ГАСАН

А власне, що змінилося? Довкола та сама ворожнеча, ті самі
обличчя, та сама недовіра, ті самі холодні очі гарему і лицемірство,
лицемірство. Так ніби нічого й не сталося, не було пожеж і руїн,
не було вбивств, не ревіли розсатанілі яничари за брамою Баб-
ус-сааде, і не дрижали білі євнухи-капіджії по цей бік брами, го-
тові втікати світ за очі, щойно вдарить у браму всезмиваючий яни-
чарський вал.

Знов строкатими табунцями розбрелися по садах гарему без-
журні одаліски, знову пасли їх очима з-поза кущів і дерев невід-
ступні євнухи, і, мовби їм на догоду, щосили виказували нещиру
цноту знудьговані гаремниці. Коли стрибала над водою Хавузу ри-
бина, мерщій запиналися яшмаками: чи не чоловічого роду ця
риба? Коли розстеляли на траві служебки скатерки з холодною
бараниною, печеною птицею, солодощами, знов лунали удавано
злякані зойки і затулялися одаліски то широкими фіговими лист-
ками, то зірваними трояндами, так що навіть печена птиця, здава-
лося, сміється від того лицемірства.

Султанська мати не показувалася. Занедужала від горя. Опла-
кувала смерть зятя Ферхада-паші. Оплакувала нещастя, яке ста-
лося з її донькою Хатіджею, що ледве порятувалася від озвірілих
тлумів. А Роксолана знала інше: оплакує свою невдачу. Хотіла ба-
чити свою невістку мертву, а та — жива! Не було між ними любо-
ві й до того, тепер мали запанувати ненависть неприхована, воро-
жість відверта, зневага тяжка, як камінь. Всі знали про нічне збо-
рисько у кизляр-аги, знали, що приходила туди й валіде, і всі

236

мовчали, ховалися за машкарою удавання, несправжності й лице-
мірства. Може, й валіде сподівалася, що все так і лишиться
невідомим, надто що призвідці яничарські вбиті без суду? В невідо-
мості завжди є надія. Невідомість нагадує темряву, пітьму, а жін-
ки живуть у пітьмі, звикли вершити свою владу в темряві, у прихо-
ваності. Валіде щодня слала султанові суворі листи, в яких
вимагала, домагалася, наполягала. Простити дітей своїх, янича-
рів,— він простив, і вони простили його, куплені золотом. Відбу-
дувати палац сестри Хатіджі — він уже звелів Коджа Сінану спо-
рудити на місці колишнього Ібрагімового палацу ще розкішніший,
і вже тягли на будову візантійський мармур з імператорського
Іподрому. Наблизити до себе вдову Ферхада-паші Сельджук-сул-
танію? Він звелів не підпускати сестри до самої смерті. Матері
своїй султан відписував коротенькими листами, в яких бажав оду-
жання і жодним словом не відгукувався на її домагання, так ніби
нічого не було, не сталося і не сподіялося. Роксолана не могла
знати ні про ті листи, ні про їхню суть, але нелюдське напружен-
ня, в якому перебувала в час заколоту і котре не спадало й досі,
помагало їй вичувати все, що діялося навіть у прихованості, здога-
дуватися про те, що трималося у найбільшій таємниці. Хіба могла
забути ту страшну березневу ніч, коли вологий вітер бився у бра-
ми сералю, коли за вікнами її просторого покою лиховісне хилита-
лися темні кипариси, гнулися до самої землі, ніби падали там уби-
ті люди, падали й падали без кінця і похмуро тягнули за собою
і Роксолану, шоб і вона впала, була вбита, потоптана, знищена,
а десь далеко, біля кованих залізом, міддю й сріблом брам, по-
грожували роз'юшені вбивці, які хотіли її крові і крові її дітей, і
вона ледь утрималася (сама не знала, де взяла силу втриматися),
щоб не вхопити малих дітей своїх і не кинутися до тих брам смер-
ті, не крикнути зрозпачено яничарам: "Ось вони, мої діти! Вбийте
їх, а з ними й мене! Вбийте, бо несила жити, коли вже вбита дав-
но!".

Діти спали, нічого не чули, нічого не знали. Благословенне не-
знання!

А тепер валіде, замкнувшись у своєму вистеленому білими кили-
мами покої, засунувшись на всі засуви на міцних кедрових дверях,
впускаючи до себе лише найближчу служебку та вірного свого пса
кизляр-агу, пише й пише султанові листи. Про що вона пише?
Чого їй ще треба?

Чим керувалася у ті дні Роксолана — розумом чи передчуттям?
Сама не знала. Коли приходив султан, не скаржилася, не нарікала,
нікого не звинувачувала, не вимагала співчуття, не просила жало-
щів. Навпаки: заспокоювала його самого, бо ще й досі бив його
дрож і серце сповнене було такої люті, що затопити могла б ці-
лий світ.

— Мій повелителю,— лащилася до нього Роксолана,— хіба не
найбільше щастя для мене і для дітей бачити вас знову в оцих свя-
щенних стінах? Хіба не світить сонце і не співають райські птахи?

237

Вона схожа була на ромашку вранці після дощу, коли квітка
вже висохла, а стебельце ще вологе. Похмура душа Сулейманові
розпромінювалася, і Роксолана радісно всміхалася, ховаючи гри-
маси болю, брала на руки то Міхрімах, то Селіма, цілувала діток,
шептала їм (мовби вони могли розуміти), як дуже їх любить, як
бракує їй часто їхнього тепла і безмежної довіри. Бо тільки ж не-
мовлята віддані матерям.

Так тривало тиждень, місяць, уже все мовби забулося чи при-
наймні забувалося, і тоді Роксолана вночі, у султановій ложниці,
після поцілунків, утіх, стогонів і солодкого знесилення несподіва-
но спитала:

— Чом вів мене сюди кизляр-ага?

Не обурювалася, не гнівалася, тільки підняла свої тонкі брови
в незмірному подиві.

— Як то? — в свою чергу здивувався султан.— А хто ж тебе
має супроводжувати?

— Чом його досі не прибрали? — шорстко спитала Роксолана,
зістрибуючи з постелі й відбігаючи в сутінки просторої ложниці,
освітлюваної лише місяцем, що лив крізь високі барвисті вікна
своє мертве сяйво. Стояла за тим сяйвом примарливо-переливча-
ста, мов струмінь джерельної води, мов безплотний дух, аж султан
злякався, і, спустивши з ложа ноги, став намацувати пальцями
свої м'які ступанці. Та в цей час "дух" заговорив, і Сулейман тро-
хи заспокоївся.

— Хіба ви не знаєте, що то кизляр-ага збирав у себе призвід-
ців, зрадивши вас, порушуючи недоторканність гарему? — допиту-
валася здалеку Роксолана.— Чи вам ніхто досі не сказав?

— Я не питав.

— Чому ж? — закричала вона і в один постриб дісталася до
широкого ложа, до безмежного ложа її першої ганьби, її поля бит-
ви за своє існування, її перемоги й вознесіння. Зазирала султанові
в обличчя, обпалювала своїм диханням, ледве не нагнічувала його
важкими своїми грудьми.— Чому ж не питали нікого? Чи не зна-
ли, що вони хотіли менг вбити? Мене й дітей ваших. І найбільше
Хотіли — валіде і цей Чотириокий! Хай — мене. Бо хто я? Була
й нема. Як мала пташка, засипана снігом. А ваші діти? Кров ваша,
серце ваше, життя ваше? Чому ж не відомщені досі? І хто це зро-
бить? І коли?

— Кизляр-ага виявив до тебе непокірливість?

— Що мені з його покірливості? Змія міняє шкіру, а не норов!
Спитайте його, де він був тої ночі, коли призвідці збиралися в його
Покої? Може, злітав у небо і нічого не бачив, не знав? Спитайте
його, ваша величність! А ще спитайте, як називав ваших дітей. Ви
не чули? До вашого державного вуха не долетіло це слово? їх на-
вивали недоносками! Чуєте? Недоносками!

Він посадив її поруч із собою, обняв за плечі якось невміло,
винувато. Вірив кожному її слову. Бо кому ж і вірити, як не їй.

— Ти могла б сказати про це мені в перший день.

238

— Султан повинен знати все сам.

— А коли не знає?

— Не знає тільки тоді, коли не хоче.

— Ми приберемо кизляр-агу. Але кого поставити великим єв-
нухом? Ми не думали над цим ніколи.

— Поставте Ібрагіма, начальника білих євнухів.

— В гаремі повинні бути євнухи чорні.

їй однаково було — білі чи чорні, капіджібашу Ібрагіма назвала
лиш для того, щоб познущатися над великим візиром,— хай про-
стий люд сміється, називаючи візира євнухом, а євнуха — візиром.
Але, назвавши ім'я капіджібаші білих євнухів, уже не хотіла
відступати.

— Він захистив гарем від яничарів. Не злякався, відбивав усі
напади. Врятував ваших дітей і вашу честь.

— Усіх врятував молодий яничар, якого я зробив яничарським
агою.

— Ви досі не казали мені про це.

— Мужній і чесний воїн — він гідний нашого довір'я.

— Я б хотіла його бачити, мій султане. Як його звати?

— Він зветься тепер Гасан-ага.

— І ви знов кинули його між яничарів? Він там пропаде!

— Я зробив його яничарським агою.

— Ви кинули його між яничарів — це однаково що на поталу
хижим звірам! Я читала в старих хроніках, як сельджуцький сул-
тан винагородив якогось Кам'яра, що врятував його від змовників.
Султан дав Кам'ярові тисячу золотих, п'ять мулів, п'ять коней
з сідлами й вуздечками, шість невільниць, п'ятдесят слуг і округу
з прибутком у сто тисяч акче. Я хочу побачити цього Гасан-агу.
Мій повелителю, обіцяйте мені!

Він погладив їй волосся.

— І приберіть цього страшного Чотириокого!

— Не вночі ж. Діждемося ранку.

— Ні, зараз, негайно! Я боюся, він уже все почув, що я гово-
рила, все бачив і ще до ранку задушить мене! Ваша величність,
врятуйте мене від цього нелюда! Приберіть його, мій повелителіо!

— У сералі негоже страчувати злочинців.

— Хіба я домагаюся його смерті? Приберіть його звідси. Куди
завгодно, аби тільки не було його тут. Хай виженуть за брами, як
пса, і не пускають назад. Виженуть і не впускають!

Чауші, які стерегли недоторканність султанської ложниці, не
могли переступати священного порога. Сулейман сам вийшов до
них, і вони побачили султана без тюрбана, в розхристаному халаті,
гологрудого, у ступанцях на босу ногу, якогось ніби винуватого
й лагідного. Але наказ, відданий їм султаном, не був лагідний.
Лише два слова — і більше нічого. І мовчазна покірливість, а тоді
мовчазне виконання. Всемогутнього кизляр-агу взяли, як був, нічо-
го не питаючи, нічого не кажучи, ще тої ночі відпровадили до
Еді-куле, де безсонний сторож підземель перший кат держави

239

Джюзел Мехмед-ага, зарослий шорстким чорним волоссям до са-
мих очей, так само мовчки штовхнув колишнього великого євнуха
туди, звідки не повертаються, і, шкірячи великі жовті зуби, загри-
мів залізними іржавими засувами на оббитих іржавим залізом
дверях. Коли чоловіка приводять мовчки і пхають у підземелля,
то й питати нічого не треба. Слідство йтиме за мурами Еді-куле.
Невидиме, незнане, таємниче. Так само таємниче вирішуватиметь-
ся доля в'язня. Або забудуть навіки, і заживо зогниє у темниці,
або задушать. Без ніяких пояснень. Тут не пояснюють нічиєї смер-
ті. Навіть спадкоємців трону і великих візирів.

Так і щез цей чоловік без імені, бо на ранок у його покої вже
сидів новий кизляр-ага, похмурий, величезний боснієць Ібрагім,
і євнухи гнулися перед ним так само, як і перед його попередни-
ком, коли ж пішов на поклик валіде і впав навколішки на білий
килим, султанська мати жодним порухом не видала свого здиву-
вання чи обурення, не питала нового великого євнуха про ім'я,
просто називала кизляр-агасі-ефенді — змирилася з поразкою чи
зачаїлася?

Роксолана ждала, поки допустять до неї чоловіка, який вряту-
вав їй життя. Не мала покоїв поза гаремом, тому вимушена була
скористатися з султанових. Уже знала, що саме в цих розписаних
венеціанцем Джентіле Белліні кімнатках Сулейман любив усамот-
нюватися з Ібрагімом, часто ночував там, забуваючи про свою
Хуррем.

Роксолану стерегли два євнухи, сховані в сусідньому покої,
ввести Гасан-агу і пильнувати молодого яничара мав сам великий
євнух Ібрагім, бо султанша була найбільшою державною цінністю.
"Державна цінність" сумно всміхалася. Так ніби чоловік, який
рятував їй життя, міг замахнутися на це життя. Безглуздя, без-
глуздя!..

Сиділа на низенькому парчевому дивані вся в білому із золотом,
широкий одяг розметаний по дивану, мов золоті крила, крила для
краси, а не для польоту. Не злетиш уже, не полетиш звідси, На-
стусю, ой не відлетиш!

Кизляр-ага ввів яничара нечутно й несподівано. Яничар упав
на підлогу, вклонився, цупкі поли його хирки заважали йому. Цей
молодий, дужий, гнучкий чоловік одразу втратив усю свою зграб-
ність, дивитися на нього було болісно й тяжко.

— Встань,— звеліла йому Роксолана. Не любила поклонів. Не
вірила тим, хто любить кланятися. Кланяється, а ніж за пазу-
хою.

Він підвів голову, випростав спину, але зостався на колінах.
Кизляр-ага стояв за ним, як стовп. Тільки вклонився султанші
і тепер втішався приниженням яничара.

— Підведися,— знов наказала Гасан-азі Роксолана. Він несмі-
ливо підвівся, був майже так само високий, як великий євнух, але
не такий грубий, гінкий, мов тополя в степу, з гарними сірими
очима, приємним лицем, яке трохи псував переляк.

240

— Ти не повинен мене боятися,— усміхнулася Роксолана.—
Я хочу подякувати тобі за велику послугу, яку ти зробив султанові.

Яничар знов упав на коліна. Справді дивний яничар. Зовсім
не схожий на тих зарізяк, які примушують самого султана злази-
ти з коня, йти до них пішки, ледь не вклонятися їм, принижувати-
ся і благати.

— Встань! — уже суворо промовила вона.— Мені не подобаєть-
ся, що ти весь час падаєш на коліна.

Але яничар її не слухав. На колінах трохи наблизився до неї,
аж зворухнувся загрозливо кизляр-ага, мовби наміряючись його
притримати, приклав руки до грудей і несподівано (боже, невже
це їй не почулося, невже справді?) заговорив її рідною мовою:

— Ваша величність, моя султаншо, правду мовлять, ніби ви
з України? Це правда? Скажіть мені, ваша величність, благаю вас
усім святим!

Вона розгубилася так, що навіть не зуміла вдати, ніби не чує,
ніби слова ті звернені не до неї. Ледь не скочила йому назустріч,
не вхопила за руки, не підвела з килима.

— З України? Ваша віличність! Правду кажуть усі?

— Я тепер думаю і говорю по-турецьки,— спокійно промовила
Роксолана.

Тоді він повторив своє запитання по-турецьки, не діждавшись
відповіді,— ще й по-арабськи й по-перськи, але Роксолана мовча-
ла. За п'ять років уперше стріла людину з рідної землі, і збенте-
ження, що її охопило, було безмежне, розгублення — непередава-
не. Досі не шукала нікого, бо не мала ніякої змоги, замкнена за
брамами гарему, заклопотана впертим намаганням утвердитися,
перемогти, вивищитися над світом приниження і безправ'я. Ви-
рвалася ледь не ціною власного життя і життя своїх дітей — і ось
дарунок долі! Чоловік з її рідної землі! І очі сірі, як соколине кри-
ло, і мова лагідна й співуча, і душа незгрубіла навіть від жорсто-
кого яничарського побуту. Дивилася на Гасана, бачила його й не
бачила. Стояв перед нею Рогатин, і батьківський дім стояв, і степи
зеленіли шовками, а над ними сонце — ніде в світі немає такого
лагідного сонця! Була тут і не була. І цей юнак тут чи й не тут?
Як могли опинитися вони серед цих дрібних грабіжників, які ти-
сячу років тільки те й знали, що палити, плюндрувати, витоптува-
ти кіньми все живе, перетворювати на порох навіть камінь? А за
нею і за оцим Гасаном (як його хоч звали колись?) стояли цілі
віки. В їхніх степах скіфи пасли своїх коней і припинали їх золо-
тими ланцюгами. Київ мав золотоверху Софію, коли Царгород сі-
рів свинцем, а предки Османів сельджуки йшли від трави до трави
та згадували в снах своїх пустелі, з яких з'явилися.

— Як тебе звали? — несподівано спитала Роксолана яничара.

— Василем.

— Звідки взято тебе?

— Не знаю. Був малий. Пам'ятаю степ, річку й верби. Більше
нічого.

241

— Мову пам'ятаєш?

— Уже й забув би, та серед аджемів були земляки, серед яни-
чарів так само. Але мало. Наших більше вбивають, ніж довозять
аж сюди.

— Ти міг би вибрати кілька вірних товаришів?

— Товариші завжди є. Без них пропадеш. Але не всі вони —
земляки.

— Не важить. Потрібна тільки вірність. Будете мені слугами
на волі, поза гаремом. Я повинна мати тут своїх людей. Султан
дозволить. Будеш їхнім агою.

Вже не питала його згоди: бачила ту згоду в Гасанових очах.
Махнула йому рукою, йому й кизляр-азі, заплющила очі, щоб не
бачити, як виходитимуть обидва, не вслухалася в їхні притишені
кроки — вслухалася в свої зухвалі, божевільне сміливі думки. Ви-
рватися на волю, як ще ніхто не виривався! Мати вірну тобі душу
на волі, близьку, майже рідну—яке це щастя! Тільки тепер зга-
дала, що забула зняти яшмак і показати Гасанові своє лице. Щоб
побачив, запам'ятав, повірив, що жива ще, що воля живе в кожній
рисочці цього обличчя. Тоді злякалася: що скаже султанові і як
скаже? Старий кизляр-ага вже побіг би до валіде й нашептав у її
чорне вухо, Ібрагім ще не мав такого сприту, не побіжить, і ніхто
не знатиме про її дивну розмову з молодим яничарським агою.
Із султаном говоритиме вона сама.

Розмова була нелегкою. Султан ніяк не міг збагнути, чого хоче
Хуррем.

— Ти хочеш віддячити йому? Винагородити за сміливість? Він
твій єдинокровний і рятував тебе? Що ж, ми вміємо платити за
благородство.

Вона вперто повторювала:

— Мені потрібен вірний чоловік поза гаремом.

— Все до твоїх послуг і без того.

— У стінах Баб-ус-сааде? Я хочу вийти за межі цих стін. Коли
не сама, то довіреними людьми.

— Але це порушення звичаїв. Ніхто із султанів не дозволяв...

— А хто із султанів брав Белград і Родос? Ви найбільший
з усіх султанів, то чому маєте лише зберігати звичаї, а не встанов-
лювати свої? Я хочу, щоб цей чоловік був моєю тінню там, де
я сама не зможу появлятися.

— Для цього треба чоловіка випробувати.

— Хіба, рятуючи нас від заколотників, він не витримав випро-
бування? Окрім того, він буде завжди перед очима. При дворі до-
сить дармоїдів і нероб, щоб наглядати за Гасан-агою і його
людьми.

— У нього вже є люди?

— Немає нікого, але я сподіваюся, що ваша величність про все
подбає. Для мене і ваших дітей.

— Я подумаю,— без особливої охоти мовив Сулейман, і Хур-
рем огорнула його теплим поглядом за цю скупу обіцянку.

242

Гасан-ага не виявив ніяких зазіхань на двірські шовки й окса-
мити, на дорогі наїдки й палацові аромати. При переговорах із
кизляр-агою висловив бажання лишити свій яничарський одяг,
помічників собі набрати теж з яничарів, жити всім у приділенім
їм окремому приміщенні в палацовому дворі за воротами Баб-ес-
селяму, щоб бути завжди під рукою у великого євнуха, отже, і у
султанші Хасекі. З яничарів набрав собі самих Гасанів. Нечислен-
ні імена повторювалися серед яничарів сотнями. По кількасот
Гасанів, Ібрагімів, Ісмаїлів, Мехмедів, Османів. Щоб не було плу-
танини, вишивали в себе на грудях номери- Гасан перший, Гасан
сто дванадцятий. Жодна королівська династія не давала стількох
можновладців з однаковими іменами Щоб не плуталися з числа-
ми, рятувалися прізвиськами. Гасан-агу звали Коджа за його вмі-
лість у мовах, якими він оволодівав легко, з льоту, мовби граю-
чись Із собою він узяв Атеш Гасана, себто вогонь, Пепе Гасана,
тобто заїку, Делі Гасана, або ж божевільного, Ийне Гасана, або
голку, бо був худий, як голка, Мелек Гасана, ангела, і Налбанд
Гасана, коваля 3 усіма був під Белградом і Родосом, з'їв з усіма
безліч казанів султанського плову, вірив їм, вони вірили йому,
може, не відзначалися розумом, може, були занадто самовпевнені
й жадібні часом, дбаючи не про власну гідність, а про здобич і бак-
шиш, але таке вже було їхнє життя і хто б міг звинуватити цих
людей. Випадок поміг вирватися йому на волю з яничарського
пекла, хотів вивести за собою і своїх товаришів, знаючи, що може
покластися на них і в добрі й у злі.

Попервах нове їхнє життя навіть налякало Гасанів. Лежали
в своїх покоях, обжиралися жирними недоїдками з візирських
столів, обростали салом, відчували, як їхні молоді жилаві тіла
втрачають сприт, аж хотілося начхати на все і приєднатися до яни-
чарських орт, які з ранку до вечора вправлялися на Ат-Мейдані,
удосконалювалися в мистецтві різати, колоти, розстрілювати стрі-
лами й з мушкетів, розрубувати ворога начетверо й на дрібніші
шматки, ламати кістки, видавлювати очі, душити, гризти зу-
бами.

— Ж-живіт н-наїв — додому тягне, — скаржився Пепе Гасан.

— З нього кепкували:

— А де ж твій дім?

— Чи хоч знаєш, у якій стороні?

— Була в собаки хата, дощ пішов — вона й згоріла.

— То бакшишу від султана домагався, тепер додому закортіло.

— Полеж ще з місяць — з тебе лій топитимуть для султанських
каганців

Нудьга їхня була б нестерпною, коли б не оточували їх сотні,
а може, цілі тисячі придворних дармоїдів, що тинялися без діла,
збирали й розносили плітки, норовили урвати для себе більші
шматки, доносили один на одного, лягали і вставали з думкою,
яку б підлість зробити ближньому. Як гусінь на зеленому листі,
усе це повзало, кублилося, червилося, жерло, паскудило, і хоч що-

243

кроку розбризкувано бальзами, але здавалося колишнім яничарам,
що сморід тут стоїть набагато тяжчий, ніж у їхніх нужденних
кам'яницях, де тхне пріллю, брудом і міцною чоловічою сечею.
Яничари Гасан-аги незабаром освоїлися в цьому дивному побуті,
так само тинялися знудьговано, скрізь всовували свої носи — ство-
рювалося враження, ніби султанша понатикала своїх людей по-
всюди. їх остерігалися, побоювалися, обходили боком. Вельможі
поглядали боязко, султанські кухарі підкладали жирніші шматки,
гаремні євнухи давали дрібні дарунки про всяк випадок, бо чомусь
думалося їм, ніби Хуррем наставила цих зарізяк для підглядин
саме за ними тут, на волі.

Чимось вирізнитися з-поміж палацової челяді — хавашів, коли
ти не займав тут найвищих становищ, мабуть, не вдавалося ще ні-
кому й ніколи. Заслуги винагороджувалися дарунками, злочини
або й просте нехлюйство каралися смертю, одне вело за собою не-
нависть, друге — забуття. Та й уся ця складна будівля, звана сул-
танськими палацами, виникла не для того, щоб тут хтось, крім
самого падишаха, міг займати осібне місце, а тільки як підніжжя
величі можновладця — а хто ж звертає увагу на підніжжя?
Першим османським емірам, які нахабно замахнулися на велич
сельджуцьких султанів, навіть не снилася та розкіш, якою оточать
себе їхні нащадки. Ще Фатіх, входячи в повержений Константино-
поль, не міг похвалитися пишним двором і тисячною челяддю. Але
перед очима стояли залишки величі царгородських імператорів,
у серці своєму проніс Мехмед Завойовник дивну любов до візан-
тійської принцеси, яку зробив своєю улюбленою жоною, заховав-
ши її під іменем Гюльбахар, і, може, ця любов спонукала його пе-
рейняти від імператорів, відповідно застосовуючи й змінюючи
майже весь двірський церемоніал, усю надмірність і марноту їх-
нього побуту, описаного ще імператором Константаном Багря-
нородним.

Імператорські палаци були сплюндровані яничарами Фатіха,
султан не став відновлювати руїн, а звелів поблизу споруджувати
свій палац, гідний великого завойовника цієї столиці світу. Місце
було обране навпроти одної з брам Царгорода, по якій під час об-
логи била найбільша султанська гармата. Браму назвали Топкапи,
від неї назва перейшла й на палаци, їх так і звали відтоді: Топка-
пи. Будував Фатіх, тоді його син Баязид, султан Селім, Сулейман
так само не мав наміру відставати від своїх предків. Топкапи вже
були й не просто будівлями, нагромадженням розкішних залів,
безконечних покоїв, заплутаних переходів, міцних мурів і брам,—
то був цілий світ, химерний, складний, жорстокий і безжальний,
світ, в якому мав панувати один чоловік, решта гнітилася, прини-
жувалася, упосліджувана, плазувала і жорстоко відплачувала за
своє сите, позолочене рабство всім, хто лишався поза межами
Топкапи. Священну особу султана оберігали ґулями, оглани, муф-
реди. Від них ховалася смерть, ангели, що допитують чоловіка піс-
ля смерті, втікали від цих молодців-іноземців. Вони жахали своїм

244

виглядом Мункара і діями Некіра¹. Під час селямликів есаул їхав
поперед султанської карети і розганяв народ криками й палицею.
Сто двадцять огланів, озброєних золотими шаблями, супроводжу-
вали султана і безугавно ревіли: "Хасса!"—"Сторонись!" Замика-
ли похід похмурі чубдари й дурбаші з довгими дубцями в руках,
мовби втілення покарань, які щедро й невпинно роздає султанська
влада. Близькість до особи падишаха, хоч і приховувала в собі по-
стійну небезпеку, водночас сповнювала цих людей неймовірною
пихою, найостанніший писець-язиджі з Топкапи почувався могут-
нішим за якогось санджакбега з далекої провінції, а який-небудь
охоронець султанських пантофель, намотувач тюрбанів або спаль-
ник-хаджіб випромінював всемогутність мало не таку саму, як ве-
ликий візир або члени султанського дивану.

Водночас у палацовій ієрархії не було ніяких таємниць, кожен
знав своє місце, загадковим міг бути для чужаків, але не для своїх,
ролі було розписано наперед, назавжди й навіки, і ніхто не міг по-
рушити усталеності, відступити від узвичаєнь бодай на крок, бо
порушників карано негайно і безжально.

Люди Гасан-аги виявилися зовсім чужими там, де всі місця
роздавалися вищою владою і волею. Непрошені, незвані, неперед-
бачувані, попервах зустрінуті були вороже, зневажливо, погордли-
во, бо ж прийшли в Топкапи не за велінням і згодою султана, яко-
му тільки й могло належати тут найвище право, а прислані силою
іншою, невідомою, власне, силою неіснуючою, бо жінка, навіть
коли вона стає султаншею, для синів ісламу ніколи не може слугу-
вати законом.

Гасан-ага зі своїми яничарами сприймався палацовою челяддю
як щось нетривке, тимчасове, породжений примхою, мав так само
швидко й зникнути завдяки новій незбагненній примсі чарівниці
султанші, якій падишах чомусь догоджав, мов болячці. Та минали
дні й тижні, а Гасан-ага не зникав, його люди тинялися по Топка-
пи, товклися на султанській кухні, ловили гав коло брам, набрида-
ли стайничим-імрахорам, щоб ті вчили їх їздити верхи, так ніби
мали намір із простих піхтуряк-яничарів вискочити одразу в паші.
Згодом у їхніх гаманах задзвеніло золото, і дзвеніло воно густіше
й густіше, так ніби плачено їм за неробство, дотримуючись при
цьому якоїсь химерної такси: що більше неробство, то щедріше
плачено. Тимчасові набували сталості, якій позаздрити могли на-
віть ті, хто стояв біля самої особи падишаха. Були просто небажа-
ні, тепер лякали силою, їхня загадковість ставала щодень загроз-
ливішою, тому кожен про всяк випадок запобігав тепер перед
цими людьми. Нещасні безбатченки, юнаки, приречені стати кри-
вавим м'ясом для султанських битв, ще вчора жорстокі вояки, яким
судилося тільки зненавидження повсюдне, яничари Гасан-аги на-
віть розгубилися від тієї запобігливої уважливості, з якою неспо-
дівано накинулася на них челядь Топкапи. Яничарська звичка до

примітивного насичення, до хапливих грабувань і короткочасних
утіх штовхала їх до неперебірливості, часом і до дріб'язковості.
Вони вважали себе щасливими, отримавши зайвий шматок жирної
баранини, білішого борошна для халви, вибравши собі стріл у сул-
танській зброярні, помінявши розтоптане взуття на нове в палацо-
вих сховищах. Але згодом, вдовольнивши найперші потреби і збаг-
нувши, що для цього не треба затрачати будь-яких зусиль, вони
стали пильніше придивлятися до цього дивного світу і завдяки
своєму природному розуму й вигостреній постійними небезпеками
спостережливості незабаром збагнули, що найбільша цінність,
якою володіють усі ці люди, не наїдки й напої, не одяг і зброя, на-
віть не коштовності, а знання державних таємниць, вісті й новини.
Вісті пливли до придворних могутньою рікою, пливли приховано,
незбагненно. Тут знали все, що стане знане всім завтра або й через
рік, відомо було їм і те, що ніколи не вийде за брами Топкапи, вісті
були тут скарбом, зброєю, товаром, знання про минуле тут зневаж-
ливо віддавано мудрецям, бо ні мудреці, ні минуле ніколи не за-
грожують хлібові щоденному, зате все, що торкалося дня ниніш-
нього і намірів на прийдешнє, усі відомості, підслухи, таємниці
викрадені, куплені, вирвані жорстокими тортурами, народжені
сліпим випадком або й примхою можновладців, призбирувано хап-
ливо, жадібно, загребуще, пильновано жорстоко й невтомно. Та ко-
ли зажерливість і підозрілість людська не мають меж, то так само
не має меж і людська марнота. Коли хто має щось, він не втримаєть-
ся від спокуси похвалитися. Навіть скупий, який ховає золото
в підземеллях, хвалиться своєю скупістю, то що ж казати тоді про
тих, найбільше багатство яких складали знання, вісті, новини?
Знання рвалися з цих людей, як загадкові глибинні сили, що ви-
кликають землетруси. Вісті розліталися, мов налякане птаство.
Новини старіли скоріше за жінок, Топкапи повнилися шепотом,
притишеними голосами, натяками. Часто досить було погляду, же-
сту, кивання пальцем, щоб передати щось важливе. Відчинені або
зачинені двері, ледь відсунута запона, тінь за решіткою, ледь
вловимий запах, чиясь невловима присутність або затяжлива від-
сутність—усе могло свідчити про те чи про інше, все слугувало
знаком для втаємничених, повідомленням для довірених, попере-
дженням або застереженням для своїх. Тому й намагалися стати
тут втаємниченими, довіреними, своїми. Яничари Гасан-аги, хоч
і були чужими для всіх хавашів Топкапи, але опинилися завдяки
своїй незвичності на перехрестях усіх таємничих вістей, новин
і знань, і в короткому часі стали володарями найбільших скарбів,
не докладаючи, власне, для цього ніяких зусиль.

Дивно влаштована людина: з неймовірною жадібністю гребе
вона до себе все на світі, безмірно страждає, коли їй чогось не ді-
стається, але ще більше мучиться, коли не може в той чи інший
спосіб позбутися з таким трудом здобутого. Розтринькати гроші,
перепаскудити наїдки й напитки, похвалитися таємницями, змар-
нувати все своє життя. Чи ж треба дивуватися, що розледащілі

246

натовпи султанських придворних, різними способами здобуваючи
вісті й новини, мерщій намагалися поділитися тими-новинами, по-
хвалитися своїм знанням, своєю втаємниченістю, і часто виходило
так, що уст для потаємних шепотів було набагато більше, ніж по-
жадливих вух для слухання, тож як мали зрадіти всі ці пліткарі
й базіки, зауваживши появу свіжих людей, ще не зіпсованих, не
пересичених забороненим знанням, ще не заплутаних у неминучі
інтриги й підступи. На Гасанових людей валилося все підряд: хто
вкрав барана, у чий гарем прокрався молодий ходжа, кого таємно
втоплено в Босфорі, який посол прибув, а який у дорозі, скільки
витратив Коджа Сінан на будівництво джамії Селіма і скільки ще
витратить, де збунтувалися кочовики-юрюки, який завбільшки
рубін послала султанові мати французького короля Франціска, щоб
Сулейман визволив її сина з полону. Звиклі до послуху своїм агам,
яничари несли вісті Гасанові. Той, переповнений ущерть цим не-
сподіваним добром, ішов до султанші й переповідав усе їй. Не роз-
пещена нічиєю увагою, крім султанової, не призвичаєна до вислу-
хування такого огрому вістей за ці кілька років гаремного життя
з його суворою замкненістю, відвикла від тривог, величі й дріб'яз-
ку світу, Роксолана спочатку навіть розгубилася від такого напли-
ву вістей, серед яких були й такі, що про них не знав навіть сул-
тан, а тоді вжахнулася своєму дотеперішньому незнанню, своїй
байдужості, своєму п'ятилітньому забуттю. Забула про все на сві-
ті, жила тільки для себе, дбала про власне визволення і вознесін-
ня. Визволялася і возносилася — і однаково перебувала в загроз-
ливій близькості до насильства й смерті, незнаної, але вічної не-
безпеки то від валіде, то від великого візира Ібрагіма, то від
яничарів, то від великого муфтія, то від найупослідженішого
гаремного євнуха. Трьох речей прагне найперше людина. Перше:

жити. Завжди бодай на день чи годину довше за іншого, але жити,
жити! Друге: бути щасливою. Щастя можна знайти навіть у страж-
данні, коли це страждання від любові або ненависті, можна бути
щасливим і вмираючи, але коли вмираєш, борючись, переборюючи,
перемагаючи. Любов може стати найбільшим щастям, але ж як ще
багато треба для цього, бо самої любові людині ніколи не досить.
Тому неминуче випливає третя передумова людського існування:

знання. Навіть дитина не хоче жити в незнанні. Жити — щоб шу-
кати істину, і в цьому — щастя. Чи може бути істина в любові і чи
досить самої любові для вдоволення невситимої людської жадоби
знань? Тоді можна б спитати інакше: чи може одна хвиля бути
морем?

Гасан приходив, кланявся здалеку, пильнований невідступним
кизляр-агою Ібрагімом, що нависав над ним, як втілення підозри
й недовір'я, мішаючи слова турецькі й українські, переповідав
Роксолані почуте. Великий візир Ібрагім послав з Єгипту корабель
на свій рідний острів Паргу, і той корабель привіз до Стамбула
всю Ібрагімову родину: двох дорослих братів, батька й матір. Те-
пер вони ждуть повернення великого візира з Єгипту. Яничари

247

перехоплюють отари баранів, призначених для султанських ку-
хонь, і перепродують їх коло Едірне-капу. Імператор Карл розгро-
мив біля Павії французького короля Франціска і взяв його в по-
лон. Мати французького короля Луїза Савойська таємно вирядила
посла до султана Сулеймана, передавши ним величезний рубін
в дарунок султанові за те, що він визволив її сина. Але посла
з його людьми перехопив боснійський санджакбег Хусрев-бег,
і немає ніяких чуток ні про посла, ні про рубін. Ібрагім з Єгипту
везе п'ятсот наложниць, яких хоче подарувати султанші Хасекі
під виглядом служебок. Прибув посол від польського короля. І сам
посол і всі його люди числом до шістдесяти зодягнені в коштовне
вбрання, пошите по-італійському, бо польський король узяв собі
жону з Італії, із славетного роду Сфорци. Зветься посол Ян з Тен-
чина.

Коли почула Роксолана про того Яна з Тенчина, ледь не закри-
чала: "Приведіть його сюди, хочу його бачити, хочу почути голос
звідти, звідти..." Все в ній стрепенулося, здригнулося, закривави-
лося. Матуся рідна, батечко, Рогатин... Може, й немає нікого й ні-
чого, а може, може... Чи подумала про них, про всіх, кого знала,
про землю свою і про народ свій, що страждає, що змагається
з дикими загарбниками, вмирає і оживає знов і знов і сміється, спі-
ває пісень своїх, може, найкращих у світі! її охопила нестерпна
тута: довідатися, узнати, полетіти, полинути. Спокутувати свій
гріх. Ще недавно почувалася жертвою, тепер вважала себе гріш-
ницею. Жінки, які люблять деспотів,— найбільші грішниці на сві-
ті. Пітьма довкола них холодна і безмежна, безмежний відчай,
облуда і біль, яких завдають одне одному, і -мовчання, мовчання...
А жінка ж послана в світ, щоб утверджувати справедливість, вона
знаряддя і міра справедливості, але тільки доти, поки виконує
своє велике призначення.

Лиш тепер згадалося те, чим змаловажила: вість про Ібрагімо-
ву родину. Хижий грек, утвердившись при дворі безмірно, згадав
і про рідних і мерщій перевіз їх до столиці. А вона? Чому вона на
подумала про це, чому не попросила султана помогти їй? Цього
посла, незнаного Яна з Тенчина, дарувала їй сама доля. П'ять ро-
ків жила вона без жодної звістки з рідного краю, тепер не могла
стерпіти й п'яти днів. Негайно послала Гасана розпитати, дові-
датися, узнати. Мерщій, не відкладаючи, одна нога там, друга —
тут, перш ніж про посла буде сказано султанові, перш ніж пущено
буде посла перед султанські очі.

Та з півдороги й завернула Гасана. І коли, подивований цією
незбагненною переміною її настрою, знов став перед нею молодий
яничар, вона, ламаючи собі від нетерплячки пальці, кусаючи роже-
ві губи, мовби звертаючись до самої себе, шепотіла:

— Ні, так не годиться! Ти навіть не маєш відповідного одягу.
Що це за одяг! Ти мій посланник. Особистий посланник султан-
ші Хасекі. Ти повинен мати відповідний одяг, щоб перед тобою

248

тремтіли. Перед багатством і могуттям. Що це за дрантя на тобі?
Що за яничарське убозтво? В тебе повинні бути шаровари найшир-
ші в імперії! Тюрбан — вищий за султанів! Тканини — найбагатші
з усіх знаних. Зброя—у самоцвітах, як у великого візира. Тільки
тоді ти підеш до королівського посла і спитаєш його про все, про
що я звеліла спитати. А тепер іди, а я подбаю про все для тебе.
І для твоїх людей так само.

Гасан несміливо зауважив, що його Гасани навряд чи захочуть
зміняти свій звичний яничарський одяг на будь-який інший. Рок-
солана не вловила його сумніву, вхопилася за інше:

— Ти сказав: "Гасани". Що це має означати?

— Я взяв собі в помічники тільки тих, хто, як і я, має ім'я
Гасан.
Він перелічив їй своїх Гасанів з їхніми прізвиськами.

— Чи є в тебе серед яничарів вірні люди, що носять імення
Ібрагім? — жваво спитала Роксолана.

— Є з різними іменами, але я вибрав...

— Відповідай про те, про що я тебе питаю.

— Так, ваша величність, є кілька Ібрагімів. Ібрагім Дейюс,
Ібрагім Каллаш, Ібрагім Ільгат, Ібрагім Яйга.
Роксолана засміялася, заляскала в долоні.

— Візьми їх усіх до себе! Візьми негайно всіх!

— Ваша величність, вони добрі яничари, вірні товариші в бою
і в небезпеці, але в щоденному житті кожен відповідає тому прі-
звиську, яке йому дане. Дейюс справді негідник, Каллаш — пияк,
Ільгат — нечестивець, а Яйга — базіка.

— Ти маєш людей, позбавлених вад?

— Ваша величність, чи ж мені судити про людей?

— Коли питають — відповідай.

— Язик мій німіє, уста завмирають, чи ж я смію? Я в султан-
ському палаці перед найяснішою султаншею...

— Про султана ми не говоримо, можеш не говорити й про мене
(сама знаю себе досить), а про всіх інших. Бачив ти людей, по-
збавлених вад?

— Не доводилося. Життя ж таке страшне.

— То що ж заважає тобі взяти всіх цих Ібрагімів?
Гасан схилився в поклоні.

—— Як буде звелено, ваша величність.

— Тепер іди, а я подбаю про ваш одяг і про все належне.
Знов мала просити в султана: і нових яничарів, і нового одягу

— Ти хочеш затримати королівського посла, не пускати його
мені на очі?

— Так. Я прошу його для себе.

— Ти знаєш про мої наміри йти на угорського короля?

— Про це знають усі підмітальники стамбульських базарів.

249

— Але коли я не прийматиму посла, усі подумають, що я хочу
вдарити не на Угорщину, а на Польщу! І тоді розгубляться навіть
підмітальники стамбульських базарів.

— Цілком можливо.

— І це підказали мені не мої візири, а саме ти, моя Хуррем,
моя Хасекі.

— Я не думала про це. Мені йшлося про інше...

Але султан уже не слухав її. Безмірно був радий, що Хасекі
стає його мудрою помічницею і в справах державних. Якби мав
перед ким похвалитися, негайно б зробив це, але єдиний чоловік,
перед яким розкрив свою душу,— Ібрагім,— був ще далеко від
Стамбула, валіде від такої новини не зрадіє, а сповниться ще біль-
шою ненавистю до молодої султанші, доводилося радіти самому
без свідків, маючи єдину втіху в тому, щоб зробити радість і для
Хуррем.

— Коли ти скажеш, ми приймемо посла від польського короля
удвох,— сказав султан із не властивою для нього розчуленістю.—
Ти сядеш зі мною на Золотий трон Османів, будеш першою жін-
кою, яка доторкнулася до цього всемогутнього золота.

— І останньою? — засміялася Хуррем.

— А хіба може бути інакше?

Вона поцілувала його вперті вилиці, безжальні османські вили-
ці, що підпирали жадібні очі, які загребуще зиркали на весь світ.

А в самої перед очима стояв батьківський дім, осяяний осіннім
золотавим сонцем, весь у золоті листя, у золотій тузі. І стану все-
могутньою у світі, і ляже тінь від мене золота... Боже праведний,
віддала б усе золото світу за те, щоб опинитися в батьківському
домі, сидіти біля вікна, дивитися на Львівську дорогу, на далекий
ліс над річкою, на небо й ні про що не думати. Ладна була б на-
віть перенести той дім, складений із колод медвяної барви, сюди,
хоч і за мури гарему, цього проклятого місця, де тужили тисячі
жінок, для яких батьківщина лишалася десь у далеких безвістях,
але не була тут і ніколи не могла стати. А їй закортіло перенести
сюди бодай щось рогатинське, бодай скіпочку — і вже б стала
щасливішою. Примхи? Дурість? Та вже не могла без цього. Дивно,
як могла жити досі. Як жили всі султанші? Всі оті Олівери, Мари,
Нурбани, без яких Османи не могли й дихнути?

Лихоманкові, божевільні думки. Вона всміхалася їм розгубле-
но й трохи налякано, а султан думав, що Хуррем усміхається до
нього, і готовий був за ту м'яку, майже дитячу усмішку віддати
їй півцарства, а то й усе царство. Бо тільки вона єдина вміла ря-
тувати його від самотності, цієї страшної і нестерпної кари, яку
насилає небо на чоловіка, даруючи йому найвищу владу.

А тим часом Гасан, нехтуючи велінням султанші, не чекаючи,
поки буде споряджено для нього небачене своєю пишністю вбран-
ня, як був, у яничарському своєму обладунку, пробрався до поль-
ського посла.

250

Для житла приділено було послові величезний караван-сарай
на Константиновому базарі. Гасай добре знав цю споруду, бо не
раз, коли ще був яничаром, сторожував тут коло воріт разом з
чаушами. Величезний чотирикутник, зовні обличкований грубими
кам'яними блоками, ізсередини пиляним туфом. У зовнішніх стінах
тулилися у кам'яних гніздах ремісники і золотники, за воротами
диміли дві великі кухні, в нижніх склепінчастих приміщеннях стоя-
ли коні, а вздовж другого поверху тягнувся коридор, позад якого
були невеличкі кам'яні келійки, в кожній два віконця — одне на
вулицю, друге в коридор. Посеред тісного двору колодязь з непит-
ною водою, стайня не мала ні ясел, ні простих решіток для сіна,
повсюди панували запустіння, бруд. Величезна, як князівський
палац завбільшки, споруда аж кишіла від скорпіонів, ящірок,
мишви й пацючні, єдиною перевагою цього пристанища була його
відокремленість від усього Стамбула, так що в чужинців склада-
лося враження, ніби перебувають вони в якійсь маленькій неза-
лежній державі, а деяким, докладаючи, щоправда, неабияких зу-
силь, вдавалося з часом навіть надати цьому похмурому притул-
ку бодай деякої подібності до звичного домашнього житла.

Перед ворітьми караван-сарая стояла почесна сторожа з п'яти
чаушів і чотирьох яничарів. Мали оберігати посольство від стам-
бульських нероб і супроводжувати посла або його людей, коли ті
хотіли пройтися вулицями столиці.

Приворітні яничари знали Гасана, знали й те, що тепер він пе-
рейшов від простих пловоїдів до розманіженої палацової челяді,
тож не дивно, що заступили йому і його людям дорогу — не так
з наміром не впустити його до караван-сарая, як з бажання пого-
ворити, повипитувати, як йому ведеться на султанських харчах та
на м'яких пухових палацових постелях.

— А що, Гасане,— спитав старий, весь у шрамах сивий яни-
чар,— правду кажуть, ніби ти лизав-лизав у султана, а тепер ли-
жеш і в султанші?

— Ти б же тих і питав, хто каже,— огризнувся Гасан.

— Чи в неї воно хоч напахчене амброю та бальзамами? — ви-
шкірив зуби молодий яничар.

— Хочеш, то піди понюхай,— спокійно порадив йому Га-
сан.

— Ач, як мордяки понаїдали на султанських пундиках,— втру-
тився ще й третій яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовш-
ки з руку.

— Тобі мало яничарського плову та тих крадених баранів, що
збуваєш коло Едірне-капу? — насуваючись на нього, гримнув Га-
сан.— Ану відступись! Ідемо до посла за велінням самого сул-
тана! З дороги, пловоїди вошиві, грабіжники і зарізяки стамбуль-
ські!— Ми не в Стамбулі ріжемо,— пробурмотів старий яничар,—
ми поза Стамбулом, а вже коли тут різонем, то потече юшка аж
так!

251

Він махнув своїм товаришам, і ті мовчки відступили, тільки
поблимкували на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й но-
сили ще яничарську одіж, але вже були чужаками, до яких — ні
любові, ні поваги, ні співчуття, ні жалю.

По двору швендяло кілька безвусих польських пахолків, справ-
ді зодягнених у вишукані італійські й кумедні буфасті штанці, але
два радники посла, які зустріли Гасана в коридорі другого по-
верху й провели до просторої, хоч і голісінької трапезної, мали на
собі єдвабні білі жупани, довгі, з вузькими рукавами, застебнуті
під саму шию на густо поставлені круглі срібні ґудзики. Радники
були поважні, з настовбурченими пишними вусами, з довгими шаб-
лями при боці, у химерних шапках, прикрашених пір'ям. Посол,
який незабаром вийшов для зустрічі з Гасаном, схожий був на сво-
їх радників, тільки жупан мав із золотистого єдвабу. Вуса в пана
Яна стовбурчилися, мов щетина на вепрі, у зеленкувато-сірих очах
хлюпало щось несамовите. Гасан вклонився послові, повідомив, що
він від султана. Не казав "від султанші", бо чомусь здавалося
йому, що ніхто не може сприйняти цього всерйоз, адже на цій
землі жінка ніколи не мала й не могла мати ніякої влади, отже, й
значення.

— То, може, пан мені скаже, скільки ще я маю тут сидіти се-
ред цих скорпіонів і бліх, прошу пана! — зривистим голосом закри-
чав посол.—Десять днів, як прибув я до Стамбула, а ще досі
нічого певного мені не сказано, тільки щодня йдуть то одні, то
другі, і кожен вимагає бакшиш!

— Я не вимагаю ніякого бакшишу,— спокійно зауважив Гасан.

— То пан нарешті повідомить мені щось втішне?

— Все залежатиме від нашої розмови. Мені доручено постави-
ти панові послу кілька запитань.

— І що? І тоді султан прийме моє посольство від найяснішого
короля польського?

— Все залежатиме від тих відповідей, які пан посол дасть мені
ось тут сьогодні.

— То хай пан — як пана звати? Гасан? То хай пан Гасан мер-
щій питає, що йому там треба!

— Я хотів спитати про Рогатин.

— Рогатин?

— Так, Чи знає пан посол таке місто в королівстві — Рогатин?

— А чому це я маю знати якесь паршиве місто русинське, про-
шу пана?

Гасанові аж свербів язик зауважити, що й Тенчин, з якого по-
ходить пан посол, не таке вже славетне місто, здається, навіть
менш відоме, ніж Рогатин. Але стримався. Спокійно ствердив:

— Отже, ви чули про таке місто.

— Чув, чув, то й що з того?

— Чи воно ціле, не спалене, не поруйноване?

— А звідки я знаю!

— Погано,— зітхнув Гасан,— гірше, ніж я сподівався.

252

Посол трохи стривожився. Намагаючись пригасити хоч трохи
шал у своїх шляхетських очах і надати голосу доброзичливості,
спитав:

— А чому панові залежить на цьому триклятому Рогатині?

— Та тому, пане посол, що наша султанша, славетна Хасекі,
перша дружина всемогутнього Володаря Віку Сулеймана, похо-
дить із вашого Рогатина.

— З Рогатина? — ударив об поли пан Ян.— Бути того не може!

— І здається, вона нешлюбна донька вашого короля.

— А вже цього ніяк не може бути! — закричав посол і замахав
на Гасана руками, немов відганяючи його од себе.

— Чому ж? Хіба ваш король ніколи не був мужчиною і не мав
любовних пригод на ловах або на війні?

— О, наш король,— покрутив свого пишного вуса пан Ян,—
наш король розбив стільки сердець!..

— Він міг розбити якесь серце й у Рогатині.

— А міг, міг...

— Але нам не йдеться про це. Ніхто не забороняє королям
мати нешлюбних дітей, але ніхто не може стати на заваді цим не-
шлюбним дітям мати свою долю, часом і щасливу. Нам ідеться
про самий Рогатин. Найдокладніші дані.

— Звідки ж я їх роздобуду? — розгублено пробелькотів посол.

— Далі,— шорстко мовив Гасан,— довідатися про людей, які
мають прізвище Лісовські. Чи хтось із них зберігся. Коли зникли
всі, то куди й коли. Чи є якісь сліди? Далі...

Він став перелічувати прізвища, махнувши, щоб радники по-
сольські записували.

— Але ж звідки, звідки я можу знати про все це? — кричав
майже розпачливо пан Ян.

— Коли не знаєте, пошліть своїх людей назад до королівства,
хай довідаються про все й привезуть нам ці відомості.

— Дорога тільки в один кінець займе зо два місяці. Та два
місяці назад. Та місяць на всілякі непередбачувані пригоди. Мені
доведеться сидіти тут півроку! Рани господні!

— Тут сиділи й по три роки,—заспокоїв його Гасан.— І не так
вигідно, як ви. Бувало, що й в підземеллях Еді-куле... Тому ліпше
подумайте, кого ви пошлете, що вам треба для дороги, завтра я
знову прийду сюди, щоб залагодити всі справи.

Посол дивився на цього дивного чоловіка, що говорив такою
гарною слов'янщиною, але ж що говорив? Не до віри! Послати
людей своїх лиш для того, щоб вони подивилися на той клятий
Рогатин і пошукали там якихось Лісовських, Теребушків, Скарб-
ських? Йому сидіти в цьому жахливому караван-сараї, годувати
бліх і ждати, поки його люди ще двічі повторять ту страшну до-
рогу, яку він щойно відбув? Гори, урвища, розливи рік, клекотли-
ві води, багнюка, чорториї, потрощені колеса, поламані кінські
ноги, здохлі воли, арбаджії з розбійницькими мордами, сонні міх-
мандари-здирці і їхні слуги, викінчені негідники чохадари, пригра-

253

ничні яничари-чорбаджії, які грабують тих, хто в'їздить в імперію,
і тих, хто виїздить з неї, незважаючи ні на султанські фірмани, ні
на шертні грамоти, ні на королівські листи; гірська сторожа з ба-
рабанами, яка має стерегти подорожніх від грабіжників, а на-
справді обдирає всіх, хто має нещастя проїздити повз неї.

— Пан жартує! — ще не вірячи, вигукнув посол, але Гасан уже
все сказав і не мав наміру далі розводити балачки, вклонявся
перед послом і його вусатими радниками, мів кам'яну підлогу сно-
пом пір'я на своїй шапці, задкував до дверей. Посол щось шепотів
навздогін, мабуть, кляв стиха цього яничара, а може, кляв і само-
го султана з його султаншею, якій заманулося народитися саме
в Рогатині, а не десь в іншому місці. До проклять Гасан був звич-
ний, але думалося йому нині не про це. Зрозумів зненацька, що
вперше відтоді, як малого його, скрученого сирицею, кинуто впо-
перек татарського сідла, вивезено з рідної землі, вперше після
того чорного дня трапляється нагода знов повернутися під рідне
небо, побачити степ, річку, тополі. Бо й справді: чому б не поїхати
йому з пословими людьми до того Рогатина? Адже однаково хтось
має їх супроводжувати з султанських людей.

З цим наміром, не вельми переживаючи за послове ігнорант-
ство щодо Рогатина, став Гасан перед Роксоланою і мерщій ви-
клав їй своє бажання.

— Ні, ти зостанешся тут,— твердо мовила Роксолана.— Зви-
чайно, це було б найкраще — поїхати тобі самому туди й довіда-
тися про все. Але не можу тебе тепер відпустити. Згодом їздити-
меш. Може, й далеко. Сподіваюся на це. Сьогодні ще не час. По-
винна мати вірну мені людину там, де сама бути не можу. Ти
потрібен мені тут. Про поляків подбаю. Простеж, щоб у них усе
було гаразд. І зміни свій одяг. Не можу більше бачити цих яни-
чарських дрехів. Іди.

Він знадобився султанші ще скоріше, ніж гадалося. З Єгипту
нарешті прибув у сяйві й розкоші великий візир Ібрагім, привіз
золото для державної скарбниці, багаті дарунки для султана, ти-
сячі рабів і рабинь, привіз і особисті дарунки для султанші Хасе-
кі. До того велетенського смарагда, що прикрашав подаровану
Роксолані султаном сукню після Родосу, Ібрагім додавав тепер
смарагдові сережки, перстень і браслет. Хотів вручити султанші
сам, не міг довірити нікому такі коштовності, Роксолана ж розу-
міла,— хоче мати з нею розмову без свідків. Тримала його в ру-
ках, щомиті могла видати султанові, розповівши, як купував її, як
ставив у своїй ложниці, як, уже віддаючи в султанський гарем.
зривав з неї одіж, щоб побачити те, що йому більше не належало.
Поки був далеко від Стамбула, може, вспокоївся, тепер знов мав
тривожитися, ходити, мов по лезу бритви, очікуючи найлихішого
від цієї незбагненної жінки, надто ж довідавшись од вірних йому
людей про все, що сталося останнім часом у столиці. Вона не за-
хотіла бачити Ібрагіма. Кизляр-ага тільки шанобливо вклонився
на її відмову і нічого не сказав, бо не смів, але султан, якому

254

поскаржився, мабуть, сам великий візир, при побаченні з Роксола-
ною висловив подив такому її ставленню до свого улюбленця.

— Він хотів би сам поклонитися тобі. Дарунки треба приймати.

— Хай передасть через кизляр-агу.

— Але ж ти могла б допустити до себе великого візира. Йому
приємно власноруч передати тобі такий коштовний дарунок. Він би
хотів завоювати твою дружбу,

— Дружби подарунками не купують.

— Ібрагім шанує тебе і хотів би висловити це особисто.

— Ви забули, що я народила вам сина. Жінка після народжен-
ня дитини має очиститися.

— Хіба моя султанша не найчистіша з жінок? Я згадую, як після
народження Селіма ти вже за тиждень захотіла подивитися на ве-
сілля Ібрагіма й Хатіджі.

— Вже забула про це.

— Але великий візир не забув тої високої честі. Хоче висловити
свою вдячність. Він чоловік шанобливий.

— Хай. Не хочу його бачити.

— Але ж чому?

— У мене болить голова.

— Сьогодні болить, а завтра?

— Для нього — болітиме завжди.

Сулейман скупо посміхнувся на цей, як він вважав, дотеп його
милої Хуррем. Прощав їй усе. Засліплений любов'ю, не помічав,
як поволі скидає вона з себе кайдани рабства, випручується з міц-
них стисків гарему, виривається на волю, якої ще не знала жодна
жінка при Османах. Усі її забаганки, хоч вони й різко розходили-
ся з приписами шаріату, він вдовольняв охоче й беззаперечно,
вважаючи все те звичайними жіночими примхами і не помічаючи,
що поряд з ним народжується характер могутній, твердий, незлам-
ний, владний. Підказати йому ніхто не вмів. Зробила б це валіде,
але після яничарського бунту син не слухав матері. Те саме з се-
страми. Ібрагім був надто обережний, коли йшлося про султаншу,
ніколи не почувався певним щодо цієї загадкової жінки, тепер
мав просто боятися її. Може, великий муфтій? Але той нічого но-
вого не сказав би султанові, та й не мав права втручатися у спра-
ви гарему. Може, й сама Роксолана ще не відчувала своєї справж-
ньої сили, так само, як не вміла відчути й розпізнати всієї склад-
ності після п'ятирічного одновимірного життя в гаремі. Була схожа
на людей приречених, зважаючи на характер своїх занять, на уса-
мотнений побут,— на художників, філософів, схимників, звичайних
в'язнів, які без належної підготовки й необхідної душевної твер-
дості та загартованості несподівано опиняються у світі чужому,
ворожому, створеному не ними і не для них, і попервах (а то й
назавжди) розгублюються, зламуються, скочуються до послужли-
вості. Але схожість така була в неї лиш зовнішня, неусвідомленаі
свідомість Роксолани бунтувалася проти будь-якої покори, мала
лелечка летіла в небо на твердих крилах, летіла ще й невисоко,

255

але замірялася на політ високий, може, й найвищий. Висоти вона
не боялася ніколи. В Рогатині залізала разом із хлопцями на най-
вищі дерева дерти воронячі гнізда. Ще й розгойдувалася на гіллі,
так що гойдався весь довколишній простір, аж хотілося від стра-
ху заплющити очі, але вона не заплющувала, привчала себе до
страху, до небезпеки, до відчайдушності. Тоді була попівська донь-
ка, якій усе прощалося, тепер стала султаншею — то чому б не
прощалося їй і тут усе, що наміриться зробити? Одноманітність
неволі губить людську душу. Вона мала рятувати себе, не ждучи
нічиєї помочі, не сподіваючись ні на підтримку, ні на співчуття.
В якому розпачі, в якій тривозі жила всі ці роки — хто про це
знав, хто думав? Подолала все, тепер мала вірити, що ніхто її не
здолає,— у цьому був порятунок і хоч якесь відшкодування за на-
віки втрачену домівку. Султан стояв коло початків її найбільшого
нещастя, порятунком від нещастя мав стати теж цей чоловік з тем-
ним, вилицюватим обличчям, з нахмуреними бровами, понуро за-
карлюченим носом і з байдужістю, що доводила до розпуки. Сул-
тан знав тільки її любов, певно, вважав, що в цій маленькій Хур-
рем іншого почуття не може бути, і в гадці не маючи, що
ненависть виростала в її серці набагато пишніша і буйніша, ніж
любов. Бо й як могло бути інакше в цих палацах, де ненависть ви-
рощували, мов квіти, збирали, як дощову воду в пустелі, нагрома-
джували, як хліб у засіках?

Роксолана мала кого ненавидіти. Навіть тисячі приятелів зама-
ло, але навіть один ворог — то вже забагато, говорилося в при-
слів'ї. А в неї ворогів було — аж чорніло в очах. Зуміла усунути
лише одного з них — Чотириокого, кизляр-агу, але нічого не могла
вдіяти ні з усесильною валіде, ні з султанськими сестрами, ні з
Сулеймановим улюбленцем Ібрагімом, якого тримала в руках, але
й сама була в його руках так само. Може, тому ненавиділа підступ-
ного й розумного грека найтяжче. До його смарагдів навіть не до-
торкнулася. Коли кизляр-ага Ібрагім приніс їх у золотих, висте-
лених білим оксамитом довгастих скриньках, вона тільки пове-
ла гнівно очима і, затискуючи на грудях тонкі свої руки, скинула
підборіддям: геть. Ще не привчений до її мовчазної мови, величез-
ний босніець незграбно тупцявся коло дверей, не знаючи, куди
подіти коштовності, поки Роксолана не гримнула на нього:

— Забери все це й віднеси назад великому візирові!
Смарагди зблискували у відкритих скриньках, як вовчі очі, зе-
леніли, як трава на могилах.

— Ваша величність, великий візир кланяється вам цими кош-
товностями і ще просить прийняти від нього п'ятсот рабинь-слу-
жебок, яких він привіз для вас з Єгипту.

— Для мене? З Єгипту? Де вони?

— Великий візир жде вашого веління, щоб передати їх вам.

— П'ятсот служебок?

— П'ятсот.

— А скільки в мене нині?

256

— Сто двадцять.

— Сто двадцять від його величності султана, а тепер п'ятсот
від великого візира? Віддай коштовності Гасан-азі, скажи, хай по-
верне їх великому візирові і хай скаже йому, що я не прийму
ніяких служебок. Ніяких і ні від кого. Так скажи.

Кизляр-ага вклонився кілька разів і позадкував з покою, де
кричало нове дитя султаншине і сама султанша теж готова була
зірватися на крик із причин, не знаних похмурому стражеві га-
рему.

Гасан-ага мав неминуче зіткнутися з Ібрагімом. Так дві ворожі
галери, повні воїнів, виходять у море лиш для того, щоб знайти
одна одну й зчепитися бортами для смертельного поєдинку, бо ж
обидві призначені тільки для цього, а воїни на них — для убивств
і вмирання. Поставлені були занадто високо, щоб не помічати
один одного. Ібрагім у безмежній своїй зарозумілості і знахабнін-
ні вважав себе неподільним володарем султанового серця, Гасан
виступав від імені сили, може, й меншої, непомітнішої, але загад-
кової своєю невідомістю, та й як знати, хто здобуде більшу владу
над душею сулеймановою: його улюбленець грек Ібрагім чи сул-
танша Хасекі? Від своїх людей Ібрагім уже в Єгипті знав про по-
яву дивних яничарів при дворі, Гасан мимоволі стежив за великим
візиром, ще коли той був далеко від Стамбула. Один користувався
для цього послугами платних донощиків-улаків, другому вісті при-
ходили самі, без ніяких зусиль. Великий візир, власне, й не знав
нічого про загадкових Гасанових людей, окрім того, що вони нічо-
го не роблять, тиняються по Топкапи та хіба що всіх дражнять:

звірів у клітках, білих євнухів коло гаремних брам, палацових
писців—язиджі, наглядачів зброярень і султанських комор.

Гасан знав, що Ібрагім, щойно прибувши до Стамбула, покли-
кав до столиці боснійського санджакбега Хусрева, щоб провести
слідство про зникнення французького посла з рубіном Луїзи Са-
войської. Султанові про це ще не доповів, і Сулейман не знав ні
про посла, ні про самоцвіт. Переселившись у відбудований Коджа
Сінаном палац на Ат-Мейдані, великий візир поробив своїх голо-
драних братів управителями двора, матір перевів у іслам, батькові
дав санджак із річним прибутком на кілька тисяч дукатів, але
старий рибалка з острова Парги не поїхав урядувати в своєму сан-
джаку, лишився в Стамбулі, тинявся по брудних таємних корчмах,
п'яний спав на вулицях, ганьблячи свого високопосадного сина.
Про це султанові теж ніхто не доповідав, та й навіщо? Валіде що-
тижня відвідувала свого зятя й доньку Хатіджу в їхньому розкіш-
ному палаці, мабуть, охоче перебралася б до них назовсім, але не
дозволяла гідність, та й не хотіла втрачати свого законного стано-
вища повелительки гарему. Знав Гасан-ага й про те, що перші три
ночі після прибуття з Єгипту Ібрагім провів не з жоною, а з сул-
таном, якому привіз дорогі кандійські вина і приготував безліч
нових мелодій, які сам грав на віолі. Мелодії збирав з усього сві-
ту, для цього тримав коло себе високоплатного вчителя-перса,

257

щодня удосконалювався у мистецтві грати, знаючи, яку втіху мати-
ме від тої гри Сулейман. Єдине, чого ніхто ніколи не міг знати,—
це про нічні розмови султана з своїм улюбленцем. Дільсізи мов-
чали. А хто ще міг проникнути у святая святих? Були здогади, що
султан здебільшого мовчить, слухаючи, як вертлявий грек награв
на віолі та читає йому старовинні книги. Коли мовчиш, гарно ду-
мається, а султан любив подумати, це всім було відомо. Про що
говорить Сулейман у своїй ложниці з Роксоланою, так само ніхто
не міг ні знати, ні догадуватися, але тут уже всі були впевнені, що
султан не мовчить, а говорить, бо яка ж жінка дасть помовчати
чоловікові та ще в постелі?

Не були таємницею й зустрічі Ібрагіма з Луїджі Гріті і Скен-
дер-челебією. Ця трійця вершила всі фінансові справи імперії, ви-
шукувала для султана кошти на утримання армії і стамбульського
двору, для яких уже мало було навіть державних прибутків. "Ви-
шукувати кошти" викликало недовірливі посмішки навіть у людей
невтаємничених. Як можна щось знайти там, де його немає і не
може бути? Жити ставало гірше й гірше. Піднімалися ціни на зо-
лото й срібло. Росли ціни на одяг і продовольство. Коли згідно з
древніми османськими законами із ста дірхемів срібла карбували
чотириста акча грошей, то тепер карбували вже шістсот акча. Над-
звичайні державні податки виникали один за одним. Готуючись
до нової війни, султан дозволив Ібрагіму здерти з усіх жителів
імперії подвійний податок з голови. У кого не було грошей, прода-
вали сестер, жон, матерів. А державі все було мало. Марнотрат-
ство на розваги й прикраси перевершило всі межі. Сукно, атлас,
шовкові та бавовняні тканини, тюрбани й покривала продавалися
неповним аршином. При дворі й повсюди в імперії спалахнула
пошесть хабарництва, без хабара під виглядом бакшишу, тобто
звичайного дарунка, не надавався жоден пост, жодне місце, а при-
дворні, налякані перешептами про нові та нові крутійства Ібрагі-
мової трійці, всі зусилля свої спрямовували тепер на те, щоб зі-
брати сякий-такий скарб, мовляв, на чорний день завжди знадо-
биться біла копійка.

Власне, Гасан ще й досі дивився на великого візира очима яни-
чара, якому при Ібрагімові стали платити удвічі менше, примушу-
ючи охороняти життя людей, що почали жити удвічі розкішніше,
ніж колись. Завдати бодай незначної прикрості пихатому грекові —
хто з яничарів відмовився б від такої спокуси? А Гасан знав, що
він завдасть прикрості великої.

Обдумав свій похід до великого візира ретельно й дбайливо.
Попросився на прийом заздалегідь. Узяв із собою двох Гасанів
і двох Ібрагімів — Каллаша і Яйгу, себто пияка і базіку, щоб не
самому нести золоті скриньки з коштовностями, сам доглянув, щоб
його яничари вбралися у подарований їм Роксоланою новий роз-
кішний одяг, сподіваючись ще й цим вразити грека, який кохався
у розкоші, вигадував нові вбрання не тільки для себе, а й для

258

своїх слуг, для зброєносців і пажів, викликаючи заздрощі та нарі-
кання при дворі.

Великий візир справді був вражений небаченою пишнотою Га-
санового одягу. Він навіть оббіг Гасана довкола, так само оббіг
його людей, позиркуючи своїми меткими очима й зблискуючи го-
стрими зубами з-під чорного вуса. Гасан шанобливо, як і належа-
ло перед високим сановником, кланявся, кланялися і яничари,
хоч їм це й нелегко давалося,— перше, що незвичні, окрім того,
заважали й цупкі, проткані золотом, мов дротом, шати.

Врешті Ібрагім, мовби вперше помітивши в руках у Гасанових
людей такі знайомі йому золоті, саджені самоцвітами скриньки,
спитав:

— Це що?

— Звелено повернути,— сказав Гасан

— Рабе, як смієш? — прискочив до нього Ібрагім.

— Обидва ми раби султанові,— спокійно нагадав йому Гасан.

— Знищу!

— Це не так легко зробити.

— Тільки султан може мені..

— А султанша? — глумливо поспитав Гасан — Чи слово султан-
ші Хасекі для тебе нічого не важить? Вона звеліла віднести тобі
оце начиння і ще звеліла передати, щоб своїх рабинь чи підлож-
ниць — не знаю вже, хто там вони є,— лишив при собі й не смів
посилати їй. Оце й усе.

І він знов став кланятися нижче й нижче, до самих килимів, а
за ним і його яничари, які поставили принесене й норовили мер-
щій вислизнути з прийомного покою великого візира, щоб подалі
від гріха, бо руки їхні хоч останнім часом і відвикли тримати шаб-
лю, але все ж свербіли й стискувалися в кулаки при цьому чолові-
кові.

Ібрагім дивився вслід Гасанові і ніяк не міг збагнути, хто ж
завдав йому більшої образи: Роксолана, ця нікчемна рабиня, яку
він купив на Бедестані й міг би знищити колись одним помахом
пальця, чи цей молодий яничарський ага, що здобув султанську
ласку лише завдяки тому, що в цей час не було в столиці його,
Ібрагіма, який би розправився з підлим яничарським сміттям без
будь-яких зусиль, купивши найпродажніших з них ще до того, як
ця смердюча наволоч надумала збунтуватися.

— Вони ще мене не знають,— шепотів Ібрагім навздогін Гаса-
нові — Ще ніхто не знає мене, але взнають! Взнають!

Мовчав про свою ганьбу. Нічого не сказав султанові, бо й не до
того було: Сулейман збирався в похід про ги угорського короля,
приймав послів, розсилав по всіх усюдах гонців з повелінням сан-
джакбегам і бейлербегам піднімати спахіїв на священну війну
проти невірних. Це вимагало скупчення усіх державних зусиль,
і не до дрібних образ тепер було, хоч би ображені були найвищі
особи в імперії.

259

Посли від Венеції і Дубровнику, гаразд відаючи, що нова вій-
на або ж принесе нові торгові привілеї для їхніх республік, або ж
відбере й привілеї давні, не сиділи склавши руки, а нагадували
про себе щедрими дарунками султанові, Роксолані, вельможам.
Посол від полоненого французького короля благав, не відкладаю-
чи, вдарити на імператора Карла або ж на його брата Фердінан-
да, якому, за угодою між Габсбургами, дісталася Австрія. Поль-
ський посол ждав, коли його пустять перед султанові очі, щоб
просити миру для Польщі й Угорщини, де на троні сидів син Вла-
дислава Ягеллона Лайош, але Сулейман не хотів бачити посла
Яна, допоки той не вдовольнить забаганки султанші Роксолани,
послані ж до королівства люди барилися, бо дорога була далека,
тяжка й небезпечна. Коли ж нарешті після багатьох місяців не-
терплячого очікування, змучені й зрозпачені, ні про що, власне,
й не довідавшись, посланці повернулися до Стамбула і Гасан-ага
з'явився у караван-сараї на Константиновому базарі, щоб почути
від пана Яна про наслідки їхньої виправи, королівський посол за-
бажав, щоб його допущено було до султанші Роксолани, бо він
сам має повідомити їй те, що має повідомити, а також піднести
дарунки від імені короля Зигмунта: золоту троянду, ковану італій-
ським майстром, і ношепня велике з польських бурштинів, і лан-
цюг золотий дротової роботи, ваги в якому сто сорок чотири ду-
кати.

— Не в мене ж питати такого дозволу,— знизав плечима Гасан-
ага.— Та й звичаю такого немає, щоб султанша приймала послів.
Коли ж прийде дозвіл, то чекати знов доведеться його довго.

— Хай пан передасть, що маю вісті для султанші,—поважно
мовив посол. Не казав Гасанові, які саме вісті, та й не переймався
вельми тим, добрі вони чи лихі. Мав вісті — втішався цим, бо хіба
ж не призначення посла передавати вісті, бути приятелем правди,
слугою відвертості, рабом щирості?

Навіть Гасан ще не знав до кінця розмірів влади Роксолани над
Сулейманом. Щойно він переповів султанші свою розмову з пос-
лом Яном, передавши його незвичне прохання, як за кілька днів
владою султанського імені брами Топкапи розчинилися перед по-
льським послом і його поставлено не перед самим султаном, не
перед великим візиром, який за звичаєм приймав послів, а перед
Роксоланою, яка милостиво прийняла дари від польського короля
і поклони від посла, а також вислухала пана Яна, хоч ліпше й не
слухала б. Дивилася, як стовбурчаться самовпевнено вуса пана
Яна, як поважно вимовляє він кожне слово, хизуючись добірною
польщизною, радий, що його мову може належно поцінувати така
висока особа, жахалася почутому, не могла повірити, щоб чоловік
міг так спокійно, майже смакуючи, переповідати такі жахливі речі.
Рогатин лежить у руїнах. Церкви попалені, усе сплюндроване, люд
понищений. Ні Лісовських, ні Скарбських, ні Теребушків, ні Зеб-
риновичів, нікого, нікого, нові люди прийшли на згарища, почина-
ють нове життя, яке так само щомиті може урватися від набігу

260

дикої орди. Власне, посол і прибув до султана, щоб просити миру
для всієї землі Польської і спокою від Кримської орди для її схід-
них земель, що стали пусткою.

Роксолана відпустила посла, ще, здається, й мовила йому ла-
скаві слова, обіцяла, що султан незабаром допустить його перед
свої очі, всміхалася владно, а в самої у душі кричав біль: невже
то все правда, невже, невже?

Досі ще сподівалася на чудо. Досі здавалося, ніби все, що з нею
відбувається,— лиш сон, ніби спала вона п'ять нескінченно довгих
років на своїй самотній постелі, далеко від дому, від рідних, і роз-
діляли їх тільки простори, стихії і загадковість. Тепер мала проки-
нутися, і пробудження було жахливе. Простори стали бездонною
прірвою, стихії — невідворотною смертю всіх рідних і близьких,
загадковість — катівською визначеністю. Знов згадувала й не зга-
дувала. Відчай ще більший, ніж тої ночі, коли палав Рогатин і
коли кинуто її у неволю, охопив Роксолану. З тугою дивилася
назад і довкола — які ж високі мури Топкапи і вежі над ними і
якою безнадією сповита ця земля і небо над нею. Батьківський
дім, що жив у її зболеній уяві, зник назавжди, ніяких надій, нема
за що зачепитися ні розумом, ні серцем. Навіть могил немає, щоб
упасти перед ними на коліна, плакати й цілувати землю, поставити
хрести, класти квіти — цю марну надію відшкодувати невідшкодо-
ване, повернути навіки втрачене, втішитися у невтішному горі.
Горе, горе! Горе було в цих мурах і будівлях, у цих безконечних
садах, у високих кипарисах, що мовчазливо вигойдувалися під
вітром, мов темні мертвяки в неухильному загрозливому падінні;

горе прозирало крізь плетиво химерних рослин, безглуздих у своїх
буйнощах, у своїй жадібності й склубоченості; горе розбризкане
було краплями й згустками крові на трояндах, що червоніли, мов
серця усіх невинно убитих, замучених, понищених; горе світилося
з безсоромно голих стовбурів платанів. І не знайдеш винних, ні-
кому не поскаржишся, не заплачеш ні перед ким. Матусю рідна,
чи бачиш ти свою нещасну дитину з того світу? А ти, отче? І де
твій бог всемогутній і милосердний, що не прийшов на помїч ні
тобі, ні твоїй єдиній доньці!

Все ж знайшла в собі силу, щоб попросити Сулеймана за коро-
лівського посла, і Янові з Тенчина було дано урочистий прийом
султаном і султаншею уперше в діях Османської держави і дано
також відпуск від султанської пресвітлої особи з повною, щоправ-
да, неписаною відповіддю про обіцянку вічного миру, й дарами
для короля Зигмунта, і подякою за королівські дари султанові:

плащ королівський, золотом протканий, з червоним берегом згідно
з польським звичаєм, зорями золотистими засіяний, ціпок буршти-
новий у золоті, ланцюг золотий, шмельцьований в лицарські вузли,
вагою 364 дукати і ланцюг золотий, кручений в пуклі, ваги 288 ду-
катів. Ще султан поспитав пана Яна, чи правда, що п'ятсот літ
тому імператор германський Оттон подарував першому польському
королеві Болеславові Хороброму золотий трон Карла Великого

261

з його гробу в Аквізграні, але посол не вмів відповісти, де той трон
нині зберігається і чи він ще цілий, чи вже пропав десь у безконеч-
них війнах і королівських чварах.

Роксолана сиділа впродовж усього прийому на троні Османів
поруч із Сулейманом мовчки, з сухими очима, сановно усміхалася
панові Яну, котрий вдоволено стовбурчив свої котячі вуса, а в са-
мої у душі лунали такі ридання, що від них міг би здригнутися
цілий світ. Але в Топкапи ніколи не чують ридань. Топкапи вели-
кі. Тут не чують ні ридань, ні дитячого плачу, ні зітхань. Тут про-
мовляє лише ненависть, та звірі ревуть у підземеллях, і над усім
влада незрима, безіменна, таємна, саме тому і безмежна, бо та-
ємне не може мати обмежень.

Тепер Роксолана знала: вона не має нічого, крім влади, і повин-
на метатися цьому жорстокому світові тільки владою.

Послала Гасана навздогін польському послові, щоб передав
гроші на відбудову рогатинських церков. Щоб відбудували ще ліп-
шими, ніж вони були, з іконами й книгами, з оборонними мурами
і вежами і щоб простежено за тим було з усією дбайливістю і
пильністю, бо вона" й сама ще не раз припильнує, хоч імені її на-
зивати не треба і згадувати про дар не слід, бо перед богом усі
безіменні й грішні.

Коли вже відпровадила Гасана з саквами, повними золота, зга-
дала в гірких сльозах свого нещасного отця, згадала і його давні
вірші, які він часто викрикував, бо чіплялася за його дивовижну
пам'ять усяка всячина, із якої вони з матусею кепкували, маючи
тисячі пісень і співаночок, таких мелодійних поряд із косгрубати-
ми словесами отця Лісовського. А тепер, повертаючись думкою
в минуле, якого вже не повернеш, шепотіла ці незграбні батькові
вірші, й заливалася слізьми, і шкодувала, що не може вкласти
в сакви із золотом ще й золотих цих слів: "Мужайся, многопле-
менний росскій народе, да Христос начало крїпости в тебй буде".

Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рід-
ної землі. Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? І як?

Коли Гасан повернувся і доповів султанші, що все зроблено, як
вона веліла, не побачив на її обличчі ніяких слідів горя і розпа-
чу, що були в душі Роксолани. Нещастя навчило її приховувати
найтяжчі болі, страждання загартували душу.

Дала доручення Гасанові знайти на Бедестані старого купця,
на ймення Сінам-ага, й поставити їй перед очі. Сама ще не знала,
що з ним зробить, хотіла бачити і нетерпляче перепитувала Гаса-
на, де той купець, але Сінам-аги не було в Бедестані, не було й
у Стамбулі, казали, що приправляє з Кафи новий товар. Товар?
Який товар? Людей? Живих людей на продаж!

Нарешті купця приведено. Відірвали від товару ще на пристані
в Золотому Розі. Привели, як був. Брудного й зашмарканого. Ма-
буть, пошарпаного бурями чорноморськими, бо море завжди нг-
ласкаве до людоловів. Сінам-ага не смів підвести очей на султан-
шу. Упав на коліна. Повзав по килиму, їв ворс.

262

— Де був? — спитала Роксолана.

Він белькотів про товар. Про щедрість, яка розоряє купця. Про
аллаха.

— Який товар? Людей? Ти, людопродавцю! Знаєш хоч, кого й
куди продав?

— Ваша величність...

Сінам-ага плазував по килиму, шамрав беззубо, клявся аллахом
і його пророком, що він чесний челебія, що людьми не торгував,
а коли й трапилося, то хіба що випадок, про який і згадати лячно,
він же чесний челебія, все життя проплавав на водах, під бурями,
дощами, загрозами, через море до дунайських мунтянів, тоді воза-
ми через Волощину аж до королівства, возив туди бурський чам-
літ ', багазію ² й мухаїр ³, килими, турецьку фарбу, кінські убори,
брав звідти бецькі чвалінки й ножі чеські, сукна лунські, гданські
й фалендиш, шапки-магерки, горючий камінь, хутра. А в Кафі він
і не був ніколи, бо хіба ж там купці, хіба там торгівля?..

Роксолана чула чи й не чула той хапливий перелік, те безлад-
не белькотіння, але слово "Кафа" вдарило, мов ляпас. Кафа — ця
огидна ненаситна паща, що пожирала кров її народу, зжерла, про-
ковтнула її саму, її життя, її свободу. Один раз відмовишся від
свободи, а тоді навіки забудеш, що то таке.

Вже й не дивлячись, гидливо відчувала поряд з собою цього
людинопродавця. Боже праведний! Таке нікчемство, така ницість...
її, молоду й зухвалу... І вона не вирвалася, не втекла, мимоволі
зрівнялася з цим старим покидьком, з цим недовірком. Навіть
знання власної нікчемності може зробити нас великими, підняти
над безмовністю природи, яка ніколи нічого не знає. Роксолана
мала змогу поглянути тепер на своє колишнє життя, з висоти воз-
несіння побачити неймовірність пониження і не заплющити очей,
не заридати в розпуці, а з мовчазною погордою відвернутися,
мовби й не було нічого, ніби не з нею самою, не з її народом. Бо
ж вона тепер султанша. Всемогутня повелителька. Знає собі спра-
вжню ціну, ніколи не уподібниться ні звіру без душі, ні ангелу без
плоті.

Вона мовчки погордливо відвернулася від Сінам-аги. Той пов-
зав, скімлив, благав хоч слова, хоч погляду, хоч поруху.

Нічого й нізащо!

Гасач-ага штовхнув купця чоботом, викинув за двері як стару
ганчірку.

— Забирайся геть і моли аллаха, що несеш звідси свою парши-
ву голову!

263

вгору