1 Нукери — послідовники, учні.

116

кривавому Тамерланові золоту чашу з кумисом. Ішла, мов гола по
снігу, руки їй дрижали, кумис вихлюпувався на білі стегна, Тамер-
лан, примружившись, спокійно споглядав на вельможну бранку,
його старі нукери дивилися на Оліверу так само спокійно, зате
молодші насилу гамували в собі кипіння крові, ладні були скочити
навстріч цій жінці, і коли б не було там їхнього повелителя, то й
не знати, чим би все скінчилося. Олівера не бачила нікого й нічого,
бачила тільки свій сором, своє падіння, свою ганьбу, тому навіть
не здивувалася, коли ледь не наткнулася на залізну клітку, в
якій, вчепившись у пруття побілілими на кісточках жилавими
пальцями, закусивши губи, щоб не закричати від болю і шалу,
стояв її повелитель, її коханий муж.

Поцілувати б її лице, дорожче за цілий світ, обтерти порох з її
ніг і прикласти до очей, як цілющі ліки. Та тільки стогін і мука.
Бо ці білі ноги йшли не до нього і не для нього.

Олівера ще мала силу, щоб підійти впритул до клітки і крізь
пруття сказати Баязидові:

— Роблю це, щоб врятувати моїх дітей, мій нещасний ув'язне-
ний повелителю!

Не сказала "наших дітей", а тільки "моїх". Хотіла нести чашу
з кумисом далі, але зомліла і впала на землю.

Баязид цієї наруги вже не стерпів. Проковтнув отруту, яку ховав
у своєму золотому персні. І хоч як Тамерлан домагався, щоб його
лікарі врятували султана, бо мав повезти того до Самарканда як
найбільшу здобич, проти отрути виявилися безсилі будь-які ліки.

Тільки через десять років після смерті Баязида і розрухи, за-
вданої ордами Тамерлана, було відновлено Османське царство.
Старший Баязидів син Мехмед помер від "перенапруги в час ловів
на вепра, молодший син Мурад довго боровся з названим братом
Мустафою, врешті утвердився на престолі. Знов османська грізна
сила нависла над слов'янським світом, і знов, щоб задобрити сул-
тана, кинуто йому в жертву молоде жіноче життя. Сербський дес-
пот Георгій Бранкович послав Мурадові в жони свою доньку, пле-
мінницю Олівери, принцесу Мару.

Мурад, навіть не глянувши на Мару, відіслав її у Брусу до
гарему, коли ж після походів проти угорського короля прибув до
столиці й поставлено перед ним Мару, без нічого, тільки в про-
зорій перев'язці на грудях, закохався в неї безтямно, негайно
зробив її жоною, а тоді — чого не бувало ніколи між Османами —
зрікся престолу на користь свого тринадцятилітнього сина Мех-
меда. На полі Мигалич коло Бруси, зібравши своїх можних, за-
явив їм: "Досі багато воював, ішов од перемоги до перемоги, тепер
хочу решту життя провести мирно, далеко від чвар світу. Відмов-
дяюся від царського престолу на користь мого сина Мехмеда, сам
відбуваю у Манісу відпочити".

Не було для Мурада відтоді нічого милішого на світі за Мару,
Дивився б невідривне в її зелені очі, поклавши голову на буйні її
груди, забувши про всі клопоти, про державу, про саме життя.

117

У Манісі розбудовував замок, оточував його садами, вибудову-
вав водограї, ставки а прозорою водою. В шелесті листя, у дзюр-
котінні води, в теплих вітрах з-над недалекого моря — голос, і сміх,
і зітхання його любої Мари, а більше нічого.

Як у давній пісні: "Випити б вина кольору твого рум'янцю—
і сп'яніти. Твої груди — як аллахів рай, ввійти б туди і нарвати
яблук Лягти між твоїми грудьми і заснути. А тоді віддати душу
ангелу смерті — хай прийде по неї".

Однак довелося на вимогу беїв знов стати на чолі війська, щоб
перемогти хрестоносців, які йшли на імперію, після чого зков
оддав престол синові Мехмеду і повернувся до Маніси, де була
Мара Помер незабаром, хоч ще був нестарий (мав сорок сім ро-
ків) Казано, що від холери, але здогади були: отруєний Сина
Мариного Ахмеда Мехмед велів задушити, "щоб зберегти єдність,
лад і мир у державі", саму Мару відіслав до Сербії, там не могли
її прийняти ні люди, ні сам бог, тому знов повернулася до Туреч-
чини і вмерла непомітно, зайва й чужа для цієї чужої землі і наві-
ки відірвана від землі рідної.

Навіть лелеки були щасливіші за жінок. Бо хоч як їх бито,
знищувано і кидано на тверду землю, хоч скільки їх сходило
кров'ю і розбивало серця о біле каміння, усе ж вони завжди пере-
магали, проривалися крізь смерть і летіли до рідного краю, щоб
дати початок новому життю.

Наслухавшись розповідей про безжальних Османів, Хуррем
мимоволі ставила себе не серед отих можних слов'янок — царських
та князівських доньок, а поміж лелечок із незміцнілими крилами,
але з незгасною жадобою жити й змагатися. Уже й не рада була,
що слідом за своїм безпутним і нещасним батьком звала себе жар-
тома королівною Не хотіла зрівнюватися ні з королівнами, ні з
князівнами, ні з боярськими доньками. А бути лише лелечкою,
малою, прудкою, невловимою, сміливо ставати на бій з османськи-
ми безжальними ордами і перемагати їх.

Чи й вона, мала лелечка, зуміє перемогти османського орла,
в хижі пазурі якого її кинуто?

А може, сяде він тут над водою і дивитиметься на її безугавний
рух, і на снувания тіней на дні під прозорою хвилею, і на палання
осіннього стамбульського сонця на лискучій поверхні моря?
Може б, і він хотів стати таким чистим і незабрудненим, як ця
вода, але держава заливала звідусіль тяжкою каламуттю, і душа
його — відчував це щодалі гостріше,— безсила змагатися, ставала
каламутною так само, як ота велика слов'янська ріка, що змінюва-
ла пречисті свої води під високим белградським берегом на глиня-
ну скаламученість своєї нахабної притоки. Бруд завжди б'є в

118

душу, в саме серце, і порятуватися від нього незмога. Взявши од-
не — втрачаєш щось іще, може, й дорожче. Що більше знайдеш, то
більше втратиш. Видобуваєшся на захмарну височінь чи не для то-
го, щоб болючіше відчути весь жах падіння?

Вже рік як він має найвищу владу в своїй землі, а влада лиша-
лася для нього незбагненною і загадковою так само, як був загад-
ковий він, султан, для сторонніх очей. Влада стомлювала й пригні-
чувала. Від неї незмога було сховатися, спочити. Нависала над
ним, як камінь. Сидіти й ждати, поки розчавить, не годилося,
тому вимушений був щось робити, діяти: пішов на Белград і одра-
зу досягнув успіху, якого не мав жоден з Османів. Чи вдоволь-
нився цим? І чи Пораділо його похмуре серце? Не вмів би відпо-
вісти навіть самому аллахові. Невпевненість і розтривоженість
виливав у поезіях, які не мав кому читати. Єдиний чоловік, з яким
ділився усім,— Ібрагім,— навіть він не міг збагнути розтривоже-
ності, котрою сповнена була султанова душа. А що поезії без
читача? Переписані найвправнішим каліграфом, ляжуть навіки
в султанській книгозбірні так само, як диван покійного султана
Селіма,— навіть жебруючі поети, які блукають по базарах з чор-
нильницями за поясом, готові за жалюгідну акча переписати пер-
шому охочому свій найновіший вірш, навіть вони, коли казати по
щирості, щасливіші за найпишніших султанів, приречених на за-
гадкове мовчання, від якого немає рятунку. Як заздрив Сулейман
розгромленому його батьком перському шаху Ісмаїлу, поезії
якого розлетілися тисячоусте піснями кизилбашів. А складав їх
шах під іменем поета Хатаї, мабуть, так само в години самот-
ності й утоми від всемогуття влади, без надії на можливість
спілкування з людьми, і — як знати! — коли б не розбив його
війська султан Селім, залягли б ті вірші теж непорушне шах-
ським диваном, але нещастя дало їм крила, і розлетілися вони —
тепер не збереш, не втримаєш, не заборониш, не понищиш! Сила
буває і в безсиллі. Він же володів силою незламною, довів це щой-
но всьому світові на берегах Дунаю, але та сила була нездатна
побороти розтривоженість його душі, незбагненну для нього само-
го. Він кинувся в чужу землю, у чужі простори, підкоряючись
голосу предків і голосу тих просторів, і довго йому здавалося,
що саме в цьому порятунок, але згодом, уперто вдивляючись у
могутню течію слов'янських рік, почув голос інший, жіночий чи
дитячий. Той голос кликав його звідти, кликав з неба і на небо,
голос незнаний, чув його коли-небудь чи й не чув, голос, як сум
і щем у серці, все б віддав за нього, за те, щоб наблизитися до
нього на простягнення руки, на погляд, на віддих, а де його зна-
йти? Простори німували. Мовчали поруйновані, спалені міста,
мовчала сплюндрована земля, мовчали вбиті люди — порубані, по-
січені, задушені, живцем закопані в землю, мовчали, бо мали
уста повні землі, як ті два угорці, що їх закопав Ібрагім уже по
взяттю Белграда у невгасимій мстивості й жорстокості. Сам вига-
гадав ту кару чи вигадали вони вдвох — султан і його поплічник?

119

Яке це мало тепер значення? "Адже людина створена для вагань,
коли торкнеться її зло — сумною, а коли торкнеться її добро — не-
доступною".

Від Белграда майже втікав. Так ніби не хотів мати нічого
спільного з тими, хто неушкоджено повертався з берегів Дунаю
убивцями, грабіжниками і переможцями. До Стамбула прибув
тайкома, заліг у неприступних нетрях сералю, нікого не підпускав
до себе, не хотів бачити навіть Ібрагіма, відмовив у зустрічі самій
валіде, тільки чорний кизляр-ага поночі водив до султана то Гуль-
фей, то інших одалісок, привезених ще з маніським гаремом, і
тепер вони були єдині, хто міг хвалитися і пишатися милостями й
увагою самого падишаха. Тоді споряджено було султанську барку,
вистелено килимами, посаджено арфісток і одалісок, і Сулейман
довго плавав по Богазічі і Мармарі, і море розлунювалрся музикою,
співом і сміхом. Султанські діти вмирали одне за одним, зрозпаче-
на Махідевран рвала на собі волосся, билася од горя об землю, а
Сулейман мовби й не помічав нічого, вдарився у розпусту тяжку
і бездонну, так ніби забув про велич, якій слугував перший рік
свого володарювання з запопадливістю, подиву гідною.

Ніхто не знав про той таємничий жіночий голос, що переслі-
дував султана, ніхто не чув того голосу, чув його тільки Сулей-
ман, усі спроби заглушити його виявилися марними, голос кликав
султана знов і знов — куди, звідки?

Сулейман прикликав свого улюбленця. Замкнулися у покоях
Фатіха, пили цілі ночі солодкі кандійські вина. Ібрагім умовляв
султана, щоб той показався стамбульцям в урочистому виїзді—
селямлику, як і годилося переможцеві над невірними, але султан
не хотів з'явитися навіть на щотижневі ритуальні прийоми в сераї,
де двір має бачити свого султана, а султан — крізь прозору запо-
ну, що відділяє його трон від присутніх,— своїх придворних. Він
нічого не хотів — тільки б знати про той голос, який кликав його
невгамовно й уперто, але про який він не міг сказати нікому, на-
віть Ібрагімові, бо нахабний грек посміявся б з султана, а з султа-
нів не сміються.

Сулейман хотів бути добрим і щедрим. Одалісок, яких водив
йому кизляр-ага, обдаровував, як ніхто ніколи. Звелів спорудити
в Стамбулі ще кілька імаретів — притулків для бідних. Допиту-
вався в Ібрагіма: "Чого тобі хочеться? Що б я міг для тебе
зробити?"

— Все я маю,—говорив Ібрагім.—Ваша величність дала мені
найвище щастя — бути поряд, насолоджуватися близькістю, про
яку не сміє думати жоден смертний. Що ж тут ще бажати?

— А все ж таки! — наполягав підпилий султан, виграючи по-
хмурими рум'янцями.— Все ж таки! Невже в тебе немає ніяких
мрій? Потреб?

Ібрагім заперечливо крутив головою. Робив те з навмисною
повільністю, мовби насолоджуючись своєю безкорисливістю. Хай
знає султан, який вірний його Ібрагім і яка чиста його прихиль-

120

ність і любов! А сам тим часом, весь напружившись, гарячково
думав, коли саме влучити належну хвилю, щоб мимохідь, недбало,
як про дрібничку, проронити перед султаном кілька слів про Кі-
сайю. Про доньку дефтердара Скендер-челебії, про яку знову
уперто нагадував йому Луїджі Гріті, щойно він повернувся з по-
ходу на Белград, і вони зустрілися в Ібрагімовім домі на Ат-Мей-
дані, в домі, перебудованім невпізнанне знову ж таки завдяки
старанням Гріті. Хліб, м'ясо, садовина, шовки, які пливли до
Стамбула морем і доставлялися суходолом, проходили через руки
Гріті й Скендер-челебії, а було тут усього так багато, що потрі-
бен був спільник, ще бодай один, третій, і тим третім хотіли вони
мати Ібрагіма в сподіванні на його заступництво—коли виникне
потреба—перед самим султаном. Ця спілка обіцяла Ібрагімові те,
чого не міг дати й сам султан: багатство. Тим часом шлях до
багатства лежав через шлюб з донькою дефтердара. Ібрагімові вже
й показано Кісайю. Ніжна й чиста. Варта гріха. Варта цілої
притчі. Ібрагім осушив чашу з вином і спитав у султана дозволу
розповісти притчу.

— Ти ж смієшся з поетів,— згадав Сулейман.

— Світ втратив би без них найліпші свої барви,— поважно
мовив Ібрагім.

— Хіба я не казав того самого?

— Я тільки повторюю слова вашої величності.

— Тож-бо. То яка твоя притча? Ібрагім продекламував піднесено, палкоі

Султан з-під брови метнув швидкий погляд. Де й поділося
сп'яніння. Не було Сулеймана, не було поета Мухіббі, зневірено-
го в ділах світу,—сидів перед Ібрагімом твердий повелитель,
могутній, всевладний і жорстокий.

— То де побачив сокіл куріпочку? — спитав султан.

— Притча може бути і без значення.

— Не перед султаном і не для султана. Питав же тебе, чого
хочеш, якої помочі. Тепер кажи.

Ібрагім щосили вдавав збентеженість.

— Я б не хотів зловживати.

— Кажи.

— У Скендер-челебії е донька.

— У дефтердара?

— Так.

— Сам буду на вашому весіллі.

— Але ж, ваша величність...

121

— Може, дефтердар відмовить султанові?

— Я не про те. Кісайя з простого роду. Дефтердар чоловік
походження нікчемного, підлого. А вашій величності годиться
бути на весіллі тільки тоді, коли дівчина з роду царського...

— Не хочеш присутності султанової?

— Але ж високі вимоги...

— Чи цю доньку дефтердара ще не маєш наміру робити баш-
кадуною?

— Час покаже, ваша величність, тільки час володіє всім.

— Згода. Матимеш мій дарунок. Скендер-челебії передадуть
моє веління ще сьогодні.

Ібрагім мовчки вклонився. Хотів поцілувати рукав Сулейманів,
але султан відтрутив його. Навіть крикнув розгнівано на свого
улюбленця. І не за його рабський порух, в якому, власне, нічого
не було незвичайного, а від того, що знов залунав над ним той
загадковий жіночий голос, і так виразно, ніби був тут, між ними,
простягни руку—доторкнешся. Доторкнутися до голосу—чи мож-
ливо таке?

— Іди,— сказав зненацька Ібрагімові,— іди й скажи Скендер-
челебії про мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу
нікого бачити.

Казав неправду. Хотів би бачити той голос, вірніше, ту, кому
він належав. А чи належав комусь? Чи жив у просторі, як живуть
там голоси землі й неба, вітрів і дощів, дня і ночі?

Просилася до султана розплакана Махідевран—не захотів
бачити. Знов спустився у сади гарему, але до моря не дійшов,
засів у білому кйошку, тоді захотів послухати спів одалісок, по-
бачити танці, але не в приміщенні, а на траві, під деревами, коло
текучої води, на просторі з морськими вітрами. Без валіде, без
султанських сестер, без Махідевран з її невтішним горем — самі
одаліски, арфістки й танцівниці, вірні слуги втіхи, спочинок
втомлених очей володаря.

Розстелено на траві стамбульські килими — як дим, як туман,
як імла над Босфором. Ступили на них маленькі ніжки, закруж-
ляли в танку виткі постаті. Султан, непомітний за густим плети-
вом кйошка, самотньо спостерігав за тим святом краси, що призна-
чалося тільки йому одному й однаково не могло вдовольнити його,
загоїти його рану, зцілити від несподіваних хворощів, насланих
якоюсь злою силою, що розлунювалася голосом загадково-незбаг-
ненним. Йому набридли танці, і він махнув рукою кизляр-азі,
вимагаючи пісень. Але й пісні не принесли порятунку, і Сулейман
знов хотів гнівливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому
щось ніби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час,
долучився голос ніби схожий, вони злилися — вже й не розрізниш,
де який,— і повели пісню турецьку, і не з тих, що мають втішити
султанське вухо, а зухвалу, майже грубу, з недозволеним натяком:

122

Співало оте слов'янське дівча, яке колись вразило своїм спі-
вом султана аж так, що він опустив йому на плече муслінову хус-
тину, але про яке забув, щойно потримавши його в обіймах. Але ж
співало тим самим голосом, який мучив Сулеймана вдень і вночі
повсюдно. Якесь непорозуміння. Мана. Він порушив звичай і, під-
кликавши кизляр-агу, сказав похмуро:

— Хай ота замовкне!

Кизляр-ага метнувся виконувати веління. Та коли повернувся,
його ждало веління ще похмуріше й гнівливіше:

— Чому вона замовкла? Хай співає!

Тепер уже не розбирав слів, слова не важили — слухав тільки
голос, упізнавав його, дивувався, не вірив, водночас відчуваючи
радість порятунку. Вийшов з кйошка, з'явився перед очі одалісок,
узяв у кизляр-аги прозору хустину, і повторилося те, що було по-
весні,—хустина лягла на худеньке плече золотокосої Хуррем, і від
розвеселеного маленького личка, піднятого до султана, мовби
посвітлішало його похмуре обличчя.

І знов порушив звичай султан, сказавши при всіх: "Повернеш
сьогодні мою хустку". І сказав не кизляр-азі, а Хуррем, так що
Гульфем аж засичала від заздрощів, а Кіната зацокала язиком,
ніби цикада.

Сулейман милостиво змахнув рукою. Відпускав усіх а чи гнав
од себе? Тим часом відпускав і Хуррем, яку мали зготовити для
ночі, зготовити рабиню для рабської ночі—мамо, пусти мене в
дитинство, матусю рідна! Стояв над нею повелитель—у золотій
лусці, здерев'яніло випрямлений, мов ударений правцем. Коли
водили йому в ложницю Гульфем, коли прогулювався у барці з
одалісками, тоді не кликав її, не згадував про неї, не пам'ятав.
А вона? Ждала поклику, мов пес посвисту, чи проклинала своє
ждання? Бо ж стала, як усі. Вибратися з рабства через рабство
ще більше, ще безнадійніше. Як усі? Неправда! Має всіх пере-
вершити і перемогти. Хіба не перевершила вже, лиш двічі з'явив-
шись перед очі султанові й двічі здобувши його прокляту хустку?

Хуррем зірвала хустку зі свого плеча, тріпнула нею і побігла
між помаранчевими деревами, між пахощами і прохолодою. Зеле-
ний вітер гнався за нею з гущавини, обіймав зеленими обіймами,
тасував зелені тіні на її ніжній постаті (в білому, вся в білому!),
і волосся її ставало мов зелене золото, і з очей било зеленістю
рівнин. Колись поривалася в поле, як красувалося жито. Збіжжя
лягає хвилею, жайворонки співають, ластівки, як синьо-білі стрі-
ли, облітують тебе довкола, кожна травка, кожна квіточка, кожен

123

колосочок нашіптують тобі про якусь велику таємницю, що така
близька людині, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвіту.

Тепер у ній душа кричала від самої згадки про те, що зосталося
і ніколи не повернеться. "І ось я з вами во всі дні до скончання
віку". Віки скінчилися, зоставлена вона всім сущим, покинута,
богом зоставлена, ні людина, ні собака. Сподівається на рятунок
у місці найтяжчої ганьби. Як вона ненавиділа тепер султана! Під-
лий владолюб, пекельна п'явка, двоногий диявол, обрізаний сата-
на! Хотіла б бути змією, але без отрути, собакою, хоч нікого не
кусати, поганим пацюком, та без чумної зарази, жабою, ящіркою,
сараною, будь-ким — тільки не жінкою! І водночас знала, що змо-
же перемогти тільки як жінка, єдиною зброєю, яку мала,— тілом
чистим, незайманим, неповторно-єдиним.

Коли вів її уночі кизляр-ага до султанської далекої ложниці,
не мерзла, як повесні, не здригалася від ляку, зціплювала зуби,
прочитувала в думках молитви, не мусульманські — свої, ще від
батька — "Отче наш", "Богородице діво", "Достойно єсть". Боже,
єдиний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи, допоможи, підпо-
можи, спроможи, споможи! Обіцяно, що праведники просвітяться
у царстві божім, як сонце. А хіба ж вона не праведниця? Хіба
встигла завинити в свої шістнадцять літ? Чому має йти до цього
чоловіка, такого темного душею, ніби вийшов із підземелля?
Чому,чому?

Султан ждав її нетерпляче, якийсь ніби розгублений, знов, як і
тоді, сидів на ложі, тільки тепер був у тюрбані, безпорадно мовчав,
дивився на Хуррем, яка заклякла — нага, тільки з прозорою хус-
точкою на плечі — коло дверей і теж мовчала, дивлячись на Сулей-
мана чи то злякано, чи з викликом.

— Чому ж ти мовчиш?—спитав він нарешті.
Вона мовчала.

— Підійди до мене.

В ній так і закричало: "А коли не хочу? Коли не захочу?" Але
не випустила того крику, тільки постояла з упертості, а тоді все ж
пішла, повільно, заточуючись і перечіпаючись об килими, ніби п'я-
на або сновида. Якби ж то вона знала, як її голос мучив Сулей-
мана всі ці місяці, терзав його душу, не даючи спочинку ні вдень
ні вночі! Як сказано в святому письмі: "Поглянь на того, кого
пронизали вони". Та не знала Хуррем про свою владу над султа-
ном, владу нез'ясовну, безпричинну, і тому ще тільки мріяла про
ту владу, прокрадалася до неї обережно, як до пташки, котру
боїшся злякати. Як караван не може йти швидше, ніж він іде
(бо тоді ті, що їдуть на верблюдах, випередять душі свої і пороз-
гублюють їх у безмірах шляхів), так і вона могла просуватися з
швидкістю, що залежала не від неї, а від нього, від чоловіка,
якого ненавиділа найбільше на світі і в якому водночас тільки й
могла шукати для себе вибавлення і рятунок.

— Ну чого ж ти? Йди швидше! — мовби вгадав її полохливу
нерішучість Сулейман.— Ти ж не боїшся мене?

124

— Боюсь,— облизуючи пересохлі уста, пошепки відповіла Хур-
рем.

Сулейман спробував усміхнутися.

— Хіба я страшний? Для тебе я ніколи не буду страшний.
Ти мене розумієш? Хочеш щось випити? Тут є вино. Ти все розу-
мієш?

Мішав слова турецькі з слов'янськими, був незвично піднесе-
ний, дивувався сам собі.

— Я мала доволі часу, щоб спізнати і турецьку, й арабську,—
сказала Хуррем.— Та й перську.
Султан не повірив.

— Цього не може бути.

Вона промовчала. Сулейман налив їй вина.

— Випий і не мовчи.

Вона відпила вина. Може, то й не вино, а отрута? І треба хоч
знати, як вона діятиме. Стояла перед ложем, сідати відмовилася,
затято мовчала.

— Ти гніваєшся на мене за те, що я повоював слов'янські зем-
лі? — спробував здогадатися султан.

Хуррем знизала плечима. Яке їй діло аж до цілих земель?

— Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись моїм по-
ходом, напав на твою землю? — не відставав султан, приховавши
від Хуррем, що то він звелів ханові напасти на польського короля,
щоб той не прийшов на поміч своєму родичеві — королеві угор-
ському.

Дівчина вся стрепенулася болісно, почувши про свою рідну зем-
лю, та й знов ніби заклякла.

— Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан ніколи
не буває винний, ти маєш мене простити і заспівати, щоб я почув
твій голос. Прошу тебе.

Вона всміхнулася. Відпила ще вина і усміхнулася щедріше.
Ніби дратуючи султана, посмикала за золотий хрестик, якого
вперто не хотіла скидати. Золото на грудях. А в грудях? Аби ж
то цей чоловік міг зазирнути їй у груди.

— Про що ж заспівати?

— Про що хочеш.

Вона знов завела турецької. Про дівчину і її красу. Он бірінде
майюзюне бакилир — одинадцятилітньою вже задивляються на її
місяцеликість; он алтисинда петек бал олур — у шістнадцятилітньої
вулик наповнюється медом, йирмісінде керван гечер, йор олур,
йирмі бірінде бір к'єтюйе кул олур — у двадцять один рік стає
рабою якого-небудь негідника. Пісня була довга — через усі роки
від одинадцяти до двадцяти одного, і знов таки загруба як для
султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втіхою і ра-
дістю, зовсім для нього не властивою.

— Ти справді знаєш по-турецьки? — подивувався він.
Хуррем відповіла йому по-арабськи:

125

— Клянусь небом, яке проливає дощі, клянусь землею, яка
вирощує трави.

— Цього не може бути! — не повірив султан.

Тоді вона проспівала йому одну з пісень Хатаї, того самого
шаха Ісмаїла, що йому він так заздрив у хвилини душевної не-
злагоди, заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво
брало. Вона співала і приспівувала, сміялася і присміюва іась,
споглядаючи його знетямливість. Так непомітно наблизилася на
відстань небезпечну і опинилася в обіймах чоловіка, якого ненави-
діла, але без якого не могла тут існувати, і, коли Сулейман дотор-
кнувся до її полохливого тіла, він наповнився по самі вінця отим
голосом, що так довго і тяжко його мучив, і лиш тоді збагнув, що
віднині без цієї дівчини йому не жити. Проникала у кожну точку
тіла, входила в нього, вливалася, вповзала ящіркою, зміїно, тугою,
щемом, захватом, знемогою. Тоді вона знов приспівувала йому різ-
ними мовами, уже й рідною, щось розповідала, жебоніла, мов
струмочок, лопотіла, мов листя під вітром, а він був далеко від її
хапливих слів і несміливого тіла, але близько до її голосу, тулився
до того голосу, мов дитина, і радів, сміявся, зникала його суво-
рість, навіть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а
злітала в небеса і вкривала червоністю місяць, зорі й хмари над
Босфором. На ранок стане він для всіх знов султаном, жорстоко-
сердним повелителем без милості й жалю, і тільки їй дано бачити
його іншим, тільки вона змінила його бодай на одну ніч, стала
могутнішою за владу й за всю імперію. Ось сила жінки! Ось її
влада!

Гарем усе помітив, але не повірив. Очі, від яких не сховаєшся,
уміють бачити, та й тільки. Бачили, що Хуррем за сміхом ховає
розбенте/кеність, непевність, а може, й відразу. Якби ж то! Поміча-
ли, що кизляр-ага веде розсміяну рабиню до султанських покоїв
раз, і вдруге, і втретє. Такого не знав ще ніхто, крім Махідевран,—
всемогутньої, незамінної і незрівнянної.

Тепер між богом і Хуррем були тільки зорі й темрява. А може,
темрява стала для неї богом? Жіночим богом, бо жінка панує
тільки в темряві, творячи справжнє чудо, пробуджуючи в душі
жорстокого деспота доброту, ніжність, розум, справедливість, про-
стоту і захопленість

Третьої ночі Хуррем лишилася у султановій ложниці до ранку.
Але не побачила, як спить султан, бо заснула сама, а він дивився
на неї, молився аллахові, плакав без сліз над своєю самотністю,
від якої його порятувала ця дивна дівчина, був уже не султан,
не завойовник, а простий мандрівник, поет, мислитель. Питав себе:

що є життя? Тінь птаха на морській хвилі, правічний пил зодіаку
над безміром пустель, схлип часу в каравані вічності, заблукане
виття звірів у хащах, неминучість мандрів до смерті?

Хуррем прокинулася і лежала тихо, прислухаючись,— коли ж
повстане її душа? Ждала, сподівалася, нетерпеливилась. Хотіла
плоду в собі, прагнула його, але не як яблуня зав'язі, не як кали-

126

на червоного кетяга з-під білого цвіту, не як ліщина горіха з мед-
вяної брості, а гіркого й ненависного. Хай проросте, як кукіль на
пшениці, як ріжки на житі, як отруйний гриб у лісових хащах.
У хащах її тіла гіркий султанський плід — і тоді вона підніметься
над усіма й над усім. Немає такого наміру, якого б вона не ви-
правдала. Раби хоч і нижчі за тиранів, зате стоять на власних но-
гах, а тирани — на глиняних. Вона переможе цього чоловіка, має
перемогти будь-що! Людині не досить просто жити. Щоб жити,
потрібні вітчизна, свобода і пісня, їй з усього лишилася тільки
пісня від матусі, піснею утвердилася в цьому жорстокому світі,
піснею мала й здолати його.

Тим часом настала пора для сліз.

Гарем не міг простити Хуррем її неочікуваного, безпричинного
вивищення над усіма. Досить того, що всі, навіть всемогутня валі-
де, змирилися з химерною вдачею цієї Рушен, з її загадковим,
протиприродним для цього місця показної стриманості сміхом, що
розлунювався у поплутаних просторах гарему, наче звуки спокуси
з найглибших пекел. Забагато було тих двох султанських хустин,
які русинка в спосіб таємничо-чаклунський одержала з рук пади-
шаха, тільки двічі з'явившись перед всесвітлі очі повелителя усіх
суходолів і вод (бо небеса належать аллахові всемогутньому, хай
царює вічно й щасливо!). Але цій доньці шайтана виявилося і
цього ще мало. Вона зачарувала пресвітлого султана, запаморочи-
ла його злим чаклунством аж так, що він не хотів нікого бачити й
чути, тільки цю Хуррем, тільки її єдину, щоночі — і вже скільки
ночей підряд! — і не міг відірватися від своєї рабині до ранку, іно-
ді велів приводити її навіть удень, чого ще ніколи не бачено й не
чуто. Чари, чари! Ніхто не бачив, малу українку не впіймано за
руку, доказів мовби й не було, але ж була знетямливість султано-
ва, отож були і чари.

Гарем гомонів притаєно й загрозливо, він ждав кари, прагнув
кари, він нетерпеливився і дивувався з терплячості валіде і за-
сліплення Махідевран, яка за смертю своїх трьох дітей не бачила
й не помічала навіть загрози загибелі для себе самої. Спокій
зберігала, мабуть, лише валіде. Стривожена смертю двох султан-
ських синів, могла очікувати (бо все в руках аллаха!), що з дня
на день чорна смерть забере і останнього з живих Сулеймановвх
синів — Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон
Османів не зостався без наступника. Прийняла вість про несподі-
ване зближення султана з маленькою українкою вдоволено, з та-
ємною втіхою: коли й неправда, що ця дівчина королівського по-
ходження, то однаково ж несхожа вона ні на кого і гідна зайняти
місце поряд з Махідевран, цією двічі одурілою султанською улюб-
леницею: спершу від влади, тепер від горя. Але все це валіде мала
в душі глибоко заховане, гаремові ж виказувала заклопотаність
тим, що відбувалося у султанських покоях, і натякала, що тільки
вичікує слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, "в той
день, як свідчитимуть проти них їхні язики, їхні руки і ноги про

127

те, що вони робили". І коли відчула, що вже Час втрутитися, по-
кликала до себе Махідевран, нагримала на неї за безконечне рюм-
сання, відкрила їй очі на загрозу, розпалила в черкешенці дику
лють і не стала стримувати баш-кадуну, коли та почала кричати, що
вона знайде джавурку навіть під султанськими зеленими покрива-
лами і задушить ось цими руками, не просячи нічиєї помочі, не
питаючи нічийого дозволу, не лякаючись ніякого гріха.

Розметана й розшаліла, побігла товста черкешенка туди, де
мала бути її зрадлива суперниця, не стала ні питати, ні перекону-
ватися, бо й так усе відкривалося їй, мов у день суду останнього:

і нове, просторе помешкання Хуррем, і служебки довкола неї, і
пишнота убранства ледь не така, як у неї самої, головної султан-
ської жони,— яка підступність, яка ганьба і яке злочинство!
Всією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран
знетямлену Хуррем, увіп'яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася
у волосся.

— Зраднице!—вигукнула люто Махідевран.—М'ясо, продане
на базарі! Ти зі мною посміла змагатися!

Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось
мав прийти за нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити
її, не допустити цього приниження, яке було, власне, й султановим
приниженням. Але кизляр-ага завбачливо десь затримався або
заховався. Служебки розприскалися на всі боки, жодна не при-
йшла на поміч Хуррем, були тут очима й свідками мстивого гарему,
хотіли першими побачити упосліджения тієї, яка замахнулася на
найвище, засвідчити її ганьбу, побачити її сльози.

Хуррем насилу вирвалася з чіпких рук мстивої черкешенки.
В кривавих подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цілі пас-
ма розкішного ще мить тому волосся, відскочила від Махідевран,
готова до відсічі, до захисту, до всього найлихішого. Сльози? Сліз
своїх не покаже тут нікому і ніколи! Крик? І крику її не почують,
хоч би й усі поглухли! Була безпомічна, приречено-покинута, наче
перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала, що, як перлина,
зберігає в собі красу й привабу. Була певна своєї приваби й сили —
і не для цих жінок, не для гарему, а для тої вершини, до якої
усі тут рвуться, а досягнути не дано нікому, окрім неї.

Кизляр-ага, добре відаючи, що надмірне вичікування може
призвести до непоправного, з'явився у покої Хуррем саме вчасно,
щоб порятувати її від нового, ще лихішого наступу роз'юшеної,
здичавілої, як тигриця, Махідевран; баш-кадуну силою витягли
з иокою чотири євнухи, що їх Чотириокий ніби випустив з широ-
ких рукавів свого золототканого халата,— так несподівано сипну-
ли вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний євнух
звернувся, мовби не помічаючи, в якому вона стані, і нагадав, що
треба йти до султана.

— Не піду! — коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги,
як для служебок, що не йшли, ждали, сподівалися ще чогось,

128

щоб мати що розповісти гарему, який десь аж не тямився від
нетерпіння.

— Що ти сказала? — спитав кизляр-ага, для якого Хуррем
була й далі рабинею, хай і улюбленою на якийсь час для султана,
але однаково ж рабинею.— Як ти сміла мені таке сказати?

— Не піду! — закричала Хуррем і навіть ногою тупнула.—
Піди й скажи султанові, що я не гідна стати перед ним, бо я
звичайне продане м'ясо, а не людина. Опріч того, лице моє таке
подряпане і волосся таке порване, що не смію навернутися перед
очі його величності.

У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лиці. Про спів-
чуття тут не могло бути й мови, принаймні мав би усміхнутися на
такі слова, але не дозволив собі й цього. Коли люд-ина сама копає
собі могилу, що зостається? Підштовхнути її' туди, підставивши
плече,— ось і все. А що Хуррем живцем закопувала себе, в цьому
не могло бути ніяких сумнівів. Бо це вперше в османських гаре-
мах рабиня відмовляється йти на поклик падишаха, та ще й ви-
мовляючи при цьому образливі, погордливі слова, хвалячись своїм
рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло
бути більшого торжества для всього гарему, ніж це страхітливе
падіння тимчасової улюблениці, що запаморочила султана таєм-
ними чарами, і кизляр-ага, як вірний слуга Бабус-сааде, як нан-
необхідніша належність гарему, мерщій кинувся до покоїв падиша-
ха, щоб принести звідти веління про кінець збунтованої рабині і
про возвеличення усіх тих, хто ждав цього кінця: валіде, Махідев-
ран, султанських сестер, усього гарему, аж до найупослідженіших
водоносів і прибиральників нечистот.

Однак чари діяли далі непередбачувано й зловісно. Султан
мовчки вислухав головного євнуха, перепитав, чи справді Хуррем
завдано великої шкоди й ущербку. Тоді сказав:

— Піди до неї і попроси, щоб вона прийшла.

А коли отетерілий від таких слів кизляр-ага, замість миттю
кинутися, щоб виконати високе веління, розтулив рота, мовби хо-
тів щось сказати, султан повторив:

— Піди й скажи, що я просив її прийти.

Двічі мовлене вже не вимагає потверджень. Кизляр-ага потю-
пав туди, звідки йшов з таким передчасним торжествуванням, був
надто досвідченим гаремним слугою, щоб не збагнути, що йде вже
й не до рабині, а до повелительки, хай ще незнаної і необ'явле-
ної усім, але йому вже відкритої, і щастя, що він перший про це
довідується і вже не схибить у своїй поведінці нізащо. Був суціль-
на поштивість перед Хуррем, вклонявся їй, ніби султанші, просив
і за падишаха, і за себе. Вона трохи причепурилася, пішла до
покоїв Сулеймана, йшла з сухими очима, затято, сповнена нена-
висті до всього навкруг, а перед самою ложницею султанською
зламалася, заскімлило їй в душі, бризнули з очей рясні сльози.
Матусю рідна, що вони зі мною роблять! Пусти мене в дитинство,
пусти в свої пісні, в казки, у свій дорогий голос, пусти в каяття,

129

пусти хоч у смерть! Просилася у дитинство, а була ж ще дитиною.
Стала перед султаном уся в сльозах, закривавлена, понищена.
Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цілував її
сльози і рани, гладив волосся, питав, хто насмілився занести на
неї руку, хто цей злочинець, хай скаже, хай тільки назве ім'я.

Крізь схлипування вона назвала ім'я Махідевран, і султан ко-
ротко кивнув кизляр-азі: привести. Не просив, не передавав, щоб
прийшла, не став витрачати бодай слово на свою баш-кадуну, на
султаншу, на матір своїх дітей, на ту, що дала йому наступнчка.
Жорстокий кивок— і все.

Кизляр-ага слухняно пішов у новий свій похід. Одну вже звів
на вершину, тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоював-
ся знесамовитілої черкешенки, лякався, що закомизиться і не за-
хоче йти до свого повелителя, але Махідевран тільки й чекала,
коли стане перед очі Сулейманові. Бо яка ж жінка знехтує нагодою
виказати чоловікові все, що вона про нього думає,— і не важить
при цьому, хто чоловік, а хто жінка,—чи найубогіший юрюк з
Анатолії, чи й сам великий султан.

Вбита горем од смерті своїх дітей і від несправедливості, якої
зазнала з боку султана, Махідевран стала перед Сулейманом роз-
гнівана, але й горда з того, що не була колись продана йому в
гарем, а привезена братами в дарунок майбутньому наступникові
престолу на знак відданості Османам, які завоювали весь види-
мий і знаний світ. Не гамувала своєї розсатанілості, з горла їй
рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотіння,
що було б, може, навіть прекрасне, якби вимовлялися при цьому
слова справедливі й милостиві, а не пройняті ненавистю.

Султан коротко спитав, чи то справді вона допустилася насиль-
ства над беззахисною Хуррем.

Черкешенка гортанно засміялася і вигукнула, що то ще й не все.
Бо вона, Махідевран, баш-кадуна, тільки вона може бути найпер-
шою в услужінні його величності, і всі жони, а найперше рабині,
повинні їй поступатися і вважати своєю господинею.

Сулейман неблимно дивився на ту, яку звав Весняною Трояндою
і Повелителькою Віку, яку ще зовсім недавно ставив понад усе,
без якої не міг дихати. Дивився і не бачив ідола, якому поклоняв-
ся. Стояла перед ним тупа, пихата, розгодована черкешенка, уся
обвішана коштовними брязкальцями, які щедро дарував він їй за
кожен поцілунок, за кожен порух бровою, а поруч з нею — сповне-
на життя й іскристого розуму дівчина, що мовби вирвалася з пек-
ла, яке обпалило їй волосся, зачепило, може, й душу, але випусти-
ло на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тільки для таких,
як вона. У гаремі була вона мов виклик усім отим буйнотілим, без-
мірної вроди одаліскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь
задертим носиком, така зграбна вся, що вмістилася б на долоні
свого безжального сторожа — кизляр-аги, але мужня, зухвала,
повна незбагненної чарівливості й неймовірного розуму. Сулейман
прекрасно знав, що таке нетрі гарему. Там усе непевне, нетривке,

130

стривожено-полохливе, усі мовби роздвоєні, одні піддаються долі
й пливуть на цьому проклятому кораблі тяжкого нидіння, що везе
їх до старості й до смерті, другі (їх зовсім мало, одиниці) почина-
ють запеклу боротьбу за султанську постіль, не задумуючись над
тим, що зможе принести їм ця постіль. А ця дівчина не приєдна-
лася ні до одних, ні до других, навіть у гадці не мала, що випадком
здобута султанська постіль принесе їй геть неочікуване: владу,
яка нікому й не снилася. Яка то для нього несподіванка і радість
водночас: зустріти в гаремі, серед цього зневаженого "м'яса для
задоволень", серед отупілих молодих самиць, затурканих налож-
ниць, заляканих знарядь утіхи й насолод, істоту мислячу, людину,
яка дорівнює тобі впертістю розуму й жадобою знань, а волею і
характером перевищує, бо за тобою, крім походження, немає нічо-
го, а вона видобулася з небуття, з рабства, з безнадійного пони-
щення на самий верх тільки завдяки власним силам, обдаровано-
сті душі, мужності й віри у своє призначення на землі.

Все це Сулейман відчував, хоч збагнути до кінця не вмів, та й
не намагався. Знав тільки одне: більше не захоче бачити цю чер-
кешенку, ніколи й ніде. Спливли в пам'яті слова: "А тих, непокір-
ливості яких ви боїтеся, вмовляйте і покидайте їх на ложах і
ударяйте їх".

— Іди геть, темна жінко,—сказав він тихо, але твердо.
Коли ж Махідевран гнівно посунула на нього, він повторив уже
з нетерпінням у голосі:

— Іди геть!

Залізні руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з лож-
ниці.

А ті двоє лишилися самі, глянули одне одному в очі, і, мабуть,
обоє водночас зрозуміли: самі назавжди, до кінця, нерозлучно.
Сулейман втомлено зрадів од цього відкриття, а Хуррем злякала-
ся. З жахом відчула, що ненависть її кудись пропала, щезла, а
на її місце виступали спокуси, і демони заволоділи душею невбла-
ганно й навіки, навіки! Хіба вона цього хотіла, хіба до цього
прагнула? Хотіла тільки заспокоїти, приспати вампіра, а тоді вда-
рити, здолати, перевищити! Щоб відомстити за все. За матусю, і
за батька, і за Рогатин, і за всю свою землю, що її ці зайди, ці
грабіжники й людолови норовили закувати в залізний нашийник,
мов отих нещасних дівчат, що пливли з нею через море і продані
на рабському торзі в Стамбулі у вічну неволю. І хоч сама не за-
знала нашийника, відчувала його жорстоке залізо на своїй ніжній
шиї. Той нашийник загрожував їй постійно, нависав над усім її
життям, як предковічне прокляття. Чи тільки через те, що народи-
лася на такій щедрій і багатій землі, що опинилася на роздоріж-
жях племен і всієї історії?

Мала викохувати в собі ненависть до цього повелителя усіх
найбільших грабіжників, вирощувати її уперто й дбайливо, і ро-
била це без сторонньої спонуки, без нічиєї помочі і вже мала б
зірвати плід, коли несподівано зламалася. І з жахом відчула в собі

131

вже й не зненависть до цього високого сумного чоловіка, схожого
на вікарія Скарбського з Рогатина, а—страшно й сказати—щось
мовби початок прихильності, може, й любові! Вітер гірких спогадів
ще досі ніс її у ріднизну, а любов уже відгинала, як молоде дерево,
назад. І давно вже перестала бути Настасею, а стала Хуррем.
І тепер позосталася сама з цим чоловіком у цілому світі. Ступнула
до Сулеймана, і він простягнув до неї руки. Впала йому на груди,
здригалася у риданнях. Хай твоя тінь упаде на мене. Падала на
всю землю, хай упаде й на мене.

Ось коли завершилася богозоставленість її душі її триєдиним
християнським богом. Тут же, де грішила, мала прийняти чужу
віру. Так легко. Тільки підняти вказівний палець правої руки—
шехадет пермагі — палець сповідання. Цнотлива блудниця. Пово-
лі вповзали в душу порок за пороком, пристрасть за пристрастю,
а вона й не помічала. Вглиблювалася у плотське життя, поки й
потонула в нім. Якщо поклонишся мені, то все буде твоє... Яка
облуда!

А образ матусі, дорогий образ, тьмарився і вже насилу проби-
вався крізь далеч часу, невиразний і гіркий, як нічні самотні ри-
дання. І тільки глибоко в душі тоскно лунала пісня від матусі,
все від матусі: "Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала.
Полюбила невірного — тепер я пропала..."

132