1 Б ю р а к — легендарний кінь, на якому нібито пророк
Мухаммед здійснив подорож на небо.

Шемсі-ефенді поглянув на султаншу з неприхованою нена-
вистю, але стримався і тільки пробурмотів невиразно:

— "Скажи: "Знання — в аллаха, я — тільки умовляч, що ясно
викладає".

Дяка богові, що її уста закривав яшмак, і Шемсі-ефенді не ба-
чив посмішки Хуррем. Але сміялися її очі в прорізах яшмака,
сміх бив тепер із кожного нового запитання цієї незвичайної сул-
танші-гяурки.

— Ваші руки, о шановний, як і ваш розум, не мають спочинку,
перебираючи зелені зерна чоток. Чому ця низка розділена на три
рівні частини, які значаться червоними зернами?

Шемсі-ефенді пожвавішав, діставши нагоду виказати своє
знання.

— Під час битви при Бедері, о моя султаншо, пророкові, хай
завжди буде над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тоді
пастух з Йємену Увейс Карані, палаючи ревністю у вірі, став ви-
смикувати один за одним свої зуби. Тридцять два зуби Увейса Ка-
рані і один зуб пророка склали основне ядро мусульманських чо-
ток-теспіх. Друга частина зветься тахміт, себто "нанизана", третя
такбір, від "аллах акбар" — бог великий.

Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи "тахміт" не
походить від "ахмак", себто дурень.

— А скажіть мені, о ефенді, яку жону порадите ви з часом
для свого царственого вихованця? — поспитала вона.

— Відповідь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо
в одному з наших сказань. Нух¹ мав одну дочку, а женихів при-
йшло три. А що приходили вони один за одним, то Нух усім по-
обіцяв. Тоді звернувся до аллаха: що робити? Аллах звелів узяти
кішку й ослицю і замкнути їх на ніч з дочкою. Коли вранці Нух
пішов туди, то побачив трьох однакових дівчат. Яка з них його
донька — не міг виявити. Тоді взяв мушту, якою шевці вигладжу-
ють шкуру, і спитав, з чого вона зроблена. Одна дівчина сказала:

з заліза. Друга сказала: з міді. Тільки третя, перш ніж відповісти,
вимовила ім'я аллаха. Так Нух здогадався, що це його донька. Ось
чому жінки неоднакові. То вперті, як ослиці, то хитрі, як кішки,
тільки деякі — хай буде над ними привіт бога! — тихі й слухняні,
як донька Нуха. Женитися треба із сліпою, глухою, безрукою
і кульгавою — це означає, що йде вона праведним шляхом, ніколи
не відхиляється, не бачить і не чує нічого, що супротивне шаріату,
1 не простягає руки до того, що заборонено законом.

— Дякую вам, о шановний,— відпускаючи Шемсі-ефенді, чем-
но мовила Хуррем і ще довго потім сиділа в книгозбірні, не знаю-
чи, дивуватися їй, обурюватися чи заридати від безнадії і відчаю.

Проклятий світ! Прокляте життя! Ні спільника, ні помічника,
ні душі співчутливої, вимушена зоставатися сама, нікого не знай-
деш, не вибереш, не наблизиш, не зробиш сповірником, бо ще й

186

досі становище твоє непевне, нез'ясовна захопленість султанова
може зникнути так само нез'ясовне й несподівано, а довкола самі
вороги, підступи, зловтішне вичікування, євнухи, які сьогодні
повзають біля твоїх ніг, завтра залюбки зав'яжуть тебе в шкіря-
ний міх і вкинуть тайкома в Босфор, кизляр-ага, що поштиво вкло-
няється ще здалеку, стежить за кожним твоїм кроком і мерщій
доповідає чорногубій валіде, султанська мати, одною рукою да-
руючи Хуррем шовки, у другій тримає шовковий зашморг, щоб
при нагоді затягнути його на твоїй шиї, султанська сестра Хаті-
джа, зла на весь світ за своє безнадійне сидіння у дівках, готова
зігнати зло на своїй невістці без нічиєї спонуки. Матусю рідна,
порятуй мене від цих нелюдів!

Але знала, що відступати вже не можна, що вперте її просу-
вання може обернутися або ж шляхом до вершин, або страхітли-
вим падінням; чіпляючись надіями за нову дитину, за нового сина
для падишаха, при першій же зустрічі з Сулейманом після своєї
розмови з Шемсі-ефенді спитала султана:

— Ваша величність, ви знаєте, кого поставлено вихователем
царського сина?

— Без моєї згоди цього ніхто б не зробив.

— Зате ніхто не спитав моєї згоди.

— Шемсі-ефенді достойний чоловік. Його порадив мені сам
великий муфтій.

— Він же дурний, ваша величність!

— А хто це сказав?

— Я кажу.

— Чим можна виміряти розум?

— Знаннями, які дають користь.

— А що дає користь? І кому?
Хуррем гірко засміялася.

— Ми з вами можемо стати схожими на Шемсі-ефенді в цій
суперечці. Благаю вас, ваша величність, не підпускайте цього міха,
напханого пустослів'ям і дурістю, до вашого царственого сина!

— Гаразд, я подумаю над цим.

— О мій повелителю, не думайте довго, зробіть це для вашої ма-
ленької Хуррем! Для щастя і мудрості нашого сина, благаю вас!
Сулейман скупо усміхнувся.

— Коли він тобі не до вподоби .. Згода. Ми усунемо його.
Хуррем поцілувала свого повелителя в щоку, тоді в чоло, при-
пала до нього всім своїм тілом. Він охоче приймав її лащення.
Була єдиною людиною, якій дано пробудити в султанові людське,
наближаючись до нього на відстань, яка для всіх інших була за-
грозливою і небезпечною. Інші як найвищу милість сприймали
право цілувати полу його одягу або рукав, тільки великий муфтій
був удостоєний честі цілувати комір падишаха.

Мехмед Зембіллі був великим муфтієм ще за султана Баязида,
для якого він уклав книгу законів "Злиття морів",— вона вва-
жалася неперевершеною, бо сказано було в тій книзі, що особа

187

султана є місцем злиття двох морів: царства і знання, а також міс-
цем сходу двох світил: сміливості й смиренності. Високої поваги
заслужив і в султана Селіма. Розгніваний раз неправедним судом
султана, муфтій узяв корзину, склав у неї всі свої книжки і, при-
йшовши до Селіма, твердо вказав йому на незаконність його вчин-
ку. За це муфтія прозвано Зембіллі — Кошик. Якос^ Селім, про-
їжджаючи вулицями Стамбула, пропустив поперед себе муфтія,
і кінь Зембіллі кидав копитами багнюку й забризкав джюббе сул-
танове. Селім заповів, щоб на його гробницю поклали одяг, освя-
чений багнюкою муфтієвого коня. Ще заповідав він покласти йому
в голови скриньку з фетвами¹ муфтія, який скеровував його вчин-
ки, а в ногах — скриньку з шахами й нардами перського шаха
Ісмаїла: мовляв, топтатиму, воскресши, всі мирські втіхи.

Можна б сказати, що Зембіллі перейшов у спадок Сулейманові
від його діда та батька, і цим спадком молодий султан дорожив не-
абияк, у всьому прислухаючись до порад старого мудреця. Тому
коли муфтій при великому візирі Ібрагімові попросив султана ви-
слухати його, Сулейман кивнув поштиво і не прикрив очі повіка-
ми, як то звик робити, а шанобливо поглянув на Зембіллі. Муф-
тій любив висловлювання пишні й заплутані, але тут уже не було
ради, доводилося слухати терпляче й до кінця, і вже коли міг слу-
хати сам султан, то його великому візирові, хоч як насмішкувато
він позирав на Зембіллі, теж доводилося удавати уважність і на-
віть захопленість.

— Велике левеня,— поважно мовив муфтій, смакуючи кожне
слово,— перл вінця царства й могуття, перлина небосхилу величі
й панування, господар колиски величі, спадкоємець султанської
величі і благополуччя, великий могутній Мехмед, який є молод-
шим із славетних синів його султанської величності, могутньої,
як доля...

Ібрагім з цікавістю дивився на довгу, жилаву шию старого
Зембіллі, так ніби хотів простежити, як видобуваються з неї ці
пишні слова. А муфтій тим часом, захоплений власним красномов-
ством, невтомно плів химерну сіть свого пишнослів'я далі:

— Нині він немовля, правитель престолу колиски щастя і має
честь перебувати в пишній недоступності славного гарему, і в силу
долі він скаче на жвавому коні по полю блаженства й невідання,
хай подовжить аллах Всевишній навіки тінь його. І щоб дорогоцін-
ний час був розподілений і жодної хвилини не було втрачено
з того, що подобає такій величній особі, ми послали для спадкоєм-
ця султанської величі нашого раба Шемсі-ефенді, мудрого улема,
бідного чалмоносця, обраного священною матір'ю падишаха, Ви-
сокою Колискою, бо, як сказано в хадісі: "Рай під стопами мате-
рів". Ще сказано: ми розподілили, і як прекрасні ті, хто розподі-
лює. Та очі нашого розуму були вражені, коли дійшла до нас вість
про виведення Шемсі-ефенді. Як сказано: і вивели ми їх з садів,

і джерел, і скарбів, і благородного становища Та поки не з'явилось
те, що не з'явилось, і не вийшло те, що не виходило, я кинувся до
всемогутнього султана, бо сказано коли хто заступиться добрим
заступництвом, ми ж ближче до султана, ніж його шийна артерія,
хай продовжить аллах знання султана й щедрість.

Сулейман дослухав муфтія, не уриваючи, тоді довго мовчав,
перш ніж промовив.

— Ми подумали й вирішили усунути Шемсі-ефенді, бо для сул-
танського сина личить інший наставник. Молодший і вправніший
у знаннях.

— Коли маєш зухвальство до царів, потужи, бачачи ображу-
ваних,— звів руки догори Зембіллі — Ми прийшли до вас з істи-
ною, але більшість із вас ненавидять істину. Ми дали вам настав-
ника возвишено мислячого, сповненого похвальних властивостей
і доброчинства, і хто виніс ногу неправосуддя за межі свого ки-
лима, то слід придивитися пильно, чи не хоче він розметати осно-
ву будівлі вашої пишноти по вітру небуття і чи не бажає вивести
вас із вашої землі своїм чарівництвом.

Обличчя султана потьмарилося. За натяками муфтія стояла
така непробивно-темна сила, що проти неї не наважувався висту-
пити навіть всемогутній володар, надто що й причин для супереч-
ки з муфтієм не було, зрештою, цього Шемсі-ефенді можна випро-
бувати в присутності муфтія і, коли той наставник справді дурний
і обмежений, показати це самому Зембіллі, коли ж Хуррем поми-
лилася, спробувати переконати іі відступитися від наміру конче
замінити вихователя для малого Мехмеда

— Над цим треба подумати,— спокійно промовив Сулейман.

Муфтій виходив із султанових покоїв з високо піднятою голо-
вою, випростаний, гордий Султан дивився услід муфтієві довго
й тяжко В пам'яті чомусь спливли слова "Коли вода ваша опи-
ниться у глибині, хто прийде до вас з водою джерельною?"

Хто прийде до вас з водою джерельною?

Слова ці він повторив, коли прийшов до Хуррем, проведений
до гарему незворушним мовчазним кизляр-агою, цим загадковим
чоловіком, що служив водночас і султанові й валіде, але нікому
зосібна, так ніби керувала ним ще якась вища таємна сила, незна-
на й незбагненна, сила, що її покликаний був розгадати султан та
чи й розгадає будь-коли

Султан був у гаремі, ніби в чужому густому лісі Не знав тут
майже нічого. Кілька разів навідував валіде, раз чи двічі був у се-
стер, коли ті хотіли йому подарувати сорочки, які шили для нього
як вияв любові до свого царственого брата. Всі ці численні пере-
ходи, галереї, тупики, пастки, решітки, двері, які нікуди не ве-
дуть, фальшиві вікна, важкі запони й ще важчі засуви, поєднання
й роз'єднання — все незнайоме, таємниче, чуже.

Топкапи спорудив Фатіх неподалік руїн Великого палацу ві-
зантійських імператорів, султани Баязид і Селім теж щось добу-
довували до цього лабіринту, за три роки Сулейманового волода-

189

рювання, здається, тут теж щось добудовувалося до цього заплу-
таного страховиська, де жили люди, привиди, дикі звірі й хижі
птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували, нена-
виділи, тріумфували й зітхали. Гарем, хоч замкнений і жорстоко
обмежений сутністю свого призначення й побутування, як Баб-ус-
сааде, не мав, власне, кінця. Ніхто б не сказав, де тут край, де се-
редина, де початок, що головне й визначальне, а що несуттєве, усе
було округле, мов скручений дракон, який пожирає свій хвіст, на-
магаючись добратися до голови, безвихідь і безнадійний стиск
кола панували над усіма, закинутими сюди. Тут не знали любові,
а тільки ненависть до могили, тут навіть з найбільшого пониження
зазіхали на все найсвятіше, готові були на будь-яку підлість, щоб
повалити найбільше, помсту плекали в душах, мов екзотичні рос-
лини в садах або райських пташок у золотих клітках. Таємничий
для світу, гарем не міг мати власних таємниць, бо скрізь тут були
розсипані недремні очі євнухів, незчисленні, як галька на мор-
ському березі, холодні, як очі плазунів, немилосердні до всіх без
винятку, навіть до самого султана, за яким приховано стежили,
щойно він з'являвся у Баб-ус-сааде. Для держави, для світу, навіть
для самого бога Сулейман був недоступний у покоях своєї улюб-
леної жони—та тільки не для євнухів. Який глум! Вважався по-
велителем усього живого й неживого, а тут ставав рабом своїх ра-
бів. Покалічив євнухам тіла — вони перекалічували його існуван-
ня, його захвати і найпотаємніші зітхання. І не було ради, не було
рятунку.

Хуррем, попереджена євнухами, зустріла султана коло дверей
свого покою, низько вклонилася, готова була припасти до ніг по-
велителя, але він милостиво підвів її з килима, притиснув до сво-
го плеча, схилив на неї високий свій тюрбан, що мало б свідчити
про його розчулення. Мала Міхрімах спала в срібній колисочці
під високим вікном, на барвистих шибках якого було виписано
таріх, складений придворним поетом Заті,— три бейти, в яких,
використовуючи ту обставину, що арабські літери мали також чи-
слове значення, було зашифровано дату народження султанської
доньки. На другому вікні виписаний був таріх на честь народження
малого Мехмеда. Султанський син, зодягнений маленьким пашею,
у смішному високому, як і у вельможного батька, тюрбані, відби-
ваючись від служебок і щодуху репетуючи, придибуляв до султа-
на, і той дозволив повести сина до садів на прогулянку, водночас
подивувавшись, що султанша тримає обох дітей коло себе, тоді як
для кожного з них мали бути виділені окремий покій для спання,
а також кімнати для ігор і навчань, коли підростуть.

Хуррем мовчки всміхнулася на ті слова падишаха і повела його
до фонтана, подаючи подушки під боки й чашу з шербетом. Не хо-
тіла казати, що не вірить жодній людині в цьому страшному гаремі,
що воліє мати дітей біля себе, бо то її діти, її порятунок і надія.
Вигодовувала власним молоком, бо й молоко, коли воно чуже, мог-
ло бути отруйним для її Меміша і для її Міхрі.

190

Сіла навпроти султана, дивилася на нього своїми зеленими очи-
ма, пестила поглядом і обпікала поглядом, так ніби десь глибоко
в очах горіли в неї зелені вогні, далекі, як у нічного степового
звіра.

— Цей покій замалий для тебе,— зауважив султан.

— Ваша величність,— стрепенулася Хуррем,— це ви зробили
мене завеликою для .цього розкішного покою!

Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покірливою,
і саме тоді бувала покірливою, а нині Сулейманові потрібне було
саме це її вміння, і він весь сповнився тихою вдячністю до Хуррем
за те, що вона полегшувала йому неприємну розмову, задля якої
прийшов сюди. А може, прийшов, щоб подивитися на цю дивну
жінку, на цю незбагненну істоту, почути її глибокий голос, вдих-
нути пахощі її тіла, відчути її ласкаве тепло, яке вона випроміню-
вала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося з неба на цю
благословенну землю? Його вражало її уміння сидіти. Стелилася
по килимах, серед подушок, низеньких широких диванів, ніби неба-
чено барвистий плющ. Любила червоне, жовте, чорне. Недбальство
у всій постаті, але ж яке пожадане! Кожна бганка тканини, кожне
збриження, розсгелений віялом поділ плаття, шовкові хвилі шаро-
варів — усе вабило, приковувало погляд, сповнювало його вічно
похмуру душу ледь не хлоп'ячим піднесенням. Іноді було в ній
щось від підбитої пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку,
а тоді зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, грає всіма жи-
лочками, а буйне волосся так і ллється, і заливає його хвилею та-
кого щастя, від якого він готовий умерти.

Як міг такій жінці говорити прикрості? А прийшов сюди саме
заради цього. Власне, з нею почувався легко навіть тоді, коли
мав повідомити їй щось неприємне. Вона мовби йшла йому назу-
стріч, завжди виявляла дивне розуміння його становища, ніколи
не забувала передовсім визнавати й шанувати в ньому володаря
й повелителя, жодного натяку на їхню близькість, на почуття, які
шматували груди. Називала себе: найменша служка і вічна невіль-
ниця. Полонила його полохливою своєю нагоюю, тоді сяйнув йому
дивний її розум, тепер уже й сам не знав, що більше зачаровує
у маленькій Хуррем; тому щонайменший біль, завданий їй, мав
відбитися стократним і тисячократним болем у самому Сулейма-
нові. Ніхто не буде зобиджений і на борозенку на фініковій кіс-
точці — так заповідано було, а для кого й кому?

Султан довго мовчав. Прокинулася Міхрімах, заскімлила, ви-
магаючи молочка, Хуррем попросила дозволу погодувати дитя,
і Сулейман мимоволі став свідком тайнощів життя, майже непри-
ступних падишахові, який був набагато ближчий до смерті, ніж
до життя, ближчий до пролиття крові, аніж до теплих вибризків
материнського молока.

Може, це й дало йому силу наважитися повідомити Хуррем про
вимогу муфтія повернути знов Шемсі-ефенді на посаду вихова-
теля малого Мехмеда.

191

На його подив, Хуррем сприйняла цю тяжку для неї звістку
спокійно.

— Ви не сказали муфтієві, що це моє прохання — усунути
Шемсі-ефенді? — спитала вона, як здалося Сулейманові, стриво-
жено.

— Це була моя воля.

— Жінка створена для клітки,— невесело усміхнулася Хуррем.

— Жінка, але не султанша Хасекі! — з не властивим йому за-
галом вигукнув султан.

— Але з муфтієм не може змагатися не те що слаба жінка, а
навіть всемогутній султан. І тисячоверблюжий караван залежить
від одного-однісінького осла, який іде попереду.

Вона знущалася тепер уже з самого султана, але він простив
їй це знущання, бо почувався винним перед Хуррем, а найбіль-
ше — перед власною слабістю, яку виявив перед муфтієм.

Хуррем похилила до нього голову, мов зів'ялу квітку, так ніби
віддавала йому себе й своє життя, несподівано попросила:

— Мій повелителю, зробіть так, щоб валіде була милостивіша
до мене.

— Але хіба моя державна мати не тримає весь гарем під за-
хистом благополуччя?

Вона ще нижче схилила до нього свою беззахисну голівку.

— Хай вона буде милостивіша до мене!

Нез'ясовна впертість, незбагненне бажання! Він не знав, що
Хуррем тепер легко дратувалася, часто плакала, може, з жалю до
себе, а може, від гніву на інших. Для нього залишалася незмін-
ною, волів бачити іі розвеселеною, розсміяною, безтурботною,
безжурною, навіть у розумі її подобалася йому якась безжурність
і зухвалість, бо впертої понурості, якою був переповнений, не тер-
пів ні в кому, надто в людях близьких.

— Я не розумію твого бажання,— майже відчужено мовив Су-
лейман.

Хуррем блиснула на нього зеленим вогнем, але одразу й пригаси-
ла той вогонь, притрусила його шовковистим попелом покірливості.

— Влаштуйте весілля, ваша величність!

— Весілля?

Ця жінка могла подивувати самого аллаха, для якого немає ні-
чого прихованого ні на землі, ні на небі.

— Яке весілля?

— Не для мене, а заради мене, мій повелителю.

Султан погладив її волосся, поблажливо поплескав по щоці.

— Якби сказали, що на небі відбувається весілля, жінка при-
ставила б драбину навіть туди. Але ж про чиє весілля ти клопо-
чешся?

— Султанської сестри Хатіджи. Коли ви дасте їй мужа, валіде
буде милостивіша до мене. Обидві будуть — валіде і ваша цар-
ствена сестра Хатіджа, Переконалася уже в цьому, коли видали

192

ви свою сестру Хафізу за Мустафу-пашу. Сельджук-султанія,
видана за Ферхада-пашу, ніколи не чинила мені прикростей...

— Я не думав над цим,— сказав Сулейман,— для моєї наймо-
лодшої сестри потрібен чоловік, гідний її становища і рідкісної
вроди.

— А ваш великий візир, ваша величність?

Султан майже відхитнувся від неї. її слова межували з чарами.

— Те саме казала вже мені моя царствена мати. Чи ви змов-

Вона його не слухала, правила своє.

— Я ж кажу вам: тоді валіде буде милостивіша до мене. Кут-
лу мюбарек олсун — хай буде весілля щасливе й благословенне.

Останні слова вона проспівала, схопившись і війнувши на Су-
леймана молодим вітром свого тіла, а він сидів, знеможено відки-
нувшись на парчеві подушки, знетямлений цією невичерпною в
своїх несподіванках жінкою, яка вміє вгадувати найпотаємніші
наміри, чути слова, мовлені не до неї, перекладати свої думки
в твою голову так, що ти вважаєш їх своїми, віриш у це, не маєш
ніяких сумнівів

— Над цим треба подумати,— сказав султан, який добре знав,
що ніколи не слід квапитися, хіба що тоді, коли віддаєш людину
на смерть, бо з ворогом треба розправлятися нещадно і якомога
скоріше, поки він не схаменувся і не кинувся на тебе.

Можна було б, щоправда, ще спитати Хуррем, чому вона впев-
нена, що Ібрагім буде найкращим мужем для Хатіджі. Та чи го-
диться питати? Султани не дивуються і не питають. Для них від-
крите все, що для простих смертних — за сімома печатями. Окрім
того, що може сказати жінка? Валіде, коли він поцікавився, чому б
вона хотіла мати зятем Ібрагіма, послалася на те, що великий
візир — улюбленець не тільки султанів, а й усієї султанської ро-
дини, так ніби цього було досить. Улюбленим може бути і бла-
зень придворний, у Сулеймана є улюблений капіджі, який завжди
вітає султана біля Баб-і-гумаюн, але не станеш же віддавати
царську сестру за цих людей!

Він усе ж не стерпів і спитав Хуррем:

— Чому ти вважаєш, що ми могли б видати красуню Хатіджу
за Ібрагіма-пашу?

— О мій повелителю! — вигукнула султанша.— А за кого ж ви
могли б видати свою сестру? Ви вважаєте її найбільшим скарбом
султанської родини, коли ще й досі тримаєте в недоступності га-
рему, отож гідним Хатіджі може бути в усьому світі тільки чоло-
вік, що займає друге місце після Повелителя Віку! А хто може
вважатися сьогодні другим після того, хто є тінню аллаха на зем-
лі? Королі припадають до стоп вашої величності, імператор наля-
кано вистежує кожен порух могутнього ісламського війська, шах
кизилбашів тремтить за своїми горами, які колись вважалися не-
приступними, але після султана Селіма, вашого отця, навіки втра-
тили цю свою грізну славу, халіф схилив свою голову перед вами,

193

передавши вам своє священне звання, кримський хан — ваш слух-
нянин данник. Хто ж іще? Я не бачу в цьому світі нікого, хто міг
би стати біля Повелителя Віку, окрім того, кого він сам поставить
у своїх безмежних милостях. Рівним султанові на цім світі не
може бути ніхто. Подібним? Так. Коли цього захоче султан. Ви
поставили Ібрагіма-пашу, хіба цього не досить, щоб визнати цього
чоловіка другим у світі, а коли так,— гідним вашої царственої
сестри, прекрасної Хатіджі?

— Ми подумаємо над цим,— хрипко промовив Сулейман, зно-
ву й знову радіючи в душі від щедрості долі, яка послала йому цю
жінку, і водночас лякаючись, щоб не втратити її через якийсь без-
глуздий випадок, бо хіба ж не випадково здобув її, спізнав, упі-
знав? А чи спізнав до кінця? Враження таке, що вона про тебе
знає все, навіть те, що лишається таємницею для тебе самого,
ти ж про неї — нічого, судилося тобі тільки дивуватися й захоп-
люватися нею щоразу.

А Хуррем навіть не замислювалася над тим, щоб вразити сул-
тана. Лишаючись сама, плакала безслізно й невтішно над своєю
долею, уже й ставши султаншею, бо ж однаково піднялася до цьо-
го високого звання не з радощів, не з весільних пісень, а з рабсь-
кого пониження, ледь не з того світу, і не переставала відчувати
на своїй ніжній шиї холодний дотик заліза. Султанша в залізному
нашийнику! Може, несвідомо намагалася позбутися найближчих
і найнебезпечніших ворогів, серед яких валіде й Хатіджа були
найзагрозливіші, може, так само несвідомо хотіла поєднати Хаіі-
джу й Ібрагіма, не лякаючись навіть того, що поєднані вороіи
стануть ще дужчими й страшнішими. Хай! Уже навіть за своє ко-
ротке життя встигла переконатися, що найближчі друзі виявля-
ються безсилими, часто і забувають тебе, щойно ти щезла з очей,
зате вороги пам'ятають про тебе завжди і знайдуть навіть на тім
світі. Тому не слід боятися ворогів і їхнього поєднання. Що дуж-
чий ворог, то більшою може бути перемога над ним, а що Їх мен-
ще (хай і могутніших), то легше з ними розправлятися за одним за-
махом. А не здолаєш їх, то ліпше одразу загинути, ніж терпіти муку.

Деспоти нагадують дітей: і ті, й другі над усе люблять урочи-
стості, свята, забави. Поки довкола веселяться, здається їм, ніби
весь світ потопає у веселощах і все життя — суцільне свято. Не
важить, що після кількох годин або днів високих урочистостей на-
стануть похмурі будні, що після короткочасного об'їдання та об-
пивання прийдуть голод і нужда,— хай собії Окрім того, для во-
лодаря завжди простіше і приємніше вдовольнити на кілька днів
натовпи столичних дармоїдів, слухаючи їхню хвалу, ніж прогоду-
вати цілий народ, якого однаково ніколи не вдовольниш і від якого
чуєш тільки хулу.

Сулейман охоче пристав на раду своєї матері й улюбленої жони
справити гучне весілля своїй наймолодшій сестрі. Сподівався він,
що у весільних урочистостях потонуть невдоволення війська ма-
лою здобиччю і страшними втратами під Родосом, похмурі шепо-

194

ти Стамбула, незгоди в дивані, лихі вісті із східних провінцій і з
Єгипту, ворожість, яка запанувала в гаремі з часу вигнання Махі-
девран і наближення до султана Хуррем. 1523 рік був тяжкий по-
всюди. В Європі очікували нового потопу, люди втікали в гори, за-
пасалися харчами, хто багатший, будував ковчеги, сподіваючись
переждати в них лихо, і хоч астролог Паоло де Бурго переконував
папу Климента, що небесні констеляції не вказують на кінець
світу, землю й далі роздирали війни, а на небесах лютували стихії.
17 січня 1524 року в соборі святого Петра під час відправи, яку
вів сам папа, відвалився від колони великий камінь і впав до ніг
римського первосвященика. По всій Європі почалися страхітливі
зливи.

А над Стамбулом сяяло сонце, чума відступила. Луїджі Гріті
запропонував султанові поповнити державну скарбницю з власник
коштів, не вимагаючи ніякого відшкодування, що розцінено було
не лише як ґречність сина венеціанського дожа, а як вияв великої
віри в блискуче майбуття Високої Порти, бо довір'я купця, що ви-
кладає гроші, завжди важить найбільше. Сулейман звелів Коджа
Сінану поряд із домом Ібрагіма на Іподромі швидко будувати роз-
кішний палац, який був би гідний великого візира й султанської
сестри.

Двадцять четвертого січня султан урочисто відкрив святкуван-
ня байраму. Після молитви в Айя-Софії Сулейман переїздив пло-
щею у золотій кареті, запряженій білими кіньми, щоб дістатися до
палацу. На чолі кортежу гарцювали на конях візири, йшли яни-
чарські аги, за ними парами — султанський почет у величезних
тюрбанах і сліпучо-білих кафтанах. Натовпи кричали захоплено:

— Падишахим чок якшам! (Хай живе султані)

Три дні потопав Стамбул у тисячоголосому лементі, у горланні,
витті, криках. Били барабани, дзвеніли сази, мекали зурни, жаха-
ли землю і море залпи гармат. Зеленкуватий Босфор мінився
чорними, рожевими, рудавими барвами від вогню на пагорбах
Стамбула.

На площах і широких вулицях поставлено височезні стовпи для
гойдалок, обплетено їх гілками лаврів, олив, помаранчів, накрито
зверху яскравими полотнищами, під якими чіпляно бастурму
в перці, баранячі ковбаски, плоди граната, рум'яні калачі. Найвід-
важніші з гуляк, розгойдуючись, злітали аж під покрівлю і, виги-
наючись, без допомоги рук, намагалися відкусити від граната, ка-
лача або від баранини.

Інші крутилися на величезних колесах то вгору, то вниз, захоп-
лено звискуючи, горланячи, мов яничари, що видобулися на воро-
жі мури. Вулиці повні нероб, що тинялися туди й сюди, одні в по-
шуках розваг, другі пили й жерли, треті носили флакони з аро-
матною водою, якою обприскували перехожих, вимагаючи за це
по аспрі.

А тоді протягом сорока днів згідно з обітницею намагалися вер-
шити ранкові молитви в Айя-Софії і в мечеті Фатіха, щоб спов-

195

нилися усі бажання. Коли починалися квітневі дощі, воду з тре-
тього дощу зливали в казан, бо цей дощ мав цілющу силу.

Для Хуррем ці кілька місяців були, здається, найспокійніші
за час її перебування в Баб-ус-сааде. Валіде з Хатіджею готува-
лися до весілля, кизляр-ага був коло них від ранку до вечора.
Одаліски нудьгували в садах гарему, дивуючись, що султан геть
забув про їхні співи й танці і вже не тішить своїх стомлених дер-
жавними справами очей їхніми молодими розкішними тілами.
Хуррем доглядала своїх дітей, прислухалася, як росте в ній і
б'ється третя дитина (може, син, може!), кликала до себе мудре-
ців, днями просиджувала в тиші султанських книгозбірень.

У травні 1524 року Сулейман оголосив, що сестру свою Хаті-
джу, славну в усіх землях красою, розумом і благородством, видає
за великого візира Ібрагіма-пашу.

На Іподромі розіпнуто шовкові просторі шатра, воздвигнуто
престол для султана. Сім днів ішли туди султанські гості. Дев'ять
тисяч яничарів, спахії, султанська челядь, столичні дармоїди пили,
їли, веселилися, славили султана і його рід, бажали щастя моло-
дим, стріляли з мушкетів, били в барабани. На восьмий день у су-
проводі яничарів у шатра, де було навалено гори їства, прийшли
візири, паші, беги. Повірені молодого другий візир Аяс-паша
і старший яничарський ага відвідали султана і розповіли йому, як
влаштовано весільні урочистості. Султан щедро обдарував обох
і за звичаєм похвалив майбутнього зятя.

На дев'ятий день молоду мали вивезти з Баб-ус-сааде й пере-
дати в дім молодого. Перед цим у царському хамамі відбувався
урочистий ритуал хни, на якому були присутні всі красуні гарему
на чолі з валіде, тільки Хуррем не могла спостерігати, як фарбу-
ють хною волосся Хатіджі, як натирають мазями її тіло, бо вже
з самого початку весільних урочистостей султанша почувала себе
недужою. Мовби якась сила поглумилася з Хуррем і відібрала
в неї навіть можливість помилуватися коли й не своїм, то чужим
щастям. Металася тепер у своєму покої, дикий біль шматував її
маленьке тіло, ніхто не міг прийти на поміч, не помагали ніякі мо-
литви, султан слав привіти, але сам не йшов, бо його присутності
вимагало весілля, окрім того, не звик бачити свою Хуррем неду-
жою і якось не вмів уявити себе коло неї у такому стані.

Тим часом очолював пишну процесію перевезення Хатіджі з се-
ралю до Ібрагімового палацу, їхав у золотій кареті вулицями
Стамбула, ніби між двох стін із золота й шовку. За ним ішли яни-
чари, мальовничо вдягнені придворні, які несли великі чаші з шер-
бетом, відлиті з цукру в золотих прикрасах замки, дерева, казкові
тварини, квіти. Айнедари¹ несли дзеркала, за ними — цілі пальмо-
ві дерева — символ плодовитості, маленькі кипариси. Лунали вірші
Сааді: "Будь плодовитий, як пальма, або ж принаймні вільний
і високий, як кипарис".

196

Наречена-кинали, у парчевій хирці, поверх якої накинуто було
самур кюркю — соболину шубу, в жовтих чобітках — сар чезме,
у низенькій шапочці, схована за вуаллю-гюнлюк, їхала в кареті
разом із султаном. Подарунки падишаха прикрашали їй чоло, ву-
ха, шию, руки і ноги. Сім коштовних подарунків мали символі-
зувати сім сфер життя, в яких буде перебувати кинали.

Друзі жениха й родичі ставали на охорону шлюбного покою
від злих духів і чарівників, для молодих в опочивальні приготова-
но трапезу: смажену курку, тонкі млинці з травами, фінік у плід-
ці, який треба було з'їдати по половині, що мало означати єдність.

В Ібрагімовому палаці султана чекали перші вельможі держа-
ви, великий муфтій, учені улеми. Сулейман сів у залі між великим
муфтієм і Шемсі-ефенді, вихователем свого сина Мехмеда, і ви-
явив бажання провести вчену суперечку.

— О вчителю,— звернувся він до Зембіллі,— що ти скажеш,
чи є якась матерія за межами небосхилу й зірок?

— Матерією,—відповів поважно муфтій,—умовилися називати
лише те, що перебуває під цим небесним склепінням. Усе інше — ні.

— А як ти скажеш, о вчителю,— спитав тоді султан,— чи є за
межами цього склепіння що-небудь нематеріальне?

— Неминуче,— відповів Зембіллі.— Бо якщо видимий світ об-
межений, його межею умовились вважати склепіння склепінь.
Отож доводиться зробити висновок, що щось, яке перебуває за
межею небесного склепіння, повинне якось відрізнятися від того,
що перебуває в його межах.

— Але коли розум примушує визнати, що існує щось матері-
альне,— поспитав султан,— то чи є в нього теж межа? І коли е,
то до яких меж простягається? Коли ж немає, то яким чином без-
межне може бути минущим?

— Усе це надзвичайно бентежить мене,— вимушений був ви-
знати великий муфтій.

— А кого це не бентежило? — зауважив Сулейман.— Може,
нам на поміч прийде шановний Шемсі-ефенді?

Вознесений, усунутий і знов вознесений до висот вихователя
султанського сина, Шемсі-ефенді запрагнув виказати перед пади-
шахом усю глибину своїх знань. І хоч не годилося брати слово
після того, як сам великий муфтій відступив перед мудрістю По-
велителя Віку, він відкашлявся, прочистив носа і, напинаючи мас-
лакуватими колінами поли святкового халата, прорік:

— Аллах, якщо дасть повеління, може всі тварі, які склада-
ють і цей видимий світ і інший, небесний, зібрати разом і вмісти-
ти їх у куточку горіхової шкаралупи, не зменшуючи величини
світів і не збільшуючи об'єму горіха. Коли ми хочемо осягнути
весь безмір всесвіту, слід згадати хадіс пророка, що його наводить
Ібн аль-Факих¹ : "Земля тримається на рогах бика, бик — на рибі,