Усе життя — в чотирьох стінах. Ув'язнені, живцем поховані. То-
му з якою радістю виривалися раз на тиждень за мури й залізні
брами Баб-ус-сааде в день, відведений на хамам — турецьку лазню,
розкіш і раювання Сходу, розкіш для тіла й душі, надто коли душа
ув'язнена ще більше, ніж тіло

Хуррем не знала, що то за хамам, і попервах відмовлялася туди
ходити, вдовольняючись гаремною купіллю. "Чого я там не бачи-
ла?" — казала вона кизляр-азі, коли той загадував вихід у хамам.
Гидко було подумати, що гнатимуть тебе євнухи в отарі одалісок,
отарою ж цілою будеш хлюпостатися в тій їхній лазні, цілий день
сидітимеш там, об'їдаючись, нудьгуючи, ждучи темряви, бо в су-
тінках маєш покидати мури гарему, в сутінках повертатися туди,
щоб жодне чуже чоловіче око не осквернило священної власності
падишаха.

Чому зрадила самій собі і пішла нарешті в хамам? Не знала
й сама. Блідло небо по той бік моря над сіро-синіми хвилястими
горами Ускюдар, над горою Бургурлю, на вершині якої чорт споку-
шав Христа, показуючи йому чарівну картину Стамбула. Тужливо
туркотіла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, до-
дому... А де твій дім, Настасю? Де твій дім? І чи ти ще Настася, чи
вже тільки Хуррем? І кого тобі тепер слухати — голубку чи власне

серце? Любов, мудрість і птахи не знають вітчизни. Вони пе-
релітні і всюдисущі, як туга й розпука. А ти хіба перелітна?
Навіщо й чому ти тут, так далеко від Рогатина, від свого дому?
А де її дім тепер? Страшно подумати, Хотіла знайти на злиняло-
му небі бодай одну зорю, зорю не свою, та хоч для себе. В Рога-
тині мала з дівчатами забаву — шукати свою зорю. Хотілося най-
яснішої. Щоб просвітлювала всю душу, щоб сміх бризкав з її ал-
мазних променів, щоб возносилася твоя гордість у недосяжність
і безмежність світів, вище птахів, вище хмар і самого неба. І тут
небо теж високе, як і вдома, і те саме сонце, і зорі мовби ті самі.
Тільки місяць чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе
не знати куди, а з ним відпливає твоя душа. Ой не світи, міся-
ченьку, не світи нікому! А тут поети шукають у місяцеві розраду
й порятунок од душевних мук: "Коли стає сумно, треба тобі по-
дивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель".

Плутаючись у широких шароварах, ще сонні, мляво перемов-
ляючись, гаремниці виходили за брами Баб-ус-сааде, євнухи пере-
гукувалися довкола них, мов пастухи, служебки, мало не перери-
ваючись, тягли важучі коші з наїдками й питтям на цілий день,
кожна з жінок у великих вишитих сукняних мішках-бохча мала для
себе простині, мило, пахощі. Темне громаддя Айя-Софіі, де пра-
вовірні вже вершили свій передсвітній намаз, насунулося й відсу-
нулося, ще якісь будівлі — кам'яні чи дерев'яні, хіба розбереш,
а тоді замшілі куполи присадкуватої химерної споруди без вікон,
без дверей, як у загадці: "Без вікон, без дверей—повна хата лю-
дей". Двері знайшлися, непомітні й присадкуваті, як і сама будів-
ля. І людей стала повна хата, коли тепла хвиля гаремниць запов-
нила хамам. Всередині ще панувала темрява, бо все приміщення
освітлювалося тільки крізь невеличкі круглі прорізи в куполах.
Жінки гамірливе, похапцем роздягалися між високими колонами,
що оточували круглий просторий зал, який пашів приємним сухим
теплом. Складали свій одяг, свої бохча на різьблених дерев'яних
лавах, обгорталися яскравими простинями-пештемалами, розбрі-
далися по лазнях, не стережені, не пильновані, знаходячи тимча-
сову свободу бодай у цьому кам'яному втечищі тепла, води й спо-
кою. У круглій залі роздягальні посеред мармурової підлоги бив
водограй, від нього відходили уступами мармурові чаші, щодалі
менші. Вода тихо дзюркотіла, переливаючись з більших чаш у
менші, і, мовби вторячи голосу води, безугавно співали жовті
канарки в кліточках, прикрашених голубими бусами-бонджук.
Вузькі двері вели в теплий соуклук, де на дерев'яних просторих
лавах, підмощуючи під голови та під боки маленькі подушечки,
вже лежали, парячись, одаліски. Безліч маленьких дверей вели
з соуклука до вбиралень і кімнат для омовень, а через широкий
прохід можна було потрапити до третього мармурового залу, де
попід стінами стояли мармурові ванни-курни і над кожною з них
бронзові крани з гарячою і холодною водою; в чотирьох кутках,
відгороджені низенькими стійками, були купальні для валіде,

100

баш каадуни Махідевран і султанських сестер, а посередині просто-
ре восьмикутне підвищення Гиойбек-таш (камінь-пуп) для тих, хто
хотів зазнати справжньої насолоди хамаму.

Хуррем, поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де співали
канарки, вляглася на тепле мармурове підвищення, що тяглося
довкола зали попід колонами, не брала подушок, сховала обличчя
в зігнутих руках, тільки краєм ока спостерігала, як поволі роз'яс-
нюється в залі від дедалі потужніших стовпчиків світла, що спа-
дало із скляних ковпачків у високому куполі. Довкола, давно вже
поскидавши пештемали, розкошуючи вільною нагістю, вилежува-
лися одаліски, грілися на теплому мармурі, розпарювалися,
сходили потом і лінощами Тіло ставало як замазка. Не хотіло-
ся ні ворушитися, ні говорити, ні думати. Може, в цьому теж
щастя?

Біля Хуррем, непрошено порушуючи її самотність, примости-
лася білява, тілиста, як Гульфем, венеціанка Кіната. Рожева її
шкіра аж пашіла силою, тепло входило в Кінату й щедро вирива-
лося з кожної клітини її дужого тіла. Поряд з цією могутньою са-
мицею Хуррем видавалася навіть і не дівчиною, а хлопчиком—
маленька, тонка, тільки груди важкі й опуклі, але вона ховала їх
під себе, лежала долілиць, лиш позиркуючи туди чи сюди своїми
сіро-синіми очима, з яких так і вибризкував сміх, бо й як ти не
сміятимешся від видовища цих голих ледащиць, розпарених, розі-
млілих, геть одурілих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвід-
чувалася, не стали б вони розумнішими і на щонайбільшому хо-
лоді, серед снігів та морозів.

— Бачила, які дарунки прислав султан для Гульфем з Белгра-
да^ — гаряче зашепотіла Кіната.— Бірюза в золоті, срібне начин-
ня для омовень.

Хуррем вигідніше простяглася на мармуровій лаві.

— У хамам надягла свою бірюзу,— не відставала Кіната.
Хуррем хмикнула:

— На верблюдицях бірюзи ще більше.

— А що подарував султан тобі?

— Чому б мав мені дарувати?

— Ти ж була в нього?

— Коли була, то вже нема.

— Султани брали свої гареми в походи. Сулейман не бере. Ти
тільки раз була у султана?

— Тобі яке діло?

— І я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремі три роки. Ще з Ма-
ніси. В Манісі ми гинули з нудьги. Там тіснота й убогість. Як ми
ждали, коли помре Селім і султаном стане Сулейман! Як хотілося
розкоші й ситості Царгорода!

— Зате вже годують вас тут, як свиней на заріз!—засміяла-
ся Хуррем

— Не оскверняй уст нечистою твариною! — злякано замахала
на неї руками Кіната. — Пророк заборонив і згадувати її.

101

— А що мені пророк?

— Ти досі не змінила віри? Ще носиш хрестик?

— Відчепися!

— Це ж так просто — потурчитися. Підняти палець перед ка-
дієм і повторювати слідом за євнухом, який тобі підказує: "Ви-
знаю, що є тільки єдиний бог і Мухаммед його слуга. Визнаю, що
переходжу від ложної у праведну віру і відрікаюся від поперед-
ньої віри і всіх її символів". Цілуєш руку кадієві — і все. Чоло-
вікам ще треба терпіти це жахливе обрізання і носити потім усе
життя чалму, а нам — так просто.

— Може, тобі й просто, але не мені,— майже сердито сказала
Хуррем.- Хотіла ще похвалитися, що вона дочка священика і тому
віру свою цінує особливо високо, але промовчала. Хіба тепер ва-
жить, хто ти і що.

— Тебе вхопили татари, вони благородні.

— Благородні? — Хуррем засміялася гірко і болісно.— Хто то-
бі сказав?

— Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хіба
не чула? Мене ж викрали морські розбійники Хайреддіна Барба-
роси. Це страшний чоловік. Він хотів мене зґвалтувати, щойно по-
бачив. Але вирішив подарувати в султанський гарем і не зачепив.
Тут же звелів прийняти їхню віру. Інакше грозився кинути в море.
Якби ти бачила цього червонобородого розбійника!

— Може, ліпше було б тобі втонути?

— Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужі
до життя і вмираєте легко й охоче.

— Вмирають усі тяжко.

— Я могла б привести султанові сина і стати баш-кадуною, як
Махідевран. У мене тіло краще, ніж у Гульфем. Тільки вона чор-
нява, а Сулейманові подобаються чорняві.

— Перефарбувалася б,— насмішкувато порадила Хуррем.

— Тоді буду схожою на всіх. А я не хочу.

— То чого тобі треба?

Хуррем подивилася на Кінату, не приховуючи зневаги. Та ле-
жала поряд, як гора молодого м'яса, як повержена біла башта, як
нахабне втілення хтивості й низькості. Тільки уявити, що й вона
була на султанських зелених подушках. Проклятий світ! Прокля-
тий і заклятий!

Хуррем гидливо відсунулася від Кінати, але та не хотіла від
неї відчепитися, хоч ти її ріж.

— Нам з тобою не пощастило, що ми такими народилися,—
співчутливо зітхнула.

— Кому не пощастило, а кому, може, й пощастило

— Кому ж? — вчепилася в неї Кіната.— Чи не тобі?

— А коли й мені?

— От уже ні,— впевнено мовила венеціанка — У мене он яке
тіло, та й то не можу привабити повелителя, а ти... Ребра всі полі-
чити можна. Кістки — так і колються... Султан і хустку випадком

102

опуетив тобі на плече. Мірився на мене, а впала на тебе. Всі це
бачили...

І тепер уже вона відсунулася від Хуррем і зацокотіла з іншою
одаліскою, хвалилася, як провела ніч з султаном і як той сказав,
що йому сподобалося її тіло. Тут вона згадала, що не спитала
у Хуррем найголовнішого, і, забувши про образу, якої могли зав-
дати останні її слова, знов переповзла до неї, ляскаючи по мар-
мурових плитах важкими стегнами.

— А що тобі казав султан опісля?

— Нічого.

— Жодного словечка?

— Може, й жодного.

— Та ти що — забула?

— Може, й забула.

— Хіба можна забувати слова повелителя?

— А я не зрозуміла.

— Говориш он як жваво, а кажеш — не зрозуміла.

— Тоді ще не говорила, тепер говорю.

— Вже й тоді вміла.

— Одчепися!

Хуррем підвелася і пішла через соуклук туди, де шуміла й кле-
котіла вода, та, коли ступила до залу Гйойбек-таш, вдарили їй
у вуха ляскучі жіночі голоси, перепліталися з хлюпотінням води
талалакання й пасталакання, шепоти й плітки, зітхання й сміхи.
Де тут сховаєшся, куди подасися?

Вона попрямувала до Гйойбек-ташу, що весь спливав водою і
мильною піною. Може, хоч там порятунок від цього галасливого
одуріння. Щойно простяглася на гарячому мармурі Гйойбек-та-
шу, як на неї, не питаючи, мовчки накинулася жилава вусата бабега
з шорсткими, як у кожум'яки, руками, вхопила голову Хуррем,
стала безжально терти лоб, скроні, вилиці, щелепи, тоді взялася
за шию, за руки, ноги, пальці, груди, живіт, стегна. Била, лупцю-
вала, розтягувала, стискала, викручувала руки й ноги, грала на
хребцях і на ребрах, як на цимбалах, упиралася колінами в спину,
гуцала, кректала, мурчала, тоді стала витанцьовувати на Хуррем,
топтала її ногами. Хуррем стогнала, охкала, зойкала і вже не зна-
ла, де біль, де задоволення, де життя, де смерть. Ось що таке
хамам!

Тоді рукавицею з козячої вовни бабега стала стирати з Хуррем
леп, омертвілу шкіру, непотріб, лід її безжальною рукою Хуррем
линяла, як змія, мовби заново народжувалася на світ, а її мучи-
телька вже розпускала у великому мідному тазу мило, збивала
його пальмовою мочалкою до пухкої, високої піни, напустила тої
піни повну наволочку з міцного полотна, ще й надула її, і почала
терти Хуррем тою наволочкою-пузирем, била, масажувала, топила
її в мильній піні, тричі помила її коси, змиваючи навпереміну то
теплою, то крижаною водою, довго витирала й загортала в сухі

103

теплі простині, і тільки тоді Хуррем помітила, що за всіма цими
солодкими катуваннями пильно стежила валіде.

Закутана в червоно-зелений пештемал, маленька й легка, в де-
рев'яних сандалях, оздоблених перламутром і бірюзою, валіде стоя-
ла спокійно, мовчки, незворушно, так ніби не лилися довкола неї
потоки води, не літали цілі хмари густої мильної піни, не клекотів
увесь замкнений простір ляскучими жіночими голосами. Напівпри-
криті повіки мовби свідчили, що валіде бачила все, навіть більше,
ніж треба бачити сторонній людині, що вона пересичена всім тим,
утомлена, може, й розчарована, бо ж сподівалася чогось більшого
від цієї дивної дівчини, 'яку султан вирізнив, щойно угледівши
серед гаремниць, а тоді забув так само несподівано, як і вподобав.

Помітивши, що Хуррем побачила її, валіде зробила їй знак
очима, повела за собою до соуклука, дала себе наздогнати, йшла
поряд з Хуррем, як рівна, несподівано спитала голосом, позбав-
леним цікавості, холодно і байдуже:

— Ти теж хотіла б народити султанові сина?

Хуррем могла б тільки засміятися у відповідь, але її різонуло
маленьке словечко "теж", в якому вчувалися зневага й погорда,
тому вона майже погордливо кинула на валіде швидкий погляд,
окинула зором султанську матір з голови до ніг, мовби бажаючи
сказати: "Ти так само маленька, як і я, а народила ж такого дов-
готелесого султана". Але вчасно стрималася, сказала інше:

— Я не думала про це.

— Про що ж ти думала? — обурилася валіде.

— Ви звеліли мені вивчати мови, я це роблю. Турецьку—із
щоденних розмов, арабську — з корану, перську — з поетів.
Валіде хмикнула:

— Може, ти хочеш стати вченим улемом? Жінки в гаремі для
того, щоб народжувати дітей султанові або ж не народжувати ді-
тей султанові. Затям це собі, дівчино. Ходи зі мною, тобі треба
більше їсти. Ти геть нікчемна тілом. "Не понесе носяща ношу
іншої".

В соуклуку на широких дерев'яних диванах служебки вже роз-
клали мезу, таку собі закуску-перекуску — копчену рибу, морських
слимаків, печінку, холодний баранячий мозок, варені молоденькі
баранчики, патладжани, тушковані в оливковій олії, бринзу із шма-
точками солодкої дині, зелень, фрукти, долму з перцю у виноград-
ному листі, лукум і шербети, йогурт і айран, затовчений часником.

Валіде посадовила Хуррем коло султанських сестер Хатіджі й
Хафізи, де вже запихалися солодощами Гульфем, Кіната й ще кіль-
ка тілистих одалісок, які любили попоїсти. Хафіза, донька султана
Селіма від першої жони, видана за двірського капіджібашу, якого
султан Селім незабаром за якусь незначну провину звелів стратити,
пригнічена своїм вдівством, вважалася в гаремі милостивішою за
красуню Хатіджу, пихату й мстиву, улюбленицю своєї матері-валі-
де, тому Хуррем сіла біля Хафізи, яка трохи посунулася, даючи
їй місце, і навіть зобразила на обличчі якусь подобу ласкавої

104

усмішки, хоч султанським сестрам до одалісок не личило виявля-
ти нічого, окрім зневаги та байдужості.

Їли пожадливо, безугавно пліткували, не мали сили сидіти, на-
півлежали на широких вигідних диванах, насолоджувалися ситістю,
теплом, легкістю в тілі, кейфували, навтішалися, а найбільшу втіху
мали від безперервного говоріння, розбалакування, хвастощів, за-
хватів, переповідання страхів, гидот, недозволеностей. І сама ва-
ліде, попри своє високе становище, перетворилася на звичайну
цікаву жінку, лежала посеред цих молодих пліткарок і хоч не
встрявала в розмову, але й не зупиняла ні Хафізу, ні Гульфем, ні
Кінату, в яких не затулялися роти,— торочили то про неприродну
хтивість, то про зрадливих жон, то про багатих купців невірних,
які не шкодують нічого за гарно вимиту, доглянуту, навчену всьо-
го гаремну жону. Розповідали про якусь багату стамбульську ка-
дуну, що закохалася в молоденьку дівчинку і, перевдягнувшись
чоловіком, спокусивши батька дівчини величезним калимом, на-
віть справила весілля. Але першої ж "шлюбної" ночі обман було
розкрито, дівчина вирвалася від хтивої баби, здійняла крик, ка-
дуну поставлено перед стамбульським кадієм, і, коли той став до-
питувати її, вона вигукнула- "Бачу з усього, чесний кадію, пере-
конуюся, що ви не знаєте, що може значити любов для ніжного
серця. І хай береже вас аллах, щоб вам ніколи не довелося від-
чути всієї жорстокості, якої зазнала я".

Кадій мало не вмер од сміху, слухаючи несамовиту бабу. Щоб
вона охолонула, наказав зашити її в шкіряний міх і вкинути в Бо-
газічі, що і було зроблено.

За перелюб у Туреччині немає м'яких покарань. Коли нічна
сторожа схопить десь перелюбників, їх кидають у зіндан ¹, а на
ранок ведуть до субаші, той, за звичаєм, велить посадовити зрадли-
ву жону на віслюка, якому до голови прив'язують оленячі роги,
а її полюбовник має взяти віслюка за повід і провести через усе
місто на загальне посміховисько. Попереду йде служник від субаші
і дме в ріг, скликаючи люд, полюбовників закидають гнилими по-
маранчами, камінням, коли ж вони, зганьблені, напівживі, повер-
таються додому, то жінку ще примушують заплатити за віслюка,
так ніби вона його наймала для такої розваги, а чоловікові дають
сотню київ по п'ятах або ж беруть відкупного по аспрі за кожний
удар.

— Хіба й Хуму возили на віслюкові? — поспитала Кіната.

— Хума з царського дому,— пихато мовила Хатіджа,— а сул-
танським дочкам не належить те, що простолюдцям.

— Не треба про Хуму,— втрутилася валіде, скидаючи з себе
сонливість, у яку занурилася під монотонне жебоніння голосів.

— А хай вони знають! — не послухалася Хафіза, яка, видно,
не любила валіде.— Ти ж не знаєш про Хуму? — спитала вона
у Хуррем

105

— Не знаю.

— І я не знаю! — кинулася до Хафізи Кіната.— Чула, а знати
не знаю.

— Балі-бег укрив себе несмертельною славою під Белградом,—
сказала валіде,— негоже про його жону ляпати язиками.

— Балі-бега назвуть Газі — найбільшим войовником священ-
ної війни! — повернулася до неї Хафіза.— То й що з того? За шіст-
десят соків свого життя він назбирав стільки титулів і звань, що
їх вистачило б на тисячу воїнів, а кому з того зиск?

І вона, знущаючись, стала перелічувати титули якогось незна-
ного Хуррем Балі-бега: міцний стовп, високе знамено, великий
заповідник над заповідниками, величний, як зоря Юпітер, сяйли-
вий, мов зоря ранкова, палаюче вістря гострого меча, занесена над
шиєю божих супротивників і ворогів пророкових шабля, слава бор-
ців за віру й подвижництво, нищитель невірних і многобожців,
власник високих гідностей і недосяжних ступенів, за доброту но-
рову й щедрість вознесений до небес, вдячний господу за даровані
йому доброчинства. Цей чоловік кидав під копита свого коня цілі
землі, нагортав гори трупів позад себе, а виявився не здатен на те,
на що здатен найостанніший бідняк,— не втримав свою жону.

— Кажуть, він маленький, як прищик,— засміялася Гульфем.—
Його й звуть Кучук Балі-бег. Як же він міг утримати Хуму?

Балі-бег—син Ях'я-паші, великого візира султана Баязида.
Ях'я-паша був одружений з султанською сестрою, яка народила
йому сім синів, між ними й Балі-бега. За Балі-бега султан Баязид
видав свою доньку Хуму. Хума була так само далека від цнотли-
вості, як її чоловік од милосердя. Вона вперто виривалася з гаре-
му Балі-бега, посилаючись на своє бажання повернутися до сул-
танського гарему в Стамбулі, але по дорозі щоразу зачіпалася за
якогось чоловіка, обманюючи або підкуповуючи своїх доглядачів-
євнухів, невситима в любощах, жадібна до нових та нових спіль-
ників гріха. Нарешті в Стамбулі вона вже по-справжньому зако-
халася в молодого читця корану в Айя-Софії хафіза Делак-оглу,
і навіть привела від нього дівчинку. Стамбульський кадій, не смію-
чи ставити перед себе Хуму, прогнав із джаміі Делак-оглу, і той
помандрував до Едірне. Але в Баба Ескії вмер од чуми, і коли
Хума довідалася про це, то кинула сераль, метнулася до Єні Хісар,
звідки тайкома пробралася до могили Делак-оглу, відкопала його
тіло, переконалася, що він справді вмер, знову закопала, повер-
нулася до Стамбула і закрутила так само, як Делак-оглу, його
молодшого брата, теж хафіза. Коли ж молодий хафіз зрадив Хумі,
вона плюнула йому в лице і звабила двірського місяцеликого ко-
нюха, тоді ще мала раба черкеса, ще одного раба конюха, якогось
чауша, прислужника джамії султана Ахмеда — і все те не за
свою велику вроду, а за гроші, за дурні, безмірні і великі гроші.
А тоді вже Балі-бег, не стерпівши ганьби, поскаржився султанові
Селіму, і той сховав десь свою сестру на островах, далі від
спокус.

106

Не знаючи, що й казати на такі дивні розповіді, Хуррем заспі-
вала співаночку: "Чи ти мене вчарувала, чи трутівки дала, ой
що ж бо ти мені розум зовсім відібрала? Ходжу, нуджу, гукаючи,
говорю з собою: "Чи ти тужиш так за мною, як я за тобою?"

Спів її відлунив у гаморі й розманіженості хамаму, знайшов
відповідь там і там; були співи тужливі і безнадійні, протяжливі
й короткі, як скрик, молоді голоси вдарялися у високі кам'яні
склепіння, падали вниз, мов зранені, деякі лилися рівно й не-
сміливо, інші зухвало злітали знов і знов попід самі куполи, мовби
хотіли пробитися назовні, крізь оті скляні ковпачки, що впускали
до хамаму вузькі струмені яскравого сонячного світла. Хуррем
заспівала нової: "Посіяла-м руту круту поміж берегами: ой як
тяжко мені жити поміж ворогами! Що ж я маю та й бідненька
з ними учинити, кого ж бо я вірно люблю, з сим мені не жити.
А вже ж моя рута крута береженьки поре, а вже ж мої ворожень-
ки попід боки коле. Ой піду ж я руті круті верхи позриваю, воро-
женьки спати ляжуть, я си погуляю. Колом, колом понад водом,
там стеженьки в'ються, часом душа невинная, люде набре-
шуться..."

В соуклуку з'явився кизляр-ага. Порушував недоторканність ха-
маму, за що негайно й заплатив, укрившись рясним потом. Чо-
тириокий знайшов поглядом валіде, пішов до неї. Ніхто навіть не
затулявся від очей чорного диявола, він і без того бачив кожну
з них не раз і не двічі голою, як мати народила. Кизляр-ага давно
вже сприймався ними не як живий чоловік, а мов якесь рухоме
знаряддя султанове, тільки й того, що знаряддями вони користу-
валися або ж непомітно, або ж навіть охоче, ставилися до них при-
хильно, а цього прислужника султанського ненавиділи тяжко,
люто.

Кизляр-ага вклонився валіде, притиснувши складені човником
руки до грудей, сумно промовив:

— Помер син нашого високого повелителя Мурад.

Тільки тепер Хуррем згадала, що коло них немає Махідевран,

У Стамбул прийшла чума з чорною віспою.

107

вгору