Тільки потрапивши за подвійні, куті залізом двері султансько-
го гарему, Настася зрозуміла, яку нагоду втратила вона ще
на морі, зрозуміла й пошкодувала. Кинутись би з кадриги
в розклекотані води, понесло б та понесло її, мов скіпку, як
отого дельфінчика, встреленого безжальним Сінам-агою, і не бу-
ло б ні ганьби, ні мук, ні неволі. Згадувалася Марунька Голодова
з Рогатина, яку збезчестив гусар. Взимку пропала, і не могли зна--
йги, а повесні, коли поламало кригу на ставкові коло млина Під-
геродського, спливла вона у водяному шумовинні, і довго ще На-
стасі ставало лячно від згадки про Маруньку, боліла душа, коли
думала, як страшно було Маруньці кидатися в ополонку, як рва-
лася, мабуть, з-під льоду і вмирала, задихалася — ні крику, ні
скарги, ні ридання останнього. А тепер, може, й заздрила Ма-
руньці!

Вкинуто ЇЇ вночі за подвійні, куті залізом двері, гриміли важкі
залізні засуви на тих дверях, ніби в церковній ризниці або в ба-
гатих склепах на рогатинському ринку. Заснула тільки часинку
під ранок, спробувала блукати в нетрях гарему і вжахнулася.
Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний
і страшний у своїй безвиході. Довжезний мабейн — коридор,
освітлений вікнами з покрівлі, обабіч безліч кімнат, в одній ночу-
вала й вона разом з десятком таких самих дівчат. Далі — примі-

67

щення для служебок. Може, й вона служебка, хто ж то знає? Га-
рем розповзався не тільки по землі — він здіймався вище, до
султанських покоїв, до покоїв валіде й султанських жон і улюбле-
ниць, євнухи не пускали туди нікого зайвого, але Настася про-
слизнула слідом за водоносами — і так побачила вже першого
свого гаремного ранку Махідевран, вжахнулася її владі, серце
стиснулося ще дужче від розпачу, але водночас душа її стрепе-
нулася і запраглося життя — як ніколи.

її повели купатися. Якісь старезні відьми обмацували кожну
її кісточку, вищипували кожну волосинку на тілі, вона хлюпа-
лася у теплій воді, забризкала відьом, вони бурмотіли щось по-
турецькому і трохи по-слов'янському, бо в гаремі змішалися мови
турецька й слов'янська. Він жив розполовинено, тут зійшлося два
світи, ворожі, чужі, незмиримі, але треба було знаходити порозу-
міння бодай словами, бо доводилося жити навіть у ненависті та
безнадії.

Настася хлюпотіла водою, приспівувала: "Ой на горі ставочок,
на ставочку млиночок, а в млиночку млинарка, мала ж вона три
доньки. Одну дала до татар, другу дала до турок, третю дала до
волох. Котру дала до татар, то тій дала весь товар, котру дала до
турок, то тій дала сто курок, котру дала до волох, то тій дала сито
блох". Може, коли вже не маєш не тільки власної сорочки на тілі,
а й надій, то тоді ти найбезтурботніша людина на світі. В дитин-
стві часто хотіла здуру вмерти від щонайменшої образи. Тепер
несамовито хотіла жити, коли не мала нічого, навіть змоги до
життя не мала. Всі люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось
має статися, якась подія, якась зміна, злам у житті, щастя, чудо.
І ради цього можна стерпіти все: голод, холод, приниження, не-
славу, бідність, несправедливість, нудьгу. А неволю?

Жирний євнух всунувся у купальню, став коло дверей, нипав
бульками по голій, у потоках води Настасі, слухав її приспівоч-
ки—дивувався чи обурювався? Хай!

Душа в ній умерла, тіло живе, хоче жити. Ранкова зоря встає
десь над лісами, звірі виходять до водопою, на полювання, і вона—
теж звір, теж хижак, кровожера! Знищено все довкола неї, зни-
щено все в ній, а вона—жива й ціла! Чи не чудо! І світ довкола
теплий, як ця вода, великий, барвистий, як оті дивні гаремні покої
нагорі, усі в золоті, в різьбленні й таємничій красі. Не зважати
ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці людолови, розби-
шаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки
не тілом! Немає тіла — немає тебе.

Коли б сказав їй хтось у Рогатині, що її продадуть раз, і вдру-
ге, і втретє, вона б навіть не сміялася. А тепер це сталося. Жила
в неволі лиш кілька місяців, а попереду не видно було кінця. Ма-
ла призвичаюватися до думки, що іншого життя тепер їй ніхто не
дасть ніколи, і тому треба весь свій розпач, усю свою погорду ви-
казувати вже тут, виказувати якнайщедріше, боротися, битися,
штовхатися, кусатися, гризтися, щоб звікувати життя хоч і в

68

приниженні неминучім, але не без деяких відшкодувань. Чи є від-
шкодування для свободи? Чи існують? І чи можуть існувати? Але
обмежене життя людське, і людина так само обмежена. Тільки не-
багатьом судилося поламати й потрощити навіть темниці, стати над
усім і всіма, виказати велич духу і полинути в безмежжя свобо-
ди. Це великі люди. Але жінка нездатна на це. Настася не чула
про таких жінок. Святі великомучениці? Вони були жертвами, а
вона жертвою бути не хотіла. Хоч і без надії на визволення, а тре-
ба жити. А на що надіятися? На випадок? На чудо? На бога? На
диявола?

Сподівалася тільки на себе, на свій легкий норов, на добру
душу, яка мала тепер поєднати в собі, може, й зло разом із доб-
ром. Несвідомо обрала своїм захистом ясний сміх, запримітивши,
що цим дивує усіх довкола і мовби прихиляє до себе найпохмурі-
ші серця. Можна дратувати людей, кидати їм злі слова, дихати
ненавистю, а можна радувати, звеселяти серця, сподіваючись на
добро, бо хто кидає злість — отримує теж злість, хто показує
сльози, у відповідь побачить теж сльози, а хто дарує сміх, неми-
нуче почує у відповідь теж сміх, хоч, може, й прихований, за-
тамований, загнаний у глибини душі.

Євнух причалапав до Настасиної купелі, підбираючи поли ши-
рокого халата, незграбно ухиляючись від свавільних бризок води,
потягнувся пожадливою рукою до шиї дівчини — мовби хотів ду-
шити, чи що,— Настася злякано відсахнулася, але чорні міцні
пальці вже вчепилися у золотий ланцюжок, на якому висів золо-
тий хрестик, смикнули хрестик раз і вдруґе, рвали ланцюжок —
ось-ось він не витримає і розсиплеться дрібненькими кілечками,
й не позбираєш.

— Не чіпай! — гукнула Настася.— Ти його мені вішав?
Вхопилася за хрестик, мов за свою душу. Вискочила з купелі,
тріпнула довгими червонястими косами, ніби аж обпалила євнуха,
той позадкував, забувши про хрестик, дбаючи лиш про те, щоб не
замочити свої штудерні позолочені сап'янці.

— Одягайся мерщій, тебе жде її величність валіде! — прокри-
чав тонко.

Коли Настася побачила валіде Хафсу, її стемнілі уста і мото-
рошно бліде лице, зрозуміла, що є люди, які не сміються ніколи.

Валіде сиділа на товстому білому килимі, обкладена парчевими
подушками, вся в темному, як її уста, шорстка й немилосердна.
Настася роззирнулася по великому покою. Високі вікна з дерев'я-
ними решітками-кафисами внизу, над ними — ще один ряд вікон
півкруглих, з барвистими шибками, на яких змії і черв'ячки чужих
літер, мабуть, вірші з їхнього корану. Жахливе малювання стін
у холодних, як очі валіде, барвах. Безліч низеньких столиків, ша-
фочок, підставочок, усе вугласте, восьмигранне, оздоблене слоно-
вою кісткою, перламутром, панциром черепахи, сріблом. Зроблене
з дерева, було колись деревом, живим, ростучим. Як йому боліло,
коли калічили його тіло, з округлостей тесали ці кострубаті вось-

69

мигранники, в живу плоть врізали мертві шматки кістки, панцира
ї холодного металу. Цвіло, зеленіло, шуміло колись, а тепер мерт-
ве, як ця закам'яніла у своїй неприступності султанська мати.
А може, й вона нещасна, як усе тут довкола?

Після купелі Настася почувалася ніби новонародженою. Оми-
ваєтесь і очищаєтесь у купелі, в її світлих водах... Не могла зга-
дати, як воно там. Хіба що з книги Іова: "Нащо дано світло чоло-
вікові, якого путь закрита і якого бог оточив пітьмою". Ліпше не
згадувати нічого й ні про що. Забути б про все й радіти життюі
Але як ти забудеш, опинившись перед цією кам'яно-мовчазною
жінкою з устами ніби із старого мертвого дерева?

Валіде показала Настасі, щоб та сіла біля одного із столиків.
Тут повсюдно панувала мова знаків, мова зневаги й загрози. Але
що вдієш? Настася зібгалася в клубочок на килимі, їй було холод-
но після купелі. Хоч би спитала ця жінка, чи вона не змерзла.
Мерзнуть вони самі коли-небудь? Чи так і сновигають по цих дов-
железних напівтемних переходах то босоніж, то мало не голі? На
столику — халва, обсипані цукром якісь, мовби в'ялені, фрукти,
довгошия мідна карафа, низенькі широкі чашки. Нудило від само-
го погляду на ці ласощі. Вранці теж нічого не могла їсти, тільки
випила води. Настася вмощувалася вигідніше, всміхнулася чи то
болісно, чи гірко.

— Мені сказали, що тебе звуть Хуррем? — швидко промовила
валіде.

— Хіба я знаю?

— Ти любиш сміятися?

Настася знизала плечима. Хто ж не любить?

— Правда, що ти королівська донька?

Ніяка жінка не може побороти цікавості, що сидить у ній спра-
віку.

Ні ствердження, ні заперечення. Сміх майже знущальний. Бать-
ко звав її королівною. А вона — себе. Хіба заборонено? Єдина вті-
ха — побути королівною бодай у думці. Що їй ще лишилося? До
того ж тут так холодно. Боже, як вона змерзла! Щоб не цокотіли
зуби — хіба що сміятися. Єдиний порятунок Султанська мати вся
в темних хутрах, вона може сидіти тут досхочу, а їй хочеться до
грубки. Притулитися спиною до теплого, вигнутися, потягнутися.

Валіде не помічала чужих терпінь. Знала тільки власні образи.
Сміх нахабного дівчиська образив її. Вона сказала зневажливо:

— Сміх—річ не гідна людини. Це нижча ступінь людської ду-
ші. Він іде від дикої сваволі, а не від бога. Аллах не сміється ні-
коли Знаєш про це?

Настася знов знизала плечима. Засміялася з викликом. Хіба
вона знає^ Тут ніколи не сміється аллах їхній, у неї вдома бог теж
суворий, обставився великомучениками, не сміється ніколи. Бать-
ко повчав, що сміх од пекла, а не від раю. А в раю — пісне бла-
женство. Очі під лоб, голова задерта, уста розтулені — від захва-
ту чи щоб вскочила в них благодать. А їй тепер усе байдуже.

70

Благодаті не діждеться нізвідки. Єдине, ще лишилося їй людсько-
го,—хіба що сміх.

Дивна жінка несподівано сказала:

— Смієшся — то добре. Ім'я тобі дали гарне. Будеш тут Хур-
рем.

Помовчала, уважно вивчаючи Настасю поглядом, тоді звеліла?

— Маєш навчитися мови. Турецької й арабської.
Настася стріпнула волоссям. Що там учитися! Хіба її цим зля-
каєш? Мова приходить сама по собі, непомітно, як дихання. У Ро-
гатині, коли йшла до пекаря-караїма Чобаника, мала знати
по-караїмськи, з різниками Гесемом Шулімовичем і Мошком Бере-
жанським добре було перемовитися по-єврейськи, з шевцями бра-
тами Лукасянами — по-вірменськи, вікарій Скарбський учив її ла-
тини, німецької, бо польську знала і без того: полячок-подруг було
в неї більше, ніж українок-русинок. Хіба злякається будь-якої
мови? Вивчить — ніхто й не стямиться. А чи дасть хоч якась мова
їй утрачену волю, чи зможе повернути?

— Умієш співати й танцювати? — спитала валіде. Спитала б
про це одразу, щоб не гибіти від холоднечі, не гнутися й не ско-
цюрблюватися на підлозі. Скочила на ноги, закружляла по ки-
лимку, виспівуючи дзвінку веснянку. А за вікнами була імлиста
зима, хоч дерева й зеленіли вічною і від того ніби мертвою зелен-
ню, і валіде теж сиділа під темною стіною з темними устами, вся
у темних хутрах, мов зима,— жінка без весен, назавжди й довіку!

— Підійди до мене ближче, дівчино,— покликала вона — голо-
сом, очима, киванням пальця, обнизаного перснями, садженими
великими самоцвітами. Настася підійшла, стала, груди їй здійма-
лися високо, рвали тісні шовки, волосся золотими хвилями лилося
донизу, осяваючи живим блиском похмурий покій. Султанська ма-
ти розглядала Настасю довго, уважно й повільно.

— Гм. Дивне волосся,—мовила мовби до самої себе.—Але ні-
чого поза тим. Що ти вмієш? Ах, не все розумієш? Умієш бодай
похитати стегнами? Здогадуєшся, що роздивляюся тебе для само-
го падишаха? Кожна юна красуня повинна додавати блиску до
яскравого світла його радощів. Ти не красуня, але маєш особливе
тіло. Твоя ніжна плоть, мов довгасте озеро насолоди, повинна зі-
гріти його втому й наповнити душу гарячим струменем радості.

Валіде говорила скоромовкою, виштовхувала з себе слова ціли-
ми оберемками, так що коли б Настася і розуміла все по-турець-
кому, то й тоді б не розібрала всього. Вловила кілька вже знайо-
мих слів, стало їй смішно, не втерпіла, засміялася з химерної роз-
мови німої з глухою.

Валіде сплеснула в долоні, і в покої, не знати де взявшись, зро-
дився чорний кизляр-ага, знайомий Настасі з ночі. Звіряча зграб-
ність і вкрадливість були в його потужному тілі, а в обличчі під
білими сувоями тюрбана — щось благальне, ніби аж собаче. Лиш
згодом Настася збагнула, що то — очі. Не впізнавала їх, поки во-
ли запобігливо ловили кожний порух валіде, коли ж зупинилися

71

на ній, втупилися у неї, прилипли, приклеїлися жорстоко й невід-
ступно, впізнала вмить і ледве не крикнула від несподіванки. Очі
Стамбула, насторожені, недовірливі, підозріливі, гострі Очі сте-
ження, пильнування, переслідування, очі неволі.. Від них не схо-
ваєшся, не визволишся, не втечеш, не порятуєшся, мабуть, і в
смерті.

— Хай натруть їй тіло олією герані, мускусом і амброю, щоб
прогнати з нього дикий дух степів,— сказала валіде — Щоб воно
було, мов сад, в якому щебечуть птахи задоволення, з якого не-
сила вийти. Треба також подбати,— спокійно наставляла кизляр-
агу валіде,— щоб Хуррем показалася перед падишахом в умілому
співі й танку, не допускаючи варварської нечестивості.

Кизляр-ага, прикладаючи руки до грудей, вклонявся ледве не
після кожного слова, слухняно дивився на валіде і водночас якимсь
незбагненним чином встигав пильно стежити й за Настасею, так
ніби мав чотири ока. Так вона й прозвала його подумки Чотири-
оким, і таким він для неї залишився назавжди. Відомстить їм тим
самим, що й вони. Назвали її Хуррем, щойно ступила вона за куті
залізом двері, називатиме й вона їх як запрагнеться.

Коли валіде махнула їм рукою, щоб вони йшли, Чотириокий
муркнув до дівчини каліченою слов'янщиною:

—Йди за мною.

Навчений усього. Ще не знала тоді, що й сам султан Сулейман,
окрім турецької, перської, арабської, знав ще й сербську, і при
дворі в нього слов'янська мова лунала не рідше за турецьку або
арабську. Що спонукало султана до цього? Державні потреби чи
його темне походження, голос крові? Хто ж то знає? Настасі ще
не було ніякого діла ні до державних потреб, ні до чийогось по-
ходження. Забувала вже й своє власне. Принаймні довкола всі
дбали, щоб вона забула.

Взялися Настасю знову мити, парити, як ріпу, натирати пахучи-
ми мазями, так, немовби її мав проковтнути якийсь людоїд з ви-
тонченим нюхом, вищипували брови, вибілювали і без того біле
лице, приміряли безліч убрань — широких, легких, прозорих, аж
сама вже стала прозорою, наче світилася, начіплювали на неї
оздоби, тим часом маловартісні, з важкого, карбованого срібла.
Сережки, браслети на руки й ноги. І знов перемірювали цілі купи
тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевільне щед-
рі — розкіш і багатство султанського гарему не мали меж!

Тоді приставили її до старого бовдура (усі євнухи тут були ста-
рі чи видавалися їй старими) у синіх шароварах, у білих вовня-
них панчохах, у трьох халатах, надягнутих один поверх одного,
у велетенському синьому тюрбані. Євнух витягнув на середину
кімнати величезний стоячий барабан, узяв довгу калатушку, став
коло барабана на коліно і заходився щосили бухкати в напнуту
волячу шкіру, показуючи Настасі, щоб войа кружляла довкола
нього з барабаном, пристосовуючись до вистукувань і вибухку-
вань калатушки. А дзуськи! Коли хоче, хай пристосовується сам!

72

І Настася вдарилася у такий шалений танок, заспівала так дзвінко
й голосно, що євнух попервах отетерів од такого нечуваного на-
хабства, тоді в ньому прокинулася фахова гордість, він спробував
вибухкувати в такт Настасиному кружлянню і її співу, але не
встигав, збивався, лаявся, пробував зупинити свавільну дівчину,
але тим її розпалив ще дужче. Євнух упрів, з-під тюрбана тік
йому на чорну мармизу широкими струмками піт, він ковтав той піт
і, вже втративши будь-яку надію встигнути за цією козою, спльо-
вував безсило й грозив Настасі величезною своєю калатушкою. На-
стася заходилася від сміху. Ось вам і Хуррем! Ну, я ж вам пока-
жу! Усім покажу!

Гадала, що познущалася над самим лиш цим незграбним бов-
дуром, але забула про всюдисущі очі гарему. А очі не пропускали
нічого, все помічали, усе бачили, побачено й те, що діялося між
Настасею і барабанщиком, повідомлено кизляр-агу, той повідомив
валіде, Хафса за звичаєм довго думала, тоді сказала:

— От і гаразд. Хай такою і побачить її його султанська ве-
личність

Валіде невтомно віддавала повеління. Удень і вночі, в будні й
у свята. І завжди стояв перед нею кизляр-ага, притискував руки
до грудей і кланявся. Так само кланявся і перед султаном, але
той не кликав головного євнуха, не квапився до гарему, коли й хо-
тів кого бачити, то тільки свою улюблену Махідевран, яка після
того виказувала владу ще пишнішу, перевершуючи саму валіде.

Весняні вітри повіяли над Стамбулом, над садами сераю, над
душами щасливими й нещасними, коли султан запрагнув побува-
ти у Баб-ус-сааде. Настася опинилася у залі прийомів уперше.
Два ряди вікон, галереї з різьбленими решітками, жовтогарячі
фаянси в квітах і травах, мереживо різьбленого каменю й дерева,
килими, столик з ласощами, курильниці, посередині підвищення
для танців, поряд високий трон для султана, низенькі стільчики
для валіде, султанських сестер і Махідевран. Євнухи збили до
гурту одалісок, співачок, танцюристок, притишені голоси, тамовані
віддихи, нечутне ступання ніг, взутих у м'які сап'янці, прийшла
Махідевран, пропливла до свого місця. Тоді валіде привела сул-
танських сестер Хафізу й Хатіджу. Ждання було тяжке, напруже-
не, нестерпне. Хоч надворі вже було тепло, у залі натоплено ви-
сокі печі. Стояла задуха. Аромати з курильниць, мазі із запахом
квітів і заморських прянощів—усе змішалося, Настася навіть
зітхнути боялася—куди вона потрапила! Тонкостанні, стегнасті,
розкішні одаліски з мальованими лицями, в шовках, у білих, жов-
тих і чорних перлах, із зеленими, голубими, червоними самоцві-
тами (за ночі любові!), у золоті, парчі, в серпанках, тонких ша-
лях, усе прозоре, ніщо не сховане й не приховане. Все ждало сул-
тана, тільки його одного, усе готувалося для нього, змагалося за
нього. Який жах, яка ганьба і яке приниження!

73

Султан зродився у залі, як дух святий,— непомітно, зненацька,
у спосіб ледве не надприродний. Настася ніяк не могла звикнути
до того, що в гаремі люди з'являються завжди несподівано, нізвід-
ки, мовби з нічого. Для цього влаштовано було тут безліч потай-
них дверей, засідок, важезних запон із щільних тканин, піднятих
під самі стелі галерей і переходів, звідусюди поблискували чиїсь
очі, вловлювалося чуже дихання, ворушилися стіни, примари жч-
ли в кожній щілині, готові щомиті стати плоттю ворожою і нена-
висною. Чи можна коли-небудь звикнути до такого, не збожево-
лівши?

Султана супроводжував Чотириокий. З'явився непомічений і щез,
вмить опинився коло своїх євнухів, які стерегли одалісок, розстав-
ляли їх так і сяк, гострим шепотом передавали веління валіде,
кому, коли, де, і як, і що робити, і як поводитися. А султан тим
часом сідав на свій гаремний трон — високий, весь у блиску зо-
лота, сам теж весь у золоті, в широчезних, до самої землі, важких
од золотого ткання халатах, у неймовірно високому тюрбані, на
якому криваво зблискували дві нитки рубінів, а ще один рубін,
може, найбільший у світі, ярів на підмізинні султановім, ніби кри-
ваве око, що втупилося у строкатий дівочий натовп, понуро вишу-
куючи там нещасних жертв.

Щойно Сулейман доторкнувся до свого сідала, як валіде пода-
ла знак кизляр-азі, той штовхнув найближчого євнуха, усе зару-
халося, захвилювалося, на підвищення випурхнуло кільканадця-
теро скупо зодягнених дівчаток, десь дрібно вдарили барабани,
гугняво заспівала зурна, почався танок.

Султан дивився чи й не дивився Сидів закам'яніло, тюрбан гнув
йому голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над сві-
том, ніби все османство з його жорстокістю, невситимою жадіб-
ністю. Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок
замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати
одалісок меншими табунцями, по три, по дві. Він не приховував
величі, мов немислима гора серед безмежної рівнини, мов неспога-
дане одкровення. Був нічий, холодний і забутий, як руки, підняті
до зір, як дощ, що відірвався від хмари й не впав на землю, як
кволий листок, занесений із сумних осінніх садів у розгойдане мо-
ре. Настасі стало моторошно від споглядання цього всемогутнього
чоловіка. Навіщось підкладав під себе праву руку, мов малий
хлопчик. Грів її, чи що? А може, ховав, щоб не виказати себе до-
часно нетерплячим жестом, змахом, якого не хотів, велінням, до
якого не був зготовлений? Настасі навіть жаль стало цього чоло-
віка. Чимось нагадав їй вікарія Скарбського. Так само самотній
тут у своїх недоступних для усіх інших знаннях, так само високий,
задумливий, суворий.

А тим часом лунали пісні нудні й тужливі, як неволя. Пісні про
чисте кохання, якого ніколи не було в султанських палацах, тіль-
ки дикий шал самців і наруга. Настася не прислухалася до них,
була байдужа й до того, що випхають згодом на середину євнухи

74

також її, і кружлятиме вона довкола величезного барабана, в
який гатитиме, спливаючи потом, отой старий бовдур у білих вов-
няних панчохах.

Та тут вилетіла на підвищення одаліска Гульфем, перша своєю
красою у гаремі, суперниця самої Махідевран, та сама Гульфем,
кожен порух якої супроводжувано гарячими, заздрісними пошеп-
тами, висока, яскрава, вся вогонь і врода, вся краса—лицем, бро-
вами, очима, жадібним ротом, перлистими зубами, хтивим носом,
волоссям, мов запахуща ніч, тілом, ще жадібнішим за її червоні
уста. Вона ще й не співала, не кружляла в танку, тільки занесла
над головою, видовживши до безмежності гнучкі білі руки, малень-
кий бубон, ще й не доторкнулася до нього своїми довгими, пеще-
ними пальчиками, не пролунало ще жодного звука, а непорушний
досі султан смикнув головою, смикнувся весь, пересунувся на тро-
ні, підклав під себе вже не одну руку, а обидві, і лиш тепер у На-
стасі пробудився дух суперництва, дух боротьби, гордості й гід-
ності. Що їй та Гульфем? Вродлива, здорова, нахабна? Хай! І що
їй тут усі? Що сам цей понурий чоловік із замотаною, мов попів-
ське немовля, головою! Усіх перевершити, перемогти, зневажити!
Показати їм усім! Щоб вони знали! Хуррем? Хай знають, яка Хур-
рем і що вона може! Якби не ця Гульфем, якби Настасю випхано
поперед красуні одаліски, вона б співала свої співаночки без вог-
ню і без бажання, була б просто ще одною з цього натовпу, але,
на щастя чи на нещастя, хтось (валіде—хто ж іще!) зробив так,
що та Гульфем своїм торжествуванням запалила в душі Настаси-
ній таке шалене полум'я, яке коли й не спалить когось сторонньо-
го, то вже її саму — напевне.

Вже й не чула, як співала Гульфем, не бачила, як безсоромно
вигиналася перед султаном, не помітила й поруху султанової руки,
слідом за яким біля повелителя умить опинився кизляр-ага й по-
дав султанові легеньку хустку з барвистого мусліну. Султан пере-
сунувся на троні, зготовлявся встати, чи що, мабуть, щось хотів
зробити. Настася не знала, що саме, але й не знаючи, злякалася
так, що вистрибнула на підвищення, де млосно вигиналася Гуль-
фем, а євнух у білих вовняних панчохах, боячись відстати від Хур-
рем, мерщій поволік за нею свій барабан і наштовхнувся на роз-
гнівану Гульфем, аж загуло в порожняві його інструмента, і для
Гульфем_ усе пропало. Валіде всміхнулася ледь помітно, Махідев-
ран засміялася неприховане, султанські сестри перезирнулися з
усміхом в очах, Сулейман, хоч і не піддався сміхові, який запану-
вав серед його наближених жінок, але передумав підводитись, зо-
стався сидіти, вмостився ще вигідніше й щільніше. І тут Настася
заспівала голосом високим і сумним, барабан ударив, маленька
витка постать вигинисте пішла колом, полинула, полетіла, мов про-
мінь, мов сяйво, швидше, швидше, і вже летів самий голос на зо-
лотій хвилі. Ніхто не бачив Настасі, тільки чули її глибокий голос,
а вона не чула себе, не бачила нікого й нічого, лиш себе всю,
змії червоного світла струменіли по її волоссю, тіні падали до ніг,

75

мов сувої темного шовку, велетенський барабан гудів, як її ма-
леньке невтримне серце, широкі червоні шаровари лякливо тріпо-
тіли довкола її ніг, а голос рвався з тих страхів, забирався вище
й вище, ніби хотів вирватися з величезної клітки гарему, полишив-
ши на самому його дні свою господиню і володарку. Та голос не
вирвався. Настася не хотіла його пускати, він мав бути з нею і в
найбільшому горі, як колись був у всіх радощах. Ударило світло
різке, галасливе, євнух у білих вовняних панчохах мерщій тягнув
свій барабан геть. Настася, сама не відаючи, як і коли, опинила-
ся у тяжкій хмарі ароматів, що ними дихали напахчені тіла одалі-
сок, посеред залу знов кружляв табунець граційних танцівниць-
грузинок. Султан сидів на своєму троні так само задумливий і бай-
дужий, і барвиста хустка, подана йому кизляр-агою, звисала з
підлокітника трону. Довкола Настасі панувала настороженість, на-
пружене очікування, лунали притаєні пошепти; збиті докупи тісно
й щільно, мов овеча отара, одаліски не зважувалися ні ворухну-
тися, ні дихнути вільно, тільки сяюча Гульфем, виявивши, що На-
стася опинилася ближче до султана, майже нахабно проштовхну-
лася туди і затулила її своїм розкішним тілом, виставляючись пе-
ред очі Сулеймана, не лякаючись спопеляючих поглядів Махіде-
вран, яка не терпіла суперниць навіть тимчасових і без значення.
Султан, ніби зачарований видовищем розквітлої Гульфем, поволі
підвівся, змахнув кволо рукою, мовби шукав у повітрі чогось неви-
димого. Кизляр-ага, який миттю опинився біля Сулеймана, підхо-
пив прозору барвисту хустину, полишену султаном там, де вона
лежала, і пішов за своїм повелителем, тримаючись поштиво за
його правим плечем.

Танок не припинявся, тому султан якийсь час, стоячи, придив-
лявся до тоненьких танцівниць, але, мабуть, знудьгувався від не-
розбірливого мелькання рук, ніг, облич, оголених грудей, пожадлії-
во розкритих очей, розтулених уст. Він повільно пішов до гурту
одалісок, ішов, мовби просто на Гульфем і дивився, здавалося,
тільки на її чорну густу гриву, але несподівано поминув одаліс-
ку, гурт розступився перед ним, як Червоне море перед Мойссєм,
султан відважно занурився у це море ніжності, краси, хтивості,
сподівань і розпачу. Його тонкі уста під довгими вусами непомітно
складалися в усмішку, але кому призначалася та усмішка, кого
очікувало щастя, вознесення і вознесіння? Сулейман блукав серед
напівоголених дівочих тіл, мов сліпий, ледь не навпомацки, нікого
не бачив, не помічав, знов завернув туди, де була Гульфем, і та
гордовито випнула свої груди, ці пастки хтивості, в які неминуче
мав потрапити султан, але він не дійшов до неї, несподівано
змахнув правою рукою навскоси знизу вгору, кизляр-ага, скинув-
шись на той помах, миттю вклав у султанову руку серпанкову
хустину, серпанок завис на короткий час у просторі, всі очі леті-
ли до хустинки і впали слідом за нею, мов підбиті безжальним
стрільцем, упали, щоб побачити... Пильно й суворо береже свої
таємниці гарем, але навіть за гаремні мури проник погляд

76

Сулейманового особистого біографа, який не зміг утриматися, щоб
не описати подію, від якої почалося вознесіння нікому не відомої
рабині з України:

"Якось, блукаючи байдуже між черкешенками і грузинками,
дівчатами, чия врода в Царгороді вважалася класичною, султан
зненацька зупинився перед одним ніжним і милим лицем. Він
опустив погляд на лице, підняте до нього, лице без видимої вро-
ди, але із спокусливим усміхом, сині очі, затінені довгими віями,
промовляли до нього не тільки пустотливо, а й зухвало. І він, що
бачив стільки поглядів, сповнених пристрасті, муки і принижен-
ня, несподівано піддався отим розсміяним очам дівчини, яку в
гаремі назвали Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив
на ніжнім плечі тої, яку цілий світ незабаром зватиме Роксо-
ланою".

Почути звук скрипок, коли поцілує тебе білозубий і чорночу-
бий, і засміятися від радості й захвату... Яка дівчина не мріяла
про це? А тут тяжке, як смерть, мовчання, і муслінова хустка, що
нечутно лягла тобі на голе худеньке плече, і більше нічого. Хіба
що заздрісні погляди, і ненависть Гульфем, і ще більша нена-
висть Махідевран, і неприхований подив завжди незворушної ва-
ліде. Невже звичайній хустині тут надають такого значення?

Султан відійшов у величі й недоступності. Підвелася валіде,
підвелися султанські сестри і Махідевран. Євнухи погнали ода-
лісок до їхніх пристанищ, пішла в гурті й Настася-Хуррем. Нічо-
го не змінилося, тільки була в неї на плечі прозора хустинка, до
якої, як помітила Настася, не наважувалися доторкнутися ні ода-
ліски, ні євнухи, ні навіть сама валіде, яка кивнула дівчині ми-
лостиво, проходячи повз неї. Невже така сила в клапті прозорого
мусліну?

Кизляр-ага супроводжував султана до його ложниці. Там йому
було сказано: "Хочу, щоб мені сьогодні повернули хустку". І хоч
ніхто, окрім кизляр-аги, не чув тих слів, але весь гарем знав, що
вони будуть вимовлені, тільки Настася не відала нічого й вельми
здивувалася, коли сама валіде прийшла до не'ї в кімнату, супро-
воджувана старими жінками, досвідченими в одяганні й приби-
ранні одалісок, і повела дівчину за собою, і сама приглядала, як
розчісують, перечісують їй коси, як намащують і натирають но-
вими мазями, як перемірюють широчезні, безберегі, невагомі тка-
нини, забравши в Настасі навіть той благенький одяг, який був
на ній у залі прийомів і майже нічого не закривав, що мало б бу-
ти закрите від сторонніх поглядів.

Прийшов Чотириокий і повів Настасю угору рипучими дерев'я-
ними сходами. Він був босий, ступав по килимах нечутно, ледь не
скрадаючись, боса була й Настася. Куди її вели — до щастя чи
до злодійства?

Коли народилася, мишка перебігла через світлицю, і баба-по-
витуха сказала, що то добрий знак.

77

Хоч ішла по килимах, але босі ноги мерзли, і все її тіло бив
нестримний дрож, ніби ступала по льоду. Йшла, як на шибени-
цю. Як на заріз. Ішла чи вели?

Щовесни бігали вони на Гнилу Липу, щоб не пропустити, як
скресатиме крига на річці. Але річка визволялася з-під зимового
панцира завжди вночі, і на ранок тільки брили темного льоду
пливли в темній воді. І все довкола було темне, чорне: земля, де-
рева, вода. Але чорнота якась м'яка, мовби ніжна, аж серце стис-
калося і хотілося плакати й сміятися. Цінь-цінь, синичко!

Коли ввів її кизляр-ага у величезну, напівтемну ложницю, усю
в тяжких, протканих золотом тканинах, у килимах, в запамороч-
ливих ароматах, що розпливалися з великих бронзових куриль-
ниць, вона засміялася голосно, зухвало. Це був сміх переляку
й відчаю (ох, як же вона змерзла!), але ніхто не вловив цього,
бо для кизляр-аги сміх нечестивої пролунав образою його султан-
ської величності, а Сулейманові те срібне дзвеніння наповнило
похмуру душу такою щедрістю, що заповідалося розлунюванням,
може, й на багато літ, на відстані неміряні й непередбачувані.

Він прочитав першу суру корану: "В ім'я аллаха, милостивого
й милосердного! Хвала аллаху, господу світів милостивому, ми-
лосердному, царю в день суду! Тобі ми поклоняємось і просимо
помочі! Веди нас по дорозі прямій, по дорозі тих, яких ти обла-
годіяв,— не тих, які перебувають під гнівом, і не заблуканих".

Кизляр-ага вправно й уміло зісмикнув з Настасі всі оті широкі
тканини й на голі плечі накинув їй султанський прозорий серпа-
нок, шепнувши суворо: "Віддай падишахові його хустину!"

І щез, лишаючи дівчину віч-на-віч з чужим для неї чоловіком.

Султан напівлежав тепер на широчезному високому ложі, на
трьох матрацах, покладених один на один, два нижні набиті ватою,
верхній—пухом, лежав на простирадлах з тонкого полотна, з без-
ліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все
в барвах зелених — барвах Османів. Спираючись на зелені подуш-
ки і прекрасні килими, султан дивився на голу Настасю (бо що
той серпанок!) так невідривне, що вона помічала тільки його по-
гляд і попервах навіть не збагнула, що на ньому немає його стра-
хітливого тюрбана.

— Підійди! — звелів він. Голос мав приглухлий, говорив з не-
хіттю. Тільки тепер вона помітила, що на султанові немає тюр-
бана. Голова довгаста, мов диня. Настася ледве не засміялася.
Але ж було так холодно, що не здобулася навіть на гримасу, тіль-
ки дрижала всім тілом.

— Підійди! —знов сказав султан.— Чого ж ти?

— Мені холодно,— вицокуючи зубами, відповіла вона.
Він мовчки перехилився на другий бік ложа, простягнув униз
свої довгі руки, виніс звідти чашу, подав Настасі:

— Йди випий і зігрійся.

І вона пішла. Сама не знала, чому послухалася його голосу.
Килимові не було кінця. Десь сховані в далеких кутках ложниці,

78

палали світильники, розсіваючи червонясте світло, вона брела
в тому світлі, мов у власній крові, ступала непевно, всю її хитало,
і дрож бив дужче й дужче. Наткнулася на мармуровий водограй
посеред ложниці. Навіть не помітила його, коли ввійшла. Не зна-
ла тепер, як обминути.

— Чого ж ти? — знов сказав султан так само безбарвно та бай-
дуже.— Не бійся мене. Іди ближче. Сміливіше. Випий оце.
"Скромноокі, до яких не доторкнувся ні чоловік, ні джин".
Наосліп вона тицьнулася у берег ложа, обома руками тримала
важку чашу, пила, проливаючи собі на ноги, на килим. Відчула
на своєму незім'ятому, лякливому тілі суху теплу руку, не мала
сили опиратися тій руці, яка згорнула її на край ложа, і султан
теж відчув полохливість її тіла і не міг стримувати свою при-
страсть, не міг ждати, "коли впаде падаюче".

— Віддай мою хустку,— сказав тихо до дівчини, і вже не було
між ними нічого, і лукаві лінії її маленького тіла знищилися його
тілом, міцним і безжальним, і тільки скрик і схлип, і небеса роз-
верзлися, земля розступилася — і зітхання прошелестіло в про-
сторі, в садах, у палацах, повсюди зітхання, її зітхання. Бурі, до-
щі, води, волога, страх, первісність, потоки й потопи і тиша, як
па краю світу,—вона вже жінка. Кинути дівчину в постіль до чу-
жого й ворожого, вбити в її душі бога. Звірі ревли в підземеллях
сералю, мовби нагадуючи, що не ступиш по цій землі кроку, щоб
не наткнутися на потвору. Шалений вітер бив у брами, дуднів
тяжко й сумно, і плакало дерево, мідь, залізо, стогнали засуви
й запори, а в неї стогнала душа. Але Настася мовчала, ні стогону,
ні сліз, не маючи куди подітися, тулилася до султана, і лежали
вони довго-довго, притулені одне до одного так щільно, що не зо-
ставалося уже між ними місця ні для страху, ні навіть для неща-
стя. Бо ж світ однаково прекрасний навіть тоді, коли життя сумне,
тяжке і нестерпне. "І створили ми вас парами".

Любов, молитва і війна починаються завжди прекрасно. А кін-
чаються?

Султан хотів думати про цю дівчину, яка лежала в його постелі,
але не міг. Щось заважало, а що саме — не вмів визначити. Мо-
же, її мовчазність? Жінки завжди нестерпно балакучі, він не
терпів їхнього торохтіння. Може, тому, глибоко в душі будучи
ледь не розпусником, щосили гамував себе і виказував до жінок
холодну байдужість. Ідоли не розчаровують тільки тому, що вони
безмовні. Може, й ця дівчина — такий собі маленький ідол? Але
вона занадто маленька, щоб вознестися до його височин і правити
за ідола. Була й не була. Одна ніч ця для неї лишиться спогадом
найбільшого (бо неприступне!) щастя, а для нього — просто од-
ною ніччю, та й годі.

Султан не міг дозволити, щоб жінка бачила його сплячим. Піс-
ля утіх кизляр-ага відпроваджував жінок до їхніх покоїв. Так
само відпровадив він і Настасю, що стала вже тепер назавжди
і навіки Хуррем. Не промовила до султана й слова, чим подиву-

79

вала його і трохи роздратувала. Але однаково звелів, щоб приді-
лено їй було окремий покій і видано із скарбниці великі рубінові
сережки й рубіновий перстень — улюблені камені султанові. "І на-
городив їх за те, що вони витерпіли, садом і шовком".

Тепер кизляр-ага мав для Настасі теплу одіж, яку вправно на-
кинув на неї, дав їй і взуття, але вона відштовхнула шиті бісерог
сап'янові ступанці, пішла назад босоніж, бо вже не мерзли їй но-
ги, а палали, як і все тіло, вогнем.

Ні в яких султанських щоденниках не писано про цю ніч. І сам
Сулейман забув про неї уже вранці.

80

вгору