Дзеркала були як вода. Полиск глибинний і загадковий. Він
любив дзеркала і своє відбиття в них. Як і в дитинстві. Тоді ди-
вився у воду. Вода оточувала острів Паргу. Малий Георгіс що-
дня бігав до берега виглядати батька-рибалку з моря. Дивився
на воду, бачив своє відбиття. Малий, зграбний, гостроокий. Занад-
то блідолиций, як на острів'ян, споконвіку смаглявих. Перейняв
від них жвавість і прогонистість. Блідість, мабуть, зродилася від
отого задивляння на воду. Не переймався тим занадто. Підсвисту-
вав собі й підспівував, стрибаючи то на тій, то на тій нозі. Залюбки
свистів на пищалках, грав на саморобних дудочках. У сусідових
дочок була старенька цитра, незабаром Георгіс уже бренькав і на
цитрі. Батько пропадав у морі або ж був по самі очі залитий ви-
ном. Син? Окрім старшого, ростуть ще два. Виростуть помічники.
Здібності? Не знав такого слова. Мати придбала в торговця, який
скуповував по всьому побережжю губки, невеличку віолу. Припли-
ваючи до Парги, той показував малому Георгісові се або те. Не
для засвоєння — аби посміятися з рибальського сина. Коли при-
пливав за місяць — малий уже грав почуте лиш раз. Так ніби тут
у нього сидів на острові навчитель. Ходив на берег, виглядав
батька, грав і грав. Для морських хвиль, для німого камін-
ня, для високого неба. Часто засинав з віолою у руках, спав про-
ти сонця на гарячому камінні, але обличчя йому лишалося білим.
Життя легке і привабливе. Навіть коли пробував іноді помагати
батькові, думав так само. Бо помагав тільки носити губки для то-
го мандрівного доброго торговця. Не було тоді видно ні батька, ні
сина. Рухаються дві округлі купи губок, а під ними дибуляють
дві пари ніг. Брунатні, жилаві, потріскані, всі у виразках і шра-
мах — батькові. І смагляві, стрункі й тонкі, як у цапка,— синові.
Грек великий і грек малий. Той великий так і лишився греком.
Десь ловить рибу, дістає губки з морського дна, висушує, продає
мандрівним торговцям і пропиває все зароблене. П'є нерозбавлене
кисле вино, як дикий фракієць. А малий виріс і вже давно не грек,
а Ібрагім-ефенді. Він вродливий, розумний, багатий і майже все-
могутній, як і султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стам-
булі розбазікують лише дурні. Справжні люди мають мовчати.
Робити своє без галасу. Людину взагалі не чують і не знають.
Надто в такому місті, де промовляє лише історія. Єдиний спосіб,
щоб тебе помітили,— бити по очах. Уміти жити, одягатися й на-
дягатися, показувати, хто ти є. Ібрагім не був ні пашею, ні санд-
хакбегом, ні бейлербегом, ні візиром, але могуття його не мало
меж. "Душа султанова, його серце і дух" — так звано Ібрагіма.
З Сулейманом прожив десять років у Манісі, де султан Селім три-
мав свого єдиного сина, спадкоємця трону, лише зрідка дозволяю-
чи тому посидіти своїм намісником у Стамбулі, коли сам вирушав
у далекі й тяжкі походи, як то було шість років тому в час під-

5

корення Єгипту. Султан Селім не любив сина, не любив і жони
своєї Хафси, доньки хана кримського, тримав їх оддаля від себе,
байдужий був до звичних утіх, до гарему зазирав зрідка, та й то
лише для того, щоб військо не мало сумніву в його мужських гід-
ностях, любив тільки війну, лови, вірних своїх яничарів. Про Ібра-
гіма Селім знав, як знав про все в своїй безмежній імперії. Зне-
навидів вертлявого грека. Зненавидів і сина за те, що той зробив
своїм улюбленцем не воїна, а якогось фірчика. Надто не терпів
пишноти в одязі, до якої Ібрагім приохотив шах-заде Сулеймана.
Було дивно, що султан прислав Сулейманові з Едірне, куди виру-
шив на великі лови на початку рамадана, коштовну сорочку з
тонкого шовку. Валіде Хафса не дала синові надягти сорочку.
Покликала одного з балтаджіїв, який колись повівся з нею нечем-
но, сказала, що прощає йому і дарує на знак прощення коштовну
сорочку. Така сорочка личила б і самому султанові. Балтаджі на-
дягнув сорочку й того самого дня сконав у тяжких муках. Селім
прислав своєму синові отруєну сорочку. Навіщо? Чи думав жити
вічно, усуваючи єдиного спадкоємця? Чи не дбав про гідне про-
довження роду Османів, могутньої парості Османів? Шах-заде не
спав тоді цілу ніч, усе допитувався в Ібрагіма. Ібрагім перебирав
приклади з історії. Там можна було знайти ще й не таке. Але
хто ж може заспокоїтися минулим?

У кінці рамадана помер султан Селім. Помер від хвороби ни-
рок на шляху зі Стамбула до Едірне, у тих самих місцях, звідки
вісім років тому виступив проти рідного батька султана Баязида
Справедливого. Може, носив невиліковну хворобу в собі вже дав-
но і, не маючи ні часу, ні сподівань на здобуття престолу, розчи-
стив собі шлях до влади вбивствами своїх братів, їхніх дітей,
укороченням віку самому султанові Баязиду. Носив у собі дикий
біль, марно намагався затамувати його опієм. Може, власним бо-
лем міг би виправдати й свою нелюдську жорстокість? Жорсто-
кість до ворогів уже й не дивувала нікого: усі Османи були жор-
стокі. Але до рідного і єдиного сина?

Звістку про смерть приніс у Манісу Ферхад-паша, колишній
раб родом з Шибеника, грабіжник і вбивця, улюбленець Селімів
і... Сулейманів. Одного зачаровував своєю звіролютістю, друго-
го — бистрим розумом, піснями, бесідами. За нього видали Сулей-
манову сестру Сельджук-султанію, принцесу, горду своєю красою,
але й вона, так само, як і валіде, була в захопленні від колишньо-
го раба.

Для Османів походження ніколи не важило. Тільки заслуги,
вірність, відданість і особисті гідності. Хто вмів крикнути найго-
лосніше в час штурму ворожої кріпості, замахнутися найдужче
шаблею, потоптати найбільше ворогів, розштовхати ліктями всіх
довкола, лізти наосліп, без сорому й совісті, аби лиш во славу ал-
лаха і на користь та служіння султанові. Кожен жебрак міг стати
великим візиром, вчорашній раб — стати царським зятем. Адже
сказано: "Чи ж у них драбина до неба?"

6

Паша, заганяючи до смерті коней, мчав з Едірне, щоб принести
в Манісу вість про султанову смерть, перш ніж про це довідають-
ся у Стамбулі. Він наглив Сулеймана: швидше, швидше, мерщій!
До столиці, до султанського палацу, поки не довідалися яничари,
поки стамбульський мотлох не вилився на вулиці. Сулейман не
вірив. Султан міг підмовити Ферхада-пашу. Заманити Сулеймана
в пастку і розправитися.

Ферхад-паша падав на коліна, цілував сліди Сулейманові: "Сяй-
во очей моїх! Чи ж насмілився б раб твій?.." Сулейман кривив
тонкі уста в посмішці. Надто багато чорних тіней смугувало сяй-
во самого Ферхада-паші. В царській родині хотів панувати непо-
дільно, суперників не терпів. Коли перед шах-заде запобігав, то
Ібрагіма ненавидів одверто. Називав його іржею на блискучому
мечі Османів.

Тоді прибув новий гонець. Тепер уже від великого візира Пірі
Мехмеда-паші з Стамбула. Мудрий Пірі Мехмед прислав Сулей-
манові шовковий згорток: "До мого високославного повелителя.
Дня двадцять сьомого рамадана почив у аллаху всесвітлий сул-
тан Селім. Смерть його прихована від війська. Залишаюся для
повелінь мого високославного володаря".

Сулейман поцілував згорток. Узяв із собою Ібрагіма і Ферха-
да-пашу. Ібрагіма—для себе. Пашу—для яничарів. Коней міня-
ли через кожні три години. Ферхад-паша насміхався з Ібрагіма:

"Розсиплешся!" — "До твого похорону доживу!" — "Подумай, ко-
му це кажеш?" — "А вже подумав". Сулейман не розбороняв двох
улюбленців. Один — його власний, другий — цілої султанської ро-
дини. Може, ждав, хто кого?

На верху п'ятого з семи стамбульських пагорбів Сулейман по-
клонився покійному султанові і перше, що звелів: поставити на
тім місці тюрбе-гробницю, джамію ' і медресе на честь великого
небіжчика. Тільки тоді вступив у палац Топкапи.

Яничари завили, почувши про Селімову смерть. Султана звали
Явуз—Грізний, з ним і вони були грізні, як ніколи досі. Позри-
вали свої гострі шапки на знак скорботи, позгортали похідні нале-
ти, позв'язували, кинули на землю, відмовляючись служити ново-
му султанові. Бо той служив тільки своїм книгам, шукаючи в них
мудрості. А мудрість — на кінці ятагана. Хай собі втішається
книгами.

Сулейман терпляче перечікував колотнечу придворного війська.
Сподівався на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пірі Мех-
меда? Тоді звелів одкрити скарбницю і став щедро роздавати золо-
то й срібло. Яничари втихли. Відпустив додому шість сотень убо-
гих єгиптян, узятих у рабство Селімом. Перським купцям, у яких
Селім перед своїм походом проти шаха Ісмаїла забрав майно і
товари, повернув усе і виплатив мільйон аспр² відшкодування.

Для прикладу іншим і для остраху повісив командуючого флотом
капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Ніхто не
знав, що то перша Ібрагімова помста. Та й сам повішений капу-
дан-паша не здогадувався про справжню причину своєї смерті. Бо
вже забув, як п'ятнадцять років тому привезено йому на баштар-
ду худорляве грецьке джавуреня з скрипочкою і як, насміхаючись,
почухуючи волохаті жирні груди, ховаючись у затінку шовкового
намеїу на демені, поставив він під сонцем на хисткій палубі дитин-
ча і звелів грати. І воно грало. Може, думало, що й ухопили його
на березі лиш для того, аби втішило грою капудан-пашу? І, ма-
буть, сподівалося, що його відпустять до тата й мами? "Гарно
граєш, малий,— сказав Джафер-бег,— і як же шкода буде тебе
продавати! Але що я, бідний раб всемогутнього й милосердного
аллаха, можу вдіяти?" І він аж заплакав од розчуленості і
безнадії. Сказано ж: кого вовк ухопить, того вже в ліс не пу-
стить.

Малого Георгіса Джафер-бег продав за п'ятдесят дукатів бага-
тій вдові Феррох-хатун із Маніси. Добра жінка не тільки запла-
тила шалені гроші за нікчемне грецьке хлоп'я. Вона не шкодувала
грошей для найдорожчих учителів, і за п'ять років Ібрагім (бо те-
пер він так звався) мовби заново народився на світ. Не впізнав би
його вже ніхто з маленького острова Парги. Пощастило навіть
у нещасті, йому пощастило й ще раз. Шах-заде Сулейман почув на
маніській вулиці, як Ібрагім грав на віолі. Небесна гра. Феррох-
хатун плакала щирими слізьми, розлучаючись із своїм вихованцем.
Воля шах-заде для неї була вища за любов до Ібрагіма. Шіст-
надцятилітній шах-заде купив собі сімнадцятилітнього раба рідкіс-
них здібностей, знань і властивостей. Не міг жити без Ібрагіма.
Назвав його силяхтаром — зброєносцем. Ібрагім платив Сулейма-
нові відданістю, любов'ю і обожнюванням. Не вдовольнявся сло-
вами, поглядами, готовністю служити в усьому. Доходив уже й до
неймовірного. Обтинав Сулейманові нігті над срібною мисочкою
і беріг те у трояндовій воді, ніби найдорожчу реліквію. Сулейман
складав вірші про Ібрагіма. Називав його макбул—милий, мер-
губ—бажаний, махбуб—улюблений. Часто й спав з ним у тій
самій кімнаті, забуваючи про небагатьох красунь із свого малень-
кого гарему. Примусив Ібрагіма завести власний гарем з рабинь.
Жінки теж любили Ібрагіма. Він був коханець палкий і вишука-
ний, як усі греки. Греком залишався попри все. З Сулейманом чи-
тали Лрістотеля по-грецьки. Сперечалися про Платона й Сократа
теж по-грецьки. Коли в Стамбулі Ібрагім познайомився з багатим
венеціанським купцем Луїджі Гріті, то перша їхня розмова вела-
ся теж по-грецьки. Нешлюбний син венеціанського сенатора Ан-
дреа Гріті, на десять років старший за Ібрагіма, чоловік неймо-
вірного багатства, Луїджі повівся з Ібрагімом, як з братом. За
кіпрським вином повільно розмовляли про поезію, про Александра
Македонського й Ганнібала, про ісламське мудрослів'я. Гріті вчив-
ся в університетах Відня і Падуї. Ібрагім—тільки в безіменних

8

улемів'. Один народився у розкоші, другий походив Із споконвіч-
них голодранців. Але хто б побачив між ними різницю? Та ще й до
того ж старший, багатший, могутніший, освіченіший господар дому
поступився молодшому, незнатному рабові, зрештою, навіть мо-
вою! Не дивувався тільки Ібрагім. Бо знав те, що знав і Гріті.
Про смертельні хворощі султана Селіма. І Про те, що Сулейман —
єдиний спадкоємець престолу. А також про те, що Ібрагім—душа
й серце Сулейманові. Все-таки життя прекрасне і легке. На третій
день після проголошення Сулеймана султаном Ібрагім одержав
звання наглядача султанових покоїв і великого сокольничого.
Йому було визначено двір на Ат-Мейдані, коло античної цистерни
Бінбірдірек. Від Ат-Мейдану через Іподром до Айя-Софії і сераю
Топкапи зовсім близько. Султан хотів мати свого улюбленця по-
ряд. На Ат-Мейдані відбувалися огляди султанського війська.
Там муштрувалися яничарські орти. Через нього пролягав шлях
урочистих султанових виїздів — селямликів. Ат-Мейдан був мовби
дзеркалом султанського Стамбула. А Ібрагім любив дзеркала. Ве-
неціанця не здивуєш таким подарунком, але Ібрагім, поселившись
на Ат-Мейдані, часто посилав Луїджі Гріті на Перу дзеркала то
бронзові, то срібні, а то й золоті. У османців немає предметів без
значення. Ведучи походження від темних сельджуків, вони не по-
кладали великих сподівань на письменність, обходилися за зви-
чаєм своїх неосвічених предків мовою речей. Навіть цілком не-
письменний османець міг скласти будь-яке послання. Дзеркало
означало: "Я всім готовий жертвувати для вас". Гріті приставав
на пропоновану Ібрагімом гру. Присилав йому виноград, сувої
синього й голубого шовку, солодощі, гілки алое. Це означало:

"Серце моє, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю від своєї
любові, мало не зводять мене з розуму. Душа моя лине до вас
з усією силою пристрасті. Пролийте благотворний бальзам на мої
рани!" Ібрагім відсилав золоту монету. Себто: "Я любитиму вас
ще дужче".

Минув другий місяць з дня проголошення Сулеймана султаном.
Переконавшись у щедрості й суворості нового падишаха, Стамбул
втихомирився. І хоч велетенська імперія вибухала бунтами то тут,
то там, у столиці життя налагоджувалося. Найпершою ознакою
було те, що купці повезли на Бедестан коштовні товари і найдо-
рожчих рабів. Луїджі Гріті через посланця запросив Ібрагіма від-
відати разом з ним Бедестан, де мають бути рідкісні молоді раби-
ні. Навіть черкешенки, які ціняться найвище. Гріті натякав Ібра-
гімові, що вже забув про його рабство. Власне, у цій землі всі
раби. Народ—раб султанів, султан—раб аллаха. Щоб справити
приємність Луїджі, Ібрагім вирішив зодягнутися венеціанським
купцем. Кольорові мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на
шиї, персні з великими самоцвітами, крислатий капелюх з кош-
товним плюмажем. Одягали його два грецькі хлопчики. Вродливі

й вишукані, як сам Ібрагім. Він оточував себе тільки гарним. Хо-
тів бачити себе в дзеркалах чужих життів. Не любив євнухів. Не-
навидів наругу над людською природою. Людину ліпше вбити, ніж
калічити. Смерть слід теж розглядати як один із способів полег-
шити людське життя. І не тому, хто вбиває, а кого вбивають. Поки
живий, можна було втішатися такими розмірковуваннями. А він
був живий і не мав наміру вмирати. Може, й ніколи. Дивився на
себе у венеціанське дзеркало, подароване Луїджі Гріті. Подобав-
ся собі, як завжди. Тонкий, нервовий, вишуканий. На блідому об-
личчі виразно окреслені губи, з-під тонких чорних вусів поблиску-
ють рівні гострі зуби, так щільно поставлені, що здається: їх
удвічі більше, ніж треба. Одні розвивають тіло, він розвивав свій
дух. Тіло пристосовувалося до духу, залежало від нього, а дух був
вільний, розкований, мільйонноликий. Тому й любив себе Ібрагім
подвоєного, потроєного в дзеркалах. Там відбивався уже й не він
з його зовнішністю, а його неповторний дух.

Луїджі Гріті застав Ібрагіма коло дзеркал. Мовби на догоду
Ібрагімові, купець зодягнувся османцем. Багатий халат із золо-
тистої парчі, гаптовані золотом зелені шаровари, білосніжний шов-
ковий тюрбан, під товстезними смоляними бровами виблискують
вогнем булькаті очі. Накривлений, як у султана Мехмеда Фатіха,
ніс, товстезні пишні вуса, чорнюща борода. Чистісінький тобі
паша! Вони довго сміялися, розглядаючи один одного. Обнялися
і поцілували один одного в напахчені вуса. Навіть пахощі кожен
підібрав відповідно до одягу. У Луїджі — східні, в Ібрагіма — іта-
лійські, трохи зжіночені, мало не від самої Катерини Сфорци, до
порад якої прислухалися усі найшляхетніші й найвельможніші
особи Європи.

— В ношах чи на конях? — спитав Ібрагім.

— Тільки верхи!—зареготав Гріті, показуючи на криву шаблю
в коштовних піхвах.

Супроводжувало їх з десяток бостанджіїв, зготовлених на все
лихе. їх не подивував Ібрагімів вигляд. Бачили й не таке. Головами
відповідали за його цілість і недоторканність перед самим султа-
ном — ось і все. Гріті про охорону, здавалося, не дбав зовсім.
Його охороняли гроші. Міг купити пів-Стамбула. Ще й не знати,
де більше скарбів: у Семибаштовому замку чи в нього?

— Ми забули взяти євнухів,— спохопився Гріті. Ібрагім пере-
смикнув нервовими устами.

— Навіщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашає справж-
нього мужчину.

— Не прикрашає, але слугує першою прикметою мужчини.
Інакше кожному правовірному довелося б возити за собою цілий
гарем. Клопітливо занадто, чи не так?

— Невеличкий гарем ліпший за найпишніших євнухів. Я б зго-
дився возити навіть гарем, тільки не цих обрубків людства. Але
мій гарем із самих рабинь. Це нагадувало б мені щоразу про моє
власне становище.

10

— Чи не вважаєте ви, мій дорогий, що вже час Вам змінити
своє становище бодай у гаремі? — прискалив око Луїджі.

— Я ще надто мало живу в Стамбулі. Всі, кого знав, лишили-
ся у Манісі.

— Зате вас знає весь Стамбул.

Ібрагім засміявся:

— Згодьтеся, дорогий Луїджі, що я не можу взяти собі каду-
нами одразу всіх красунь Стамбула! Рабинь — скільки завгодно,
законних жон — тільки чотири! Так повелів пророк.

— Не треба всіх. Починати слід завжди з одної. Мій друг
Скендер-челебія має юну доньку.

— Скендер-челебія? Головний дефтердар '? Він міг би породи-
чатися з рабом?

— Не згадуйте зайвий раз про те, що для вас уже, власне, й не
існує. Що ж до Скендер-челебії, то він хотів би догодити новому
султанові так само, як умів догоджати його покійному батькові.
Одного слова султана Сулеймана досить, щоб Кісайя стала вашою
кадуною. А вона — справжня квітка з садів аллаха.

— Як можна судити про красу, не переконавшись у цьому на
власні очі?

— А хіба вас не переконує майнове становище Скендер-челе-
бії?

— Досі я намагався наповнювати не кишені, а голову й серце.

— Те, що не існує, не може бути наповненим.

— Що ви маєте на увазі?

— Чоловік наймудріший може вмерти з голоду, коли в нього
вітер у кишенях,— прокричав Гріті так голосно, ніби кидав ці
слова голодранцям, що крутилися у вузьких вуличках, мало не
підлазячи коням під ноги.— Я особисто надаю перевагу наповнен-
ню усього без винятку. Може, дефтердару якраз не вистачає ва-
шої голови.

— Досі він обходився власною головою, і не без успіху.

— Є межа, перед якою безсилі навіть такі уми, як Скендер-
челебія. Торгівля нагадує стамбульський Бедестан; тобі здається,
ніби ти охопив її всю, а тим часом ти нагадуєш рибалку: що біль-
ше ловить він риби в морі, то більше бачить невловленої. Одні
впадають у розпач від такого відкриття, інші шукають способів
упіймати ще більше. Може, Скендер-челебії бракує саме вашого
розуму і вашого впливу так само, як вам не вистачає вільної жони
для гарему.

— Я нічого не говорив про гарем. Не переймався цим ніколи.
Коли хочете, то про мій гарем, хоч казати про це смішно й не го-
дилося б, дбав Сулейман.

— Хай подбає ще. Тому, хто проводить із султаном іноді й ночі
голова до голови в безсонних бесідах, неважко випросити таку

дрібницю. Одне слово султанове — і Скендер-челебія сам приведе
свою прекрасну Кісайю на Ат-Мейдан...

Ібрагім мовчки всміхнувся під своїми тонкими вусами. Ці два
вовки, Луїджі Гріті й Скендер-челебія, видно, уже неспроможні
проковтнути здобич, яку хапають по всій імперії, їм потрібен ще
й третій. Вибрали його, від нього не вимагається ніяких зусиль,
Усе вони зроблять самі. А Сулейманове слово він випросить легко,
Тільки натякне—і султан сам благатиме його, щоб узяв у жони
доньку дефтердара.

— Я пришлю вам рідкісне дзеркало перської роботи,— сказав
Ібрагім.

— А в мене для вас є ще рідкісніша золота монета, карбована
найславетнішим італійським майстром,—тим самим відповів Лу-
їджі. Ніби купці, що з пропозиції-іджабу й згоди-кабуля уклада-
ють договір-акд, вони згоджувалися діяти спільно в справі вельми
важливій, хоч і -зродилася вона, як могло видатися, з випадкової
й несуттєвої балачки.

Саме під'їздили до Бедестаиу — головного стамбульського ба-
зару, так само старого, як і це місто, знищуваного й відроджува-
ного теж так само, як і це місто, і, як Царгород, незнищенного,
вічного, безсмертного. За вузькими вуличками, за купами сміття,
бруду, потоками нечистот, харчевнями, де дим, сморід, пахощі,
лайка, насичення і спорожнення; за гамором і тіснявою, сонцем
і вітром — ціле місто, сховане від світу під високими кам'яними
склепіннями, з десятками вуличок і переходів, зі своїми майдана-
ми, водограями, струмками, навіть із власною мечеттю. Тут ніколи
не подме вітер, і повітря зворухнеться хіба що від людських голо-
сів, брязкоту збруї, ревіння віслюків і рикання диких звірів, кот-
рих продають так само, як і живих людей та мертві товари.

Гул стоїть, ніби ти всередині велетенської мушлі, звуки не ма-
ють куди вирватися, вони живуть тут вічно, у безчасі, для них, як
і для всього Бедестану, немає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця,
пі роси, ні спеки, ні зими, ні літа, тільки блиск, чари, сон, марення,
запахи. Мускус від шкір козячих, баранячих, волячих, солодкавий
дух килимів, п'янливі пахощі цинамону, ладану, перцю, гвоздики,
імбиру, смоли, мускату, сандалового дерева, сірки, амбри.

Головний прохід, по якому можна їхати верхи, навіть кінськими
запрягами і куди заходять цілі верблюдячі каравани, з високим
синім зоряним склепінням. У напівтемряві бічні крамнички, набитії
товарами, які лежать там, може, і тисячу років. Снопи світла па-
дають крізь вузькі вікна згори. Тут височіють гори лілових і чор-
них фіг, висять баранячі туші, розрубані начетверо, кавалки брин-
зи, посипаної чорними зернятками, тверда, мов кістка, продимлена
бастурма ', тут же арабський клей у "сльозах", мастика, желатин,
басма, хна, ароматні мазі для брів, гашиш, опій, фарби для
вовни, східні коштовності; непорушне сидять товсті купці у високих

1 Бастурма—шашлик з яловичини.

12

чалмах перед крамницями із срібними, мідними й золотими виро-
бами Ремісники крають і шиють одяг, роблять мішки, плетуть ко-
шики. їдять кебаби й солодощі, варять плов і шурпу, ріжуть ба-
ранів, смажать м'ясо (Бедестан з'їдає за день самих тільки вер-
блюдів до півтисячі, а баранів без ліку), жують, плямкають,
відригують, спорожняються, моляться, кричать і плачуть, клянуть
і присягаються. Старі вірмени співають тисячолітніх дивних пісень,
/торговці зброєю, підібгавши ноги, сидять на звірячих шкурах,
п'ють шербети, погладжують бороди, вибурмочують вірші корану,
а довкола них купи ятаганів, рушниць, пістолів, дамаські шаблі,
курдські кинджали, киї і палиці з кавказького залізного дерева,
барабани; ще далі — золоті ланцюги, намисто, перли, персні, ру-
біни, смарагди, діаманти, купи бірюзи, кінська збруя, чотки, ку-
рильниці, світильники, пласке начиння, сандалі з розмальованого
дерева, що їх жінки взувають, ідучи в хамам ', коробки з черепах,
з чорного дерева, інкрустовані перламутром, старі дзеркала, під-
ставки для корану, солома, сіно, дрова, ячмінь, тканини—усе
змішане, перемішане, звалене й навалене без пуття, без потреби,
без видимого сенсу, ніби знущання над довколишнім світом, де
споконвіку три сили намагаються дати всьому існуючому сякий-
такий лад,— природа, чоловік, боги, щоб згодом, ставши перед
хаосом Бедестану, переконатися у безплідності всіх своїх нама-
гань.

Над стихією Бедестану невладна була ніяка сила, окрім хіба що
стихії ще більшої. І такою стихією у Царгороді завжди була по-
жежа. Бедестан горів за імператорів, горів за султанів, починаю-
чи від першого з них Мехмеда Фатіха. Панування кожного султа-
бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе на май-
данах і узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого
здригалася уся столиця, котрий міг пролунати вдень і вночі, в най-
більше свято і в час найстрашнішої пошесті, у літню спеку і в сльо-
тавий зимовий день: "Янгуйн вар Бедестан!" — "Пожежа в Беде-
стані!"

І тоді в цьому замкненому, загадковому світі починалося пекло.
До вогню незмога було доступитися, він панував неподільно під
вічними склепіннями базару, все, що було там живе, гинуло без-
слідно і безіменне. Горіло все, що могло згоріти, розтоплювалися
метали, тріскалося каміння, висихали водограї, чорне полум'я би-
ло з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту і в довко-
лишніх вуличках, тому ці вулички завжди лишалися найнужден-
нішими, найбруднішими і найупослідженішими при всіх султанах.

Сулейман ще не пережив своєї пожежі в Бедестані. Надто мало
владарював як для цього. Ібрагім і Гріті без страху занурилися у
глибини Бедестану, проникли в найдальші його нетрі, поминувши
гори товарів, людську клекотняву, ревіння тварин, сяйво коштов-

ностей, мерву покидьків, добралися до майдану, на якому стояв
золотий дим від потужних ударів сонця крізь скісні вікна у висо-
ких сіро-чорних склепіннях. Широкі промені вдарялися об кам'янії
плити, курилися золотим димом, від чого здавалося, ніби все тут
пливе, рухається, злітає у просторі, зависає над древніми плита-
ми, над великим біломармуровим водограєм посередині майдану,
над дерев'яними помостами, то голими, вичовганими, то застеле-
ними старими яскравими килимами, залежно від того, кому нале-
жали помости і якої цінності товар виставлено на них і коло них.

Товаром тим на майдані, освітленому найяскравіше в усьому
Бедестані, були люди. Раби.

Приведені з воєнних походів, захоплені корсарами, впіймані,
як дикі звірі, вкрадені, куплені, продані й перепродані. Юнаки
рідкісних обдаровань, хлопчики, позбавлені чоловічої статі, дів-
чатка й молодиці для чорної роботи, красуні для втіхи синам
ісламу, гаремне м'ясо, дивні витвори природи, з тілами прекрас-
ними й чистими, яких не наважився ще торкнутися навіть соняч-
ний промінь.

Рабів виводили поодинці або й цілими низками з бічних тем-
них переходів, дорожчий товар показували на помостах, дешев-
ший продавався цілими гуртами внизу, продавці-баиї викрикували
ціну, вихваляли своїх рабів, їхню силу, молодість, незіпсованість,
красу, вченість, умілість. Поблизу в Бедестані на таких самих тор-
говельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною і ко-
лотнечею продавано коней, птицю, віслюків, овець, кіз, собак, не
продавали тільки кішок, бо це була улюблена тварина пророка.
Кішки, вигинаючи спини, терлися об ноги купців, муркотіли й
благоденствували, не відаючи, що ці люди продавали й купували
людей, мов тварин безсловесних, щоразу посилаючись на аллаха
і його пророка, який звелів усім правовірним: "їжте ж те, що ви
взяли в здобич дозволеним і благим..."

Коран забороняв жінкам оголюватися перед чоловічими погля-
дами. Тут жінки були нагі. Бо рабині на продаж. Одні стояли з
виглядом покірливих тварин, другі, ті, що не змирилися з долею,
мали печать шаленства на лицях; одні плакали, інші сухими очи-
ма гостро кололи своїх мучителів — мали б силу, то вбивали б
поглядами.

— В Манісі ви не могли мати такого вибору,— сказав Гріті
Ібрагіму, коли вони наблизилися до майдану рабів.

— Я ніколи без здригання не можу спостерігати цієї торгівлі,—
нервово посіпуючи лицем, промовив Ібрагім.— Завжди пам'ята-
тиму, як продавав мене Джафер-бег, як тримали голого на отако-
му помості... Тепер я сам прийняв іслам і якось можу виправдати
людей моєї віри. їм судилося воювати з усім світом і тому мимо-
волі довелося стати жорстокими навіть у вірі й звичаях. Але ви
християни, хіба ваш бог дозволяє рабство?

— У бога точно визначено тільки заборони,— хмикнув Луїд-
жі,— дозволене ж завжди невизначене і непевне. Чоловікові

14

доводиться самому визначати як саму сугь дозволеного, так і його
міру.

Віддавши повіддя коней слугам, вони зійшли на землю, змі-
шалися з натовпом багатих муштері — покупців живого товару.
йшли неквапом, здається, єдині тут, хто міг поглянути на все,
що діялося на майдані, оком неупередженим, незацікавленим, май-
же байдужим Ніби приїхали сюди для розваги, не маючи наміру
купувати, а тільки придивитися ближче до ганебного торгу й по-
розмірковувати з висот своєї незалежності.

— Не забувайте,— нагадав Ібрагімові Гріті,— що я наполовину
тгж мусульманин, і, коли мені треба, охоче повторюю слова Му-
хаммеда: "Бийте їх по шиях, бийте їх по всіх пальцях".

— Але ж ви навчалися у кращих університетах Європи, вихо-
вувалися на книгах найбільших мудреців Греції і Риму, де гово-
риться про людську свободу і гідність.

— Не забувайте, що я купець,— засміявся Гріті.— Коли ми з
вами, попиваючи кандійське вино, обговорюємо діалог Платона
"Республіка" або "Бенкет", я виступаю перед вами як носій ви-
соких людських помислів, коли ж я опиняюся на Бедестані, я ви-
мушений згадувати й те, що навіть в улюбленого вами Арістотеля
у його "Братах" в авабі вісімнадцятому наводяться поради, як
треба купувати рабів і рабинь. Філософ радить неодмінно пере-
глядати рабів навпроти сонця або в місці, добре освітленому,
оглядати не тільки їхні видимі члени й усе тіло, а й потайні час-
тини тіла аж до найсоромніших.

— Я про це знаю.

— То коли навіть Арістотель не соромився таких речей, чому ж
маємо ми з вами соромитися? Чи не ліпше звіритися у всьому
аллахові? Сказано ж: "Аллах потужен над усякою річчю".

— Ви знаєте коран, як справжній хафіз ',— похвалив його 16-
рагім.

— Мені до вподоби восьма сура, яка зветься "Здобич". Згодь-
теся, що таке слово для купецького серця — наймиліше. Купець не
повелитель, який посилає своїх воїнів на завоювання земель, лю-
дей і багатств, але він ліоже посилати гроші, які часто переви-
щують своєю силою зброю і найжорстокіше насильство. Скажімо,
тут повинен бути мій уртак² Сінам-ага, якому я замовив привезти
мені партію полонянок із слов'янських земель. Я навіть поставив
умову: товар повинен бути добірний і, сказати б, нещоденний,
особливий.

— Ви що, заплатили цьому Сінам-азі? — навіть зупинився від
здивування Ібрагім.

— Я дав йому завдаток. Інакше кажучи, послав свої гроші за
море по здобич.

— Це суперечить праву шаріату. Іслам дозволяє воювати з не-
вірними, захоплювати здобич, мати рабів, але купці наші суворо
обмежені законами шаріату. Коли хочете, мусульманські купці,
завдяки шаріату, найпорядніші в сучасному світі. Щоб річ могла
бути проданою, нею треба заволодіти. Тільки тоді вона стає "му-
текавім", себто надається до продажу на ринку. Дозволеність
може бути законною і звичайною. Наприклад, оцет, вживання
якого дозволено, є "мутекавім", але вино, вживання якого заборо-
нене пророком, не може бути "мутекавім" для мусульманина,
а тільки для християнина. А щоб продавати навіть дозволені речі,
треба неодмінно ними заволодіти, тобто стати їхнім власником
можна й тоді, коли ти заволодієш речами, які нікому не нале-
жать,—дикими травами, рослинами, звірами, рибою, птаством,
коштовним камінням. Продаж таких речей ще до того, як заволо-
дієш ними, згідно з шаріатом не вважається дійсним.

— Але ж багаті люди можуть замовляти рибу рибалкам або
дичину мисливцям,— нагадав Гріті.

— Такий звичай існує, але він суперечить правилам. Ні рибал-
ка, ні мисливець не можуть дати запевнень, що вони впіймають
саме те, що вам хочеться, бо це від них не залежить.

— Ловити рибу або дичину—заняття справді непевне,—під-
тримуючи Ібрагіма під руку, нахилився до нього Гріті,— але ж
з людьми — річ набагато простіша. Я плачу Сінам-азі, Сінам-ага
знаходить свого знайомого кримського бея, платить йому і просить
привезти з королівської або з Московської землі таких і таких ра-
бів або рабинь. Ось і все. Тут міг би вдовольнитися навіть ваш
суворий шаріат. Селям! — гукнув він зненацька старому туркові,
який сидів на килимі, знесилено хилячи голову під важким тюр-
баном,— випадковий спостерігач серед цього неправедного торгу,
як і Гріті з Ібрагімом. Але так могло видатися тільки оку недо-
свідченому. Бо старий, мовби покунюючи, насправді пильно при-
глядався до всього, що відбувалося довкола, його вухо ловило
кожне слово, його прикриті важкими зів'ялими повіками очі ви-
хоплювали з людського вировиння все потрібне їхньому господа-
реві. Гріті він помітив уже давно і тільки вдав, ніби купцеве
привітання вирвало його з дрімоти. Луїджі, здається, і не заува-
жив хитрощів старого, від Ібрагіма ж те не приховалося, бо мав
око вигострене, надто на людську підступність.

— Сінам-ага? — спитав він неголосно у Луїджі.

— Хай твоїм втечищем буде рай,— не даючи Гріті часу на від-
повідь, мерщій прохопився старий.

— Тебе давно не було на Бедестані, шановний Сінам-ага,— на-
півзапитливо, напівосудливо зауважив Гріті.

— Хіба насмілився б я, нікчемний раб, занести ногу на килими
торгівлі в час смутку по смерті великого султана Селіма, хай на-
солоджується його душа в садах аллаха, і поки мине належний
час після початку царствування великого султана Сулеймана, яко-
му хай воздається найнижче поклоніння? — заскімлив Сінам-ага,

16

— Маєш товар для мене? — припиняючи його розбалакування,
майже суворо спитав Гріті.

Сінам-ага ляснув у долоні, і чорний євнух, який крутився по-
близу, вмить кинувся кудись убік, щоб за хвилину виступити ра-
зом ще з кількома такими самими безбородими на чолі вервечки
закованих за шиї гарних чорнооких дівчат, зодягнених, попри осін-
ню холоднечу, досить скупенько.

— Та ти смієшся? — вигукнув розгнівано Луїджі.— Смієш про-
понувати мені те, до чого дотикалося залізо?

— "Ми вмістили на шиї в них кайдани, і вони вимушені під-
нести голови". Я, недостойний, хотів щось показати для твого дру-
га ефенді,— пробурмотів злякано Сінам-ага.

— Якби ти знав, хто мій друг, під тобою б задрижала навіть
земля,— вдоволено промовив Гріті.— Маєш щось путяще — то по-
казуй, а не видзвонюй залізом. Хіба так дзвенить моє золото?

Сінам-ага, крекчучи, підвівся з килима, підібрав поли товстого
халата, вклоняючись тепер уже не так перед Гріті, як перед Ібра-
гімом, повів їх у бічні переходи, в темряву й плісняву.

— Старий ошуканець,— бурмотів гидливо Гріті, спотикаючись
у темряві, трапляючи в смердючі калюжі своїми тонкими сап'ян-
цями, з обуренням вдихаючи запах плісняви на стінах.

З темряви їм назустріч виступили якісь дві постаті, ще чорніші
за саму пітьму, впізнали Сінам-агу, щезли, тоді попереду забли-
мало кілька вогників.

— Валлахі, я виконував твоє повеління з покірною головою,
бейефенді ',— кректав Сінам-ага.

— Ти навмисне завів нас у таку темряву, де не побачиш навіть
кінчика власного носа, старий пройдисвіте,— вилаявся Гріті.

— О достойний,— сплеснув руками Сінам-ага,— те, що вже
продане і зветься "сахіх", належить тому, хто купив, і зветься
"мюльк", і ніхто без згоди господаря не сміє поглянути на його
власність. Так говорить право шаріату. Чи ж міг я не сховати те,
що треба було сховати від усіх очей, щоб соловей розуму не втра-
тив спокою від свіжості цієї рідкісної квітки північних степів?
Вона виросла там, де панує жорстока зима і над замерзлими рі-
ками віють крижані вітри. Там люди ховають своє тіло під м'яки-
ми хутрами, воно в них так само м'яке...

Вони вже були коло світильників, але не бачили нічого.

— Де ж твоя квітка? — знетерпеливився Гріті.

— Вона перед тобою, о достойний.

Ібрагім, який мав очі зіркіші, уже побачив дівчину. Вона сиділа
по той бік двох світильників. Здається, під нею теж був килимок,
а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покри-
валом на голові і з непроглядним чарчафом ² на обличчі, дівчина
сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась

закам'янілість дивна, химерний темний предмет без тепла, без ру-
ху, без щонайменшої прикмети життя.

Сінам-ага ступнув до темної постаті і рвонув покривало. Буйно
потекло з-під чорного шовку сліпуче золото, вдарило таким неса-
мовитим сяйвом, що навіть досвідчений Луїджі, якого важко було
чимось здивувати, охнув і відступив од дівчини, натомість Ібра-
гіма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, він
аж похилився на дівчину, вловив тонкі пахощі, які струменіли від
неї (дбання досвідченого Сінам-аги), йому передалася тривога
чужинки, її пригніченість і—дивно, але справді так—її знена-
висть і до нього, і до Гріті, і до Сінам-аги, і до всього довкола
тут у затхлому мороці Бедестану й за його стінами, у всьому
Стамбулі.

— Як ти звешся? — спитав він по-грецьки, забувши, що дівчина
не може знати його мови.

— Вона зветься по-грецьки, ефенді,— мерщій кинувся до нього
Сінам-ага.— Зветься Анастасія.

— Але ж у ній немає нічого, що б приваблювало погляди,—
розчаровано промовив Гріті, погамувавши свій перший відрух.—
Ти, старий ошуканцю, навіть ступаючи одною ногою у пекло, не
відмовишся від паскудної звички обдурювати своїх замовників.

— О достойний,— заскімлив Сінам-ага,— не треба дивитися на
лице цієї гяурки. Бо й що в тім лиці? Коли вона роздягнеться,
то видасться тобі, ніби зовсім не має обличчя через красу того, що
сховано одягом.

— То показуй те, що сховане у цієї доньки диких роксоланів!
Ти ж роксолана? — звернувся він тепер уже до дівчини і простяг-
нув руку, щоб узяти її за підборіддя.

Дівчина схопилася на ноги, відхилилася від Гріті, але не зля-
калася його, не скрикнула від несподіванки, а засміялася. Може,
смішний був їй оцей окатий турок з товстими вусами й густою бо-
родою.

— Не треба її роздягати,— несподівано сказав Ібрагім.

— Але ж ми повинні глянути на цю роксоланку, щоб знати її
справжню ціну! — промурмотів Луїджі. Він ухопив один з світиль-
ників і підніс його до обличчя бранки.

— Не треба. Я куплю її так. Я хочу її купити. Скільки за неї?
Непомітно він заговорив по-італійськн, і чи то це дивне дівча
збагнуло, про що йдеться, чи хотіло якось виказати своє обурен-
ня отим нахабним присвічуванням, до якого вдався Гріті, воно го-
лосно, з викликом засміялося просто в обличчя Луїджі й дзвін-
ким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася
Ібрагімові знайомою, але якої він не розумів.

— Щ То вона каже? — спитав він Гріті.

— Квод тібі, муліер? — не відповідаючи, звернувся Луїджі до
дівчати тою самою мовою, заточуючи із своїм світильником пів-
коло віддаля од полонянки, приглядаючись до неї тепер уже не
тільки з цікавості, а й з сумішшю подиву. Але дівча, випаливши

18

свою дивну фразу, знов засміялося і вже не говорило більше, з де-
якою навіть зневагою поморщило свій гарненький носик і наста-
вило білу руку навпроти світильника, який Гріті знов наблизив
на відстань занадто неприємну.

— Уявіть собі, вона говорить по-латині! — вигукнув Гріті, звер-
таючись до Ібрагіма.

— Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома. Ми
нічого не знаємо про неї. Може, вона з багатої родини.

— Ви не знаєте, що саме вона сказала!

— Що ж саме?

— Це одне з канонічних запитань католицьких священиків, які
сповідають жінок. Доволі грубе і непристойне, як на такі ніжні
уста.

— А в устах ваших священиків воно не видається занадто не-
пристойним?

— Вони виконують свій обов'язок. І вони — грубі чоловіки.
А це ніжна істота. Ти, смердючий баришнику,— гукнув він до Сі-
нам-аги,— який товар маєш нахабство нам підсовувати? Де купив
цю ледащицю? З-під якого просмерділого розпусника її витяг?

— Валлахі! — приклав руки до грудей Сінам-ага.— Ця дівчи-
на чиста, як ранкова квітка, скупана в росі. Вона так само ці-
ла, як...

— Я купую її,— урвав його розбалакування Ібрагім.

— Бейефенді вірить старому Сінам-азі?

— Я купую цю дівчину,— повторив Ібрагім, уже нетерпеливля-
,чись.— Скільки за неї? '

— П'ятсот дукатів, бейефенді,— швидко промовив Сінам-ага.

— Даю тисячу,— недбало кинув Ібрагім.

— Бейефенді хоче назвати подвійну ціну? Але це належить ро-
бити мені. Купець повинен називати подвійну ціну, щоб дійти до
справжньої неквапом, поторгувавшись усмак і досхочу. Інакше як
можна зберегти себе для служіння справі, що нею тримається світ?

— Справді,— втрутився трохи подивований таким перебігом їх-
ньої пригоди Гріті,—вона обійшлася мені, як свідчить Сінам-ага,
всього лиш п'ятсот дукатів. Ясна річ, старий негідник обдурює
нас, як це він завжди робить, бо за такі гроші можна б купити
цілих трьох черкешенок із князівського роду, але хай уже буде
так.

— Я хочу, щоб Сінам-ага заробив, тому даю тисячу.— Ібрагім
затулив собою дівчину від Гріті й турка, ступнув до неї, вона за-
сміялася до нього ще зухваліше і з ще більшим викликом, ніж пе-
ред тим до Луїджі. Сміялася йому в обличчя нестримно, відчаєно,
безнадійно, струшувала на нього хвилі свого буйного волосся, що
палало золотом не знати й яким — райським чи пекельним, не від-
ступала, не лякалася, випросталася, невисока, зграбна, відкинула
голову на довгій ніжній шиї, розсипала між холодними кам'яни-
ми стінами Бедестану дзвінке срібло прекрасного голосу: "Ха-
ха-ха!"

19

Ібрагім здригнувся від темного передчуття, але поборов той
відрух душі, примусив себе усміхнутися у відповідь на сміх загад-
кової чужинки, котра не плакала, як усі рабині, не стогнала, не
ламала відчаєно рук, а сміялася, ніби знущаючись не тільки з ньо-
го самого, а з усього цього жорстокого світу, який хотів скорити
її, зламати й понищити. Ібрагім заговорив до неї незграбною мі-
шаниною слов'янських слів, яких навчився від султана Сулеймана.
Чи хотіла б вона до нього, саме до нього, а не до когось іншого?
Дівчина вмовкла на мить. Ніби аж придивилася до Ібрагіма пиль-
ніше. Чи хотіла б? Ще хтось може питати в цій землі, чи вона хо-
тіла б? Ха-ха-ха.

Ібрагім сухо звелів Сінам-азі привести рабиню до нього на Ат-
Мейдан, ще раз повторив, що заплатить за неї тисячу дукатів, по-
передив, щоб ще сьогодні до вечора вона була в його домі і щоб
не було завдано їй щонайменшої шкоди. Тоді подякував Гріті:

— Я ніколи не забуду цієї вашої послуги.

— Можу тільки позаздрити вашому витонченому смаку! — ви-
гукнув венеціанець.— Ця Роксолана, як я її називаю, мабуть,
справді щось таке... Як досвідчений купець, можу сказати вам, що
товар набуває вартості також від ціни, яку за нього заплачено.

Ібрагім мовчав Швидко видобувався з темного переходу. По-
чувався так само зганьбленим, як тоді, коли його, малого хлопчи-
ка, продано на рабському торзі в Ізмірі. Щоправда, тепер купував
уже він, але хіба не однаково? Є раби, які купують, і раби, яких
купують. А всі раби. І порятунку немає ніякого. Він пробував по-
рятуватися вбранням, розкішшю, якою оточував себе завдяки Су-
леймановій щедрості, вважав, що цим полегшує собі життя, упер-
то вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким, раз
воно зветься життям. А навіщо? Хай той старий ошуканець Сінам-
ага обдурює людей, бо таке його покликання на цій землі, хай
купує і продає усе на світі Луїджі Гріті, бо ж він купець, але на-
віщо ж тоді переконувати себе в тому, в що ніколи не повіриш?

20

вгору