Мабуть, знала до кінця свого сина лише валіде Хафса. Знан-
ня те добула гірко. Віддала Сулейманові все життя, стемніла
устами від багатолітньої зневаги, якої зазнавала від султана
Селіма, що за прикладом діда свого Мехмеда Фатіха завів
собі цілий гарем з гарненьких юнаків, кинула всі сили своєї ду-
ші на служіння єдинму синові, вибудовувала споруду його жит-
тя вперто й дбайливо. Не було звичайної любові між матір'ю й
сином, з'єднала їх неминучість, може, страх або навіть і нена-
висть, але роз'єднатися уже не могли: надто боялися одне одного,
надто багато таємниць лежало між ними, яких не повинен був
знати світ.

Жінки не належали до таємниць. Недоступними теж не були
для султанського онука, а згодом — сина. Щойно почали висівати-
ся у Сулеймана вуса, як він уже мав свій гарем, не кивнувши для
того й пальцем. Сказано ж: "Женіться з тими, що приємні вам,
жінками,— і з двома, і трьома, і чотирма. А коли боїтеся, що не
будете справедливі, то — з однією або з тією, якими оволоділи
ваші десниці".

Замолоду привчений до розпусти, Сулейман не кинувся у неї
жадібно і безтямно, але й не зогидив жінок, як його батько. Нур-
тували в ньому марення й туга за переживаннями чистими, вишу-
канішими і благороднішими, набридливих тупих жінок-дівчаток,
розкішних дурних одалісок мав задосить, хотів тепер мати коло
себе жінку гарну й горду, повабну й мудру не самим тілом, а ч
серцем, жінку, що могла б зрозуміти його і дорівнятися йому всь-
ди і всюди зробити щасливим: за учтою і в бесіді, у постелі й у
державних справах, які судилися йому в майбутті неминуче. Шу-
кати такої жінки не міг і не вмів. Султани і їхні сини не шукають
жінок. Це роблять за них інші. Часто все вирішує простий випадок.
Валіде Хафса не могла покладатися на випадок. Поміг їй, хоч як
це неймовірно, султан Селім. У нестримній жадобі завойовництва
він замахнувся на землю, що величиною своєю дорівнювалася
його імперії, а багатством і могуттям набагато перевищувала,—
на Єгипет. В Єгипті ось уже ледве не цілих сто років панували
мамелюки з рідного Хафсі племені черкесів. Колишні бідні най-
манці-воїни з далекого Кавказу захопили владу в цій великій

62

державі й поширили її на всі довколишні землі, із святинями му-
сульманськими й християнськими включно — Меккою і Єрусали-
мом. Селім, роззухвалений легкою перемогою над перським шахом,
повів своїх яничарів на мамелюцького султана Кансуха аль-Гурія.
Перед боєм під Халебом султан сказав своїм воїнам: "Коли нам
судилося погинути—наше царство небесне; коли ж переможемо
ворога — наше буде царство земне". Зраджений намісником Ха-
леба Хаїр-бегом, вісімдесятилітній султан Кансух аль-Гурія був
розгромлений під Халебом, а нового мамелюцького султана Ту-
ман-бея зрадив його воєвода Джамберді Газалі. Селім щедро на-
городив зрадників: Хаїр-бега посадовив намісником у Єгипті, а
Джамберді Газалі — в Дамаску, віддавши йому всю Сірію. Селі-
мів великий візир Юнус-паша сказав султанові: "Половина іслам-
ського війська загинула в боях і лишилася в піщаних пустелях,
і єдина користь від цього та, що Єгипет перейшов у владу своїх
зрадників". Селім велів задушити візира за ці слова. Скористала-
ся ж з розгрому мамелюцьких султанів Єгипту цілком неждано ва-
ліде Хафса. Щойно довідавшись про першу перемогу Селіма під
Халебом і про смерть Кансуха аль-Гурія, вона негайно спорядила
своїх довірених гонців на далекий Кавказ до свого племені і зве-
ліла передати старшинам: "Чого ви ще ждете в своїх горах? Все-
могутній султан побив черкеських мамелюків, незабаром прийде
зі своїм ісламським військом і на Кавказ. Шліть його синові най-
кращу з своїх дівчат, так само неперевершену вродою і гідностя-
ми, як неперевершена сила султанського війська!"

Гонці їздили довго, бо дорога від Маніси далека, тяжка й спов-
нена небезпек: пустелі, гірські пасма, бурхливе море й ще гори,
чужі, суворі, дико-неприступні. Як знайти там маленьке плем'я
черкесів, як до нього доступитися і приступитися? Коли ж повер-
нулися, були з ними три брати-черкеси, які привезли загорнений
у безмежну волохату бурку живий пакунок. Духом далеких вітрів,
нічних вогнищ било від братів і від того схованого в чорній бурці
дарунка, і валіде, хоч ніколи не знала духу черкеського племені,
хижо роздула ніздрі, бо ж голос крові лунає у жінці й через від-
стані поколінь.

Де та Маніса і що та Маніса — а от же долинув з неї голос
султанської жони до неприступного кам'яного Кавказу, почули
його благородні черкеси і хоч ніколи нікому не впокорилися, сто-
літтями вели життя дике й криваве, але вчули в цьому голосі щось,
може, й близьке, вмить відгукнулися й послали для невідомого
шах-заде, який сидів у ще невідомішій Манісі, найдорожчу пер-
лину свого племені.

Тільки одне велике чорне око побачила валіде Хафса в покош-
ланості бурки, зиркнуло на неї з холодною байдужістю, а ЇЇ вда-
рило в саме серце тим поглядом, відчула, як прокинулася в ній
кров диких предків, закипіла й заграла, мов у танку кафенір, під
час якого черкеси освідчуються в коханні єдино дозволеним у них
способом — стрілянням перед обраницею.

63

Брати, клекітливо перегукуючись, вправно розмотали бурку,
витрусили на землю одягнену у вузький шовковий бешмет окату
тоненьку черкешенку, таку ніжну, як пелюсток троянди, що за-
цвітає повесні, коли ще не в'ялить і не обпалює спека, і валіде,
хоч привчена до жорстокої стриманості османської, не стерпіла,
вигукнула:

— Гюльбахар!

Гюльбахар означало: весняна троянда. Може, жінок завжди
слід було б називати іменами квітів, але цю дівчину інакше ні-
хто б і не назвав. Так і стала вона з тої першої хвилини Весня-
ною Трояндою— Гюльбахар.

Не чекаючи, поки дівчину вимиють і натруть пахощами, щоб
прогнати з неї дух просторів, принесений із довгої мандрівки,
одягнуть у гаремні шовки і навчать бодай привітання турецького,
валіде показала Гюльбахар Сулейманові. Побоювалася, що дів-
чина збентежиться й розгубиться і видасться ученому синові за-
надто дикою, але збентежився і розгубився Сулейман — так гордо
повелася з ним юна черкешенка, так холодно поглянула на нього
своїми розумними великими очима, на дні яких залягла нескала-
мучена, але вже несамовита хтивість.

У Гюльбахар не було вибору. Її привезено для втіхи цьому ви-
сокому понурому султанському синові, нею горде її плем'я вкло-
нялося майбутньому султанові, її кинуто в бурхливу гірську річку
в сподіванні, що вибереться на берег без нічиєї помочі, послано
в пащу левчукові з вірою в те, що не дасть вона себе проковтнути,
а стане левицею так само хижою. Мала вона повестися тут гідно,
не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не самою кра-
сою і незайманістю, а й природним розумом, багатством душі, що
його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко,
вміло й непомітно. Зншала на те єдиний спосіб: гордість, ховаючись
за яку, можна досягти всього на світі.

Вона стала султаншею, перш ніж Сулейман — султаном. Така
царська хода була в неї, такі погляди, такий голос. Валіде насилу
стримувала дрож, який пронизував усе її тіло. Кров її предків, її
власна кров пробудилася в цій гнучкій дівчині, в її оксамитових
очах, у гострих твердих персах, в міцних стегнах, у рожевих паль-
чиках смаглявих ніг, які та радо показувала всім у гаремі, ходячи
босоніж, у широких шовкових шароварах і в довгих прозорих со-
рочках з просторими рукавами. Смагляве тіло прозирало крізь тон-
ку тканину черкеської сорочки так солодко, що Сулейман геть за-
був про свою стриманість і настороженість до всього, що так чи
інакше зазіхало на його власну свободу, він не міг одірватися від
Гюльбахар, забув навіть про свого улюбленця Ібрагіма, про нічні
сидіння з мудрими знавцями законів і солодкомовними поетами,
про лови та кінні гони, про стріляння з лука й підковуваьня ко-
ней на стайні.

Жінка, прислана для любові, повинна любити. А коли любить
гаряче й вірно, має народжувати синів. Кожна одаліска хотіла б

64

народити сина для шах-заде, щоб самій стати законною жоною-
кадуною, а там і султаншею. Але сім'я Османів падає тільки в
обране лоно! Чого не спромоглися рабині-одаліски, зробила вільна
черкешенка. За рік народила Сулейманові сина Мехмеда, згодом
ще одного сина, якого названо Мустафою, тоді третього — Мура-
да. Після другої дитини з тоненької, крихкої, майже прозорої дів-
чини Гюльбахар несподівано перетворилася на гладку, округлу,
м'яку гаремну улюбленицю, але не втратила чару для Сулеймана,
далі народжувала йому дітей, і, коли, вже султаном, нетерпляче
ждав прибуття з Маніси свого гарему до столиці, вона була
в близькій надії на четверте дитя — і це за неповних чотири
роки!

І тепер майже ніхто не згадував її ніжного імені Гюльбахар,
звано по-новому, відповідно до становища, яке зайняла при дво-
рі,—Махідевран, тобто Господиня Віку.

Прибула до Стамбула повновладною султаншею, уже не було
в ній пам'яті про свій далекий і, власне, убогий рід, бо дала поча-
ток пишному родові султанському, не знала вона, що таке розум
для неї, бо могла замінити його всемогутньою державою; не дбала
про душу, маючи неподільну владу; була чужа милосердю, закло-
потана тільки роздаванням повелінь. Ходила по гарему вся облита
повабом, солодка, мов халва. Обвішана коштовностями, уся в су-
тому золоті й самоцвітах, що бугрилися на її округлостях, мов
гостре креміння на втоптаній гірській дорозі. Ходу мала царську.
Непомітно віддавала служебкам найдивніші повеління й виказу-
вала забаганки подати чашу з напоєм, поправити одяг, підкласти
подушку під ноги, погладити волосся, почухати за вухом, ласкаво
лоскотнути п'ятку.

І це мала побачити Настася, вночі приведена сюди чорними як
ніч євнухами, запхнута в якусь довгу й непривітну кімнату, де
покотом спало з десяток або й більше розкудланих і злих (як ви-
явилося вранці) гаремних підложниць, а тепер пущена в загальні
покої, де лінькувато штовхалися молоді, недбало зодягнені видри
і де царювала вже зрання ця опецькувата султанша. Якби Наста-
ся на власні очі не побачила Махідевран, вона б ніколи не повіри-
ла, що така жінка може існувати на світі. Але здивувавшись і на-
віть злякавшись попервах, Настася, хоч якою нещасною і упослі-
дженою почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душі: на-
вчуся ще ліпше!

Одаліска-сербкиня сказала Настасі, що в Махідевран тут сім-
десят служебок.

— А в мене буде сто сімдесят, а то й більше! — засміялася На-
стася.

Махідевран умить відзначила той невластивий гаремові сміх,
але не поцікавилася новою рабинею. Бо й навіщо! Хіба випросити
її у валіде для найганебніших своїх прислугувань? Та навіть цьо-
го не дозволила собі Махідевран. Бо помітити—означало при-
низити себе, свою султанську гордість, яка вже не мала нічого

65

спільного з колишньою гордістю дівчини з дикого гірського пле-
мені, а стала пихою і величанням.

Так бідній Настасі судилося зіткнутися з пихатою черкешен-
кою, перш ніж побачила вона повелительку гарему валіде Хафсу
і найвищого володаря усіх цих заблуканих душ—султана Сулей-
мана. Поки не бачила їх—не вірила до кінця в те, що з нею ста-
лося. Пихата Махідевран навіть розвеселила дівчину, і Настася
ще довго, неспроможна вгамуватися, сміялася при згадці про чер-
кешенку, і подивовані одаліски, які ждали від новенької зітхань,
сліз і розпачу, а не веселощів, назвали її вже того першого дня
Хуррем — розвеселена.

З цим іменем мала вона стати незабаром перед всемогутньою
валіде. Слово Хуррем ще не віщувало лиха нікому: ні валіде Хаф-
сі, ні султанським сестрам, ні жилавому старшому євнухові, чор-
ношкірому кизляр-азі, ні всемогутній Махідевран. А тим часом
ховалася в ньому загроза, як у всьому незвичному, бо незвичне
ламає усталений лад, а це неминуче веде за собою нещастя для
когось, надто для жінок, які усе своє життя витрачають на відчай-
душні зусилля дати бодай якийсь лад тій суміші хаосу й випадко-
востей, з яких і складається, власне, життя, коли на нього погля-
нути оком неупередженим і нечоловічим.

66

вгору