплю пороху тільки так, та й шроту не пожалкую. Щоб уже бить, так бить. От якби дроту стального дістати, щоб як слід вкріпить. Бо без дроту воно, як стрельнеш, може сильно цапки стати. Не видєлують тепер такого дроту. Пристрілка ружжа не дуже популярна річ. - От як пощастить гадюку у ствол заманути, та потім гадюкою стрельнути, - тоді вже буде бити без промаху. Ох, тоді ж і б'є! Ох, і б'є ж! Пристрілюючи ружжо, та не тільки пристрілюючи, а й частенько непристріляними набоями стріляючи чи стріляючи з шонполки зарядами на великий табун крижнів, - треба мати на увазі, що вас удома можуть запитати: - Що то в тебе - флюс, чи що? Зуби ж у тебе не боліли? - Та вчора звечора кутній правий щось крутить і крутить, крутить і крутить. Мабуть, флюс. - А чого ж щока вся синя? - Хіба синя? - Як печінка. - То, мабуть, синій флюс. Чув я, зубний лікар казав, що тепер посиніли. Ще не зовсім з'ясовано, від чого воно. - А чого ж лівою рукою ложку держиш? - Праве плече щось не той... Шарніри щось не ходять. Мабуть, ревматизм. Летючий, мабуть. - От ходите там по болотах. Сидів би краще вдома. Усидиш..." - сам собі думаєш... Коли запитують родичі, - це ще нічого. Значно гірше, коли викликають карету швидкої допомоги. Говорячи про рушницю, не можна не згадати про шріт т про порох. Про шріт слід знати, що не можна стріляти бекасинником ведмедів, а картеччю - бекасів. Цурпалками з гвіздків, накраяними з допомогою зубила й молотка, можна стріляти з однаковим успіхом і вовка, і вальдшнепа. - Ваш отой дріб, лавошний, - він до моєї шонполки не іде. Ніжний він дуже. А от я оце собі гвіздків накраяв, - ця штука здорово б'є. Летить вона ніби цурка і як уже зачепить, нікому вже не воскресать. Порох! Порох завжди треба держати сухим. Так говорить мудра народна приказка. Правильна приказка, бо мокрий порох не запалюється і не вибухає. Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий - підсушує його. Робиться це або в печі, після того, як хліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча. Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає. Це коли іскорка якось там десь залишиться. Видовище це дуже інтересне, воно нагадує фейєрверк в Парку культури й відпочинку під час народного гуляння. Виходить, значить, що ви і вдома були і на фейєр-верку побували. І вдома й замужем. Щоб бути справжнім охотником, треба добре стріляти. Щоб добре стріляти, треба вчитися й практикуватися. Де вчитися, і де практикуватися? На стрілецькому стенді. На стендах мисливці стріляють по невеличких, як ви знаєте, крихких тарілочках, що вилітають із бліндажа в несподіваному для вас напрямку. Вилетіла тарілочка, а ви - - Бах! Вилетіла друга, а ви - - Бах! Вилетіла третя, четверта і т. д. і т. д. Спочатку, ясна річ, наслідки будуть не зовсім для вас радісні, але дедалі вони кращатимуть і, кінець кінцем, з нас випрактиковується неабиякий стрілець. Можливо - і навіть дуже можливо, - що з вас вийде і заслужений майстер стрілецького спорту. Як і скрізь, так і тут, не святі горшки ліплять. Треба тільки вперто, наполегливо, систематично ходити на стенд і практикуватись. Не без того, що між вами й вашою дружиною точи-тимуться такі розмови: - Черевики купив? Давно ж узяв гроші. - Купив, купив. - А де ж вони? - Залишив у тресті, в столі. Хороші черевики. З рантом. - Не риплять? - Ні, тихі, не риплять. Такі, ніби на нозі їх зовсім нема. - Це дуже добре, як зовсім ніби нема. Не люблю, коли риплять. - Ні, ні, ні, - не риплять. Дуже тихі черевики. - А як з костюмом? Скоро вже пошиють? - От-от-от уже пошиють. - Ти ж дивись, щоб не дуже великі плечі підкладав, а то важкий піджак буде. - Ні, зовсім легенький буде. І не чути буде. Так ніби зовсім піджака нема. - Я така рада, що тебе вже одягли. Тепер ще мене одягнеш... - Одягнемо й тебе... Ще й як одягнемо... Ти б мені дала трохи грошей, я там назнав хороше пальто, завдаток би треба було дати... - Добре, я дам... Набій коштує чималенько; для того, щоб вивчитись, тисяч десять патронів, що не кажи, треба, ну, значить, одягнуться обоє: будуть і черевики, і костюм, і пальто, - все буде. Так зате ж уже на полюванні клас можна буде показати. Розказували про одного майстра спорту, як він на вовчій облаві відзначився. Вовк подивився на нього, весело підстрибнув, усміхнувся й гаркнув: - Це тобі не тарілочка! Ружжо після кожного полювання обов'язково треба чистити. Хоч багато є скептиків і щодо цього. - Ні в якім разі чистити ружжа не треба, - говорять вони.- Стволи тоді стираються всередині і дріб косо летить. Могло буть. Я чищу. Останнє зауваження. Мисливське ружжо, як і всяка вогнепальна зброя, - річ небезпечна, і біля неї треба ходити обережно. Але найнебезпечніше ружжо - це ружжо незаряджене. - Нічого, нічого, - беріть, беріть, - воно в мене незаряджене. Так от з незарядженого ружжа найбільш вбивають чи ранять мисливці і себе, і своїх товаришів. Майте це на увазі. ДАВАЙТЕ СТРІЛЯТИ! Тільки не зразу хапайтесь за рушницю чи за пістолета і бахкайте, бо для того, щоб стріляти, треба мати, куди стріляти. Це - раз. І треба вміти стріляти. Це - два. А стріляти на шалай-балай, бахкети, щоб людей лякати, це - не стрільба, а хуліганство. І до цієї стрілянини нам ніякого діла нема. Це - справа міліції. Ми про корисну стрільбу, про хорошу... Куди стріляти? Дякувати Радянській Армії, основну мішень вже зліквідовано. Проте на території нашої Батьківщини ще є чимало "мішеней", куди корисно стріляти - це наша дичина: різноколірна птиця й різнохутряна та різноспоживна звірина. Треба, значить, уміти стріляти. Ми говоримо тільки про "цивільну" стрільбу, навмисне обминаючи стрільбу військову, бо там і без нас діло йде. Для того, щоб навчитися стріляти, по великих містах нашої Батьківщини побудовано стенди - місця, де мисливці й просто собі стрільці-спортсмени тренуються в стрільбі і де провадяться стрілецькі змагання - групові (командні) й індивідуальні - на кращу команду чи на кращого стрільця міста, області, республіки. Є такий стенд і в нас у Києві... От нещодавно на Київському стенді й відбулися такі стендові змагання між стрільцями військово-мисливського Товариства Київського військового округу та стрільцями Київського міського мисливського клубу. Київський стенд побудовано на околиці міста, на високому горбі, звідки відкривається чудовий краєвид на Дніпро, на його затоки, на його зелені луки. Простір, чудесне повітря... Уже це говорить про те, що стенд повинен бути популярним місцем серед киян. А як наші майстри стрілецького спорту стріляють! Бог так ніколи не стріляв. Якби я був зайцем чи качкою, - я б у них рушниці поодбирав, бо все дно вб'ють. На стенді стріляють по таких собі невеличких крихких тарілочках, які викидаються з бліндажа спеціальними машинками з механічною подачею. Тарілочка вилітає в несподіваному місці-стрілець б'є. Потрібна увага, спритність, бистре око. Інтересно спостерігати. Коли тарілочка "бита", стрілець спокійно повертається: - А як же ж, мовляв, інакше може бути? Коли "промах", тоді у стрільця на обличчі і протест, і ніяковість, і недовір'я: - Як же це так скоїлось?! Не може цього бути! У стендових стрілецьких змаганнях на честь перших роковин Дня перемоги командну першість завоювала команда майстрів Київського міського мисливського клубу. За найкращу стрільбу в цей день цінні подарунки (мисливські рушниці) одержали тов. О. Бердник і молодий стрілець О. Галецький. Грамотами нагороджено А. Шевнюка і майора С. Кудіна. Чудесний спорт - стрілецький спорт. Одного сусіда запитали ми: - А ви чого не стріляєте? - Що ви? Щоб ото я по таких маленьких тарілочках стріляв... Не хочу. - Так дорого ж вийде, коли цілі блюда розбивати. Та ще й фарфорові. - Так хоч би макітру викидало... А по тарілочках і промазати можна. Жарти жартами, а справді-таки вміти добре стріляти - ніколи не завадить. Тоді на полюванні не буде такого, як було колись у "Крокодиле": - Стріляйте, стріляйте! Он же заєць! - Як же його стрілять, коли він увесь час підстрибує... Або як у нас: - От і промазали качку! А як добре летіла! - Так вона ж маленька! Мені якби таку, як клуня! Комсомольцям нашим обов'язково ближче до стенда слід пригорнутися. Та не тільки до київського. А чи не слід подумати про те, щоб комсомольських стендів у нас поряснішало?.. Стенди не тільки для качки чи для зайця - доведеться, може, ще й зубрів стріляти. А які снайпери із стендовиків будуть! Давайте стріляти! З КРЯКУХОЮ НА ОЗЕРІ Ох, і очеретяна ж річка Оскіл! Ох, і рибна ж вона, ох же ж і вутяна! І вутяна, і дупеляча, і бекасинна! А яка вода в Осколі! Лагідна, ласкава, м'яко-шовкова! Як попливти з міста, з Куп'янки, Осколом за течією, кілометрів за 20, на узгір'ї розляглося село Сеньків... Під Сеньковом Оскіл-річка ділиться на три рукави-річища; а поміж тими, поміж рукавами-річищами, - остро-' ви, буйним очеретом закучерявлені; очеретом, кугою, осокою, дикою м'ятою... "Ой, шумить очерет та й лепехуватий", щось своє ша-< рудить-говорить яснозелена куга і пахне, - аж пашить -• так пахне, - дика м'ята-рута! Серед очеретів тих густобуйних озера-свічада, а на озерах латаття, а на озерах білі лілеї і килими-килими-килими з темнозеленої ряски... А серед озера - плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки золотаві карасі - "Ну, їй-богу, як лопата", і лини - "Ох, і лини, ви зроду не повірите!"... І падають на ті озера чирята, падають крижні й широ-коноски... І скрізь, скрізь, поміж очеретами річок наших, - невеличких і величких, - е обов'язково "біле" озеро і обов'язково "комишувате". А потім уже назви озер-свічад пішли чи від прізвища колишнього хазяїна, чи від якоїсь події, Що її свідком були ті свічада-озера... Може, січа там була з турками, чи з татарами, може, якась буйна чи сумирна голівонька смерть у тому озері прийняла, то й буде тоді "татарське", альбо "турецьке" озеро, "Марусине", "Іванове" озеро... А чи, може, князь якийся древній над озером шатро своє розкидав, як на печенігів доходом ішов - тоді його аж із прадавніх-давен прозивають "князь-озеро"... А правнуки наші прозиватимуть озера на річках на наших, де страшні січі з гітлерівцями відбувалися, - "Ковпак-озеро", "Молодчий-озеро", і взагалі "Герой-озеро"... ...А біля села Сенькова, під горою, де закучерявився "Ріжок"-ліс, є озеро Сердюкове і є озеро Кирмасове... І на Сердюковому озері, і на Кирмасовому - ряска і латаття, і лілеї, і м'ятний пах, і очеретяний шум, і карасі, і щуки, і соми. - Ви на Кирмасовому були? - Ні! - Ой! Та там же ж качви тої, як гною! II Ви коли-небудь полювали з крякухою? І взагалі ви знаєте, що таке єсть крякуха? Не знаєте? Ай-ай-ай-ай! Як же це так, що ви не знаєте, що таке крякуха?! Крякуха, або як її ще звуть - "підсадна" качка, така ніби собі звичайнісінька зовні вуточка, менша від свійської, менша від крижня, але більша за чиря. Дехто запевняє, що крякуха - це є помісь дикої й свійської качки, що для того, мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навесні пустити свійську качку на озеро, щоб її там "потоптав" дикий селезень, і тоді, з таким от способом запліднених яєць свійської качки, вилупляться крякушенята... А виходить, що зовсім воно не так. Крякухи, особлива порода качки, виведені, як нам розповідали, давненько вже в Тульській ніби губернії, звідки вони й розповсюдилися по всій країні. Крякуха сіренька, забарвленням пір'я скидається на крижня, але менша, як говорено вже, від крижня. Характерна її особливість та, що коли вона бачить, чи чує навіть у повітрі льот чи то поодиноко качки, чи качиної зграї, вона "кричить", "крякає", закликаючи літаючих своїх родичів присісти до неї познайомитися. - Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках! Ото, значить, і править крякуха за принаду для диких качок. Хочете знати "техніку", тобто" як крякуху пускати на озеро чи на річку, щоб вона вам качок підманювала? Дуже просто. На одну лапку в крякухи нашивається панчішка така шкіряна, а до тої панчішки кільце невеличке прикріплене. На довгому шнуркові, що прив'язується до кільця на крякушиній лапці, прикріплюється "грузило" - чи то гир-ка, чи просто собі важкенький камінь, який поринає на дно в озері, а на шнурку плаває прив'язана крякуха, мов на котві, на якорі. Даєте їй невеличку площу, ну так чотири-п'ять квадратних метрів плеса, де вона, купаючись та тихенько кахкаючи, плаває. А ви на човні забираєтесь у густу кугу чи в очерет, замасковуєтесь, сидите й чекаєте... Та, сидячи, від скуки перемовляєтесь з крякухою: - Тась! Тась! Тась! А вона вам на відповідь тихенько й лагідно: - Ках! Ках! Ках! Аж ось крякуха різко й тривожно, аж ніби захлинаючись: - Ках-ках-ках! Ках-ках-ках! В голосі тривога, неспокій, істерика, і сама вона аж ніби пірнути в воду збирається. Стежте! То шуліка-яструб наглядів вашу крякуху й кружляє над нею! Не ловіть гав! Бо стрілою впаде яструб, і не матимете ви крякухи. Пильненько вдивляйтеся, чи не промайне у воді чи на очереті тінь від крякушиного погубителя... І не вагайтесь, як помітите його: - Бах! Встрелили ви яструба, чи не встрелили, а проте оді-гнали: вдруге навряд чи заманеться йому поласувати вашою крякухою... Заспокоїлась крякуха, заспокоїлисьви... Чуєте знову: - Ках! Ках! Ках! Але це "ках" якесь непевне, байдуже... То птичка пурхнула через озеро; може, очеретянка, може, бугайчик, а може, - по рясці пробігла чорнявенька дика курочка. І знову тихо.... І от вам призивне: - Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Скільки ніжності й кокетства лукавого в голосі... - Я тут! Я тут! До мене, друзі!.. Ви дивитесь угору - пропливає -аграйка чирят... Не всі обов'язково сідають на крякушин заклик, але частв-густо все-таки сідають... III Ну, ходімте з вами на озеро Кирмасове. Воно недалечке від села - ну, може, за кілометр... Там, у Кирмасовому озері, дід Кирило карасі ловить, там в очереті стоїть його човен, а понад очеретом сохнуть розіп'яті ятери... - А чи ж потрапите ви в озеро?-питає дід Кирило.- Я взавтра ятери не ставлятиму, підіть, посидьте з крякухою. Вчора я, як уїздив в озеро, таких крижнів ізнялося, - штук, мать, із дев'ятнадцять! І чирята були... Тільки ж чи потрапите ви в озеро, бо стежка туди осокою, ледь-ледь помітна? А само воно, озеро, густим очеретом обросло. З дороги ніколи не скажете, що там е озеро. Може, підійти до вас та провести? - пропонує свої послуги дід Кирило. - Ні, діду, ви розкажіть, які прикмети є до того озера, де повертати на стежку через осоку! Я сам утраплю, а ви поспіть, бо піду я раненько, вдосвіта! - Так ви отак, - повчає дід Кирило, - підете оцією дорогою понад Осколом, до лісу "Ріжка"... Ітимете, ліворуч під горою побачите стіжки сіна. Один стіжок, другий, третій. Як уже нарахуєте три стіжки, трохи пройдіть далі й дивіться праворуч. Будуть над дорогою берестки. Так дійдіть ви до самого останнього берестка, він найтов-щий, отам уже й дивіться на осоку. Берег там геть увесь у осоці. Там ви запримітите таку через осоку н!бя стежку. Вона, власне, не стежка, а так ніби осока трохи прим'ята, бо ніхто туди в озеро не входить, крім мене. Ви й прямуйте тією стежкою до очерету. Там побачите в очереті ніби такі "ворота", як підійдете близько до очерету, бо здаля тих воріт не видко. Коли доходитимете до очерету, буде вода, але її, води тої, не глибоко, в чоботи не наберете: йдіть сміливо. Як увійдете в очеретяні "ворота", побачите мого човна. Човен, сказати правду; плохенький, тече, та там коряк лежить, - будете вихлюпувати. Потік гемонський човен! Це вже третій рік, як він тече: ніяк не зберуся законопатити й засмолити. Та то нічого, він видержить, частіше тільки воду вихлюпуйте. Весельце з собою візьміть, бо я без весла ятери становлю, я з дрючком. Пливіть протокою між двома стінами з очерету, протока хоч і вузенька, та проте човен пролізе, - вона вас і виведе в озеро. Тільки ж глядіть, не зачепіть та не поваляйте моїх ятерів. Як виїдете в озеро, прямуйте на той його край, там більше качки сідають. Там і плесо підходяще, де крякуху пустить, і кущі куги, де дуже добре можна заховатися, - качка й не помітить... ...Раненько вдосвіта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкує крякуха, і йдете на Кирмасове озеро... Темно. Кукурікають півні... Ви минули останню на селі хату. Спереду вдалині темніє ліс "Ріжок". Праворуч блищить Оскіл, потихеньку шумлять очерети. Отут запроектовано колгоспну гідроелектростанцію. Ви пильно вдивляєтесь ліворуч, де мають бути стіжки сіна. Починаються кущі... Ось і перший стіжок, ось і другий, і третій... А де ж останній бересток? Найтовщий? Ага! Ось і останній, найтовщий бересток! А де ж стежка через осоку? Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляєтесь, шукаєте, де прим'ята осока... Ось вона! Ви впевнено йдете "прим'ятою" осокою, доходите до очерету. "Воріт" в очереті нема. Перед вами стіна гу-стого-прегустого комишу, який ніби посміхається з вас: - Ну, що -знайшов? Ш-ш-ш!-кепкуючи, шарудить очерет. Ви повертаєтесь на берег і знову шукаєте "прим'яту" осоку. Шукаєте, шукаєте і зовсім несвідомо мимрите: В нашем саде, В самом заде- Травушка помятая, - Не работа меня сушит, А любовь проклятая. Ви ловите себе на цих несвідомих співах і лаєтесь: - А справді-таки - не робота тебе сушить, а любов... тільки не "проклятая", а таки справжня любов до природи, - до свічада-озера, до тихих плесів, до посвисту качиних крил... - Ні, таки оце та стежка, оце "прим'ята" осока! Ви бредете знову до очерету. Ось і вода... Чавкають чоботи, які ви з трудом витягає'""' з баговиння, видираєтесь на купину, і потім, з купини на купину перестрибуючи, наближаєтеся до очерету... - Ні, таки - ось щось таке, ніби "ворота"! Човпаєте багнищем у ворота! Ось і човен! Над очеретом стрілою метнулося чиря. Крякуха ваша в кошику, почувши шум чирячих крил, зразу: - Ках! Ках! Ках! А ви їй: - Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро, плаватимеш на плесі, тоді вже й кричатимеш!.. Виштовхавши човна на глибоченьке місце, ви сідаєте і правуєте на озеро... Човен - непокірний... Він обов'язково хоче носом уїхати в дідів Кирилів ятір... Ви його вирулюєте на середину протоки, ніс ятера не зачепив, а зачепили ви його, того ятера, веслом, ятір падає на вас якраз своїм гузирем, голова ваша проскакує в гузир, і ви вже ніби карась... Та проте, кінець кінцем, ви вирулюєте на озеро, правуєте до плеса, прив'язуєте крякуху до грузила, - простісінького собі каменя. - Бульк! - камінь у воду, і крякуха ваша, купаючись, плаває по плесі... Швидесенько запливаєте в кугу, - густий-густий кущ, куги посеред озера! - пригинаєте кугу. над кущем і сидите, немов ви в зеленому курені... Заряджена централка лежить у вас на колінах, ви весь увага, весь напруження... Сіріє... Над озером туманиться... Ось пискнула очеретянка. Сіренька маленька пташечка вже прокинулася, вона із спритністю неймовірного акробата перестрибує з очеретинки на кугу, охоплює своїми лапками такісіньку стеблину і гойдається... Вона вас зовсім не боїться... Гойдається просто над вашою головою: ось-ось за кашкета зачепить... Пробігла зеленим килимом із ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться здивовано: вона тут ціле літо живе, а такого ще не бачила. Ви поворухнулись, - курочка метнулася і зникла... Крякуха покахкує спокійно: - Ках! Ках! Ках! Нема, значить, нічого ще... Аж ось зненацька щось велике шугонуло біля вашого човна й почепилося на кузі, обхопивши лапами кілька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самісінького човна... Дивиться на вас великий, рудо-сірий птах, незграбний і остовпілий... Він теж ніколи в житті не бачив у цій кузі ні човна, ні письменника... Він-просто отетерів, дивиться широко розплющеними очима, закам'янілий... А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дітей своїм гучним над очеретами: - Бу-у-у! Бу-у-у! Невеличкий ваш рух, і бугай, шумно прорізуючи кугу, зникає. Крякуха наполохалась: - Ках! Ках! Ках! - Тась! Тась! Тась! Спокійно! Бугай ніякий твій не ворог! ...Сонце! Сонцеї Його перші промені вдарили по очерету, по плесі... Золотою зробилася ряска, плесо - вогняне дзеркало, і в тому дзеркалі купається золота крякуха... Розтанув туман... Раптом признане: - Ках! Ках! Ках! Ках! Кахі Кахі - заливається крякуха. Високо-високо проплив над озером табун крижнів... Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далі... Ой, що це таке? Крякуха щось дуже далеко від каменю попливла. - Тась! Тась! Тась! Куди це ти? А вона тріпонула крильцями і попливла... в очерет: одв'язалась! - Тась! Тась! Тась! Та де там?! Десь ужр далеченько в очереті обзивається: - Ках! Ках! Ках! Може, то вона обзивається на ваше "тась! тась! тась!", а може, зустрілася з крижнем, знайомиться! Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило! А Іван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував: - Дивіться ж, щоб не одв'язалась! Вони, крякухи, такі: носиком розпетльовують вузол на кінці, і бувай тобі здорова! Ой, що ж робити?! Що ж тому Іванові Кириловичу казати?! Та не завжди крякуха розв'язується... То в новака-крякушника так іноді буває... А як нормально: крякуха плаває, хлюпощеться, покахкує... І от вам призивне: - Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! То обережна лиска випливла з очерету. Вона озирається на всі боки, схиляє голову на лівий бік і. правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона ж чула, а може, й бачила, що в озеро в'їхав човен, а тепер нікого немає, тільки на плесі качечка свобідна плаває і, нікого не боячись, купається... Обережненько, тихесенько колупаючись у рясці, лиска пливе до крякухи... Ахі. Яка ж ти, лисочко, довірлива. На крякушин крик-заклик по-різному реагують пролітні зграйки качині й поодинокі дикі вутята. Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро. Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облітають озеро один раз, потім зникають за очеретами, знову з'являються над озером уже трохи нижче. Ой, які обережні! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озері небезпечного... Ви сидите в човні, вкритім кугою, і ані шелесть! Тоді вони падають на озеро, ніби їх хтось із підситка висипав. Але падають далеченько від крякухи, врозбрід, не купою. Впали і хвилинку сидять, мов опудала, нерухомі... А потім уже поволеньки починають одне до одного підпливати, наближаючись до крякухи... Ви не ворушитесь, чекаєте, коли вони опливуться докупи, щоб одним пострілом звалити, ну, як не всі дванадцять, то принаймні хоч трохи менше... Але трохи... А то - сидите ви, замислившись, або нагляділи в кутку курочку й спостерігаєте її, як вона по рясці перебігає... Крякуха спокійно покахкує... Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трійко плаває... Коли вони прилетіли, як вони опинилися біля крякухи - ви тільки плечима знизуєте. Ви вдивляєтесь: де ж крякуха ваша, а де гості? Нарешті розібрались... - Та відпливіть же ви від крякухи, бо не можу я стрельнути - можу крякуху зачепити... І коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, - тоді - бббах! Бабббах! - Ках! Ках! Ках! - крякуха. І каменем на неї падають пара крижнів... Аж крякуха перелякалась і сіпонулась од них... Вони спливаються докупи... Здається, крякухи не зачеплю, бо ваша "Новотного" б'є купою. Ви цілитесь у першого, що ближче до вас, з надією, що зачепите й другого за ним... А знаєте, як цілитись у сидячу качку? Не в неї безпосередньо треба націлятись, а під неї. Бах! - перший крижень закрутився на місці і раптом поринає, другий з криком зривається і летить на вас. Цього ви б'єте вльот... І уявіть собі - падає і цей... Тим-часом виринає перший. Гордістю так і пашить від вас! От якби побачили ті, що завжди запитують вас, бачачи качки на ваших тороках: - Чи дорогі тепер качки? ...А як сяде хмарою на плесі табун крижнів - може, тисяча, може, дві тисячі, може п'ять тисяч?! Та що там говорити: паювання з крякуходр дуже до-бутливе, спокійне полювання, особливо для мисливців, котрі вже в літах, котрим уже бродити по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкувато... Тільки не захоплюйтесь дуже... Убили десятків чотири або п'ять і йдіть собі додому... Не треба обов'язково п'ятсот чи тисячу! То дуже багато... А так - одну на борщ, а одну на смаженину - з яблуками чи з брусничним варенням, - і буде з вас! IV Дід Лука кріпкий був узагалі мисливець, а ще кріп-ший крякушечник. І крякухи в нього були такі, як ні в кого в світі. - Я, - розповідав дід Лука, - пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось-хмара! Сіла біля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, дві, може, п'ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволів разом! Як же ж вони знялися, ну, я вам кажу, як буря! І ні одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох стволів не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Да! Дід Лука ніколи не говорив: "вистрілив", чи "стрель-' нув", а завжди він говорив "попхнув". - Да, так одного разу сидю я з крякухою! Коли воно як налетіло, ну, як тої хмари! Може, тисяча, може, дві, може, п'ять тисяч! Хіба їх полічиш, коли вони одно одне давить. Я вицідив та як попхну з обох стволів разом! Під'їздю човном, підбираю. Одна, дві, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять... П'ятнадцята... на вірьовочці. Крякуху вбив! Ох же ж і крякуха була! Одна в світії Розчудесна штука - полювання з крякухою на чудесному "Ковпак-озері"! Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься. ДРОХВА Як підете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вітряк, а потім звернете на межу поміж пшеницями. та спуститесь тою межею трохи ніби в діл - на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в ній на Покрову храм бував, так ви собі і йдіть тим шляхом далі. Минете церкву, а потім куликами, куликами (це куток на селі, де всі Кулики живуть) аж за містечко вийдете. Вийшли ви за містечко й прямуйте далі. Перша дорога. праворуч, буде на Тернівщину, а друга, - далі, на Шенге-ріївку. Ні на Тернівщину, ні на Шенгеріївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдіть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть. Од вашого хутора до Дуб'ягів буде не більше, мабуть, як кілометрів із вісім. Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, ідучи "межею поміж пшеницями: По ниве прохожу я узкою межой, Поросшей кашкою й цепкой лебедой! Так ви ж не вмієте ще такого проказувати, бо вам іще тільки сім років... Проказувати ви таке вмітимете тільки через два роки, коли Марія Андріївна, старенька-старенька вчителька, яка коли надворі і весна, і сонце, - так і тоді в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, і все, бідна, кахикає, - навчить вас. Так тільки через два роки вона вам скаже: - Оці два рядочки, дітки, ви мені на завтра щоб напам'ять вивчили! Оці: По ниве щюхожу я узкою межой, Поросшей кашкою й цепкой лебедой! - От ви Їх і вивчіть напам'ять! Усе вам тут зрозуміло? А хто знає, що таке "цепкая"? - Я знаю, - підносите ви руку, всю в чорнилі. - Ну, скажи! - "Цепкая"... То є ціпок, так це - патериця, вроді як хлопець, він, а "цепкая" так це - патериця-дівчинка, вроді як вона... Марія Андріївна сміється і від сміху ще дужче кахикає: - Ні, не те, не те, - каже вона, - "цепкая" це така, що дуже чіпляється! - Чіпка, значить? - вигукуєте ви з усіма в хорі. - Ну да, чіпка! Так "чіпка" це буде по-нашому, а "цепкая" - це по-російськомуі Розумієте? - Ага!-знову хором. А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марії Андріївні: По ниві проходжу я вузькою межею, Поросшей кашкою й чіпкою лободою. - Та не "чіпкою", а "цепкой"! - А я забув, що так треба! Так я вдруге! - Ну, ну! - Поросшей кашкою і... Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потім у думці самі собі кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаєте: - І чіпкою лободою! Марія Андріївна, посміхаючись, лагідно махає рукою: - Сідай! Де тепер могилка лагідної-лагідної Марії Андріївни? Уклонився б я могилці її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дітки, пишіть! Круг-ленькийі Оце й буде "О"! - а потім розглядає зошити: - Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написаві І руки не дуже в чорнилі! На ось тобі - цукерка! 222 Хай би на її могилці навесні, як бузок розпускається, хай би весь час соловейко тьохкав! Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цепкую лебеду" ви, йдучи межею поміж пшеницями, ще проказувати не вмієте, бо ще не навчились. Так ви волошки рвіть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цілий великий-великий сніп ви тих квітів нарвете, а потім березкою його зв'яжіть і несіть! А як іще вам сумно, тоді ловіть на колосках жучка-кузьку. Вловили - й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж півпазухи, вони там лазять, шелестять і. лоскочуть вас, лоскочуть. Вам не сумно тоді буде і ви, підстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь! А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горілку п'є. Приходите, а в садку за столом куркулі два сидять та горілку з глечика п'ють. А потім, як нап'ються, то й крикнуть: - Даниле! Запрягай Жолудя й Горілку в гарбу, та щоб повнісінька гарба сіна була! На дрохви поїдемої А ти з нами поїдеш? - питає мене куркуль. - Поїду, - несміливо кажу я. - От і добре! На гарбі сидітимеш, коні поганятимеші Добре? - Добре! - От і гаразд! А я й питаю вусатого дядька: - Дядьку! А що воно таке за. дрохви? - Хіба не чув? - Не чув! - Птиця така велика, як дві гуски вкупі! Степова! В степу плодиться! Полохлива! - Ага! От на гарбі й поїхали! Повна гарба сіна, та ще кругом і бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, коні поганяю, рушниці на сіні лежать, кошик з глечиками та з харчами. А дядьки лежать горілиць на гарбі й намагаються співати: Вилітали орли з-за крутої гори... 223 Але дотягали вони тільки до "крутої", а на "круту гору" видертись ніяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звідки знову "вилітали орли". Так усю дорогу тільки те й робилось, що "вилітали орли", а що з тими орлами далі було, куди вони вилітали й чого вони вилітали, - для мене й залишилося тоді таємницею. Оце було моє перше полювання на дрохву! Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядьків каже: - Подивись-но, Дороше, чи не видно? Дядько встав на гарбі, я спинив коні, і почав дядько дивитись на всі боки! Дивився він довго, а потім і каже: - Отам за ожередом ніби щось таке бовванієї На конюшинищі! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! - каже мені дядько. Поїхали межею... Стали біля ожереду. Дядько виліз на ожеред, подивився сюди й туди, зліз, підійшов до гарби: - Єсть! - каже. - Семеро! Тільки ж як до них під'їхати? Говорили щось вони, говорили, а потім мене почали вчити, як мені їхати. - Ліи, - кажуть, - їхатимемо та по дорозі непомітно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшениці, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай ліворуч і об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потім завертай коні і їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад і їдь ще ближче до них. Наганяй ніби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! І не нокай, і не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумів? - Зрозумів! - Паняй! Поїхали... Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув ліворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) - побачив оддалік табунець якихось великих птахів, що паслися на конюшинищі. Я все робив так, як казав мені дядько Дорош. І туди їхав, і назад повертався, і знову туди повертався, все до тих птахів наближаючись. І дуже вже мені закортіло роздивитися їх. Особливо отого, найбільшого, що весь час, голову високо підвівши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбі й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбільший, а за ним і всі, - знялися й полетіли. Я так і впав у гарбу! А вони полетіли не на дядьків, а вбік! Під'їхав я до дядьків: - То ти їх наполохав? - питає дядько Дорош. - їй-бо, дядечку, ні! Я сидів, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися! - Ох, і полохлива, ох, і сторожка птиця! - зітхнув дядько Дорош. А другий: - А ну їх к лихій годині! Підвертай до ожереду! Під'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали під ожередом попону... - А ти коням сіна підкинь! - наказав мені дядько Дорош, та розгнуздай! Умієш? - Умію! Ну, потім уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечиків у чарку наливали та закусю-вали. А потім співали, - і під ожередом, і на гарбі, як додому їхали, і в садку, як додому приїхали, а я на ослоні дрімав. А дядько Дорош все намагався довести, що: - Дрохва, - вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув. А дрохва таки справді дуже полохлива і дуже сторожка птиця. Полюють її отак, як ото ми колись із дядьком Доро-шем полювали: гарбу і воза обтикують бур'яном„гілками з листям, а потім, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотників. А найцікавіший спосіб полювати дрохву - це підкрастись до табуна на постріл і торохнуть. Підкрадатися треба дуже обережно і дуже здалеку. Забачили ви табун далеченько, так кілометрів за три в степу, - лягайте й починайте лізти. І все придивляйтесь, щоб так перелазити - од кущика травиці до кущика будяків, чи бур'янцю якогось, кураю тощо... Лізти найкраще на череві, кашкета - в кишеню, голову пригнути низько до землі, бо дрохва найбільше голови людської лякається! Отак і підлазьте, підкрадайтеся! То нічого, що на другому кілометрі вашого підкрадан-ня ви вже не штанами будете лізти і не сорочкою, а голими ліктями й голими коліньми, що на третьому кілометрі вже з колін і з ліктів кров капатиме, - то нічого, - то якраз і найсильніші і найпекучіші суть моменти полювання дрохви, - ніяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а він, ду-дак, майте на увазі, що він важить пуд, цілий пуд, а смальцю з нього цілий глечик, а вишкварок - півпідситка. Та ще майте собі на увазі, що дрохвячий смалець не тільки для каші, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, - він од бешихи сильно дуже допомагає! От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, півпідситка вишкварок і ніякої ні у вас, ні у сусідів бешихи. От що значить дрохва! Та ще до всього цього й гордовите: - Дрохву вбив! О! Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кілометри підкрадання, на штани та на сорочку й на обідрані коліна та лікті! Дрібниці то все! Не звертайте на них уваги й підкрадайтеся далі. Підлізти треба на постріл, - це, значить, метрів на п'ятдесят-шістдесят, не більше! Шріт має бути крупний - два-три нулі, а то й картеч, бо птиця велика. Ну, вже недалечке залишилося, метрів з п'ятдесят! Останні зусилля, ще метр - і дрохви... здіймаються й летять! Ви стріляєте "у божий світ, як у нову копійку", сідаєте, дерете натільну сорочку й перев'язуєте коліна й лікті! А потім уже потихеньку йдете додому. І уявіть собі, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тоді, як вам залишилось пролізти ще тільки не більше, як один чи два метри. Характер у них такий! Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву. Убив, не підкрадаючись, а просто так - устрелив та й вже! Невеличкий, так із десяток, табунець дрохв, бачу, летить і сідає на буряках... Я бродив з рушницею в степу, полював перепілки, а в запасі було в мене кілька набоїв з крупним шротом. Перезарядивши свою централку, пішов я проти вітру по буряках на те місце, де сіли дрохви. Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець. Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум моїх кроків заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрів за сорок, - я вистре-. лив, і, - о, радість! - одна з них каменем на землю. Підбіг - єсть! Я не скажу, щоб це був дудак, на цілий пуд вагою, це не був дудак, а скоріше - дудочка, і до пуда їй було дуже далеко. А проте ж -дрохва! Справжня дрохва! Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увійшов у хату, ні на кого й не дивлюсь. Домашні всі питають: - Що за птиця? А я крізь зуби: - Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дізналися родичі, знайомі, товариші. - Правда, що дрохву вбив? - Убив! - Коли ж на дрохву? - Та заходьте, - кажу. Підрахував я, скільки на дрохву прийде, - вийшло чоловіка з двадцять. Я й кажу дружині: - Знаєш, - кажу, - що? Не помістяться всі вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми вс! туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо! - Добре, - каже дружина, - клопоту менше! Я так і зробив. Одніс дрохву. Куди, - питаєте, - одніс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Приніс дрохву та й прошу: - Приготуйте, будь ласка, на завтра! - Дрохва? Е, ні! На завтра не вийде, бо треба на дві доби в землю закопати, потім - добу в оцті вимочувати, а потім уже смажити! На суботу якраз і вийде. - Ну, добре! - кажу. Сповістив я всіх, що дрохву їстимемо там-то, в суботу. Зібралися їсти ту дрохву двадцять вісім чоловіка. А я ще раз кажу, що дрохві моїй до пуда дуже далеко було! Та й чи вистачило б для такої кумпанії Й дудака на пуд вагою?! Поїли дрохву, з'їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і салату олів'є порцій з п'ятнадцять з'їли, було там іще й де-воляй, і карського шашлику! Різноманітної там було, одне слово, дичини! Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було "ні пера ні пуху", а потім співали. На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки. Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту: - Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму? - Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється! - Дрохва?!-перебивають вас.-Дрохву чоловік на зиму в теплі краї проводжає! А в декого з чоловіків жінка взимку мерзне! Різниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рідкісна птиця! - Та я ж устрелив випадково! Хіба ж я хотів, чи що? - Слава богу, що не часто вона трапляється, - перебивають вас ізнову. А вже Миколі Івановичу, що ото дрохву вам $ 1е@е агііз готував, при зустрічі ви кажете: По-мистецькому (лаг.). - Дрохву, значить, два дні треба в землі тримати перед тим, як смажити? - Не менше! - одказує Микола Іванович.- Тоді вона позбавляється специфічного, не дуже приємного запаху! - Слухайте, - кажу, - Миколо Івановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держіть її в землі не два дні, а місяців зо два! - Не витримає, - зогниє! - От і добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти. КАЧЕНЯТА ПЛАЧУТЬ ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ПРОКУРОРА УРСР Глибокоповажані товариші! Дозвольте звернутися до вас з оцим моїм листом. Пише до вас дика качка-Селезень-Крижень, осиротілий отець одинадцяти яєць. Вислухайте мене, прошу я вас. Одного вечора, - це було чи в лютому, чи в березні, - прочулись-мо по радіо, що на Радянській Україні заборонено весняне полювання. Як же ж ми зраділи! Ми літали з своєю старенькою понад нільськими берегами й весело посміхалися: - От де розумні люди! Вони знають, що ніякої користі від весняного полювання нема: сама тільки шкода, бо птиця' якраз прилітає, розмножується, щоб восени дати народному господарству великі прибутки, а спортсменам-мисливцям і корисний відпочинок. Подивилися ми з дружиною на карту та й кажемо одне одному: - Оселимося ми давай недалечке біля Києва. Там є озера, є болота і могутній Дніпро. Та біля столиці й люди краще закони знають і поважають, отже, не зможе трапитися такого випадку, щоб хтось нас там покривдив: чи бабахнув у нас потайки, чи поруйнував наше кубельце. Так і вирішили. Вибрали ми собі таке болото, що зветься "Ковпито", у Броварському районі на Київщині. Полетіли, прилетіли, вибрали містечко, звили гніздечко. Старенька моя нанесла яєчок, вкрила гніздечко пухом і сіла на яєчка лупити каченята. І от у квітні цього року пролітаю я над болотом, дивлюсь - ідуть двоє з рушницями. І прямують просто до тієї купини, де на гнізді сидить моя дружина. Я стрімголов упав у кугу, кугою продерся до гнізда та до старої: - Ідуть! З рушницями йдуть! Дивися ж, не поворухнись! Пригни голівку, вони не помітять! А вона: - Ой, боюсь! - Мовчи, - кажу, і - нічичирк. Ну, вона ж, знаєте, женщина, дама знервована, не витримала, злетіла. Бах - і впала. Дивлюсь я на своє гніздо, дивлюсь на похололі одинадцятеро яєчок, дивлюсь і плачу. Плачу і слізьми своїми пишу вам оцього листа. Хто ці люди були, я знаю, але ви, глибокошановні товариші, можете дізнатися про це докладніше в обласному відділі Спілки мисливців і рибалок. Вони краще від мене вам розкажуть, що й до чого. Кінчав я вже до вас оцього листа, аж ось підлітає до мене качка... не моя, бо моя вже ніколи не літатиме. Підлітає і теж плаче: - Убив, - плаче, - мого любого селезня звір-людина на лузі біля села Осокорки. Він там ще й рибу, злочинець, глушив толом. Про що я вас прошу: - Хай оті два, що вбили мою качку, хай по черзі приходять, сідають на моє гніздо й вилуплюють мені каченят, бо сам я не впораюсь. Пропаде ж одинадцятеро каченят. Може, це навчить їх поважати закони. З глибокою пошаною до вас. Дикий Селезень-Крижень, неграмотний, а за нього розписався Остап Вишня. ЕКІПІРОВКА мисливця "Без пристрою, - як каже народне прислів'я, - й блохи не вб'єш". Мисливець, як ми знаємо, бліх не полює, мисливець, коли він є справжній мисливець, - він полює левів, перепілок, тигрів, зайців, білок, носорогів, бекасів, жирафів, дупелів, бізонів, качок, ведмедів, гусей, тетеруків і інших звірів та птиць, ризикуючи в окремих випадках заполювати крокодила або слона. Спробуйте забити слона або гіпопотама (він же бегемот) голими руками! В нашій коротенькій розповіді ми не будемо говорити про те, як повинен екіпіруватися мисливець на слона або на крокодила, - це дуже складна штука, та й практично не дуже для нас потрібна, бо слони й крокодили плодяться на "дуже суверенних" територіях, звідки ось уже кілька століть виводяться іноземні війська. Поради наші стосуватимуться мисливців, що полюють на території "від Кавказу до Алтаю, від Амуру до Дніпра"... Два принципи повинні керувати нами, коли ми екіпіруємось на полювання: Перший: їдеш на день, бери хліба на тиждень. Другий: на величезній нашій території сила різного звіра може трапитись, - від НІАИОЇ перепілочки до страшного бурого ведмедя чи уссурійського тигра. До всього треба бути готовим, бо незручно буде, зустрівши уссурійського тигра, говорити йому: - Не їж мене, голубчику, бо забув я з собою взяти жаканівську кулю, я вийшов тільки на качок і найбільший у мене шріт номер четвертий! Тепер уже, як їхатиму, візьму й кулі на тебе, а сьогодні не бий люто хвостом, а йди собі з богом, пошукав краще марала! Маралом, голубчику, і поснідаєш! Тигр може не послухати вас і вами поснідати. Ще раз підкреслюємо: на полюванні треба бути готовим до всього, щоб потім не жалкувати. Приготувавши рушницю з твердим футляром, бо в м'якому її можна в дорозі пошкодити, ви, розуміється, одкла-даєте набої, набиті різнокаліберним шротом, щоб було чим бити і бекаса, і тигра. Двадцять чотири набої ви кладете в патронташ (не забудьте, отже, патронташа), а решту, штук так 500-600, ви складаєте в спеціальний для набоїв ящик, оббитий непромокальним брезентом або шкірою. Без шомпола з різними щіточками й ганчірочками (чистити рушницю), флаконом рушничного масла (мастити рушницю) виїздити не можна, бо рушницю після пострілу обов'язково треба чистити. Покладіть обов'язково екстрактора, бо набій у стволі може застряти, і без екстрактора ви його не витягнете. Ну, з рушницею, здається, все... Да, - бінокль не забудьте, щоб можна було здалека наглядіти дичину, і компас, щоб не заблудитися. Що треба мисливцеві брати для транспортування додому забитої дичини? Коли ви їдете полювати птицю, беріть для неї сітку (це-для бекасів). Сітка - це та ж сама широко розповсюджена серед населення "авоська", тільки відповідним способом реконструйована. Для качок потрібні - тороки чи, як їх іще називають, "удавки" - коротенькі ремінчики з кільцем на кінці - робити петлю. В ту петлю просувається качача голова, петля зашморгується, й качка гордо висить у вас за спиною. На вовка ви берете з собою тачку, краще з колесами на шарикопідшипниках-легше, везти. Для ведмедя чи лося - тритонку. Ці всі речі для дичини ви берете, коли їдете полювати на день-два... Коли ж передбачається полювання тривале-два тижні чи місяць, - обов'язково беріть з собою невеличкий льодннк, де зберігатимете дичину до того часу, коли будете її вже чи солити, чи коптити. Отже, значить, не забудьте взяти з собою бочку для солоної дичини і кілька ящиків для копченої. Як солити й коптити дичину, - прочитайте про це перед полюванням у відповідних підручниках, бо це в план нашої розвідки не входить. Одежа. Штани й куртка, кепка чи капелюха - це зрозуміло. Чоботи - дві пари: одні чоботи шкіряні - ходити по сухому, другі чоботи гумові - ходити по мокрому. Взимку до двох пар чобіт беруться ще й повстяники. Плащ-палатка. Для полювання взимку - білий халат, для полювання влітку - зелений халат, для полювання восени - кілька халатів різнього кольору, залежно від того, де полюватимете, чи на полі, чи в лісі, чи на лузі. Все це, як ви вже й самі догадуєтесь, потрібно для маскування. Спальний мішок-спати. Рукавиці, щоб руки не мерзли. Накомарник, щоб комарі не кусали. Коли ж ви не побажаєте тягти з собою спальний мішок та накомарник, візьміть із собою невеличкий розбірний мисливський будиночок, з розкладним ліжком -дуже зручна штука: і виспатись єсть де, і негоду перебути єсть де. Щоправда, можна збудувати замість розбірного будиночка звичайнісінький курінь, але тоді візьміть із собою метрів з десяток непромокальної матерії покрити зверху курінь, щоб під час дощу курінь не протікав. Мисливець, як відомо, весь час ходить, - бережіть ноги, щоб не намуляти їх. Найкраще від намуляння ніг - частіше мити ноги. Для цього ви берете з собою емальовану велику миску, мило й рушника. Помили ноги - намастіть їх вазеліном, або ланоліном, аво кремом "Сніжинка". Потім припудріть тальком: всі ці "антинамульники" повинні бути у вас під рукою. Взимку, щоб ноги не мерзли, поверх шкарпеток та онуч обгортайте ноги газетами чи журналами. Їжа мисливська. Полювання - процес не легкий, - весь час напруження, багато ходити, чимало на собі носити, - все це до певної міри людину виснажує, отже, треба добре під час полювання їсти й пити. Не будемо рекомендувати, що саме з їжі має брати кожний мисливець: у всякого, - як то кажуть, - своя доля і свій шлях широкий, - свої, тобто, уподобання. Любите сало-беріть сало, любите ковбасу-беріть ковбасу, любите охотницькі сосиски - беріть сосиски, яйця, консерви, шинку, овочі, фрукти, - беріть, словом, все, що вам більше до вподоби, але обов'язково беріть багато. Ні, не багато беріть, а беріть ще більше, бо обов'язково буде мало. Це перевірено віковим досвідом, - хоч скільки б ви взяли на полювання харчів, все'дно - мало! Вони, харчі, очевидно, під час ходьби втрушуються. Для харчів - рюкзак, торба, сітка. Для чаю чи кави - термос. Погано в нас те, що термоси виробляють малі, найбільший - на літр. Є чутки, що незабаром вироблятимуть спеціальний мисливський термос на цеберку чаю чи кави... Тоді буде самий раз! Дві фляги. Одна-для води, друга-для того, хто що любить. - А що у вас у другій флязі? - запитуєте ви свого товариша. - Боржом! - Збільшена кислотність? - Збільшена! А у вас? - Єссентуки № 17! - Зменшена кислотність? - Зменшена! - Кільки взяли? - Взяв! А ви? - Я - шпроти! - Ну, як питимемо боржом, ви мені шпрота дасте, а я до ваших Єссентуків № 17 - кільку. Гаразд? - Гаразд! З флягами в нас теж не дуже добре. Для води фляга нічого, підходяща; для боржому чи єссентуків - замала: треба збільшити. Розуміється, що ви на полювання берете з собою казанок, кухоль, ложку, ніж, виделку, сіль, перець, лавровий лист, сиру картоплю, пшоно, моркву, петрушку, топірець (дрова рубати) і брусок (топірця гострити). Ви вже, ясна річ, догадались, що все це береться для того, щоб ізварити чудесну польову кашу, - і то кашу не з куркою, чи з індиком, чи з бараниною, а кашу з чирям, або з крижнем, або з широконоскою. Ох, і каша! Ох, і каша! Тільки одне в тій каші недобре: казанки замалі! Для швидшого розпалювання вогню (багаття) беріть із собою сухий спирт. Підкреслюємо - сухий спирт, а не мокрий. Від мокрого - сліпнуть. На всяк випадок. Поводитися на полюванні , треба обережно. Стріляти тільки туди, де ви напевно / знаєте, що не стоїть ваш товариш, інакше можете за-( мість крижня вліпити заряд шроту в спину, або й нижче, в симпатичного Івана Івановича. '-" От для таких випадків кожний мисливець повинен мати бинт, вату, йод, стрептоцид, пеніцилін, шприц, голку для шприца, спирт (медицинський, а не якийсь інший) і камфору в ампулах... Найкраще напарником по полюванню мати досвідченого лікаря, не гінеколога, а хірурга. Запасливий мисливець бере з собою із ліків: аспірин, пірамідон з кофеїном, сульфатіазол, складану кружку або, краще, гумову грілку з довгою гумовою трубкою з наконечником, яка (грілка) заміняє собою кружку. Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету швидкої допомоги, а ще краще- санітарний самольот. Полюєте, розуміється, ви з собакою, - лягавим улітку, і з собаками-гончаками восени і взимку. Для собак беріть харчі, миску, свисток, сурму (для гончаків), поводок } нагая... Здається, все! Екіпіруйтеся, дорогі товариші мисливці! Не забувайте нічого, бо в лісі, чи на озері, чи на лузі - ніде нічого не дістанете: все треба мати з собою! Ні пера вам ні пухуі ЛЕБІДЬ Розчудесні місця на річці, на Північнім Дінці... Вам ніколи там не доводилося бувати? Коли не доводилося, - обов'язково побувайте. Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змієва. Зміїв - мальовничий городок, тепер районний центр Харківської області, - він розлігся якраз на Північному Дінці. У Змієві ви візьмете човна й попливете за течією Північним Дінцем... А пливти вам треба в червні... Ви потихеньку пливтимете і милуватиметеся чудесними краєвидами: ліворуч зеленітимуть заливні луки, - зелені вони, ті луки, зелені, та запашні, уквітчані і ромашкою, і конюшиною, і дзвіночками, а іноді серед зеленої соковитої трави червоно горітиме квітка степового тюльпана або дикого маку. І скільки ви пливтимете, весь час вітатимуть вас своїм щебетанням веселі жовтобрюшки, канарейкові трясогузочки, підпадьомкатиме на вашу честь перепел і дерчатиме деркач. З прибережного пісочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоці, вкритій лататтям та білими лілеями, мов почесний вартовий, вас зустрічатиме сіра чапля. На правому, високому березі, в кущах ліщини розриватимуться солов'ї... Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора. Наближаючись до Коропового хутора. Північний Донець ширшає, робиться многоводнішим, глибшає, - тут він упливає в ліс, - з обох берегів над ним схиляються зелені віти густозеленої вільшини, гостролистих кленів, струнких дубів, берестків, грабини, утворюючи над ласкавою рікою казкову алею-тунель... Стоять на височеньких протилежних берегах дерева і ніби вітаються між собою, простягаючи одне одному зелені віти-руки. Як випливете ви з алеї-тунелю, - острівець невеличкий на вашій путі буде, - зелений, зелений острівець, зарослий і вільхами, і вербами, і кугою, і високим-високим очеретом. А на тому на острові під розлогою, старою, дуплястою вербою курінь побачите, - благенький курінь, такий собі очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вітами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися було... І в курені зеленої трави наслано, щоб можна було при нагоді, чи як уже дуже очі злипаються, подрімати годину-другу. Ген там гонів, може, за п'ять, як річкою, там уже пором буде, щоб з лівого берега на правий переправитися, - бо лівим берегом ген он аж куди пішли луки та й луки, та й луки, - а на правім березі величенька серед лісу галявина, де й розлігся Коропів хутір, з хатами, з садками, з городами... Ах, який чудесний Коропів хутір! І хатів за деревами та за садками не видно, і такі ж там соняшники, і така там квасоля, тичинами підтримує вана, росте, - ну, просто вам як ліс... Колишні хуторяни, а теперішні колгоспники вам одразу ж і скажуть: - У нас не хутір, а рай! А ви візьміть та їх і запитайте: - А ви рай бачили? Вони за словом у кишеню не полізуть: - А навіщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свій єсть... А коли ви вже захочете, щоб на свій бік їх пригорнути, ви їм скажіть: - Ні, товариші, у вас тут тепер краще, як у раюі Вони вам привітно посміхнуться і скажуть: - Могло буть! Отакий Коропів хутір! На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропів хутір ви не пливіть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острівця, тільки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак біля куреня, куди вам пристати треба, - там лиманський дід Кирило Іванович Дудка рибу вудить... От вам і пощастило: вудочок нема, і ви спокійно стукнулися човном об берег... Підвели голову, а на березі біля куреня дід Кирило Іванович Дудка сидить. У солом'яному брилі й босий... - Здоровенькі були, Кириле Івановичу! - весело ви до нього... - Драстуйте, - він до вас... - Живенькі-здоровенькі? Як рибка?-ви дідові. - Порвало! - дід вам. - Кого порвало?! Хто порвав?! - інтересуєтеся ви. - Снасть! - сердито кидає Кирило Іванович. - Не бачите хіба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую і розплутати не можу! Сатана! - Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не відстаєте ви від діда. - Хто ж, як не він! - А хто він? - Та що, ви не знаєте: коропі - люто вже говорить дід і з серцем кидає на траву ліску. - Закурить нема? - Закурюйте, дідусю! Закурили... Помовчавши трохи, Кирило Іванович починає розповідати... - Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ заблагословилося. Смик! І тихо... потім ще раз - смик! І знову - тихо. А потім повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-о-вело! Дай, думаю, підсікну! Сіп! Е, воно ж як і рвонуло! Ех же ж, як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисака! Там така волосінь, що на одну волосинку можна бузівка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно рве! Я - держу! Коли ось - викидається! Ій-же богу, як ночви! - Ну, Кириле Івановичу, невже ж таке велике? - їй-богу, як ночви! Сатана! Більше, як сатана! Хвостом по воді як уріже, й на дно! Я - смик! А волосінь-дзень! А я в воду з усіх ніг-лясь! І-по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досі он мокрі! Босий ходю. Так з гачком і пішло! Біля грузила- перервало. - - Може, грузило волосінь перетерло? - Е, ні! Перервало! Та хіба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кілограмів на двадцять! Не менше! Вам краще повірити Кирилові Івановичу, щоб його не розгнівати, бо Кирило Іванович Дудка, як розгнівається, - замовкне, і ніколи в світі не розкаже вам, як він позатої весни на Лиманському озері лебедя стріляв... Кирило Іванович дуже неохоче про того лебедя розповідає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ят' рити його рану, щоб він у гніві на свого онука Васька розказав вам про той випадок, підкреслюючи: - А все той гемонський Васько! Якби не він. був би лебідь мій... III - Ой, той мені Васько! І досі забути не можу, - починає Кирило Іванович, запалюючи цигарку.-Да... Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звідси, від Дінця, кілометрів із дванадцять. І село Лиман називається, і озеро Лиман. Кілометрів на сім те озеро простяглеся, аж до села Андріївки. Чудесне озеро. На ньому андріївські колгоспники силу качок свійських і гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А які там карасі!.. Вони й невеличкі, і не золоті, а сріблясті якісь, - а до чого ж смачні - і в юшці й на сковорідці. Харків'яни на базарі завжди питають: - "Чи не лиманські, часом, карасі?" - "Лиманські!" -"Давайте, діду, давайте, спасибі, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лимана друге озеро, Чайки зветься... А між тими озерами такий собі перешийок, метрів так із п'ятсот, а може, й більше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сідаєш у ямку й сидиш: качка вранці і ввечері тягне, перелітає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... і таки іноді добре попостріляєш... Да... От позатої весни, якось надвечір, прилітає Васько, онук отой мій гемонський, і ще з вулиці криком кричить: - Діду-у-у! На Лимані два лебеді сіло! Ій-бо, правда! Швидше, а то полетять! Я за рушницю та туди. Васько біжить за мною й командує: - Ви, дідусю, біжіть, сідайте в ямці, ми з Федьком побіжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сіли, на мілкому! - Обережно, - кажу, - забрідайте, щоб не потопилися! - Ні, там, діду, мілко! Не бійтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько. Сів я в ямці, прикрився бур'яном, звів курки, чекаю... А як спускався з гірки, бачив, що справді на Лимані, не-далечко від берега, з цього боку два лебеді плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедів підходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене і спина болить, уже й очі злипаються, і ноги терпнуть... Я терплю, - аякже: лебідь! Коли ось чую Васьків крик: "Діду-у-у! Пильнуйте!" Підвівся я трошки в ямці, зирк у той бік крізь бур'ян, - бачу, справді знялися з озера лебеді і летять просто на мене. І низько, так низько пливуть.. Білі, білі, - аж ніби блищать... Сонечко якраз заходить, і як сонячний промінь упаде на лебедя, - так у нього одно крило ніби золоте, а друге - срібне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий- нижче, - і той, що нижче, прямує просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять і руки підскакують. Ось-ось уже лебідь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вірно беру, даю, як і треба, вперед: клац! - не спалило!.. Аж я зубами заскреготав.-Клац-з лівого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку і за чуба себе вхопив! Підбігають Васько з Федьком: - Чого ж не стріляли, діду?! А я не сказав, а ніби аж заревів: - Не спа-га-га-ли-ло! Васько підбіг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її: - Та вона ж у вас, дідусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу: - Як не заряджена?! - Дивіться самі!-сміється Васько.-Де ж ваші набої? Так отаке буває! Раз у житті довелося лебедя стріляти, і забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От тобі й швидше! IV Ви не смійтеся з діда Кирила Івановича Дудки, бо він розсердиться... А ви його так -лагідненько запитайте: - Весною це, дідусю, було? А чи дозволено тоді було весняне полювання, не пам'ятаєте? - То ж бо й є, що не дозволено! Так хіба ж отямишся, коли Васько, як навіжений, кричить: "Швидше, діду, бо лебеді сіли!" Хіба той Васько не спантеличить? - А цієї весни, дідусю, сідали лебеді на Лимані? - Сідали! Васько бачив! - І що: не прибігав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедів стріляти? - Таке скажете! Тепер Васько в піонерах, та ще й за голову отих, - як їх там? - юннатів, що ото птицю оберігають! Так такий завзятий, що як побачить когось із ружжом у заборонений час, - зразу до сільради! Та ще й мені навесні наказує: - Ховайте, дідусю, рушницю аж до осені! Кирило Іванович Дудка докурив цигарку і взявся знову розплутувати снасть... Мовчав, мовчав, а потім додав потихеньку: - Та воно, може, й краще, що тоді ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навесні лебедя встрелив. ...Тепер ви можете пливти Дінцем на Коропів хутір і Далі повз Козацьку могилу, аж до... та куди хочете... КОРОП Чудесний ліс. Мішаний. І дуби, великі-великі, в лісі ростуть, і ясенки, і берестки, і сосни. Найбільше дубів та-сосон. У тиху погоду в лісі ані шелесне: тихо-тихо, тільки коли-не-коли флейтою іволга заграє, застукотить дятел, затівлікає щиглик... І знову тихо. Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений... І якось так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного - дуби... Ліворуч над ставком-гребля, а праворуч-луки прослалися, з зеленими кущами, вербами, з густою-густою травою. У тому ставку коропи живуть. Отакенні коропи! - Ой, та й здорові ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви! І як же хочеться впіймати оті "ночви"!.. Та ще після того, як вам скажуть: - Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, - так і не думайте підсікати! Намагайтеся, щоб зірвався сам. Бо й гачка не буде, і ліски не буде, і вудлища не буде, і самі ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Наші такі коропи! Не коропи, а жеребці! Вони в нас особливої породи - гібриди: мати дзеркальна, а батько - симентал. Отож і хочеться впіймати отакого гібрида. Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, біля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшениці. - Дозвольте, Іване Павловичу, коропця у вас упіймати, - сказав я безнадійно, бо знав, що нікого він і близько до ставка не допускав. Іван Павлович посміхнувся та й каже: - Ловіть, хлопці, ловіть! Бачу, що рибалки з вас бідові. Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрій у нього чудесний: жнива закінчує завчасно, озима пшениця була як ліс, хлібоздачу уже виконано. Навздогін голова нам кинув: - Тільки дивіться, щоб коропець вас не вловив! Коропці в нас такі!.. - Та ми тільки так, щоб поборюкатися з коропом! - гукнули ми. А беруть коропи на світанку... І особливо тоді, як перший ніжний промінь дубові крони прорізує і листя дубове золотить. А як сонячний промінь дубове листя позолотить, тоді він із дубової гущавини виривається і на ставоіі падає, - тоді і ставок золотий, і очерет, і рогіз, і пісок на березі, - все тоді золоте. А промінь од води відскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, - золотіють тоді сосни, і ясенки, і клени, - їх позолотивши, промінь летить далі, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно... Тільки слід його залишається - веселий та грайливий... А як у золотому ставку короп викинеться, так і короп тоді золотий... А короп - як ночви... Золоті ночви... Отакі діла над ставком сонце із своїми весело-грайливими променями виробляє... Воно сходить ліворуч од вас, за дубами, і спеціально саме там сходить, щоб насамперед дуби позолотити... Ох, і хитрюще отам над ставком сонце! Воно хоче, щоб усе, де воно промені свої кине, - щоб усе там грало, вилискувало, раділо, буяло-Хоче - і робить! Ох, і хитрюще! Сонце хитрюще! II Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов'язково переживіть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить. Уявіть собі таку картину: сидите ви над ставком рано-вранці ще й ранесенько. Благословляється на світ. Ліворуч од вас загорілося небо... То сонце підводиться... Про це вже писано, не будемо ще раз писати... В руках у вас вудочка. Ліска у вас кріпка, гачок у вас сталевий, загартований, міцний. На гачку - картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на поплавок так, як навіть, коли були женихом, не дивилися в голубі великі-великі очі своєї коханої... З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І раптом поплавок - сіп! А вас у серце - штрик! Ще раз-сіп! Ще раз-штрик! І ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав і зник під водою. Коли починає поплавок їхати-їхати-їхати, покотилося-покотилося-покотилося тоді у вас із-під серця щось холодне, покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. І ви почуваєте, що оте холодне вдарило вам у п'яти. І вашим п'ятам холодно. Ви за вудку- ррраз! - підсікли. І почуваєте, що в руках у вас щось тріпоче! І бачите, що ліска ваша натяглася, як струна, а вудлище - дугою і тремтить! Єсть! Він, короп! Ведете його до берега... Вудлище з ліскою-ходить по воді сюди, ходить туди... Ось короп уже біля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Він рветься, вигинається, б'є хвостом, скручується бубликом, виривається... Але ви його не пускаєте, ведете... Ще - крок, і він на березі... Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко і прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови - юшку... Раптом-ррраз! Лясь! - Ви - смик!-гачок порожній, а короп, на мить отетерілий, ще стоїть перед вами... Які хвилини!.. Взагалі коропа в даному разі у вас нема: зірвався. Що робити? Були такі випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа руками. Шубовсть! В одежі, в чоботях, з картоплею в торбинці, з цигарками і з путівкою в Гагри в кишені... Даремно! Короп-на путівку навіть у Гагри не бере, не бере він і на картоплю в торбинці, а тільки, коли та картопля на гачку. Спокійніші рибалки в такий момент вигукують щось, залежно від темпераменту, і наживляють на гачок свіжу картоплю. Закидають знову і сердито сопуть. Коли сусіда запитає (а сусіда ваш, передовик заводу "Ленінська кузня", пристрасний рибалка, що відпочиває в лісі, обов'язково запитає): - Здоровий зірвався? - Здоровий, аж чорний!-відповідають і знову сопуть. Гірше, розуміється, коли попадеться такий коропища, що з вашої ліски залишається тільки клаптик, а гачок ваш прикрашає коропову верхню губу... В такому випадку на запитання сусіди, що трапилося, суворо відповідається: - Порвало! Не рекомендується, між іншим, вудивши коропа, залишати вудочку на березі неприв'язаною, а самому піти Пройтись по лісу, бо частенько трапляються такі випадки, коли пастушки вам гукатимуть: - Дядю, ваша вудка попливла! Потяглої Тоді доводиться роздягатися і гасати по ставку, ловити вудку... А короп у таких випадках майстер із вас поглузувати: тільки-но ви до вудки, а він - смик! - і поплив... Потягло! ...Так скажіть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакі хвилюючі моменти? Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено! І ви закусюєте та й розповідаєте: - От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити... Ну, закусюйте собі на здоров'яі СОМ Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте! ...За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річці. Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні... Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах! А скільки там водяних лілій! Озеречка ті з'єднуються одне з одним вузенькими . єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого. Дівчатка було як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, - цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній уже не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе... Дівчатка їдуть та й співають і "Човника", і "Тихо-тихо", різних чудових пісень дівчатка співають. "Тихесенький вечір на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе "Човник гойдаеться серед води" або зворушливо-ніжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше"... Чарівна річка Оскіл... А скільки там диких качок! Як бува пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло... І вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають... А далі - он пробирається качка-крижень з криженятами... А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається - такі вони легесенькі - болотяні курочки... До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше, - щоб ані звуку, ані шурхоту! На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов'язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок... Гуляють качатка, у теплій воді купаючись... Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - і каченяток нема! їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе - ках! - і знову весела гра - купання серед озеречка. Чарівні місця на річці, на Осколі... * * * Тихо, тихо Оскіл воду несе... - Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч - велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою. - Там така глибочінь, їцо й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! Ій-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь! Це так нам дід Панько розповідав. - Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе, завертить, бульк! - і нема чоловіка! • - А що ж воно, дідусю, закрутить та завертить? Зверху ж ніби тихо. - Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить і вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном отут на березі... Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля пана. Вже сутеніло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить - ге-ге-ге-ге! - та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усі врозтіч! Гусак ще раз-ге!-та крилами-ляп!- і нема гусака! Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки: "Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик: "Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там давай, хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?! Про-о-опав гусак! Отакі соми бувають! - Невже таки сом гусака ковтнув? - Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва не читали? Мені пан її читав. - А хто такий Сабанєєв? - А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак. Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанєєв. Професор він був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим сомом було. Да... Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною, впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. "Ну, Паньку, - пан мене питає, - а чим ми того гака наживляти будемо?" - "Не інакше, - кажу, - паночку, як гусаком. Сом, - кажу, - вже поласував гусячим м'ясом, і на гусака він піде обов'язково!" Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цілою трохи на вогні підсмажили, - гуска сита була!-та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язані налигачі, прип'яли до осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки чути за садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить: Якби ж таки того пана торти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не такої б утяли! Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан так і зовсім не чує. Тільки й запитав: "Хто воно ото так виводить?" - "Не знаю, - кажу, - пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде". Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли-це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, - кричу я панові, - налигача до осокора прив'язано! Не одірве! Пускайте!" А пан: "Е, - каже, - пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов, як мотоне, як мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо! - А далі що? - не витримав я.- Ну, водите, а далі? - Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили... - Та швидше вже, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли? - Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собі та й водимо... - Ну, вже витягли, слава богу, діду! Ну, а далі?.. - Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! їй-бо правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п'ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві? - Гусак? - Як би ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися І - А що ж там таке страшне було? - Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, - нема Джоя... Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!" - Як, - питаю я, - не знайдеться? Адже ж знайшовся - кажу. - Як ізнайшовся? - підскочив пан.- Де ж він? - Та ви ж його, пане, самі з'їли! У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли! - Було тоді віл пана нам, але було й панові гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як він купався, сом його й проковтнув. - А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув? - Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написано, що в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь це тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш... - А не чули, щоб сом парового катера проковтнув? - Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б ковтнули, так бояться. - А чого вони бояться? - Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві опинився б! Соми - вони такі! * Сом дуже сильна риба, могутня. - Одного разу, - розповідав мені один дуже заядлий і дуже справедливий рибалка, - стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трохи нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювало... Коли - гульк - серединою Дніпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора на човні нема, і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов той глісер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижі човен як закрутиться на місці, як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову круть-верть на місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, - аж ось таки добре пірнув і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте! Рятуйте!" Тихо... І знову: "Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. "Що таке?" - питаю. "Сом! Рятуйте!" - "Де сом, який сом?" - "На гаку сом".- "Так одчіпляйте, - кричу, - а то втопить!" - "Зашморгнуло на руці, не відчеплю!" - "Рубайте шворку" - "Нема чим рубати. Підпливайте, може, вдвох щось зробимо".- "І давно він вас возить?"- "З-під Канева мчу!" Тільки-но я вхопився за дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пішов сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися... Смикало воно, смикало - не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися - проти води стільки ото човна промчати... "Шворка ослабла, слава богу!" - каже дідок. "Тягніть!" - кажу. "Не підтягну". Аж ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса ворушаться і бульби з рота бульботять. Так ніби не скаже: "Ох, і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до Києва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вір, бо звір. Бий веслом по голові!" Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив: "Амінь!" Показує руку, а вона шворкою ніби аж перерізана у зап'ясті, пальці пухлі та сині, сині... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбільшки... "Та де, - питаю, - воно, оце страховисько, вас підхопило?" - "Трохи вище від Канева, - відповідає дідок.- Виїхав я на сома оцим човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під човном гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе... Ну й пішло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по мені раки. Утримався все-таки. От халепаї Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!" Сильна, як бачите, риба сом. Сом - риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді со-менки й соменята-ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі "вулиці" запливають. Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят... Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі. Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий - на спеціальні великі гаки. Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м'яса і т. д. На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетер а-гор дон а або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних звірів. Як ловити сома? Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати - підсікайте. Підсікши - витягайте. Ви-тягли - зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску. Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави... Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Радянському письменникові не до лиця, - м'яко кажучи, - перебільшувати. А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого. Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення. ОЛЕКСА ІВАНОВИЧ Олексі Івановичу стукнуло було вже 76 років, як я з ним познайомився. Він-з давніх-давен мисливець. Полював і по перу і на звіра. По перу - це значить на птицю: на качку, бекаса, дупеля, горличку, перепела, куликів і т. д. Колись він полював і диких гусей і лебедів, розуміється, ранніми веснами та пізно восени, коли гуси та лебеді, перелітаючи з вирію на північ і з півночі у вирій, зупинялися на наших річках та на озерах. Тепер Олекса Іванович уже диких гусей і лебедів не полює. - Літа не ті!-говорить Олекса Іванович:-А колись... На звіра - це значить: на зайця, на лисицю, на вовка. Жив Олекса Іванович на селі, біля села було величезне озеро, навіть не одно, а два озера, поміж тими озерами був широченький вроді перешийок, і були поміж тими озерами добрі перельоти дикої качки. І якось так воно виходило, що вранці качки "тяглн" з великого озера на менше, а ввечері - з малого на велике. На перешийку копалися ямки, ямки ті замасковувалися бур'яном, очеретом, кугою... Мисливці сідали в ті ямки і чекали, коли качки пролітатимуть над ямками. Перешийок був чималенький, ямок таких можна було викопати на відстані одна від одної на сто приблизно метрів штук 5-7... Полювання на тих озерах було дуже до вподоби справжнім мисливцям-спортсменам. Вони стріляли качок тільки вльот - не так, як ті, що сиділи за очеретом біля плеса, чекаючи, коли опливуться докупи штук сто або тисяча, а тоді по сидячих: ба-ббах! Таких "мисливців" по тих місцях не любили і прозивали "шкурниками" і "масовими убивцями". - Ти вльот устрель! А сидячу й палкою можна встрелити! Олекса Іванович, простий собі чолов'яга, мав благородне серце мисливця-спортсмена і ніколи по сидячих не стріляв. Коли навіть іноді він підкрадеться було до озера до сидячих качок на постріл, він підводився, говорив: "а-киша!" і стріляв тільки летячих. В Олекси Івановича була пара гончаків - Докучай і Бандит. Гончаки були добре натаскані, ганяли добре, особливо Докучай, старий уже, дуже строгий пес, який було ніколи не покине звіра і ніколи не сколеться, тобто не загубить сліди. Голос у Докучая був низький, октавистий, по-мисливському - башур. Бандит був молодший, паратіший (бистріший), але не такий досвідчений, як Докучай, голос у нього був із за-ливом, тонкий, заливчастий. Ліс, коли гнав звіра Бандит, був повний дзвону-передзвону... І такий вони, Докучай та Бандит, дует у лісі давали, що слухав би й не переслухав. І от одного вечора, коли ми повернулися з полювання по чорнотропу, Олекса Іванович заявив мені: - Старий я вже! З гончаками мені вже важко! Забери в мене моїх Докучая та Бандита, ти молодий, вони тобі ще послужать. - Як так забери? Таких собак і забери?! - здивувався я. - Коли ви справді вирішили не полювати з гончаками, - купити собак я можу, а так... Що ви, Олексо Івановичу!? Олекса Іванович махнув сердито рукою: - Зроду собаками не торгував! Ніколи! Забери! Мені з ними важко, а в лихі руки віддавати не хочу! Я забрав Докучая й Бандита. Коли я виїздив з двору Олекси Івановича, він кудись пішов. Семенівна, дружина Олекси Івановича, прощаючись із собаками, кожного з них, і Докучая, і Бандита, обняла й поцілувала. - Не обижайте їх, - звернулась вона до мене. - Хороші вони пси... Докучая на перших порах остерігайтеся: він із характером! Доки звикне! - А де ж Олекса Іванович? - питаю я. - У садок пішов, щоб не бачили, що він плаче... Не за собаками пустив сльозу старенький Олекса Іванович, - він добре знав, що собаки будуть у добрих руках, молодих літ старенькому було шкода. Недарма останнім часом, лежачи під копицею або під стогом сіна, як було, полюючи, ночували на лузі, Олекса Іванович, дивлячись на небо голубе, на золоті зорі, старечим голосом заводив: Запрягайте ..... Та й поїдем доганяти Літа молодії... Залишився Олекса Іванович без гончаків. - Полюватиму з Піркою... На дупеля, на перепела... А як підстрелю десь качку, - він і качку мені принесе. Пірка (Пірат) - літній уже, не дуже чистої крові ірландський сетер. Шукати вмів і перепела, і дупеля, і бекаса, держав добре стойку і розумів Олексу Івановича не тільки з слова, а й руху. Махне рукою Олекса Іванович - лягай, мовляв, - лягає... Махне - "Вперед!" - іде вперед. Слухняний був пес Пірка і лагідний. Про те, щоб зовсім кинути полювання, Олексі Івановичу і на думку не спадало... - Хоч на горличку, хоч на горобця... Аж поки вперед ногами з хати не виїду, рушниці не кину! - твердо заявив Олекса Іванович, коли Семенівна колись натякнула: "Та куди вже тобі з тою рушницею?... Облишив би вже..." Кріпко тоді розізлився Олекса Іванович на Семенівну. Олекса Іванович - мисливець, можна сказати, з дитинства. Полював його дід, полював його батько. Діда свого Олекса Іванович уже не застав, а батькові було дуже багато мороки ховати від малого Олекси порох та пістони. Ховалася й рушниця, держав-бо її завжди батько зарядженою, бо в батька не централка була, а шомполка. Хоч рушниця часом була й не заряджена, батько знімав пістона, бо добре знав, що найнебезпечніша вдома рушниця - незаряджена. Було і з дідом, було й з батьком, що стріляла завжди рушниця або "незаряджена", або без пістона. А ви думаєте, що з Олексою Івановичем такого не траплялося, коли йому минуло 13 літ? Тоді вже батько не дуже ховався від Олекси з рушницею. Висіла вона на стіні, на гвіздку. Олекса взяв та й клацнув курком. Хоч пістона не було, а воно - баббах! Добре, що він держав рушницю цівкою вниз. Тільки й того, що в долівці отакенну яму вибило... Батька й матері вдома не було... А як повернулися батько з матір'ю, мати ахнула, а батько суворо запитав: - Клацав? - Клацав, тату. - А я що говорив? - Щоб я не займав рушниці. - Спускай штани! Нема де правди діти, "стріляв" батько череском Олек-су, приказуючи: "Не клацай! Не клацай!", аж поки мати не вихопила череска і не сказала: "Та годі вже тобі!" Після того вже Олекса не клацав до того часу, поки сам батько якось у неділю сказав: - Ну, ходім у садок, учись уже стріляти. Восени зі мною на качок підеш... Пора вже!.. Радості було, - і не говоріть! А ви гадаєте, що Олекса Іванович не стріляв раніше, до того часу, коли вже сам батько вирішив учити його стріляти, готувати з нього мисливця? Стріляв! Та ще й як стріляв. Починалося, як і у всіх майбутніх мисливців, з бузинової пукалки. Ні, не так: ще перед бузиновою пукалкою була сикавка з болиголову. Вона, сикавка, хоч і не вогнепальна зброя, вона більше гідропульт, та проте й вона привчала до окоміру. Набере було в сикавку маленький Олекса з калюжі біля колодязя чогось такого ріденького, що аж ніяк водою не можна назвати, і підкрадеться до кота, щоб його поцілити. Кіт дуже хитрющий, зразу - на яблуню, з яблуні - на стріху, із стріхи - на горище, і нема кота. Кота трудно було поцілити. А от квочку легше. Квочка сиділа під припічком у хаті, дуже кріпко сиділа, не тікала. А клятуща квочка ж була! Тільки-но підійдеш чогось до припічка, зразу рльрльрльрль... зальрорчить, пір'я настовбурчить, та в литку тільки - цюк! Дзьобом - цюк! Боляче цюкалася клята квочка... От її з сикавки як цюркнеш! Ох, тоді лементу в хаті: квочка по хаті стрибає, квокче... яйця під квочкою мокрі, з гнізда брудна рідина ллється... Весело! А як ускочить на той лемент у хату мати, тоді вже сумно. Сикавка розлітається, вдарившись об Олексину нижню спину, до тієї спини приєднується такий мамин лящ, що одчиняються Олексиною головою хатні двері, в сінцях Олекса не затримується, а летить аж до повітки. Від повітки з криком: "Я більше не буду!"-через перелаз на вгород і в картоплиння. В картоплинні вже од-сапка. А з хати лунає: - Я тобі, харцизяко, дам сикавки! Самого, ірода, на яйця під припічок посаджу! Щоб знав, як квочку з еи-кавки обливати! Тремтить Олекса в картоплинні, у борозні лежачи. Тремтить і думає, схлипуючи: - Не всидю я під припічком на яйцях, їй-бо не всидюі Утечу! Довго мати репетує, аж поки сіно під квочкою перемінить, яйця поперетирає. А як угомониться, це вже аж надвечір, - тоді гукає: - Де ти там, сикавщику? Вилазь! Іди, молока випийі - А не будете, мамо? - Ну, йди вже, йди! Та не займай ти мені квочкиї - Не буду, мамо, бігме, не буду! Помирилися... А вже після сикавки - бузинова пукалка. Бузинова пукалка - зброя дуже популярна і дуже поширена серед майбутніх мисливців. Жертвами цієї зброї здебільша бувають мухи, Маленькі жабенята, маленькі курчатка і таке інше. Муху можна встрелити з пукалки на смерть, жабеня !& курчатко перелякати. - Пук! - а курчатко тільки стриб! - і озирається на всі боки, що таке з ним трапилося, що воно підстрибнуло. Квочка теж занепокоєна, нахиляє набік голову і пильно в небо одним оком вдивляється, чи не шуліка, бува... Пукалка - зброя не дуже агресивна, але й вона іноді завдавала малому Олексі чимало неприємностей. Якось до мами завітала дядина Оришка, мамина кума, з маленькою Мар'янкою на руках. Мар'янці було всього три місяці. Поклали Мар'янку на полу на подушці та й балакають собі мама з дядиною Оришкою. Олекса підійшов до Мар'янки з пукалкою в руках, націлився добренько та в лоб Мар'янці тільки - пук! Було лементу Мар'янчиного, було крику маминого й дядининого, був гарячий ляпас Олексі по нижній спині, а найболючіше було те, що полетіла пукалка в піч. - Ох, і пукалка ж була! Такої пукалки, як в Олекси, на цілому кутку не було! - згадував Олекса Іванович.-- Як послиниш було клоччя та зробиш з того клоччя кульку, - тугу-тугу! - та як пукнеш було, так кулька та вище від берестка летить! Отака була пукалка!-і от згоріла! Та чого тільки не перетерпиш для того полювання. Після пукалки діло пішло вже до справжньої вогнепальної зброї... Батько збирався вже з шомполки переходити на цен-тралку і вже купив був п'ять штук мідних патронів 12-го калібру. Про це Олекса розповів Одарчиному Ількові. Ілько відразу: - А ти вкрадь одного патрона - пістолета зробимо! - Довго ми вистругували ложу для пістолета, довго прикручували дротом патрона до ложі... Нарешті прикрутили. Чималенько довелося крутитися біля батькової скриньки, де він ховав порох, патрони, пістони й інші мисливські приладдя. Нарешті порох є. І сірнички є! Набили патрон порохом і пішли аж у берег. Олекса держав пістолета, а Ілько підпалив сірничком. - От бббахнулої Ну й бахнуло! Аж виляски понад берегом пішли. Батька не було вдома, а мати, коли Олекса прийшов додому, запитала: - Хто воно ото в березі бахкав? - То панич горобці стріляв! - відповів Олекса... - Нічого ото їм, отим паничам, робити, так вони горобців полохають! А вже й не маленький! - кинула мати. Стріляв Олекса з пістолета хоч і не часто, проте стріляв: пороху трудно було дістати. Одного разу з Ільком вони надумали, що не дуже їхній пістолет бабахкає, треба, щоб луна дужче пішла. Пороху потроху назбирали. Набили патрон добре, мало не півпатрона пороху насипали. Пішли далеко від хати, аж під лісок, у лози. Простяг Олекса руку з пістолетом, сам одвернувся: - Підпалюй, - каже Ількові, - і сим падай! Ілько чиркнув сірничка, ткнув ззаду патрона і сам зразу впав. Ех, і бббахнуло! Ех же ж і рвонуло! Розлетівся патрон на клаптики і одним шматком так і зчесало ніготь на великім пальці в Олекси... Не будемо розповідати, що було. Скажемо тільки, що було боляче, було сумно, було й соромно. Довелося до Олександра Петровича, до фельдшера, йти, - мати повела. Страмив він уже, страмив Олексу, та ще й додав: - А ще й мисливців син! Та й ще доброго мисливця! Ну, куди воно годиться! Отакого було, доки на справжнього мисливця Олекса Іванович вийшов... А полювалося добре! Було й птиці постреляно, було й звіра впольовано... Та хіба ж жарти: 60 з гаком літ, як полює Олекса Іванович... Були за цей час і гончаки, були й лягаві... А тепер уже не теї Літа не ті! Та, проте, рушниці не кидає! То ні! Аж до останнього подиху! Якось одного чудесного серпневого дня заманулося мені відвідати старенького Олексу Івановича, давно вже я його не бачив. Від невеличкої степової залізничної станції до Олекси Івановича п'ять кілометрів пройшов я пішки, межами. Копи навкруги, копи та ще копи. А де-не-де вже й скирти стоять, колгоспні скирти. Прийшов я до Олекси Івановича. Зустрічає Семенівна. - Здрастуйте! А де Олекса Іванович? - питаю. - Поплентався з рушницею та з Піркою по переп'лки! Нічого я з ним подіяти не можу. Хворів оце останній тиждень, кашляв, і гарячка була. Фельдшера кликала - банки ставив. А це трохи полегшало, сьогодні встав, поснідав і за рушницю: "Піду, каже, до просища, може, перепілку яку підстрелю! А хворобу з мене сонце випече та вітерець видме... А на печі - де та хвороба дінеться, так у мені й сидітиме. Піду!" - і пішов. - А де просище у вас? - Недалеко за селом, понад шляхом на Мандриківку. Проса ще не косили, а пшеницю понад просом комбайном викошено, і там, кажуть, сила перепелів. - Ну, піду, - кажу, - пошукаю Івановича. Та, може, й сам перепілками побалуюсь. Побачив я Олексу Івановича ще здалека. "Дай, - думаю собі, - подивлюсь, як старий перепілки полює". Підійшов, став за копицею, спостерігаю. Старий мене не бачить. І смішна, і зворушлива картина постала перед моїми очима... Сидить Олекса Іванович на снопі (понад просищем ще снопи не були складені в копи), а недалечке перед ним бігає, та, правду казавши, не бігає, а ходить Пірка. Ходить "човником", як і слід справжньому мисливському псові. Ішов, ішов Пірка, раптом став. Став, повернув голову до Олекси Івановича і дивиться. Олекса Іванович, бачу, підніс руку. Пірка ліг. Потихеньку встає Олекса Іванович і йде до Пірки. Підійшов, взяв рушницю напоготів, ступнув кроків три - зірвався перепел. Олекса Іванович вистрілив, перепел упав. Олекса Іванович сів на снопа. Пірка підвівся, пішов, не побіг, а пішов, знайшов забитого перепела, приніс і поклав перед Олексою Івановичем. Постояв трохи, поки Олекса Іванович махнув рукою: "Вперед!" Пірка пішов знову "човником"... Став... потім ліг... Підводиться знову Олекса Іванович... Так і полюють: доки знайде перепела Пірка, відпочиває Олекса Іванович, доки дійде до нього Олекса Іванович, відпочиває Пірка. Довго я стояв, милувався з роботи двох стареньких друзів. Коли Олекса Іванович "мазав", Пірка підводив голову і довго на нього дивився. Олекса Іванович, закладаючи в централку патрони, говорив: - Ну, не гнівайся, Пірка! Буває! Підійшов я до Олекси Івановича, привітався. - Як здоров'я? - Вибрикуємо! Вдвох із Піркою вибрикуємо. Бачите, вже півдесятка з Піркою уходакалиі - показуючи на торбинку, посміхнувся Олекса Іванович. Все життя з рушницею! До останнього подиху! Благородна пристрасть благородної людини. КИЇВСЬКИЙ ЗООСАД Красивий город Київ. У Києві єсть чарівні своєю красою й привабливістю місця. Але в Києві єсть місця, які ще красивіші, які ще принадніші, ніж ви думаєте. Таких місць у Києві сила-силенна. От ви на дозвіллі сядьте та й пригадайте, які саме в Києві єсть чарівні, незабутні місця... Пригадуйте собі на здоров'я, а ми тимчасом пройдемося по Київському зоологічному саду, що розлігся кучеряво-зеленим островом по Святошинській соші, навпроти Київського політехнічного інституту. Яка ж там у травні краса! Цвітуть вишні, черешні, груші, яблуні... В Київському зоосаді дивовижне сполучення парку з фруктовим садом... І які барви, які кольорові плями голублять вам око: білорожева в цвіту яблуня на темнозелено-кучерявому фоні каштанів, яснозеленому тлі клена чи ясеня! А скільки там бузку! Цілі бузкові алеї аж горять од цвіту! І горять, і п'янять, і ніжать, і пестять, і чорт його знає, чого такого вони з людиною виробляють... Нащо вже бегемотиха з носорожихою, - дами, сказать по правді, не дуже вишукані й стрункі, - а й вони у травневому присмерку, на тлі бузкового полум'я та п'янких пахощів можуть здатися за ніжнопривабливих осіб дамського полу. Принаймні для бегемота й носорога! Але, на жаль, обидві вони ще ходять у дівках і чекають женихів... Слониха Люція - так та в цей час просто грандкокет. Вона самотня і томно зітхає... Від її зітхання здіймається вихор і розлітається навкруги пір'я... разом із горобцями. Чарівний своєю природою зоосад і в травні, і в червні, і кожного місяця, його прикрашають великі крислаті дерева і чагарники... Чудесне місце для відпочинку - Київський зоосад. Прекрасні алеї, чисті, упорядковані... Звірі й птиця і різні тварини добре вгодовані - не сумні і справляють дуже хороше враження... Весело вистрибують граціозні косулі, поважно ходять зебу, олені, буйволи, зебра... Радісний дитячий галас лунає біля мавп. Мавпи найбільш привертають цікавість дітлахів... Якої породи мавпа? - Яшка! - так звуть його діти. Багато птиці: орли, яструби, кондори й інші хижаки. Ґелґочуть гуси, дикі й свійські, крякають дикі качки, бігають фазани, квокчуть чудернацькі кури і, розпустивши віялом свій чудо-хвіст, ріже ваш слух різким криком павич. Із диких хижих звірів в зоопарку єсть леви, тигри, пантери, пуми, білі й бурі ведмеді, вовки, лисиці... Велику культурно-освітню вагу має зоосад; тут відвідувачі ознайомлюються з тваринним світом мало не всієї земної кулі. Розуміється, що йому слід було б ще поповнитись тваринами; територія в нього чимала, і тварини єсть де розмістити. Як його й сказати: чи щастить Київському зоосаду в доборі тварин чи не щастить? • Мабуть, таки не щастить. Київський зоосад можна назвати "дамським салоном"... В саду єсть: Не слон, - а слониха. Не бегемот, - а бегемотиха. . Не носорог, - а носорожиха. Не два білі ведмеді, а дві білих ведмедихи... І дві пуми-самки. І тигр - самка. І чорна пантера - дівчина... Женихів, женихів треба... Саме тільки сімейство левів - в повному порядку: єсть самці, єсть самки... І леви пречудесно в зоосаду розплоджуються. Єсть два крокодили-алігатори. Ростуть вони прекрасно. Керівництво саду гадає, що один із них самець, а одна - самка, а як ти дізнаєшся: плаття вона не носить і зачіски на ній нема. Що вони за їдні? Може, обидві дами, а, може, навпаки, обидва кавалери?! Трудно з такими клієнтами... Розплоджуються в саду із звірів: леви, вовки, лисиці. Із інших тварин: поні, верблюди, муфлони, буйволи. Власне, не муфлони, а єсть приплід од муфлона й вівці. Із птиць плодяться дикі гуси, качки, лебеді, павичі і маленькі попугайчики. Зебу єсть дві голови: корова й самець, але самець, на жаль, кастрат. Зоосад має велику територію, яка ще не зовсім упорядкована. Місцевість сильно "пересічена" - горби, ярки... В ярках будуються ставки, де почали розплоджувати дзеркальні коропи. Зоосад має спеціальну риборозводню для акваріумних риб. З часом Київ матиме зразковий зоосад з вольєрами для хижих звірів, де вони житимуть у природних умовах і т. ін. Територія його для цього цілком придатна. Більше друзів зоосаду! Поговорили ми в зоосаду з левом. Він заявив: - Нічого спільного я з британським левом не маю і | не хочу мати. Я, - каже він, - мирний радянський лев і ніяких імперіалістичних намірів у мене нема. Британський мій однофамілець хижий, лютий. У нього очі завидющі й пазури загребущі... А я нікому зла не робив і не зроблю. Якби мені попався британський, я б його з'їв. - Не треба, льово, - сказали ми йому, - не смачно! Стара порохня, нафарширована жовчю й люттю! Завадить! - Ну, то хоч би злякав! - посміхнувся лев. А МИ ГЛУШИМО... Приміром, хтось би зустрів компанію веселих-превеселих хлопців з рюкзаками за плечима, з термосами, з ягдташами та іншими мисливськими приладдями і щоб ця компанія, співаючи "Де ти, хмелю, хмелю, ночував?", повним алюром летіла самохідною гарматою, ну, хоча б у напрямі на Білу Церкву. І от, зупинивши таку компанію, хтось би, приміром, запитав: - Здорові були, хлопці! Куди ж ви так поспішаєте? На який прорив? - А це ми на зайців. Переказували, що біля Білої Церкви заєць сошу перестрибнув! - Так ото ви... - Дідька лисого втече! Ми його з самохідки як гахнемо! - Тю! - От вам і "тю"! Тюкайте краще на зайців, щоб на Білу Церкву бігли. Ми їх там прямою наводкою... Дуже здивувався б отой "хтось", і взялося б у нього волосся дротом... Не менш були б здивовані люди, коли б побачили таку, наприклад, картину: біля просяного поля стоїть, замаскувавшись, танк, ну, може, не найбільших розмірів, а хоча б танкетка, - а в просі стоїть "на стойці" прекрасний сетер-лаверак... І от командир танка командує: - Піль! Сетер, як йому в таких випадках і належить, стрибає прожогом уперед, з-під нього - ф-р-р-р! - перепілка. - Командир: - По перепілці вогонь! - Трарарах-бах! І перепілка каменем падає в просо. Після цього подається команда: - Джек! Апорт! І прекрасний сетер-лаверак красиво й гордовито подає командирові танка перепілку... Потім танк летить до другого просища, де Джек "човном" знову перевіряє територію... Знову "стойка". Знову і т. д. ... Одне слово, звалася б ця картина: "Охота з танком на перепілок"... Картина неможлива. Навіть в уяві... Немислимо, певна річ, припустити, щоб ескадрилья "Як"'ів гналася над болотом за чирям і поливала те чиря кулеметними чергами... Ну, ясно ж, що це все авторова фантазія. Дика фантазія. Ніколи, ніде таких картин не було і не буде. І от уявіть собі таку картину... Ставок... Або Дніпро... Або Ворскла, Псьол, Десна... Сидите ви тихо під лозою, в руках у вас вудочка, на однім кінці на тій вудочці черв'як, на другім - ви, рибалка... Сидите ви, дивитесь на поплавок, дивитесь і думаєте... Ви собі думаєте, рибка собі не клює. І рибка з вас задоволена, і ви з рибки задоволені... Хороше і приємно... І раптом: - Б-б-ба-бах! Перед вашими очима здіймається вгору водяний смерч, ви падаєте з переляку навзнак, сіпаєте вудку, гачок чіпляється за вашу власну губу, ви ніяк не можете згадати, де бомбосховище, шарпаєтесь у кущі і важко дихаєте. Отямившись, бачите: серед ставу (чи серед Дніпра, Псла, Ворскли, Десни) стоїть човен, на човні люди милостиво до вас усміхаються: - Що, папаша, душа де? За закаблуками? - Та вже, - кажу, - й підбори минула! - Не бійся! Це ми рибку глушимо. Бачиш, скільки? Півчовна! Та от ще попливло скільки! Збирай! Вудочкою тобі, папаша, і до другого пришествія не насмикати. ...Правильно говорять "дітки": не насмикати. Це ж іще невеличкими гранатами чи пляшками з толом глушать. А як почнуть тисячотонними глибинними бомбами смалити, тоді й до нового пришествія не насмикаєш. А як атомною?! Треба, обов'язково треба когось смикнути! САМІ СОБІ ШКІДНИКИ Колись, давненько вже, поїхав я навесні до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудесній нашій Полтавщині. Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на-зелені, весняні пшениці... Та й ходили ото ми з приятелем межами та обніжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку. Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в пшениці березки чимало, сині волошки й ніжні сокирки та дзвоники виривав і люто кидав на межу: - Бур'ян! Шкідники! - Красиві ж, - я кажу, - квіти! - Красиві, та вредні. Краще б я ції краси не бачив. Більше б центнерів у мене в засіках зерна було. - Та то так! - кажу. - Я б краще, - каже директор, - гектарів би два-три виділив, щоб насадовити там і волошок, і сокирок, і ромашок, і березки, і дзвоників... Для таких, як ти. Ідіть і любуйтеся, рвіть, робіть букети та вінки. А щоб вони мені не стирчали отут серед жита та пшениці... На тих двох гектарах хай би собі поети декламували: - Колокольчики мои, Цветики степные... - Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житніх ланах отих "степннх цветиков", - додав директор. В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає ним і кричить: - Привіт! Привіт! Пожалуйте, пожалуйтеї.. Куди це ви літали, друзі мої найщирішії? Я подивився вгору. Над нами летіла величезна зграя чибісів. - От, якби рушниця, - кажу я, - можна було б кілька штук з одного пострілу збити! Скільки ж їх! - Я б тебе, - каже директор, - стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б після того вже стріляв... І серйозно так каже. - А що таке? - питаю. - Та ти знаєш, що для мене оці птахи значать? Тл | я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вміли брати. - За віщо? - Та ти ж нічого не знаєш. Дивись: сідають, сідають, сідають. Ах, ви ж мої хороші, - дивлячись, як сідають на полі чибіси, ласкаво каже мій директор.- То ж у мене бурякова плантація. Буряки зійшли добре, дружно. І на тобі: озима совка, під'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рівчаки покопав, і людей змо-білізував... А черви тої, ну як черви. Коли де не візьмись-чибіси! Оця зграя. Сіли на мої буряки та як чесонули совку. Аж дим іде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на річку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собі посвистую... Нарада була оце в райземвідділі про боротьбу з озимою совкою. Пи-. тають і мене: - А як у вас, Федоре Михайловичу, справа з совкою? - У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну, я вжив заходів, - знищив. - Як? - Як? Так, як і всі. Канави, людей змобілізував... Взагалі - вжив рішучих заходів.- А про чибісів мовчу. Голова зборів на директорів та на агрономів: - От, бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходів, не проґавила, от і наслідки: сов-" кп нема. А ви...- і т. д. і т. п. - Взагалі - я героєм вернувся з наради. Так тепер я заборонив і ходити й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзів-чибісів. І чим я їм оддячу? Півлітри ж їм не поставиш! А, їй-богу, я б їм банкета влаштував. А ти-стрілять! Я б тебе стрельнув! Птахи - друзі наші. Це - всім відомо і доводити цього не треба. Колись у дитинстві ми видирали пташині яйця, руйнували пташині гнізда. Не було це, розуміється, масове винищення наших чудесних пташенят, більше зазнавали лиха від таких, як ми були, безштанних агресорів, - горобці. Ми лазили попід стріхами, а в клуні чи в хліві гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'яні дірки, де на м'якому пір'ячку намацували тепленькі рябенькі яєчка. Як ми туди видиралися - і досі недопойму. Тепер би ніколи не видерся. І перелазиш з бантини на бантину; аж доки в Тебе не сприснуть руки і не погирить тебе нечиста сила вниз. Гепнеш було так, що самому годі підвестися. Тоді біжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозі дотовкують, приказуючи: - Та в людей же ж і бешиха, і шкарлятин, і обклади, і кір. Прибирає ж таки господь потроху. А мого, макоцвітного, ніщо не бере. Сам собі голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш?! А тоді скажуть, що мати не догляділа! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!! Покладуть на лаву, а тоді до сестри: - Біжи скоріш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть. Йванько, скажи, заслаб. Та щоб мені одна нога тут, а друга там. Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: "Драстуйте!" А тоді нахиляться та: - Де тобі болить, синочку? - Отут, мамо! - Боже мій, боже мій! І чого б ото я лазив, і чого б ото я падав?! - Я не буду більше, мамо! - Так і калікою ж можна бути. Боже мій, боже мій. Дуже болить? - Дуже! - О, царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобі молочка? Приходять баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зілля. - Та вмочи чистеньку ганчірочку в оце зіллячко й прикладеш. Воно й полегшає. Після такої гороб'ячої аварії довгенько було одвертаєшся і від бантини, і від горобців: - Подохли б вони йому, оті горобці! Терпіли від хлопчаків і ластівочки та й садові та лісові пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижі... - Я соловейка у верболозі назнав! Або: - А горличка знаєш, де кубельце звила? І не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школі говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гніздечок. Хіба ото як принесеш у пазусі додому гороб'ятко-підлітка, ще з "заїдами", та пустиш у хаті, то бабуся, було, скажуть: - І навіщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж іще маненьке. Пусти його, не муч! Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до природи, до рослин, до тварин. І до свійських, і до диких. Чи не від того наші птахи й тварини дикі, що дехто з нас сам "дикий"? Пам'ятаю, був я в Асканії-Новій. Відомо, що там акліматизуються найдикіші тварини. Але що мене найбільше вразило? В Асканії тоді був великий ставок, навіть кілька ставків, де багато було дикого птаства: диких качок, гусей,. лебедів і т. ін. Нікого вони не боялись, плавали собі спокійно, коли ви підходили до ставка. Недалечке від стежки, під очеретом, сиділа на яйцях дика гуска. А під ґанком, в будинку, де нас помістили, спокійно висиджувала діточок дика качка-крижень. Ми ходили по тому ґанку, стукотіли ногами, а крижень спокійно собі сидів на гнізді. Чому це так? Тому, що ніхто в Асканії-Новій не полохав птахів, не тюкав на них і не кидав грудками. Сидить у нас усередині якась така лиха личина, що ніяк ти не можеш стриматися, як побачиш щось дике. От вгледить хтось, приміром, зайця. Хоч він малий, хоч він старий, чи ж він стримається, щоб зразу не: - А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Фюїть! Го! Го! Го! Заєць з переляку вже в другій області, а він біжить за ним і арярякає: - А-ря-ря! А-ря-ря! Я ніяк не можу забути Л. М. Толстого, як він змалював, пам'ятаєте, бариню. їхала бариня санками, взимку, значить. Снігу було багато. Бариня як бариня, в міховій ротонді і т. д. І вискочив заєць. Так бариня не втрималась, вискочила із саней і помчала, арярякаючи, за тим зайцем. Упіймати хотіла. Біжить, плутається в ротонді, падає... А біжить і - арярякає. Як це характерно! Як це типово! А дику козу, коли ми побачимо! І "тю" і "го-го-го" і "аря-ря-ря"! Та хіба ж після цього тварини не будуть дикі? А скільки знаємо прикладів, коли в заповідниках чи в засказниках ті ж самі зайці, ті ж самі дикі кози від людей не тікають, людей не бояться і часто-густо підходять до людини й беруть корм із людських рук. Та хіба не можна всю нашу чудесну країну зробити таким заповідником?! Це - залежить од самих нас! Серед птахів і серед звірів дуже небагато є шкідливих. Звичайно, не можна милувати таких птахів, як деякі кібці, шуліки, як сіра ворона і т. д., що нищать корисних птахів. І їх самих, і їхні гнізда треба нищити, руйнуват,и. Не можна, ясна річ, залишати в спокої вовчі лігва і самих вовків, цих ворогів нашого господарства... А яке ми маємо право руйнувати, наприклад, качині гнізда? А ми ж знаємо, що по деяких місцях навесні місцеві пожильці виїздять човнами на морські коси, на озера і збирають повнісінькі човни качиних яєць. Хіба ми не знаємо, що серед нас чимало є "мисливців", що, назнавши лисичачу нору з маленькими лисиче-нятами, беруть лопати, йдуть і розкопують ті нори, нищачи цілі л.исичачі виводки. Хіба ми не знаємо, що єсть "мисливці", що не стежать за своїми собаками-гончаками, собаки бігають навесні по полю й нищать маленьких зайченят. Прибіжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяїн ляпає його по пузі й самозадоволено всміхається: - Ну, скільки сьогодні зайченят ісхамкав? Га? , І це роблять не діти. Далеко не діти. Ясно, що в таких батьків і діти такі, що не минають жодного пташиного кубельця... Боротися з цим нам треба люто. А візьміть глушіння по наших річках та по ставках .риби гранатами та пляшками з вапном. Це ж звірство! Скільки гине малька від такого вибуху! А ми робимо. А коли скажеш такому "рибалці": - Що ви ото робите? Навіщо ви нищите рибу? Він на вас подивиться і прохрипить: - Що? Мо, ти хочеш спробувати бомби? Паняй, доки цілий! І родина, і школа, і піонери, і комсомольці, і мисливські товариства, і вся громадськість повинні взятися за охорону нашої чарівної природи: і птахів, і звірів, і садів, і лісів... Не можна сказати, що в цій справі в нас нічого не робиться. Робиться. Є у нас і юннати, і школа, і піонери, і комсомольці не стоять осторонь від охорони нашої природи, але цей рух, рух за природничий розквіт нашої Батьківщини, має бути всенародним. Берегти треба наше багатства наше народне господарство! Берегти, як зіницю ока! Щоб не були ми - самі собі шкідники! МРІЙНИКИ - Ну що, як? їсть? - Їсть! - І здорово їсть? - Здорово їсть! Просто жере, а не їсть! - Ти дивись, таке мале, а так здорово їсть! - Та нічого! Ось прилетять літаки, вони йому покажуть, як їсти! Така, або приблизно така, розмова точилася в одному райкомі та у виконкомі даної .районної Ради депутатів трудящих. А довгоносик тимчасом таки справді не їв, а жер молоді зелені сходи цукрових буряків. - Може б той... Може б кінні обприскувачі пустити? Літаки - літаками, а воно, знаєте, і кінні обприскувачі теж річ непогана. Обприскувачів у нас досить, гексахлорану скільки завгодно! Давайте, товариші, справді за кінні обприскувачі візьмемося! - Та що ти мелеш?! При такому розвитку авіації, як у нас, ми будемо вовтузитися з кінними обприскувачами! Може, ще посовітуєш курей випустити? - А що ви гадаєте? Кури - вони довгоносика здорово нищать! Я пам'ятаю, позаторік вигнали ми на плантацію курей, так вони як чесонули! Їй-право, з довгоносика тільки курява пішла! - Так то ж позаторік! Ні, вже не тягни мене назад До старої техніки! Не тягни мене до курей! - Та, їй-богу, курей би оце... - Курей, курей?! Кури, значить, хай з довгоносиком борються, а літаки, по-твоєму, хай яйця несуть?! Так?! Може, ще присовітуєш літака підсипати... Голова садова! - Так їсть же ж! Посіви під загрозою! - Їсть?! А хіба тільки в нашому районі їсть?! У сусідньому районі хіба не їсть? Ще й як їсть! А ти думаєш, що сусіди панікують? Нічого подібного! Ну, працює в них чотири літаки! А кінні обприскувачі стоять? Стоять! І ніякої паніки! Районне керівництво спокійно на це дивиться! І голови колгоспів не метушаться! А ти мені тут: "Ґвалт! Давай кінні обприскувачі! Давай курей!" Прошу без паніки! Розмова вщухла, бо районне керівництво замислилося: Думало-думало районне керівництво, а потім замріялося: - Це ж у нас тепер іще прості собі літаки працюють на боротьбі із шкідниками колгоспних ланів... А зачекайте, незабаром на ланах реактивні літаки запрацюють... Тільки-рррр! Гуркнуло, смикнуло, майнуло, тільки стежка з туману прослалася! Зирк, - а замість довгоносика самий тобі тільки мікроорганізм на ріллі. Та й того не видно! Доживемо й до таких часів... Ніхто тобі тоді голови не морочитиме різними відсталими запитаннями: "А чи- відремонтовано кінні обприскувачі?" "А хто ремонтував, що вони так погано працюють?" "А чому мало курей вивезли на бурякові плантації?" Тоді тільки сидітимеш та в телефон: - Знищити довгоносика! - Єсть, знищити довгоносика! - ...Гррр! І - нема довгоносика! - З теперішніми літаками теж іще не без мороки: бензину треба підготовити, людей для допомоги і т. д. А тоді - сама тобі ракета й квиті Доживемо! - задоволене посміхнулося керівництво. - Ну, як у вас з довгоносиком? - телефон у колгосп. - Знищив половину посівів! , - Як ізнищив? - А так! - Пересі-в-а-а-а-й! За кілька часу розмова: - Як боролися з довгоносиком? - Та ми більше мріяли... - А наслідки? - Не дуже! Сувора догана з попередженням, та там іще прокуратура щось пише! ПЕРШИЙ ДИКТАНТ Давно-давно це було. Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: - Було це за царя Опенька, як була земля тоненька! А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани-поміщики та капіталісти. А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів три з гаком. На хуторі було з десяток хатів, а навкруги-ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени, і могутні у три-чотири обхвати дуби... А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю та аж до охтир-ського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина... А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і сояхи, і гарбузці, і горіхи... Лускаємо було, лускаємо ті сояхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують: - Заїди, заїди повитирайте! Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: най-старшенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братік Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку - потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні. Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо. А пізніше приносили нам братіків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колоддя витягали. Дванадцятеє всього в батька з матір'ю було нас братіків та сестричок. Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вго-роді під калиновим кущем ізнайшла. Ох, і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила. Мати, гойдаючи її, все було приказували: - Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло! А тепер сестричка Орися - лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили. На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковно-приходським "вчилищем", і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового "письменства" годі було прилучитися, - дяка на хуторі не було. А як нашим батькам кортіло, - до болю! - щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, - загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки або дяка, чи до "сидєльця" в марнопольці: - Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла! Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, - їй з листами соромилися надокучати, отже вичитували листи дяк із "сидєльцем", - і складали до своїх комірчин хуторські крашанки. Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди! Пішки - це півлиха, найбільше лихо, непереборне для більшості батьків - чоботи! - От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де де тих чобіт узяти? Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять. Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть було біля каганця та все "а-а-а", "би-би-би..." І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: "а-а-а", "би-би-би"... Аж доки було мати: - Ану, грамотії, спати! Наступної зими і мені теж випадало йти до школи. - А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! -бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли, - він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха. Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для мене чоботи, до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі - один день вона, а один день я... Почав, отже, ходити і я до школи... Вчила нас доброї душі старенька вчителька, Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все кахи! кахи! Усе кахикала... А добра, добра була, ласкава та лагідна... Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, хуторських школярів, не пустить було додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику, чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простелить, на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, - як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас: - Спіть, дітки! А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає... І вранці побудить нас, і поснідати дасть... А коли вона, старенька, спала, хто зна! Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну-дуже! І любили, і слухали її, бо мати було і Парасі й мені завжди наказувала: - Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба! Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, народну вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її пам'ятають про неї... Училися ми... НІ Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братіків і сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися. Чобітьми ми чергувалися вже з братіком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі: - От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам диктуватиму! Вийміть зошити! - їв книжку не дивитися? - залунало з усіх парт. - Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг списували... Не спішіть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми тоді називали- "здаменти"), - а на іспитах обов'язково буде диктовка, диктант. Почала Марія Андріївна диктувати. Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу дуже добре. Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було. Ось проказала Марія Андріївна: - "По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала й лаяла собачка испанской породи". Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами. На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом. Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою "испанской" породи, не витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх перейшов у. кашель, з очей полилися сльози, і вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла... - Ну, що ви понаписували?! О, господи! І де ви таке чули? Ми понаїжачувалися... - Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: "...За коляской бежала й лаялася собачка из панской породы"... Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода "испанская", єсть таке государство - Испания, - а собаки не лаються, а "лают", по нашому "гавкають...". - Зрозумів? - запитала вона мене. - Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються... - А воно, бач, і не так! - засміялася Марія Андріївна.- Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай! Я сів і ледве не заплакав: - Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!.. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ - А я ось і прийшов! Драстуйте! - - Драстуй, Васької Сам прийшов? - Сам! - І не побоявся? - А чого мені боятися? . - А вовки ж у кукурудзі єсть! Хіба ти не чув? - А я вовків не боюсь! Я читав у книжці, що вовки бояться людини і тоді тільки можуть напасти, як голодні. А голодні вони тільки взимку! А тепер літо! . Перед нами стояв білявенький, з синіми-синіми очима хлопчик, у голубій майці і в чорних трусиках. Ми з лікарем, Іваном Кириловичем, ходили на високім березі річки Осколу, за Турецькою могилою, розшукували кущі шипшини. Іван Кирилович дуже любить квіти. І не тільки любить, а глибоко на них знається - у нього біля сільської лікарні чудесний квітник: там і гладіолуси, і братки, і айстри, і жоржини, і левкої, і гвоздики, і кручені паничі, і кани, і нагідки... А які в його троянди! І білі, і рожеві, і чорні, і густо-червоні, бордо... Великі, великі та пишні. А знаєте, як він викохує троянди? Восени він іде в ліс, викопує шипшинові кущі, садовить їх у своєму квітнику біля лікарні й прищеплює на них культурні троянди... От і сьогодні ми з ним пішли в ліс, що розлігся над Осколом, шукати шипшину... Як же там хороше - над Осколом. Поміж густими очеретами блищить срібно-голуба річка, що поділилась тут а.ж на три рукави, вдалині - голубіють озера, - і скрізь: скрізь, куди дістає око, по широкому зеленому річищу - стоги зеленої отави... Ген там, на протилежнім березі, - село, а за селом, аж до самісінького виднокраю зеленіє озима пшениця... Ліворуч - далеко-далеко, де небо з землею сходиться, - кукурудзяний ліс, і по ній, по кукурудзі, білі пелюстки порозкидано - колгоспниці в біленьких хустках кукурудзу ламають... Праворуч, за селом, на горі, вітряк крилами махає, а поруч комбайн сояшники "косить-молотить". З того боку понад річкою залізниця. Із-за соснового лісу вискочив паровик, весело закричав і помчав далі, тягнучи за собою величезний состав порожняка: по вугілля побіг на Донбас. Іван Кирилович, прищеплюючи до шипшини трояндову гілочку, посміхався: - Прищеплю оце та й залишу тут, на зиму прийду й прикопаю в землю. От дивуватимуться люди навесні, коли на простій шипшині зацвітуть чудесні троянди! І, помовчавши, додав: - Був би в мене час, я б на всіх кущах шипшини в лісі троянди поприщеплював! Яка краса! Великий квітолюбець і великий мрійник сивоголовий Іван Кирилович. В цей час і з'явився перед нами голубоокий Васько. - А я по качку до вас, Іване Кириловичу! - мовив Васько. - Гаразд! - одповів Іван Кирилович.- Підемо додому, забереш свою качку. Іван Кирилович, бувши в дитячому будинку, де жив Васько, подарував Васькові глинясту качку. Васько оце по неї й прийшов. II - Так тебе Васьком звуть? - заговорив я з хлопчиком, коли ми поверталися з лісу. - Так. Василь Іванович Шумейко. - А літ тобі скільки? - Дев'ять. - А тато та мама твої де? Васько з сумом одповів: - А я ні татка, ні мами не пам'ятаю. Татко з війни не повернувся, а маму бомбою вбило... Рік мені тоді був. - Як же ти ріс? - Мене бабуся взяла, я в неї й виріс. Бабуся Наталка... Бабусі - колгосп допомагав, бо вона вже дуже старенька. А потім, як я підріс, до дитячого будинку мене взяли... - А бабуся де? - А бабуся вдома! Дитячий будинок не в тому селі, де бабуся живе. Бабуся живе в своїй хаті, я до неї щонеділі ходжу. Вона ще й тепер, як я приходжу до неї, казки мені розказує! Ой, скільки я казок знаю. - А як у дитячому будинку живеться? - Дуже хороше! До школи вже ходжу, у другий клас. - А вчишся як? - А я відмінник! Усі п'ять! А в мене в дитячому будинку кролики єсть! Аж дві пари, і маленьких - дванадцятеро! Голубі кролики! Я для них сам і кролятник збудував. І курочка з півником живуть! І - галка! - Яка галка? - А справжня галка! Птиця! Така ручна-ручна! Як покличу її: "Галю, Галю!" - вона летить і сідає мені на плече або на голову! Дуже цукор любить! Сяде на плече і зразу: "Кррра!" - "Дай цукру". - Де ж ти її взяв? - Випала з гнізда! Я її знайшов і вигодував! І ні до кого до рук не йде, тільки до мене. А я в дитячому будинку й музики вчусь. На піаніно. Вчителька каже, що я, як учитимусь, добре гратиму. - А тобі хочеться навчитись добре грати на піаніно? - Хочеться. Я й на баяні вмію! Я граю, а Галя моя ходить і підстрибує. Танцює! Мені дуже хочеться вивчити танцювати свою галку і курочку-з півнем. Приїздив до нас ото якось цирк у клуб, я там бачив, як собачки танцюють під музику. Дресировані. А чи можна вивчити танцювати галку або півника? - Ти ж кажеш, що твоя Галя танцює. - Хлопці сміються, кажуть, що зовсім вона не танцює, а просто собі підстрибує, як звичайно. А мені здається, що вона ніби до музики прислухається й танцює... - А ти сам умієш танцювати? - запитав я Васька. - А я ж у танцювальному гуртку! Я багато танців знаю: і польку, і краков'яка, і козачка, і гопака, і лезгинку. За лезгинку я навіть приза маю! В районі на вечорі самодіяльності танцював. Мене книжкою преміювали: "Казки Пушкіна". А ви бачили дресированих птиць? - Бачив, - кажу.- Є дресировані папуги, сороки, галки, журавлі... - І танцюють? - Бачив тільки журавля, як він танцював. Один дідусь його вивчив. Дідусь грає на сопілку, а він танцює. Чудно дуже... Ноги в журавля довгі, і він ними перебирає, а потім ще й присяде, навприсядки танцює... - А галки не бачили, щоб танцювала? - Галки не бачив! - От мені хочеться галку танцювати вивчити. І півня з куркою. І качку. Оце візьму в Івана Кириловича качку і теж учитиму її. Я дуже люблю тварин дресирувати! У мене й кролики вчені: через руки мені стрибають! Я гадаю, що я й птиць навчу! - Спробуй! Терпіння, Васю, треба багато! Може, й вивчиш! Що, може, ти хочеш цирковим артистом бути, дресировщиком? Васько якось так загадково посміхнувся: - А хіба це погано? - запитав. - Чому, - кажу, - погано! Навпаки, дуже добре: вивчати характер тварини, її особливості, її можливості... Учити її різних штук... Тільки мучити тварину не слід. Читав про дідуся Володимира Дурова, в нього цілий театр із різних тварин був? - Читав! Я все про Дурова прочитав! От якби бути таким, як Дуров!.. - А ти помітив, що Дуров ніколи не бив тварин, він тільки ласкою їх учив! Ласкою та нагородою - шматочком чогось смачного. - І я свою Галю, як вона до мене прилітає, або щось таке зробить, завжди цукром частую! Ні, я і галку, і півника з курочкою дресируватиму, і качку. Я - терплячий... Коли ми прийшли додому, Іван Кирилович запросив Васька обідати. Він одмовився: - Е, ні, побіжу! Я одпросився взяти качку, а всі пішли допомагати колгоспові збирати кукурудзу. Я повинен їх наздетнати й перегнати на збиранні кукурудзи. Я найбільше свинки-довгоносика на буряках назбирав, найбільше від усїх кукурудзи навесні прополов, найбільше колосків назбирав. Я й на збиранні кукурудзи хочу бути першим! До побачення! - До побачення, Василю Івановичу! Не впусти качки! - Не впущу! - вигукнув Васько й підстрибом подався з горки на дорогу. III Якось надійшов до мене лист од голови колгоспу з того села, де в дитячому будинку живе голубоокий мій товариш Василь Іванович Шумейко. Голова пише: "Дуже вас прошу купити в Києві черевики з ковзанами, такий і такий номер. Лижі й костюм для лиж. Правління колгоспу ухвалило преміювати Васька Шу-мейка за найкращі показники в роботі по збору довгоносика на буряках і за збирання колосків і кукурудзи. Інші подарунки для дітей ми знайшли й тут, у себе в районі, а ковзанів, лиж і лижних костюмів нема. На Жовтневі свята улаштовуємо урочисті збори колгоспників разом з нашими чудесними малими друзями, вихованцями дитячого будинку, де ми їх преміюватимемо за допомогу нам". Я купив і послав. А після Нового року одержав листа від лікаря Івана Кириловича: "Вітаю з Новим роком! Був у мене на Новий рік, - пише Іван Кирилович, - Василь Іванович Шумейко. При-' біг на лижах, в новенькому червоному лижному костюмі. Біжить, розчервонівся, а на плечі в нього сидить галка. Каже, що галка таки танцює під музику, а глиняста качка ніяк не хоче. Але я її, - каже, - все одно навчу! Ой, буде з нашого Василя Івановича другий Дуров. Ой, буде!" А що ви гадаєте? Може, колись нам доведеться побачити велику афішу, на якій буде намальовано портрета Василя Івановича Шумейка. З галкою на плечі, і написано: "ВІДОМИЙ ОРИГІНАЛЬНИЙ ДРЕСИРОВЩИК ТВАРИН І ПТИЦЬ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ШУМЕЙКО". БІЛЯ РІЧКИ Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка, та проте - глибоченька. - Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і хата їхня стояла над річкою, - Мико-лина бабуня, як іще жива була, казала було: - Наш огород у річці полощеться. Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації чи по гас, чи по сірнички, мати казала Миколці: - Ти, Миколко, біжи капустами - так ближче. А ще ближче було до кооперації, як перепливти річку, а потім пробігши навпростець лугом, там перебрести через річку, бо там був брід, - там річку і перебродили і возами переїздили... Миколці було там води попід руки, не більше, іноді хіба, як трохи в бік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою. - Я, мамо, не капустами побіжу, а пропливу, а потім лугом, а там перебреду, так ближче, - каже було матері Миколка. - А я тобі кажу - біжи капустами, бо ще втопишся, - сердиться мати. - Щоб я та втопився?! Я-плавати вмію! - А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені, біжи, кажу, капустами! - Вертатимусь з сірниками капустами, а туди перепливу! - сперечався Миколка. Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку переплівав вільно. - Та біжи вже, - переспориш?.. махала мати рукою, - хіба тебе. Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку чіпляв на шию, - в річку, ляп-ляп, - і на тім березі. А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не можна, сірники замочиш... Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався, печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка замерзне, скільки було для Миколки та його товаришів радощів, скільки веселощів: і на ковзанах по льоду бігати, і на сковзанках: як розженешся з берега, так аж до того берега перелітаєш: і на двох ногах, і на одній, і навприсідки. А як парубки з дівчатами крутилку було зроблять! Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надягається старе колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях прив'язуються санчата. Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу вихором літають. Держись тільки! Сприснули руки, не вдержався, - грудкою вилітаєш із санчат і летиш перекидом по кризі та об берег тільки - грюк! І нічого не болить! Тільки ж весело як! А то ще пізньої осені, коли тільки-но річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього ступнеш, - він тільки - рип! - виляски з того рипу так по всій річці і покотяться. Тоді бійся далі на лід ступати - так і шугнеш під лід з головою! От як лід дужче вже замерзне, і хоч рипить-тріщить, так не провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться, тоді можна розігнатись по тій перині, посковзнутися... і страшно, і радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями... Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані перини перепадало від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкнуть, доки з роботи прийдуть. - Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді шукатиму?! Сиди вдома! Тоді дуже сумно в хаті сидіти, і плакати хочеться... Хоч і сумно в хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволений Миколка їз своєї матері, та проте краще все-таки матері слухатися. Одного разу треба було Миколці збігати до кооперації по сірники. Діло було пізньої осені, річка замерзла і вже взялася тоненькою кригою. - Біжи ж вулицею, не здумай через річку пересков-зуватися, - наказувала Миколці мати.- Крига ще тонка, не витримає, провалишся... - Та...-такнув у відповідь Миколка... Вибіг Миколка з хати, озирнувся, чи не дивиться мати, - та не на вулицю вибіг, а подався у берег. Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучий-блискучий. - Перескочу! Пересковзнусь! - подумав Миколка. розігнався і на лід. Лід затріщав, угнувся і на всі боки пішли виляски й тріщини. І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом - трісь! - лід зламався, і Миколка пірнув з головою у крижану воду. Він виринув, не розгубився та замість того, щоб пливти назад до свого берега, вирішив вилізти на кригу, щоб перебігти на той бік. Що візьметься за лід рукою, - він - трісь! - І вламався! Трісь! - і вламався. Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму. Він побачив, як Микола провалився, й крикнув: - Пливи назад! Сюди ближче! А Микола своєї: пнеться туди, до того берега, і пірнає. Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже вибивається, вхопив багра, підбіг, багор був довгенький, і дядько Мусій зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег. - Ну, чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи швидше додому та на піч, а то застудишся! Було Миколі від матері. Було й на печі, було й тоді, як і з печі вже зліз. Хоч і горілкою мати витерли, і чаєм з липовим цвітом напоїли, та проте довелося і віника скоштувати, і в кутку постояти. А найболючіше було те, що, мабуть, із тиждень замикали мати Миколу в хаті, як ішли на роботу. Чи боявся після цього випадку Микола річки? Не дуже! Щоправда, з крижаними перинами він був обережніший, а як добре вже замерзала річка, увесь час він на річці - і на сковзалках і на ковзанах, і на кружилках. А влітку - раки печерував, як і завжди, і вже плавав, плавав, без кінця купався та плавав. А як було хтось нагадає: - Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав? - Ну, то й що? - сердився Микола.- Ну, й виплив! Не втопився ж! - Та то ж не ти сам виплив, - сміялися хлопці, - то тебе дядьків Мусіїв гак за штани "виплив"! Микола махав рукою: - Побачимо, як із вами таке трапиться! Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так плавав, що ніхто з товаришів його випередити не міг, і ніхто довше, як він, не міг пробути під водою. Як призвали Миколу до Радянської Армії, призначили його до Чорноморського військового флоту. Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон Радянського Союзу з плавби. Тепер він тільки весело посміхається, як приїздить додому, а йому дядько Мусій гака показує: - Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном бути! Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він замислюється і мрійно говорить: - Добре жити над річкою! - А як річки нема, тоді як? - Ставки треба копати, - говорить Микола.- Нема такого колгоспу, де б не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна навчитися плавати, як і в річці... Та ще до того й коропи розплоджувати... Он що треба робити! ФЕДЬКО-ЗОШИТ (Сумний жарт) Федько Луговий учився не дуже. Дуже йому нелегко було дійти до сьомого класу, а проте дійшов... Так він із класа в клас переходив, ніби на Ельбрус видирався: "візьме" наступний клас, аж упріє, бідолага, аж голова йому ніби обертом іде. Так ото йому було трудно брати цей крутий підйом. Як переходив у перший раз Федько Луговий з четвертого класу в п'ятий, він так, сердега, заморився, що довелося сісти та аж цілий рік у четвертому класі перепочивати, ніби на туристській базі. В сьомому класі вже ясно виявилося, що Федько Луговий - шатен і що вуса й баки в його чорняві. Вуса, хоч вони й чорняві, Федько рішуче голив, баки таки, хоч отакенькі, а попускав - і, коли в його парик-махер ввічливо запитував: "Вам як: просто, чи як?" - Федько, не дивлячись на парикмахера, тихо відповідав: - Косо, тільки трішечки. Чуба Федько зачісував на лівий бік, а на лоба напускав - чуб у його був густий і кучерявий, це спереду, а на потилиці голо-"бокс!". У сьомому класі Федько не так зрадів новим підручникам, як новим хромовим чобіткам з м'якими халявками на білій підклейці... Як же він прохав у мами, як він благав: - Мамо, чоботи! Тільки чоботи! - А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешевші, та й добрі тепер роблять у нас черевики, - куплю я тобі черевики! - говорила мама. - Ма-а-а-мо, чоботи! - аж плакав Федько. - Чого тобі ті чоботи! Он і Оленці треба, вона теж почала в школу ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я й тобі й Оленці черевики куплю. - Ма-а-мо, чоботи! - ридав Федько. Оленка, сестричка Федькова, дуже любила свого брата, вона обняла маму: - Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу, вони ще в мене добрі! Купила мама Федькові чоботи. Цілий вечір Федько сидів й одвертав халявки, щоб було видно білу підкладку, та штани випрасовував, щоб "з напуском". - І навіщо б ото я чоботи псував? - дивувалась мама.- Та некрасиво ж! А Оленка: - Мамуню! Всі так тепер хлопці <Ьдять... От і Федя так хоче. - А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки додому приносять, чи не всі? - хитала головою мама. - Він виправиться, мамуню, - захищала Оленка Федька. - Ти все, Оленко, його захищаєш! - говорила мама. - Бо він мій братік! Сама Оленка була відмінниця і частенько глузувала з Феді: - Сьогодні на парі чи на трійці приїхав? Федько не дуже й сердився на Оленку. Один тільки раз він дуже розгнівався, коли Оленка сказала мамі: - А в нашого Федька палітурки в книжках так пообдиралися, як халяви в чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з напуском, як штани в халявах. Федько крикнув: - Замовч! - підбіг і замахнувся на Оленку кулаком. Оленка завмерла й зблідла... Губи в неї засмикались, а не заплакала - стрималась. Тільки промовила: - Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшсяі А мама йому: - Стидайся! Парубок уже: на голові "бокс", халяви одгорнуті, штани з напуском, а маленьку сестричку хотів ударить. А вона тебе так любить... - А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію... - А що ж там такого, в зоології! Що тебе спитали з зоології? - Про корову! - Що ж ти корови не бачив? - підскочила Оленка. - Про коров'ячий шлунок спитали! А він - трудний! - прогув Федько. - Чим трудний? - Складний дуже! Аж чотири частини в ньому... Я три пригадав, а четверту забув... Переплутав... - Як? - зацікавилася мама. - Та як? Сказав про рубець, про сітку, про сичуг, а про книжку забув... А Петька Чорний хотів підказати та й показав мені книжку, а я думав, що зошит і бовкнув: "зошит!" Ну й двійка! Мама сумно похитала головою: - Частіше б у книжку зазирав, як на чоботи. - Ат! - махнув рукою Федько. А Оленка пирснула й у подушку встромилася: - Федько Зошит! Федько дуже гнівався, коли його Оленка "зошитом" називала. ГЕОМЕТРІЯ Піфагорові штани - назва по-перше вульгарна, а по-друге, вона не відповідає дійсному станові речей. Ну хто-таки, скажіть, може пошити штани з катета, або з гіпотенузи? Ми знаємо, що матерії - сукна чи шевйоту - на штани треба, приблизно, один метр. Ну, а скільки треба на штани катетів, а скільки гіпотенуз? Ніхто цього не скаже. Отже, Піфагорові штани зовсім не штани, а геометрична теорема, що її винайшов і довів великий грецький математик Піфагор, що народився на острові Самосі, потім переселився в південну Грецію, де й жив у V столітті до нашої ери. Піфагорова теорема, як ви знаєте, полягає ось у чім: "Сума площ квадратів, побудованих на катетах прямокутного трикутника, дорівнює площі квадрата, побудованого на гіпотенузі цього трикутника". Цією теоремою найбільше уславився .Піфагор перед математикою, перед усім людством. І ніколи за це людство Піфагора не забуде. Васька Перепелицю Піфагор цікавив постільки, поскільки треба було знати і вміти довести його теорему перед учителькою геометрії Вірою Іванівною. І все! Більше Піфагор аж ніяк Васька Перепелицю не цікавив, і навпаки - непокоїв його. Та й справді. - Десь там аж на острові Самосі народився якийсь там Піфагор, вигадав аж у V столітті теорему, а ти тут страждай! Та ще й Віра Іванівна: - Ти, Перепелице, продивись Піфагорову теорему, та не один'раз продивись, бо ось-ось екзамени! А ти не дуже, Васю, її знаєш! Добре говорити Вірі Іванівні - "Продивись!", що вона. Віра Іванівна, центр нападу чи воротар? Що їй. Вірі Іванівні, болить, що вчора футбольна команда з вулиці Чкалова забила команді, де грає Вась-ко, три голи, а Васькова команда їм - ноль. 3:0!! Жарти вам! Добрі мені жарти, коли капітан Васькової команди Вано Недоберидзе плакав! Чесне піонерське, отакими сльозами плакав. А потім одібрав у Рубена Амудар'яна, воротаря, бутси й крикнув: - Біжи додому в шкарпетках! Партач! - Холодно, Вано! Як я побіжу? Та й мама... - Що холодно?! Що-"мама"?! А пропускати м'ячі не холодно?! А три-ноль-теж "мама"?! А Васькові Вано підніс під самісінький ніс кулака: - У штангу?! Я тобі дам у штангу! Так коли Васькові, скажіть будь ласка, робити оте саме "продивись". Несправедлива Віра Іванівна! Екзамени. Екзамени - річ серйозна. Кому хочеться дістати пере-екзаменовку на осінь, - ціле ж літо тоді нанівець піде? А як іще, крий доле, на другий рік залишишся?! А футбол хіба річ не серйозна? Кому хочеться діставати 3 : 0 на користь супротивника?! От і крутись! От і страждай! Дехто каже, що спочатку приготуй уроки, продивись вивчене, а потім і в футбол можна. Але це так говорять, мабуть, не футболісти?! Хоч візьміть, приміром, Вано Недоберідзе, капітана футбольної команди: він і в футбол грає, і вчиться непогано. Якось він так уміє... А у Васьки так не виходить. - Чому-він і сам не знає! Однаково ж він із Вано ніби й уроки готує. Тільки Вано спочатку вивчить уроки, а потім у футбол трені-рується, а Васько спочатку тренірується у футбол, а потім учить уроки. А хіба це не все одно? Сама ж Віра Іванівна каже, що від зміни місця доданків сума не змінюється. Перед екзаменами Васько кріпко засумував: - Доведеться, мабуть, кинути футбол! - подумав Васько. - Чого ти, Васю, такий сумний? - запитав його Ру-бен Амудар'ян. - Екзамени! Доведеться, мабуть, припинити футбол! За геометрію треба братися! Погано в мене, Рубене, з геометрією! - "Пифагоровы штани на все сторони равни", - заспівав Рубен Амудар'ян. - Ти не смійся, Рубене, тут не до сміху. Віра Іванівна сказала, що як не візьмусь за геометрію, може бути погано! - Погано! Погано! - перекривив Васька Рубен.- Що ти не знаєш, що робити? Ту ж саму Піфагорову теорему не можна хіба накреслити на долоні або на пальцях! Та й основні теореми так-сяк понамальовуємо. Я тобі перед екзаменами допоможу! Днів, мабуть, із сім сидів перед екзаменами Васько Перепелиця і все записував чорнильним олівцем на долонях, і на обшлагах у сорочці теореми та аксіоми. Мало не всю геометрію за допомогою Рубена посписував та понакреслював. "'' - Викручусь!-думав собі Васько Перепелиця. Іде Васько Перепелиця на екзамен з геометрії. Боязко Васькові. Боязко, та проте він сам себе підбадьорює: - Та невже ж провалюся? Все ж у мене писано. Треба ж було Рубенові взяти до школи футбольноп м'яча, щоб після екзаменів зразу на майданчик і в футбола! Раненько прийшли наші учні до школи, - екзамени ще за годину! - А давай ударимо, Васю, - крикнув Рубен і вдарив по м'ячу. Васько одбив. Підбігло ще кілька учнів. Літає м'яч по шкільному двору. От Рубен як ударить! Гарматний удар! Васько хотів перехопити м'яча, а він його по руках я-а-ак шарахне! Васько впав і руками в калюжу, підхопився, як глянув на руки, так і вмер... Руки - сині-сині, бо чорнильний олівець розлізся, ну такі руки, хоч поодрубуй. А головне, м'ячем поперебивало усі перпендикуляри, поперемішувало катети з гіпотенузами, а з Піфагорової теореми наробило кваші. ...Як увійшов Васько до класу, як подивилася Віра Іванівна на руки, покивала головою та й опустила в журналі проти прізвища Васі Перепелиці - коротенький перпендикуляр. Одиницю! Навіть не екзаменувала. За те поставила, що хотів обдурити вчительку і цілу екзаменаційну комісію. Про-о-опало у Васька Перепелиці літо! ПАРАЛЕЛЕПІПЕД Олег Трійченко, учень 6-го класу, чорнявий, хвацький хлопчина, що курив уже не тільки "Труд", а навіть "Катюшу", а іноді й "Казбека", зустрівся з приятелем своїм, . учнем 6-го класу, тільки з другої школи, Ігорем П'ятьор-ським. Ігор П'ятьорський запитав Олега Трійченка: - Ну, як діла з іспитами? Ось-ось уже! - "На большой!" - відповів Олег. - Готовий? - Як з пушки! Ти знаєш - уже два тижні я ворожу, чи попадеться мені з геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у палець попадаю. І вже встиг піддивитися, як білети лежатимуть! Де перші номери, а де останні... Перший номер - і п'ять. А в тебе як? - запитав Олег у Ігоря. - Працюю. Хоч у мене з геометрії 5, проте все повторюю, щоб як слід бути готовим. - Пхе! Повторюю... А я так мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох, і красота! - Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів. , - Чудно! Іспити в нас "на ять"-будуть. Аж ось і іспит з геометрії. Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, хоробро ті руки звів знову- палець об палець тільки - стук. - Єсть! Складу! - аж підскочив Олег. Упевнено підійшов він до столу, хоробро взяв білет, глянув і зблід... Щось у його всередині похололо і посунулось аж туди-туди, а там тільки: тень-тень-тень - затенькало. - Що ж воно там таке? - затрусився Олег. Глянув у білет: - Паралелепіпед. - Що воно таке? - думає з жахом Олег. - Ну, Трійченко, який у тебе білет? - запитує Олена Василівна, вчителька геометрії. А тут круг стола члени комісії, і всі вони на Оаіега дивляться, чекають. - Двадцять третій, Олено Василівно. - Що там у двадцять третім? - Ралелопопопід. - Як-як? Що ти сказав? - Паралелеопі-пі -... - Ну-ну?.. - Пі... пі... пі... Уже й члени комісії почали усміхатися, а Олена Василівна вся почервоніла, а Олег стоїть та все: - Пі... пі... пі... Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою: - Не "пікай" ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід. Повернувся до столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають, щоб уголос не розреготатися. Проходить на своє місце, а вже хтось збоку: - Пі-пі-пі. З того часу Олег так і звався в школі. - Паралелепіпед. А Ігор П'ятьорський склав іспит на 5. Після іспитів Олег геометрію вчив, а Ігор у Пущі-Водиці в ставку купався та рибу вудив. В НОВОМУ РОЦІ - ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ! Хто більше чекав на прихід Нового року - чи Славко Бублик, чи його мама, - ми вже так достовірно про це й не скажемо: і Славко його чекав нетерпляче, і мама його, мама Люба, хоч і заклопотана була, а проте, подивиться на Славка, коли він уже солодко спав після пережитого дня, то обов'язково й подумає: - А от уже й Новий рік ось-ось-ось! У Славка Бублика була дуже хороша мама. Хоч Славкові Бубликові минуло вже сім років і він уже ходив до школи, і хоч мама його дуже часто ховала його "самоката", бо дуже вже той "самокат" дзеленчав по асфальту, намагаючись обов'язково вискочити з тро-туара на вулицю й збити "Москвича", лякаючи при цьому подорожніх; Славко свою маму любив. Щоправда, коли було мама заховає "самоката", Славко дуже за це на маму сердився, плакав, топав ногами, кричав - "дай!", - а як колись у школі на перемінці засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив категорично: - Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама, мама Люба, найкраща від усіхі Павка Крендель, той, що в його вдома є живий єгипетський голуб, теж не менш рішуче обстоював: - Попробуй "заімєть" таку маму, як у мене! От попробуй! Хотів би я бачити, що з того вийде?! - наступав він на Славка. - Ти думаєш, що твоя ліпша? - одбивався Славка.- Ліпша?! - А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть?! А ти кажеш, що твоя мама краща?! Ага?!-сказав Павка й переможно подивився на присутніх. Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не здавався, не хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском: - Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб-мама?! Моя мама мені дві морські свинки купить! У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і Славка і Павку: - Яз мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат, тракторист. Я з ним на тракторі їздив, і сам стерном керував! І мама дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема! Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його мама найкраща, зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила Павлівна. Хлопці притихли. Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула суперечка, помирила всіх: - У кожного з вас, - сказала Людмила Павлівна, - таки справді мама найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене єсть мама, - посміхнулася Людмила Павлівна, - вона вже старенька, але вона так само найкраща мама в світі! Так от найкраща в світі Славкова мама, перед самим Новим роком, коли Славко, прибігши з школи, бігав із санчатами по леваді й спускався з пагорбків та кучугур (Славко жив у передмісті), - мама Люба в цей час щось увесь час, прибираючи в хаті, збирала й складала на маленькому столику. Збирала й посміхалася. Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей. Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити, самокат, драні штани, розпороті черевики, шматок поламаної парти, розірвані й розпороті покришки й камери від футбольних і волейбольних м'ячів... Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього багато-багато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки чорнилом. Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала червоною фарбою, а очі - синьою. Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки... Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовижних речей. Потім мама Люба причепурила хату, сіла, подивилась на ту купу і похитала головою. Аж ось убігає в хату Славко. Роздягся. - Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти... Та я буду одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік проводжати! Що це таке, мамочко? - став Славко перед столиком з купою дивовижних речей. - А ти подивись! - посміхнулася мама. Славко почав перебирати дивовижні речі... - Книжка... Читанка... Це ж та, що я, як бився з Пав-кою, розірвав... Це - мої драні штани... Шматок парти... Си... Би... букви, що я на парті вирізав... А це що за чорні кружечки, мамо? - Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах поналяпував! - А це що? - Це чотири носи, що ти їх за рік розбив: два твої і два Павчиних! - А це? - Це два ока, що ти їх Люді підбив! - Одиниці... двійки... трійки, - почав перебирати Славко. - Ну да, - одиниці, двійки, трійки... Бач, скільки ти їхза рік поприносив... - А навіщо це все, мамочко? - А от як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі носи, непідбиті очі! І тільки четвірки, .і тільки п'ятірки! Добре, Славку? Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив: - Добре, мамо! Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща "в світі! ГВОЗДИКА Оля і Толя жили в Києві. Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де вулицю Леніна перехрещує вулиця Чкалова, - там якраз дуже хороший оце садочок посадили з квітковими клумбами, з молодими деревцями - липами та кленами, з рівненькими, піском посиланими доріжками. Серед садочка на клумбах цвітуть різні-різні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда, і різні ще різні. А понад доріжками кущі ясмину розрослися, і як зацвіте той ясмин навесні, - то так уже пахне, так пахне... Оля там у тому садочку щодня гуляє, з іншими дітьми бавиться, але ні квіточок, ні ясмину не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена, нема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: "ачхи!", - бо не лоскоче курява в носі... А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську, біля арсеналу, дідусь Толин був робітник арсеналу, тепер дідусь уже старенький і на пенсії, він старий більшовик, і разом з іншими робітниками 1917 року перший з рушницею в руках повстав проти панів за Радянську владу. Ой, як він інтересно розповідає, як билися за Радянську владу перші київські червоногвардійці... - І ти, дідусю, бився? - запитував його Толя. - Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з такими злими людьми, що знущалися з робочого народу та з бідняків!-говорив дідусь. А Толя сидить у його на колінах та й посміхається: - Ой, дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш - бився! Ти не вмієш, дідусю, битися! - Та я з вами не вмію, - гладив. по голівці Толю дідусь, - а з панами вмію! Олина й Толина мами були подругами, частенько приходили одна до одної і брали з собою Толю чи Олю, бо Толі і Олі було по чотири роки... Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя любив Олю, а Оля любила Толю. Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх лю-'бив: і їхніх татків, і Толю, і Олю, - і Толину маму, і Олину маму. У серпні щороку святкували дідусів день народження. Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про дерева, й про квіти, і завжди їм показував у своєму садочку якусь дивовижну квітку, якої ні в кого не було, бо дідусь дуже кохався в квітах, і в його невеличкому садочку щороку виростала якась дивна квітка: або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось... Толя й Оля вирішили цього року зробити дідусеві подарунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує дідусеві Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя. Толя, знаючи, що дідусь дуже любить квіти, вирішив подарувати йому букет червоних гвоздиків, і ці гвоздики він вирішив виростити сам. Тільки щоб не знала Оля і не знав дідусь. - Дідусеві, - думав Толя, - буде дуже приємно, що я вмію вже сам викохувати квіти. Він розповів про це мамі, мама похвалила Толю за такий намір, допомогла йому купити кущиків гвоздики, Толя сам викопав у таємному місці грядочку, посадив гвоздики, ходив за ними, поливав і на липень у нього розквітли чудові червоні махрові гвоздики. Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила: - Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й подарую дідусеві! йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки, щоб не знали ні дідусь, ні Толя... Оля зробила те ж саме, що й Толя! І в Олі до дня дідусевого народження розквітли прекрасні, запашні червоні гвоздики. Дідусів день народження. Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в руках щось загорнуте в папір, і в Олі - так само. Толя підходить до дідуся: - Вітаю вас, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров'я на многі літа! Прийміть од мене цей подарунок! Це я сам викохав! А за ним Оля: - І я вас, дорогий дідусю, вітаю, бажаю здоров'я й дарую вам оцей подарунок. Це я сама викохала! Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю, розгорнув Толин подарунок - червоні гвоздики! Розгорнув Олин подарунок - червоні гвоздики! А Толя: - Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики! А Оля: - Ой! Я й не знала, що й у Толі гвоздики! А дідусь сміється, а дідусь сміється: - Я дуже, - каже дідусь, - дякую за ваші хороші подарунки! І радий я дуже, що ви самі їх викохали! Значить, і ви так само любитимете квіти, як і я! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують колишні часи, коли ми, робітники, працюючи в підпіллі, пізнавали один одного по червоній гвоздиці в петлиці на піджаку. Червона гвоздика - квітка революції. І розповів дідусь Толі й Олі про те, як кохався в квітах великий пролетарський письменник Максим Горький, і особливо любив він гвоздики. Коли гостював у нього на острові Капрі наш український письменник Михайло Коцюбинський, якого дуже любив і поважав Максим Горький, - Олексій Максимович подарував Михайлу Михайловичу чудесну, пишну-пишну гарячочервону квітку гвоздики. - На знак нашої дружби, - сказав Максим Горький. Михайло Михайлович Коцюбинський привіз дорогий для нього подарунок Максима Горького з далекого італійського острова Капрі до себе в Чернігів і висадив її в своєму квітникові. Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив, викохував, вирощував, - а найулюбленішою його квіткою була горьківська гвоздика. Пишна та рясна росла вона в садочку М. М. Коцюбинського, і він дарував її своїм друзям. І по сі пори зветься вона "Гвоздика Коцюбинського". - Ось вона! Дивіться! Дідусь підвів Толю і Олю до грядочки в кутку свого садочка, де серед інших квітів червонів, аж горів, кущ гарячочервоної гвоздики. Дідусь замислився і тихо промовив: - Був і я колись у гостях у М. М. Коцюбинського, в Чернігові. ФАЗАНИ - Дідусю, а коли ти мене на охоту візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити! Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся-мисливця, як тільки дідусь брався за рушницю. Дідусь гладив Павлика по голівці: - Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький', підростеш, тоді й візьму... Дідусь дуже любив маленького Павлика і завжди йому розповідав про зайців, про вовків, про лисичок, про всіх звірів, що він їх полював. А одного разу прийшов із лісу та й каже: - Павлику, а я фазана бачив. - Де ти, діду, фазана бачив? - У нашому лісі! - Якого фазана? - Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологічному парку. - Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою загинається? - З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться. - Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів полювати! Дідусь якось так загадково посміхнувся та й каже: - Добре, Павлику! Взавтра підемо в ліс до фазанів. Маленькому Павликові так хотілося піти з дідом на фазанів, що він і вночі прокидався та все питав маму: - Мамо! Чи скоро вже ранок? - Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме. Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить, а дід уже ходить по кімнаті, одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок... - Дідусю, - крикнув Павлик, - а мене хіба не візьмеш? - Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одягайся, бо бачиш, скільки за ніч снігу нападало! Павлик тепло одягся: і світер, і теплі рейтузи надів, і валянки і шапку-ушанку... - Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю та й підемо! - каже до дідуся Павлик. А дід йому: - Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше сьогодні для фазанів візьмемо. Ходімо! Вийшли дідусь з Павликом з хати та й пішли під повітку. А під повіткою дідусь зарані заготував кілька снопів з ячменю. Невимолочених, із зерном. Та серед великих снопів і кілька маленьких було, - для Павлика. - От з якими "рушницями" полюватимемо фазанів ми з тобою, Павлику! Та й розповів дідусь Павликові про те, як треба оберігати взимку птицю, і не тільки фазанів, що оце тільки їх привезли до нашого лісу, а й всіляку птицю: і куріпок, і синичок, і щигликів, що взимку, як випаде сніг, не мають змоги знайти собі їжу... Дідусь із Павликом пішли до лісу, розгорнули на галявині сніг і поклали снопики ячменю... - Давай, Павлику, заховаємося отут за ліщиноюі Подивишся, який червоний красунь фазан зараз до ячменю прибіжить. І справді, - тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквокотало, залопотіло крильми, і чудесний, червоний красунь фазан, із хвостом дугою, підбіг до снопа і почав клювати зерно. Дідусь обняв Павлика та й каже: - Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре? - Добре, - відповів Павлик. ЗИМОВИЙ ДЕНЬ Ох, і хороше взимку на санях з гори спускатися! Ох, і весело ж! Сідає Оля в саночки, а Толя її ззаду тільки - штовх! - і полетіла Оля з гори, аж у вухах засвистіло. А потім, коли Оля привозить санки на гору, - сідає Толя... Оля його - штовх! - Бережись, бережись! - Покотив Толя, тільки вітер по Толиних щічках лопотить! - Правуй, Толю, правуй! - кричить Оля... Невправував Толя: санки вбік! Толя тільки - беркиць у намет! Вилазить Толя з намету чудернацьким білим ведмедиком, обтрушується, пирскає... А Оля стоїть на горі і заливається: - Аха-ха-ха! Охо-хо-хо! Ага, перекинувся! Ага! А я не перекинулася! Я вправувала! Ага! Толин дідусь потихеньку, спираючись на ціпок, сходить з гірки і підходить до Толі. - Здорово забився? - питає дідусь. - Та ні, дідусю, зовсім не забився! Сніг же, дідусю, не твердий, хіба об нього заб'єшся? І побіг Толя, підстрибуючи, саночки наздоганяти. Отак щонеділі, як добра година, ідуть Толя та Оля, а з ними і Толин дідусь, спускатися на саночках, туди, аж Де Аскольдова могила в Києві, над Дніпром... Ми ж знаємо, що Толя з дідусем живуть у Києві на Печорську, а Оля, подружка Толина, частенько приїздить До Толі в гості з вулиці Леніна, де вона живе... Як уже добре набігаються та *наспускаються Толя з Олею, личка в них розчервоніються, оченята блищать,. і кожушки, і рейтузи, і шапочки на їх білі, білі од снігу, тоді йдуть вони з дідусем на Аскольдову могилу, сідають на лавочку й відпочивають. Але перед тим, як сісти, дідусь обов'язково стане перед могилами славетних радянських воїнів, які віддали свої життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини, скине шапку й уклониться могилам героїв. І дідусь, і Толя, і Оля, шануючи пам'ять воїнів, сидять тихо. Толя з Олею нічого дідуся .не розпитують, бо були вони тут не один раз, і дідусь розповідав уже їм і про київського князя старовинного Аскольда, і про його походи на Царград, і про його оцю могилу, де його давно колись поховано... І вже, коли вони одпочивши ішли додому, Оля запитала: - Дідусю! А влітку ми ходитимемо сюди прикрашати квітами могили воїнів? - Аякже! - відповів дідусь. - Як і минулого літа ходили, так і наступного ходитимемо. Нехороша, діти, та людина, яка забуває про наших воїнів, які віддали своє життя за наше з вами вільне життя, за наше щастяі II Наступної неділі Оля знову приїхала до Толі, і пішли вони з дідусем спускатися на саночках. - На Аскольдову могилу, дідусю? - запитав Толя. - Ні, діти, сьогодні ми з вами підемо в інші місця! Наближаються сумні роковини з того дня, коли ми залишилися без Володимира Ілліча Леніна... Хочу, діти, я показати вам сьогодні ті місця у нашому Києві, що нагадують про нашого Леніна... - А хіба, дідусю, Ленін був у Києві? - Ні, на жаль, Володимиру Іллічу не випало побувати у Києві, але є в нас місця, про які Ленін, перебуваючи в еміграції за кордоном, частенько думав, і не тільки думав, а й перебував в них своїм великим серцем... З Печерського базару дідусь, Толя й Оля повернули туди, де колись іще імператор Петро Великий збудував київську фортецю, де понасипувано великі земляні вали, побудовано широчезні кам'яні та темні капоніри. - А що таке капонір, дідусю? - Капонір - це мурована будова між кріпосними валами з товстими кам'яними стінами. Будувалася вона для того, щоб, сидячи за товстими стінами, відбивати ворожі напади стрільбою з рушниць та гармат, а пізніше цар із капонірів в'язниці поробив, де мучилися революціонери, борці за народну кращу долю. Тепер, діти, у колишній фортеці військовий госпіталь, де лікують воїнів Радянської Армії. Вийшли Толя і Оля з дідусем на високий вал біля госпіталю, звідки відкривається чудовий краєвид на Київ. Погода була чудесна: сонячно, тихо... Віти на деревах аж позгиналися від снігу, що осів на них... І як сяде на таку гілочку щиглик або чижик, так і посиплеться з дерева сніговий дощ... І пішли вони поза госпіталем в напрямку до Черво-ноармійської вулиці. - А це що будується? - поцікавилася Оля. - Праворуч, унизу, величезний стадіон імені Микити Сергійовича Хрущова... - А ми були на стадіоні імені Хрущова! - підскочили Толя з Олею.-На футболі! З мамами! - Я знаю, що ви були, - посміхнувся дідусь, - тільки ви заходили з того боку, а тепер ми позаду стадіона. Будується тут готель для спортсменів, різні інші будівлі для спорту... От будете старшенькими, і ви будете тренуватися в цих будинках! Будете спортсменами, чи ні? - Я буду бігуном!-рішуче заявив Толя. - А я волейболісткою!-сказала Оля. - Ну, от і добре! Щоб бути сильним, здоровим, спритним, вправним, обов'язково треба бути спортсменом. Ну, ходімте далі... Наближалися вони до колишньої Лабораторної вулиці. - От і підходимо ми з вами, - говорить дідусь, - до тих місць, що були дорогі Володимиру Іллічу Леніну, а тепер дорогі кожній радянській людині... Ленін, дітки, завжди пам'ятав про Київ, ніколи він його не забував, як не забував він жодного куточка на землі, де страждали бідні люди, де пани, поміщики та фабриканти знущалися з робітників, приневолювали їх, голодних та вимучених, працювати на себе, щоб самим їм жити в розкошах, їсти, пити та гуляти, нічого не робивши. - Але були часи, коли Київ був для Леніна найрід-нішим місцем у світі, бо жила тут його мама, Марія Олександрівна, з його братом Дмитром Іллічем та сестрами Анною й Марією Іллінічними. Було це, дітки, дуже давно, в 1903-1904 роках. Я ще тоді був молодим хлопцем. Родина Леніна брала участь в революційній роботі в Києві, за що царський уряд заарештував був сестер і брата Володимира Ілліча і замкнув у Лук'янів-ську в'язницю в Києві... Мама, Марія Олександрівна, живши на цій вулиці, допомагала своїм ув'язненим дітям, носила їм у тюрму їжу і підтримувала їхній бойовий дух, їхній бадьорий настрій, бо великої внутрішньої сили, великого серця людина була мама Володимира Ілліча Марія Олександрівна! І я гордий, що мав щастя бачити Марію Олександрівну, як приносив до Анки Іллінічни листа від революційного комітету Арсеналу... А ось і цей будинок! Тепер ця вулиця зветься: "Імені Ульянових", бо справжнє прізвище Володимира Ілліча Леніна було - Ульянов. Толя з Олею зупинилися перед будинком № 12, де на стіні побачили мармурову дошку, і на ній написано: У ЦЬОМУ БУДИНКУ РОКУ 1904 МЕШКАЛА РОДИНА В. І. ЛЕНІНА. А. І., Д. І, ТА М, І. УЛЬЯНОВИ, ЩО БРАЛИ АКТИВНУ УЧАСТЬ У КЕРІВНИЦТВІ РОБОТОЮ РСДРП(б) ТА ТРИМАЛИ ЗВ'ЯЗКИ 3 ЗАКОРДОННИМ БІЛЬШОВИЦЬКИМ ЦЕНТРОМ. Дідусь стояв, глибоко замислившись. - Ну, дітки, потомилися, мабуть? Ми з вами сьогодні чималенько пройшлися! Нічого! Додому на таксі поїдемо! - На таксі! На таксі!-застрибали Толя з Олею. А саночки як? - І саночки на таксі поїдуть. Дідусь покликав таксі, і помчали вони по Червоноар-мійській, Хрещатиком повз стадіон "Динамо", понад Дніпром на Печерськ. - О, дідусю! Аскольдова могилаї Давайте ще поспускаємося! - Хай на ту вже, дітки, неділю! Обідати час ужеі ЧУДЕСНІ ПТАШКИ Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста. Петриків батько працював ковалем на машинобуді-вельному заводі, а жили вони всі: Петрик, тато, мама і сестричка Леся - в чотириповерховому кам'яному домі. Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці Лесі минуло тільки п'ять років. Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни каштан розцвітав ніжнорожевими квітами, і тоді він був схожий на ялинку, яку Петрик і Леся бачили на Новий рік. Коли навесні розцвітав каштан, Петриків батько говорив: - Бачили? - вже загорівся наш каштан рожевими свічками. От краса! Якраз навпроти їхнього будинку стояла стара хатиночка. У тій хатиночці жила старенька бабуся. Нікого з рідних у бабусі не було, а жила вона з того, що одержувала від держави пенсію. Була в старенької бабусі кізочка Лялька та чорненький песик Якваско. Кізочку стара бабуся, тільки з'являлася весняна травичка, виводила пасти, а Якваско лежав серед двору, стеріг хату... Коли бабуся виходила з своєї хатинки козу пасти, • дітки завжди привітно віталися з нею: - Доброго ранку, бабусю! - Здрастуйте, мої голуб'ятка! - відповідала бабуся. Біля бабусиної хатки був невеличкий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, з десяток соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоногарячі айстри. І ще росли там дві яблуні, одна антонівка, а друга путивка... Яблуні ті щовесни рясно цвіли ніжним білим цвітом, та яблук на них родило дуже мало, бо листя об'їдала гусінь, а як і достигне якийсь там десяток, - всі вони були червиві... Чому? Та тому, що різні шкідники - плодожерка та золотогузка - звивали собі на яблунях кубельця з яєчками. Навесні з цих яєчок виплоджувалася ненажерлива гусінь, що поїдала яблука. А старенька бабуся не мали сил пооббирати кубельця. Якось Петрик приніс у хату кілька дощечок та почав ці дощечки стругати. - Та й що ото ти майструєш? - запитав татко. - Я, татку, хочу зробити шпаківню! Повісимо шпаківню на каштані, прилетять навесні птахи, оселяться у нас і виведуть діточок... А як шпак, тату, співає, якби ти знав! Татко посміхнувся. - Я, Петрику, знаю, як співають шпаки! Вони не лише хороше співають. Шпаки садки наші, наші ліси й поля від шкідників бережуть від гусені, від сарани" совки... Хочеш, я допоможу тобі шпаківню змайструватиі Шпаківню було зроблено й повішено на каштані. А ні тому каштані, у стовбурі, височенько над землею було не? величке дупло. Виявила це Леся. Якось вона дивилася у вікно і побачила, що із каштана вискочила якась невеличка пташка. - Петрику! Петрику! - закричала Леся.- Дивись, пташка з каштана вистрибнула! Прибіг Петрик. - Де? - Он, бачиш, якась дірочка в каштані! Он там, під нижньою гілкою! Звідти й вистрибнула пташка. Петрик почав спостерігати. Справді, через деякий час на гілочку сіла пташка, підстрибнула й пурхнула в дірочку. - Синичка! - вигукнув Петрик.- Це вона собі кубельце мостить. Треба стерегти, щоб часом собака її не налякала! Тепер у нас на каштані будуть і шпаки і синички! От здорово! І таки справді, у дуплі на каштані звили собі гніздечко пара синичок. Настала весна. Прилетіли шпаки і оселилися у Петриковій шпаківні. Зацвіли садки... Дуже рясно цвіли яблуні біля бабусиної хатинки... Якось бабуся вивела свою кізочку пастися, побачила Петрика та й каже: - Ти не знаєш, хлопчику, де взялися пташки, шпаки і синички, - вони геть чисто всі кубельця гусені на моїх яблуньках поклювали. - То наші шпаки і наші синички, вони на нашім каш-•тані живуть. Восени на бабусиних яблунях рясно-рясно вродило яблук - і антонівки і путивки. - А йди-но сюди, славний хлопчику! - покликала .якось Петрика бабуся. - Що, бабусю, скажете? Бабуся винесла Петрикові цілу тарілку прекрасних великих яблук, і серед них - жодного червивого: - Це тобі й твоїй сестричці за те, що пташок принадили... Вони мої яблуні від шкідників урятували! - Дякую, бабусю! - поклонився Петрик. А як розповів про це Петрик учительці в школі, вона йому сказала: - Це ти дуже добре зробив, що принадив пташок... Ти знаєш, що одна синичка за добу з'їдає стільки комах, скільки сама важить! А своїх діток вона годує на добу більше, як 330 разів, шпак - більше, як 200 разів. Вчені спостерегли, що шпак за 17 годин прилітав до гнізда з кормом для дітей 198 разів, а велика синиця 332 рази за 18 з половиною годин! От скільки шкідників нищать ці чудесні пташки! ВЕСЕЛІ АРТИСТИ "ШАРИК ПІДШИПНИКІВ" Маленька Надійна аж заплющилася й притиснулася до мами, коли вона побачила на арені в цирку, як веселий і дуже-дуже смішний артист-клоун Едуард Йосипович посадив собі на голову невеличку біленьку з рудими плямами собачку, собачка та сіла в його на голові на задні лапки, піднесла вгору передні, а Едуард Йосипович поліз-поліз-поліз щаблями на високу подвійну драбину, виліз аж на самісінький її вершечок, а потім другою половиною драбини зійшов на арену. Собачка ввесь час нерухомо сиділа в артиста на голові. - Ой, упаде! Ой, мамо, собачка впаде! - шепотіла Надійна, притискуючись до мами. Але собачка не впала. Коли артист зняв її з голови, вона ве-ю підстрибнула, Едуард Йосипович простяг руку догори долонею, собачка стрибнула на долоню, стала на передні лапки головою вниз, а задніми ніжками вгору, - зробила на долоні прекрасну стійку, як справжній висококваліфікований гімнаст. Едуард Йосипович, весело посміхаючись, познайомив глядачів цирку, - а глядачі здебільше були діти, і було їх у цирку більш як тисяча: - А зовуть, дітки, цього артиста,' цього мого чотириногого друга - Шарик Підшипників! Громом оплесків та веселих вигуків вітали глядачі, - і діти, і дорослі, - роботу Шарика Підшипникова і веселого артиста-клоуна Едуарда Йосиповича. Шарик Підшипників, закінчивши роботу, стрілою помчав з арени за лаштунки. А чого він так швидко полетів за лаштунки? Бо він прекрасно знав, що за його хорошу роботу він обов'язково одержить чогось смачного: може, цукерок, може, грудочку цукру, може, ще щось... Собачка побігла, а Надійка сумно мамі сказала: - Яка хороша собачка! Шкода, що так швидко вона залишила арену. Так, на цей раз собачка показала тільки два свої "номери", а взагалі Шарик Підшипників знає чимало різних гімнастичних циркових вправ, серед яких єсть такі, що їх не робить жодна дресирована в цирку тварина. * * Насправді Шарика Підшипникова звуть не Шарик Підшипників, - це його жартівливе ім'я, - а звуть собачку Ляля. Народилася Ляля далеко на півночі, аж на острові Нова Земля, в Північному Льодовитому океані, де її мама зимувала з своїми хазяями на полярній станції. Породою вона - лайка. Лайки - це мисливські собаки, що допомагають мисливцям полювати в північних лісах, у тайзі, - білку. Коли лайка нападе на слід білки, чи почує або побачить білку на дереві, - вона "облаює" її і голосом кличе хазяїна-мисливця, показує йому, де сидить білка. Лайки дуже розумні собачки, і дуже цінні, без них полювання білки в тайзі просто неможливе. Але хто б міг подумати, що з мисливської собачки може вийти такий чудесний цирковий артист-акробат. І в цій роботі, як бачите, виявився природний розум лайки. Едуард Йосипович розповідає, що придбав він Ляльку в місті Калініні: до цирку, де він тоді працював, принесла Ляльку жінка, що приїхала з Нової Землі до родичів у Калінін. Лялька була тоді маленьким шестимісячним цуценятком. Цирку, розуміється, вона зроду не бачила, і попервах дуже боялася музики, циркового галасу, шуму, сліпучого світла. І коли Едуард Йосипович перший раз просто так собі виніс її на арену, щоб познайомити її з цирком, Лялька затіпалась і заховалася в його на грудях під піджаком, а як він приніс і пустив її в убиральню, Лялька залізла в темний куточок під диваном і тихенько скавучала. Так ото вона перелякалася! Але поволеньки звикла до всього: і до музики, і до світла, і до шуму і до того, що після кожної вправи - і на репетиції, і на виставі - ласий шматочок цукру. Лялька почала охоче працювати, і вже через місяць Едуард Йосипович виходив з нею на арену, де вона чітко проробляла свій "номер". Лялька хоч і невеличка собачка, але з характером і дуже самолюбива. Одного разу Едуардові Йосиповичу уперше з Лялькою довелося працювати в цирку Шапіто. Шапіто-літній цирк, у нього замість даху-величезне, напнуте з брезенту шатро. Увечері знявся великий вітер. Вийшов Едуард Йосипович з Лялькою на арену, подув вітер, залопотів люто угорі напнутий брезент. Ніколи такого в цирку не траплялося, і Лялька злякалася. Вирвалася і стрілою за лаштунки. Один із артистів, бажаючи її завернути на арену, хльоснув її батіжком - шамбер'єр у цирку такий батіг зветься. Лялька на арену не вернулася. Заховалася так, що насилу її Едуард Йосипович одшукав, і коли він узяв її на руки, на очах у Ляльки бриніли сльози. Так ото вона образилася, що їй зробили батога, бо ніколи Едуард Йосипович її не бив, - тільки ласкою та чимось смачним він домагався від Ляльки виконувати всі її номери. І довго після того довелося Едуардові Йосиповичу переконувати Ляльку, що ніколи такого більше не трапиться, що ніхто на арені більше не зробить їй боляче, - не хотіла йти вона на арену. Потім вони помирилися, і Лялька почала працювати Едуард Йосипович ще раз пересвідчився, що з тварини ласкою та нагородами завжди можна виховати собі справжнього друга і помічника в роботі. Тепер Лялька улюблениця циркових глядачів і не-перевершена циркова артистка-акробат. У неї є знаменитий номер, коли вона стоїть на передніх лапках, задні - вгору, - на лобі в Едуарда Йосиповича. Вивчає Лялька ще й кульбіти, і сальтомортале. З цими "номерами" Едуард Йосипович незабаром має познайомити глядачів. Діти страх як люблять Ляльку і завжди проводжають її громом оплесків... Отака Лялька - Шарик Підшипників. У неї єсть друзі: маиісінька-манісінька, чорненька, куцохвоста з гострими вушками Чіта, теж циркова артистка, і великий чорнорябий собака Крошка, чудесний математик, який уміє говорити "нема!" Але про них розкажемо далі. ЙОГО ДРУЗІ - Ку-ку-рі-ку! Таким веселим вигуком зустрічає циркового артиста-коміка Едуарда Середу його учень і товариш по роботі - Петька. Почувши голос Едуарда Йосиповича, Петька б'є крильми, кукурікає і біжить-летить до свого хазяїна. Хазяїн ласкаво вітається з Петькою: - Здрастуй, Петю! - Ко-ко-ко-ко! - сокорить Петька і дивиться артистові в руки, бо знає, що йому зараз дадуть чогось смачного: крихту булки, грудочку цукру або жменьку добірної пшениці. Петька, дзьобаючи зерно, кличе своїх подруг, білявеньку й сіреньку курочок: - Ко-ко-ко! Курочки підбігають, Петька і їх частує. Едуард Середа дуже весела людина. Він розмовляє з Петькою, мов із людиною. Лоскоче його, смикає за червону борідку, а Петька удає, що він дуже сердиться, і намагається клюнути хазяїна в руку. - Не гнівайся, Петю! - говорить Едуард Йосипович. - Давай краще попрацюємо! - Ко-ко-ко-ко! - відповідає Петька. Середа бере звичайнісінькі граблі, а Петька стрибає на них і зручно вмощується: - Ко-ко-ко-ко! Готовий! Едуард Йосипович ставить граблі на долоню, на голову, на підборіддя і балансує ними. А на граблях сидить, ніби справжній артист, Петька. Сидить і навіть не ворухнеться. Тільки на непомітний знак Едуарда Йосиповича він б'є крильми й вітає глядачів: - Ку-ку-рі-ку! Так щодня репетирує з Петькою артист цирку Едуард Середа. А ввечері Петька виступає на цирковій арені... І ні весела музика, ні сліпуче світло, ні оплески захоплених глядачів не лякають Петьку. Він своє діло добре знає! Петьку Едуард Середа придбав у місті Куйбишеві на Волзі, там, де тепер будується велика Куйбишевська гідроелектростанція. Петька тоді тільки-но вилупився з яєчка в інкубаторі І був зовсім манісіньким пухнатим курчатком. І от почав Едуард Йосипович вчити Петьку. Молодий півник виявився дуже здібним і вже череа два тижні виступав з хазяїном на арені цирку. З того часу Петька та Едуард Йосипович разом працюють і кріпко один одного люблять. А їх обох люблять циркові глядачі-і великі і маленькі... * * * - Васю, Васю, Васю! - гукає, ляскаючи в долоні, Едуард Йосипович. З криком-"ге-ге-ге-ге!"-розмахуючи крилами, летить до хазяїна гусак Васько. - Це мій рисак!-усміхаючись, рекомендує гусака Васька артист Середа. - Як так рисак? - дивуються глядачі. Тоді Едуард Йосипович бере "екіпаж", невеличкий ящик на колесах, запрягає в нього свого рисака-гусака, і - "но!" Рисак везе хазяїна на циркову арену... Веселим галасом та оплесками зустрічають глядачі виїзд артиста!.. Але Васько не звертає ніякісінької уваги на оплески. Він везе свого хазяїна по цирковій арені, а хазяїн урочисто їде на своєму рисакові-гусакові... Об'їхавши циркову арену, гусак-рисак везе свій "екіпаж" за лаштунки, а хазяїн на всі боки кланяється. Здається, все так просто... А спробуйте взяти звичайного гусака й запрягти у возик, - що він вам наробить! Багато треба і вміння й терпіння, щоб привчити птицю чи звіра до роботи в цирку. Артист Едуард Середа має вміння і терпінняі - Крошка! Алле! На арені - цирковий артист - собака Крошка. Крошка народився на Кавказі. Батько його - мисливський собака, а мати походить з породи кавказьких вівчарів, вірних друзів гірських чабанів. Вівчарі - прекрасні сторожі овечих отар, вони не підпускають до овець ні чужої людини, ні звіра... Не судилося, як бачите, Крошці ні полювати, як батькові, ні стерегти овець, як матері, - вийшов із нього • прекрасний цирковий артист. - Крошка, алле! Крошка підбігає до артиста. - Скажи - мама! Крошка дивиться на хазяїна. - Ну, ну, швидше! Кажи - мама! Крошка зовсім виразно вимовляє: "Ма-ма!" За це він одержує цукор від хазяїна і гучні оплески від глядачів... Крошка дуже багато вміє: він грає з Едуардом Йосиповичем у м'яча, підбігає до телефону, бере телефонну трубку і викликає хазяїна до телефону: - Гав! Гав! Гав! Дзвонять! Просять до телефонуї А ще Крошка талановитий математик: він лічить, складає, віднімає, множить і ділить до десяти. - Крошка! Скільки буде чотири та два? Крошка відповідає: - Гав! Гав! Гав! Ґаві Гав! Ґав! Шість! А як хтось із глядачів дає задачу на числа більші, як десять, тоді Крошка стає на задні лапи і щось ніби говорить на вухо хазяїнові. - Що Крошка говорить? - цікавляться глядачі. - Крошка цікавиться, чи той, хто запитує, сам знає, скільки буде тринадцять та дванадцять? А як чудесно Крошка удає, ніби він школяр і йому не хочеться йти до школи, а хочеться повалятися в ліжку. А як він сердиться, коли мама його будить: - Вставай! Пора до школи! Крошка перевертається на килимі, стогне і сердито гавкає: - Не хочу. мовляв, уставати, іти до школи! Хочу поспати!.. Крошка дуже веселий пес і, між іншим, хороший товариш. Він чудесно грається з Лялькою і маленькою чорненькою Чітою. Чіта теж циркова артистка: вона вміє стояти на двох і на одній передній лапці вниз головою на долоні в Едуар-да Йосиповича. Едуард Йосипович Середа іде із своїми друзями Лялькою, Крошкою та Чітою по вулиці. З кишені артиста виглядає маніпусінький Ральф - песик з колючою борідкою. Ральф іще дуже маленький: поки що він не працює, приглядається. - Куди це ви, Едуарде Йосиповичу? - Іду для своїх друзів ялинку купуватиі Я їм за їхню хорошу роботу ялинку влаштую і кожному подарунки подарую. - Які подарунки? - Приходьте на ялинку, побачитеї - А Петька й Васько? - І Петька і Васько також будуть на ялинції І їм будуть подарунки! Приходьте! СОЛОВ'ЯЧА ЯЄЧНЯ Славко і Людочка жили поруч: отут була Славкової мами хата, а як трохи далі пройти - жила Людочка з своєю мамою. А за хатою Славкової мами був великий колгоспний садок. В тому садку росли яблуні, груші, сливи, малина, смородина і навіть абрикоси. Завідував тим садком старенький дідусь-садівник, який дуже любив і Славка й Людочку і дозволяв їм гуляти в садку. Вони були діти слухняні і не псували ні дерев, ні кущів, ні квітів. От настала весна. Зацвіли вишні, сливи, яблуні. Побігли Славко і Людочка в садок. Ой, як же ж хороше в садку навесні! Усе цвіте, пташки співають, бджілки гудуть, мед носять, сонечко припікає. Славко і Людочка побігли в малинник. Прибігають до одного куща, а звідти якась сіренька пташка тільки - пурх! - і полетіла. Славко і Людочка - до куща. Розгорнули кущ, дивляться - а там, під кущем, на землі, невеличке гніздечко, в листячку вимощене, і в гніздечку четверо маленьких яєчок, тільки не біленьких, а темненьких, такого кольору, як шоколад. - Цур, моє! - скрикнув Славко. - Ну, і хай буде твоє, - погодилась Людочка. - А як ще десь гніздечко знайдемо, то те сже буде моєї Добре? - Добре! -каже Славко.-А якої ж це пташки гніздечко, що такі, як шоколад, яєчка? - Не знаю, - каже Людочка.- Давай спитаємось у дідуся - він, мабуть, знає! Побігли Славко й Людочка до дідуся-садівника... - Дідусю! - кричать.- А ми гніздечко назнали під малиновим кущем! А в гніздечку четверо малесеньких яєчок, тільки не біленьких, а таких, як шоколад! А дідусь і каже: - То соловейкове гніздечко! Чуєте, як у нас соловейки співають! Тьох-тьох-тьох! Тут їх не один! Я вже їх штук із п'ять по голосу знаю. Бо всі вони по-різному тьохкають! Тут іще десь їхні гніздечка єсть! Ну, назнали, дітки, - так ви ж не видирайте яєчок і гніздечка не руйнуйте. Соловейко - корисна птичка, вона черв'ячки та кузьки всякі їсть, а кузьки та черв'ячки - дуже шкідливі для садка! Пташки - наші друзі, вони нам допомагають, щоб у нас, у колгоспі, було багацько яблук, груш, ягід різних... Славко і Людочка побігли до смородини. А з-під смородинового куща теж вилетіла така сама пташка. Вони - туди: і там кубелечко, а яєчок, таких самих шоколадних, не четверо, а п'ятеро аж! - Цур, моє! - крикнула Люда. Славко погодився, хоч трішки й заздрив, що в Людоч-чино'му кубельці не четверо, а п'ятеро яєчок. Славко і Люда умовились, що вони не будуть руйнувати соловейкових гніздечок. Побігали Славко і Люда, побавились та й пішли додому обідати. Вдома розказали всім, що вони назнали в садку аж двоє соловейкових гніздечок. І Славкова, і Людина мами теж їм говорили, щоб вони не видирали яєчок і не ходили до кубелець, бо пташки можуть наполохатись і покинути свої гніздечка, а тоді яєчка захолонуть, попсуються і вже солов'ята маленькі з них не вилупляться. Славко, як лягав увечері спати, все думав про шоколадні яєчка - дуже вже йому хотілося, щоб вони в його в хаті були, щоб можна було ними гратися. "Соловейкові яєчка! Хіба ж е у кого така іграшка! Ні в кого нема! А в мене буде!" - думав він, засинаючи. . А на другий день устав Славко раненько, Людочка ще спала, - та й вийшов з хати. - Куди це ти так рано? - питає його мама. - Піду трошки побігаю! Я виспався, - каже мамі Славко. Побіг Славко на город, а звідти через перелаз у колгоспний садок. Дідусь-садівник якраз вулики на пасіці перевіряв і не бачив, як Славко в садок прибіг. А Славко зразу до малинового куща, зігнав з гнізда соловейка, за яєчка - і додому. Біжить, а яєчка в руках держить: у правій руці двоє і в лівій двоє. Як ліз він через перелаз, зачепився за сучок і впав. Падаючи, закрив, щоб не подряпати, лице руками. А в руках - яєчка. Яєчка побились, вимастили Славкові і лице, і носа, і вуха, і сорочку. Ніс - жовтий, вуха - жовті, сорочка жовта. І тече все, і капає. І сльози в нього течуть та з жовтком перемішуються... Прийшов він додому, а вже й Людочка до нього прибігла. Мама як побачила: - Що з тобою, Славку? Де це ти в яєчню лицем уткнувсь? А Людочка побачила шоколадну шкаралупку від яєчка та як закричить. - Та це ж він соловейкові яєчка видер! Як тобі не сором, Славку! Яєчня ти солов'яча! Розсердилась Людочка і побігла додому. - Не буду я з тобою дружити! - у воротях крикнула. Довго мама вмивала Славка, доки змила яєчню. І відтоді так і прозвали Славка: "Солов'яча яєчня!" На другий рік уже не прилітав у той куток садка соловейко, що його гніздечко Славко зруйнував. А в Людоччиному кубельці вилупилось п'ятеро солов'яток, вони виросли й полетіли на зиму аж в Африку, бо там тепло, коли в нас зима. А навесні знову прилетіли в колгоспний садок. Старий соловейко полагодив гніздечко під смородиновим кущем- і знову там було п'ятеро яєчок. А молоді нові кубельця собі поробили. Та як забіжить було Людочка в садок, так вони тьохкають уже, тьохкають, ніби навмисне для Людочки співають за те, що вона не руйнує пташиних гніздечок. А Славко і в сад перестав ходити, бо йому було соромно. КАПІТАН І ГАРПУННИК Наталочка, біленька дівчинка, дуже така непосидюща, рухлива та прудка, зібралася з мамою їхати в Крим, в Євпаторію. Наталочка дуже була весела, дуже з цього раділа, через скакалку підстрибувала й приспівувала: - В Євпаторію! В Євпаторію! Море, море, пляж! Море, море, пляж! Грай, собачка, дуже-дуже розумний собачка, із породи спанієлів, і собі підскакував за Наталочкою, хапав її за платтячко й гавкав. Наталочка дуже любила Грая, їй шкода було залишати його в Києві і їхати без нього в Євпаторію, і вона просила маму: - Мамочко! Давай візьмемо Грая з собою р.. Євпаторію! Він там буде в морі купатися, на пляжЬлежати! Мама відмовлялася брати Грая. - Грая ми не візьмемо, бо йому там буде дуже жарко! А потім Грай має їхати з татком на полювання, бо він собачка мисливський і має виносити з озера дику качку, як татко її заполює! Наталочка засмутилася: - Ой, шкода, що Грай з нами не поїде! Я за ним сумуватиму. А як би він там на сонці засмалився, загорів! Він у нас біленький, тільки мордочка та довжелезні вуха в нього чорні, і на боці чорна пляма, а увесь білий-білий! Мама засміялась. - Наталочка! Собачка не може засмалитися на сонці, не може загоріти, бо вовна на сонці не загоряє. Загоряє й чорніє тіло, а не вовна. - А ми його пострижемо! - Ну, ти в мене видумщиця! - махнула рукою мама.- Грай зостанеться з татком удома, полюватиме качок, а ми без Грая в Євпаторію поїдемо, бо тобі треба добре влітку відпочити, здоровенькою, кріпкою бути, ти ж знаєш уже, що восени до школи йдеш! Наталочка застрибала ще дужче: - До школи! До школи! До школи! Наталочка з нетерпінням чекала, коли вже вона піде до школи, і все розпитувала старшого брата Аліка, чи хороша в неї буде вчителька, не сердита. Алік уже перейшов у четвертий клас, учився на відмінно, був дуже серйозний, слухняний, грав у дворі в футбольній команді крайнього лівого і запевняв і маму і татка, що, якби він грав у змаганні київського "Динамо" з московським, - він би забив не менше, як два голи. На Наталоччине запитання, яка в них буде вчителька, він одповів так: - Як будеш учительки слухатися, як будеш на відмінно вчитися, твоя вчителька ніколи не буде сердитою! - Ніколи? - перепитала Наталочка. - Ніколи!-відповів Алік. - Так знаєш що? - сказала Наталочка. - Що? - Моя вчителька ніколи не буде сердитою. Ось щоі -• проказала Наталочка і ще веселіше застрибала через скакалку. - Наталочка!-гукнула мама.-Ти б уже складала свої речі, іграшки, все, все, що ти маєш брати в Євпаторію! Алік уже зібрався! Наталочка побігла сходами до квартири, а за нею наввипередки помчав Грай, що так само любив Наталочку, як і вона його. II У Наталочки була подружка Шура. Наталочка і Шура були однолітки, ходили разом у дитячий садочок і товаришували одна з одною. - Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо! - І ми з мамою теж кудись їдемо! - відповіла Наталочка. - Куди? - А ви куди? - От і не вгадаєш, куди ми. - А ти думаєш, що ти вгадаєш, куди ми? - Ну, скажи, куди ви! - Ні, ти перша скажи, куди ви! - Ми з мамою їдемо... їдемо... У місто-герой! От угадай! - Ну, куди? Ти ж уже почала говорити! - Ми з мамою їдемо... їдемо... У місто-герой! - Знаю, - підскочила Наталочка.- В Сталінграді - От і не вгадала! - В Ленінград! - От і не вгадала! - В Севастополь! - І не в Севастополь! Хоч і недалечке від Севастополя, а не в Севастополь! - У місто-герой ви їдете? - У місто-герой. - Недалечке від Севастополя? - Недалечке від Севастополя. - На морі? - На морі. - На Чорнім? - На Чорнім. - Уже знаю! Уже знаю! Уже знаю! -застрибала Наталочка. - Ну, куди? - В Одесу! - А ви куди? - і собі запитала Шура. - Ми з мамою їдемо в Євпаторію! Ось куди ми їдемо! - Так Євпаторія не герой!-скривилася Шура. - Ну, так що ж, що не герой, так там пляж, такий там пляж, що такого пляжу в Одесі нема! - Так Одеса - місто-герой! - А в Одесі море глибоке. А в Євпаторії, мама казала, ідеш та й ідеш, та й ідеш у морі, далеко, далеко йдеш і все мілко-мілко... Уже так зайдеш, що тебе й не видно, а воно тільки по коліна! Он яке там хороше море! Не страшно! А в Одесі глибоке море! - А я хоч і за маму держатимусь, - казала Шура, - так зате Одеса - місто-герой! А повернемося з Одеси,_ я в школу ходитиму. - І я ходитиму! А ми попросимо, щоб нам в одну школу ходити. Добре? - Мама сказала, що вона в ту школу мене запише, куди й тебе. - От здорово буде! Я тобі тоді розкажу, що треба робити, щоб учителька ніколи на нас не сердилася! Мені Алік розказав! - А що? - Хай потім. Тепер мені треба до Євпаторії збиратися. Наталочка з мамою й Аліком поїхали в Євпаторію. Наталочка купалася, заходила в море далеко-далеко, а як приплив до Євпаторії пароплав, розпитувала маму, звідки той корабель пливе, куди. Наталочка дуже полюбила море... На пляжі мама познайомилася з жінкою-інженером, що приїхала відпочивати після будівництва Волго-Дон-ського судноплавного каналу ім. В. І. Леніна. Жінка та, її звали Віра Павлівна, розповідала про будівництво каналу, про те, як радянський народ здійснив давню, прадавню мрію народу нашого - з'єднати дві великі російські річки Волгу й Дон. Віра Павлівна розповіла, що Волго-Донський канал; тепер об'єднав аж п'ять морів. Починаючи з крайньої пів| ночі, з Білого моря, можна пливти в Балтійське мореД звідти річками й каналами до Волги, потім Волгою у Ка-| спійське море, а як повернути у Волго-Донський канал -І до річки Дону, і вже Доном у Азовське море, а з Азовіського моря у Чорне море. І Віра Павлівна погладила Наталочку по голівці: - Бачиш, Наталочко! Значить, звідси, з Євпаторії з Чорного моря, ми з тобою можемо попливти пароплавом аж до Білого моря! Он як! - А хто водить пароплави й кораблі? - запитала Наталочка. - Капітани! Морські капітани! - відповіла Віра Паї лівна. - Мамочко! Тьотю Віро! - твердо заявила Наталочка.- Я буду морським капітаном. Я водитиму пароплави й кораблі. IV Повернулися до Києва Наталочка з Євпаторії, а Шура - з Одеси. Наталочка розповідала Шурі про Євпаторію і про те, як проїхати з Євпаторії Волго-Донським каналом аж че-„ рез п'ять морів. А Шура розказувала Наталочці про місто-герой Одесу, про те, як вона бачила в Одесі китобійну флотилію "Славу", познайомилася на морі з донькою гарпунника із "Слави", Людою, і вона тепер знає, як Людин татко гарпуном з гармати стріляє в Антарктиці величезних голубих китів. І як вони там ловили птиць-пінгвінів і подарували їх дресировщикові Дурову, і тепер пінгвіни виступають у цирку як артисти. - Я буду гарпунником!-заявила Шура. - А я морським капітаном! - одповіла Наталочка. Коли мами привели Наталочку й Шуру першого вересня до школи, Наталочка принесла до шкільного природничого кабінету багато камінців і черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура привезла з Одеси морську черепаху. Обидві вони піднесли вчительці, Ганні Петрівні, букети квітів. Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала: - Ким же ви, дітки, хочете бути, вивчившись? - Морським капітаном! - сказала Наталочка. - Гарпунником!-заявила Шура. - А ти не боїшся китів? Вони ж величезні?! - засміялася Ганна Петрівна. - А я пінгвінів ловитиму! - одповіла Шура.- Вони менші! - Щоб бути капітаном або гарпунником, треба вчитися на відмінно! - сказала Ганна Петрівна. - Єсть учитися на відмінно! - відповіли Наталочка й Шура, ніби справжні моряки. ПЕТРИК. РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ Петрик жив з татком та з мамою в панській економії. Петриків татко був ув економії за корівника, а мама за доярку. Була в Петрика старшенька сестричка Палазя, їй минув хоча десятий рік, а вона вже ходила в економію на поденщину - влітку садила та полола панські городи, за що їй пан платив по злоту * за день, а працювала Палазя з досвіта аж до смерку. Взимку Палазя пряла на пана - по гривенику в день. Та Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила. А як підросла Палазя - пішла на поденщину, не було коли їй із Петриком бавитися. Батько й мати день у день у роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам, і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий. З телятками Петрик бавився, піде до теляток у пастів-ник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию/ черевце... А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки - хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а, навпаки, тільки-но Петрик у пастівник - телятка всі до нього, щоб чухав... Татко та й мама побачать було Петрика між телятами та й кажуть: - Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме. - А я втечу! - одказував Петрик. ------------ злотий - 16 коп. - Тяжко від панів утекти! - зітхав батько. Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо, крім Петрикового батька, що великим майстром за коровами доглядати був, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною. Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась - і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика до панських горниць і до ґанку не підпускали. Бариня говорила паненятам: - Він - мужик! Він - вам не рівня! ,А як Петрик було скаже батькові: - І чого ото мені в панський садок не можна! І до паничів не підпускають? Чого? Хіба я який? Батько посміхався: - Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакії І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші... Грався Петрик з телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти. А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь височенними липами обсаджений... Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна, - такий він був великий... Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз отуди, аж до ставка садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посилані... По один бік алеї - яблуні, по другий - груші, трохи ніби нагору, ліворуч - вишник, ближче до ставка-сличник... А за ставом-ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці... Праворуч понад садом - текла невеличка річечка, а понад річкою панські горсти... Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула. А в ставку риби тої, риби - коропи, і карасі, і лини... Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставом посидіти... Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося. Ото хіба в річечці там, де вона з саду на леваду вибігає, - там можна було літньої пори у рідечці похлюпатися, води там було дуже мілко, по коліна та й учора. Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися... Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша... Як прийде було в корівник, все на батька Петрико-вого та на матір гримає: і те їм не там, і те не так... Влітку бариня ходила з червоною парасолькою, од сонця. І як тільки було входить у корівник, зразу до Пет' рикового батька: - Михайле! Резеда прив'язана? - Прив'язана, пані! - Не одірветься? - Не одірветься, пані: кріпко прив'язана. Резеда - так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо, коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне, рветься/аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити. Бариня Резеди дуже боялася. Одного разу, ясного літнього дня, Петрик пішов на панські городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку, біля колодязя, його туди не впустять, - там зав-'жди сидів старий дід, сторож, який слідкував за тими, хто пішов на вгороди. Всіх робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав. Петрик перехитрив діда: він пішра понад річечкою, і там, де огорожа спускалася до ріки, він перейшов на вгород по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі. - Звідки ти тут узявся? - перелякалася Палазя.- Тікай звідси, бо як побачить бариня, перепаде і тобі й мені. - Нікого вдома нема, я засумував, от і прибігі Не боюся я барині!-відповів Петрик. - Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться, шукатимуть... Біжи додому! А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися... Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись до ставка. Далі він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тільки-но він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж ось: - Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю? - Я до Палазі! Та от заблукав... - До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі, - хапаючи Петрика за руку, заверещав Едик, паничик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було 10 років. - Не бачив я вашої малини?! - рвонувся од Едика Петрик.- Пустіть! - Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! - тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив. - Пустіть! - крикнув Петрик.- А то... - Що "а то"? До мами, я тобі кажу, а то за вухо поволочу! Петрик рвонувся, не пускає панич. Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вдарив його головою в груди. Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок! Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому, в корівник. На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, позбігалися геть чисто всі пани та паненята. Ревів панич тонко, верещала бариня люто, і розмахував кулаками і підскакував пан високо. Ой, буде Петрикові! Ой, буде! Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому, Петрикова мати мила дійниці, готувалася доїти корови. Але ось летить до корівника розгнівана бариня. - Де ваш шибеник?! Я йому...- аж засапалася бариня, що навіть не в силах була вимовити що саме:"я йому..." Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим усе скінчиться... . А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається, - люто покарає. Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж корови ремиґати перестали. Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві не забувала): - Резеда прив'язана? - Так! - похмуро відповів батько. У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги. - Прив'язана? - кинула лютий погляд на Петрико-вого батька. - Сам прив'язував, - сказав батько.- Вона всерці налигача перервала. Побігла люта бариня додому. А батько таки справді прив'язав Резеду, а то Петрик навмисне заховався в яслах і одв'язав Резеду. Сидів собі в яслах та посміхався: - От я тобі, мовляв, покажу шибеника!.. Давно це було, ще перед революцією. Зустрів я Петрика в 1929 році... Чорновусий, високий і ставний, він організовував на місці колишньої панської економії колгосп. Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила. - Нема вже Резеди, - додав Петро Іванович. - А онучка її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна. - А бариню любить? - Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема! Колгоспників любить-корова лагідна! ЛІТЕРАТУРНО МИСТЕЦЬКІ УСМІШКИ ВСЕ ЖИТТЯ 3 ГОГОЛЕМ Коли я вперше почув про Гоголя? Ой, давно, давно, давно! Ще й до школи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав "Сорочин-ський ярмарок". Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав "Сорочинський ярмарок"? Не "Ревізора", не "Тараса Бульбу", а іменно "Сорочинський ярмарок"? Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, вели- -ким святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку, і, боже мій, боже мій!-скільки ж можна було на того п'ятака поласувати: і фіалки під яткою випити, і "брусиків" купити, і канахветів барбарисових аж п'ять на копійку, і отого великого-великого канахвета, довгого, круглого, що золотом обкручений, та ще й з обох кінців у його золоті китиці. А коники-пряники, рожеві з золотом, аж два на копійку! А цигани й коні! А каруселі! Ах, ярмарок - дитяча мрія! І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить, і про фіалку, і про коні, і про циган, і про брусики, і про канахвети, і про каруселі? Який же це, мабуть, хороший письменник! От би почитати! Хоч би скоріше до школи! Батьки мої жили на невеличкому хуторі, біля великого містечка колишнього Зіньківського повіту, на Полтав До Сорочинець од нас 45 кілометрів, до Полтави - 75, до Диканьки - 60. Батько, - ми, діти, про це знали, - їздив і в Сорочинці, і в Полтаву. У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали: "Пиво Диканського заводу князя Кочубея, м. Диканька". І тоді до матері: - Мамо, що таке князь? - Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуски не в шкоді? Та носа втри, князю ти мій замурзаний! Може, мені тоді було п'ять років, може, шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька: - Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо? А батько спокійно відповідав: - Те їстимуть, що й ми їмо! Аж увечері вияснилася причина такої в -нашій хаті тривоги. За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько, - вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох: - От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина, їдуть вони на богомілля уз Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже близькі •родичі, якісь там троюрідні, та проте родичі. І вам вони дядько й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас питатимуть, а краще більше в садку та на вгороді гуляйте, - тепер літо. - А де вони спатимуть, тату? - А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло! Це вже добре, - спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих, самих залишати в клуні на ніч: - Ще клуню підпалите! Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто. - От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати! - мріялося нам, маленьким. Мати причепурила хату, вимастила долівку, посипала її травою, - запашно в хаті та зелено. ...От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами, вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка. Батько з матір'ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і батько урочисто проказав: - Милості просимо! А ми, діти, з'юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані оченята. Підійшли родичі до нас: - Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут васі Ми їм хором, хоч і не дуже влад, одповіли: - Драстуйте! Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів. Чудними вони нам здалися. Дядько - маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й колючими, підстриженими вусиками. Оченята в його десь глибоко в очних ямках сидять і звідти швидко сюди-туди бігають. На голові в дядька картуз із лискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгий, довгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах чоботи бутилками, лискучі-лискучі - лаковані. А на жилетці - срібний ланцюжок і на ньому великий срібний годинник. А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш, як штук три отаких її дядьків. Така вона висока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице біле-біле, густі чорні великі брови ластівкою, і на щоках, як вона посміхнеться, великі ямки робляться. Як скинула вона з себе сірий від пороху балахон, - на ній ми побачили шовкову блакитну сукню, довгу аж до п'ят, підперезану золотим, із якоюсь чудернацькою бляхою, поясом. А круг шиї мереживо спускається на плечі й на груди. Увійшовши в хату, гості перехрестилися, посідали, і дядина дала матері якийсь пакунок: - Це вам, сестрице! А тоді підозвала нас, дітей, і кожному дала аж по три цукерки. - Кажіть же спасибі, - наказала мати. - Спасибі! Спасибі! - ми гуртом та за цукерки і в садок. За кілька часу вийшов у садок дядько. Він побачив мене, підійшов та Й питає: - У школу вже ходиш? - Ні, я ще малий! - А читати вже вмієш? - Ні, ще не вмію! Літери вже розбираю, а ще сказати не вмію! От із Федьком, із старшим братом, потроху ми складаємо слова. Так Федько восени оце вже в школу піде, а я, може, аж на ген ту осінь! - Ну, нічого, встигнеш іще навчитися читати! - каже дядько. Дядько на перший погляд мені не сподобався, якийсь він здався мені колючий, неприємний, а виявилося потім, що до дітей він ставився прихильно і навіть ласкаво, хоч своїх дітей у них не було. А може, саме через те він-до чужих прихилявся, що не було своїх... Отоді ж таки в садку, дядько, гладивши мене по голові, й каже: - А ти про Сорочинці чув? - Чув! Та ви ж там живете! - А про Гоголя чув? - Про якого, дядю, Гоголя? Ні, не чув! - От коли ти підеш у школу, навчишся читати, тоді узнаєш, що в Сорочинцях, де ми живемо, народився письменник Микола Васильович Гоголь, що написав "Соро-чинський ярмарок". І народився він на нашій вулиці. Я вже не пригадую, чи говорив він іще про щось, що написав М. В. Гоголь, але про "Сорочинський ярмарок" пам'ятаю добре. Я вже говорив, чому саме. І мені тоді здалося, що дядько гордий не з того, що був на світі великий Гоголь, а з того, що він народився "у нас, у Сорочинцях" і не на якійсь іншій, а на "нашій вулиці"! От які ми! А мені тоді, після дядькових слів, аж усередині запекло - так до школи захотілося, щоб навчитися читати, щоб скоріше про "Сорочинський ярмарок" прочитати. Ой, давно, давно, давно це було! А тепер, коли я дивлюсь на шість томів повної збірки творів Миколи Васильовича Гоголя, що стоять он у книжковій шафі у глТінястій обгортці, - випливають дитячі роки, хутір на Полтавщині, сорочинські дядько з дядиною, ярмарок з ятками, циганами, кіньми, фіалкою, ка-нахветами, батьківським п'ятаком, перша чутка про соро-чинського письменника Гоголя, що "Сорочинський ярмарок" написав, і болюче бажання скоріше навчитися читати. І дитяче" - Написав про Сорочинський ярмарок! Ой, який же це, мабуть, хороший письменник! Як бачите, іноді діти навіть в оцінці письменника не помиляються. II Батьки в мене були грамотні. Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої в нас не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь прапра-минулий рік журнал "Русский паломник". Де він узявся, той "Паломник", бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився: "Павел род. 188... году, генваря..." Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до "Русского паломника". Суботами, ввечері, обов'язково читався "Паломник". Іншої якоїсь книжки, що її б читала мати, не пригадую. Двадцять п'ять літ я пам'ятаю свою матір і двадцять п'ять літ вона читала той самий "Русский паломник". Очевидно, інтересна книжка. Коли ми вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при "волосному правлінні". Бібліотека, щоправда, була невеличка, і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та проте читати їх було можна. Твори Гоголя в бібліотеці були. І здійснилася моя мрія. Я прочитав "Сорочинський ярмарок". Це була, мабуть, чи не найперша книжка, що я її самостійно прочитав. Розуміється, я взяв збірку "Вечори на хуторі біля Диканьки" і як же я зрадів, коли одразу після передмови пасічника Рудого Панька першим я побачив "Сорочинський ярмарок". Трохи не так, як я собі уявляв, хоч там'усе було те,.'' що й на нашому ярмарку. Тільки що в нас на ярмарку не було червоної свитки. А Солопіїв Черевиків, і Цибуль, і Хіврь, і Парась, і Грицьків - повнісінький ярмарок. І такі були, що й Солопіїв із Цибулею перепили б, і Хіврю б перепаяли... Прочитано було й перечитано: і "Вечір під Івана Купала", і "Майську ніч", і "Страшну помсту", і т. ін. і т. ін. Із захопленням і з трепетом перечитано. А вечорами ми, діти, бавилися в "Червоної свитки", •лякали всіх, бігали, хрюкали, аж поки було мати віником не намахає. Коли ми, старші, попідростали, бабуся наша вже меншеньким казки розказувала, - як свого часу й нам: про відьом, про лісовиків, про водяників, про домових. Одного такого вечора я взяв книжку: - Давайте, бабусю, я вам почитаю! - Почитай! Я почав читати "Зачароване місце". Бабуся в страшних місцях хрестилася й проказувала: - Свят, свят, свят! - Бабусю, чого ви хреститесь? Такого не було! Це письменник вигадав! Якби не було, у книжках би не писали! - відповіла" бабуся. Бабуся ясно визначила Гоголя, як великого реаліста: - Якби не було, не писав би! Всім життям своїм і всією своєю творчістю Гоголй довів: - Якби не було, не писав биі Так от з дитинства і до старості з Гоголем. Чи мав вплив Гоголь на мою творчість? - Ну, а як ви гадаєте? Хіба може письменник, кожний письменник, а тим паче, такого жанру, як я, пройти повз творчість мого великого земляка, Миколи Васильовича Гоголя? І читав, і вивчав, і кожного разу дивувався: - Звідки бралося, з яких криниць, з яких джерелі водограєм било чарівне гоголівське слово? І Сорочинці на місці, - та ще які тепер Сорочинці! -і і Диканька процвітає, - та ще яка тепер Диканька! - і в • Миргороді вже давно калюжа висохла, і вже він не того" лівський Миргород, а чудесний радянський курорт, - а • другого Гоголя нема! Невже Микола Васильович увібрав у свій талантище увесь сміх, всі чари, всю красу, всі барви життя? - Ні! Ні! Ні! Миколи Гоголі не щороку народжуються, зачекайте, настане день, коли з'являться чарівні радянські "Вечори"... Може, вони будуть не біля Диканьки, а біля Каховки, а як не біля Каховки, то біля Шевченківської МТС, а будуть! Неодмінно будуть! Слово великого Гоголя не тільки не вмре, а дасть чудесні паростки! Дасть! Дасть! Дасть! IV До ювілейних торжеств з приводу століття з дня смерті Гоголя мені припала велика честь працювати над перекладами драматичних творів великого мого земляка на українську мову. Я переклав "Ревизора", "Женитьбу", "Игроков", "При-ложения к "Ревизору" та "Театральний разгезд..." І "Ревизор", і "Женитьба", і "Игроки" в перекладі на українську мову були, але літературознавці вважають, що переклади ті не зовсім задовільні, перекладачі ніби одійшли від автора, не зберегли в перекладах аромату гегелівського слова. Першим переклав "Ревизора" і першим поставив його в українському театрі корифей українського театру Микола Карпович Садовський (Тобілевич), один із славнозвісних трьох братів Тобілевичів (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський). Сам Садовський грав Городничого. Грав він його знамените. Мені доводилося бачити "Ревізора" у театрі М. К. Са-довського. Хлестакова тоді грав (теж чудесно!) нині Народний артист СРСР Іван Олександрович Мар'яненко. Переказували, що знаменитий Давидов, тоді артист Петербурзького імператорського Александрінського театру, один із найкращих Городничих, приїздив до Києва дивитися, як грає Городничого Садовський, і захоплювався його виконанням ролі А. А. Сквозник-Дмуханов-ського. Переклад Миколи Карповича Садовського справді-таки, як на теперішній час, подекуди застарів і потребує поновлення. Інших перекладів мені не довелося читати. Судити, розуміється, про свою роботу я не буду, скажу тільки, що ніколи я так не хвилювався, працюючи в літературі, як хвилювався я, перекладаючи твори Гоголя. Зберегти красу, чарівність, аромат гегелівського слова - трудна це задача. Трудна й відповідальна... Я сердечне вдячний поетові-академіку, лауреату Сталінської премії Максимові Тадейовичу Рильському за велику його допомогу мені в цій роботі... Українській радянській літературі потрібні досконалі переклади творів М. В. Гоголя, і коли мені припала ця честь, то це не значить, що роботу виконано як слід і що до неї не слід ще і ще повернутися, щоб таки справді мати переклад, достойний незрівнянного оригіналу. Отак з дитинства і до похилих літ з великим земляком своїм, з Гоголем, у серці. Хай буде йому довічно земля пухомі ОТАК І ПИШУ Як ви пишете? З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори. Звертаються з такими запитаннями вони й до мене. Як я пишу? Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося, жартома, так: - А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі... Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє, або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більшає, отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше. Давайте спробуємо. Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді, чи бесіді, не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна. Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони і, коли вдасться, - розкажу і як я ЇХд пишу. Працювати в газетах я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ. Чому? Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома - ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей "у люди". Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на "казьонний кошт" у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна - в Києві. Чому саме батьків привабила "військово-фельдшерська школа", а, приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві? У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було "казьонне", хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську. Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію "на атестат зрілості"... Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ. Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер "дуже трудно": у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш, за що вхопитися... Тепер тобі стукнуло двадцять три, - ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або... А нам було "значно легше": закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і - "цабе, рябе, трррр!" І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькії Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти, чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це не мріялося... Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою. Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта чи щось інше, даєш йому на підпис, він читає... Якось він мене запитав: - А ви ніколи не пробували в газети писати? - Ні, ніколи. - А ви спробуйте! Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті. Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім. Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи, або пройшовши солдатську царську муштру? Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: - Ни по-русски, ни по-малорусски, а так - мало по-русски! Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні. Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав. 1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети "Вісті ВУЦВК". III Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно. Прийшов я в Харкові до редакції газети "Вісті ВУЦВК," та й кажу: - Чи нема у вас якоїсь роботи? - А що ви вмієте? - Знаю українську мову! - О! Нам такі люди потрібні! Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала... За найкращого знавця української мови в редакції "Вістей", крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X. До неї було мене й направлено. "Іспита" я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач. Почалася моя газетярська робота. Було це, я ж кажу, 1921 року! У квітні. А тепер уже 1954 рік!... А газетярська моя робота як почалася, так і досі не. припиняється. І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе "в общем й целом" за газетяра. Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю. Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки, по молодості сміялося весело та роз-ложисто. Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетона, чи усмішки, чи гуморески. До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово "фейлетон". Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву - "усмішка", і це слово я люблю куди більше, ніж слово "фейлетон"... Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмішка" нашіше від "фейлетона". ...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (зав. відділом) і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: "Надрукувати в завтрашньому номері газети"... "Бий тебе нечиста сила!"-думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак! - А як підпишемо фейлетона? - питає Оксана. Я беру в неї свій "твір" і підписую: "Оксана". Таким робом, перший мій фейлетон ( коли можна його так назвати), надрукований у "Вістях", з'явився за підписом "Оксана". Чому? З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом, чи взагалі письменником, не гадав. Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, - і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати? "Працюватиму, - думав я собі, - а там видно буде, на що воно закандзюбиться..." Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом. Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід, і перед світом другого дня приходив додому. Життя минало в редакції. Був я і за перекладача і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції і за редактора журналу "Червоний перець", і за редактора літдо-датків. Не одночасово, розуміється... А то одночасово у "Вістях" я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в "Селянській правді" за відповідального секретаря. Попрацювалося, - нема де правди діти! Разом із "Вістями" видавалася і газета "Селянська правда", яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори. Я в "Селянській правді" працював за секретаря. Сидиш було в кімнаті, заходить товариш: - Драстуйте! Я - ваш редактор! - Дуже приємно! Дивишся, за місяць-півтора вже це "дуже приємно" говориш іншому товаришеві. Редакторами "Селянської правди": довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення йа роботу. - Попрацюйте в "Селянській правді", доки підберемо вам відповідну роботу! Часто й густо редакторство в "Селянській правді" - то була робота за сумісництвом. Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило: - Ви робіть, а я забіжу, перегляну! - А передова? - І передову напишіть! - А про що? - Пишіть про кооперацію! - Та минулого разу писали про кооперацію! - Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію! Обов'язково було редактор забіжить переглянути передову. - Добре написано, дуже добреї Тільки кінця нема! - Як нема? - У кінці додайте: "А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!" Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все'дно кінець додавався обов'язково: "А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії". - Та якось воно тут вроді... - Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово, воно своє робить! Був і такий редактор. - Товаришу редактор! Коли буде передова? - А газета хіба виходить? - запитує редактор. - Не виходить, бо нема передової! - А раз не виходить, так навіщо ж передова? За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього! Проте з яким захопленням згадуються ці роки! Стінних газет тоді в наших редакціях не було. От я взяв та й написав усмішку "для внутрішнього вжитку", про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більш-менш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітників-диваків (а де їх, скажіть, нема?!). Сміху було, хоч лопатами вигортай! Але це мене і згубило! Уже редактори почали: - Ви вмієте, та не хочете! - От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба! - Та не вийде в мене! - А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшлої Напишіть! Почав писати! Іноді виходило, іноді не виходило... Згодом почало частіше "виходити", ніж "не виходити". Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна, і за Чехова... Читав, думав: "Чому смішно? Звідки - сміх?" Діставав словники, збірки приказок... І т. д. і т. ін. І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, - чому сміються, чого так весело?.. І записував! Чому я про все це пишу? Аби ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирико-гумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати. Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики, нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам. Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те Для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах. Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки. А ми - самі снували, самі й вишивали. IV - Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як? А давайте я вас запитаю: - Чому один письменник пише романи, другий - вірші, третій - драми, комедії і т. д. і т. ін.? Є, розуміється, письменники, що можуть і те, й те, Й те, а втім, один із жанрів у нього виходить краще, ніж інший. Пише, приміром, чудесні ліричні пісні поет-сатирик наш Сергій Воскрекасенко, але в сатиричних своїх віршах він і сильніший і плідніший. Силу-силенну таких прикладів можна навести. Я не кажу, що людина народжується з якимись там сатиричними чи гумористичними "гвинтиками" в голові, але кожна людина має до чогось певного більший потяг, більше покликання, ніж до іншого. А коли в людини є потяг, чи покликання, приміром, до сатири, до гумору, вона ними, - сатирою та гумором, - більше й цікавиться, більше вивчає класиків сатири та гумору, народну сатиру та гумор, стежить за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі, тим самим задовольняючи своє до них покликання, а разом з тим виховує, збагачує, розвиває власні зерна сатири та гумору. Кінець кінцем, сатира та гумор робляться справою її життя, її фахом, коли мова йде про літературу. Розуміється, що все це розвивається не само по собі, а в загальному процесі розвитку нашої літератури і взагалі культурного нашого життя. М. Є. Салтиков-Щедрін писав, як ви знаєте: "Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості і щодо яких публіка ще не з'ясувала, порочні вони чи доброчесні. Філософи пишуть, з метою пояснити ці дії, цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів; сатирики роблять ту саму справу, закликаючи на допомогу зброю сміху. Ця зброя дуже сильна, бо ніщо так не збентежує порок, як свідомість того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх" *. - Ну, правильно, - ви своєї.- І потяг, і покликання до сатири та до гумору в нас єсть, і познайомилися ми з народною сатирою та з гумором, читали класиків, стежимо" за новими явищами в сатиричній та гумористичній літературі і навіть, бажаючи працювати в літературі, закликали для цього на допомогу зброю сміху! Все зробили! А все ж таки - як писати фейлетони? Як писати гуморески? Я можу вам розповісти, як, як мені відомо, пишуть, чи писали, інші письменники, з трудом можу розказати на окремих роботах-прикладах, як я їх сам писав, але як взагалі писати, не знаю і порадити нічого не можу! Ви гадаєте, що я не цікавився колись, не допитувався, як писати? Допитувався! Але, на жаль, ніхто нічого певного мені не сказав. - Як ви пишете? - питав я. - А так: пишу, та й уже! Один із відомих письменників-сатириконців (був до революції в Петербурзі журнал "Сатирикон") писав, кажуть, так: сідає за стіл, перед ним чотири смуги паперу, на кожній лежить авторучка, він на одну тему пише чотири варіації гуморески і кожну варіацію окремою ручкою. Несе ці чотири варіації до редакції і читає редакторові. Редактор дуже часто запитував, кажуть, письменника: - А п'ятої варіації у вас нема? Я не думаю, щоб твір дуже вже залежав од авторучки та від паперу. Колись до мене завітав був Народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв напівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі - між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет. Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба. Якось улітку ми жили з одним нашим талановитим поетом в мальовничому селі на Полтавщині, над рікою, над Сулою. Поет працював над перекладами з Пушкіна, А я милувався з нашого поета. Як поет працював? Він одразу, що називається, "змаху", з російської мови без єдиної помарочки "переписував" мовою українською цілі сторінки. Один варіант. Потім таким-от способом - одразу другий варіант. Читається потім перший варіант, читається другий, з двох робиться один. Переклад готовий. Та який переклад! Можливо, що поет потім іще шліфував переклади, але того вже я не бачив, я розповідаю про те, чого був свідком сам. Усі ж ви бачили рукописи великого Льва Толстого, читали про те, як він працював! Скільки він правив, скільки і ним самим і для нього кожний твір було переписувано... А потім іще правка в коректурі, коректура коректури, коректура в гранках. Від цього хіба твори Л. М. Толстого були менш художніми? Навпаки! І хіба така кропітка над творами робота принижує велич Толстого? Якось я запитав сина нашого українського видатного новеліста: - Коли не секрет, розкажіть, прошу вас, як працював ваш батько? - А чому, - відповідає син, - це секрет? Ніякий це не секрет! Щоранку з батькового кабінету вигортали купи подраного паперу. Але ж дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу! Кожний робить, в даному разі пише, як уміє! V Найважче і найнеприємніше писати про себе. Я ще раз кажу, що не маю жодного наміру давати якісь певні рецепти, як писати, та їх, тих рецептів, і нема. Я спробую розповісти, приміром, чому і як я написав свою "Зенітку", бо із моїх творів її, мабуть, чи не найбільше знають. "Зенітку" написано під час Великої Вітчизняної війни. Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміялися, а просто-таки зареготалися. Одночасно, щоб моя гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну, підбадьорювальну роль. Героями "Зенітки" я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума. Чому я вибрав дідів? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було!), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обіда хлопцям варили та коні пасли. Чому я навів приклад війни діда Свирида з його бабою Лукеркою? Це - смішно, але в мене була ще й та думка, що, мовляв, не задавайтеся, фашисти, своєю технікою, своєю військовою наукою, - хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже такі на військовій справі практиковані, - наші діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата. Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками. Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!)-от і вийшло, кажуть, дуже смішно. "Зенітку" свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в "Зенітці", на світі не було. Але я певний, що подібні діди були, бо якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди, і читач обов'язково десь, колись, - не тепер, так у четвер, - запротестував би... Читача не обдуриш! За десять років життя "Зенітки" я протесту жодного не чув. Я розповів про те, чому я написав "Зенітку". Як я її написав? Це вже справа складніша. Із "Зеніткою" я "мучився" довгенько. Було багато сумнівів, чимало побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну на війні боротьбу порівнюю з "війною" діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську армію, а раптом комусь спаде на думку, що я, - аж подумати страшно! - недооцінюю труднощів боротьби. Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю - таран - я зводжу до тарана дідом бабиної спідниці? Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами, чи не може таке трапитися?.. А хто напевно міг сказати, трапиться, чи не трапиться? Вирішив писати! Сам собі подумав: вся справа в тоні, в підході, в певних межах. Узяв та й написав. Технічно як я її написав, питаєте? Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубками вихукується Розбудив я дружину: - Ти не змерзла? - Змерзла! - Слухай, я тобі щось розкажу. - Перед світом? Може, це тобі з холоду? - Слухай, може, тепліше буде.-' І почав: "Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину..." І так до кінця. Дружина почала сміятися. Потеплішало. А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу "в кліточку", взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав "Зенітку". Так народилася "Зенітка"... "Зенітка" - це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел. Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: "У ніч під Новий рік". Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легесеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., - призначають їх сторожами. В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько і, таким чином, - припинити. Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту? Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів, і всі вони родичі, чи приятелі, - ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні. Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав "танцювати"... Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати? От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Ол&нка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили - хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та "Кубок СРСР" для колгоспу виграють. А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, й чухався. А якби я взяв та й написав: "У такім-от колгоспі 18 сторожів. Розженіть їх!" Це була б не література. Справа літератури своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для "вжиття заходів" у нас є інші відповідні установи. Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки. Я не допитувався, чому позамикали ті клуби - для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика. Написав я фейлетона: "Про замки та інші речі". Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я "попав у точку": чимало було листів-одгу-ків на цей фейлетон, де писалося: "От, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д. і т. ін." Чому я із "смішного" саме боку підходжу до життєвих явищ? Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, "закликають на допомогу зброю сміху"... Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного ро-мана. Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню... А моя зброя - сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь. М. В. Гоголь сказав: "Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться". VI Де береться матеріал для сатирично-гумористичних творів? Радянські письменники, сатирики та гумористи, зде" більша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів "Перця", "Крокодила" та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно. Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д. і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому. Письменникова зброя - мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою. У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ. Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д. і т. ін. Це для нас і необхідне, і обов'язкове, без цього веселої усмішки не напишеш. Мені довелося повоюватися зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами. Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д. Розуміється, що сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими "героями" темної ночі та густої хащі. Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка "Самостійна дірка"... Не було б моїх "Ленінград і ленінградці", якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з'явилися мої "Запорожці"; всі мої "мисливські усмішки" - результат багатолітніх мандрівок з рушницею... Треба вам сказати, що і в мисливських усмішках нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито. Розуміється, все оброблено з мого погляду. В кабінеті наш брат багато не висидить, VII Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія. Що ж іще вам сказати? Знайте найголовніше: "Не святі горшки ліплять!" Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна! А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне: - Учитися, учитися та ще раз учитися! Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разомі КАЛИНОВИИ ГАЙ Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село. А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з великими вікнами, з просторими ґанками-верандами. Під великими вікнами, на клумбах та на грядках цвітуть троянди і цвітуть рожі, горять бузковим полум'ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби гарячою кров'ю покроплено. Цвітуть сади... Білорожева грушояблуневишнеза метелиця водить буйний танок у селі й понад селом. Село - садок! "Попід селом тече річка, як скло вода блищить", а над річкою густі очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні лілеї... А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер... На острові серед річки - курінь, гїід столітньою дуплястою вербою, на вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться... А гусей скільки! І лебеді восени сідають! За єриками, на озерах гуси збираються, тисячі їх, і лебеді, а качок, як мошви! Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшника, і проса, і бавовнику... Українське колгоспне село. В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди. Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя. Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися, виросли, вивчилися жити й працювати, - отже, живуть і працюють! Приїжджі до них гості кажуть про них: - Які люди у вас гарні! А дівчата, - одна в одну, - стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив! І таки справді - хороші дівчатка, і самі вони, - єсть, що називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на дівчачих грудях виблискують урядові нагороди. А як вони співають! Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних гру" дей, лунають понад садами, гаями, очеретами - то сумовито, бо "нельзя рябине к дубу перебраться", то гордовито-весело, бо "честь заслужила з подругами я, ланка то сила і слава моя". Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади, стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжно-молодих віточках юних кленів, дубів, акацій, смерек, берізок. Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисциплінований і полум'яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і енергійний представник народної влади і водночас весела, дотепна, жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати... Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна Наталка Ковшик, голова сільради. Обов'язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Рома-нюк сказав: - Куплю. Даю слово! Іван Петрович Романюк-голова колгоспу в тому селі. Розумний голова, чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за бойові заслуги на війні і з орденом "Знак пошани" за колгоспну роботу. 20 літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк. Як головує? - Після війни людей із землянокЖуюві хати вивів, усе господарство на ноги поставив іЦр до середнього рівня довів! І в той же час: - Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький і по всіх центральних президіях сидіти і з членами Уряду на портретах зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити... Я роблю, день і ніч роблю! А їм усе мало й мало... А голові на відповідь: - Нам завжди буде мало, бо ми комуністи... Колгоспне життя... Радянський письменник, лауреат Сталінської премії, що приїхав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був: - Невимовна тиша у вас... Спокій, величний спокій... А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм. І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах. І не тільки в роботі, не тільки в агрикультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з'явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного... Поняття обов'язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного, - як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними. Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину... І робота, і культура, і почуття - все: - Уперьод! Тольки уперьод! О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось: - Як зветься село? - запитав Олександр Євдоки-мович. - "Калиновий гай"! - Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко! - Куди? - перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу. - У комедію! Театри чекають! - Я так і знав! Рррят!..- крикнув І. П. Романюк.- Я ж двадцять літ чесно... і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти! - Та ви не бійтесь! Я по-хорошому! Беріть пирамин-дон, беріть глечик з квасом, усе беріть! - А голову сільради, Наталку Микитівну, брати? - Я з радістю й сама поїду!-підбігла Н. М. Ковшик. - Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Ба-тура, художник Верба! Як же нам бути? - А люди підходящі? - Хороші люди! Лауріяти! - Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо... - А рибалок, а бригадира Вітрового? - Я ж кажу-всіх! До цурки! - Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть! - За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий Народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить, - ще кращі будуть! Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже: - Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте! Сидиш у театрі і п'єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями "Калинового гаю". Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, по-людському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе. А як оригінальне, просто й мудро показано й розв'язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дТв-чини... А ставлення матері (Н. М. Ковший) до кохання доньки Василини з художником Вербою?! Все це нове, свіже, правдиве. Одне слово: - Отак би й мені хотілося! А як... Та що - я вам найнявся про "Калиновий гай" розказувати?! Підіть самі та й подивіться. Акторська гра? Правильна гра! Та й уже! Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував): - Ю. В. Шумський? Орел-артист! - Орел, - кажеш? Не орел, а звір-артист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з'їв! Я сам собі й подумав: - Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Ро-манюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами. Н. М. Ужвій? Один глядач каже другому: - От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй! Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін "урізала", але, судячи з виразу облич у розмов-ців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, - гадаю, що термін "урізала" - позитивний. А П. М. Нятко?! Це ж треба "зобразить" таку "Агу", що вже її трудно переагакнути! А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яков-ченко? А Кусенко? А Братерський?! А... А... А... Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі. Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру ім. їв. Франка. Оформлення? Дивився б отак та й дивився. Для глядачів "Калиновий гай" - велика радість. Єдина в п'єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на "Калиновий гай", а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть. Чого від п'єси хочеться? Хочеться, щоб таких п'єс було багато! Чого в п'єсі нема? Того, чого їй і не потрібної Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди. "КАЛИНОВАЯ РОЩА" ПРИВІТАЛЬНА УСМІШКА Олександр Євдокимович Корнійчук посадив у нас на театрі чудесний "Калиновий гай", ліричну комедію. Зазеленів і закучерявився "Калиновий гай" по багатьох театрах нашої квітучої Батьківщини, звеселяючи наш народ та закликаючи його все "уперед, уперед, уперед", до світлого майбутнього, до комунізму! Дуже ароматно, дуже буйно та гойно зазеленів "Калиновий гай" у нас, у Києві, в театрі ім. їв. Франка, у виконанні наших франківців. У Москві замість "Калинового гаю" виросла "Калиновая роц/а". Наші друзі, уславлений колектив Московського Державного академічного Малого театру, привезли і показали нам "Калиновую рощу". - Дивилися "Калиновий гай", подивіться "Калиновую рощу"! Що краще-чи "Калиновий гай", чи "Калиновая роща"? Обоє кращі! Коли говорити про людей, що живуть у "Калиновому гаю" і в "Калиновой роше", - можна з радістю відмітити, що і там, і там живуть чудесні, привітні, розумні радянські люди, такі милі та любі нашому серцю, про яких можна захоплено говорити словами художника Верби: - Які прекрасні люди у нас живуть! І вони не тільки живуть і працюють, а вони ще до того й талановито вміють показати себе на театрі. Коли порівнювати людей з "гаю" з людьми із "рощи",. можна знайти деяку різницю, але різниця ця аж ніяк не применшує їхніх чудових особливостей. От візьмемо голову колгоспу Івана Петровича Рома-нюка. І. П. Романюк у "Калиновому гаю" (Ю. Шумський) трохи молодший за свого тезка з "Калнновой рощи" (Ф. Григор'єв), суворіший і огрядніший. Очевидно, в "гаю" його Надійка (донька) частіше квасом напуває, але, незважаючи на квас і на "пираминдон" (голова болить!), він вольовіший, зібраніший. А зате який же Іван Петрович принадний та чарівний у "Калиновой роще"! Романюк в "роще" трохи старший, лагідніший і... худіший. Невже в "Калиновой роще" на трудодні менше дають, ніж у "Калиновому гаю"? Мабуть, ні, не менше, бо коли подивитися на Наталку Микитівну Ковшик з "Калиновой рощи", можна подумати навпаки. У "Калиновому гаю" Н. М. Ковшик значно тендітніша, через те, очевидно, вона й гостріша, і така собі трохи з лукавою хитринкою. Не можна сказати, що у "Калиновой роще" Н. М. Ковшик простувата, ні, діло вона своє знає, як член партії і представник радянської влади на селі - вона вольова й кріпка, а як мати - ніжніша. От ви бачите на сцені матір у виконанні двох чудесних артисток, народних артисток СРСР: у "Калиновому гаю" - Н. Ужвій, а в "Калиновой роще" - В. Пашенної. Обидві вони прекрасні. Н. Ужвій - мати-товариш. Ніжний товариш. В. Пашенна - мати-товариш. Ніжна мати. Так і треба,, щоб мати була і ніжним товаришем, і ніжною матір'ю! А взагалі Н. М. Ковшик не може не радуватись, що її в "роще" і в "гаю" з таким почуттям, з такою пристрастю, з такою майстерністю втілюють на театрі В, Пашенна і Н. Ужвій. А яких вони дочок Василин викохали: у "гаю" - О. Кусенко, а в "роще" - К. Роєк. Які дівчата! Обидві такі милі, такі чарівні, такі розумниці. У "гаю" - Васи-линка трішки ніби боязкіша, нерішучіша-і в роботі, як ланкова, і в коханні до художника Верби. А в "Калиновой роще" - огонь-дівчина. З характером. Така ніби маленька, тендітненька, а як крутонула художника Вербу, коли ревнощі в ній до балерини спалахнули! Бачили, як блискавки з її чудових, великих, глибоких очей метнулися? Спопелю! І як ланкова, Василина - Роєк - твердіша! І в той же час скільки ніжності й голубіння до коханого й до матері, коли все гаразд, коли любити та голубити можна. Трудна доля судилася дочці Івана Петровича Рома-нюка-Надії... І в "Калиновому гаю" (М. Мушкіна), і в "Калиновой роще" (І. Ліксо). Надія любить одного, а думає, що любить другого. От і трудно. А проте - нічого. Все гаразд. У "роще" Надійка кріпша, майстерніше виходить із трудного становища. Є за що її полюбити так, як її й любить Карпо Вітровий. Письменник Батура в "Калиновой роще" (М. Царьов) і в "Калиновому гаю" (В. Добровольський) - хороший письменник. Лауреат Сталінської премії. В "роще" - він темпераментніший, у "гаю" - спокійніший, але обидва вони серйозні, глибокі, розумні. А от художник Верба в "Калнновой роще" (І. Лю-безнов)-сама вам принадність, саме, скажемо по-ро-сійськи, "обаяние"... Такий він безпосередній, такий незаймано-чистий, такий людяний, що аж потиснути руку йому хочеться. Ну, як же ж його не любити, хоча б і тій Василинці? Ну, як же ж його не ревнувати до легковажної балерини? Верба, у виконанні Любезнова, не може таких балерин любити, він може покохати тільки таку, як Василина... Хай любляться, - вони достойні одне одного! У "Калиновому гаю" Верба (Є. Пономаренко) трохи не такий. Він більше художник, він волосся пальцями зачісує, нервовіший, клопітніший... Проте і цього Вербу із "гаю" полюбити теж можна. Карпо Корнійович Вітровий, що його любить Рома-нюкова донька Надійка, V "Калиновой роще" (М. Аннен-ков), незважаючи на тяжкі на війні поранення, - вже видужав, поправився. Кріпкий чоловік. Спокійний, солідний, глибокий і рішучий. Чудесний у нього голос... У "Калиновому гаю" у Вітрового (М. Братерський) ще подекуди тяжать поранення, не зовсім він іще зміцнів, але дедалі видужує, і є всі дані сподіватися, що Вітровий його буде кріпким, як і в "Калиновой роще". Прекрасні в "Калиновой роще" рибалки, особливо М. Свєтловидов, - чиста вам скульптурна робота. Вакуленко, заступник голови колгоспу, у "роще" (П. Оленєв) значно підхалимніший, хитріший і тонко-підліший, ніж у "гаю". Філігранна майстерність. Ага Щука. У "гаю" (П. Нятко) Ага щукатіша, зубатіша і смішніша, а в "роще" (С. Фадєєва) -лагідніша, дурнувато-ніжніша і в порожнечі своїй для нашого часу ще нікудишніша. Хто з них "агаїша" - сказати трудно, в обох акторська майстерність на високому рівні. Народний художник СРСР А. Г. Петрицький, - треба сказати просто, - більше полюбив "Калиновую рощу", ніж "Калиновий гай". А особливо третю дію. Тут ми знову побачили соняшник. Наш традиційний український соняшник, що ми з нього починали своє знайомство з театральним оформленням у "Наталці Полтавці". І любили ми той соняшник, і хаяли ми той соняшник. ("Та коли ж уже в нашому театрі без соняшника ми будемо?!") Прийшли часи, що вже ми й без соняшника на театрі граємо. Що ж робить А. Г. Петрицький? Він бере отой самий соняшник і створює чудову- та де чудову - найпре-пречудовішу! - картину колгоспного, соціалістичного села! Уявіть собі нове, колгоспне село на золотім фоні безкрайнього лану квітучих соняшників! Колгоспна плантація соняшника. А світла скільки, а сонця, а повітря! От вам що значить талант майстра! Справа, розуміється, не в порівнянні роботи двох театрів, нам просто хотілося з почуттям теплої подяки згадати про чудесних артистів, прекрасних майстрів російського театрального мистецтва, що завітали до нас у Київ і порадували нас чудовим спектаклем, своєю глибоко сумлінною роботою над п'єсою О. Є. Корнійчука. Талановита робота Олексія Денисовича Дикого, *пос-' тансвника "Калиновой рощи", заслуговує на спеціальний аналіз. Скажемо тільки, що О. Д. Дикий прекрасно знає Радянську Україну, знає її життя, роботу, характери і звичаї наших людей. Через те все так у нього вірно, все так характерно, все так тонко. Ні, товариші, Малий театр - не малий театр. Малий театр-великий театр! Честь і слава великому Малому театрові, честь і слава його чудесним артистам! "НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ" Сиджу оце якось надвечір на Володимировій горі, дивлюсь на широкі задніпровські простори, на голубі ліси та на чудесний обрій... Сиджу собі та й думаю, як би це так зробити, щоб прожити ще принаймні хоч років із півсотні... У цей момент хтось до мене підходить і хтось мені говорить: - Доброго вам вечора! - І вам, - кажу, - доброго вечора! Дивлюсь - знайома дівчина. Молода й гарна. Чорноока і струнка. - Сідайте, - кажу, - та милуйтеся з красоти цієї сліпучої. - Дякую, - каже. І сіла. Подивився я на молоду, гарну дівчину і так я їй позаздрив: "Яка, - думаю собі, - щаслива! Жити їй, жити та ще раз жити. Якого ж ще вона чарівного та прекрасного побачить". Сидимо, з краєвидів милуємося, розмовляємо... А як признатися вам по правді, дівчина ця працює в одному з київських театрів і пречудесно співає. Я й кажу їй: - Голубочко моя молоденька! Такий чудесний вечір. Заспівайте чогось такого потихеньку. Пробачте, - кажу, - за таке прохання: воно, звісно, співати приємніше для молодого, та вже даруйте старому: лірика, - кажу, - дуже на мене напала. Будьте такі добрі! - З охотою, - каже, - заспіваю, бо й у мене, - каже, - настрій сумовитий. І заспівала: Нащо мені чорні брови. Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі?.. Співала вона чудесно. Стільки було в голосі суму, жалю, болю, що аж серце в мене зайшлося. Та проте в цю мить якраз не такої мені пісні хотілося - думав я весь час про іншу, і навіть, коли цю дівчину побачив, позаздрив, - кажу ж, - на її літа молодії. Сердечно я їй подякував за спів та й ще прошу: - Голубочко моя молоденька! Чого ж ви сумної такої заспівали? Ви б, може, якоїсь іншої, веселішої, коли ласка ваша. Сидить вона, задумалась, сиджу і я, замріявшись... Аж ось дівчина починає, і я знову чую: Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?.. А в голосі ще більше жалю, ще більше суму, одчай аж ніби проривається... Проспівала, тяжко зітхнула й замовкла... "Що таке?" - сам я собі подумав. Подивився на чарівну молоду дівчину, а в неї на очах сльозинки бринять. Сидимо, мовчимо... Я вже не прошу її співати, бо бачу, що в дівчини якесь горе. А вона за кілька хвилин'знову: Нащо мені чорні брови?.. Я не витримав. - Голубочко! - аж крикнув.- Що ви, справді: "Нащо та нащо мені чорні брови?" Та бога побійтеся! Найкраще, наймиліше в людини - її молодість. Та ще коли при молодості чорні брови, карі очі та отакий голос... Та цілий світ повоювати можна! А вона мені печально: - А я щохвилини молюся, щоб посивіли мої брови, потьмарилися мої очі і щоб літа мої молодії, веселі дівочі скакнули вперед літ хоча б на сорок. - Божевільна! Навіщо це вам? - Я б тоді головні ролі та прем'єри в опері співала. А то ж мені доведеться, як і тій артистці, що в "Синій птиці" сорок років "Насморка" грає... - Невже, - питаю, - так трудно молодь висувається? Я чув щось зовсім інше! - А в нашого театрального керівництва думка інша. Помовчали. А потім дівчина говорить: - Знаєте, я, мабуть, уже на неврастенію захворіла. - Чому ви так думаєте? - Та сьогодні, - каже, - вночі таке привиділося, що й досі заспокоїтися не можу. Ганна, Шевчеккова "Наймичка", до мене приходила. Підійшла до ліжка, нахилилася та й каже: "Дівчинко моя молоденька! А чому ж ти мене в театрі не заспіваєш? Була, - каже, - я сьогодні в опері, подивилася та аж затремтіла вся, як побачила себе на сцені.- Слава тобі, - подумала я, - господи, що я сина Марка за молодих літ народила, а то в таких літах дуже б мені вже трудно було. Заспівай, - просить, - та заграй мені, дитино моя, - так хочеться знову молодою себе побачити!" Прокинулась я, скрикнула: "Ганно?" Дивлюсь - нікого нема, тільки тремтять у мене руки та волосся до лоба прилипло. - Та заспокойтеся, - кажу, - буде добре та гаразді - Навряд чи буде! - Невже ви така вже, - питаю, - безталанна? А вона мені: - А ви думаєте, що "Безталанній" краще? Третьої ночі "Безталанна" до мене приходила. Прийшла та й каже: "Хіба ж я в свої літа так обнімала Гната, як обнімає його тепер Софія на сцені... Я ж молода тоді була та прудка, та весела, та гаряча. Спробувала б така вже собі в літах Варка одбити тоді в мене Гната... Чорта лисогої А тепер зрозуміло, чому одбила, - бо Гнатові ж тепер однаково, до кого йому, - чи до Софії, чи до Варки, бо й тій з гаком, і тій "з перегаком". • - Ото, - кажу, - яка вам суєта! - Е, - каже, - "Суєті" краще. В "Суєті" ж усі дійові особи - одна сім'я - Барильченки. Сім'я дружна, багата, їм не важко сестру в гімназії до сорока літ учити. Що Їмі А мені працювати треба. - Невже, - кажу, - старшим Краще? Старші в нас тільки те й роблять, що молодіють. Тоді я підкахикнув і кажу: - Так, значить, я, в моїх літах, вроді як герой?.. - Та ще й який! - каже. - Просто "душка". Та якби, - каже, - вас у театр, так ви Ахілл, Орльонок і На-зар Стодоля! Я ще раз підкахикнув і заспівав: По дорозі жук, жук, По дорозі чорний, Подивися, дівчино, Який я моторний! Так ми й додому пішли. Вона, їй двадцять три роки, співала: Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?.. А я, мені не двадцять три роки, співав: Подивися, дівчино, Який я моторний!.. "І ЖИВІ ЩЕ І ЗДОРОВІ ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ" Ну, чого мене, скажіть на милость, понесло знов на київський пляж? Чого я там не бачив? Ще торік сам собі слово дав, що не поїду я на київський пляж, бо сильно здорово в човні придавили, а до того ж - вхопив мене хтось у воді за труси. Я вирвався й кажу: - Та я ще не топлюсь! Чого ви мене хапаєте? - Я вас не хапаю, - каже, - я тільки прошу порадити, як мені квартиру повернути? А цього року і до води не доїхав, - в фунікулері розпочалися квартирні справи. Приїхав на пляж. Іду собі берегом, шукаю місця, зачепився ногою за чийсь бюстгальтер, упав на якесь ожиреніє серця, оперіщив хтось мене розкритим зонтиком, я з спицею в трусах розчавив чиїсь модельні черевики. Тільки-но зірвавсь на ноги, а мене знову зонтиком: - Оддай спицю! - кричить. Вискочив-таки сяк-так на галявину. Дивлюсь, - чудернацька якась купка народу лежить на сонці, вигрівається. Не подібна до киян, а ніби щось знайоме, Я став, дивлюсь. А якийсь такий огрядненький чоловічина питає: - Чого ви дивитесь? - Та ніби, - кажу, - щось знайоме. А не вгадаю. - А от угадайте! - Та як же голого вгадаєш! Голі - вони всі однакові. Ніяк не відрізниш... Коли б в одежі, - може б, і розібрав. А хто ж ви такий? - Та я ж Шельменко! Денщик! Хіба не впізнали? - А-а-а! А біля вас оце хто? - Та всі ж старі ваші знайомі! Ото Гриць із "Ой, не ходи", а це Непокритий Іван з "Дай серцю волю". Пам'ятаєте? - Аякже! А ото з батіжком? - То ж Сурма Терешко. З "Суєти"! - А Матюша ж де? - Та пішов шукати "предлинну хворостину" для гусей. - А ото хто? - То Мартин Боруля з Омельком! - А хропе ото хто так? - Грицю, штовхни його, чого він так ото на всі завертки? - звернувся Шельменко до Гриця. Гриць штовхнув легенько хропуна під бік. Той підскочив, чмихнув, пригладив волосся під покришку, подув на вуса, щоб у рота не лізли, і, не розплющуючи очей, почав: Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда. - А-а-аі Здорові були, дядьку Макогоненкуі Як ся маєте? - Загоряю! - Ну, і як? - Без сіряка пече. - А ви б сіряка взяли! - Не дає зав. костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От призвели! - А жінки, ото за вами, ваші? - Та наші ж! - Хто ж то? - Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна... - Що ж ви тут робите? - Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали куди-небудь на курорт - путівок не дають, керівницво театрів путівки порозбирало. Так ми оце на пісочку. - І нічого? - Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж уже "положеює" буде, все "сватання та й сватання", - каже Шельме'ДЙв: Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком: - Доведеться, - каже, - мать, і майбутній сезон ла-перить та ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують. Матюша вже виріс, ремствує: - Не "кататиму", - кричить, - я. більше "гуси".- Та воно й не дивно - парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть: "Боїмось! Кинь "предлинну хворостину", а то ще оперіщиш!" Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обе-режненько так: - Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам собі хазяїном буду, - схочу граю, схочу не граю. Не без того, звичайно, щоб коли-небудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як тепер. Та ще й провідним у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в прошенії: чи Беруля, чи Боруля? - Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як правильно! - А мені як, - устряв до розмови Омелько, - чи й далі крутити собі голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно... Боруля скипів: - Чого пан накажуть, того й запрягатимеш! - Та воно, пане, так... Але ж казали, що вже скоро буде сучасний репертуар, так тоді ж уже машинами їздитимуть, тоді вже чи кінь, чи кобила, так воно вже й не той... Уже ж кажуть давно оте, як пак його, антер... он-тер... Ні, не вимовлю! - Ех, ти, мужва! Ентер... Онтер... І не ентер, і не он-тер, а унтерв'ю! - Боруля до його.- За панські слова берешся! - Ну, а як ти, Іване? - звернувся я до Непокритого з "Дай серцю волю, заведе в неволю". - Граю потроху. Мені що? Я людина сумирна, я всіх люблю! Мені нічого! От тільки кукса моя дерев'янка, трохи вже сходилася. Не витримує. І стерлася й муляє... Чи не можна мені протеза як-небудь зробити? Кажуть, тепер алюмінійові роблять, легенькі! З таким би протезом я б навприсядки танцював би! Хай мене бог уб'є, танцював би! - Напишіть, - кажу, - заяву. - Куди? - Та ж у Комітет в справах мистецтв. - Що ото унтерв'ю про сучасний репертуар .дає? - Еге. - А буде? - Що? Протез? - Ні! Сучасний репертуар! - Мабуть, буде. Інтерв'ю є, значить і репертуар буде. - Ну, спасибі вам! - уклонився мені Іван Непокритий, скорботно схилив голову і пошкандибав. А з очей у нього сльози тільки - кап! кап! кап! - А чого ж ото ваші дівчатка: Аза, Богуславка, Безталанна, Лимерівна, - чого вони аж під кущі поховались? - Та, бачите, в їх купальних костюмів нема. І незручно! Так ото вони хто корсеткою, хто очіпком поприкривалися й одпочивають. - А можна до них? - Чому не можна? Можна! Тільки ж вони дуже потомлені, увесь час сплять. Та й тепер, бачите, жодна ані поворухнеться! - Ну, хай, - кажу, - колись іншим разом! Раптом зривається Гриць з "Ой, не ходи". Хвацько так підходить: - Що я вас хочу запитати, пане-товаришу! - А що таке? - Чи не буде нам уже коли-небудь демобілізація? Не встиг я відповісти, як із репродуктора: Ой, не ходи, Грицю, Та на вечорниці, Бо на вечорницях Дівки чарівниці... - Ой, не можу! - скрикнув Гриць і кинувся до Дніпра.- Вирину, як скінчить! - та шубовсть у водуі ПРО СЕРГІЯ ВОСКРЕКАСЕНКА Є на світі такі якісь таємничі слова, - ні, не слова, а певніше, вислови: "інші" та "тощо"... Коли ми говоримо або пишемо про когось чи про щось, то, закругляючи свою думку, ми її дуже часто закінчуємо отими таємничими висловами: "інші" або "тощо"... Приміром: "В нашій поезії дуже плідно працюють Машенька, Пашенька, Дашенька, Парашенька та інші..." Або: "Сьогодні на літературному вечорі виступали письменники Гренко, Тренко, Мренко, Кренко та інші..." Хто вони, оті таємничі "інші"? Чому про Сашеньку, Дашеньку і т. д. пишуть, що він Сашенька, а вона Дашенька, або про Гренка й Кренка, - що вони - таки найсправжнісінькі Гренко й Кренко, а решту письменників чомусь гамузом запихають в оте ге-' монське "інші"?.. В чому річ? Або, розглядаючи творчість якогось письменника, наша критика, говорячи про позитивне і негативне у письменника, про його плюси й мінуси, дуже й дуже полюбляє другий таємничий вислів: "тощо"... "У поета Пашеньки, мовляв, є ритм, є рима, але слабенькі в нього образи тощо..." Особливо, коли йдеться про творчість молодого письменника. А воно, на наш погляд, коли критика береться аналізувати творчість саме молодого письменника, і слід відкинути к бісу оте "тощо", а розібрати до корінчиків, до дрібничок, бо це буде на користь і письменникові І читачеві того письменника, та й самому критикові, - не одма-хуватиметься він загальниками, а привчатиметься до глибокого, детального аналізу... Як анатом із скальпелем. Сергій Ларіонович Воскрекасенко, наш поет, сатирик і гуморист, - не молодий поет і не початківець. Не думайте, що він уже й дідуган з отакенною білою бородою, - ні, він, що називається, тепер оце "саме враз", так би мовити, "у формі"... Пише він уже давненько, але чогось поетична фортуна ніяк не хотіла ставати до нього лицем. Не можна сказати, щоб вона була до нього й спиною, ні... Все якось так - бочком, бочком... З музою Сергій Воскрекасенко весь час був у добрих стосунках, з самого початку своєї літературної роботи, а от фортуна його не голубила. І довго (надто вже довго) затискували Сергія Ларіо-новича в оті "інші". Кінець кінцем Сергій Воскрекасенко розколов шкаралупу "інших", рішуче й сміливо "вилупився" з неї на білий світ і радісно заспівав: Будь здорова, Україно, І чолом тобі, й привіт! Будь щаслива, Україно, Славна й дужа на весь світі. Правда,здорово? Дзвінким, повним, синівсько-вірним голосом вітає поет свою Батьківщину. Син, коли він справжній син свого народу, має право одверто, на повний голос привітати свою матір-Батьківщину, ніжно її приголубивши в своїх поетичних обіймах... Дуже й дуже обережною ходою підходив Сергій Воскрекасенко до літератури, трохи немовби озираючись, оглядаючись... Ви гадаєте, що він за себе боявся? Ні, він за літературу болів, щоб її бува якось не образити, не принизити, не завдати їй якоїсь прикрості. Звеличити, тільки звеличити, збагатити літературу - не себе на літературі, а збагатити саме літературу, - мета Сергія Воскрекасенка. . Я, ви ж знаєте, не рецензію на твори Сергія Воскрекасенка пишу, я говорю про нього, як про талановитого сатирика й гумориста, як товариша по роботі в літературі, і мені хочеться, щоб знали його читачі, щоб знала про нього наша чудесна молодь... Я не знаю, чи були вже рецензії або критичні розвідки про творчість Сергія Воскрекасенка, - коли не було, то певне будуть і напевне в його творчості знайдуть критики. його власне "тощо". Про свою роботу, про мету своєї роботи поет сам сказав чудово і цілком ясно: Скрізь служи свому народу, І не знатимеш печалі. У великому й малому. Будь як Ленін! Будь як Сталін! Служіння народові - мета поетова. Служить він народові вірно й нелицемірне. Про друзів, про хороших наших роботящих людей у Сергія Воскрекасенка і слова хороші, теплі, лагідні... Про наших, про радянських людей він говорить: Бо дівчата гарні, вмілі. В нашій, знов-таки, артілі. Але треба вам знати, що Сергій Воскрекасенко в своїй сатиричній поезії (він більше сатирик, ніж гуморист) дуже колючий і дуже зубатий, - я б сказав, навіть лю-туватий. З ворогом у нього ніяких "цирліхів-манірліхів" нема, - він бере ворога за грудки і б'є просто в лоб... Словами, розуміється... І знаходить для ворога слова пекучі, жалючі й гострі... Лексика у нього народна, і він уміє вибрати для ворога з тої лексики слова безжалісні, такі, якими обзивав наш народ панів, попів, ледарів і всяке казна-що. Про панів ми у нього читаємо: І стрибуче, мов блоха, Вийшло куце, з піваршина, Закричало щось, завило, А вона-як мотовило, Довга, довга та суха, І така ж, як він, - лиха. Звернув на рецензію... Стоп! Воскрекасенко дуже дотепний і пекучий у своїх епіграмах і пародіях... Радісно, товариші, жити в радянському світі, коли з "інших" приходять у літературу талановиті письменники, що вони саме приносять радість і народові, і літературі... От і Сергій Ларіонович Воскрекасенко прийшов з "інших" - майстер вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо! ПРО СТЕПАНА ОЛІЙНИКА Вийшла з друку книжка Олійника "Наші знайомі". - Напишіть, - кажуть мені, знайомі" рецензію! А я й кажу: - Не напишу я про книжку "Наші знайомі" ніякої рецензії, бо взагалі писати рецензій не вмію, та до того ще й не дуже я люблю рецензії, навіть позитивні, а що вже до негативних, то вони мені просто-таки якісь непри-ємнуваті! Хай рецензії про книжки пишуть літературні критики, бо вони для того обучаються, а от поговорити з приводу книжки "Наші знайомі" давайте, коли хочете, поговоримо, бо говорити є про що. Книжка "Наші знайомі" Степана Олійника - хороша книжка. Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім, глибоким своїм гумором, гумором оригінальним. Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю усмішкою радянську людину... Хто хоче в цьому пересвідчитися, хай візьме й прочитає книжку... Є в книжці речі сильніші, є слабші... але це вже рецензія! Не вмію! О. Є. Корнійчук, голова Спілки радянських письменників України, на 2-му Всеукраїнському з'їзді письменників дуже правильно сказав про Степана Олійника, як про вельми обдарованого гумориста. - На нашому радянському сатирично-гумористичному фронті ми спостерігаємо дуже інтересне явище, якого не знала дореволюційна сатира, якого не знає й сатира буржуазно-капіталістичних країн. В нашій радянській гумористичній літературі народився позитивний герой... Такий гумор є у всіх майже радянських гумористів (Воскрекасенко, Білоус), але чи не найтоншим майстром такого гумору є якраз Степан Олійник... Прочитайте у "Наших знайомих" його "Імператора", "Василя Хомича" та інші речі і ви побачите, що... але це вже рецензія! Не вмію! Позитивний гумор у гумористичній літературі дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості... Багато ще потрібно нам боротися сатирою з ворогами зовнішніми. Чимало також доведеться нам вкласти енергії в боротьбу з рештками дрібновласницьких пережитків у побуті і в свідомості людей, та прийде ж час, що весь бур'ян викорчується на землі. Тоді як: гумору не буде, сміху? Ого, ще й який буде! Але це буде сміх стверджуючий, радісний, ясний, теплий... Радянські гумористи його й починають. І серед них - Степан Олійник. Степан Олійник давненько вже працює в радянській літературі, але якось воно сталося так, що книжки його з'явилися оце тільки останніми роками. В чім річ? Не знаю, в чім річ, а проте хочеться звернутися до тих товаришів, кому потрапляють твори наших молодих авторів, початківців: - Не затримуйте талантів! Хай ростуть! Один мікробіолог мені говорив, що коли найбуйнішу лірику покласти в шухляду років на п'ять, вона всихає й перетворюється на сіно, якого навіть кози не їдять... А коли зашухлядити на такий час збірку найгуморис-тичніших гуморесок, на гуморесках починають бриніти сльози, автор тих гуморесок лисіє, починає ставити своїх онуків навколішки і може навіть до того рознервуватись, що вставить собі вранці жінчині зубні протези, а потім кричить на всіх: - Чого я рота затулити не можу? Який же з нього гуморист? Затримали, виходить, у зрілості! Із Степаном Олійником цього, хвалити долю, не трапилось, та забувати про це не слід. Це не значить, що коли до редактора з'явиться молода -\ кучерява людина, подасть зошита з віршами і рішуче заявить: "Я - геній! Ось вірші!", то обов'язково треба відразу дзвонити до директора видавництва "Радянський письменник", щоб опоряджував літака везти вірші до друку... Навіть коли та молода людина подасть довідку від кербуда, що, мовляв, мешканець будинку № 40 по вулиці Зеленій Іван Красунь справді геній, що підписом і печаткою свідчиться, і тоді навіть не треба хапатись. Треба сказати такому "генієві": - Сідайте, будь ласка! Покажіть язика! Скажіть: "а!" І так ладиком до нього, ладиком: - Генія, мовляв, ще не видать, а так вроді "щось кудись лізе". Література, в тому числі і гумористична, делікатна штука: недобереш - погано, перебереш - ще гірше... Треба, щоб було "саме враз!" І треба, щоб усе було вчасно! В резолюції 2-го з'їзду радянських письменників України відмічено, що "із значними досягненнями прийшли до з'їзду письменники, які працюють в галузі гумору й сатири..." Я гадаю, що така висока оцінка з'їздом роботи українських радянських сатириків і гумористів не позбиває їм їхніх шапок набакир, і надалі вони носитимуть свої шапки скромненько, дужче наполягаючи на тому, щоб більше було таких книжок, як "Наші знайомі"... Я також гадаю, що всі талановиті українські сатирики й гумористи знають визначення Шолом Алейхема, що таке талант. - Талант, - казав Шолом Алейхем, - це така штука, що коли вона є, так вона таки є, а коли її нема, так її нема... Знають вони також і інше визначення таланту - Максима Горького: - Талант - це робота! Наслідком сполучення двох вищепойменованих визначень: "коли він є" плюс "робота" - і бувають такі книжки, як "Наші знайомі". Дехто з письменників-гумористів замислюється: - Чому, - мовляв, - сатиру й гумор ставлять на останнє місце? От і в доповіді т. Корнійчука спочатку - поезія, потім - проза, потім - драматургія, далі - дитяча література і аж останніми - гумор і сатира? Та й завжди так: і в статтях, і в оглядах... Чому? Гумор і сатира не на останньому місці, а на лівому фланзі літературного фронту! І це зрозуміло: справжній полководець завжди на флангах становить найхоробрі-ших, найбойовіших солдатів! От чому сатирики й гумористи на фланзі! Лівофлангові літературні солдатиі І серед них один з найбойовіших - Степан Олійник! ПРО ДМИТРА БІЛОУСА Поет-сатирик Дмитро Білоус належить до, мабуть, чи не наймолодшої плеяди наших українських радянських поетів-сатириків та гумористів. Чи до плеяди, чи до когорти? Та, мабуть, і до плеяди і до когорти, або до обох їх разом. Чому саме до плеяди або до когорти? А це тому, щоб не сказати по-нашому, по-простому: до загону! Уперше заговорив Дмитро Білоус під час Великої Вітчизняної війни, 1943 року, заговорив на повний голос, і голос той дедалі кріпшає, мужніє, набирає сили й авторитету серед читачів. І вже тепер, перелічуючи наших сатириків та гумористів, чи оглядаючи нашу сатиричну й гумористичну літературу, не можна не згадати про Дмитра Білоуса, навпаки, якось аж дивно, як подумаєш, тобі робиться: як же це, мовляв, так, що наша література могла перебувати без "Осколочним", без "Будьмо здорові", без "Добрим людям на здоров'я, ворогам на безголов'я", або без "Веселих облич"? Ото такі назви мають окремі книжки Дмитра Білоуса, що вийшли по наших видавництвах з 1948 року. Мало? Дехто каже: мало! Воно, розуміється, що більше, то краще, хоч з другого боку: "Краще менше, та краще!" Не будемо ми поета батіжком підцьвохувати, не будемо ми його й за поетичні поли притримувати. Хай пише! Років Білоусові Дмитрові значно менше, ніж декому, гемоглобіну в його крові 99,9 процента, папір тепер у нас виробляють кращий', як колись виробляли на фабриці князя Паскевича у Гомелі, а ленінградські авторучки такі пішли, що куди тому Паркерові: сама пише, - встигай тільки по паперу її пересовувати та вільного від писання часу іноді думати. Часу ще для Білоуса вистачить, ще багато, - ми в це кріпко віримо! - він напише хороших віршів і видасть багато хороших книжок! А Білоус сам прекрасно розуміє: самі вірші не пишуться, працювати все-таки треба! І працювати наполегливо й сумлінно! II Розпочавши свою поетичну путь, Дмитро Білоус дуже •хороших і дуже правильних "тичок" на тій путі понаставляв: І коли поет шукає Шлях між стріх і лопухів, Він тоді не помічає У житті нових шляхів. ("Поміж стріх і лопухів..."). А перед тим: І коли поет воліє Проїжджад-и на волах, То читат'чаш червоніє За кривий поетів шлях. (Там же). Отже, не між стріх, не між лопухів, і не волами! Нові творчі орієнтири! Нові, сучасні способи поетичного руху вперед... А по стріхах, по лопухах, по волах (поетичних, розуміється!) -"Осколочним"! Правильно! Намітивши собі такий поетичний шлях, Дмитро Білоус пішов ним твердою й певною ходою, на манівці не збочуючи та пильно роздивляючись навкруги своїм гострим оком сатирика. А око в Білоуса таки справді гостре, вміє підмічати все те, що вимагає уваги, і помічає він його навіть і тоді, коли воно хоче приховатися, залазить у щілинку, щоб звідтам шкодити нашому поступові вперед. І слово в Білоуса знаходиться разюче, дошкульне, пекуче, так що "об'єктам" поетової уваги не можна сказати, щоб було спокійно та байдуже... Гострого осикового кілка (так розділ у книзі "Осколочним" зветься: "Осиковий кіл") забив Дмитро Білоус у брудну могилу фашистів-гітлерівців та українсько-німецьких націоналістів. Належне гітлерівцям: Той наказ, що він накреслив, Хлопці здійснили вночі: Ворога в петлі піднесли На належну височінь. Належне псам українсько-німецьким націоналістам: Люди кажуть: - Ой, велике Вам спасибі, ковпаки! Гляньте: що не жовта пика, То й блакитні синяки! III У творах на внутрішні теми Дмитро Білоус віддав належне так званому позитивному гуморові. Колись, у "безконфліктну епоху", дехто галасував, що у нас, мовляв, все добре та гаразд, що негативного того в нас, як муха капнула, навіщо, мовляв, його показувати, воно нетипове, катай, Матюшо, про хороше та миле. Ми дотримувалися та й тепер дотримуємося тої думки, що поруч гострої сатири, яка випікає все лихе, все те, що заважає нам будувати прекрасне майбутнє, має право на життя і отой позитивний гумор, твори, де теплою, лагідною усмішкою, дотепним, але прихильним словом треба похвалити, підтримати, показати, як приклад, наших прекрасних радянських людей, передовиків, новаторів, ударників. Основне завдання сатири, розуміється, викривати, картати і випікати. Це так. Але одне одному не заважає... З так званого позитивного гумору складається розділ "Добрим людям на здоров'я". Чудесний вірш у цьому розділі - "Колісник" - про колісника діда Михайла, що його і таких, як він, "...колгосп "Калініна" у люди вивів..." Шумить пшениця колосом, А жито аж гуде, І раде сонце колесом По небу вгору йде. Хоч там палій по світові Пускає дим і чад. Та колесо, брат, дідове Не крутиться назад! У розділі "В сім'ї не без виродка..." поет пером сатирика викриває негативні явища в нашому житті. Тут і "На словах - усе чудово", і "Актом стверджено...", де, за тим актом, "...в водоймі утопивсь гусак", і "Ілько-хвалько", отой самий, що: - Ну, Ілько наш і "цабе"! В нього меж немає- Всі говорять, - він себе Тільки й величає. Розділ цей - гострий і дотепний. ...Дмитро Білоус майстер на дружні шаржі, пародії та епіграми на своїх сучасників. Чимало також він працює в галузі перекладів: з російської (байки І. А. Крилова, Дем'яна Бєдного, С. Ми-халкова), з білоруської (Богушевич), з латиської (Ян Райніс), з азербайджанської (Сабір), з осетинської (Коста Хетагуров), з вірменської (Аветік Ісаакян)... IV Єсть у Дмитра Білоуса вірш з циклу позитивного гумору "Телятниця", присвячений Героєві Соціалістичної Праці Ользі Сердюк. Так отой самий вірш, власне, не вірш, а корова, що про неї в тому вірші згадується, дуже підвела хоч і молодого, але дуже сердитого критика з газети "Молодь України" О. Лук'яненка. Як підвела? А так: узяла, гемонська, та й отелилася чотирма телятами. А діло було так. О. Лук'яненко написав, а "Молодь України" взяла та й надрукувала статтю про збірку віршів Д. Білоуса "Веселі обличчя", яка (стаття) зветься "На жаль, не весело"... Стаття та робить "могильний" висновок про творчість Дмитра Білоуса: "Та не всякі ще рядки та й на вірші схожі"... Читаючи ту статтю, почуваєш, що кожний абзац ніби- тарарах голоблею, тарарах! А взагалі, з тої статті виходить, що нема поета-сатирика Дмитра Білоуса! Нема та й уже... Так і вчувається, що, надрукувавши ту статтю, редакція хором заспівала: Ой, був та й нема. Поїхав на річку, Якби його чорти взяли, Поставила б свічку! А при чім тут, ви запитаєте, корова? О. Лук'яненко картає Дмитра Білоуса: "навряд чи вдало сказано "Корова отелилась телятами" (ясно, що не козенятами!)". От бачите, як можна пересмикнути. У Білоуса чорним по білому написано: "Чотирма телятами". Що це значить? Це значить, що трапилася надзвичайна подія, яка, натурально, викликала потік екскурсій до колгоспу! Та й не могла не викликати, бо народ у нас цікавий! Четверо телят! - Поїдемо, подивимось! Досвіду наберемось! Може ж, і в нас по четверо телят корови водитимуть? А О. Лук'яненко, щоб підхихикнути - "Ясно, що не козенятами!" - увів читача в оману. По-простому, набрехав. Прочитавши це, можна Лук'яненкової рецензії далі й не читати, бо народна мудрість говорить: "Єдинажди збрехавши, хто тобі повірить?" У наївності своїй О. Лук'яненко гадає, що порада Сталіна письменникам: "Пишіть правду!" критиків не стосується... Неправильно гадає О. Лук'яненко. І критики повинні теж писати правду! Дивує нас і спосіб виховання своїх поетів, що його (способу) добрала редакція "Молоді України": голобляї А Дмитро Білоус - комсомольський поет-сатирик, який почав працювати і працює здебільшого в комсомольській пресі, який і виріс і росте далі із комсомольської преси. Виходить: - Я тебе породив, я тебе і вб'ю! Не треба вбивати: хай живе! Такі-то діла! Ну, нічого - буває! І це переживемо! Дорогий Митя Білоусе! Хоч ви аж ніяким родом не Галушка, а я не Часник, та проте: - Уперьод, Дмитре Білоусе! Тольки уперьод! "У КУРСІ ДЄЛА..." (Пам'яті Юрія Васильовича Шумського) Було це, мабуть, року 1923-го. А може - 1924-го. Зайшов до мене в Харкові в редакцію "Селянської правди" співробітник, як він себе назвав, Херсонського Українбанку. - Драстуйте, - каже. - Драстуйте, - кажу. - Зайшов, - каже херсонець, - я до вас просто, щоб з вами познайомитися. - Ну, що ж, - кажу, - давайте познайомимося, - не така вже це важка справа. Познайомилися. Сидимо, розмовляємо. Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слухаю та угукаю собі, щоб не мовчати, а розмову сяк-так підтримувати. Говорили, говорили, і раптом херсонець мене запитує: - А чого ви до нас, до Херсона, ніколи не приїдете? - Та нема, - кажу, - справ у Херсоні в мене ніяких, і родичів у Херсоні я не маю, а в редакції я працюю не роз'їзним кореспондентом, отже, нема причини, щоб до вас у Херсон поїхати. - А ви, - наполягає херсонець, - знайдіть причину та й приїдьте! Послухаєте, як співробітник нашого банку ваші,твори читає! Не пожалієте! - Який співробітник? - Шумський! Юрій Васильович Шумський! Він так вас читає на наших вечорах самодіяльності, що ми помираємо зо сміху! Отак я вперше почув про Юрія Васильовича Шум-ського. До Херсона мені тоді поїхати не довелося. 1925-го року в Одесі заснувався Державний драматичний театр ім. Жовтневої революції. Ю. В. Шумський почав працювати актором в Одеському театрі. Відтоді частенько вже ім'я Шумського почало з'являтись і в пресі, і в розмовах про роботу Одеського театру. Шумський... Ужвій... Нятко.. Осмяловська... Кріпке ядро молодих українських акторів очолювало колектив молодого Одеського театру. Уже тоді одесити, приїздивши до Харкова, тодішньої столиці Радянської України, пікірувалися з харків'янами: - Хіба у вас "Полум'ярі"?! Побачили б ви у нас, в Одесі, "Полум'ярі"! - І це називається "Республіка на колесах"?! Коли це "Республіка на колесах", то в Одесі не одна, а три еРеспубліки на колесах"! Тоді і в Харкові і в Одесі йшли п'єси: "Полум'ярі" Луначарського і "Республіка на колесах" Мамонтова. Ішли ці п'єси непогано і в Харкові і харків'яни не здавалися, гаряче доводили, що в Харкові п'єси йдуть краще. Тоді одесити йшли з козирного туза: - А "Собор Паризької богоматері" ви бачили?! Шум-ського-Клода ви бачили?! А Осмяловську-Есмеральду?! Не знаю, чи бачив тоді хтось із харків'ян "Собор Паризької богоматері" в постановці Одеського театру Революції, чи не бачив, - ця п'єса в Харкові не йшла, - і харків'яни змовкали... Розповіді про виконання Юрієм Шумським ролі архідиякона Клода переростали в легенду. Так із сина малописьменного чорнороба і неписьменної батрачки виріс першорядний блискучий артист, згодом народний артист Радянського Союзу, лауреат Сталінських премій Юрій Васильович Шумський. Тільки 1927 року мені пощастило вперше побачити і почути Юрія Васильовича Шумського. Я не пригадую, в якій саме ролі я вперше його побачив, вразили мене насамперед те, що на сцені ходила людина, яка не грала, а жила, отак, як це в житті буває. І говорила так, як у житті говорять, і руками так розмахувала, і ногами так ступала... Дивно якось було те, що от чималенько іноді буває людей на сцені, а дивитися хотілося тільки на Шумського, слухати хотілося тільки Шумського. Виходив Шумський із сцени, було шкода, що. він пішов, з'являвся він на сцені знову - було радісно. Причаровував Шумський глядача вже самою своєю появою на сцені. Великого сценічного, по-російськи казавши, "обаяния" був актор. Дивишся і дивуєшся: і не найбільший він од усіх, і не найтовщий, і голосом нормальним говорить, а дивишся - на нього, і слухаєш - його, Шумського. Отакий був іще світлої пам'яті Панас Карпович Са-ксаганський. Панас Карпович у "По ревізії" грав п'яничку свідка Гараська. Така собі нікчемна ніби ролька, верзе щось п'яним-п'янюща людинка на сцені нечленороздільне, а очей од неї відірвати не можеш. А бачив я Панаса Кар-повича у "По ревізії" в такому ансамблі, що кожний із учасників міг прикувати погляд і затамувати подих тисячі глядачів. Отоді ж таки, 1927 року, я й познайомився з Юрієм Васильовичем в Одесі. І тоді ж таки я запитав його: - Так оце ви той самий Шумський, що з Херсона? - Отой, - каже, - самий! - Ну, тоді, - кажу, - все зрозуміло. - А що саме, - питає Юрій Васильович, - зрозуміло? . - А те, - кажу, - зрозуміло, що попервах буває незрозумілим. - А що саме? - А те, кажу, - саме, що не завжди слід не вірити людям, ніби співробітники Українбанку можуть чарувати людей майстерним читанням творів. Особливо, коли ці співробітники такі, як Шумський. Я розповів Юрію Васильовичу про те, коли і при яких обставинах я про нього почув, і додав: - Отепер я шкодую, що не поїхав до Херсона і не почув, як читає мої твори співробітник Українбанку. Юрій Васильович засміявся: - Це діло можна поправити. Шумський і тепер читає ваші твори. І він таки їх вам прочитає. Одного тільки не буде: тепер їх читатиме не співробітник Українбанку, а артист Державного українського драматичного театру. Читав мої твори Юрій Васильович, спасибі йому, так, що після його читання хотілося ще писати. А от разом виступати з Шумським зовсім не хотілося, бо читати свої речі самому чи до Шумського, чи після Шумського просто було і боязко і соромно... Читаєш і думаєш: - Такого чортбатьказна-чого понаписував! Язик за зуби зачіпається! А як читає Шумський, слухаєш і носа вгору: - Дивись! Ні... Нічого... Слухати можна! - Великим майстром художнього слова був Юрій Васильович Шумський. Особливого якогось, притаманного тільки Шумсько-му, забарвлення набирали в його виконанні твори Шевченка, Коцюбинського, Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька та інших наших письменників і поетів. Як ніхто, умів він читати сатиричні та гумористичні речі. Читав Шумський дуже просто, без притисків, без натисків, а от в отій саме "простоті" була і глибина, і широчінь, і опуклість, і найтонші барви виголошуваного ним слова. Читав Юрій Васильович по-різному: і в образах дійових осіб оповідання чи вірша, чи байки, і у виявленні свого ставлення до, виголошуваної ним події або ситуації. Коли він читав, приміром, "Зенітку", ви бачили перед собою діда Свирида, хоч ніякого гриму на Шумському не було: і голос в артиста був старечий, дідівський, хитрувато-лагідний голос мудрого діда, і постать у його була дідівська, а як декламував він Тичинине "Я стверджуюсь, я утверждаюсь", голос Шумського гримів силою, металом, артист на очах виростав, більшав, ширшав: - "Бо я - народ!" Чудесно читав Шумський! А чому чудесно? А тому, що художньо! І любили ж Шумського і глядачі, і слухачі! Я не знаю "аматорського" періоду акторської роботи Ю. В. Шумського в Херсоні, хоч і тоді він уже, як бачите, захоплював слухачів читанням творів, а Одесу Юрій Васильович завоював одразу. Шумський знайомив мене 1927 року з Одесою. Де тільки ми з ним не ходили! І в порту, і на Молдаванці, і на Пересипу, і були в якихось катакомбах, купували свіжу скумбрію на базарі, і скрізь-скрізь-скрізь, де появлявся Шумський, скрізь і всюди лунало: - А, Юрій Васильович! - Привіт товаришеві Шумському! А то просто: - Юра! Юрко! Юрочко! На базарі, на вулицях чулося: - Шумський пройшов! Наш Шумський іде! Це був 1927 рік. Шумський працював в Одесі всього тільки другий рік, і таке визнання, така любов! А Одеса за свій вік чимало кого бачила й чула у своїх театрах! Потім Шумського полюбив Харків, потім - Київ, потім - Україна і, нарешті, весь Радянський Союзі IV Я не збираюся писати біографії Юрія Васильовича Шумського, не входить у моє завдання розбирати його творчий шлях та роботу над сценічним образом... Мені хочеться теплим словом згадати чудесного артиста, душевну людину, вірного товариша і прекраснодушного, веселого, дотепного сотрудовника, людину-друга, з якою доводилося частенько зустрічатися, бо життьові шляхи наші, спасибі долі, так чи інакше перепліталися в роботі, і в часи відпочинку - чи то на полюванні, чи на рибальстві... Шумського як артиста й майстра художнього слова знали і любили багато людей: може, сотні тисяч, може, мільйони... Бачили його на театральних виставах, дивилися на нього в кіно й по телевізору, слухали в численних радіопередачах. Од нього пішли геть чисто по всенькому Радянському Союзу Галушчине "у курсі дєла" й Романюкове "ка-тегоричеським путьом". Його бачили Городничим і Жадовим, Богданом Хмельницьким і Платоном Кречетом, маршалом Васи-левським і генералом Ватутіним, Борисом Годуновим і Єгором Буличовим, професором Буйком і професором Світловидовим ("Дніпрові зорі" Я. Баша), Кармелюком і Швандею, Галушкою і Романюком... Я не знаю, скільки ролей за своє життя грав Ю. В. Шумський, але лічаться вони, розуміється, сотнями. В цих ролях, в цих образах бачила його сила-силенна людей... Але був іще й інший Юрій Васильович Шумський... Шумський без гриму і без вірша чи оповідання на устах, Шумський в колі друзів у шатрі на березі Дніпра або схилившись з вудочкою над Дніпром чи над ставком, або з рушницею в лісі чи під величезним ожередом соломи серед степу... Побачили б ви тоді його променисті великі сірі очі з весело-лукавими чоловічками, його чарівну посмішку, почули б його теплий, ласкавий оксамитовий голос. Там би, на природі, - а природу Шумський любив ніжною любов'ю! - ви дізналися, що отак саме, як він у Галушці, так самісінько говорив: "У курсі дєла" такий чи такий селянин, і з якого той селянин села, і з якого він району, і з якої області... Ви б там почули, що "категоричеським путьом", отак точнісінько, як Романюк у "Калиновім гаю", промовляв голова комнезаму (ім'ярек) Херсонської губернії. І про село б ви взнали, де він головував, і скільки в того голови було дітей, і коли саме він наказував: - Категоричеським путьом! І точка! Юрій Васильович читав на концертах уривок із "Fata morgana" Коцюбинського. І він би вам розказав, де, в якій саме пивній він пив пиво з Андрієм Воликом. Ви б падали зо сміху, коли Юрій Васильович, повертаючись з вами з полювання, сказав, що в оцій пивній йому пива не дадуть, устав з машини і на ваших очах зробився раптом п'яніший від чопа. І коли він зайшов у пивну і "потребував" пива, переляканий продавець (не знаючи, розуміється, хто перед ним) не тільки не дав йому пива, а почав виштовхувати з пивної... Ми помирали зо сміху. Так, що називається, моментом він умів перевтілюватися. Останні роки Юрій Васильович хворів на серце. Але й хворий він завжди просив нас: - Як їхатимете на полювання, візьміть і мене: я хоч постою в лісі... І він з нами іноді виїздив... Одного разу приїхали ми на поле, повиходили з машини і пішли ріллею витоптувати зайців. Юрій Васильович пройшов метрів двісті, став і промовив сумно: - Ні, не бігати вже мені за зайцями! Повернули ми з ним до ожереду соломи (зайці, між нами кажучи, і від мене вже значно бистріші) та й посідали під соломою. Молодші товариші порозбрідалися по ріллі. До нас понаходили шофери, поприбивалося кілька місцевих мисливців. Юрій Васильович розповідав нам різні "історії" із свого многотрудного життя... Мисливці й про полювання позабували... Скільки він бачив у своєму житті! Скільки пережив! І все бачене він вбирав, як губка... І все те бачене в народі, він, як художник/перетворюючи, віддавав народові в неповторних художніх сценічних образах. А щодо художнього перетворення він таки справді був "у курсі дєла"... Істинно народний художник, народний артист! "Категоричеським путьом" - народний!