2 Кизилбашами звано тоді персів.

84

краях юрмовиська, виспівували молитви: "В ім'я аллаха милости-
вого й милосердного! Коли впаде падаюче,— нема нічого, що запе-
речує її падіння! — понижуючи й підносячи, коли потрясеться
земля потрясінням, коли сокрушаться гори скрушенням".

Султан із своїм пишним почтом стояз у загорожі з товстого де-
рев'яного брусся. Чотири ряди яничарів, готових рубати кожного.
хто б насмілився кинутися через брусся, замикали широкий про-
стір, що відокремлював султана від смороду й поту отих босих, жи-
лавих, гологрудих.

Сінан-бей ждав знака від султана. Сулейман ледь помітно хит-
нуз тюрбаном. Сінан-бей підніс руку. Вдарили барабани. Розстав-
лені повсюди помічники Сінан-бея викрикнули накази. Мулли
завили слова про сотрясіння. Гологруді натягнули мотуззя. Роз-
тулилася тисяча ротів. Напнулися жили на міцних шиях. Дике
виття перекрило всі звуки. Ув'язнена колона схитнулася і, зато-
чуі )чи моторошне величезне півколо, стала падати прямо на людей.
Виття перейшло в зойк. Ледь не змітаючи султана з його су-
проводом, юрмовисько кинулося врозтіч. Колону вже ніщо не мог-
ло ні втримати, ні зупинити. Вона падала тяжко і болісно. І коли
вдарилася об землю, то мовби стогін пролунав у просторі, стогіа
землі чи каменю — хто ж то розбере, коли потрясеться земля по-
трясінням.

Сінан-бей спокійно розповідав султанові, як він хоче перево-
з пи колону на п'ятий пагорб Стамбула. Знов усю обплутати мо-
тузками. Підкладати дерев'яні котки. Тисяча людей має перетяга-
ти колону п'ядь за п'яддю далі й вище. Довго й уперто. Але невід-
ступне. Бо хіба ж не так твориться усе на світі?

Сулейман довго дивився на повержену колону. Мовчав. Не зна-
ти було, слухає Сінан-бея чи й не слухає. Перед очима йому ще
миготіли босі брудні ноги, щось гнівне кричали чорні розтулені
роти, било в ніс смородом нужди і бідності. Хотів спитати, що то
за люд,— раби чи правовірні? Але не спитав. Мовчав тяжко, за-
тято. Тоді несподівано сказав:

— Хай залишається тут.— І додав загадково, як завжди: —
"Адже воістину з тяжкістю легкість, воістину з тяжкістю легкість".

Пізно вночі прибув до столиці гонець, який приніс вість про
те, що в Будимі угорський король убив султанського посла Бехрама.

РІКА

Вступивши на престол, Сулейман звернувся з посланнями до во-
лодарів усіх дружніх і ворожих земель в Азії, Європі й Африці.
Могутність султана мала виказуватися вже в пишних титулах, яки-
ми розпочиналося послання: "Я, неоціненною, безконечною благіс-
тю Всевишнього і великими, сповненими благословення чудесами
Глави пророків (якому хай воздається, найнижче поклоніння купно,

85

як і його дому і його супутникам), Султан славних Султанів, Імпе-
ратор могутніх Імператорів, роздаватель вінців Хозроям, що си-
дить на престолах, тінь аллаха на землі, служитель славетних
Хоремейн-у-Шерифейн (Мекки і Медіни), місць божественних і
священних, де всі мусульмани проголошують обітниці, покровитель
і володар святого Єрусалима, повелитель трьох великих городів
Константинополя, Адріанополя і Бруси, а рівно й Дамаска, запа-
ху Раю; Тріполі й Сірії; Єгипту — рідкості віку і славного своїми
радощами; усієї Аравії, Алепа, Араба і Аджена, Діярбекіра, Зуль-
кадрії, Ерзерума чудового, Себаста, Адани, Караманії, Карса,
Чилдира, Вана, островів Моря Білого і Моря Чорного, країн Нато-
лії і королівства Румелії, всього Курдистану, Греції, Туркоманії,
Татарії, Черкесії, Кабарди, Грузії, благородних племен татарських
і всіх інших орд, від них залежних, Кафи й інших сусідніх міст,
усієї Боснії із залежними від неї землями і укріплених місць ве-
ликих і малих в цих землях, володар, нарешті, безлічі городів і
кріпостей, яких зайве наводити й превозносити імена, я, Імператор,
втечище правосуддя і Цар Царів, осереддя перемоги. Султан, син
султанів — султана Селім-хана, сина султана Мехмеда Завойовни-
ка, я, по могутності своїй, прикрашений титулом Імператора обох
земель і для довершення величі мого Каліфатства прославлений
титулом обох морів..."

Далі, залежно від того, кому призначалося послання, пропоно-
вано підкоритися, або ж обіцяно мир, або ж вимога миру, під-
твердженням того мала бути данина, негайно виплачена султан-
ському послові.

З такою саме вимогою поїхав Сулейманів посол Бехрам до угор-
ського короля Лайоша, але той, намовлений своїми безстрашними
й забіяцькими графами, звелів обезглавити Бехрама, султанові ж
не відповів нічого. Та й яка ще відповідь могла бути після та-
кого мерзенного вчинку? Коли велика держава вбиває послів
держави маленької, то це ще можна пояснити, бо надмір сили не-
минуче має виявитися бодай у ганебних діях. Але кому може по-
скаржитися маленька держава і де проситиме помочі? Натомість
держава велика має змогу належно покарати зрадливих поруш-
ників світового порядку, провчивши і їх, і всіх тих, кому б запраг-
лося наслідувати нечестивців.

У Стамбулі вдарили гармати на знак війни. Яничари на Ат-
Мейдані радісними криками вітали священну султанову волю. Су-
лейман не скликав дивану, не радився, не казав, проти кого війна,
але всі знали і без того: проти невірних, хоч як би там вони
звалися!

Сам султан урочисто виводив військо із Стамбула, їхав на улюб-
леному своєму чорному коні в золотій збруї, мав позад себе улюб-
ленця свого ІбрагІма, з яким тільки й міг перекинутися словом,
далі їхали його чотири візири, за ними беї, двірські прибічні пажі
й капіджії з двірської сторожі, яничарські старшини і самі яни-
чари, що йшли за кінними пішо, в своїх високих шапках і повстя-

86

них уборах. Султан дивував усіх своїм тюрбаном, високим, яв
колона, з двома павиними перами у величезних рубінах. Чотири
візири мали тюрбани низькі, широкі, із золотими шнурками дов-
кола верхнього рубця. Беї викрасовувалися у тюрбанах таких, як
і в падишаха, але набагато нижчих. Голови вчених улемів прикра-
шалися округло намотаними чалмами. Дільсізів упізнавано по
гострих високих ковпаках із золототканого полотна, а капіджіїв —
по червоних шапках, заломлених так, що вони звисали назад. Яни-
чарські старшини, на відміну від рядових яничарів, прикрашали
свої повстяні ковпаки пучками пір'я, скріплюваними коштовним
камінням.

Слідом за розкішним султанським почтом, за грізним корпусом
яничарів цілий день ішло вулицями Стамбула триста тисяч воїнів,
приведених сюди з Унк'як чаїрі, де вони нудьгували вже понад
рік; за військом у хмарі смороду пропливло шість тисяч верблю-
дів, приведених із Сірії Ферхадом-пашею, завантажених припаса-
ми, тоді пройшли, лякаючи вуличних роззяв, могутні слони, серед
яких і султанський слон у золотій збруї, із сталевими мечами на
іклах, чорний, як і Сулейманів кінь.

Діялося це в суботу вісімнадцятого джемада (травня) 1521 року.
Султан поклав перший камінь у мечеть батька свого Селіма на
п'ятому пагорбі Стамбула, вклонився прахові великого Мехмеда
Завойовника і повів своє страхітливе військо на Едірне, часто зу-
пиняючись для перепочинку й для ловів у лісах на Мерічі.

Ніхто не знав, проти кого спрямовано буде удар цієї сили, хто
перший стане жертвою султанського могуття. Може, не знав ще й
сам султан?

Десять днів ішли до Едірне. Відпочинки, лови, молитви, дис-
пути вчених улемів. Тут приєдналися до велетенського султан-
ського війська загони румелійського беглербега Ахмеда-паші, на-
щадка святого Сави. Про своє високе слов'янське походження
Ахмед-паша пам'ятав тільки тоді, коли на султанському дивані
нахабно осмикував візирів. Усіх вважав нікчемами, мріяв стати
візиром, а там замінити й самого Пірі Мехмеда.

Ще за десять днів похід досягнув Пловдива. З лісів і гір гнано
до страхітливого війська тисячі нових лтодей, вливалися у загроз-
ливу хмару, не відаючи, куди йдуть і що мають робити, бо в ба-
гатьох не було ніякої зброї, окрім звичайного загостреного кілка
або лісорубської сокири.

Ще сім днів треба було, щоб султан дійшов до Софії.

Болгарська земля стогнала від навали. Мов велетенський поліп,
присмоктувалося військо тисячними присосками до міст, сіл, по-
лів із снопами, до бджоли й худобини, до кожного диму, до кож-
ної криниці і смоктало, смоктало, несло страх, пригноблення і спу-
стошення. Од кожного двору брано один дукат, дві вівці (одну
з ягням) і барана. Двадцять дворів об'єднувано в катун (літнє
пасовисько). Від кожного катуну одне шатро, один сир, три моту-
зи і шість обротьок, один бурдюк масла й одного барана. Тільки

87

до Софії звелено привезти десять тисяч возів, повних провіанте
для війська. Окрім того, від кожних п'яти дворів один воїн мав
іти з султанським походом. А з тих, хто зоставався, належало бра-
ти по дукату від кожної голови й десяту частину від урожаю сул-
танові за те, що він оберігає землю аллахову, четверту частину
врожаю спахіям, по дві аспри від кожної худоби, по дві аспри від
кожного вулика, коня, криниці, диму з печі, пашам, які вируша-
ють у путь, і пашам, які прибувають, війську, коли воно прохо-
дить, і війську, коли воно має поповнюватися. Але це податки
звичайні, згідно з законом шаріату,— харадж, ушр і джизьє.
А там, де проходило військо, султанські кехаі', їдучи попереду
з загонами яничарів, починали збирати податки за звичаєм — урі-
фійє. Велися примусові роботи-аваріз: спорудження фортець,
нрокладання шляхів, наведення мостів. Султанські чиновники —
збирачі продовольства, арпа-еміни — примусово, удень і вночі, зби-
рали сюрсат—продовольство для війни: ячмінь, пшеницю, борош-
но, м'ясо, дрова. Хто приховував запаси, підлягав негайному і без-
пощадному знищенню — люди, селища, общини. Здавалося б, що
могло залишитися у щонайбагатшій землі після такого грабунку?
Але вигадливості султанських дефтердарів не було впину. Вига-
дувалися нові податки, здиралися ще з більшою запопадливістю
і жорстокістю: алаф-фураж для султанських коней і тварин, імдад-
і-сеферійє — поміч для потреб походу, імдад-і-дихадійє — поміч
для священної війни, бедел-і-нюзюдль — податок на постій, навіть
податок за труд, понесений зубами османців у з'їданні християн-
ських харчів — діш параси.

Коли б султан узяв у похід свій гарем, тоді збирано б ще й по-
даток на гарем, але Сулейман віз із собою тільки Стамбульський
звіринець: на здоровенних мажах, запряжених волами, залізні
клітки з левами, тиграми, пантерами, гієнами, вовками й ведме-
дями. Для звірів збирано свіже м'ясо.

Відбирали коней, буйволів, віслюків, кожне колесо, деревину,
шматок мотузки. Сіромашні люди, вхопивши що могли або й з по-
рожніми руками, рятуючи бодай душу, втікали в ліси й у гори,
шукали плодючої землі якомога далі від шляхів, там кидали зерно
в землю, щоб виріс якийсь колосок і можна було прогодувати ді-
ток, продовжити свій рід, не піддатися понищенню.

Тільки в Софії на дивані Сулейман виклав свій план походу.
Іти на Белград, щоб узяти цю кріпость, стати назавжди на Ду-
наї, виконавши волю предків. Замір був зухвалий, але гідний ве-
личі султанської держави. Сам Мехмед Завойовник не міг узяти
Белграда вже після того, як прославився взяттям Царгорода і коли
вдавалося, що немає в світі сили, яка могла б вистояти перед його
могутністю, Сулейман питав у своїх візирів поради, але всім було
видно, що не відступиться від заповзятого наміру цей мовчазний,
злгадковий володар, та й величезне військо, яке цілий місяць ви-

88

топтувало болгарську землю, несила вже було повернути назад.
Стріла накладена на лук, тятива напнута — нема ради.

Із софійського поля султан послав тисячу яничарів з Хусрев-
бегом, щоб вони почали облогу Белграда і взяли Земун для ліп-
шого доступу до міста, яке очікувало навали з півдня, від гори
Авали. Сулейман пам'ятав, чим печалився Мехмед Завойовник під
Белградом. Той хотів перевезти військо через Саву, розташувати
коло Дунаю і там укріпитися, щоб не дати угорцям приходити
з поміччю Белградові. Але на дивані беї відраяли його від цього
наміру: "Щасливий повелителю, не роби цього, бо в цьому немає
потреби". Так берег Дунаю лишився оголений, і звідти угорці без
перешкод посилали обложеним із суші бєлградцям потрібну допо-
могу й припаси, і Завойовник так і не зміг узяти цього слов'ян-
ського міста.

Слідом за яничарами під Белград послано було великого візи-
ра Пірі Мехмеда-пашу з двадцятьма тисячами вершників і пів-
сотнею величезних гармат для розбивання мурів верхньої фортеці.

Сам султан пішов на Шабац, який звався тоді Буїрделен, але
через чотири дні його зустріла вість: "Град Буїрделен упав, і сто
невірних стали поживою осяйного мусульманського меча". Ці сто
захисників убили сімсот турків, але довше вистояти не змогли.
Султан увійшов у твердиню крізь шпалери голів, насаджених на
кілля. Звелів укріпити Шабац, провести крізь нього Саву. Сидів
на березі ріки в зеленому курені, зробленому із свіжого гілля, ди-
вився на роботи, мовчав, думав. Тоді наказав будувати через Саву
міст. Знову сидів із самого досвіту в зеленому курені, не підпускав
до себе навіть Ібрагіма, дивився на ріку. Тіло ріки мінилося соняч-
ними блискітками, мов срібно-скляна змія, мов тіло жінки, яка
пливла повз нього, крізь нього, поза ним, минаючи, прослизаючи,
далі й далі, невловиме й неправдешньо, як сон і марення.

Візири, паші, яничарські аги підганяли людей палицями, люди
працювали іноді по шию у воді, тягли колоддя, тяжкі човни, пло-
ти, в'язали, стелили, скріплювали.

Султан не міг відірвати погляду від поверхні ріки. Вона лежа-
ла перед ним, як незаймана жінка, як земля, як безмежний теку-
чий простір, що поглинає усе на світі, уярмлює і ув'язнює навіть
час. Він підкорив собі час, має підкорити й простір. Подолати,
подавити, погнобити! Перейти через цю ріку, не доторкуючись до
неї, з сухими підошвами, легко й летючо, дати їй відчути свою
силу, владу, могуття, злість, уярмити, обезвладити, зневажити, хай
корчиться, стогне, метається, кричить!

Ріка була, мов та забута ним слов'янська дівчина. Вона притя-
гувала й відштовхувала водночас — дивне поєднання непоєднува-
ного, вона пахла чужим зіллям, незнаними травами й рослинами,
пахла чужою волею, від якої Сулейман п'янів, ніби від кандій-
ських вин або запаморочливого опію. Днями цілими непорушне си-
дячи в зеленому прихистку на березі великої слов'янської ріки,
каламутної і норовистої, він несподівано для себе (може, то від

89

султанської самотності?) згадав те, чого не пам'ятав, не хотів па-
м'ятати, викинув із душі вже на ранок після тої ночі з маленькою
розсміяною чужинкою. Тріпотіння птахів на досвітніх деревах,
ворі зодіаку, велич небес і непробивні гущавини листя, а крізь
усе це — білі пальці на важких півкулях грудей, слова без зна-
чення, незмога порозумітися, він замикав повіками очі, але вона
проникала й під повіки, оживала в його очах і в ньому самому,
проходила крізь нього без зусиль і без бажання, як дух без бога,
полишала в ньому невагому білість свого тіла і баламутну тяж-
кість грудей, отих півкуль, розгублено прикриваних кошичками з
тонких пальців.

Він сидів, дивився, як перескакують по не добудованому ще
мосту на той бік спахії Ахмеда-паші і царгородські яничари, а
якісь демони бажання, не підвладні йому, штовхали його знов
до спогадів, спокушали продертися пам'яттю під шовковисту шкі-
ру тієї, що була, як вітер, якого ніколи не вгамуєш, як ріка, що її
ніколи не спиниш, як земля, що її ніколи не сходиш.

Султан сидів один день і другий, наприкінці другого дня по-
слав у Стамбул дарунки для одаліски Гульфем. Чому для Гуль-
фем — сам би не міг сказати, а питати ніхто не мав одваги. Оточу-
вали його велетенське шатро із золотою кулею нагорі тисячі лю-
дей, але з тих тисяч не підпускав до себе нікого, ждав підкорення
ріки.

На третій день почався дощ. Він ішов цілий тиждень, розкле-
котані води вдарили в міст, відірвали його від берегів, понесли
вниз за течією, ламаючи й трощачи. Десять днів тисячі людей,
знемагаючи, гинучи, тонучи у водах, будували міст, десять днів
султан у спеку і в дощ сидів на березі під зеленим гіллям і невід-
ривне дивився на ріку, а тепер не зосталося нічого, Сава текла
вільно й свавільно, і Сулейманові здавалося, що вона тече крізь
нього, крізь його душу.

Він звелів переправляти військо і коней на той бік галерами.
Сам чотири дні відпочивав, прикликавши до себе Ібрагіма. Це був
дивний султан. Не водив війська на приступ, не розмахував шаб-
лею, не майоріли над ним зелені знамена, не гриміли султанські
барабани. Розпустив по всій землі своїх пашів і бегів, як крово-
жерних псів, знав, що діятиметься все і без нього так, як діялося
за всіх Османів: шпалери набитих на палі людей, піраміди з від-
рубаних голів, біда людська, страх, кривава запона, зіткана з чу-
жих страждань, а за нею — відгороджений від усього султан, па-
дишах, Сахіб Кіран — Володар Віку, тінь бога на землі.

Незворушна рука прибічного султанського словоскладача тим
часом записувала в похідному щоденнику:

"Земля невірних наповнилася біженцями. В цій переможній
війні акинджії були розділені на два війська. Одне їхнє крило пе-
рейшло в землю волоську, щоб захопити Ердель і Темешвар, дру-
ге крило йшло з царською ордою, ці грабували довколишні міста
й краї".

90

"І від Пірі-паші прибув гонець. Він приніс вість: град, на ймен-
ня Зсмун, узятий! Били гармати, тривала тяжка боротьба, але
нарешті милістю божою захоплений. Багато мусульман у боях по-
лягло за віру. Невірні, яких захоплено в городі, стали поживою для
меча. Жони й діти взяті в рабство".

"Один родич сина татарського хана з татарами пішов у Срем
збирати харч для війська. Прийшла вість, що їх на путі перестрі-
ло багато невірних, спалахнув бій, і в тім бою многі татари з ро-
дичем ханового сина погинули".

"Боснійський санджакбег Ях'я-пашич, проходячи по угорській
землі з шістьма тисячами війська, взяв три міста. Два з них узято
з боями. Всіх невірних посічено. Були грабунки".

"Мустафа-паша повернувся з грабувань. Привів багато рабів.".

"Од Ях'я-пашича прибув чоловік. Приніс п'ять голів і привів
закованих у залізо шість невірних. На дивані їх посічено".

"Навалився Ях'я-пашич на одне місто. Багато невірних посік,
70 чи 80 невірних послано султану. На дивані всі посічені. Шесте-
ро кинуто слону, і він розшматував їх".

Сулейман спокійно споглядав ті жорстокості, так ніби вважав,
що в покараннях потрібна не тільки суворість, а й винахідливість,
сказати б, витонченість. Не помічав, що жорстокість ще винахід-
ливіша за мудрість. На жаль, тільки в злочинах і карах.

В останній день липня Сулейман уперше дивився на Белград
із земунського берега. В Земуні кинуто диким звірам братів Ми
хайла й Марка Скобличів, які боронили місто від Хусрев-бега. Чи
й це видовище втішало султанські очі?

На березі Дунаю навпроти Белграда знов поставлено великий
зелений курінь для султана. Він приїздив туди щодня, проводив
короткий диван, віддавав накази і цілими днями з-під свого зеле
ного прихистку мовчки розглядав неприступний слов'янський го
род на високім березі ріки. Криваво-червоний од пожеж, піднятий
під саме небо, Белград нагадував оту порфірову колону, яку зва
лив Сулейман у Стамбулі. Звалити все, звалити, кинути під ноги,
погнобити й пригнобити, інакше погноблений будеш сам.

Вісімдесят сім тисяч воїнів оточили Белград і безперервно били
в його мури з гармат, поставлених в одинадцяти місцях. Ніхто не
міг допомогти приреченому місту, Лайош, король угрів і чехів,
якому належало місто на Дунаї, не мав сили, щоб виступити про
ти грізного султана.

Імператор Карл був заклопотаний боротьбою з німецьким мо
нахом Лютером і французьким королем Франціском, який напав
на Італію. Австрійський герцог Фердінанд не мав чим обороняти
навіть власну землю. Папа римський Лев не знав, як покінчити
з єрессю, що розколола його церкву. Венеціанці не хотіли свари-
тися з султаном.

Так якась півтисяча захисників Белграда, відрізана від усього
світу, полишена всім світом, мала боронитися від всемогутньої
сили султанської. Із савського берега нападав з військами великий

91

візир Пірі Мехмед-паша, з дунайського навалювався другий візир
Мустафа-паша, з яким були всі стамбульські яничари. Почався
рамазан, велике свято мусульманське, і військо ще з більшою
ревністю кинулося на неприступну фортецю. Султан звелів бу-
дувати біля самого Белграда наплавний міст через Саву. Знову пі-
шов дощ "І пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмов-
ляли!"

На дивані вирішено було: зранку четвертого дня рамазана —
перший приступ. Оборонці запалили нижню частину міста й пере-
бігли у верхню фортецю. Через тиждень скочила з мурів фортеці
жінка. Приведена до Пірі Мехмеда сказала, що в фортеці вже
немає ні харчів, ні військових припасів. У п'ятницю наступного
дня Сулейман підійшов під стіни, звелів поставити собі затінок,
стчивав талі якийсь час, тоді наказав іти на приступ. Хмари
військ посунули під мури фортеці. Вона конала. Замовкла навіть
башта серба Утешеновича, вогонь з якої був найспустошливіший
усі ці дні Над мурами вивішено білий прапор. Султан звелів при-
пинити вогонь Оборонці попросили десять днів, щоб підготувати
місто до здачі, самі тим часом мерщій залатували пробоїни в му-
рах. Знову загримпн і армати

Впіймано переодягненого яничаром посланця до угорського ко-
роля за поміччю, поставлено перед султанським диваном, набито
на палю.

Від останнього приступу вже не було рятунку. 26 рамазана
927 року хиджри (або 29 серпня 1521 року) султанські муедзини
вперше проспівали з белградських висот азан ¹. "Пірі-паша з деф-
тердаром увійшли в башту, щоб заволодіти скарбницею. Одразу
після них з'явився загін Хусрев-бега, смедеревського санджакбега.
Музика і рала На високім дивані тричі бито в барабан, яким ого
лошуються радісні вісті Яничарський жовто-червоний прапор під
нято над городом. На честь цієї події грала музика Настала бла
гословенна ніч Лейле-і-кадр, найсвятіша для мусульман, бо в цю
ніч Мухаммеду прийшло перше боже явлення".

Сто п'ятдесят угорців, які разом з сербами боронили Белград,
Сулейман відпустив, щоб пливли Дунаєм до свого короля і розпо
віли йому про султанську силу. Двох полоненик — Блажа і Мор-
гая—поставлено перед Ібрагімом, який був тепер султановими
очима, вухами і устами, був волею султановою і його караючою
десницею, усі це знали, окрім полонених, а коли знали й вони, то
однаково вже нічим не могли собі зарадити, бо переможений мо
же тільки ждати Чого?Милості чи смерті?

Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому дивилися на
Ібрагіма з понурою байдужістю, він не розкошував од необмеже-
ної вчади над цими двома безстрашними чоловіками, які вже до-
вели своїми діями, що не боялися смерті, але які мають злякатися
тої смерті, яку він їм вигадає , злякатися і вжахнутися, та для

Несли з собою ікони й мощі святих. Люд виходив їм навстріч,
щоб поклонитися святиням і їхньому стражданню, виносили хліб
і воду, вино й м'ясо. Де ще могло воно взятися тут після плюнд-
рування султанськими душогубами? Гнані несли з собою мощі свя-
тої П'ятниці, випрошені колись у хрестоносців із Візантії болгар-
ським царем Иованом Асеном і перенесені ним у свою столицю
Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарію мощі сховано у Ві-
дині, а тоді княгиня Міліца вблагала свого зятя султана Баязида,
щоб він їх віддав сербам. Відтоді Белград був місцем зберігання
тирновської П'ятниці. "Пришествием твоим сербская земля обога-
тится",— проказувалося у церковній службі святої П'ятниці.

Ще несли з собою чудотворну руку цариці Феофано, жони
Льва, царя премудрого, а також ікону богородиці, мальовану єван-
гелістом Лукою.

Суленман дозволив людям виходити на шлях, цілувати ікони
й мощі, але за плату. Гроші мали йти в султанську скарбницю.

У Царгороді султан звелів грецькому патріархові сплатити за
реліквії дванадцять тисяч дукатів, коли той не хоче, щоб їх було
кинуто в море.

Тоді Сулеймана ще не названо Кануні-Справедливим, але на-
магався виказувати він свою жорстоку справедливість щокроку.

На прощання ще довго дивився з високого белградського бере-
га на злиття Дунаю і Сави. Ґулями ² тримали над султаном веле-
тенський чадор. Ніхто не смів ступати в просторе коло тіні, утворю-
ваної чадором. А сам султан мовби ховався у тому колі, не
насмілюючись ступити за його межі. Маючи таку імперію, обмежу-

96

ватися клаптем тіні під чадором? Така малість людини, бо й що
людина перед світом і стихіями! Дві велетенські слов'янські ріки
текли в нього під ногами, стелилися йому до ніг і не стелилися —
норовисті, невпокорені, могутні. Горіхові води Дунаю, глибокі й
загадкові, пливли спокійно й потужно, а Сава котила з гір виро-
виння глини, мулу, піни, вдарялася з розгону в пречисте тіло
Дунаю, каламутила його глибокі води. Дунай відтручував і від-
штовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими
потоками — один темний, горіховий, чистий, другий — жовтоглиня-
ний, не вода — якийсь суцільний бруд; Дунай не давався, пру-
чався, сахався запацьореної Сави, але жовті патьоки розтікалися
ширше й ширше, затягували в свою каламуть нові й нові світлі
шари води — і велика ріка здалася, дала себе полонити, борсаю-
чись і здригаючись, ніби в конвульсіях, пливла тепер до моря та-
кою скаламученою, як душі людей, охоплених нещастям, злочи-
нами і невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламут-
на і в нього душа? Сулейман не мав сили відірвати погляд від
злиття рік.

До Стамбула повертався без війська, йшов швидко, з коротки-
ми ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було
йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витра-
тив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад
до столиці.

В одному сербському селі Сулеймана зустріла вість про смерть
його найменшого сина Мурада. Тільки старий Пірі Мехмед нава-
жився сказати султанові про сумну новину. Будь-хто інший за
такі слова міг поплатитися головою, але яка ж рука піднялася б
на сивизну старого візира? Султан сумно відповів рядками з ко-
рану: "Коли б аллах бажав узяти для себе дитину, то він вибрав би,
що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому! Він — аллах,
єдиний, потужний!"

Два дні після вісті про смерть сина Сулейман перепочивав. Дві-
чі присутній був на кінних змаганнях, брав участь у ловах, роз-
глядав з коня стару сербську церковцю. Коли милувався кіньми
на змаганнях, згадував слова: "Ось представлені йому були уве-
чері легко стоячі, благородні". Вірив, що вічний бог і щастя воло-
даря не полишать його, бо ж народився для володарювання і мав
сповнити своє призначення. "І віддали ми йому під оруду вітер,
який тече за його повелінням, легким, куди він забажає, і шайта-
нів, усякого будівника і водолаза, й інших, з'єднаних у кайданах".
Вирушив на Стамбул. Нікого не хотів бачити по дорозі, крім Ібра-
гіма, Пірі Мехмеда й старого Касима-паші. В Едірне покликав
до себе Ахмеда-пашу, якого полюбив за хоробрість під стінами
Белграда. Не лякало його те, що в Стамбулі лютувала чума, за
якою йшла чорна віспа, безжально нищачи маленьких діток.

Коли в Стамбулі французький посол через великого візира ста-
не благати султана, щоб він випустив його з охопленої моро-
вою пошестю столиці, Сулейман гнівливо й подивовано водночас

97

вигукне: "Чого він хоче і куди втікає? Чи він не знає, що чума —
це божа стріла, яка ніколи не б'є повз ціль? Коли бог захоче його
умертвити, ніяка втеча й щезання не поможуть. Чоловік завжди
стоїть перед невідомістю. Чума увійшла і в мій палац, але я не по-
лишаю його".

До столиці Сулейман повернувся без пишноти, без тріумфу, не-
помітно перевізся встеленою килимами султанською баркою від
Сіліврії, зійшов на берег у садах гарему, замкнувся в своїх поко-
ях. За два дні вмерла його маленька донька, яка не мала ще й
імені. Ще за вісім днів чорна віспа забрала первородженого сул-
танського сина Мехмеда. Три маленьких тільця, поставлені в та-
бутах¹ до ніг покійного султана Селіма, забрали з собою любов
Сулеймана до Махідевран. Черкешенка одуріла від горя. Стільки
втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми
дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе
втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султан-
ський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчи-
лися без вороття.

Сулейман не хотів більше бачити свою жону. Підстрелено гор-
лицю — навіщо лук?

98