ОТАРА

Мала вона в собі щось вабливе — чи то в неземному сяєві зо-
лото-червоних кіс, чи то в зграбному, зміїстому тілі, коли той
дикий татарський вершник навіть уночі, лиш при маревному світлі
пожежі, полонився нею аж так, що виокремив її з-поміж усіх інших
бранок і до самої Кафи віз як найкоштовніший скарб. Та й суво-
рий вікарій Скарбський, ніби відчуваючи клекотняву вогнів у її
серці, часто заводив бесіди не про саме лиш спасіння душі, а й
про тіло, і вона з подивом відзначила, що й сам бог визнає
плоть—цей одяг душі—і що вона ліпша й досконаліша, то вдово-
ленішим має бути всевишній такою людиною. "Плоть — значна час-
тина нашого єства,— казав Скарбський.— Слід звеліти нашому
духові, щоб він не замикався у собі самому, не зневажав і не ли-
шав самотньою нашу плоть, а зливався з нею в тісних обіймах".
Від таких слів Настася мимоволі червоніла, а суворий вікарій,
мовби не помічаючи дівчачого збентеження, дивлячись їй поверх
голови, вів далі: "Правосуддя господнє передбачає це єднання й
сплетіння тіла й душі таким тісним, що й тіло разом з душею при-
рікає на вічні муки або вічне блаженство".

Якби їй дано було вибирати, вона вибрала б тільки вічне бла-
женство, інакше навіщо жити!

"Ті, хто хоче відректися від свого тіла, намагаються вийти за
межі свого єства і втекти від своєї людської природи,— це безумці.
Замість обернутися в ангелів, вони перетворюються на звірів, за-
мість возвиситися—вони принижукль себе..."

"Я не відречусь, не відречусь ніколи! — присягалася собі в душі
Настася.— Не відречусь і не принижусь!"

Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла
за вервечкою своїх закованих у залізо нещасних подруг, йшла
вільно, мовби туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгій
сорочці барвистого шовку, в зеленому дівочому чарчафі, який за-
кривав їй обличчя і коси, у штудерних, із задертими носками сту-
панцях з позолоченого сап'яну. Місток гойдався на зв'язаних боч-
ках, кинутих у брудну воду, світ гойдався в Настасі перед очима,
велетенське місто здіймалося перед ііею округло, опукло, било
червінню сонця з безлічі шибок, сумно зеленіло свічками кипари-
сів, наставляло на неї похмурі вежі старезних мурів, мечеті з гост-
ряками мінаретів. Вона йшла вистрибцем по тому непевному міст-
ку, вигиналася спиною, усією постаттю, молода, витка, жадібна до
життя, ступала на край цієї чужої, страшної, ворожої землі, тоск-
не квиління знов, як недавно на морі, народилося в її душі, од роз-
пачу, здавалося, навіть втрачає зір, але стріпувала вперто головою,
стрибала вперед, мовби ряіуючись од шаркання старечих ніг Сі-
нам-аги позаду: шарк, шарк! У воді затоки—цілі покидища,
смітники, затонулі гніїлі дошки, зужитість, собаче стерво, шматки
дерева, обсипані черепашками, сморід. Край води розкопана зем-
ля, багниська, баюри, болото, гній, затоплені згнилі човни. А зато-
ка звалася Золотий Ріг. Де ж те золото і що тут золоте? Хіба що
сонце на небі, але як же воно високо!

До Золотого Рогу біжать спадисті вулички, переплетені між со-
бою у мертвих обіймах, як утопленики. Старі дерев'яні доми, оз-
доблені густою різьбою, криво нахилені один до одного, ось-ось
попадають. Вуличка розітнута навпіл сонцем — затінок і спека аж

32

шкварчать. Сінам-ага звелів вести бранок затінком. Може, шкоду-
вав, що не дочекався вечора на кадризі, щоб не виставляти своєї
здобичі перед очі вулицям? А вулиці були повні самих чоловіків.
На маленьких площах, коло водограїв, у затінку платанів, навіть
на спеці, на кожнім вільнім місці чоловіки сиділи густо, як мухи,
непорушні й чорні. Тількі вуличні продавці води, мигдалю, соло-
дощів, смаженого м'яса вешталися поміж тими чорними постатями,
щось вигукували клекітливе, ніби аж задихаючись, годували й
поїли оті дивно непорушні, зовні спокійні — ні лайки, ні бійки, ні
колотнечі, ні голосу, ні вітру — натовпи чоловіків. Та й не могли
ні говорити, ні сперечатися, бо мали пильну роботу: всі їли, жу-
вали, ковтали, пили холодну воду, знов їли. Варені в казанах киш-
ки, вим'я, тельбухи, серця баранячі й волячі, жирні кебаби, якісь
овочі, що з них стікав жир, видно було по шиях, як жадібно ков-
тають величезні шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожня-
лися, недалеко й відходячи, у повітрі висів сморід сечі, покидьків,
смоли, диму, часнику, риби. Торговці розносили ще й якісь їстівні
квіти, але де там пахощі квітів серед цієї запаскудженості, серед
цього жування, ковтання й спорожнення! їли ненаситно, навстояч-
ки, ва ходу, ях коні або верблюди, і всі невідривне дивилися на
білих жінок, яких гнали вулицями наглядачі Сінам-аги. Погляди
бігли за жінками, ковзали по ногах, липучі, брудні, тяжкі. Чолові-
ки мурчали, як коти, хтивість била з їхніх розледащених поста-
тей — о прокляті самці, тварюки, пси! Ось де жінка відчувала, яке
прокляття — її тіло, ось де хотіла коли й не злетіти пташкою у не-
бо, то бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, і в цій землі не
порятуєшся від отих поглядів, від отих страшних очей.

Очі були — мов образ і дух цього велегенського міста. Відверто-
нахабні й сховані, невидимі, але відчувальні погляди. Враження
таке, ніби очі невідступне стежать за тобою і незмога від них схо-
ватися ні під водою, ні під землею. Очі на вулицях, у дерев'яних
домах, за дерев'яними решітками, в листі дерев, у водограях, у на-
писах на білих і сірих плитах, на високих мінаретах і розлеглих
пощерблених мурах, у повітрі, як тіні птахів, хмар або летючого
листя. Погляди холодні, як дотики змії, шорсткі, мов будьга, вічна
мука нагляду, недовір'я, підозріливості, місто, мов суцільна страш-
на в'язниця для жінок. Настася намагалася не помічати ні тих по-
глядів, ні тих очей. Аби тільки не піддатися розпачу, забути про
ті очі. "Смійся, дитино моя!"—казала колись їй мама Де ж ви,
мамо?

Віяв задушливий вітер лодос—вітер умерлих. Несамозитіло
сонце, бліде й страшне, як око сліпого. А вдома сонце завжди сві-
тило крізь листя, крізь густе гілля, лягало на землю мереживними
блискітками, кропило зеленим сяйвом їхній дім, сіежку від воріг,
траву обабіч стежки, криницю з замшілим зрубом, березові й ду-
бові дрова під високим піддашшям. Кому тут про це розкажеш?
Покинута всім світом, ніби вчинила якісь великі злочини. А во-
на ж невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому

33

про це розкажеш? Іов теж був справедливий, а зазнав найтяжчих
нещасть. Чи вже воно так судилося всім невинним і справедливим?
А оті, що зирять невідступне й невідчепно за кожним її кроком?
Спитати б їх, скільки злочинів, грабувань, убивств на їхньому сум-
лінні? Гріються на сонці, сміються, жують, ковтають... Круглоголо-
ві дітлахи-чоджуки шастають під ногами, щось кричать до бранок,
жбурляють камінці, сиплють порохом. Євнухи ліниво відмахують-
ся від їхньої настирливості, дорослі спостерігачі підохочують і пі-
д'юджують хлопчаків, бо тут тільки хлопчаки, жодної дівчинки,
так само, як і жодної дорослої жінки на вулицях, окрім цих нещас-
них, серед яких найнещасніша вона — Настася. Бо липучих, хтивих
поглядів на її долю припадає найбільше. Скуті ланцюгом, у заліз-
них нашийниках для чоловічої юрби вже мовби й не жінки, погля-
ди лиш ковзають по них і летять далі, пожадливо шукаючи собі
ласішої поживи, і нею неминуче має стати Настася, зодягнена тур-
кенею, маленька, зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних
мурах Стамбула, для турків вона теж туркеня, може, дружина
старого Сінам-аги, може, донька, це не важить, головне—жінка,
молода, правовірна, від чого розкіш для поглядів ще побільшуєть-
ся, і тому вони летять на неї, забивають їй віддих так само, як
задушливий вітер лодос.

Пробувала рятуватися, відвертаючи очі на мури Стамбула. По-
чиналися від Золотого Рогу. Темне каміння, циклопічні скелі, мо-
гутні брили, зубчаті корони веж то чотирикутних, то круглих, те-
сане каміння й червона плінфа мурів, руїни притулених до мурів
стародавніх палаців, глибочезні рови, наповнені вже й не водою, а
уламками колишніх святинь і жител, травою, зіллям, стовбурами
звалених дерев, хащами; десь за ровами широка дорога, викладена
білими плитами, мабуть, ще за грецьких імператорів, на схилах
ровів—латки городів, тоді знов дикі зарості, плющ, юдине дерево
з квітами неприродної барви, вигоріла на сонці трава, віслюки
з червоними в'юками на спинах, круглоголові чоджуки.

Той мур сприймався мов величезне тіло цього загадкового міста,
а тут — на вулицях — його нутрощі, тельбухи, бруд і покидища.
Все життя зосередилося в отих лабіринтах поглядів, у пастках вог-
нистих очей фанатиків, у шаленстві хтивості. І коли уявлялося
колись життя, мов євхаристія, мов нестримний біг затятих апосто-
лів до таємниці, то тепер могла переконатися, що таємниць не іс-
нує, що й на тих апостольських вершинах, мабуть, можна знайти
прокляття або й кінець.

Щоб хоч трохи вспокоїтися, Настася пробувала шукати схо-
жість між стамбульцями і навіки втраченими людьми з Рогатина,
які стояли їй перед очима невідступне й уперто, а може, то вона
сама виставляла їх рядами в своїй зболеній уяві, чіпляючись за
них, мов за останні рештки життя. Не було нічого спільного. Хіба
Що караїм-пекар був трохи подібний до оцих чоловіків. Бо хіба ж
такі були рогатиниі, добрі, лагідні, якісь світлолиці, наївні, мов
діти? А ці всі осхлі, шорсткі, вив'ялені й висушені на сонці і, вид-

34

но, ледачі, як той Василь з Потока, що вперто ставив свою халупу
занадто близько від синагоги, і хоч правовірні євреї щоразу розва-
лювали її, не даючи Василеві поставити покрівлю, він знов і знов
уперто ліпив її, бо ліньки було відсунутися далі.

Згадавши того дурнуватого, упертого в лінощах Василя, Настася
трохи розвеселилася і спромоглася навіть затіяти з собою химерну
гру. Ніяка вона не бранка, не продана, не куплена, не донька попа
з Рогатина, а молода туркеня, належить цьому мальовничому не-
звичайному світові, а світ належить їй. Вона безтурботне дівчи-
сько, вільне, владне, маєтне. Може, й донька Сінам-аги. А то й ви-
ще. Це не важить, головне—молода, приваблива, правовірна, від
чого, бач, розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони ле-
тять на неї, минаючи бідних її подруг, забивають їй віддих так
само, як задушливий вітер сироко.

Йшла, ще більше вигинаючись усією постаттю, грали в ній усі
суглоби, витанцьовував кожен м'яз, і тонкий шовк слухняно пере-
давав усе те, повторював і відтворював, аж ніби зітхання захвату
супроводжувало й переслідувало цю таємничу незвичайну дівчину,
котилося з нею, наростаючи, побільшуючись, намножуючись, зма-
гаючись у могутті з невпинним вітром: "Бак, бак, бак!" ¹

Та гра урвалася несподівано й жорстоко.

Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбуль-
ських вулицях. Ніби в Рогатині в ярмаркові дні. Коні з вершни-
ками і розсідлані, віслюки з поклажею у сонному кунянні або в
моторошному крикові, що нагадував скрипіння сухого колеса: "І-ах,
і-ах!", собаки гризуться за голі баранячі кістки або клацають зуба-
ми, виловлюючи бліх у забейканих хвостах, розманіжені, гнучко-
спинні кішечки насолоджуються своєю неторканістю і безкарністю,
туркочуть голуби коло мечетей і водограїв, цвірінькають дрібні
пташки, виспівують у гіллі, вицвіркочують у густому листі — світ
барвистий, лагідний, зовсім чужий отому нелюдському лабіринту,
вибудуваному із слизьких, пожадливих поглядів і з ненависного
дихання, що огортає тебе смердючою хмарою, крізь яку несила
продертися.

Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях,
і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забува-
ли свого бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за
морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих.

Та ось попереду сумної валки бранок, не знати звідки взявшись,
мов зродившись з пороху стамбульського, з'явилася отара сірих,
закудланих овець. Вівці юрмилися тісно й щільно, налякано налі-
тали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зосліпу то
в той, то в той бік. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шап-
ках, у колись білому, а тепер безнадійно запацьореному одязі гій-
кали на одурілих тварин, збивали їх герлигами ще тісніше, гнали
далі на продаж чи на заріз, а попереду отари, поважний, мов

Сінам-ага, виступав велетенський чорний цап з повішеним на шиї
дзвіночком-боталом із позеленілої міді, і та мідь з кожним похи-
туванням цапової шиї дзвеніла глухо, глибоко болісно, як Наста-
сине серце.

Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей —
як овець. Духом загибелі повіяло на нещасних жінок од того ви-
довиська, бив їм у ніздрі сморід ненависті, чувся голос смерті.

— Гій! Гій! — кричали чабани-болгари голосами втомлено-
тьмавими, а Настасі вчувалося, ніби то глибоко в її грудях лунає
чиясь пересторога: "Стій! Стій!" — і тіло їй мовби здерев'яніло,
втратило гнучкість і зграбність, не могла ступнути ногою, не могла
зворухнутися — отак би впала, вдарилася об землю і вмерла тут,
щоб не бачити цього чужого міста, не відчувати на собі повзання
липучих, мов гусінь, поглядів, не знати приниження і страху, зрів-
нятися з отими вівцями на заріз.

Та й знову змилувалася над нею доля. Євнухи звернули в про-
вулок до двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлізлого,
як і його хазяїн Сінам-ага. Настася краєм свідомості зауважила
густе різьблення, маленькі віконця з химерним плетивом дерев'я-
них решіток нагорі, міцні двері з товстим мідним кільцем, старе
дерево перед домом, що хилилося на стіну,— ось-ось упаде.

З безмежного Стамбула, з його ненависті й муки безкінечної
кинуті тепер були в тишу цього притулку, в тісняву дерев'яної
клітки-в'язниці, де волю замінено решітками на вікнах, старими
килимами на підлогах, подушками-міндерами, безладно розки-
даними між мідним начинням, курильницями, речами незнайомими,
химерними, безглуздими й ворожими.

З жінок знято залізні нашийники. Нарешті, нарешті! Показано,
де вода, де все, чого вимагають природні потреби. Хоч і навіки,
може, поховані в цих чотирьох стінах, але врятовані від пожадли-
вих очей і живі, живі!

Сінам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жіночу
половину й міцно замикано для певності, бурмотів молитву вдяч-
ності: "Во ім'я аллаха милостивого, милосердного. Від зла тих, що
дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрив!"

Поволі почовгав на чоловічу частину дому—селямлик. Тепер
міг терпляче вичікувати з своєю здобиччю, поки настане час ви-
гідно продаги її на Бедестані. Ту червононосу продасть венеціан-
цеві, якіїи лав завдаток, тим часом буде разом з усіма. Квапитися
з нею не слід, хоч вона не його й наполовину. Віддавати чуже ні-
коли не треба поспішати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, він
подвоїть вам і простить вас. Той, хто знає сокровенне, великий
і мудрий.

36

вгору