ДИЛДА   
     
 Дилда, Тиміш Іванович, такий собі є на світі.   
 Прізвище таке в нього: Дилда.   
 Коли заснувався в його селі колгосп, Дилда, Тиміш Іванович, сильно покрутив носом, - отак: круть-круть-круть! - і сказав своїй жінці Салимонії Пилипівні Дилді:   
 - Гуртове - чортове!   
 Залишився тоді Тиміш Іванович Дилда одноосібником.   
 Ну, що ж: одноосібник, коли він чесний, коли він виконує все те, що від чесного радянського громадянина вимагається, - одноосібник у нас всі громадські права має.   
 Не дійшло, значить, іще до свідомості людини, що колективна, артільна праця корисніша, вигідніша, -    ну, й хай собі хазяйнує окремо, -    колись зрозуміє, де ліпше, -    чи в артілі, чи в одноосібному господарстві.   
 Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свідомості не дійшло, - вовча думка сиділа під капелюхом в Тимоша Дилди:   
 - А мо' воно ненадовго?   
 Колгоспи собі росли, розвивалися, багатіли, а колгоспні люди жили собі та поживали.   
 Дивилися колгоспники на одноосібника Тимоша Івановича Дилду та посміхалися:   
 - Ну, живи собі! Нам що, дилдуй далі! Виходить, значить, що вийшло воно не на "недовго", -    як думав Дилда, -    а зовсім навпаки - назавжди.   
 От одного вечора, коли Тиміш Іванович Дилда та Салимонія Пилипівна Дилда (дітей у них не було) сіли вечеряти, Тиміш Іванович Дилда говорить Салимонії Пилипівні Дилді:   
 - Салимонько!   
 - Га?   
 - Що, пак я тобі хотів сказати? От забувся!   
 - Мо' сирівцю внести?   
 - Та який там сирівець?! Не в сирівці справа!   
 - Мо' десь засвербіло?   
 - Ой, засвербіло! Ой, засвербіло! - аж скрикнув Тиміш Іванович Діілда. - Ох, і засвербіло ж, та тільки не з того боку!   
 Замовк Тиміш Іванович Дилда. Сопла Салимонія Пилипівна Дилда. У хаті було тихо.   
 - Салимонько! - раптом промовив ТнмІш Іванович Дилда.   
 - Га?   
 - Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!   
 - Ой! - ойкнула Салимонія Пилипівна. Підскочила з місця, підбігла до печі, одскочила від печі, мотонулася до мисника, од мисника до зачіпка, ухопила чомусь рогача й почала підважувати рогачем лежанку. Потім ухопила ночви, поставила на ліжу, діжу з ночвами поставила на помийницю, сіла сама в почви та тоді ще раз:   
 -- Ой!   
 Тиміш Іванович Дилда схопився з місця й несамовито крикнув:   
 - Салимонько, сядь!   
 - Я вже сидю!   
 Одне слово, в колгосп Тиміш Іванович Дилда й Салимонія Пилипівна Дилда записалися.   
 Вечорами вони сиділи одне проти одного, дивилися одне одному в очі й кивали головами.   
 Салимонія Пилипівна витирала хусточкою очі, а Тиміш Іванович скреготів зубами.   
 Посидівши отак одне проти одного, Тиміш Іванович казав:   
 - Стелись!   
 Салимонія Пилипівна слалася. Потім вони лягали спати... Не спалося.   
 Салимонія Пилипівна Дилда питала в Тимоша Івановича Дилди:   
 - І чого ти не спиш, Тимочко?   
 - Думаю!   
 - По що ж ти, Тимочко, думаєш?   
 - Думаю, де б отих гемонських трудоднів позичити!   
 І довго-довго не засипали Тиміш Іванович Дилда і Салимонія Пилипівна Дилда.   
 Час ішов.   
 Колгоспи росли, розросталися.   
 Ох, і трудоднів же було у роботящих, у чесних колгоспників. Ой, і трудоднів...   
 Та восени, було, до таких колгоспників, -    у кого - ой, трудоднів! - підгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:   
 - Забирай, товаришу Чесний, забирай трудодні свої! - гукав до хазяїна шофер. - Печи пироги та розпишись у квитанції!   
 - Ой, хай тобі щастя! - говорив хазяїн. - Ти поможи хоч вивантажити!   
 - Допомогти можна!   
 - А на пироги забігай, будь ласка!   
 - І забігти можна!   
 Тиміш Іванович Дилда і Салимонія Пилипівна Дилда, як записалися до колгоспу, -    сильно дуже почали боліти.   
 До непритомії просто!   
 Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. -    Ну, ні поворухнутись, ні нахилитись!   
 - Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тільки щось важкеньке візьму, чи вила, чи лопату, -    воно як штриконе, -    криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам - паляниця і та шкодить! Як з цілої починаю та ще з четвертиною сала, -    штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, -    а вона баба тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болість!   
 Коли Тимоша Івановича Дилду хапало за поперека, то Салимонію Пилипівну Дилду, навпаки, -    брало отут - під грудьми:   
 - Підкочується, підкочується під груди, а потім як придавить - гвалт! В очах у мене ніби курка зозуляста - ряботить-ряботить, а потім узяло ніби й розпливлося... А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потім пішло-пішло-пішло, -    звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, -    а вона баба тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже женська болість.   
 Сильно дуже хворіли Дилди - і Тиміш Іванович, і Салимонія Пилипівна.   
 Одпускало їх тільки тоді, коли треба було до міста їхати, - чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю...   
 Довго тривала така у Дилдів хвороба.   
 Щороку трудоднів у них було чимало: у Тимоша Івановича Дилди днів із тринадцять, а в Салимонії Пилипівни днів не менше як одинадцять...   
 Ну, й що?   
 А нічого! Вигнали Дилдів із колгоспу.   
 І добре зробили.   
     
 1948