ДРАБИНА

Минуле, навіть відступаючи в людині, не зникає безслідно, воно
переплітається з сущим, іноді лиш маячить на обріях свідомості,
зринає у болючому спогаді або ж приходить у снах.

Хто вона — Хуррем чи Настася? Що в ній переважить для неї
самої і чи довго втримається вона в неприродній своїй розполови-
неності, коли минуле відібрано їй навіки, а нинішнє примарливе,
непевне і тривожне?

Тої ночі, коли султан висів із своєї барки в садах гарему, при-
йшли до неї два страшних сни.

108

Перший був для Хуррем. Власне, й не сон, а страшна ява ви-
мираючого Стамбула. Мертві доми, мертві вулиці, величезні чорні
вози вивозять трупи за брами Стамбула, везуть їх назустріч пере-
можному війську, яке султан десь веде з-під Белграда. Чорні люди,
у просмоленому чорному одязі, витягають умерлих з будинків,
підбирають на вулицях, у дворах мечетей, на базарах. Закрито
Бедестан, спорожніли мечеті, не лунають із високих мінаретів
дзвінкі азани муедзинів, скрізь тільки сліди смерті, пожеж, грабу-
вань, ці моторошні вози, повні трупів. Чорні вози, чорні коні, чор-
ні люди в чорному просмоленому одязі й чорні вогнища за брама-
ми Стамбула, де палено трупи.

І ось вона йде по мертвому Стамбулу, і ніде нічого живого, ні
людського голосу, ні пташиного співу, ні звірячого крику — тіль-
ки мертвий сплеск води в мармурових водограях, на плитах яких
уперто повторюються слова корану про те, що тільки вода всьому
дарує життя; іде по Стамбулу не Настася, а Хуррем, султанська
жона, баш-кадуна, а їй назустріч крізь Едірне-капу входить сул-
тан Сулейман, без супроводу, сам-один, і не на конї; а пішки, весь
у золоті, сумний і нещасний, і простягає до Хуррем руки, благаю-
чи чогось, і тоді вона бачить, що золото на ньому — так само чор-
не, як усе в мертвому Стамбулі.

Ні прокинутись, ні застогнати від моторошного видовища смер-
ті, бо кинуто її у безодню нового сну, тепер уже сну для кошмару,
тепер уже для Настасі, для тої, що була десь і колись, але й д.дя
тої, що є тут розполовинена між минулим і теперішнім, між жит-
тям і нидінням, нестерпнішим і тяжчим за вмирання.

Ніби послала її матуся Олександра в погріб зібрати із стоянців
сметану в риночку, бо смажила для свого панотця пиріжечки з си-
ром, плескаті, на сковорідці, змащеній маслом, гарячі пиріжечки
з холодною густою сметанкою панотець дуже любив.

Погріб був у дворі коло малинника, великий і глибокий, у по-
грібнику висіли попід бантинами пучечки сухих трав, які матуся
збирала для відомих тільки їй самій потреб, важка дубова ляда
закривала отвір так щільно, що підняти її міг хіба що дужий чо-
ловік, але Настася уже давно приловчилася закладати у велике
кільце на ляді дрюк і вправно виважувала її, бо в літній день ча-
сом доводилося бігати до погреба не раз і не двічі, а помочі від
панотця годі було сподіватися жіноцтву Лісовських. Тримаючись
за дерев'яний брус рами, Настася стала на верхній щабель драби-
ни, намацала ногою наступний щабель, перенесла вагу тіла на
ту ногу і враз відчула, що щабель вломився під нею. Насилу втри-
мавшись за брус, вона шугнула всім тілом униз, зачепилася за
наступний щабель босими ступнями, обережно посунула руки по
стояках драбини, трималася, власне, більше руками, ніж на отому
щаблі, коли ж стала намацувати ногою наступний щабель, той, на
якому стояла, теж вломився, і вона сповзла вниз, ледве не закри-
чавши з переляку, неспроможна втриматися самими руками. Той
новий щабель, щойно вона вдарилася об нього обома ногами,

109

зламався так само нечутно і випав із стояків, як гнилий зуб. На-
стася поїхала вниз тепер уже нестримно, руки її безсило ковзали по
холодних, слизьких стояках, щаблі виламувалися один за однг.'я,
так ніби їх хтось попідпилював а чи згнили вони всі разом і саме
сьогодні мали всі повипадати, .риночка для сметани, яку вона по-
ставила на краю ляди і мала взяти, щойно стане міцно на драбині,
так і лишилася там, нагорі. Настася зірвалася з драбини, впала на
холодне глиняне дно погреба, боляче забилася, але майже не від-
чула того, вмить схопилася, глянула вгору, побачила похилену
до крутої стіни високу драбину з верхнім і двома нижніми вцілі-
лими щаблями, драбину, по якій ніхто вже не зможе ні спуститися
сюди, ні вилізти звідси, у безсилому відчаї поторсала те, що
зосталося від драбини, підстрибнула навіщось, хоч знала, що не
дострибне нікол,ч до того верхнього щабля, у нестримній несамови-
тості застукотіла кулачками в круту стіну погреба. Земля, жовта,
холодна, слизька, байдуже сприйняла ті безсилі удари маленьких
кулачків, так само байдуже сприйняла б вона й сльози Настасині,
та дівчина й не збиралася плакати, вона загукала щосили, голо-
сом, ще сповненим надії, без розпачу й розгублення, бо все нага-
дувало безглуздий жарт. Хтось же та почує!

Вона кричала довго і марно. Ніхто не приходив визволяти її,
ніхто не чув, не стурбувалася матуся її зникненням. Але ж мають
стурбуватисяі

Вона знов закричала, може, ще голосніше і ще з більшою на-
дією, і справді помогло, хтось почув, хтось прибіг до погрібника,
зазирнув і без роздумів стрибнув до Настасі.

Але невідомий не дбав про поміч Настасі. Мерщій кинувся під-
бирати щаблі, пожадливо згрібав їх в оберемок, гнувся над ними,
ледь не повзаючи рачки по дну погреба, і вперто повертався до
дівчини спиною, так ніби хотів затулити свою непотрібну здобич.

Настася пильніше поглянула на того дивного чоловіка і з жахом
відчула, що вже вона ніяка не Настася, а... Хуррем, і не в Рогатині
вона, а не знати й де, і чоловік той не хтось невідомий і кумедний
у своїм запопадливім збиранні непотрібних цурпалків дерева, а
найнаближеніший султанів прислужник і улюбленець грек Ібрагім,
який купив її на Бедестані й подарував Сулейманові в гарем.
Ібрагім був зодягнений як прибічний султанів дільсіз. В адамаш-
ковому яскравому кафтані, підперезаному в три обхвати поясом
із крученого шовку, в тонких шовкових штанях, у високій шапці,
покритій листком золоченого срібла. Збоку за поясом був у нього
дорогий кинджал, прикрашений слоновою кісткою. Усе це—
шовк, золочене срібло, слонова кістка, дивний одяг — так не пасу-
вало до рогатинського погреба, що Настася ледве не засміялася в
округлу Ібрагімову спину. А він тим часом, миттю розмотавши з
себе тонкий пояс (цими поясами дільсізи за султанськими велін-
нями душили людей), став зв'язувати зібрані щаблі, ще більше
округлюючи спину і жадібно пригорблюючись над своїм набут-
ком, а тоді відскочив у найдальший куток погреба і, поблискую-

110

чи густими гострими зубами, засміявся до Настасі (чи до Хур-
рем?) і крикнув по-грецьки:

— Ага, у мене є, а в тебе нема!

їй навіть невтямки було, як розуміє вона по-грецьки,— так по-
дивована й налякана вона була несподіваною появою Ібрагіма
і всією цією пригодою. Щойно була нелякана, тепер стала наляка-
на. Нелякана — налякана. Два слова билися у ній, мов пташка
в клітці, наповнювали серце розпукою й безнадією. Нелякана —
налякана.

А Ібрагім кружляв довкола неї, підстрибував, не випускав з
рук оберемка щаблів, обплутаних довжезним шовковим шнуром,
і знай гукав свої дурнуваті слова різними мовами, яких Настася
ще не могла знати, але які — о диво й жах! — розуміла!

Відступаючи від Ібрагіма, шукаючи опертя, вона відчула крізь
тонку кофтину холодну слизькість стояка драбини, і тепер уже не
відступала звідти, і стояла на дні глибочезного, як безнадія, по-
греба, а Ібрагім усе стрибав, торжествуючи, але згодом вгамував-
ся, теж став, поглянув на дівчину пильніше, і вона побачила в
його очах такий самий переляк, який відчувала і в своїх власних.
Він усе зрозумів. Мав щаблі, але без драбини. Бо вона заволоділа
драбиною, хоч і без щаблів.

— Віддай мені! — показав він рукою на високі стояки, скріпле-
ні лише вгорі й унизу трьома поперечинами.

— Не віддам! Віддай ти!

— Не віддам! Ти віддай!

— Тобі? Ніколи!

— А я відніму!

— А я не дам!

Він кинувся був на неї, але злякався, що справді може втра-
тити своє, вихнувши спиною, відбіг подалі. А вона боялася віді-
рватися від свого, вхопилася за стояки позад себе обома руками,
випнула груди — спробуй, підійди!

Прокляття і безглуздя! Забула, що має гукати, кликати на по-
міч, забула, де вона й хто, стежила тільки за рухами свого супро-
тивника, за його підкраданнями, за підступною грою його очей
і нервового обличчя, знала, що має будь-що відібрати в нього те,
що він має, і ні за яку ціну не віддати свого, але не бачила на те
ніякого способу, хіба що знищити цього чоловіка, убити його рішу-
че і безжально, тоді поставити щаблі на місце й видобутися на
волю. Вона ніколи нікого не вбивала? То й що? Поки була Наста-
сею, не вбивала і не стала б убивати ніколи. Але тепер вона Хур-
рем, а хто знає, що це за жінка? І чи сама вона знає про себе
що-небудь?

— Підійди до мене,— холодно сказала вона Ібрагімові.— Піді-
йди, бо маю тебе вбити!

І від жаху прокинулася.

Лежала майже гола на своїй низькій постелі, скоцюрблена чи то
від холоду, чи від страху, вже й скинувши з себе сон, не могла

111

поворухнутися, лиш думка болісно билася в ній, страхітлива дум-
ка про те, що все життя довкола неї, власне, не що інше, як глибо-
чезна безвихідь, на дно якої закинуто безліч нещасних людей, і
одні з них мають стояки драбини, інші—щаблі, кожен щосили
боронить свою власність, ніхто не хоче поділитися з іншим, по-
могти іншому, помігши тим самим і собі, і так судилося всім їм
лишатися на дні, в безвиході, в безнадії, назавжди й навіки, бо це
неминуче, як доля, і ніхто не спроможний будь-що змінити.

"Проклятий світ,— шепотіли нечутно її уста в темряві,— про-
клятий, заклятий! Матусю, порятуй мене!"

Моторошне тонке цокотіння наповнювало темряву покою, тем-
рява була суцільним тоскним цокотом, так ніби міріади крихітних
залізних жал летіли звідусіль, вдарялися одне об одне, розпечено
клювали її ніжну шкіру, все тіло І цокотіли-цокотіли, сухо, тонко,
якось ніби звискуючи. Хуррем згадала, що звечора не закрилася
мусліновою йапоною від москітів. Може, й сни від цих нестерпних
москітів?

112

вгору