Жити серед звірів Тут не приховували цього, навпаки — хизу-
валися тим, що вони звірі. Іноземних послів, перш ніж вони по-
трапляли до Тронного залу, щоб поцілувати полу Сулейманового
кафтана, проводили через двір, де стояли гігантські султанові сло-
ни, а тоді — поміж клітками з левами й леопардами і проходом
таким вузьким, що послам щомиті могло видатися, ніби крізь прут-
тя уже просувається страхітлива лапа дикого звіра, унизана па-
зурами, міцними й гострими, мов ятагани.

Вперто, невтомно, безсонно перемірювали свої клітки дикі звірі
на пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як
сталь, пазурами, з некліпною кровожерністю вистежуючи здо-
бич, ніби закляті душі-упирі. Навіть у походи султан брав свій
звіринець, і часто перед входом у його восьмигранний червоний
намет, розіпнутий на товстих, відлитих із золота тичках, прив'язу-
вано хижих пантер і гепардів, мовби для того щоб показати: пади-
шах повеліває навіть дикими звірами.

Та була сила, якої лякався сам султан Покликана зміцнювати
й підпирати імперію, вона іноді потрясала її так несподівано й
страшно, як жодна інша Силою тією були яничари Це султан-
ське військо, яке лякало Європу, Азію й Африку кілька віків, ви-
гадав брат султана Орхана — Алаеддін, що добровільно відмовив-
ся від права на престол і став у свого молодшого брата великим

203

візиром. Він запровадив на покорених землях податок крові —
девшірме з християн. Кожні п'ять років спеціальні султанські чи-
новники мали брати з кожних сорока дворів по одному п'ятиліт-
ньому хлопчикові, причому брали найліпших і найздоровіших. Ді-
тей забирали навіки. "З печальними лицями гірко плакали батьки,
рідні і їхні брати й сестри, такий зойк, такий стогін лунав, що не-
змога передаги людською мовою; надягнувши траур і волосяниці,
посипали голову попелом бідні батьки і голосно кричали, мертвим
заздрили живі, коли дітей відривано від батьків. Було багато го-
ря, сліз і страждань". Стогін цей проб'ється крізь товщу століть,
Випивали кров із народу—брали найчистішу, найневиннішу. По-
збавляли народ майбутнього, вважаючи в самовпевненім засліп-
ленні, що майбутнє належить тільки їм. Алаеддін казав: "Коли
діти будуть примусово ісламізовані і як воїни взяті на державну
службу, то цим досягнуто буде їхнє тимчасове визволення, бо сло-
ва корану проголошують, що в кожному новонародженому закла-
дено прагнення до ісламу. А коли це прагнення розповсюдиться
між військом із християнських дітей, тоді легко буде з їхньою по-
міччю залучати до ісламу їхніх співвітчизників, і таким чином
дедалі збільшуватиметься їхня кількість".

Понад десять років узятих у вічну неволю дітей учили в школі
аджемів у Сютлюдже чужої мови, віри та мистецтва вбивати лю-
дей, тримаючи кілька тисяч у величезній похмурій будівлі, в ну-
жденній тісняві й жорстокості, тоді посилали найвправніших до
яничарських орт, інші йшли пажами до султанського двору і до
дворів вельмож, навчалися далі; обираючи собі той чи інший фах,
дехто на все життя лишався у прислужниках, інші, як славетний
будівничий Сінан, виявляли обдарованість, ще інші пробивалися
і до найвищих посад у державі — і вже за Сулеймана ставали на-
віть великими візирами, повсюди платячи світові тою самою жор-
стокістю, яку він виказав до них і до їхнього дитинства. Молодих
яничарів учили ще й далі — до 25 і до 30 років, аж поки вони на-
решті могли назватися воїнами, яких не знав світ. Яничари не
були простими, вульгарними зарізяками, як уявлялося тоді невта-
ємниченим. Підлість і жорстокість побільшуються від ученості —
так вважали наставники цього війська, тому, невтомно вчили й
учили яничарів до самої смерті, домагаючись найвищого вміння
й досконалості. І вони справджували надії. Стріляли з луків так,
що потрапляли птахові в око на льоту, ятаганами не тільки руба-
лися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловіка
до стіни, ніби метелика шпилькою, знали таємниці підведення по-
рохових мін під мури обложених фортець, вдираючись крізь про-
ломи, безжально падали на голови захисників разом із гуком ви-
буху; не питаючи нічиїх порад, знали, якого ворога як зламати; не
ждучи нічиєї помочі, самі будували собі кораблі при потребі,
виливали гармати, робили порох, наводили переправи через ріки
й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людські сльози, не
сподівалися й на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки хо-

204

вали своїх полеглих, мали своїх власних імамів, мудреців,
поетів, мали навіть святого, яким вважали веселого бідного дерві-
ша Хаджі Бекташа, який жив ще за сельджуцьких султанів, а
один із послідовників його Алі-баба вчив мудрості життя самого
Селіма Грізного Коли Селім спитав Алі-бабу, в чому щастя на
землі, той відповів, знущаючись із султана: "їсти, пити, випускати
з себе вітри і спорожнятися". За таку образливу відповідь султан
звелів кинути Алі-бабу в підземелля Еді-куле. Та майже одразу
й занедужав шлунком. Тоді послав за зухвалим дервішем і по-
обіцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вітер
даруватиме йому село І як понесло ж султана! Аж його мати на-
лякано закричала "Сину мій! Перестань, а то в тебе нічого не
лишиться!"

Міцні й здорові юнаки, відірвані від вітчизни, від віри й мови
батьків, з поруйнованими навіки душами, вже не мали для себе
ніякого опертя у житті, крім султана, який облудно звав їх своїми
синами, і нічого святого, крім платні за свою криваву службу та
грабунків, якими щоразу закінчували різанину. Вони жили у ве-
личезних казармах-кишласі коло Ат-Мейдану й Топкапи, нйи мо-
нахи, не мали права одружуватися, усе їхнє майно було з ними й
на них, спали покотом на повстяних твердих підстилках, як со-
баки, за найменше невдоволення карано їх смертю, не сміли ніку-
ди відлучатися на ніч, бо за це теж загрожувала смерть. Ішли в
похід за султаном, який красувався на коні під золотою збруєю,
покірливі й мовчазні, смажені диким сонцем, шмагані дощами,
потопаючи в багнюці, у тяжкому повстяному одязі, який місяцями
не висихав од поту й води, прів, гнив на людях, так що вже й люд-
ське тіло під ними мовби пріло, і сморід над яничарськими орта-
ми стояв такий тяжкий, ніби над табунами слонів або над отара-
ми баранів, яких гнали слідом за військом на заріз. Приречені бу-
ти отарою — чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай
крихти розуму, доброти, шляхетності? Була тільки сліпа відвага,
але, дивлячись на них, можна було сумніватися, що відвага справ-
ді людська риса.

Смертельно виснажені в боях і в походах, або ж намучившись
за день від безперервної військової муштри, падали після остан-
ньої молитви на кілька годин на свої тверді підстилки, мов домаш-
ня худоба. Вважалися опорою султана й імперії, а спали мов бідні
ремісники, що не мали куди йти зі своїх нужденних майстерень,
ніби кожум'яки, які лягали серед чанів із смердючими закваше-
ними шкурами; неначе мідники, яким і вночі снилося безугавне
дзвеніння у вухах; мов вуличні голярі, що брали всього по одній
акча з чоловіка; наче упосліджені вірмени, які з ночі мали топити
підземні печі хамамів і так і не виходили з-під землі на світ бо-
жий; немов злиденні підмітальники базарів — ферраші, які так
і спали на своїх мітлах під купами сміття.

Світ був безжальний до цих нещасних і не давав їм ніяких на-
дій на визволення із свого етапу. Коли їх гнали на війну, вони

205

йшли без опору, бо не мали куди більше йти; коли інші молилися,
їм теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався,
вони ковтали слину і люто скреготали зубами від голоду, думаю-
чи лиш про те, щоб вирвати шматок і собі, бо наїдалися досхочу
тільки тоді, коли приходили до казанів з пловом після битви і жи-
вим приоадала пайка своя і тих, що полягли трупом, їм до вподо-
би були зухвальство і гіркий сміх їхнього святого — Бекташа. Ян
Бекташ, вони могли вважати на цім світі своїм тільки з'їдене—
та й то ненадовго! Як і в Бектаща, у них завжди бурчало в живо-
тах від голоду, бо їли вони тільки після битви, а в час мирний двічі
на день: після ранкової молитви і перед сном. Якось голодний Бек-
таш зустрів чоловіка, за яким ішли слуги, гарно зодягнені, вго-
довані — як не тріснуть. І вигукнув Бекташ: "О аллах, поглянь
на цього чоловіка і візьми з нього приклад, як треба утримувати
своїх рабів!" Один чоловік сказав Бекташу: "Коли таке буде далі,
світ перевернеться, все стане догори дном".— "Що ж,— засміявся
Бекташ,— може, дно саме й виявиться кращим!"

Яничари оберігали царство, але водночас були його найбільшою
загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний
ворожий мур і так само висадити в повітря свого недбайливого
й необережного хазяїна.

Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять місяців
після бучного весілля Хатіджі й Ібрагіма. За сніданком яничари
перевернули свої мідні миски з пловом, до якого не доторкнулися,
і стали щосили бити в них ложками.

— Казан калдирмак! ' — ревіли вони.

Вісім тисяч чоловік щодуху били в мідні миски, і цим страшним
звуком сповнилися похмурі яничарські казарми, простір довкола
Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул. Двірська
челядь розбігалася. Капіджії утікали від брам, які мали стерегти.,
В гаремі одаліски перелякано накривали собі голови подушками,
щоб не чути того страхітливого стукоту. Вмить спорожніли вулиці.
Купці на базарах замикали свої крамниці, ремісники залишали
майстерні. І полохливий, тривожний шепіт по всьому місту: "Ка-
зан калдирмак!" Як на вмируще, завили пси. А тоді з диким вит-
тям викотилася з казарм жива лиховісна хвиля і залила Стамбул
по самі краї руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем і смер-
тю. Кипіло на яничарському дворі Топкапи, рвалися у Браму бла-
женства, яку охороняли білі євнухи, кричали: "Доберемося й ту-
ди! Виволочимо за коси кляту відьму, яка зачарувала нашого сул-
тана!" Бунтували довкола Ібрагімового палацу, посилали погрози
мерзенному грецькому виплодкові, який нахабно заволодів їхнім
батьком рідним — падишахом. Тоді кинулися по Стамбулу, грабу-
вали базари, єврейську дільницю Чіфутані, знов поривалися до

' Буквально: перевертай казани. Перевернуті казани були ознакою
яничарського невдоволення. Згодом цей термін став означати
яничарський заколот.

206

розкішно здобленої Брами блаженства, посилаючи прокляття гяур-
ці, яка народжує їхньому царственому повелителеві недоносків.

Тиждень Стамбул був у владі розклекотаного яничарства.
Джелаби, що постачали місту овець і корів, боялися поткнутися
в брами Стамбула. Погас вогонь під величезними мідними каза-
нами на султанських кухнях. Гаремниці харчувалися самими соло-
дощами з припасів, які знайшлися у коморах євнухів. Хуррем не
виходила зі свого покою. Не побігла ні до валіде, ні до кизляр-
аги, не просила нічиєї помочі, не благала нікого, не виказувала
ні страху, ні розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на не-
поворотких євнухів, обіймала своїх діток, брала на руки то одне,
то друге, цілувала, примовляла без слів у душі: "Мої діти — сул-
танські діти. Дітоньки мої, дітоньки!" Хатіджа вночі втекла із
свого палацу і насилу змогла пробитися до літнього султанського
сералю в Карагачі.

Сулейман уже кілька місяців перебував па ловах коло Едірнс.
Прчувши про яничарський заколот, він припинив лови, але не по-
вернувся до Стамбула, а прибув до Сіліврії, сів там на свою сул-
танську барку із золотим драконом на носі й став прогулюватися
по Дарданеллах, поглядаючи на гористі береги, бурі, понурі й пу-
стельні, як кладовища. Яничари попливли султанові назустріч
у великих галерах і стали кричати, що він винен їм платню за
три роки і свою батьківську прихильність, про яку давно забув
через цього підлого грека Ібрагіма і кляту відьму, що губить свої-
ми чарами його дорогоцінне життя.

Султан не захотів розмовляти із заколотниками. Звелів ждати
повернення великого візира з Єгипту, куди той поїхав за гро-
шима.

Тоді яничари кинулися до візира Аяси-паші, сподіваючись, що
він заступиться за них перед султаном. Але що міг удіяти цей чо-
ловік, який не вмів скласти докупи двох слів, і єдине, що міг — це
махати шаблею під мурами ворожої твердині. Яничари пограбу-
вали його палай, розгромили й спалили палац Ібрагіма, обдерли
палац Скендер-чечебії, що пішов до Єгипту з Ібрагімом уже не
як його тесть, а як султанський дефтердар.

Тепер утихомирити їх уже не могла ніяка сила. Тремтів од них
цілий світ — хай тремтить тепер Стамбул і сам султан! Називав
султан їх своїми синами, братами, дітьми, а тримав ніби голодних
собак,— хай тепер прийде до них у простому вбранні, без пишно-
го почту, прийде пішки і поклониться до самої землі, а вони си-
дітимуть довкола казанів із жирною бараниною й кричатимуть:

"Дестур!" — "Бережись!".

Три роки без платні, без здобичі, без уваги й шаноби. Були
завжди єдиним тілом могутнім, єдиною душею неподільною при
султані, тепер їх розривали, розокремлювали, розшматовували.
Ібрагім, з небаченою пишнотою виряджений султаном давати лад
у Єгипті, відібрав яничарів тільки наймолодших, найпоставніших,
бо потрібні були йому не як воїни, а лиш для оздоби поряд

207

з молодесенькими пажами у білому шовку і кулястих золотих
шапках.

Слідом за великим візиром Сулейман вирушив на лови до Едір-
не в супроводі сорока тисяч вершників, а з яничарів узяв лише
найвправніших у ловецтві, решту лишив у Стамбулі коло пісного
плову. А тим часом навіть титули в яничарів свідчили про те, що
всі вони — передовсім ловці: чи то людолови, чи то звіролови,—
сейбаїбаші, загарджибаші, самунджубаші — старший над кіньми,
над псами, над хижими птахами.

Хто пішов до Єгипту — озолотиться, хто потрапив на лови —
бодай ласуватиме дичиною, а ті, що лишилися в Стамбулі,—ні
милостей, ні грошей, ні здобичі.

Востаннє дав їм награбувати досхочу султанський зять Фер-
хад-паша. Поки Сулейман товкся зі своїми спахіями під мура-
ми Родосу, яничари Ферхада-паші втихомирювали східні провін-
ції, де підняли бунт кизилбаші, вірмени і туркменські племена.
Обчистили землю від людей і від багатств так ретельно, що дов-
го ще мала лежати вона пустошньою, а самі з переповненими
шкіряними міхами для здобичі прискочили із забіяцьким Ферха-
дом-пашею на Родос, влучивши саме ту хвилину, коли військо
вже входило в здобуту твердиню і настав великий час грабуван-
ня. Однак грабувати не було чого! Тільки черстве каміння та
безмовна чума.

А тоді сіли на голодний плов у столиці, знов мали покірливо
ждати, кого з них прибере чорна смерть, і заздрісними погляда-
ми супроводжували щасливців, які йшли за море а чи бодай під
Едірне.

Пізньої осені прийшла жахлива вість про смерть яничарського
улюбленця Ферхада-паші.

Сулейман не простив своєму зятеві його грабувань в Анатолії
й Сірії. Щойно возвисивши Ібрагіма до звання великого візира,
він вивів із візирського дивану Ферхада-пашу і послав його сан-
джакбегом у Смедерево і намісником до Белграда. Це було ней-
мовірне пониження! Хоч би ж тобі румелійським беглербегом, а
то санджакбегом, ніби простого пашу! Не помогли благання
Сельджук-султанії, заступництво валіде, не злякався султан і за-
грозливого бурчання яничарів, схожого на муркіт диких звірів у
клітках.

Ферхад-паша, блискучий воїн, непереможний полководець,
гроза відступників і невірних, прибувши до Белграда, вирішив
показати Сулейманові, на що він здатний, і з п'ятнадцятьма ти-
сячами війська вирушив у Срем поколошкати там угорців. Пере-
правившись через Саву й залишивши на річці з незначною охо-
роною судна, пішли з вогнем і мечем по беззахисній землі, плюнд-
руючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване,
убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом відважні
сербські човнярі, підкравшись до турецьких кораблів, попалили
їх, перебивши сторожу, а угорське військо зненацька вдарило по

208

розпорошених загонах Ферхада-паші залізним кулаком. З п'ятна-
дцяти тисяч вісім було вбито, кілька тисяч попало в полон, ті ж,
що кинулися назад, не знайшовши суден, тонули в Саві, лише оди-
ницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу ріку, серед тих
плавців був і Ферхад-паша. Втрачено було все: людей, коней,
зброю, знамена. Переможці послали найкращих коней, знамена і
полонених вельмож королеві в Буду, а зганьблений Ферхад-паша
не вигадав нічого ліпшого, як вирушити за кілька місяців до сто-
лиці, сподіваючись, що його жона і султанська мати зуміють за-
ступитися за нього перед Сулейманом і знову повернуть його на
становище візира.

А тим часом із східних провінцій ішли нові та нові скарги на
султанського зятя. Перебив там багато вірних султанові вельмож,
щоб загарбати їхні багатства. На Родос приніс Сулейманові багаті
дарунки, але собі взяв тисячократне більше. Намовляв яничарів
проти султана.

Власне, цим Ферхад-паша мало різнився від інших ісламських
забіяк. Але провини свої побільшив поразкою від угрів і сербів у
поході, в який його ніхто не посилав. Поразок султани не прощали
нікому. А тут ще угорський король зухвало відкинув пропозицію
Сулеймана про вічний мир.

Султан затявся. Не хотів приймати Ферхада-пашу, посилаючись
на зайнятість важливими державними справами.

Довкола Топкапи зловтішно шепотіли:

— Які державні справи? Ця червонокоса відьма і мерзенний
грек? А для справжнього воїна немає часу?

Султан урочисто провів Ібрагіма в Єгипет, супроводжуючи його
кораблі (чого ніколи не бувало) на своїй роззолоченій барці до
Принцових островів. Тоді (чого теж досі ніколи не бувало) зробив
урочистий виїзд по столиці разом із султаншею Хасекі, яка сиділа
в білій із золотом кареті, запряженій білими кіньми, поруч із па-
дишахом, і обоє сяяли золотом і коштовним камінням.

Після того Сулейман вирушив на лови до Едірне, звелівши
Ферхадові-паші прибути туди для звіту про свої дії у Белграді.

Ніщо не схоже так на війну, як лови. Тому султан сам очолює
полювання, сам жене звіра і стежить, щоб ніхто не ухилявся від
своїх обов'язків. Вставати рано, терпіти холод, спеку, дощ, долати
бездоріжжя, щомиті бути зготовленим не просто до вбивства, а ча-
сом і до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або по-
ранений звір кидається на тебе, щоб твоїм знищенням здобути собі
порятунок; їсти ячмінний хліб і те, що сам здобув на ловах, пити
воду зі струмків або й багновищ.

Найкоротший шлях насичення для людини — хліб і м'ясо. Так
і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м'ясо
мав здобувати на ловах або на війні. Сорок тисяч спахіїв, сотні
вельмож, три тисячі тілохранителів і добірних яничарів супрово-
джували Сулеймана в лісах Фракії. А на їхні стріли й списи гнали
звіра десятки тисяч загоничів, піднятих з усіх сіл цього краю. Ці

209

люди навіть сплачували менші податки в султанську скарбницю за
те, що зобов'язані були слугувати на ловах, заготовляти сіно й ко-
нюшину для тисяч коней і верблюдів, були конюхами, верблюжат-
никами, псарями, сокольниками, загоничами.

Всі ліси й гори сповнилися людським лементом, кінським іржан-
ням, ревінням верблюдів, собачою гавкотнею, звірі рятувалися
від смерті й нападали, рятуючись, на своїх убивць мовчки, олені
летіли, мов вітер, не зачіпаючи жодної галузки, кабани проламува-
лися крізь гущавини з несамовитістю смерті, ведмеді в передсмерт-
ному пострибі здивовано ставали на задні лапи і навіть убиті ви-
давалися грізними й могутніми, так що Сулейман любив їздити
поміж убитих звірів і розглядати їх з коня, немов повержених
ворогів на полі бою. Мав од того мовби юнацьку втіху в серці, щось
кипіло в ньому, нуртувалося, знов відчував подих безмежних про-
сторів, які десь покірливо ждуть, поки він прийде їх здобувати,
і був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на
престол.

Двічі на тиждень вертався до розкішного сераю в Едірне над
річкою Меріч, де скликав диван, приймав іноземних послів, вислу-
ховував гонців з усіх країв свого безмежного царства.

Сльотавого осіннього дня перед палац приведено кількасот бол-
гарських, сербських, грецьких і македонських дітей, узятих на по-
даток крові — девшірме. Пригнані султанськими емінами че-
рез кам'янисті гори, привезені в сідельних тороках із далекої
Боснії, з берегів Струзького озера і з берегів солодководих сло-
в'янських рік, обідрані, босі, худі, нещасні, збиті в безладний
тремтячий натовп, обв'язані грубим міцним канатом, діти стояли
перед палацом, і тільки великі чорні очі світилися їм на змарнілих
лицях, очі ще й досі повні сліз, страху і глибокої, навіки затаєної
ненависті до тих, що відірвали їх від рідної крові. А султан про-
їздив перед ними на чорному коні, весь у золоті, в хутрах, у кош-
товній зброї, і кінь його весь був обнизаний такими коштовностями,
що за них можна було б купити не тільки натовп отаких малень-
ких рабів, а цілу державу.

Втішившись спогляданням майбутніх захисників і опори ісламу,
Сулейман звелів пустити до нього Ферхада-пашу, який виму-
шений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут
так само, як перед тим у Стамбулі.

Султан, підібгавши ноги, сидів на широкому розкішному
троні, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальо-
вану арабесками стелю, безмовні дільсізи кам'яними бовванами
стовбичили коло дверей і по всіх кутках величезного Тронного
залу, і жодного вельможі, жодного свідка розмови, хоч би вже
якогось жалюгідного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав,
що не зважає ні на похмуре никання Сулейманового погляду,
ні на підозрілу порожнечу Тронного залу, ні на небажаних в його
розмові з султаном насторожених дільсізів, яких було занадто
багато тут сьогодні. Він з'явився перед Сулейманом у розкішному

210

вбранні, в сяйві багатства, здоров'я, бадьорості, дотепності Ці-
луючи праву руку султанові, пожартував, чи справді така біла,
пещена рука могла втримати меч, який розсік мури Белграда
й Родосу. Поклонився Сулейманові сірійським ковчежцем із зо-
лота й кришталю, у неймовірно дорогих самоцвітах, картаючи
себе за непростиму забудькуватість, бо мав би піднести султанові
цей ковчежець з головою зрадника Джамберді Газалі, від якого
врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав.
Не відгукнувся на жарт, не подякував за колишню послугу, яку
зробив тронові його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув
у долоні, і його пажі внесли двоє чоловічих і двоє жіночих
убрань із золототканого шовку, шитих по-перськи.

— Вклоняюся вашій султанській величності й прекрасній сул-
танші Хасекі,— підніс Ферхад-паша дарунки Сулейманові.—
Після того, як мої яничари погуляли серед кизилбашів, у тих
пропала охота бунтувати, єдине, до чого вони тепер здатні: шити
отакі вбрання.

Сулейман нарешті вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелів
обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золо-
тій таці купу дукатів. Це збадьорило Ферхада-пашу, і він, не гаю-
чись, перейшов від поклонів, дотепів і запобігання до скарг.

— Ви відторгли вірного раба свого від світла ваших очей, мій
султане! — вигукнув він із неприхованим докором.

— Вірність доводять ділами,— зауважив султан.

— Ділами? — Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не про-
сто сановний родич, а загадковий всемогутній повелитель Всі
образи, призбирувані протягом кількох років, підсилені гарем-
ними шепотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого
паші, вмить закипіли в ньому, вихлюпнулися нестримно й сва-
вільно.— Якими ж ділами, мій султане? Згадайте-но: хто більше
зробив для вас із дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-
паша! Чи сиділи б ви на цьому Золотому троні, коли б не приніс
я вам голову зрадника Джамберді? Чи звався б султан Сулейма-
ном, якби Ферхад-паша лішов на змову з тим же Джамберді, або
з туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер від Ферхада-
паші вимагають ще якихось діл? Я не злазив з коня цілих два-
дцять літ, я ходив з великим султаном Селімом проти шаха
і проти халіфа, я запекло бився з невірними й зрадниками, за-
знав ран — і за це мене, як собаку, вигнано з візирського дивану,
послано жалюгідним санджакбегом, а Сірія і Єгипет віддані тому,
хто ще жодного разу не махнув мечем!

— Ти обдер наші східні провінції так, що вони досі нічого не
лають до скарбниці,— спокійно сказав Сулейман. Ферхад-паша
мав би вичути в цьому спокої загрозу для себе, але, захоплений
своїми звинуваченнями, він утратив будь-яку обачність.

— Я обдер? Подивимось, що лишиться від Єгипту після цього
грека, який вашою милістю їсть і спить на золоті! А коли я щось
брав з тих бунтівників, то тільки для того, щоб нагодувати цих

211

бідних, вічно голодних ваших дітей яничарів! І за це мене з візи-
рів у санджакбеги?

— Ти зганьбив навіть звання санджакбега. Допустив, щоб
п'ятнадцять тисяч славетного ісламського війська були побигі
п'ятьма тисячами невірних. Зазнав ганебної поразки, а тоді ще й
ганебно втікав. Чесний воїн повинен лишитися на полі бою. Як
ти смієш жити після такої поразки?

Аж тепер Ферхад-паша належно оцінив султанову передбач-
ливість. Справді, свідки тут небажані. Дільсізи не беруться до
уваги Вони німі, як мертві. І все тут мертве, навіть цей султан,
в якого не зворухнеться ніщо ні в обличчі, ні в закам'янілій по-
статі. Але ж він, великий воін, царський зять, улюбленець яни-
чарів і всього війська, яке тримає оцей золотий престол, він жи-
вий, і він хоче жити!

— Мені не жити? А кому ж тоді жити? Ви, ваша султанська
величність, чом же ви не вмирали зі своїми воїнами під Родо-
сом? Моїх п'ятнадцять тисяч побиті п'ятьма тисячами угрів?
А сто тисяч мертвих під мурами Родосу, який обороняло півти-
сячі невірних? Чому ж не лягли ви, мій султане, зі своїми вби-
тими?

— Я здобув Родос, а що здобув ти?

Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому
словесному змаганні йому й так не судилося перемогти, бо пади-
шах завжди має слушність, а підлеглі можуть бути тільки спро-
винені. Та сподівався хоч сказати султанові все, що він думає
про ньою, нагадати про свої заслуги, яких не відбере в нього
сам аллах І ось таке просте запитання: "А що здобув ти?" —
і Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати.
Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим
ваші ролі визначено наперед той, хто сидить, звинувачує, хто
стоїть — виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша,
як уся кров ударила йому в голову. Він має виправдовуватися?
Перед ким і за що?

— Я знаю, звідки незлагода між ними! — вигукнув він —
Все це через цього солодкомовного негідника Ібрагіма і цю сучку
Роксолану!

— Іди геть!—тихо, але вже не приховуючи погрози в голосі,
сказав Сулейман.

— Не піду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто
тобі скаже? Всі бояться. Всі нікчеми. А явоїн! Я ходив у славні
походи з султаном Селімом, коли ви ще обціловувалися з своїм
греком. Я...

Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повітрі поперечну
риску, дільсізи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його
за руки, але він вирвався, вихопив кинджал.

— Геть, без'язикі! Понищу всіх тут! Не підступай!
Вони оточили його мовчазною впертою стіною, відтручували,
відпихали від султанського трону, відганяли розсатанілого пашу,

212

який плутався в товстому килимі, зачіпався ногами за довгі поли
свого негнучкого від золота кафтана. Не дався дільсізам і за две-
рима. Пройшов усіма палацовими переходами, вигукуючи образ-
ливі слова про султана й султаншу, тоді, позбувшись пересліду-
вачів, не покинув палацового двору, а всівся на мармуровій лаві,
поставленій ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидіти тут
і дивитися на великий водограй, і знов став клясти Сулеймана,
Ібрагіма, найлютіше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного
володаря так, що він розганяє своїх найбільших воїнів.

Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихо-
мирюється, але чауші дільсізів отримали веління заткнути пельку
несамовитому боснякові. Знов кинулися німі на Ферхада-пашу,
ї знов вихопив він свого ножа і став відмахуватися, але прибігли
ще нові чауші з довгими важкими киями, і хвальковитого воїна
було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже
мертвому Ферхаду паші відтяли голову його власним ножем, і
згодом пішов поголос, що цим ножем паша хотів зарізати сул-
тана.

Тіло Ферхада-паші пролежало коло білої мармурової лави в
палацовому дворі три дні. Відрізана голова мовби промовляла
до всіх, хто йшов на прийом до султана: "Пощади не буде
нікому!"

За десять днів до Едірне прибув сумний кортеж із чотирьох
карет, супроводжуваних охороною з євнухів. Валіде Хафса і дру-
жина вбитого, обидві в чорному, запрагли розмови з султаном,
але Сулейман знов був на ловах, і їм довелося ждати його ще
цілий тиждень. Коли повернувся, не міг не прийняти матері, валі-
де ж привела з собою і султанську сестру.

— Ти вбив мого мужа! — закричала ще від дверей Сельджук-
султанія.— Тішу своє серце надією незабаром носити отаке вбран-
ня й по тобі!

Султан нічого не відповів. З жінками не розправлявся. Звелів
вивести сестру і ніколи більше не пускати до нього. Не спитав
про неї до самої смерті. Перед валіде спробував виправдатися.
Не хотів смерті Ферхада-паші. Звелів його тільки ув'язнити за
непокірливість і самочинство. Капіджії убили його в сутичці, яка
виникла з вини самого Ферхада-паші. Але однаково винних уже
покарано. Султанській матері можуть показати голови страчених.
Хафса, бгаючи свої темні губи, мовчала. Воліла б бачити інші
голови. Але не сказала своєму царственому синові про своє за-
таєне бажання. На ранок виїхала до Царгорода, а поперед неї
полетів султанський гонець з посланням до Хасекі-султанші, в
якому Сулейман запрошував її відвідати його самотню холодну
оселю на Мерічі й привезти з собою дітей, за якими скучили його
очі й серце. Кизляр-ага отримав повеління влаштувати поїздку
султанші з належною урочистістю і з усіма потрібними зручно-
стями. Не було сказано, чи великий євнух особисто теж має су-
проводжувати Роксолану, а чи повинен лишатися з царственим

213

гаремом, якого не смів полишати без нагляду ні вдень ні вночі,
а тут повернулася від султана валіде і, довідавшись про Сулей-
манову примху, поклала край ваганням головного стража гарему,
заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебуває во-
на, султанська мати, поки вона жива. Після її смерті можуть ро-
бити що завгодно, але тим часом вона виступає як хранителька
звичаїв і обов'язок свій перед аллахом сповнить до кінця, твердо,
не піддаючись ніяким слабостям і згубним пристрастям, бо ж не-
дарма застерігав пророк: "Ті, хто слідує за пристрастями, хочуть
відхилити вас великим відхиленням". Для Хасекі в дорозі досить
вірної охорони з євнухів і досвідченого міхмандара¹, який щойно
супроводжував її, султанську матір.

Уперше від того дня, коли, зійшовши з кадриги Сінам-аги,
ступила на царгородську землю, Роксолана виїжджала із столиці.
За брами сералю, за пощерблені мури й залиті холодними зимо-
вими дощами ріки, на простір, на волю! Якби могла, впала б на
коліна в глизяву холодну глину і молилася всім богам на світі.
її уста впивалися вітром волі, серце рвалося з грудей від щастя
й захвату, лише тепер усвідомила, яка вона молода — всього
лиш двадцять літ! — і як багато щастя могла б зазнати в житті,
якби мала те, чим володіє безліч людей на світі без ніяких зу-
силь,— волю й рідну землю. Не мала ні того, ні того, змушена
була виборювати собі волю по крихті, а замість землі рідної вдо-
вольнятися чужиною, лихою і жорстокою, яка вже стала віт-
чизною для її дітей. Двадцятилітньою мала вже троє дітей! її
діти—султанські діти! І вона коло них—султанша, володарка
цієї землі, в яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, на-
дія — тільки в дітях. Корчилася від самої думки про те, яких
принижень зазнала в цій землі, пригортала до себе дітей, не від-
пускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесіть.

Перед від'їздом зустрілася з валіде.

— Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? — спитала
султанська мати.

Хотіла б лишити первонародженого в сералі, віддаючи Роксо-
лані її недоносків!

— Султан хоче бачити всіх своїх дітей,— намагаючись надати
голосові ласкавості, відповіла Роксолана,— його величність скучив
за своїми дітьми.

— Надворі зима,— нагадала валіде.

— Хіба воля його величності має узгоджуватися з порами року?

— Сини падишаха належать державі,— терпляче пояснила
султанська мати.

— А хіба держава не там, де падишах? — знов упертим запи-
танням відбилася від неї Роксолана.— Чи, може, ми з вами" ста-
немо противитися царственій волі його величності?

Валіде промовчала. Відступилася. Не пробувала навіть по-
силатися на коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для
годиться. Все ж побажала щасливої дороги і застерегла служе-
бок, щоб не простудили султанських дітей.

Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тільки зирив
своїми очиськами недовірливо й вороже, але що та ворожість,
коли вона лишалася за брамами Баб-ус-сааде і за брауями Цар-
город а!

Роксолана виїздила через Едірне-капу. Попереду вже було
послано десять великих повозів, запряжених волами, з усім необ-
хідним для подорожі: посудом і провізією, килимами, постелями,
баранами й курми в клітках, з сіном і вівсом для коней, навіть
із дровами, бо в ханах і караван-сараях не було нічого, крім
чотирьох стін. Східні люди гидували користуватися чужими ре-
чами, кожен віз із собою все своє, до того ж нужденний побут
кочовиків за тисячоліття навчив задовольнятися якнайменшим,
окрім того, коли б у караван-сараях зберігалося своє начиння,
килими, міндери, довкола них неминуче збирався б бруд,— цей
розсадник страшної чуми,— а так досить було побризкати кам'я-
ну підлогу та промести її віничком — і місце для нічлігу го-
тове.

Волові запряги з людьми міхмандара, які мали готувати місця
для відпочинку султанші і її двору, відправлено за три дні по-
перед урочистого кортежу.

Вдосвіта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, ву-
лицями Стамбула від Айя-Софії до Едірне-капу промчали кінні
султанські капіджії, гучно ляскаючи канчуками і завиваючи ди-
кими голосами: "Савул! Достур!"—"Дорогу! Бережись!" Бо
коли покотиться вулицями біла, уся в золоті карета з баш-каду-
ною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати,
як собаку.

Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженістю і при-
хованою ненавистю. Султанша їхала вулицями столиці ніби уособ-
лення насильства, і ніхто не хотів знати, яка далека вона була
від самої думки про щонайменше насильство. Та хто б став її
питати чи зазирати їй у душу, коли попереду й з боків скакали
на чорних конях зарізяки й знай завивали: "Савул! Достур!"

У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був
доволі просторий екіпаж, щільно оббитий зсередини червоною
в золотих візерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й
товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла євнухи
щоразу вкладали в карету пласкі мідні жаровні з розжареним
вугіллям, прибираючи ті, які вже вихололи.

За першою каретою їхала друга — теж шестикінна, далі два
чотирикінних кабріолети і вісім парокінних гарб.

Роксолана мала коло себе Міхрімах і малесенького Селіма,
помагала їм молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якій
багато разів доводилося перемірювати цю дорогу, скрашувала

215

султанші затяжливу й тяжку зимову подорож своїми мудрими
бесідами.

В другій кареті був Мехмед із своїм вихователем Шемсі-ефен-
ді, у кабріолетах хазнедар-уста везла вбрання і коштовності
Роксолани, їхали там султаншині служебки і няньки Міхрімах
і Селіма, гарби були наповнені всіляким добром, без якого такій
високій особі не личило вирушати навіть в одноденну подорож,
а тут ішлося не тільки про тиждень шляху, а й про побут у сул-
танському сераї в Едірне, де, ясна річ, усе потрібне для султанші
і її дітей могло й знайтися, але їй могло б забракувати звичних
речей, а це вже не годилося.

Звичні речі! Багатство! Розкіш! Чи думала вона про таке ще
зовсім недавно? Тепер сиділа в цьому розкішному повозі, до са-
мих очей закутана в пухнасті червоні соболі, яким не було ціни,
семимісячний Селім лежав у золоченій колисочці, закушканий
сірою білячою ковдрочкою, Міхрімах, теж у дорогому хутряному
вбранні, дерлася до матері на руки, лепетала: "М-ма, м-ма!"
А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв нові й нові слова,
мова з нього так і лилася — чужа мова! Тільки вночі, без під-
слухів і підглядачів, плачучи над першим своїм сином, шепотіла
йому рідні слова: "Синочку мій! Дитино моя!" — а вголос бояла-
ся промовити бодай слово, щоб не сполохати своє нетривке щас-
тя, не відлякати насторожену долю. Поневолено тіло її, понево-
лено й дух. Шлях до висот із цього поневолення пролягав через
поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї!
туги за тим, що зосталося спогадам, нікому не дозволити бодай
краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний
батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував.
Жив у спогадах. Бачила його на світанку, коли схилялася над
заснулим дитям, і довгими днями, коли віяли над садами гарему
гнилі південні вітри, бачила в тяжкій чорній темряві з-поза
стамбульської чуми й при світлі місяця і зірок теплим літом,
вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, і знизу, від
Львівської дороги,— тоді видавалася сама собі зовсім маленькою,
а батьківський дім розростався на півсвіту і світився своїми
дерев'яними стінами, ніби сонце. Бачила його безсонними ночами
і вдень, приходив у її сни, і тоді, прокинувшись, стогнала від
розпачу і ридала, ридала за навіки втраченим.

А треба було жити.

Коли носила в своєму лоні перше дитя, валіде пустила по-
голос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем і Кі-
ната, які від заздрощів готові були задушити маленьку Хуррем,
прибігали з удаваними співчуваннями, налякано шепотіли про
страшні розмови, якими, ніби павутиною, обплутують її, зітхали
й охкали, а самі зирили на кволе, нікчемне дівчисько: чи не ки-
неться у Босфор? Ні, не кинулась! Народила сина, тоді народила
ще дитя і ще. Ствердилася й утвердилася в дітях — і вже не
мала відступу. Назад дороги не було. На все життя була прику-

216

та до цієї землі, і діти її, вирісши, вважатимуть її рідною, а про
її вітчизну не захочуть і слухати. Так само й про мову, бо що мова
без вітчизни? Хіба що згадають коли-небудь пісні, які виспівувала
над їхніми колисками, виспівувала тихенько, щоб ніхто не по-
чув: "Коли турки воювали, білу челядь забирали: і в нашої
попадоньки взяли вони три дівоньки. Єдну взяли попри коні, по-
При коні на ремені, другу взяли попри возі, попри возі на мотузі,
третю взяли в чорні мажі. Що ю взяли попри коні, попри коні на
ремені, тота плаче: "Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не
мати тя розчесує, возник бичем розтрепуе!" Що ю взяли попри
возі, попри возі на мотузі, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж
мій, ножки мої, ножки мої білесенькії! Не мати вас умиває, пі-
сок пальці роз'їдає, кровця пуки¹ заливає!" Що ю взяли в чорні
мажі, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мій, очка мої, очка
мої чорненькії! Тілько орсак² проходили, а білий світ не ви-
діли!"

Хотіла б полинути на Вкраїну, покликати з собою діток своїх.
У нас гори золотії, у нас води медовії, а травоньки шовковії,
у нас верби грушки родять, у нас дівки в злоті ходять. Хотіла —
не сміла.

Тепер везла своїх дітей по їхній землі. Вперше для них і для
себе самої,

Розбагнена дорога, старі оливи простягають до холодного неба
покорчене чорне гілля, мов безсилі рабині. Вітер із сліпою жор-
стокістю шарпає високі свічки зелених кипарисів, і вони загроз-
ливо розгойдуються — от-от зламаються й упадуть. Проїхали се-
лище Чумлікой, валка розтяглася безмірно, кінні євнухи, невдо-
волено покрикуючи, намагалися збити її докупи, старий товстий
міхмандар часто під'їздив до Роксоланиної карети, хилив у по-
клоні головешку, на якій намотано було цілу скирту тканини,
щось бурмотів: чи то пробачення, чи просьби — не розбереш.
Роксолана відмахувалась: дайте спокій, у мене діти!

Надвечір усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було
аж п'ять ханів для подорожніх, але для султанші з дітьми при-
готовано дві грецькі хатини, в яких після господарів лишилися
тільки старі, грубо мальовані ікони на стінах та незгасні лам-
пади під ними. Від тих образів та лампадок аж різонуло Роксо-
лану по серцю. Не заснула до ранку, просиділа над колисочкою
малого Селіма, присвічуючи собі мідним каганчиком, читала
якусь книгу з тих, що везла у поклажі. Везла дітей і книги —
єдиний порятунок для зраненої душі.

На ранок було сонце, вітер ущух, земля похило підіймалася
до неба, тоді погорбилася, дорогу перетяло невисоке гірське па-
семце, а за ним була затишна долина, звана досить загрозли-
во: Харамідере—долина розбійників, і там мали ночувати.

217

Поминули великий караван верблюдів, що вже зупинився на нічліг.
Верблюди підломавши ноги, зготувалися спати. Розташовані бу-
ли великим колом, .головами назовні. Всередині кола складено
паки товару, купці палили багаття.

Роксолану знов влаштовано з малими в грецькій хатині, яка
належала священикові. Знов мала провести ніч із своїми давніми
темноликими богами, які скорботно позирали на неї з-над лам-
падки. Написала коротенького листа до султана, відіслала гон-
цем, трохи подрімала.

Далі шлях ішов на Сіліврію. Через селище контрабандистів
Каракли-Кйой, повз засипаний пісками Кумбургас дорога вивела
валку над море. Скінчилася багнюка, лишилося позаду непрохід-
дя, шлях стелився твердим каменем, правобіч здіймалися пологі
горби, по ліву руку шуміло море, таке вільне й погідне, що душа
летіла на його простори, як птах, і мовчки ридала від захвату.
Обід влаштовано в селищі Бургадос перед ханом. Далі по дорозі
зустрілися величезні табуни коней. На продаж до Стамбула. Не-
змога уявити, скільки коней продається в столиці. На Аврет-база-
рі коней продають разом з людьми. Гнали коней не турки й не
болгари. Роксолана впізнала цих людей з одного погляду. Малень-
кі, жилаві, брудні, великі луки за спиною, приторочені до сідел,
аркани, кошми, турсуки з кумисом — татари! Точнісінько такі са-
мі, як і ті, що везли її з Рогатина й продавали на рабському торзі
в Кафі. Рідна кров султанської матері, отже, й у султана якась
частка татарської крові — і в її дітях! Горе, горе! Яке страшне
життя: убита змушена стати рідною своєму вбивці. Чи ж буде ко-
лись відомщення за содіяне і чи вичерпається довготерпіння люд-
ське й господнє?

На конак сталії в Сіліврії. Великий город. З одного боку гора,
з другого — скеля, пристань для султанської барки. З чотирьох
ханів для султанші люди міхмандара вибрали той, у якому були
дві жалюгідні кімнатки. Бо всі інші збудовані були, за турець-
ким звичаєм, так, що в них люди й худоба не розділялися, тіль--
ки й того, що для людей між колонами, які підтримували покрів-
лю, були кам'яні підвищення, де можна було розкласти вогонь,
зварити їжу й сяк-так зігрітися. Дим, сморід від верблюдів, їдкий
кінський піт, нечистоти — ось що таке хан.

Кімнатки для султанші й султанських дітей вистелено килима-
ми, нагріто жаровнями, з курильниць струменіли міцні аромати
аравійських бальзамів, які очищали повітря від смороду й від
пошестей, Роксолана сама погодувала Мехмеда й Міхрімах,
дала груди ненажерливому Селімові, який щохвилини ревів, ви-
магаючи молока, тоді звеліла приготувати їй одяг на завтра, ви-
брала собі на ніч книгу. То був трактат арабського філософа
Ібн Рошда, званого в Європі Аверроесом. Ібн Рошд писав, що
нема нічого всеосяжнішого за матерію і що бог — це і є вічна
природа. Він не хотів визнати безсмертя душі, відкидав міф про
потойбічне життя і воскресіння. Коли так, тоді кому ж молитися

218

і на що сподіватися? Хіба вона не була вже мертвою, похованою
навіки і хіба не воскресає тепер, не возноситься поволі, несміливо,
але вперто й невпинно? Чи все це сон і мана? Ні, вона випручу-
ється з-під влади темних сил, вона здобуває втрачену волю—
і ця подорож перше свідчення цього,— та чи може повернутися
до людини воля, коли в душі немає віри? В що мала вірити?
У бога? Але він покинув її конати, відмовився від неї, віддав бо-
гові іншому, і тепер її душу терзала провина відступництва. Та
чи ж може бути спровиненбю жертва, яку роздирають, не бажаю-
чи помиритися між собою, два дикі звірі?

В любов? А хіба справжня любов може починатися з раб-
ського уярмлення тіла? Султан увійшов у неї не через душу, а че-
рез тіло — і вже не було чистої любові, а тільки ганьба й гір-
кота.

Може, у зорі, в небо, у сяйливі висоти? Може, може...

Вона спала, як пташка на гойдливій гілці. Ледь склепить по-
віки — і вже здригається від щонайменшого шереху. Сама диву-
валася: де беруться сили, як живе?

Серед ночі в хані зчинився переполох. Прибув царський го-
нець. Лист від султана для коханої Хуррем. Не годилося б буди-
ти султаншу так пізно, але воля падишаха вища за будь-чий
спокій. Власне, Роксолана вже й не спала. Лист був короткий
і не вимагав відповіді. Султан виїжджав назустріч своїй Хасекі.
Військо обставляло шлях від Сіліврії до Едірне. Хай його сул-
танша з царственими дітьми подорожує спокійно й щасливо.

Із Сіліврії дорога йшла на Чорлу. На горах виднілися залишки
античного муру, збудованого візантійським імператором Анаста-
сієм для захисту від болгар. Тисячолітні уламки. Тут усе було
старе, може, колись славне, усе було історією. Сіліврія, про яку
писали ще Геродот і Страбон. Вимощений пощербленими плита-
ми шлях понад морем, де колись був убитий імператор Марк Аа-
релій. Цей тисячолітній мур. Назви, спогади, руїни. А що їй істо-
рія, коли мала вже свою власну історію, перед якою блідне все
знане в людських діях.

Дорога повертала від моря, віддалялася від вільної стихії,
губилася в погорбленості материкового простору. Прощайте, мор-
ські води, прощавай, вільний вітре, гіркий запах розкутості, з
богом, нереїди, тритони, дельфіни, боги та боженята!

Обідали в Каніклі. Невеличке село, але мало чотири хани
і джамію для правовірних, хоч жили тут здебільшого греки.
Знов назустріч табуни татарських коней, які переправлялися
через річечки Ятігісу і Бахулдересу. На ніч прибули в Чорлу. Го-
род ще більший за Сіліврію. Три джамії, грецька й вірменська
церкви. Кілька ханів і навіть велике медресе, збудоване великим
візиром султана Баязида Чорлулу Алі-пашею. Був родом звідси,
починав з простого вугляра, тоді опинився у султанському гаре-
мі, від простого євнуха дійшов до звання кизляр-аги, згодом став
великим візиром. Не приніс щастя своєму султанові. Саме на

219

рівнині коло Чорлу військо Баязида було розгромлене його си-
ном Селімом, і султан змушений був поступитися троном. Від-
плата не забарилася. Через вісім років Селім на шляху з Едірне
до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись із
рідним батьком.

Стрічати султаншу вийшли місцевий кадій і кехаята — ста-
роста. Хилили голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей
стулені човником долоні. Все мовчки. Без слів. Тільки мета-
ли холодні стріли поглядів. Проклята гяурка. Проклята, про-
клята!

В наступні два дні брезклий міхмандар і його ледачі євнухи
не могли знайти приміщень для конаку ні в Карашарані, ні в Бур-
гасі. Не помагали ні гроші, ні погрози, ні просьби. Всі вперто
твердили: чума. Ніхто не хотів брати на себе риск. Такі високі
особистості, а в них мор. Довелося дві ночі провести в повстяних
шатрах. Дорога була жахлива. Потоки, багновиська, розламані
містки, баюри. І це шлях, яким має їздити сам султан!

За Бургасом, коло Мурад Тепесі, зустрівся караван верблю-
дів, ведений миршавим похнюпленим віслюком. Везли деревне
болгарське вугілля у Царгород джебеджеїтам¹, які для гарматно-
го пороху потребували тільки вугілля з родопських лісів.

Віслюк тюпачив, звісивши велику голову, і довжелезний кара-
ван слухняно плентався слідом за ним. Осел — повелитель. Тут
усі повелителі. Повелителі ослів, верблюдів, буйволів, караванів,
табунів, зграй. І над людьми повелителі, хоч люди й норовлять
щоразу скинути цей тягар із своїх плечей. То тільки худоба па-
сеться там, куди прижене її пастух. Люди — ні. Не повинні б.

Перед Карклісе, що лежало в передгір'ї Родоп, шлях розді-
лявся. Лівий був на Едірне й Угри, правий — на Молдавію й
Польське королівство. Ох, повернути б на правий шлях та й поїха-
ти через гори й ріки і опинитися у Рогатині, в батьківськім домі,
струснути з себе все, що з нею було, як лихий сон, знов стати
веселою, безжурною Настасею, побігти до суворого вікарія Скарб-
ського і слухняно процитувати вірш Горація про швидкоплин-
ність життя, якого Настася ніяк не могла збагнути і знай смія-
лася над поетом, що оплакував якогось Постума з його зморш-
ками й старістю!

Але вже виїздив їй назустріч з лівої дороги сам Сулейман у
супроводі цілої тисячі блискучих вершників, насувався на неї,
весь у золоті, в сяйві самоцвітів, засліплював, спалював, нищив
усі її зухвалі думки, наміри й забаганки. Знов ставала рабою,
хоч і вельможною, знов падала в пониження, хоч і вознесена без-
мірно над цим жорстоким світом.

Простелено було просто посеред багнюки червоне сукно, сул-
тан зліз із свого чорного коня, став на те сукно, пішов назустріч
білій кареті, дверцята відчинилися йому назустріч, дві білі руки,

вгору