ЖІНКА

І коли, двадцятилітньою, народила Сулейманові трьох синів
і доньку, коли перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом,
коли здолала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе,— тоді
з'явилася у Роксолани думка про велич.

Їй випало жити у вік титанів. Мікеланджело і Леонардо, Тіціан
і Дюрер, Лютер і Макіавеллі, Мюнцер і Мор, Челліні і Босх відкри-
вали це століття геніїв, а замкнути його мали Монтень і Рабле,
Сервантес і Шекспір. "Ми постійно бачимо,— писав Базарі,— як
під діянням небесних світил, найчастіше природним, а то й над-
природним шляхом, на людські тіла звичайно проливаються най-
вищі дари і що іноді те саме тіло буває з надмірністю наділене
красою, привабою і талантом, які вступають одне з одним у таку
сполуку, що хоч би куди звертався такий чоловік, кожна його дія
така божественна, що, полишаючи позаду всіх інших людей, він
являє собою щось дароване ніби богом, а не здобуте людським
мистецтвом..."

Хто із смертних мав зухвалість зрівнятися з титанами і хто міг
зрівнятися? І чи могла замахуватися на велич невідома дівчина
з України, жорстоко кинута в рабство, позбавлена свободи? Коли
й справді на когось проливалися небесні дари, то їй судилися хіба
що зневіра і відчай. Коли завдяки надприродному напруженню
душі зуміла вона в рабстві здобути собі свободу, то була це тим
часом тільки свобода в любові. Здавалось би: що може бути вище
для жінки, ніж свобода в любові? Але ж уся вона тримається на
залежності, знов повертаючи тебе до рабства, щоправда, добро-
вільного, солодкого, та однаково ж рабства, а в рабстві не може
бути величі.

Тисячі разів уявляла свою смерть, коли за брамами сералю
шаленіли яничари, тулила до грудей малих дітей, умирала разом
з ними, тільки тепер зазнавши справжнього жаху.

І коли вціліла, воскресла, народилася заново, то народилася
вже не Хуррем, а тільки Хасекі й Роксоланою. Мала знайти в
своїх часах місце не просте, а високе. Не лякаючись сяйва геніїв.
Не схиляючи голови перед могутністю володарів віку, один з яких
хвалився, що в його володіннях ніколи не заходить сонце, а дру-
гий, що його мала любити, ненавидячи, і ненавидіти в любо-
ві, прозваний був за свої великі перемоги над світом Пишним.

230

А ще ж були в тих часах і жінки, що спонукали до змагання кра-
сою, розумом, незламністю волі, природним даром. Навіть у страш-
ному мусульманському світі промайнула незгасною зорею поетеса
Міхрі-Хатун, яку звали сонцем серед жінок. Народилася і жила
в Амасії, не захотіла стати рабою у будь-чиєму гаремі, сповідува-
ла вільну любов, сама вибирала собі коханців при дворі шах-заде
Ахмеда, який згодом мав загинути від руки свого жорстокого
брата Селіма. Дивна жінка! Піднялася над мільйонами рабинь,
оспівувала сміливу й вільну любов, мріяла про чоловіка, який
міг би пожертвувати навіть життям заради кохання:

Поетеса не приховувала своїх захоплень. Імена її коханців стали
відомі всім: законник Муайєд-заде, поет Гувахі, Іскандер Челебі.
Пристрасть для неї була над усе, жила пристрастю і заради при-
страсті. Цієї незвичайної жінки лякалися навіть такі талановиті
люди, як поет Іса Неджаті. Життя царедворця навчило його обе-
режності й застережливості у виборі друзів і у виявленні симпатій,
а тут зненацька якась несамовита жінка, що кинула виклик усьо-
му світові ісламу, пише назіре на його поезії! Образу й злість
він вилив у звертанні до Міхрі-Хатун:

Чи могла зважати ця жінка на чиїсь ляки? Пристрасть для неї
ула над усе, жила пристрастю і заради пристрасті. Коли Іскандер
Челебі кинув її, поетеса послала йому вслід рядки:

Мовби перегукуючись з Міхрі-Хатун, озивалася з-за моря вене-
ціанка Гаспара Стампа, що передчасно померла від безнадійної
любові до графа Коллальтіно ді Коллальто. Яка стражденна її
муза поряд з бунтівливою Міхрі: "Моє вразливе серце з тобою
пішло, сеньйоре. Амур зробив усе це, може, мені на горе. Підугь
разом з тобою і щирі зітхання — сестри мого кохання. Йтимуть
вони, як друзі, в щебеті, у стогонах, тузі. І якщо стихнуть раптом,
згинуть, як чисті перла,— знай, що і я вже померла".

Хуррем теж писала вірші. Билися в її душі тисячі пісень, стояла
над безоднею, зазираючи туди, тепер могла глянути й на небо.

231

Для Європи вельможна жінка-літератор була в ті часи звичним
явищем. Сестра короля Франції Франціска Першого Маргарита
Наваррська своїм "Гептамероном" навіки увійшла в літературу.
Сповнені любовної пристрасті до свого коханця графа Босуелла
вірші шотландської королеви Марії Стюарт використані були для
звинувачення її у змові й убивстві законного мужа. Вітторія Ко-
лонна, донька великого коннетабля Королівства Неаполітанського,
завдяки своїм поезіям зблизилася з самим Мікеланджело, а пра-
вителька невеличкого Корреджіо Вероніка Гамбара завдяки тон-
ким лестощам у своїх віршах завоювала прихильність папи Кли-
мента й імператора Карла. Але те все було при європейських
дворах, де жінки коли й не благоденствували ще, то вже починали
панувати, де ставали всемогутніми регентшами престолу, як Ка-
терина Медічі у Франції, або й королевами, як донька Генрі-
ха VIII англійського Єлизавета. У світі ісламу така жінка могла
викликати навіть не подив, а осуд і прокляття. Може, Роксолана бу-
ла першою з османських султанш, яка наважилася писати поезії?
То й що ж? Не лякалася нічого й нікого, несміливі її вірші, єдиним
читачем яких мав бути тільки султан, були мовби випробуванням
для їхньої любові. Посилала Сулейманові в Едірне щодня коро-
тенькі листи, в яких скаржилася на розлуку й самотність:

"Я була співбесідницею нудьги і туги й полонянкою розпачу.
Я запалювала смолоскипи на всіх шляхах очікування. Щодня пти-
ця Рух літала на небесному просторі бажання, сподіваючись, що
якийсь голуб принесе від вас вість або ж хмарка проллє благо-
датну краплину на долину спраглості".

Тоді складала вірші про свого султана:

Між безоднею й небесами була земля, і на тій землі треба було
утвердитися. Спершу упевнена була: дітьми! Народити султанові
синів, дати спадкоємців, стати їхньою матір'ю, матір'ю цього
чужого й ворожого трону. Як королева Бона, що народила поль-
ському королеві Зигмунту сина Зигмунта Августа, як Єлена Глин-
ська, що дала московському великому князеві Василю Івановичу
сина Івана, який згодом став славетним царем Іваном Грозним.

Єлену Глинську великий князь московський Василій узяв собі
в жони, проживши двадцять один рік з бездітною Соломією Са-
буровою і відправивши її нарешті в монастир. Молодша на 25 ро-
ків за Василія, донька литовського князя Василя Глинського
Єлена швидко прибрала до рук старого можновладця. Примусила
його, порушуючи звичаї, поголити бороду, усувала від двору й
ув'язнювала родовитих бояр, після смерті Василія, ставши пра-
вителькою при малолітньому Іванові, ганьбила царське ложе з бо-
ярином Овчиною, молодшого брата Василіевого Андрія Стари-

232

цького звеліла кинути до в'язниці, надягнувши на нього залізну
шапку. Навіть дядька свого Михайла Глинського згноїла в темни-
ці, так ніби мстилася за потоптану свою молодість. Здається, й по-
мерла невдовзі не своєю смертю, а отруєна підкупленими людьми,
як то водилося у ті часи, принаймні такої думки був посол австрій-
ського імператора Фердінанда Сигізмунд Герберштейн, що відвідав
Стамбул після того, як двічі побував у Москві.

Королева Бона прибула до Польщі тоді, як кримський людолов
віз із Рогатина малу Настасю для продажу на рабський торг у
Кафі. Викликала подив і захват своїм золотистим волоссям і чор-
ними бровами, а ще різьбленими скринями-касоньє, в яких привез-
ла справді королівський посаг: безліч сорочок гаптованих, чепців,
суконь, незліченну кількість ланцюгів, застібок, низок перлів, брас-
летів і перснів. Були там, ясна річ, діаманти — привілеї володарів,
оправлені в золото смарагди, що мали додавати блиску очам,
сапфіри, що забезпечували ніжність шкіри, білі коралі, які збе-
рігали зуби від псуття. Везла в скринях Бона і книгу своєї бли-
зької родички Катерини Сфорци "Як стати вродливою". З Крако-
ва Бона листувалася з найелегантнішою жінкою Італії маркграфи-
нею Мантуанською Ізабеллою д'Есте, котра присилала їй італійські
вірші, описи найновіших танців, фасонів одягу, а також косметику,
яку виготовляли її придворні майстри.

Власне, сама Ізабелла д'Есте приваблювала найбільше поглядів,
хоч не була ні королевою, ні великою володаркою, а тільки дру-
жиною дрібненького італійського князька, нікчемного чоловіка
Франческо Гонзага. Сяйлива постать цієї жінки здійнялася над
злочинністю, варварством, дикістю, розпустою, цинізмом, над по-
токами підлості й морями крові. Не будучи вродливою, відзнача-
лася особливою жіночністю, що розпромінювала натхнення на
художників, поетів, музикантів. Знала все, що діялося на світі,
пильнувала кожної оказії, де потрібна була її поміч, писала без-
ліч листів впливовим людям, захищаючи художників, до худож-
ників зверталася як до геніїв, не шкодувала похвал, випрошувала
картини й малюнки, давала поради, навіть дріб'язкові вказівки.
Геніальний Леонардо да Вінчі малював її портрет, лишивши для
нащадків образ цієї дивної жінки. Щоката, довгий ніс, випнуте
підборіддя, випуклі очі, склепінчасте чоло, маленькі уста, в яких
вичитується обіцянка, блиск в очах, що свідчить про неабиякий
розум. Холодна, рішуча, свідома своїх цілей і намірів — яка з жі-
нок не захотіла б стати такою?

Роксолана могла б перебирати славних жінок, мов зелені перли
на довгій низці, що їй подарував Сулейман від пристріту, та що
з того перебирання? Найславетніші розумом, цнотою, обдаруван-
нями все ж завдячували багато в славі своїй і становищі передо-
всім походженню. Були вільні, багаті, необмежені у своїх можли-
востях. А вона? Незнана донька незнаного попа, тоді рабиня,
нещасна й зрозпачена, тепер рабиня щаслива, бо як же інакше їй
називатися? Принадами свого молодого тіла мала завоювати

233

султана, тепер мала втримати його коло себе, щоб завоювати і всю
його імперію. Іншої зброї не мала. Найстрашніше: не була надто
вродливою. Ні для кого. В корані написано: "Так! І сопрягли ми
їх з чорноокими, великоокими". Не була ні чорноокою, ні велико-
окою. Італійський художник Фіренцуола виписував ідеал жіночої
вроди: "Волосся лагідно-золоте з бронзовим відтінком, густе й дов-
ге. Чоло має бути удвічі ширше за висоту. Шкіра сліпучо-ясна, але
не мертвої білості. Брови темні, шовковисті, найгустіші посередині,
вужчі по краях. Білки очей блакитні, рогівка темна. Саме око
має бути велике й випукле, найкращі повіки білі, з майже неви-
димими рожевими прожилками. Вії не занадто густі, не занадто
довгі і не занадто темні. Вухо середньої величини, міцне й гарної
форми. Ніс, який визначає красу профілю, повинен лагідно й рів-
номірно звужуватися догори, коло насада хряща може бути трохи
вищий, але не так, щоб мав рисунок орлиного, який жінкам не
личить. Уста ліпше малі, але ані випнуті, ані пласкі. Губи не дуже
вузькі і гарно стулені. Зуби мають бути не занадто дрібні, гарно
розташовані, барви слонової кістки. Підборіддя округле, не стеса-
не й не шпичасте. Шия біла й кругла, ліпше довга, ніж ко-
ротка".

Розглядала себе в дзеркалі і не знаходила нічого, що могло б
приваблювати. Чоло зависоке, майже чоловіче, щастя, що може
ховати його під пишними прикрасами. Брови шнурочком, майже
непомітні, підборіддя гостре, ніс задертий зухвало. Щоправда,
венеціанські посли вже розхвалили той носик на всю Європу,
і ввійде він в історію як "носик Роксолани", але хто ж стане ми-
луватися ним у цій землі, де жінку сприймають одразу всю, ян
ріку, як гору, як ниву. "Ваші жони — ниви для вас, ходіть на
вашу ниву, коли забажаєте".

Може, мала бодай тіло, як у тої афінської гетери Фріни, що її
скульптор Праксітель врятував од звинувачення в нечестивості.
роздягнувши перед суворими суддями, які простили Фріну, вражені
небаченою красою цього тіла? Але яка краса в цій майже хло-
п'ячій постаті, в тонких руках, у вузьких стегнах? Доводилося
тільки дивуватися, що Сулейман знаходив у цьому тілі втіху,
та ще й таку, що занедбав свій гарем, майже зовсім відмовився
від нього.

Може, причарувала суворого султана добрістю, що нею світилася
вся, ніби сонцем. Не показувала суму, не відлякувала суворістю,
неприступністю, була якась ніби ручна, зграбна, ходила вигинисте,
по-кошачому, поглядами стріляла солодко, знадливо, вбивчо. Жінка
без зальотності — квітка без запаху.

Коли народила першого сина, відчула силу, несвідомо захотіла
її випробувати. Віддаля була віддана Сулейманові, писала щирі
листи, в яких виливала тугу й розпач, викликані розлукою, а при
зустрічах вдавала млості, напади невідомих якихось хворощів,
жовкла лицем, ставала схожою на безпомічного хлопчика. Султа-
нові ставало шкода її, він відпускав Хуррем, тоді злостився, не-

234

навидів, а зустрічав назавтра, бачив небесний її усміх і розумів,
що жити без неї не зможе ніколи.

То заявляла, що не прийде до нього, що все докінчено, що має
він згадати про свій гарем, а вона дала йому дітей і просить звіль-
нити її від обов'язків ложа султанського. Тоді він благав ледь не
на колінах не полишати його — падишах, перед яким на коліна
падав мало не цілий світ!

І знов тяжко ненавидів її, а тоді доторк її м'яких насмішку-
ватих уст до його шорсткої щоки — і небо вигравало стобарв-
ними веселками. "Вони — втіха для вас, а ви — втіха для них".
І щоразу нагадував Хуррем слова корану про те, що "не будете
ви зобиджені й на фінікову пліву".

— Ах, ваша величність,— покірливо схиляла голову Хуррем,—
я тільки жінка, а жінку може зобидити кожен.

Тепер, після яничарського заколоту, коли султан заради неї ки-
нувся з ножем на призвідців, може, вперше відчула себе жінкою
справжньою, якої ще не знав ніхто, про котру не здогадувалася
й сама.

235

вгору