"ЗЕНІТКА"   
     
 Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.   
 - Як діла, дідусю? Драстуйте!   
 - Драстуйте! Діла? Діла - нічого! Діла, як казали оті песиголовці, -    гут!   
 - І по-німецькому, дідусю, навчились?   
 - Атож. У соприкосновенії з ворогом був, -    от і навчився.   
 - І довго, дідусю, соприкасалися?   
 - Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене "у соприкосновеніє з землею" пішли. Загребли трьох отам на вигоні... І могилу вони були насипали й хреста поставили: так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв... Щоб і сліду од погані не було.   
 - ...Розказати, кажете? Ну, слухайте.   
 ...Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах. Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.   
 Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок - рип! - виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник, - за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую, -    хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами - раз, два, три!   
 Як заверещать вони там, як закричать:   
 - Вас іст дас?    
 А Нужник:   
 - О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б'є!    
 Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.   
 - Скільки ж вам, діду, літ?   
 - Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.   
 - І ото ви не побоялись, -    один на трьох?   
 - Побоявся? Та, чоловіче божий, війна - це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з... бабою. Лу-керки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя - хай царствує! - та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом - царство йому теж небесне! - було вдвох... та куди там!   
 Сидю було я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:   
 - Свириде!   
 Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки - стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі "катюша". З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..   
 Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!   
 - Держись, -    кажу, -    куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на "ура":   
 - Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?   
 А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! -- вона за рогача і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції - в погрібник. Опорний, вроді пункт.   
 Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.   
 Кум і каже:   
 - Як знаєш, -    каже, -    Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.   
 - Дивись, -    кажу, -    куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.   
 - Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?   
 Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. І таки пробився в расположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!   
 А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:   
 - Сидиш? - каже.   
 - Сидю! - кажу.   
 - Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!   
 - Кинь, -    кажу, -    рогача, тоді вийду!   
 Бойова була покійниця!   
 Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить - і витіснить! Та тіснить було аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.   
 А вона:   
 - Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю!   
 Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода - кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.   
 Кум і льотчик кріпкий був. Ас!   
 Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили, -    ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...   
 Коли це знову як бахне:   
 - Знову за люльки!   
 Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке - в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь; ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь - рулі повороту ні в руках ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі...   
 - Живий, слава богу! - кум каже.    
 А Лукерка:   
 - Був би, -    каже, -    він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, -    угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, -    каже, -    молодчики!   
 А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців!   
 Після такої практики?! Таке й вигадаєте!   
 - А що тепер поробляєте, дідусю?   
 - Прийшли наші, -    я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох... Хочете, може, "зенітку" мою побачити? Ось вона!   
 І погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата...   
 1944