Роксолани. Слово, яке для Європи ще вчора нічого не значило.
Якийсь народ, народець, плем'я? Десь на Сході? Загублені в без-
межних степах. Колись там були скіфи, сармати, кіммерійці, алани.

Візантійці писали про тавроскіфів. Тоді прогриміли над світом
слова "Київ" і "Русь". Але роксолани, українці?

Кинуте знічев'я два роки тому на Бедестані Луїджі Гріті сло-
во "Роксолана" майже забулося, зникло разом із маленькою золо-
токосою дівчинкою. Та ось вона явилася світові новою султаншею,
явилася зненацька, у владі чи й чуваній будь-коли, і світ захотів
знати, хто вона і звідки.

Венеціанський баїло в Стамбулі П'єтро Дзено належав до лю-
дей, яких важко будь-чим здивувати. Ще від свого батька начувся
про чудеса Персії, сам багато років був провідуром Венеції то в
Дамаску, то в Александрії, то в городах Пелопоннесу, то в Кото-
рі, цьому чуді Адріатики, яке своєю незвичайністю могло змага-
тися з самою Венецією. За довге своє життя П'єтро Дзено, здава-
лося, надивився уже всього, та навіть йому не доводилося бодай
чути, щоб жона східного володаря стояла біля його трону в час
урочистості або (що вже переходить усі межі ймовірного) бави-
лася цілу ніч на карнавалі серед "невірних".

— Хто ця султанша? Звідки вона? Чому має таку владу над
султаном?— засипав посол запитаннями Луїджі Гріті.
Гріті вдоволено прискалив око.

— Можете доповісти Раді десятьох, дорогий Дзено, що це саме
я купив її для султана.

— Ви? Неймовірно! Як це могло бути?

— Точніше кажучи, я купував її не для Сулеймана. І не її, не
цю дівчину, а просто гарну роксолану. Тоді поступився дівчись-
ком своєму другові Ібрагіму. Після султана це другий чоловік
в імперії.

— Коли не лічити султанші.

— Це ще побачимо. Я продав цю дівчину Ібрагімові, а він, не
впоравшись з нею, не вигадав нічого ліпшого, як подарувати її
в гарем султанові.

168

— І той знає про це?

— Здається, ні

— А коли довідається?

— Пізно! Окрім того: навіщо йому довідуватися-

— Ви розповідаєте про неймовірні речі.

— Хіба може бути щось неймовірне в цій неймовірній країні?
Пишіть мерщій дожеві, що ви перший довідалися про походжен-
ня загадкової султанші, яка може в майбутньому мати досить за-
гадковий вплив на Сулеймана, і що її справжнє ім'я — Роксолана.

— Роксолана? Чому Роксолана? Вона ж Хасекі!

— В гаремі її ще звуть Хуррем, тобто розвеселена. Іноді —
Рушен, або сяйлива А Хасекі — це титул. Навіть яничарським
агам дають таке звання. Щоб показати, що чоловік стоїть най-
ближче до султана, належить султанові, як його власна душа.
Для Європи хай буде Роксолана. Одне ваше донесення у Вене-
цію — і світ довідається ще про одну могутню жінку.

— А як же з вашим правом хрещеного батька?

— Поступаюся ним на користь Пресвітлої Республіки,— за-
сміявся Гріті.— Я великодушний, як усі купці там, де не йдеться
про зиск.

— Неможливо ще передбачити всі зиски, які можна отримати
завдяки цій жінці,— пробурмотів Дзено.

— Додайте: і всю ймовірну шкоду! — вигукнув Гріті.— Ми з ва-
ми присутні при народженні величі, запам'ятайте мої слова!
Візьміть навіть легенди — що вони вам дають? Жінка народжує-
ться з ребра чоловікового, одна богиня з голови Зевсової, друга —
з піни морської. А яка народжувалася з рабства, долаючи рабст-
во і досягаючи найвищих висот влади? Радив би вам подбати
про увагу до цієї жінки Щоправда, ще ніхто не знає, що вона
любить, яким дарункам надає перевагу, окрім того, тяжко зма-
гатися з щедрістю Сулеймана Ви чули про плаття за сто тисяч
дукатів?

— Не тільки чув, а навіть бачив це плаття під час урочистого
прийому в Топкапи.

— Тоді мені вже нема що вам більше казати.

Не знати як, але чутки про незбагненний вплив Хасекі Хур-
рем, або Роксолани, на султана майже вмить поширилися у сто-
лиці Руський посол Іван Морозов, який привіз від великого
московського князя слова про мир і дружбу, був прийнятий Пі-
рі Мехмедом-пашею хоч і з належною урочистістю, але без обі-
цянок.

— Усе залежить від милості й волі його величності падиша-
ха,— сказав великий візир.

Але хтось натякнув, що годилося б піднести дарунки не тільки
султанові, а й султанші, і Морозов одібрав для Хасекі найкош-
товніших червоно-чорних соболів.

Після Родосу погіршали взаємини між Портою і купецькою
республікою Дубровником. Султан не міг простати дубровчанам,

169

що військові кораблі не допомагали йому перевозити війська на
острів. Окрім того, серед захоплених у полон оборонців твердині
виявилося кілька людей, які назвалися купцями з Дубровнику.
Цього вже було задосить, щоб на дубровницькі товари було не-
гайно збільшено мито, кораблі Дубровнику в турецьких водах
безжально переслідувалися, грабовано товари, брано людей у
рабство. З Дубровнику прибуло до Стамбула посольство, але йо-
го ніхто не хотів приймати. І знову хтось підказав: скласти да-
рунки з коштовних тканин для молодої султанші, може, це злаРід-
нить суворого султана.

Хуррем знов була в надії. Син Мехмед такий кволий, що всі
ждали: коли й не вмре через свою кволість, то вже чума прибере
його неодмінно. Та холодні вітри поволі відганяли гнилий дух
від Стамбула, чума відступала, малий Мехмед, хоч і кричав од
незнаних болів, уперто тримався за життя, а маленька Хуррем,
мовби для того, щоб остаточно зміцнитися і подолати всіх своїх
заздрісників і недругів, зготовлялася подарувати султанові ще
одного сина.

Знов султан не хотів бачити нікого, крім своєї Хуррем, ночі
проводив з нею, а дні віддавав турботам про справедливість, ра-
дився з мудрецями про поліпшення й утвердження законів, про
війну й не згадував більше, так ніби забув, що його величезне
військо, яке надається лише для нових і нових загарбницьких
походів, негайно розпадеться, щойно зупиниться у своїх грабун-
ках. Коли на дивані широкопузий Ахмед-паша, який, потоптуючи
всіх, рвався до звання великого візира, кричав, що час вирушати
в новий похід, султан спокійно відповідав:

— Хай спаде пил.

— Який пил? — поблимкував Ахмед-паша на членів дивану.

— Від великих походів Повелителя Віку,— спокійно всміхався
старий Пірі Мехмед-паша.

— Хіба новий караван має ждати, поки засохне верблюдяче
лайно після каравану старого? — не вгамовувався войовничий
Ахмед-паша.

Султан похмуро осмикнув нетерплячого візира:

— Трава, яка занадто швидко росте, никне від власної ваги.
Коли безлад запанував навіть у дивані, про який же лад могла
бути мова в державі? Східні провінції, де звіролютий Ферхад-
паша, винищуючи бунтівників, повирубував навіть немовлят, бун-
тували безупинно, горнучись до кизилбашів. З Єгипту довелося
повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за якого набридала свої-
ми проханнями Сулейманова сестра Хафіза. і тепер там знову
зродилася мамелюцька загроза. Великий візир Пірі Мехмед усі
сподівання покладав тільки на закон, а потрібна була ще й сила.
Державну печать має тримати рука, що так само вміло тримає
меч. Але де та рука? Пірі Мехмед, прибравши собі тахаллус¹

1 Тахаллус — псевдонім.

170

Ремзі, тобто Загадковий, складав містичні поезії, знаходячи в них
рятунок для своєї стомленої душі На дивані поряд із молодим
султаном і повними сил сорокалітніми візирами виглядав вичер-
паним, збайдужілим, старим. Щоразу Сулейман ставав свідком
запеклих сутичок між Ахмедом-пашею і великим візиром Два
султанських зяті Мустафа-паша і Ферхад-паша вичікували, чим
усе те скінчиться, хоч кожен з них готовий був, влучивши мить,
стрибнути і вирвати державну печать із старечих рук Пірі Мех-
меда. Сорок років — рубіж для мужчини. Коли нічого не досяг-
нув, уже й не досягне, бо здобувається усе в житті шаблею, яку
рука тримає, лише поки міцна

— Хто зрівнює гниле високе дерево з деревом, укритим густим
гіллям?— гукав Ахмед-паша, запихаючи собі за широченну спи-
ну ледь не десяток парчевих султанських подушок — Коли в чо-
ловіка меч уже не може бути мокрий ні від крові, ні навіть від
поту, як може такий чоловік тримати в руці державну печать?

— Я повід, якого слухається верблюд і скакун,— спокійно від-
повідав великий візир — А хто ти?

— А я той, хто розрубує повіддя і позбавляє тебе сну!

— Де ти лишив свиней своєї матері? — натякаючи на христи-
янське походження цього чужака, в'їдливо питав Пірі Мехмед.

— Вони пасуться з ослами твоєї матері, і коли ми підемо на
пасовисько, то побачимо тебе серед них.

Ібрагім, який супроводжував султана повсюди, на дивані не
втручався у суперечки, був стриманий і уважливий з усіма, сидів
тихо, тільки слухав, чемно всміхався, щосили виказував незаці-
кавленість. А сам тривожився більше й більше, відчуваючи, що
незабаром має щось статися важливе, але де й що — не знав на-
віть він, бо Сулейман не ділився своїми намірами ні з ким. Мо-
же, з Хуррем^ Але вона відтрутила Ібрагіма брутально і без-
жально 3 валіде? Чутки суперечили цьому припущенню Після
Родосу Сулейман зробив для валіде єдину поступку: повернув до
Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слід було заручи-
тися підтримкою султанової матері, бо ж тільки вона знала таєм-
ницю Хуррем і так само, як і молода султанша, тримала долю
султанового улюбленця в своїх руках.

Ібрагім попросився через кизляр-агу на розмову до валіде,
і султанова мати прийняла його вже наступного дня, та, коли він
почав про те, як подарував колись для Баб-ус-сааде рабиню-
українку, глянула на нього подивовано, ворухнула темними устами
майже презирливо:

— Я не пам'ятаю цього.

Ібрагіма зрадила його витримка. Він мало не крикнув:

— Ваша величність! Як ви могли забути? Я запропонував вам.
Порадився з вами. І ви...

— Не пам'ятаю я цього,— холодно повторила валіде, закри-
ваючи обличчя білим яшмаком і мовби відгороджуючись від
грека.

171

Ібрагім розумів, що не може так піти від цієї загадкової жін-
ки. Вхопився, як за порятунок, за слова з корану.

— Сказано: "Коли в них немає свідків, крім самих себе, то
свідчення кожного з них — чотири свідчення аллахом, що він
правдивий".

— "А п'яте,— словами з корану відповіла валіде,— що проклят-
тя аллаха на нім, коли він брехун".

— Ваша величність, мною керувала любов і відданість до па-
дишаха.

— Цього я не пам'ятаю,—уперто повторила темногуба жінка,
не даючи Ібрагіму наблизитися до неї у своїй щирості ні на
п'ядь.

— Тільки любов і відданість, ваша величність, тільки любов...
Ні обіцянки, ні запоруки, як і від Хуррем. Обидві виявилися
хитрішими, ніж передбачав грек. Мали його в руках і не хотіли
випускати без слушної нагоди. Але й не видавали султанові. Тим
часом не видавали, і треба було користатися цим

Бесіди, вечері, прогулянки із султаном — тут Ібрагім мав, яс-
на річ, перевагу над усіма наближеними. ,Та однаково бачив:

душа Сулейманова лишається для нього таємничою і закритою
так само, як і для всіх інших. Ніхто не знав, що скаже султан
сьогодні, що звелить завтра, кого возвисить, кого покарає. Він
сміявся, коли Ібрагім знайшов трьох череватих карликів, під-
стриг їм бороди, як в Ахмеда-паші, зодягнув їх у блазенські "ві-
зирські" халати, дав дерев'яні шаблі й примусив битися ними пе-
ред Сулейманом, супроводжуючи султана до приморських садів.
А що з того? Ахмед-паша й далі ображав усіх на дивані, а Ібра-
гім мав сидіти мовчки, бо був тільки головним сокольником, та
й годі. До того ж ще й належав до еджнемі-чужаків, як зневаж-
ливо називав їх Пірі Мехмед-паша, який одного дня несподівано
виявив, що в дивані лишилося тільки два чистокровні османці: сам
султан та він, його великий візир. Досі ще не було випадку, щоб
у султанів великими візирами були люди чужої крові. Тепер така
загроза нависла невідворотно, і значною мірою спровинений був
у цьому сам Пірі Мехмед. Бо хіба ж не він колись добився у
султана Селіма, щоб Мустафа-паша став візиром? І хіба не він
першим помітив хоробрість Ферхада-паші і не за його порадою
Ахмеда-пашу поставлено було румелійським беглербегом? Сулей-
ман успадкував цих чужаків од свого батька разом із Пірі
Мехмедом. Османець Касим-паша запав у глибокі старощі й виму-
шений був полишити диван, тепер піде на спочинок і він, Мехмед-
паша, і запанують тут ці босняки чи болгари, потурчені хрис-
тияни, віроломні й підозрілі в своїй ненажерливості. Не жди вір-
ності від того, хто вже раз зрадив. Ці люди тільки метушаться
біля підніжжя могутньої кам'яної стіни, зведеної Османами. Під-
нятися не дано нікому з них. Б'ються за те, хто стане найближ-
че,— ото й усього. Султан теж це знає, тому з такою нудьгою на
обличчі вслухається у гризню на дивані.

172

І ніхто не знав, що Сулейман мав сповірницю у своїх держав-
них справах, якій щоразу переповідав про сутички на дивані і
про невдоволення серед яничарів, котрі не можуть вгамуватися
після Родосу, бо для них перемога без здобичі гірша за поразку,
і про свої клопоти з владою, яка що безмежніша, то безмежніша
залежність від неї того, хто нею користується. Механізм влади
ускладнюється і розбудовується навіть тоді, коли здається, ніби
ти нічим цьому не сприяєш. Дві тисячі хавашів у самому тільки
султанському палаці Топкапи Сорок тисяч військ капу-кули —
тридцять тисяч яничарської піхоти і десять тисяч кінних спахіїв.
Десятки головних писарів-перване і сотні писарів звичайних —
мунші і язиджі, безліч дефтердарів тільки в самому Стамбулі,
бо, крім чотирьох головних податків, треба ще збирати дев'яносто
три податки й повинності. Існує навіть посада реїс-ус-савахіль —
наглядач держави, себто глава всіх улаків-донощиків. Повсюди
потрібні мудрі люди. Для держави не досить самих воїнів. За-
войована земля тільки тоді дає користь, коли приносить прибу-
ток. Узяти його можна тільки розумом Де набрати стільки муд-
рих людей?

— Ваш розум, ваша величність, облягає землю, як хмара із
золотим дощем поля і сади,— зазирала йому в суворі очі Хуррем.

Маленька її голівка гнулася на довгій шиї під тягарем черво-
ких кіс. У прорізах просторого шовкового халата рожевіли панчо-
хи з золотою каймою, загадково світилися аметистові застібки
на червоних підв'язках. Шовки, парча, венеціанські флакони, ін-
дійські дрібнички, круглі різнобарвні подушки, білі дивани, білі
шкіри, прянощі, вмерлий дух квітів, повітря, мов у теплиці, дия-
воли ховаються в кожній щілині, в кожному завитку літер тарі-
хів¹, виписаних на склі. Вузька біла рука, мовби захищаючись,
пустотливо наставлена на Сулеймана, молоде прекрасне тіло ви-
гнуте рухом змії, що помітила небезпеку.

— Ваша величність, вашою мудрістю повинна вдовольнитися
уся держава!

— А відданість? Коли голяр голить голову султана, його сте-
режуть два капіджії з оголеними шаблями. Капіджіїв стережуть
чотири вірних дільсізи. За дільсізами стежать шістнадцять ще
вірніших акинджіїв Де кінець підозрам? Кому вірити? Те саме
на султанській кухні Те саме в гаремі. В цілій державі. Від Бел-
града незмога знайти заміну старому Мехмеду-паші. Кого ста-
вити?

— Поставте вашого улюбленця, ваша величність.

— Ібрагіма?

— Він найвідданіший.

— Звідки вам відомо, моя Хасекі?

— Деякі речі відкриваються жінкам самі по собі. Окрім того,
хіба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в

173

цін державі. Погляньте на ті хутра, мій повелителю. Це соболі.
Погляньте, вони ніби й не вбиті, ніби живі, дихають морозами,
волею, лісовим духом, у кожній ворсинці тріпоче життя. Це дару-
нок московського посла.

— Знаю.

— А чи знаєте, що перш ніж вклонитися вашій величності да-
рами великого московського князя і піднести вашій рабині ці рід-
кісні хутра, посол мав роздавати дарунки чаушам, які привітали
його з прибуттям; слугам, які принесли для нього від вашої ве-
личності й великого візира харчі; прибрамним і слугам великого
візира; охоронцям, посланцям, стайничим; усім драгоманам—
Юнус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею.

— Так велть звичай.

— Коли занадто багато звичаїв, тоді виникають зловживання.

— Послів треба стримувати. Шах кизилбашів прислав до нас
посла, якого супроводжує п'ятсот вершників. Ціле військо! Я впу-
стив його до Стамбула лише з двома десятками слуг, а інших ли-
шив на тому березі Богазічі. Досить з нас власної величі.

— Для вашої величі потрібні найвідданіші, мій повелителю.

— Ібрагім еджнемі. Він не османець. Грек.

— Як ви ставитесь до великого Джеляледдіна Румі, світлий
повелителю?

— Це був улюблений поет Мехмеда Фатіха і султана Се-
ліма.

— Я насмілююся відвідувати книгозбірні Фатіха і вашу, мій
повелителю. І хоч ще не вмію як слід розбирати дорогоцінні
письмена, але дещо вже розумію. Якось я прочитала таке. Одно-
го разу шейх Салахеддін найняв для возведення садової стіни
майстрів-турків. Румі сказав, що тут потрібні майстри-греки.
Турків треба кликати для руйнування.

— Гіркі слова Румі не можна застосовувати до всіх османців.

— Так само й до всіх греків, ваша величність. Але гідності Іб-
рагіма вам відомі найліпше. Може, про таких і мовив великий
поет.

Несподіване заступництво Хуррем за Ібрагіма наштовхнуло
Сулеймана на думку порадитися з валіде. Щоб виявити матері
особливу честь, султан відвідав її у власнім її покої, де все було
йому знайоме: білі килими, низенькі столики, сури корану, випи-
сані золотом на кольорових шибках, курильниці й світильники.
Коран на коштовній підставці, мармуровий водограй. Коло водо-
граю, недбало кинута на підлогу, лежала велика біла шкура не-
знаного звіра.

— Що це? — поспитав султан.

— Дарунок руського посла. Білий ведмідь.

— Хіба є білі ведмеді?

— Вони живуть між льодів. Це рідкісний звір. Він безцінний.

— Посли щедро наповнюють покої мого гарему. А хто напов-
нить мою скарбницю?

174

— Не можу бути вашою порадницею, мій державний сину,—
подаючи йому чашу з шербетом, мовила валіде,— ви ж знаєте,
що жінки вміють тільки розтринькувати гроші, а не збирати їх.
Ваша Хуррем це показує щодня.

— Ви не любите Хасекі. Це наповнює мені серце болем.

— Я любила жону ваших перших дітей. Хасекі я вимушена по-
важати, бо ви назвали її баш-кадуною.

Вони довго сиділи й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчан-
ні, і ніхто не хотів поступатися. Але султан прийшов за порадою,
до того ж був сином цієї владної жінки.

— Ваша величність,— ледь схилив він свій високий тюрбан пе-
ред валіде,— кого б ви назвали з моїх близьких найвідданішим?

Вона довго не відповідала, тішачись бодай короткочасною за-
лежністю, в яку султан добровільно потрапив до неї. А може,
ждала, що Сулейман не витримає і повторить своє запитання.
Однак той теж був сином своєї матері і, раз піддавшись, більше
не мав наміру цього робити. Нарешті темні уста розтулилися,
і з них злетіло одне-єдине слово:

— Ібрагім

Не змовляючись (бо як могли змовитися ці дві жінки!), валіде
й Хуррем назвали того самого чоловіка, про якого вже стільки
часу вперто думав Сулейман.

З Венеції прийшла вість, що дожем Пресвітлої Республіки об-
рано старезного Андреа Гріті, батька Луїджі. В один день той
із простого стамбульського купця став сином дожа. До багатст-
ва й розкоші додалося становище, якого досі не міг купити ні за
які гроші. За порадою Ібрагіма султан прийняв Луїджі в своїх
приморських садах, де були тільки вишколені слуги та кілька
придурків для розвеселення султанських гостей, але й тих (вони
показали, як Ахмед-паша розмахує шаблею і піниться на дивані,
домагаючись державної печаті) було прогнано, і ніч Сулейман
провів за вином прозорим, як півняче око, з найбагатшим, окрім
самого султана, чоловіком Стамбула. Султана не дуже здивували
розлогі знання Гріті: чоловік стоігь розполовинений між двома
стінами, одною ногою серед мусульман, другою — серед християн,
тут, коли ти не лінивий (а той, хто хоче мати зиски, не може бути
лінивий), можеш черпати повними пригорщами й звідти, й звідти,
мов слухняне ягня, яке ссе одразу двох овець. Приголомшило сул-
тана інше. Обізнаність Луїджі Гріті з становищем його імперії,
з найдальшими землями.

— Звідки у вас такі відомості? — не стерпів Сулейман.

— Я купець.

— Але ж я султан.

— Султан не завжди сидить на місці, він вимушений ще й хо-
дити в завойовницькі походи. А купець сидить на місці, до нього
йдуть товари, а слідом за товарами — вісті. Вісті — це теж товар.

175

їх можна пускати в обіг одразу, іноді доводиться складати в кара-
ван-сараях до слушної нагоди, але нехтувати ними справжній ку-
пець ніколи не буде. Моє становище особливе. Я народився в
Стамбулі, тому маю підстави значною мірою вважати себе осман-
цем. Іншої віри — так. Але ця земля мені дорога. Тому не байду-
же мені, чи в багатстві ця земля буде, чи залишатиметься пус-
тошньою й витоптаною, як витоптали її ще сельджуки, а тоді Ті-
мур, а тоді... На жаль, щоразу збувається давня приказка: "Де
ступить кінь турка, там уже не росте трава". Фатіх завоював
Константинополь. Селім Явуз здобув Сірію, Єгипет і Хіджаз. Но-
га вашої величності ступила на берег Дунаю і на Родос. А чи
збільшилися державні прибутки? Чи дали щось нові землі для
скарбниці Еді-куле? Кому вони роздані? І ким роздані?

— Дирлики роздаються за заслуги моїми бейлербегами,— ска-
зав Сулейман.— Чи ви хотіли повідомити мепі щось нове про це?

Гріті приклав до грудей руки, обнизані перснями з коштовним
камінням.

— Воістину, як сказано у вашій священній книзі, не побільшуй
у тиранів нічого, крім хибних думок. Але хто роздає тімари й зе-
гмати, той найперше і має з них зиск. Жодна держава в Європі
і;е має стільки землі, як Висока Порта, чому ж вона не роздає ці
землі сама, а довіряє бейлербегам? Змініть цей порядок, ваша ве-
личність, і ви матимете удвічі більші прибутки від самих держав-
них земель.

— Над цим, мабуть, варто подумати,— згодився Сулейман.

— Державні справи полишені без належного нагляду,— вів да-
лі Гріті, незважаючи на розпачливі жести Ібрагіма, який боявся
султанового гніву, що, на випадок чого, вилився б, ясна річ, на
нього, а не на цього самовпевненого купця, за яким тепер ще й
стояло високе заступництво венеціанського дожа.— Ви обмежує-
теся нині прибутком усього лиш в якихось три мільйони дукатів.
А тим часом навіть найповерховіші підрахунки збільшують цю
суму до семи чи й восьми мільйонів. Погляньмо, ваша величність.
Харадж із християн і по дукату з голови євреїв — півтора міль-
йона. Плата за привілеї — сто тисяч. Майно тих, що вмирають
бездітними,— триста тисяч. Податок з аргоськнх греків, які пла-
тять не по дукату з голови, а по дукату з диму,— двісті тисяч. Єги-
пет і Хіджаз можуть давати мільйон вісімсот тисяч, дев'ятсот ти-
сяч підуть на утримання місцевого війська, дев'ятсот тисяч для Еді-
куле. З шестисот тисяч сірійських дукатів триста тисяч так само
йде на військо, триста тисяч має прибувати до Стамбула. З копа-
лень золотих, срібних, залізних, соляних—півтора мільйона. Тор-
гові мита, які сплачував іноді навіть я,—мільйон двісті тисяч. Де--
сятина від польового збіжжя й садовини—вісімсот тисяч. Податок
з худоби — по півтора дуката з голови — два мільйони дукатів.
Податок із щойно завойованих земель, з яких ви ще не маєте жод-
ного дуката,— на перший випадок десь понад двісті тисяч. Мій
друг Скендер-челебія знає, як видобувати податки. Але для цього

176

треба, щоб дефтердари йшли слідом за військом і заносили в кни-
ги все живе, кожний дим, кожний курінь. Тим часом Єгипет, за-
войований майже десять років тому доблесним османським війсь
ком, досі ще не охоплений дефтером. Ваша величність! Тільки
незрівнянна могутність вашої імперії не дає їй розпастися і поруй-
нуватися від безладу.

Сулейман мовчав довго й тяжко. Ібрагім підлив йому в золоту
чашу вина, але султан не доторкнувся до нього.

— Я призначу вас своїм фінансовим радником,— нарешті ска-
зав він венеціанцеві.

— Але ж я християнин! — вигукнув Гріті.

— Нам служать і невірні.

— А що скаже ваш диван?

— У дивані стануться зміни.

— Однак не такі, щоб там вітали гяура.

— Там вітатимуть усіх мудрих людей. Нам потрібні мудрі лю-
ди. Ви належите до них.

Гріті схилився у поклоні.

Тоді навперемін читали поезії Абу Нуваса про вино і славетну
"Мюреббу" Месіхі. Хто знає: хто буде живий, а хто вмре до на-
ступної весни? Веселися і пий, не лишиться, мине ця пора весняна!

Про Ібрагіма мови не було. Якби він знав, що за нього клопо-
тали дві наймогутніші жінки в імперії, він би вжахнувся, та його
рятувало незнання. Тому зазнав найбільшої радості в житті, коли
на дивані султан, сівши на троні й почекавши, поки дільсізи по-
підтикають візирам і вельможам під боки парчеві подушки, ска-
зав великому візирові Пірі Мехмеду-паші:

— Шановний Мехмед-паша, ми велимо вам передати державну
печать Ібрагіму-паші.

Це була несподіванка для всіх, для Ібрагіма — найбільша. Він
навіть не повірив, що йдеться про нього, а Пірі Мехмед ніяк не
міг збагнути, де ж той Ібрагім-паша, котрому він має передати
золоту круглу печать, яку, загорнуту в парчеву хустинку, він ді-
став з-за пазухи. Ібрагіму годилося б мерщій підвестися, щоб
уклонитися султанові до землі, поцілувати сліди його ніг, а тоді
вже взяти до рук ознаку найвищої влади, але він не міг зворух-
нутися, сидів заклякло так само, як і старий Мехмед-паша, що
тільки поблимкував сивими очима, шукаючи й ніяк не знаходячи
того таємничого Ібрагіма-пашу. Зате скочив на рівні ноги опаси-
стий Ахмед-паша і виряченими очима втупився у державну пе-
чать, хотів кинутися до неї, але не насмілився, тільки подався
всім своїм важким тілом, перехилився до Мехмеда-паші, так ніби
ждав, що той вкладе печать у руку Ібрагімові лиш для того, щоб
Ібрагім передав її йому, Ахмедові-паші, бо хто ж ще був тут гід-
ний цієї найвищої султанської милості?

— Наймудріший з моїх візирів заслужив решту свого життя
провести в мирі, полишивши всі справи,— мовби нічого не помі-
чаючи, спокійно мовив султан.—Ми не забудемо його своїми ми-

177

лостями і вдаватимемося до його порад. Його місце за нашим
велінням займе Ібрагім-паша, якому надаємо також звання руме-
лійського беглербега з належними прибутками. Ми просили б ша-
новного Пірі Мехмеда-пашу сказати свою думку про великого ві-
зира Ібрагіма-пашу.

Тільки тоді Пірі Мехмед підвівся, низько вклонився султанові
і, передаючи печать Ібрагімові, хрипко промовив:

— Вашому рабові личить честь великого візира.
І не збагнути: схвалював султанський вибір чи сміявся з нього?
Ібрагім узяв печать, поцілував її, знову загорнув у парчеву
шматину й заховав собі за пазуху.

Вперше при Османах великим візиром ставав не вроджений ту-
рок, а чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На ста-
рому Пірі Мехмедові уривалася велика й славна історія. Почина-
лася історія нова. Якою вона буде?

Ахмед-паша готовий був луснути від гніву. Якби не дільсізи,
що стежили за кожним його рухом, видно, заздалегідь попередже-
ні своїми чаушами, він, може, вихопив би навіть шаблю. Хотів
бодай крикнути щось гнівне, образливе, зрозпачене, але з горла
йому видобувся самий клекіт. Врешті султан звернув на нього
увагу. Прихмурено зиркнув з-під грізного тюрбана, мовби дивую-
чись, як потрапив цей розшарпаний черевань у шановне зібрання
високого дивану. Тільки тоді Ахмед-паша схаменувся, в його тем-
ній душі нахабство вмить поступилося місцем переляку, він зва-
лився на килим і поповз до султанових ніг, приминаючи ворс
своїм важким тілом, скімлячи:

— О мій великий повелителю, пролийте дощ своїх милостей на
вашого раба... Пошліть його вашою вірною шаблею до Єгипту...
Султан кивнув милостиво.

— Ми подумаємо,—сказав спокійно.—Чоловік прикликуе зло
так само, як прикликує добро, адже чоловік квапливий.

Ахмед-паша цілував полу Сулейманового одягу, а Ібрагім з-під
брови позирав на нього одним оком і думав, чи довго утримувати-
меться від спокуси цей дурний паша і чи взагалі зможе втрима-
тися? В Єгипті, де в пісках і болотах за тисячоліття без кінця ще-
зали не тільки люди, а цілі царства, вірування і боги, не могла б
уціліти й найтвердіша душа. З темних глибин Африки невпинно
пливли в ту землю раби, золото, слонова кістка, шкіри крокодилів,
пахощі й прянощі, дороге дерево, рідкісні плоди й звірі, хліб і тка-
нини, і від цих багатств наморочилися найміцніші голови, грабіж-
ники хотіли стати богами, учорашні розбійники проголошували
себе царями й султанами.

Може, Ахмед-паша намірився зрадити Сулеймана вже тоді,
коли повзав по султанському килиму, мнучи високий ворс, мов
траву, в якій шукають золоту монету, а може, налилися йому очі
кров'ю влади, коли побачив неприступні круглі вежі Каїра,— хоч
як там було, але непокірливий паша вже за кілька місяців перебив
у Каїрі вірних Сулейманові яничарів і проголосив себе незалеж-

178

ним султаном Єгипту. Його назвали Хаїн, тобто зрадник, але "ти-
тул" цей Ахмедові-паші не вдалося поносити й півроку, бо в зрад-
ника теж знайдеться свій зрадник, який видасть його самого. Із
трьох візирів, яких Ахмед-паша призначив для свого "дивану",
лише Мухаммед-бег вирішив, що вигідніше буде зберегти вірність
справжньому султанові в Стамбулі, ніж служити самозванцеві,
і спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той раював у хамамі.
Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись
у зелений пещтемал, вискочив на покрівлю хамаму, звідти — на
коня і сховався в цитаделі. Але цитаделі ніхто не хотів обороняти,
натовпи проникли туди і, поки грабували скарбницю, новоявлений
султан утік у пустелю, де ховався у племені Бені-Бакр. За тиж-
день шейх племені видав зв'язаного Ахмеда-пашу Мухаммеду-
бегові, і голова завойовника Белграда й Родосу, набита клоччям,
помандрувала до Стамбула, щоб бути піднесеною султанові.

— Ваша величність,— сказав великий візир Ібрагім, підносячи
султанові голову Хаіна,— як часто казали ви рабові вашому, що
розумні не бувають вірними. Але чи ж бувають вірними дурні?

— Вірні тільки праведні,— відповів Сулейман з гіркотою, див-
ною для тридцятилітнього чоловіка та ще й наділеного такою не-
обмеженою владою — І додав би я словами пророка: "О народе
мій! Чому я кличу вас до спасіння, а ви кличете мене в огонь?"

Він звелів Ібрагіму повечеряти з ним, але не як великому ві-
зиреві, який мав їсти на низенькому столику осторонь від султана,
а як давньому Ібрагімові в улюблених покоях Фатіха. Щоправда,
цього разу вони були не вдвох, а втрьох. Третій був малий син
Сулеймана Мустафа.

Після вигнання Махідевран за її розправу з Хуррем із султан-
ського сералю Мусіафа з матір'ю жив окремим двором, Махідев-
ран не допускали до Топкапи, а малий паша, якого султан от-от
мав проголосити своїм спадкоємцем, часто приїздив до сералю,
вдягнений яничаром, на маленькому поні, виїздив на Ат-Мейдан,
щоб дивитися на військові вправи яничарів, і ці бездомні, безрід-
ні, бездітні суворі воїни полюбили білолице, великооке хлоп'я, що-
разу дарували йому іграшкову зброю, брали, як рівного, до своїх
орт, учили метати стріли, кидати спис, рубатися ятаганом. В ма-
лому кипіла дика суміш крові Османів і войовничих черкесів, уже
п'ятилітнім він уявляв себе воїном і султаном, від матері засвоїв
владні жести й пихатість у поведінці, від батька передалися йому
допитливість і вдумливість — заповідалося на те, що з Мустафи
справді виросте з часом гідний наступник трону. Але тут від но-
вої жони султанської народився Мехмед, і тепер ніхто не міг вга-
дати, якою буде воля султанова, у малого ж Мустафи поява су-
перника ще більше загострила пиху, і саме в цей час випадкові
іреба було звести малого пашу з новим великим візиром.

Заради малого на вечерю було зварено чорбу¹. Сулейман зве-

179

лів подати три дерев'яні ложки, першу дав Ібрагімові, другу —
синові, третьою став їсти сам. Але побачив: син не їсть.

— Паша Мустафа,— ласкаво сказав султан,— прошу вас, їжте.
Тоді хлопець з перекошеним від ненависті обличчям, ледь не

— Що з вами, паша Мустафа?

Ібрагім вмить збагнув причину гніву султанського сина.

— Володарю Мустафа,— сказав він із спокійною твердістю,—
ви зробили це тому, що султан першому мені дав ложку. Хіба не
знаєте, що я раб і його і ваш?

— Я не знаю, хто тут раб! — крикнув хлопець.— Бо ти той,
хто щодня тут їсть з моїм отцем і кому він ложку дає поперед
мене, а я вперше допущений до султанської трапези.

Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.

— Ти повинен полюбити Ібрагіма-пашу так, як люблю його я.
Бо він найвірніший мені.

— А я? — ревниво спитав малий.

— Після вас, володарю Мустафа,— поквапливо мовив Ібра-
гім,— після вас.

Знав, що треба завойовувати навіть дитячі серця, коли хочеш
утриматися на тих височинах, на які тебе закинула доля.

180

вгору