1 Х а д і с — перекази про вислови та вчинки Мухаммеда.
² А н с а р — прибічник, послідовник пророка Мухаммеда.

139

медінську мечеть і там став читати перед посланником свій твір, і,
коли дійшов до слів "посланник— це яріючий меч з індійської ста-
лі, оголений самим аллахом", розчулений Мухаммед накинув на
плечі поета власний плащ, після чого ця поема так і називається
"Аль-Бурда" — "Плащ". І в цій поемі є слова, що написані мовби
про тебе, Хуррем. Ось вони: "Коли вона всміхається, показуються
її вологі від слини передні зубки, ніби вони — джерело солодкого
вина, до якого приємно припасти двічі, вина, змішаного з холодною
чистою водою, взятою з визміїного по долині потока, над яким
линуть північні вітри". Я скажу тобі: "О моя господине, ти змучи-
ла мене!"

Вона відповіла: "О боже! Муч тоді й ти мене!"

Через два місяці Хуррем несміливо сказала султанові, що вона —
в надії. Розчуленість його була така безмежна, що він несподіва-
но навіть для самого себе став читати їй напівзабуті вірші давніх
суфійських поетів Джеляледдіна Румі і Юнуса Емре, і вся ніч
у них минула в зойках розкоші, в радості, у притишеному звучан-
ні таємничих слів про злиття людських душ між собою і з вищою
сутністю.

Тієї ночі султан хотів бути особливо великодушним. Може, шко-
дував, що пізня ніч і що не може він негайно виказати всю велич
своєї великодушності до Хуррем і вимушений чекати до ранку,
щоб повідомити валіде й кизляр-азі, повідомити всьому гарему,
всьому Стамбулу й усьому світові, яка дорога для нього ця
маленька дівчинка, від якої тепер він жде сина, спадкоємця,
яку зробить султаншею, царицею своєї душі і царицею усіх душ
його імперії, але до ранку було ще далеко, до сина — ще далі,
тому мав задовольнитися самими словами, і він щедро лив їх із
невичерпних джерел своєї пам'яті, з якою тим часом ще не могла
змагатися навіть чіпка, як гліцинія, пам'ять Хуррем. "Однаково
приходь, однаково будь тою, якою ти є, коли хочеш — будь невір-
ною, вогнепоклонницею, ідолопоклонницею, коли хочеш, будь сто
разів порушницею каяття, ця брама—не брама безнадійності,
якою ти є, такою й приходь".

Коли Хуррем заснула, він бурмотів над сплячою, ніби колискову,
з Юнуса Емре, занадто простого, як для султанів, поета, але
такого доречного для такої миті:

140

Спляча Хуррем видавалася йому безсмертною. Несміливо до-
торкувався до її шовковистих персів і відчував це. Вона спала, мов
човен на тихих водах, повен життя, вогню і прихованого руху. Мов
змія, ніколи не пітніла, сухий вогонь бив з неї навіть сплячої,
обпалював Сулеймана, спалював на вугіль, на попіл. Нарешті
знайшов жінку, яка переконала, що існує на світі щось важливіше,
цінніше, вище за нього самого в його недосяжності. Що ж? Вона
сама. Тільки вона. Була для нього знаряддям розкоші, заспокоєн-
ням жадоби, забуттям і воскресінням, давала від усього визволення,
схоже на солодку смерть. Тоді забував навіть про самого себе,
визволявся від себе, знав тільки одне: без цієї жінки не зможе
жити, без любові до неї, без її любові світ втратить усю свою
принадливість, усі барви свої, найстрашніше ж — загубить своє
майбуття. Бо любов, як мистецтво, охоплює і те, що справді існує,
і те, що можливе, що має колись настати.

Кому про це розкажеш? Хуррем знала і без того, а більше ніхто
не зрозуміє, нема з ким поділитися. Хіба що з Ібрагімом, з яким
давно вже не усамотнювався, сам захопившись ночами з Хуррем,
а його полишивши для насолод із молодою жоною.

Мовби для того, щоб дати Хуррем повністю відчути високе
щастя нести в собі султанське сім'я, Сулейман звелів не чіпати
її нікому в гаремі, дарував їй спочинок і самотність на кілька
днів і ночей, сам вдавався з запопадливістю, що могла видатися
надмірною, до справ державних, тоді, відновивши давній свій
звичай, зачинився у покоях Фатіха з своїм улюбленцем Ібрагімом.
У них нечасто бували такі затяжливі розлуки, нова зустріч щоразу
щедро зрошувалася вином, випивши ж перші чаші, вони розігру-
вали на два голоси іляхі дервішів ордену руфаї. Так було й цього
разу. Сулейман, лукаво позираючи на Ібрагіма з-за краю золотої
чаші, розпочав те, що належало в їхній грі йому:

— Упав мій погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох!

— Хоч і араб він, але дуже вишуканий,— вмить відповів Ібра-
гім.
Сулейман відставив чашу, притиснув руки до серця:

— Я сказав: "Хлопчику Шамуну, чи ти з Дамаска?" Ох! Ох!
Ібрагім, усміхаючись, повільно покрутив головою:

"Ні! Ні — заперечив він.— Родом я не з Дамаска, а з Халеба".
Ох! Ох!

Один питає, другий відповідає, обов'язки розподілено давно і
твердо, розподіл цей ще більше зміцнився після вступу Сулеймана
на престол, власне, Ібрагім своїм становищем Сулейманового улюб-
ленця й наперсника завдячував саме тій обставині, що ніколи

141

не давав волі своєму природному знахабнінню, вмів стримуватися,
до того ж робив це непомітно, завжди поступаючись своєму пове-
лителеві першим місцем і всіляко навертаючи того до думки, ніби
вони у всьому рівні і ніхто з них у цих нічних бесідах не має
ніяких переваг.

Після дервішської пісеньки можна було б почитати щось з
сороміцької поеми Джафара Челебі або з пияцьких поезій Ільяса
Ревані, але починати мав султан, а коли й не починати, то бодай
натяком показати Ібрагіму, чого він від нього чекає.

— Ти забув про мене,—докірливо промовив Сулейман.

— Я швидше забув би власне ім'я, ваша величність,— сплес-
нув у долоні Ібрагім, щиро ображений таким докором.

— Хіба може зрівнятися нудний султан з солодкою Кісайєю?—
прискалив око Сулейман, навертаючи Ібрагіма до простацької
грайливості, в якій знаходив спочинок від постійного напружен-
ня влади.

Ібрагім одним з найперших при дворі узнав про несподіване
захоплення султана рабинею-роксоланкою і тривожився з приводу
того захоплення, може, навіть більше, ніж валіде, бо тут могло
йтися не тільки про його подальшу долю, а й про його життя. Чи
вже знає султан про те, що Роксолана подарована для його гарему
саме ним, Ібрагімом, а коли ще не знає, то коли, від кого і як
довідається? Добре, коли захоплення минеться так само нез'ясо-
вано, як і почалося, і Сулейман забуде про малу рабиню й не
дошукуватиметься, звідки вона взялася у Баб-ус-сааде. А коли
станеться непередбачене? Коли цей незбагненний чоловік набли-
зить Хуррем до себе надовго, зробить її кадуною? Досі Ібрагім
був у руках валіде, тепер залежав і від Хуррем. Аж згадає вона,
як куповано її на Бедестані, як поставив він, Ібрагім, її у своїй
ложниці, як, уже віддаючи до султанського гарему, запрагнув
поглянути на її молоде, неторкане тіло? Який Сулейман немило-
сердно заздрісний щодо своїх жінок, Ібрагім знав ще з Маніси.
Якось, побачивши, що молодий мерин пробує залізти на кобилу,
шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи кінь
справді може щось мати з кобилою.

Грубий конюх тільки зареготав на таку наївність принца.

— Буває, кінь справляється ліпше за жеребця, а буває, і жере-
бець нездатен у цьому ділі замінити коня.

— Але ж він позбавлений статі? — не відставав шах-заде.

— Та не позбавлений причандалля!

— А як же євнухи? — спитав тоді Сулейман Ібрагіма, ніби той
мав знатися на цих речах ліпше за природженого мусульманина.

Ібрагім знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влашто-
вана так, що коли вже в неї щось западало, то міцно й надовго.
Він став розпитувати свого вихователя Касима-пашу, доскіпувати-
ся, як валашили рабів у Мисрі, звідки походив цей нелюдський
звичай, при дворах перських шахів, сельджуцьких султанів і його
попередників з роду Османового, а тоді звелів передивитися всіх

142

своїх євнухів і безжально пообчищати їх від усього чоловічого,
щоб не лишилося й сліду. Коли Касим-паша обережно натякнув,
що не всі витримають таке тяжке випробування, надто ж євнухи
літні, отже, найдосвідченіші і найвідданіші, Сулейман тільки скри-
вився:

— Тим гірше для них.

Те саме проробив і в Стамбулі, переполовинивши євнухів, і в
Баб-ус-сааде, і при дворі. Не загрожували тепер султанським
жонам нічим, навіть малу природну потребу не мали чим справля-
ти і вимушені були носити в складках своїх тюрбанів срібні тру-
бочки для цієї мети.

Тож легко було уявити, що чекало Ібрагіма, коли б султан
довідався про походження своєї улюблениці і про ночі, які вона
провела в його домі на Ат-Мейдані. Порятунок був хіба що в тім,
що рабиня набридне султанові, перш ніж він стане цікавитися
її походженням, або ж у тім — і на це треба було сподіватися
найбільше,— що Ібрагіма не видадуть ні валіде, ні сама Хуррем:

одна, щоб не бути спровиненою з греком, друга, щоб назавжди
лишитися перед султаном поза будь-якими підозрами. Та це все
були самі лиш сподівання, а як буде насправді, ніхто не може
знати наперед, навіть сам Ібрагім, попри його пронозливість і
меткість розуму. Втішало тільки те, що султан не змінив свого
ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нічого. Інакше б не
простив. І коли й не звелів би, може, негайно знищити зрадливого
друга, то перед свої царствені очі не пустив би ніколи ні за що—
це вже напевне.

Про молоду жону Ібрагімову заговорив султан теж, очевидяч-
ки, неспроста. Може, захопленість його малою Хуррем була такою,
що кортіло будь-що похвалитися її красою і принадами, але сул-
танське становище не дозволяло зробити цього навіть перед Ібра-
гімом, і Сулейман закликав до відвертості свого улюбленця: хай
той вихваляє свою Кісайю, і в тих вихваляннях віддзеркалиться
захопленість султанова. Для цього досить було б Ібрагімові прочи-
тати рядки з Ахмеда Паші: "Локон, що кокетує на твоїй щоці, о
друже, прекрасний павич, що розпускає пір'я, о друже..." Або з
їси Неджаті: "Від муки, що кубок цілує твій рот, відвертаючись,
на вогні ревнощів повертаючись, печінка моя стала кебабом".
Та Ібрагім вагався. Примушувати султана зрівнювати свою коха-
ну з коханкою його підданого (хай і наближеного, хай і улюблен-
ця!) — чи не буде це образливим для його високої гідності, над-
то ж коли взяти до уваги Сулейманів тяжкий характер? Султан не
потребує свідків для своїх любощів, йому не потрібні сповірники
в його чоловічій пристрасті, жінка, яку він покохав навіть на
кілька днів, стоїть для нього вище за всіх жінок на світі, отож
про тих інших коли вже й говорити при ньому, то хіба що зневаж-
ливо або насмішкувато.

Всі ці думки, побоювання і вагання пролинули в голові хитрого
грека так швидко, що відповів він Сулейманові майже без затрим-

143

ки, майже вмить, і відповів саме так, як хотілося почути Сулей-
манові.

— Кісайя? — вигукнув Ібрагім, розширюючи очі, так ніби без-
мірно дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту
його уваги істоту.—Ота донька набитого дукатами дефтердара
Скендер-челебії? Але ж, ваша величність, ви не повірите: вона пах-
не золотом!

— Золотом?—усміхнувся султан.—Ти сказав: золотом? Я ще
не чув ніколи про таких жінок. Може, амброю або мускусом?

— Та ні, саме золотом, ваша величність! І якби ж то я був уже
старий, а вона так само стара і від неї пахло золотом, то я втішив-
ся б принаймні думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золо-
том пахне від молодої, так і знай, що це вже не жінка, а лише
донька головного дефтердара. Щодня, щогодини, щохвилини —
тільки донька дефтердара: це остогидне й найтерплячішому, а я не
належу до терплячих, надто в любощах. До того ж вона тримає
мене в обіймах так міцно, як тримає за одяг кредитор свого борж-
ника. Хіба це життя, ваша величність?

— Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого
доблесного чоловіка, як ти, мій Ібрагіме,— сказав султан, з усього
видати, вдоволений Ібрагімовою скрухою, і, мабуть, уже порівню-
вав потай незрівнянну свою Хуррем і своє високе щастя з куцим
щастям улюбленця.

— Але подумаємо про це після походу,— додав султан, не даючи
Ібрагімові змоги навіть подякувати, зате дивуючи свого наближе-
ного, як умів дивувати тільки цей загадковий повелитель.

— Після походу? — вигукнув Ібрагім.— Ваша величність, але ж
ми нікуди не вирушаємо. Ми сидимо в Стамбулі.

— Заповіти моїх предків вимагають, щоб я виконував їхню
волю.

Ібрагім мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не він, знав
необмежену зажерливість Османів, щоб тепер пробувати вгадати,
про який же заповіт новому султанові йдеться.

Султан відпив з чаші, наповненої Ібрагімом, помовчав, тоді
кинув коротко:

— Острів!

Пояснення були зайві. Ібрагім надто добре відав, що ненавис-
ним для Османів островом, який дратував їх і принаджував ще
з часів Мехмеда Фатіха, був Родос, неприступна фортеця христи-
янських рицарів-іоаннітів, які розбудовували її й зміцнювали вже
двісті років, перетворивши острів на прихисток для всіх християн-
ських кораблів, на притулок корсарів, які терзали узбережжя
Османської імперії, нападали на кораблі Порти, захоплювали в
рабство паломників, що пливли до Хіджазу на поклоніння святим
місцям, не гребували поживою, що діставалася і з християнських
суден, надто з венеціанських, яких на морі було чи не найбільше,
так що Пресвітла Республіка, коли мова заходила про рицарів Ро-
досу, щоразу не могла подолати вагань: вважати їх друзями чи

144

ворогами, стати на їхньому боці чи приєднатися до могутніх сул-
танів.

Для Ібрагіма султанові слова про острів були не тільки неспо-
дівані, а й загрозливі. Замахуючись на острів рицарів святого
Іоанна, султан мовби нищив ті нікчемні залишки особистої сво-
боди, які Ібрагім зберігав глибоко в душі, згадуючи іноді своє
дитинство і свій маленький острів біля краю Греції посеред тепло-
го моря з дивовижно прозорою водою. Був рабом цих споконвіч-
них синів суходолу, жив серед них, пристосовувався до Їхніх звича-
їв і водночас почувався вищим за них, може, завдяки своєму ост-
рівному походженню. Коли ж заллє непереможний вал жилавих
османських тіл і острови, тоді кінець його душевній незалежності
і не знати й у чому шукати опори. Кожен чоловік прагне бути ост-
ровом, і володарі, мабуть, виразно відчувають це і ні за яку ціну
не хочуть дозволити людям такої неприступності й незалежності.

— Ваша величність,—вигукнув Ібрагім,—я вірю, що ви спов-
ните заповіт ваших великих предків!

— Інакше не може бути,— спокійно відповів Сулейман, не
вловлюючи щонайменшої нещирості в Ібрагімовому голосі,—
і ми почнемо готуватися до цього, коли не сьогодні, то вже завтра.
Ти перший, кому я звірився у заповітному намірі. Не знаю тільки,
чи відпустить тебе із своїх чіпких обіймів Кісайя, яка тримає
тебе, мов кредитор боржника.

Вони довго сміялися з Кісайї й самого Ібрагіма і ту ніч закін-
чили читанням таких гидких віршів Джафара Челебі, що навіть
одного рядка, почутого султаном з чиїхось інших уст, було б до-
сить, щоб той чоловік утратив голову. Та навіть великий султан
мав право на спочинок від державного напруження, і єдиний,
кому дано було про це знати, був Ібрагім.

У поході проти Родосу він лишався великим сокольничим ї
наглядачем покоїв султанських палаців, а також улюбленцем
падишаха, чоловіком, який мав честь їхати біля правого султан-
ського стремена. Він не став ні візиром, ні порадником султановим,
та й не домагався цього становища, розумно поступаючись місцем
уже вславленим воїнам, надто ж тим, хто виказав чудеса відваги
на стінах Белграда. Щоправда, породичавшись із Скендер-челе-
біею і ставши ще більшим другом Луїджі Гріті, Ібрагім тепер міг
вважати себе одним з найбагатших людей Високої Порти і залюб-
ки вкладав і свої кошти в готування до великого походу, сподіва-
ючись коли й не на негайні прибутки, як звикли робити Скендер-
челебія і Гріті, то вже на зміцнення султанової прихильності
напевне. Тож коли тесали дерево, плели канати, ткали полотно
для вітрил, кували якорі, виливали гармати, робили порох, в'ялили
м'ясо, напинали бойові барабани, шили зелені й червоні прапори,
то робили все те не тільки за кошти, видані з султанської скарб-
ниці в Еді-куле, а й за кошти Ібрагіма-паші. Був тепер біля
султана щодня. Належали йому не самі дні, а часто й ночі,
здається, пристрасть Сулеймана до Роксоланки минала, Ібрагім

145

іншими візирами, дозволяв собі зверхність навіть з старим Пірі
Мехмедом, розводив плітки. Султан терпів його тільки тому, що
вважав великим воїном, а без таких людей—знав це добре—
ніякого могуття не досягнеш.

Рік тому Сулейман вирушав із Стамбула не знати куди, виру-
шав з неймовірною пишністю, вів величезне військо, показуючи
його столиці, але не називаючи ворога, якому воно мало завдати
удару. Тепер усі знали, куди йде султан, але виходив він із столи-
ці без надмірної пишноти, і війська ніхто не бачив, бо збиралося
воно, мов краплі дощу у великій темній хмарі, звідусіль, частина
йшла суходолом, частина мала переправлятися морем — з різних
гаваней у різний час вийшло дев'яносто дев'ять легких і сімдесят
важких галер, сорок паліндрей, п'ятдесят фуст і бригантин, усього
понад триста суден, і всі взяли курс до берегів Лікії, до Родосу,
щоб прийти саме тоді, коли зі своїми спахіями й яничарами при-
йде сам султан.

Не одне серце стиснулося того дня, коли вирушав султан проти
острова, не одні очі заплакали потай або й відкрито, не ховала
своєї печалі султанська сестра Хафіза, вимушена розлучитися з
коханим чоловіком, в обіймах якого чи й встигла побувати, не

сміла тільки Хуррем заплакати за своїм султаном, хоч без нього
лишалася просто малою рабинею, поки не народить падишахові
сина і возвеличиться тими народинами (а коли не сина, а як не
народить?). "Бережіть себе, ваша величність,—сказала вона в
ніч їхнього розстання,—втрачаючи вас, я все втрачаю". Сплела з

свого золотого волосся тоненький браслет і подарувала султанові.
Запорука її любові чи його перемоги? Ах, яка ж нетривка, хоч,
може, мало що на цім світі зрівняється у тривкості з волоссям
кохапої жінки. Та кому міг розповісти Сулейман про цю жінку,
про її слова і про дивний її дарунок? Стривоженість і непевність
упроводжували цей несподіваний похід нового султана, і ніхто б
не взявся вгадати його наслідків. Адже навіть великий Мехмед
Фатіх не міг узяти Родос. Його воїни вже були видерлися на стіни
фортеці, наче леви, що зірвалися з ланцюга, і вже хотіли кинути-
ся грабувати неприступний город рицарів, коли на них грізно
гримнув сераскер Месіх-паша: "Грабувати забороняється! Усе, що

є на Родосі, має піти до султанської скарбниці!" Це так знеохо-
тило воїнів, що християни змогли відбити їхній штурм.

Грізний Селім, який завоював Сірію, Єгипет і Аравію, розпочав
будувати величезний флот, щоб напасти на заклятий острів, але
помер, не встигнувши здійснити свого наміру, так ніби якась
ла сила справді боронила християнських рицарів-розбійників,
які засіли за білими кам'яними мурами і вежами острова, двісті
років тому прийшовши туди з Кіпру.

Коли з-під мурів щойно здобутого славним ісламським військом
Бєлграда Сулейман розсилав гордо-радісні фетх-наме про свою
велику перемогу, він послав листа й гросмейстерові родосько-
го ордену Вільє Іль-Адану, Старезний гросмейстер у султанській

146

похвальбі вловив погрозу, тому не зрадів Сулеймановій перемозі.
а відповів йому посланням досить ворожим. Надто певним почу-
вався він за своїми непробивними мурами, та ще й сподіваючись
на підтримку всіх християнських володарів, для яких Родос був
мечем, спрямованим у саме серце нечестивих.

Вісімдесятилітній гросмейстер мав під рукою якихось півтисячі
рицарів, у молодого султана було, може, півсвіту! Місяці, які він
провів у столиці після белградського походу, султан витратив не
тільки на гоєння своєї сердечної рани, але й на уважливе стежен-
ня за тим, що діється довкола. Новий імператор іспанський Карл
бився з королем Франції Франціском за Італію. Папа римський
був заклопотаний розколом у своїй церкві, який вніс німецький
монах Лютер. Пресвітла Венеціанська Республіка, вдовольнив-
шись привілеями, які дав їй султан в укладеному після перемоги
під Белградом договорі, не пошле на захист Родосу жодного судна.
Острів неминуче мав стати здобиччю ісламського війська, і стати-
ся це мало негайно.

Сулейман послав Іль-Адану лист із пропозицією здати острів
добровільно. Заприсягався аллахом, творцем неба й землі, Мухам-
медом, посланником аллаха, всіма пророками і всіма святими
книгами, що його і всіх його людей відпустить з острова незачеп-
леними, бо ж великий гріх проливати кров мусульманських воїнів,
коли землю можна здобути без зброї.

Гросмейстер не відповів на лист, та султан і не сподівався на
відповідь.

Повів більшу частину свого війська сушею. Ішли шість тиж-
нів під розшалілим сонцем, за день проходили стільки, як зви-
чайно б за два. Султанські бостанджії випереджали похід, роз-
пинали для падишаха його величезний намет із золотою кулею
над ним, і Сулейман, поки його воїни, натомлені за день, спочи-
вали для нового, ще тяжчого дня, вершив державні справи, ра-
дився з візирами й пашами, велів своєму вірному Джеляледді-
нові відписувати листи, карав і милував.

Проходили гірськими ущелинами, голими, як черево дикого
осла, минали понурі рівнини, всіяні мертвими, випаленими сон-
цем горбами. Десь тут біг колись Адам після вигнання з раю
і жахався цієї землі. Султан звелів прикликати до свого намету
мудреців, які супроводжували переможне військо, і зажадав од
них відповіді, чим харчувався Адам у раю. Сивобороді ніяк не
могли дійти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихиль-
ником селери.

— А хліб? — спитав султан.— Хіба він не їв хліба?

— Хліб — це вже на землі,— відповів найстарший з імамів.—
У поті лиця. В раю—самі плоди. Але не солодкі. За солодкий
плід його вигнано. А які несолодкі? Могли бути кабачки, могла
бути селера, могло бути й ще щось.

— З чим він вийшов з раю? — поспитав султан.
Ніхто не знав. Не думали над цим,

147

— Бог затулив йому сором. Так?
Імами згоджувалися—затулив.

— Отже, дав йому пояс.
Імами не заперечували.

— За пояс він міг би заткнути селеру з її довгим листям.

А в руках нести кабачок. Інакше звідки б люди мали і селеру,
і кабачок?

Імами належно поцінували високу мудрість падишаха. "Воісти-
ну аллах той, хто охоплює і знає. Він дарує мудрість, кому
побажає".

Султан щедро нагородив імамів. У такому тяжкому поході не
зайвим буде, коли між військом пошириться чутка про вчені
суперечки в наметі повелителя.

Коли вже дісталися до голих, червонястих гір Лікії, на краю
яких десь купався у теплому білопінному морі невпокорений
Родос, приведено до султана кенійського кадія, звинуваченого у
зловживанні при розподілі води для зрошення садів і полів
довкола Конії. Сулейман звелів задушити кадія перед військом,
щоб показати простим воїнам міру султанської справедливості.
Гонець із Стамбула серед інших листів несподівано приніс сул-
танові лист з гарему. Хитра Гульфем, не маючи змоги пробитися
до повелителя в гаремі, підкупила стару хатун-уста, і та трем-
тячою рукою накарлякала любовне послання до падишаха від
його вірної одаліски. "Якби слаба дівоча природа,—писала ру-
кою хатун-уста Гульфем,—дозволила мені, не заплямувавши
своєї честі, полетіти звідси до Вас, володарю мій, щоб побачити
Ваше обличчя, тіло моє з усією несамовитістю зголоднілого шулі-
ки, що отримав нарешті свободу, рвонулось би до Вас, щоб доторк-
нутися губами до Ваших царствених стоп".

Султан посміявся і звелів послати Гульфем черепахову піка-
тудку, оздоблену золотом, наповнену добірними перлами.

Вже коли стояв під стінами Родосу, знов приніс гонець листа
з Стамбула, написаного тією самою старечою рукою, але підпи-
саного вже не Гульфем, а його маленькою Хуррем, листа дивно
короткого і не зовсім зрозумілого: "Слова завмирають на моїх ус-
тах, і душа моя не може витримати такої довгої розлуки. А перли
Ваші розсипала, простіть мені, великий мій володарю і повелите-
лю". Сулейман не терпів жінок покірливих, як ягниці. З чоловіків
любив теж тільки відчайдушних, зарізяк, готових кинутися у во-
гонь і воду, і цим мовби доповнював свою власну стриманість і
маєстатичну уповільненість натури. На кілька днів після коротень-
кого листа Хуррем султан запав у похмурий настрій, нікого не під-
пускав до себе, причину його пригніченості не вмів розгадати ніхто,
навіть Ібрагім і особистий лікар Сулейманів, мудрий араб Рама-
дан.

Город рицарів півколом оточував скелясту бухту острова, був
схожий на великий білий півмісяць, і вже тому мав стати здо-
биччю синів ісламу,— в цьому переконаний був султан, у це вірив

148

найостанніший його воїн. Кораблями переправлювано силу з су-
ші, підвозили й встановлювали гармати, лагодили драбини і бо-
йові рухомі вежі, облягали твердиню рицарів смертельним колом,
якого не прорвати ніякій силі. Та рицарі й не думали прорива-
тися. Всі надії покладали на оборону. Флот свій виставили в га-
вані так, що він не давав прорватися туди кораблям турецького
корсара Курдоглу, якому Сулейман надав адміральський титул
капудан-паші. Вісім мов боронили Родос: французи, німці, анг-
лійці, іспанці, португальці, італійці, рицарі з Оверні й Прован-
су. Мов багато — людей мало: усього лише шістсот рицарів. Ста-
рий Іль-Адан мав ще під рукою шістсот крітських найманців і
п'ять тисяч жителів Родосу греків—от і вся надія. Тим часом
Сулейманів сераскер Мустафа-паша хвалився, що на кожен ка-
мінь обложеної твердині може виставити по воїну.

Султан, як і під Белградом, звелів спорудити собі захисток
з гілля та листя, сів самотою, дивився на білі мури й вежі
рицарської твердині, на високий собор над мурами, на таємни-
чий палац великого магістра. Камінь, камінь, сліпучо-білий на
сонці, жодного зеленого листочка, жодної зеленої цяточки посе-
ред того каміння, так ніби й люди, які там заховалися, теж мають
камінні душі й камінні серця. Хто там зібрався? Втікачі, паломни-
ки, купці, рицарі, відчайдухи, пройдисвіти, люди з нечистими намі-
рами в серцях і з молитвою на устах, морські розбійники, вічна
загроза османських берегів. Сорок років тому великий магістр ор-
дену П'ер д'Об'юсон дав притулок на Родосі лжесултанові Джему,
який двічі зганьбив рід Османів, виступивши проти свого брата
Баязида в боротьбі за престол, а тоді сховавшись у невірних на
цьому острові, переховуючись по всій Європі, вдавшись під захист
самого християнського папи, блудливою донькою якого нарешті
був отруєний, як пес. Теперішній великий магістр Іль-Адан мав
тоді вже за сорок-років, був шанованим рицарем ордену, змінив
д'Об'юсона після його смерті, отже, відповідальний також і за
випадок із лжесултаном Джемом. Султан мав відомості, що на-
щадки Джема досі переховуються на Родосі. А парость зрадника
мала бути вирубана під корінь! Уже тільки задля цього треба було
взяти цю твердиню, щоб довершити вищу справедливість, захища-
ти яку покликаний султан.

Під розгорнутими знаменами, під гуркіт гармат і тріскотняву
барабанів, спонукувані військовими імамами, що ритмічно ви-
крикували сури корану, воїни пішли на перший приступ.

Султан дивився із свого зеленого прихистку, сидячи на м'яко-
му килимі, розстебнувши шовковий халат, так що голі груди об-
вівалися морським вітерцем. Ноги теж мав голі, тільки звичний
тюрбан гнітив йому голову і великі рубіни сяяли на ньому, наче
яскрава кров, що вже лилася під неприступними білими мурами
Родосу.

Сулейман був спокійний і байдужий. Знав, що військо повинно
битися, умирати, перемагати. Інакше розледащиться, розбеститься

149

в пиятиці й розпусті, розставить вуха на солодкі голоси мнимих
пророків і бунтівників, стане знаряддям голодних натовпів, запраг-
не втручатися у державні справи. Військо мало йти в походи за-
войовувати землю, долати простори — і все це для нього, для сул-
тана. Чи сидів він у Стамбулі, чи на берегах Дунаю, чи тут, під
стінами Родосу, Сулейман бачив тільки безмежно велику землю
і себе на ній. Народився і ріс із думкою, що буде єдиним воло-
дарем, без суперників. Мандри по землі, яких зазнав уже в дитин-
стві, викликали підсвідому жадібність: захопити всю тільки для
себе. З цього почав він своє султанування, цим прагнув дорівня-
тися до своїх великих попередників, а може, й перевершити їх.
Зненацька дика пристрасть до маленької рабині-роксолани впала
на нього, як камінь, придушила й пригнітила, він стогнав, корчив-
ся, пручався, а вивільнитися не міг — навпаки, мовби з охотою
підкорявся цьому солодкому тягарю. Пішов з військом сюди, на
Родос, покинувши Хуррем, бо хотів довести всім (а може, передо-
всім самому собі), що нічого не сталося, що він не змінився, що
він і далі лишається великим продовжувачем справи Фатіха і сво-
го батька Селіма Явуза, покорителем світу, борцем за віру, войов-
ником благочестя й закону. Тепер сидів під мурами Родосу, лунали
йому слова Хуррем, і він карався, що не може відповісти їй так, як
хотів би, бо для цього він повинен бачити її, мати коло себе
або ж самому бути там, коло неї.

Військо билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хви-
ля, криваві бризки розліталися довкола, досягаючи й султана,
і йому здавалося іноді, що його прихисток од сонця стає вже не
зеленим, а криваво-червоним. Бостанджії відсовували курінь далі,
але це не помагало. Гинули тисячі. Ангели відчиняли райські вра-
та їхнім душам. Вбито головного топчі-башу. Поліг яничарський
ага. Султан щодня скликав диван, обсипав милостинями відваж-
них, велів обгортати їх золотими кафтанами, роздавав дирлики¹
Тоді покликав Ібрагіма і в супроводі охорони блискучих вершни-
ків поїхав оглядати античні руїни острова. Тут були фінікійці,
греки, перси, був великий Іскандер, візантійці, християни, усі
лишали по собі сліди, усе стало здобиччю часу, руїною, покиди-
щем — і тільки вітри, море та білі хмари, а більше нічого. Мелан-
холія султанова ще поглибилася від споглядання залишків древ-
нього акрополя Ліндос на другому кінці острова. Голі береги,
жовтуватий дикий камінь, гавань, оточена викладеною із тесаного
каменю стіною, рельєф корабля на стіні, мов високорогий туре-
цький півмісяць. Кілька білих мармурових колон, безконечні сходи,
що ведуть від гавані мовби до самого неба, широкі, пустельні, вті-
лення простору й порожнечі, невловимої і невпокореної. Чи не на-
гадує це простір, який він прагне подолати і котрий насправді
ніколи й ніким не може бути подоланий так само, як і жінка?
Завойовуєш камені, а не простір і не душі людські. Чи може він

сказати, що завоював душу Хуррем? Тіло її упокорив, запліднив
насінням Османів, а душу? І що він знає про цю маленьку загадко-
ву дівчину з далекої України?

— Занадто багато гине ісламських воїнів,— похмуро сказав
султан Ібрагімові.

— А хіба вони не народилися для того, щоб умирати? — без-
журно відповів грек.

— Занадто багато гине,— уперто повторив султан.

Нарешті гармати розбили круглу башту святого Миколая —
найміцнішу й найбільшу в твердині, у пролом кинулися яничари,
але на Їхньому шляху стали плече до плеча рицарі — у чорних
плащах до коліна, з білими хрестами на грудях, з широкими ме-
чами в руках, і попереду — сивоголовий Іль-Адан, якого не брали
ні меч, ні куля, і яничари були відкинуті, а вночі пролом закла-
дено міцним камінням, і твердиня знов стояла мовби ще непри-
ступніша.

Не помогло те, що султан одягав на дивані своїх візирів у зо-
лоті кафтани.

Не помагали завивання військових імамів: "Воюйте з тими, які
не вірують у бога, поки вони не даватимуть викупу за своє життя,
знесилені, знищені".

Не помагало заохочення башів: "Захоплені камені й земля при-
падуть падишаху, а кров і добро — переможцям".

Минали тижні за тижнями, а твердиня стояла. Жменька ри-
царів не піддавалася сотням тисяч султанського війська. Вже про-
ти кожного каменя Мустафа-паша виставив не по одному воїну,
а по двадцять, але фортеця не піддавалася. Величезний Сулейма-
нів флот не міг пробитися в Родоську гавань, найбільші султан-
ські гармати не могли розколоти каменів твердині, хвилі присту-
пів розбивалися кривавими бризками, військо задихалося від
бруду й сміття, що виростало довкола нього цілими горами, від
палючого сонця не рятував навіть морський бриз. Принесена
якимсь кораблем із Стамбула чума щодня збирала ще страшніший
ужинок, ніж кривава смерть на стінах фортеці, тяжкий гнів заво-
лодів Сулейманом, котрий бачив, що його наміри закінчаться тут
так само безславно, як закінчилися колись і для великого Фатіха.

Султан усунув Му-стафу-пашу з посади сераскера, замінивши
його хвалькуватим Ахмедом-пашею. Мустафу-пашу поставлено на
дивані з шаблею, почепленою йому на шиї. Адмірала Курдоглу,
зв'язаного, на палубі відшмагано, як дрібного злодюжку. Гнів пади-
шаха впав і на нового румелійського беглербега Аяса-пашу, чоло-
віка хороброго, але вельми дурного, малої пам'яті, добре говорити
не дала йому природа, читати й писати до сорока років не навчив-
ся, випадок вніс його перед очі й милість султанові, випадок мало
й не згубив під мурами Родосу. Сулейман усував з посад найдові-
реніших, найхоробріших. Похмурий страх перед неприступністю
твердині й перед безмовною пошестю, цією карою небес, зда-
валося, змусять султана відступити. Але тут із Стамбула прийшла

151

вість про те, що Хуррем народила падишахові сина,— і все змі-
нилося в один день. Цілу ніч під мурами Родосу яріли величезні
вогні, били барабани, весело грали зурни, виспівували мулли
й імами. Султан скликав диван, дарував милості, оголосив, що
сина свого називає Мехмедом на честь великого Фатіха; забувши
про невдачі, вихваляв своїх воїнів, сказав, що стоятиме хоч і цілу
зиму під мурами твердині, аж поки вона впаде йому в руки, мов
стиглий плід з дерева. "Греки обсідали один город чотирнадцять
років через жону непристойного поводження,— розвеселено за-
явив султан,— то хіба ж мої воїни не зможуть витримати одної
зими?"

Справді довелося зазнати їм і осені, й зими, нескінченних до-
щів і навіть мокрого снігу, який випадав над Родосом, може, впер-
ше за цілі століття. Усе оберталося проти Сулеймана, але він за-
тявся вистояти й перемогти, інакше не хотів повертатися до Стам-
була, до своєї Хуррем-султанші й малого Мехмеда.

Ще два місяці, вмираючи від куль оборонців твердині і від
чуми, билося Сулейманове військо за Родос, і лише перед різдвом
1522 року останні оборонці виставили над руїнами білий прапор,
і султан допустив до себе великого магістра Іль-Адана для перего-
ворів про здачу кріпості. Півроку тривала облога, сто тисяч іслам-
ського війська лягло під мурами Родосу, з них половина від чуми,
і все те лиш для того, щоб султан сів у тронному залі города
рицарів під пурпуровим шовковим балдахіном, на золотому троні,
а повз нього пройшли сумні залишки родоських рицарів із вели-
ким магістром попереду, тоді спустилися до гавані (яничари кляли
їх і плювали на їхні сліди), сіли там на корабель і попливли шу-
кати собі нового пристановища. Вони прибилися до неаполітан-
ських берегів неподалік від тих місць, де Вергілій колись виводив
на берег бравого Енея з славетними залишками троянців. Лиш через
десять років рицарі-розбійники одержали від іспанського імпера-
тора Карла V скелі Мальти, де трималися наступні двісті п'ятде-
сят років, поки не знайшлася сила, яка їх зломила остаточно.

Та все те мало бути згодом, а тим часом їхній єдиний корабель
із чотирикутним латинським парусом виходив із гавані, а в трон-
ному залі ордену сидів султан Сулейман.

Султан сидів грізний, загадковий, мовчазний, непереможний
володар суходолів і морів, і ніхто не міг проникнути в його думи,
його тяжкого погляду не витримував ніхто з найближчого оточен-
ня. Ібрагімові сказав про великого магістра: "Жаль мені, що цього
чесного старого вигнав з його дому і з його святині". Нетерплячим
порухом руки відігнав двірського астролога, який повідомив, що
довкола Родосу за цей час ісламським військом здобуто десять
островів і твердинь, число, яке є знаком його щастя в житті.

Хто на цім світі знає, що таке щастя?

Сулейман сидів у холодному кам'яному залі і думав про те, як
повернеться до столиці. Чи й сподівався повернутися? Не здобув-
ши перемоги, не міг цього зробити. Сидів серед твердого каміння,

152

перебирав непомітно пальцями шовковий браслет із волосся Хур-
рем, а в пам'яті — слова Меджнуна, звернені до його коханої Лей-
ли: "Клянусь аллахом, я не забуду тебе, поки віє східний вітер,
поки птахи воркують у промінні зорі, поки гомонять між собою
ночами летючі табуни куріпок-ката і кричать на світанку дикі
осли-онагри, поки сяють у небі зорі і поки на вітті дерева, сумую-
чи, стогне голубка, поки сонце встає на сході, поки виливається
волога з чистого джерела, поки на землю спускається нічний мо-
рок, не покинуть моє серце думи про тебе".

О прокляття влади, яка розлучає тебе навіть із найдорожчими
людьми, розлучає безжально й вічно! Де взяти ту силу й віру, яка
потрібна, щоб вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши
за плечима тисячі смертей, моря крові, клекіт стогонів і зойків,
моторошні поля страждань, куди безсила проникнути навіть лю-
бов, де мужність можна знайти лише в твердості, що перевищує
камінь?

Військо було невдоволене. На острові полягло сто тисяч, здо-
бич нікчемна. В Стамбулі чума косила ще страшніше, ніж на Ро-
досі. В дивані почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що
домагався посади великого візира, знахабнівши після перемоги
на острові, яку приписав лише собі.

Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Ніхто не міг
проникнути в його таємні думи.

153