Вісім місяців були як вісім віків, як вічність. Хто став би на за-
хист слабої жінки в цьому жорстокому світі, де гинуть цілі землі,
а люди і бог одвертаються від них, мовби й не бачать?

Хіба недорослий король угрів і його пишні бани ворухнули бо-
дай пальцем, коли нікчемний Балі-бег нищив Срем, палив його
міста, ставив шпалери з голів на палях, кидав нещасних під ноги
Сулейманових слонів? Або коли знемагав Белград, а тоді тисячі
сербів, кривавлячи ноги на крем'янистих шляхах, ішли в рабство
до Стамбула?

А коли султанські ревучі гармати громили твердині Родосу —
чи прийшли на поміч християнським рицарям імператор Карл,
король Франціск, папа римський або всемогутня Венеція? До коро-
лівських вух не докотився гуркіт гармат, папа слав анафеми Лю-
терові, пресвітлі купці вичікували, їхній провідур на Кріті Доме-
ніко Тревізано тримав свої кораблі біля східної частини острова
і ждав, чим закінчиться все на Родосі. Кожен за себе — такий
був час, тож і вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе.
Другий рік була в султанському гаремі, все змінилося для неї не-
сподівано й, здавалося б, радісно, а свобода була такою ж дале-
кою й недосяжною, як і першого дня, коли ступила на стамбуль-

154

ський берег слідом за своїми подругами із залізними нашийниками
на їхньому ніжному тілі.

Колись її оточувала байдужість, тепер густою хмарою оповива-
ла ворожнеча, хоч і прибрана в шати запобігливості. Запобігали
перед нею одаліски, євнухи і їхній повелитель кизляр-ага, запобі-
гала сама валіде, тільки султанська сестра Хатіджа кривила губи,
зустрічаючи Хуррем, мабуть, від тяжких заздрощів. Бо маленька
Хуррем носила в своєму лоні священний плід Османів, а Хатіджа
ходила порожня, як дім без господаря, і не знала, коли й кому ді-
станеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутній
падишах.

Вагітність, якої Хуррем не розуміла, до якої не прагнула, кот-
рої, може, й не хотіла, але прийняла покірливо і з надією на ви-
бавлення з рабства, не принесла їй ніякого священного трепету
і не додала до радості життя нічого нового. Відібрала щось? Так.
Мимоволі здригалася, відчуваючи в собі злий плід Османів, гіркий
плід неволі й насильства, але про те не повинен ніхто був знати,
тепер вона ждала своєї перемоги ще з більшим нетерпінням, ніж
Сулейман під стінами Родосу, ждала величання, вознесіння і пов-
нилася силою, пихою і відвагою, якої ще й не знала в собі. Колись
Хуррем ховала за удаваними веселощами свою розгубленість і
страх, тепер виказувала перед усіма відвагу. Чого їй боятися? Хо-
дила по гарему, в садах, серед євнухів і одалісок ще пихатіша,
ніж колись Махідевран, лякливі служебки хмарою тіней супрово-
джували її повсюди, не сміючи поткнутися перед очі, але й не від-
даляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленької Хур-
рем вмить опинитися коло неї і виконати щонайменшу забаганку.
Скільки було тут, у густих садах, цих рідкісної вроди, зібраних з
усього світу молодих жінок, а тільки в ній дозрівав священний
плід Османів, тільки вона зможе вирватися з принизливого раб-
ства і ще покаже, як це треба робити!

Любила зустрічати ранки в садах. Рожеве небо приходило з
Азії, з-за Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, як
божий дарунок. Густі сади ховали її від світу, відокремлювали
й розокремлювали, піднімали над землею і морем та водночас
віднімали все доступне вільним людям. Райські квіти й дерева,
коштовні кйошки, біломармурові водограї, басейни з прозорою во-
дою і золотими рибками в ній — і густі дерев'яні решітки, високі
ворота, важкі двері й ще важчі очі безсонних євнухів, цих об-
шкрібків людських, лютих, як дикі звірі, що ревли в підзе-
меллях Топкапи все літо, мов скаржились, що султан не взяв їх
у похід.

Нещасні молоді жінки цілими днями блукали в садах, схова-
них від усього світу, і рухи їхні, мов у божевільних, були якісь
несправжні, навмисні й непотрібні: то юрмилися вони слухняно
довкола розквітлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навко-
лішки посеред густої чужої трави й сором'язливо прихилявся до
неї щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, і крапель-

155

ки крові зрошували біле ніжне тіло. Мальовані білилами облич-
чя, насурмлені очі, однакові, як обман і облуда, ваблива плоть,
що не належить нікому, стерті душі, знищені серця, гаремне на-
сіння, нидіння без волі й надій, мов під товщею води. Непомітним
нахилом спадали з пагорбів, підвищень, східців, майданчиків, га-
лявин, розбігалися навсібіч, мовби втікали, і Хуррем теж хотіло-
ся утікати разом з ними до струмків, до текучої води, до гуща-
вин, але сахалася тих гущавин відразливе, помічаючи, як повсю-
ди в них ростуть очі вічного нагляду (навіть за нею, навіть за
нею!), тоді ховалася сама за таємничі решітки кйошка, сиділа
там цілий день, відмовлялася від їжі, гнала від себе всіх. Прихо-
дила до неї стурбована валіде, підібгавши чорні губи, сідала на-
впроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: "Аллах,
поряд з яким на нижчому троні сидить пророк, бачить тебе, ціка-
виться тобою, стежить за кожним учинком і думкою, бо ж він ви-
значив тобі таку особливу, благословенну участь — жити з султа-
ном, дати світові султана нового". Тягар пристрастей, страждань,
підступів і марноти ховався у кожному камені, під кожним схід-
цем, за кожним вічком решітки, у кожній бганці одягу.
Хуррем сміялася: "Я рада".

— Ти занадто багато займаєшся науками, це може зашкодити
священному плодові.

— Хіба може зашкодити кому-небудь надмір розуму?

— Твій розум не може передатися синові.

— А кому ж він передасться? Та ще й не знати, чи син буде,
чи донька.

— В тебе високий живіт — це ознака, що буде син. Мусульман-
ські сини стоять у материнському лоні на ніжках, бо вони воїни
аллаха.

Мабуть, вони всі були переконані, що в Хуррем буде син, бо го-
дили їй, як болячці, аж ставало смішно.

Зате незмірного болю завдала Гульфем, яка, може, найбільше
страждала від заздрощів до Хуррем (про Махідевран не було мо-
ви, бо й самої Махідевран не було в Баб-ус-сааде) і в муках без-
сонних ночей виплоджувала в душі помсту малій роксоланці, бо
жінки народжені для суперництва, а не для дружби.

Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вче-
ними євнухами глибокомудру суперечку.

— О аллах, ти зашкодиш своїй дитині! — вигукнула одаліска.

— Вже чула про це,— спокійно відповіла Хуррем.— Ти щось
хотіла?

— Хотіла тобі показати одну незвичайну річ.

— Прийди згодом. Бачиш, я- не маю часу.

— Це річ від його величності султана.
Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гуль-
фем суворо й недовірливо.

— Ти не дуриш? Справді від його величності? Для кого ж? Для
мене?

156

Стала розгортати з парчевої хустки щось маленьке, вугласте.
Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.

— Поглянь, які перли. Це дарунок султана. Він прислав мені
з Родосу.

— Тобі? — Хуррем не могла стямитися. В очах їй потемніло.
Прокляття, прокляття! — Чому ж саме тобі?

— Бо я написала його величності листа про те, як кохаю і рву-
ся душею і тілом до його царствених слідів.

— Ти написала? Хіба ти вмієш писати або читати? Ти ж не
вмієш нічого!

— Я попросила уста-хатун, і вона написала. І тепер маю да-
рунок. Поглянь, які перли. Вони рожеві, як мої перса.

Хуррем вдарила її знизу по руці, перли розсипалися по килиму.
Гульфем нажахано дивилася на порожню шкатулку.

— Що ти наробила! Як ти сміла! Дарунок падишахаї
Хуррем сплеснула в долоні, служебкам, які виникли в дверях,
показала на килим:

— Візьміть вінички і підметіть. Повимітайте все, що тут зна-
йдете.

— Тебе покарають! — верещала Гульфем, падаючи навколіш-
ки й похапцем збираючи перли.—Тебе покарають тяжко й жор-
стоко!

— Вже покарана,— заспокоїла її Хуррем,— покарана, і давно.
Хіба ти можеш зрозуміти?

Того ж дня, проклинаючи своє невміння писати і поклавши на-
вчитися якнайскоріше, попросила добру стару жінку відіслати
для султана кілька її слів. Каралася і каялася. Щиро чи ні, то
вже її справа. Хай думає, як хоче.

До валіде пішла й попросила замінити килими в покої. Може,
на білі, як у самої валіде. Султанська мати не могла поминути
нагоди, щоб не нагадати Хуррем про всемогутнього аллаха. Сім-
десят дві тисячі разів на день дивиться аллах в осереддя людини,
в душу і в серце, чим вони переповнені, чи не осквернені.

— Будьте певні,— заспокоювала її Хуррем,— в мене душа чис-
та. Якби ви тільки знали, яка вона чиста!

Тепер її доглядали та берегли від усього злого й навіть незбаг-
ненного. Від кара-кура, злого духа, який навалюється вночі уві
сні й душить людину. Помагає тільки залізо під подушкою, і са-
ма валіде подарувала Хуррем маленький ятаган, так обсипаний
самоцвітами, що вже й не був зброєю, а тільки коштовністю. Ста-
ру бабу-Ал, яка підстерігає породіль, вириває у них з грудей ле-
гені й кидає в море, можна було відігнати, тримаючи коло посте-
лі голку і повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист від
зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він зазд-
рить, від зла того, що стоїть твердо.

Хуррем сміялася з тих страхів, бо й що вони після того, як ти
спізнала рабство!

157

Вслухалася в себе і чула, як народжується в ній нова істота.
Те, що було сумішшю крові й пітьми, що було пристрастю і зой-
ком, тепер стало душею, билося у ній, рвалося на волю, так ніби
хотіло її темних стогонів, несло обіцянку муки та болю, але вона
з радістю чекала їх, бо знала, що тільки найбільші болі вивіль-
нять її дух і дадуть відчуття цілковитої незалежності від усього.
В ті миті залежатиме вона від природи, від найпростішого, майже
тваринного буття, а не від людей,— і в цьому знайде найвище
блаженство й щастя, яких годі сподіватися в тому світі, де жін-
ка народжується для клітки, як упійманий дикий звір.

Тому Хуррем не лякалася наближення пологів і в ніч, коли все
почалося і довкола неї заквоктали темні постаті баб-повитух, бу-
ла спокійною і радісною, дикі спазми болю, які ніби переривали її
тіло, приносили злу втіху. Навіть у ті безконечні години мук ніяк
не могла пов'язати нестерпний біль з усвідомленням великої не-
минучості нового життя, яке мала дати світові. Мов щось сторон-
нє, чуже сприйняла кволий крик дитяти і шанобливий шепіт пови-
тух: "Еркечоджук" — хлопчик. У ній все вмерло, зникло її тіло.
натомість запанувала бездонна порожнеча. Життя почало повер-
татися лиш згодом, несміливим дзюркотом перших талих вод по-
весні. Десь зродилася маленька, полохлива, як тіло малої Настасі,
крапелька, упала, лякливо прислухалася, довго чекала, чи не ста-
неться чого-небудь, тоді прикликала до себе ще одну, трохи біль-
шу, та стрибнула вниз уже відважніше, посміялася з першої і
негайно покликала до себе третю. Краплинки застрибали наввипе-
редки, задзюркотіли тонюсінькою цівочкою, тоді струмочком, по-
тічком. Життя! А що потічок? Чи не пов'язані між собою невиди-
мо й невловиме, не злиті в єдиний потік краплини так само, як
злита вона тепер із своїм дитям, з первородком, з сином!

Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь наро-
дження спадкоємця трону, вдарив гучно, радісно, піднесено, і при-
йшло знання ще одне—пов'язана тепер, злита навіки із Сулей-
маном. Дитя між ними, син — мов краплинка життя, і вже не ро-
зірвати, не відірвати, не розлити злитого.

Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радісно, мов її
серце, він бив переможно, бо це була її перемога. Вона не просто
вижила—вона перемогла!

Ти поневолив, османський орле, лелечку з України, але будеш
переможений нею, вже переможений!

І не тупою силою грубої переваги, а безсмертною потужністю
життя, і незламністю душі, й невпокореністю серця.

Дитя народилося кволе, кричало невгавно вдень і вночі, задиха-
лося, жалібно кривило поморщене личко. Так ніби відчувало на
собі залізний нашийник. Зачате в пониженні, у рабстві, в безна-
дії, народжене без весілля, без радощів, у стривоженості й очіку-
ванні лиха зусібіч. "Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила, що
ти мені, моя мати, долі не впросила?"

158

Хуррем не дала дитяти мамкам. Мала досить молока в грудях,
молоде її сімнадцятилітнє тіло повне було життя, хотіла те жит-
тя перелити й у сина, сама сповивала його, не підпускаючи близь-
ко служебок, виспівувала над ним рідних пісень — хай чує ці сло-
ва, єдине, що зосталося невідібране в його матері. Дивно лунали
ці колискові, яких тут ніхто не міг зрозуміти: "Закувала зозулень-
ка на хаті, на розі, заплакала дівчинонька в сінях на порозі. Ой
кувала зозуленька, тепер не чувати. Ой де я ся не родила, мушу
привикати".

Дитя кричало, ніби в ньому зібралися усі болі світу, а вона,
крадькома ковтаючи сльози, відспівувала над ним своє весілля,
якого не було й ніколи не буде. Співала за батька й за матір, за
молодого й молоду, за бояр і дружок, за викуп і вінчання, за роз-
плітання коси й за дівочий віночок. І, так співаючи, знов відчула
свою силу, своє могуття, своє безсмертя. Безсмертя її кричало
в неї на руках, і вона цілувала його й сміялася над ним радісно
й з викликом.

А тим часом над Стамбулом висіла густа, мовби липуча, імла,
вже наставала зима, а в небі зловісно вигримлювали громи, на
землі розплодилася незвична многість гадів, комах і хробацтва, у
водах плавала здохла риба, птахи вмирали на льоту, між людь-
ми по вулицях міста понуро вешталася безмовна смерть, косила
тисячі щодня. Похмурі чауші в просякнутих дьогтем хирках носи-
ли й носили в чорних табутах нещасних мерців на кладовища,
тисячі псів металися по спорожнілих вулицях столиці, мов лихі
вісники загибелі, дармоїди із султанських палаців зачаїлися в три-
возі, гарем, хоч і відокремлений від усього світу, здавалося б, най-
надійніше теж жив очікуванням лякливим і настороженим: чи
проникне за його брами і мури невидима й нечутна смерть, чи
вхопить і тут свої жертви, і хто стане її жертвами, і чи забере во-
на це немічне дитя, віднявши водночас і могутність у малої сул-
танші, бо ненависною була сама думка про те, що одна з них—
і не найперша, не найпомітніша—зненацька стала вищою за
всіх.

Хуррем не думала про смерть і не боялася її. Смерть не для
неї І не для її дитяти. То для інших, найперше для чоловіків. Во-
ни живуть з думкою про смерть, постійною і невичерпною, для
них вона буває пишна, або ніяка, а то й ганебна. Жінки не вми-
рають. Вони просто зникають, як птахи, квіти або хмаринки під
сонцем. По собі полишають дітей, життя, цілий світ. Завжди но-
сять той світ у собі, наповнені ним і переповнені, тому й всемогут-
ні. Але відкривається це тільки небагатьом, і відкривається не са-
мо по собі, а в муках, обмеженнях і нелюдському напруженні.
Хіба вона за свої муки не заслужила щастя?

Від султана прийшов урочистий фірман, писаний на пурпурово-
му самаркандському папері золотим чорнилом з підвішеною золо-
тою печаттю. У фірмані проголошувалася висока воля повелителя
про те, щоб сина від коханої дружини Хуррем було названо іме-

159

нем великого Фатіха Мехмедом, Хуррем віднині мала йменувати-
ся султаншею Хасекі, себто найближчою і найдорожчою для па-
дишаха, милою його серцю. Прислано було також дарунки для
султанші — коштовні тканини й "озера любові" з величезних ро-
жевих і пурпурових перлів і золоті монети для новонародженого.

Три тижні несли для малого Мехмеда золоті й бірюзові таці
з купами золотих монет. "Наші узун олса!"—"Ах, якби його жит-
тя було довге!" Хасекі Хуррем згоджувалася: ах, якби ж, якби ж!
Жила тепер мов богородиця, до якої йдуть добрі волхви з дарами.
А що дари передавали їй чорношкірі євнухи, то це ще побільшу-
вало подібність до тієї стародавньої священної історії, від якої ко-
лись у малої Настасі перехоплювало горло.

Вельможі, купці, посли й мандрівники вклонялися молодій сул-
танші, сподіваючись на увагу, прихильність і, коли треба, захист.
Привезені з-за широких гір, широких рік і безмежних пустель
тонкі шалі й ще тонші шовки, що зберігали дикий дух незбагнен-
них просторів у кожній бганці. Ніжні соболі й небачене хутро
морської видри, піднесені руським послом Іваном Морозовим, дих-
нули на неї снігами й морозами ріднизни. Сипалися на неї дорогі
прикраси Сходу, найдорожчі тканини, посуд, оздоби мало не з
усіх міст Європи, пахощі, мазі, все потрібне для підтримання кра-
си, для її викохування, золоті клітки з райськими птахами, ручні
гепарди й опудала з велетенських крокодилів, килими й арфи із
золотими струнами — тепер у Хуррем мала бути своя скарбниця
для зберігання усіх цих багатств, і кизляр-ага повинен був визна-
чити для неї хазнедар-уста, чесну стару жінку, яка б вела велике
й непросте господарство першої жони султана, першої жінки дер-
жави, коли не лічити валіде.

Коли мовчазний султан брав тіло малої рабині, вона щосили за-
хищала й оберігала свою душу, яку прикривала золотим хрести-
ком. Тепер мала поступитися і душею, принаймні для очей сто-
ронніх. "Де мої діти, там і душа",— сказала Хуррем султанській
матері, попросивши поставити її перед кадієм Стамбула в Айя-
Софії. Підняла вказівний палець правої руки, палець визнання,
і прийняла іслам. Бив надворі великий султанський барабан, ра-
дісно звіщаючи про прилучення до ісламу ще одної душі, Хасекі
вклонилася кадієві, і кадій приклав стулені човником долоні до
грудей на знак високої шани до її величності султанші — так зу-
стрічала вона свого повелителя, який уже повертався з затяжли-
вого кривавого походу, квапився до столиці, знов без пишного
почту, без тріумфу, ледве не потай, супроводжуваний грізним рем-
ствуванням невдоволеного війська і зеленкуватими трупами, яки-
ми встеляли йому шлях вражені страшною чумою його воїни від
Родосу аж до Брами блаженства стамбульського сералю.

А поперед султана летіло його веління приготувати найбільший
дарунок улюбленій Хасекі за сина — небачене плаття з золотої
парчі, торечене по коміру, рукавах, подолу й переду стібками діа-
мантовими й рубіновими, оздоблене на місці шийної застіжки

160

величезним смарагдом, привезеним з Александрії. Той смарагд на
тридцять чотири діргеми мав ціну сорок два кесе — себто дев'ят-
сот вісімдесят селімів золотом, або вісімдесят тисяч дукатів. А все
плаття для Хасекі коштувало сто тисяч дукатів, сума, яку в той
час не знати, чи й знайшла б у своїй скарбниці навіть велика єв-
ропейська держава, але для султана, який облічував свій прибу-
ток у чотири з половиною мільйони дукатів, вона не видавалася
аж такою вже неймовірною. Коли ж згадати, що під стінами
Родосу полягло саме сто тисяч воїнів Сулейманових, то ціна
плаття, якого ще не бачив світ, знаходила своє, хай і криваве, як
годиться для такого великого володаря, виправдання.

Для себе Сулейман склав невеличкий вірш: "Повторював я без-
ліч разів: "Пошийте моїй коханій плаття. Зробіть із сонця верх,
підкладкою поставте місяць, із білих хмар наскубіть пуху, нитки
зсукайте з морської синяви, пришийте ґудзики з зірок, а з мене
петельки зробіте!"

Хасекі в платті, яке стерегли всі капіджії й бостанджії велико-
го палацу, мала ждати султана в Тронному залі, стоячи біля золо-
того широкого трону падишахів за прозорою, тканою золотом
запоною, вперше за всю історію Османів султанська жона була
допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще вчора незнана
рабиня, сьогодні всевладна повелителька, наближена й вознесена
небувало, серед осудливих шепотів, нарікань і затаєної хули, сто-
яла, гордо піднявши голівку з пишним золотим волоссям, що ніяк
не хотіло ховатися під коштовним запиналом, з обличчям, закри-
тим тонким білим яшмаком, тільки з двома прорізами для очей,
але й крізь ті прорізи горіли очі таким блиском, що затьмарюва-
ли велетенський смарагд на її казковім платті.

Султан з'явився в урочистих шатах, у золотому кафтані чотири-
рукавному (два рукави для рук, два для цілування придворним,
коли йшов до трону), у ще вищому, ніж звичайно, тюрбані, із
золотою шаблею при боці, обсипаною величезними діамантами
й рубінами. Хасекі вклонилася йому до землі, поцілувала його зо-
лоті сандалії, але він дав їй поцілувати обидві свої руки, тоді,
зоставивши її на колінах, сам сів на трон предків і в недовгому
часі зійшов з нього і повів султаншу до внутрішніх покоїв. Знов
порушуючи звичай, пішов до покою Хуррем і там дивився на си-
на і на те, як молода мати годує його, і припав устами до її ніж-
них грудей, налитих молоком, життям і щастям.

А вночі лежали вони міцно притулені одне до одного й смія-
лися від щастя і страху, що могли більше не зустрітися, і Хур-
рем дорікала султанові за розлуку і скаржилася на нестерпність
самотності.

— Ви знов підете на свою війну? — допитувалася вона.— Не-
вже навіть султани такі, як і всі чоловіки, що кидаються від вій-
ни до любові і знов од любові до війни?

— Султани, може, найнещасніші,— але я більше не залишу те-
бе. Хочу бути з тобою і в раю, щоб завжди дивитися на тебе.

161

— А що буде, коли я постарію? Коли перестану бути жаданою.
Коли довкола мене запанує тиша В Баб-ус-сааде така нестерп-
на тиша, що її не спроможний розбити своїм криком навіть шах-
ваде Мехмед. Тільки ви можете порятувати мене від неї

Султан не міг упізнати свою маленьку роксоланку. Застав зо-
всім не ту жінку, яку покинув тут півроку тому.

— Чого ти хочеш? Кажи, для тебе немає нічого неможливого.

— Ваша величність, я задихаюся в клітці.

— У клітці?

— Я звикла до просторів, вони гудуть у моїй крові, як брами
сералю у бурю.

— До твоїх послуг найбільші простори на світі. Ти Хасекі Дер-
жава, якої не бачив світ, коло твоїх ніг

— Що мені держава? Хіба людині потрібна держава?

— А що ж їй потрібно?

— Звичайне щастя

— Звичайне. Що це?

— Дихати, сміятися, йти куди хочеш, робити, що спаде на
думку.

Він стривожився, зазирнув їй у очі.

— Що б ти хотіла робити? Куди йти?
Вона сміялася.

— Від вас — нікуди, мій повелителю.

— Але кажеш такі речі.

— Я так довго вас ждала.

— Діждалася.

— Тепер хотіла б бути разом з вами весь час.

— Ти зі мною.

— Іноді й там, де ніхто не сподівається.

— Ти зустрічала мене в Троннім залі

— Це надто врочисто. Жінці хочеться іноді радощів про-
стих.

— Сама годуєш сина. Яка радість може бути простіша?

— Справді. Але це теж радість висока.
Він дивувався дужче й дужче. Від урочистого до простого, від
високого... куди ж від високого? До низького?

— Я прийняла іслам, але ще зберегла в собі спогади про свої
свята Щойно настав Новий рік.

— Для невірних.

— У вашій столиці шануються всі віри. Я знаю, що флорен-
тійський посол влаштовував урочисту зустріч Нового року в своє-
му палаці. Там були й наближені вашої величності В неділю
святкуватимуть венеціанці.

— Хай святкують.

— Я б хотіла бути там з вашою величністю
Ця жінка, яка щойно надягла найдорожче в історії людства
плаття, замахувалася на ще більше!

162

— Але те, що ти просиш, неможливе,— суворо сказав султан.—
Моя любов до тебе безмежна, але тільки в моєму світі, а не в чу-
жому.

— Хіба ваша столиця — чужий світ?

— Є вимоги влади, перед якими безсилі й султани.

— Ви не будете там султаном.

— А ким же я буду?

— Ну,— вона замислилась лише на мить,— ну... морським кор-
саром, розбійником, може, молодим зурначі — це вже як ви захо-
чете. Луїджі Гріті влаштовує у своєму домі новорічний маскарад,
там усі будуть перебрані, з обличчями, закритими масками, ніхто
не знатиме, хто ви і хто я.

— І ти б хотіла туди?

— Хіба ви не хочете зробити маленьку радість для своєї Хур-
рем? Адже сказано: "І аллах дав зустріти їм блиск і радість".

Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жінка має необережність
посилатися на святу книгу.

— Там сказано,—терпляче нагадав він:—"Терпи ж терпінням
хорошим". І ще сказано: "Воістину він твердий в любові до благ".

Хуррем тільки труснула волоссям, не маючи наміру піддава-
тися в змаганні, в якому не мала ніяких надій на перемогу з та-
ким знавцем корану, як султан. Але й султан ще не до кінця знав,
з ким має справу.

— "А що дасть тобі знати, що таке вона?" — скоромовкою по-
спитала Хуррем.— "І що дасть тобі знати, що таке ніч могутності?
Ніч могутності ліпша тисячі місяців".

— "Це не слова поета. Мало ви віруєте!"—суворо сказав Су-
лейман.

— "І не слова віщуна. Мало ви пригадуєте!" — негайно відпо-
віла йому Хуррем

Ця жінка могла б викликати захват навіть у вмерлого!
Султан довго мовчав.

— Мені треба подумати.

Хуррем лащидася до свого повелителя, обіймала його шию тон-
кими своїми руками, лоскотала вухо поцілунками.

— Я проникла до книгозбірні вашої величності, розгорнула всі
двадцять хусток і парчевих платтів із "Мухаммедіє" Язиджи-оглу,
прочитала цю скарбницю ісламу і бачила на одній із сторінок
сліди диму, що виходив із серця Язиджи-оглу від гарячої любові
до бога. Так я думала про вас, ваша величність, шукаючи витоків
вашої безмежності в історії. Коли ж ми з вами підемо на маска-
рад, я обіцяю прочитати там усю "Іллях-наме" великого суфія
Аттара, бо чомусь хочеться вірити мені, що ви любите мене так са-
мо, як Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавіда.

— Але я не хочу, щоб ти згоріла так, як Джавід,— пробурмо-
тів злякано Сулейман, відчуваючи, що ця незбагненна жінка веде
його так само впевнено, як маленький ефіоп веде величезного
султанського слона.

163

Так здійснилася дивна забаганка Хуррем, і в неділю вночі се-
ред трьохсот гостей блискучого Луїджі Гріті, перебрані в найди-
вовижніші костюми, з'явилися, пильновані кількома десятками
перевдягнених дільсізів, високий широкогрудий корсар у широчез-
них білих шароварах, в синій сорочці, у вузькій безрукавці, ши-
тій золотими крученими шнурами, у червоній чалмі з цілим сно-
пом пір'я над нею, закритий страхітливою маскою канібала, а
біля нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з ву-
зенькою маскою на обличчі, що лишала не затуленими її виразисті
уста, які щедро дарували усмішки навсібіч. Величезний зал у
розкішному домі Гріті був витриманий у строго античному стилі.
Нічого зайвого, мармур, білі статуї, низькі різьблені білі столи й
ложа біля них для гостей. Напої і наїдки подавано в срібному по-
суді дивного карбування. Навіть султан не мав такого посуду.
З-за моря прибули на виклик Гріті венеціанські актори на чолі з
Анджело Мадуном лиш для того, щоб показати в особах історію
любові Амура і Псіхеї. Гріті, зодягнений товстим пашею, закри-
тий червоною маскою, випустив з-над маски свої товстелезні вуса,
присипані золотими блискітками, переходив од гостя до гостя, при-
прошував, частував, розважав. У корсара спитав, чи не зміг би
той відступити йому свою циганочку, але відповіла сама циганоч-
ка, заявивши, що свого корсара вона не проміняє навіть на рай-
ські брами. Любов Амура й Псіхеї змінилася танцями молодень-
ких туркень, зодягнених так прозоро, що чоловіки забули на-
віть про міцне вино, яке Гріті лив із суто купецькою щедрістю.
Та все ж і за цим не забували гості навідуваїися до корсара в чер-
воній чалмі, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так
ніби ні для кого не було таємницею, хто саме ховається в цьому
вбранні і хто його супутниця, перебрана циганочкою. Кілька ра-
зів підходив і улюбленець султанів Ібрагім, виряджений молодень-
ким хафізом, у скромному зеленому вбранні, із зеленою вузькою
маскою на очах, білозубий і червоногубий. Він обачливо тримав-
ся віддаля від циганочки, не зачіпав її ні словом, ні поглядом, об-
минав сторожко, аж Сулейман помітив це не без вдоволення і
жартома прочитав газель Хамді Челебі про красуню і ходжу:

"Впіймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: "О ти, що запалює
вогонь на току душ, о друже, ти захопив мене й скрутив, як джгут,
о друже, ти збожеволів од нічної чорноти мого волосся, навіть
без крил серце летить, мов птах, ти схитрував і любов випустив, і
попала вона в пастку".

Тоді циганочка вискочила на стіл між рідкісний срібний посуд
і дзвінким голосом стала читати "Іллях-наме" перського суфія
Аттара. Про те, як на грандіозному банкеті при дворі шаха гур-
ґанського Хоррем-шаха славетний поет Фахр, автор поеми "Віс
і Рамін", прочитав свої прекрасні вірші і сп'янілий шах подарував
йому улюбленого раба-хлопчика на ймення Джавід Але Фахр
знав, що вранці, протверезившись, шах пошкодує про такий да-
рунок. Тому він, бажаючи зберегти раба для шаха, замикає хлоп-

164

чика в погріб, куди є тільки єдиний вхід крізь двері в підлозі, бі-
ля трону. Ключ при двох свідках віддає придворному вельможі.
Вранці Хоррем-шах, довідавшись про вчинок поета, хвалить його
за великодушність. Він бере ключ, іде в погріб і знаходить там
тільки купку попелу. Вночі впала свічка, спалахнув матрацик, на
якому спав Джавід, і все згоріло.

Хоррем-шах у відчаї замикається у погребі й проводить весь
час у молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде
в пустелю, де, блукаючи, складає ще прекрасніші вірші.

Перська мова циганочки була занадто співуча, не вчувалося в
ній сухого шереху пустельних вітрів, що надає неповторної жаги
солодкомовним поетам, але ця співучість обернулася несподіваною
чарівністю, яка ще побільшувалася від чарівності самої циганоч-
ки. її грізний корсар вдоволено муркотів, коли вона стрибнула зі
столу знов до нього, та тут, осмілівши, з'явився біля них білозу-
бий хафіз у зеленому і спитав у корсара дозволу потанцювати
з його циганочкою.

— А хто танцюватиме, ти чи вона? — поспитав корсар, втіша-
ючись наперед розгубленістю хафіза.

— Хай він стає з барабаном, як євнух, а я танцюватиму дов-
кола,— нахилилася до вуха корсарові циганочка.

— Ти так хочеш? — не повірив він, бо й чому б мала Хуррем
ще й тут повертатися пам'яттю до гаремних танців? — Коли так,
то хай він візьме барабан.

— Але ж я не знаю, що вибивати!—злякався хафіз.

— Те, що я танцюватиму! — гукнула циганочка.
Величезний барабан притягнув для хафіза сам Гріті, вдарив
для проби калатушкою, надув щоки, вдарив ще, зареготав. Хафіз
Ібрагім став на одне коліно, замахнувся, циганочка пішла довко-
ла нього, вигинисте й легко, закружляла швидше й швидше, ближ-
че й ближче до невдалого дюмбекчі, звідкись взявся у неї в руках
шматок прозорого мусліну, вона грайливо вимахувала цією хус-
точкою, ледве не зачіпаючи спітнілого хафіза, навіть Ібрагім при
всій своїй зухвалості й нахабності збагнув, що діється щось над-
то загрозливе для нього, і коли султан ще й досі не знає про те,
як потрапила до його гарему Хуррем, то ще сьогодні може дізна-
тися — надто лиховісне поводилася султанша, тісніше й тісніше
затягувала довкола нього зашморг, починаючи від тої поеми-натя-
ку, кінчаючи оцим танком, на який він здуру сам напросився.

— Ваша величність,— шепотів, намагаючись бути непоміченим,
Ібрагім,— ваша величність, ви впізнали мене? Я Ібрагім. Ви впі-
знали мене, ваша величність?

Вона ще захопленіше вимахувала своєю хустинкою, відкинула-
ся в екстазі, вигнулася спиною, мов змія, зронила крізь розтуле-
ні уста чи то до Ібрагіма, чи й до кого:

— Я не знаю вас!

— Це я подарував вас султанові, ваша величність! — відчаено
шепотів Ібрагім.— Простіть мене, ваша величність...

165

— Не знаю я вас... Не знаю...

— Я Ібрагім... Задля відданості падишаху...

— Ніколи не знала...

— Тільки заради відданості...

— Не хочу знати...

Барабан замовк. Циганочка легко пурхнула до корсара, подала
йому шанобливо прозору хустинку, той обв'язав нею свою довгу
шию. Не приховував вдоволення. Та чи й приховаєш велич влади,
хоч би в які шати вона вирядилася?

Що ліпше для володаря — вселяти страх чи любов? Що корис-
ніше для нього — щоб його любили чи боялися? Досягнути водно-
час того й другого незмога, тому доводиться вибирати друге —
вигідніше тримати підданих у страхові. Коли йдеться про вірність
і єдність підданих, володар не повинен боятися прославитися
жорстоким. Вдаючись у поодиноких випадках до жорстокості, во-
лодар чинить милосердніше, ніж тоді, коли від надміру поблажли-
вості допускає безлад, який охоплює цілу державу, коли кара
падає тільки на окремих осіб. Володар не повинен бути велико-
душним і щедрим аж так, щоб ця щедрість йому зашкодила. Він
не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо збе-
регти свою владу, бо є пороки, завдяки яким володарі можуть до-
сягнути безпеки і благополуччя. Примушуючи всіх, щоб його бо-
ялися, володар не повинен проти себе викликати ненависті. Вселя-
ти страх, не викликаючи ненависті, досить легко, якщо не зазіхати
на майно підданих. Люди прощають і забувають навіть смерть
своїх найближчих рідних, але не втрату майна. Зневажають ли-
ше тих володарів, які виявляються нерішучими, непослідовними,
малодушними й легковажними. Люди мстяться лиш за незначні
образи, жорстоке пригнічення позбавляє їх можливості помсти.
Тому всі необхідні жорстокості повинні бути рішучими й швидки-
ми, а благодійність повинна робитися повільно, щоб піддані мали
можливість і час вдячно її оцінити. Існує два способи дій для до-
сягнення вищої мети: шлях закону й шлях насильства. Перший
спосіб — людський, другий — диких звірів. Володарі повинні вміти
користуватися обома способами, на що вказують нам ще древні.
Ахіллес та інші герої древності навчалися і виховувалися кентав-
ром Хіроном, наполовину чоловіком, наполовину конем, себто вже
в процесі виховання у них закладалися два начала: людське й тва-
ринне, без яких володаря уявити несила так само, як добродушно-
го розбійника.

Так писав флорентійський секретар Нікколо Макіавеллі, сучас-
ник Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тіціана, Лютера,
Томаса Мора, Дюрера і Томаса Мюнцера, чоловік, який бачив

166

підступність і жорстокість пап Александра Борджіа і Юлія Друго-
го, християнських володарів Карла П'ятого й Франціска Першого,
султанів Селіма й Сулеймана, чув дим від вогнищ страшного
Торквемади і сумне дзвеніння ланцюгів, в які заковувано рабів
у тих землях, де розквітали мистецтва, споруджувалися розкішні
будівлі, писалися великі закони.

Чотириста років згодом звинувачуватимуть Макіавеллі в циніз-
мі, забуваючи про те, що він був тільки спостережливим секре-
тарем свого часу і чесно розповів про його цинізм нащадкам.

167

вгору