МНОГОТРУДДЯ

Сівши на трон Османів поруч із Володарем Віку султаном Су-
лейманом, опинившись серед титанів, піднявшись до небес, могла
нарешті озирнутися, поглянути на світ, покінчити назавжди з об-
меженістю й засліпленням, на які приречена була в гаремі ці п'ять
перших років перебування у Стамбулі.

Як вона раділа своїм дітям, своїм синам, кожен з яких віщував
їй дедалі більшу волю! Барабани гриміли після появи на світ кож-
ного її сина, барабани Мехмеда, Селіма, Баязида, барабани її тор-
жества, сили й перемоги. Могла б заспокоїтися і навіки залишити-
ся за стінами гарему, насолоджуючись музикою султанських бара-
банів, які заколисували османських жон ось уже скільки віків,
бо ж голос барабанів завжди між добром і злом посередині, як
місяць серед ночі. Яка облуда! Як могла вона бодай на мить під-
пустити до себе отруйну змію непокоєння й примирення! А та мить
тривала понад п'ять років! Колись її учили, що тільки в день
страшного суду, коли мертві підведуться з могил, дано буде люди-
ні побачити все, що було і чого не було й не буде ніколи. Тепер
не хотіла ждати того дня, бо вже була в могилі й підвелася з неї
сама, без будь-чиєї помочі, без богів і дияволів. Хотіла бачити і
знати все і рвалася на простори знання всіма силами своєї душі.
Ще й не видобувшись на вершини, не здолавши й не усунувши
ворогів, від яких аж кишіло довкола, вже зазнала непередаваного
відчуття: ніби широко відчинилися невидимі двері й вільний світ
огорнув її звідусіль, могутнє життя нахлинуло на неї у боріннях,
криках, стогонах, спалахах, зітханнях, красі, величі, многотрудді.
Події, знані й незнані, вгадувані, почуті лише згодом, ставали ря-
дом, дивували, лякали, приголомшували, розтривожували.

Папа римський послав Мартінові Лютеру буллу про відлучен-
ня його від церкви, Лютер спалив буллу. Лукас Кранах зробив
портрет Лютера (гравюра на міді), Дюрер намалював портрет
Еразма Роттердамського. Магеллан відкрив Чілі й протоку, на-
звану його ім'ям, через яку потрапив до океану, що його наймену-
вав Тихим. Якийсь німець із Нюрнберга працював над нарізкою
ствола вогнепальної зброї, щоб з .неї влучніше було стріляти в лю-
дей. В Аахені короновано імператора Карла П'ятого. Король Фран-
ціск заснував у Парижі королівську бібліотеку, яка згодом стане
Національною. У Венеції здійснено перше повне видання священ-
ної книги євреїв — талмуда. Лютер переклав біблію німецькою
мовою, Тиндаль — англійською. Англійський король Генріх VIII на-
писав "Золоту книгу" для спростування єретицьких ідей Лютера,
хоч згодом сам виступив проти римського папи, який не дозволив
йому розлучатися з черговою жоною. Кримська орда вже вкотре
нападала на українські землі і ходила навіть на Москву. Мікелан-
джело почав роботу над каплицею Медічі.

264

Народився Філіпп де Монс, майбутній великий композитор мадри-
галів Магеллана вбили тубільці на Філіппінах. У Франції стали
ткати шовк. Корабель Магеллана "Вікторія" під командою Се-
бастяна дель Кано повернувся до Севільї, вперше в історії люд-
ства здійснивши кругосвітнє плавання Почали друкувати кни-
ги у Кембріджі. Помер папа Андріан VI—останній папа неіта-
лієць У Швеції став королем Густав Ваза, покінчивши з датським
пануванням. Тщіан намалював одну із своїх кращих картин "По-
хорон Христа". В Німеччині вибухнула селянська війна, і хоч по-
встанці були запалені ідеями реформації, Лютер зрадив селян.
У Швейцарії почав реформацію церкви Цвінглі. Розвивалися нау-
ки "тілесні", себто природничі, й "знання серединні", або абстракт-
ні. Скалігер відкрив метал, що не піддавався плавленню. Рудольф
запровадив знак квадратного кореня у математиці. Макіавел-
лі написав "Історію Флоренції". Вперше надруковано в оригіналі
медичні праці Галена. Створено пружинний годинниковий меха-
нізм, франціск І потрапив у полон до імператора Карла. Тим ча-
сом Перуджіно малював картину "Поклоніння волхвів", Корре-
джіо — "Нолі ме таигере", Тіціан — "Бахус та Аріадна". Нареш-
ті, саме тоді з'явилися клавікорди, мовби для того, щоб мелодійно
пригравати цьому многотрудному немелодійному століттю, яке,
незважаючи на вибух людської талановитості й невпокірливості
людського духу, повнилося стогонами вмираючих, криками като-
ваних, гуркотом недавно винайдених гармат, моторошною тріскот-
нявою вогнищ інквізиції, зловісним вигупуванням османських ба-
рабанів, що били невтомно, безугавно, вістуючи про кров, смерть,
потоптання усього живого.

І хто б там почув за тими барабанами кволий голос жінки, яка
ще й сама не знала своєї справжньої сили?

ТРЯСОВИНА

"Душе моєї душі, мій володарю! Привіт тому, хто здіймає ран-
ковий вітерець; молитва до того, хто дарує солодкість устам зако-
ханих; хвала тому, хто сповнює жаром голос улюблених; поважан-
ня тому, хто палить, мов слова пристрасті; безмежна вірність тому,
хто осяяний пречистою світлістю, як лиця й глави вознесених;

тому, хто є гіацинтом в образі тюльпана, напахчений ароматом
вірності; слава тому, хто перед військом тримає знамено перемоги;

тому, чий клич "аллах! аллах!" почуто на небі; його величності
моєму падишахові передаємо диво Найвищого Володаря і бесіди
Вічності.

Просвітленій совісті, яка прикрашає мою свідомість і є скарбом
світла мого щастя і моїх засмучених очей; тому, хто знає мої най-
сокровенніші таємниці; спокоєві мого зболілого серця й умиротво-

265

рінню моїх зранених грудей; тому, хто е султаном на престолі мого
серця і в світлі мого щастя,— поклоняється його довічна рабиня,
віддана, із стома тисячами опіків на душі. Якщо Ви, мій волода-
рю, моє найвище райське дерево, бодай на крапелиночку зволите
подумати або спитати про цю Вашу сиротину, знайте, що всі, крім
неї, перебувають під шатром милості Всемилостивого. Бо того дня,
коли зрадливе небо всеохватним болем учинило наді мною на-
сильство і в мою душу, незважаючи на ці бідні сльози, встромило
численні мечі розлуки, того судного дня, коли в мене віднято вічні
пахощі райських квітів,— мій мир перетворився на розмир, моє
здоров'я — на недугу, а моє життя — на загибель. Від моїх безпе-
рервних зітхань, ридань і болісних криків, що не вгавають ні вдень
ні вночі, душі людські виповнилися вогнем. Може, змилується тво-
рець і, зглянувшись на мою тугу, знов поверне мені Вас, скарб
мого життя, щоб порятувати мене від такого відчуження і забуття.
Хай же те станеться, о володарю мій!

День мені в ніч обернувся, о місяцю туги .

Мій володарю, світло мого ока, немає ночі, яка б не спалюва-
лася від моїх гарячих зітхань, немає надвечір'я, коли б не доліта-
ли до небес мої голосні ридання і моя туга за вашим сонячним
лицем.

День мені в ніч обернувся, о місяцю туги .."

Невже не знала Роксолана, що пише султанові, який після Бєл-
града й Родосу задумав потопити в крові землю угрів? Чи була
бодай крихта щирості в цих дивних листах, чи тільки обман і мерт-
вота задавнених умовностей? А може, й у цьому нещирому слово-
ливстві хотіла перевершити всіх?

Сулейман знов був у поході. Цього разу проти Угорщини. Ви-
ступав із Стамбула в понеділок 23 квітня 1526 року в день Хизира,
коли поля стають зеленими, коней виводять на пашу, а султан-
ський двір переїжджає на літо в Карагач. Перед цим гонці розска-
калися по всій імперії, передаючи султанський указ спахіям, які
володіли царськими тімарами, вирушати в похід на невірних, маю-
чи згідно зі звичаєм потрібний обладунок, помічних людей, харчів
і одягу на півроку від дня Хизира до дня Касима; йти кожному
своїм шляхом, щоб на початку липня зібратися усім коло Белгра-
да. Готування було в Стамбулі, по всіх усюдах безмежної Осман-
ської імперії. Натирали воском і лоєм повіддя, сушили барабани,
точили шаблі, кували наконечники списів, парили й склеювали
дерево для луків, виливали гармати, стругали дерево для галер,
відбирали баранів, складали в'ялене м'ясо в сакви, сушену садо-
вину — в шкіряні міхи, шили знамена.

У день Хизира правовірні кидають роботу і йдуть гуляти. Ва-
гітна жінка, яка працює у цей день, народить виродка. Тому Рок-
солана, котра знову була в надії, не вийшла того дня за стіни
гарему проводжати султана. Прощання відбулося вночі, у султан-
ській ложниці, на безмежних зелених простирадлах, на цих зеле-
них луках, де народжувалася її любов і росла, як молода трава,

266

і, може, мала колись і зів'янути, але ще не в'янула, розросталася
пагінням, пазеленню, буйнощами!

У квітні йдуть дощі, які вважають священними. Дощовою водою
поять хворих. Дівчата змивають голови, щоб пишно росли коси.
Коли дощі йдуть сорок днів, у народі панує радість. Ріжуть бара-
нів, роздають м'ясо бідним, моляться в мечетях. В день Хизира,
під дощем, саджають коло будинків плющ, щоб усі хворощі з гос-
подарів вийшли, як плющ обів'ється довкола дому. Чи саджала
плющ Роксолана?

Сулейман виходив із Стамбула в пишноті й блиску, яких не міг
затьмарити навіть рясний дощ. Візири Мустафа і Аяс, у тканому
золотом одязі, супроводжували султана. Великий візир Ібрагім,
весь у самоцвітах і золоті, їхав осібно, мовби ще один султан.
Двірський супровід, воєводи, улеми, тоді яничари й кінне військо,
розгорнувши зелені знамена, вирушали під гуркіт барабанів, під
завивання військових зурн, що невтомно награвали древній марш
султана Санджара, з дикими викриками, що могли б заглушити
й мертвого. Де ступить кінь турка, там уже не росте трава. За вій-
ськом ішли верблюди із скарбницею і святими книгами, слони в
позолочених навушниках, коні й мули під в'юками. Тільки на пер-
шій ночівлі було розіпнуто півтори тисячі шатер. Ішли слухняно,
радо, охоче, бо так надумав їхній султан. Він не водив їх на штурм
фортець, але в походи йшов разом з ними. Був завжди мовби пере-
втомлений, голова під важким велетенським тюрбаном схилена на
довгій, ніби пташиній шиї, очі, заглиблені в щось потойбічне, наче
й не помічають нічого довкола, а насправді зіркі до дріб'язко-
вості — нічого не лишається для них непоміченого, від воїна до
улема, від паші до арбаджії, лиховісно пильні очі загадкового во-
лодаря. Дивний султан. Брав тільки те, чого не могли взяти його
предки: Белград, Родос, тепер Угорщину. Воював тільки з невірни-
ми, хоч, може, й сам ніс у собі їхню кров і найкоханішу жону взяв
з них. Справді дивний султан, але хіба можна пояснити вчинки
чоловіка, над яким не стоїть ніщо, крім вічності й смерті?

Хто знає своє призначення? Може, оці походи через гори й ліси,
повільне, безупинне, уперте просування кудись і є життя? Не війна,
то лови, коли десятки тисяч озброєних безжальних людей вибива-
ють звірів на велетенських просторах, не лишаючи нічого жи-
вого.

Коли взимку творив лови в околицях Едірне, то погрожував не
тільки безмовним звірам, але й людській чужій силі, імператорові
Карлу, папі римському, всьому світові, всій землі, яка однаково не
лякається ніяких погроз, хоч бийся об неї в розпачі та безсиллі
з усім своїм ісламським воїнством.

Земля розлегла, безмежна, прекрасна, потужна, всеплодюща
і всемогутня, а ти перед нею крихкий, слабосилий, тимчасовий,
і єдине, що можеш,— це поєднатися з нею, вернутися в її лоно
або ж смертним прахом, або ж зухвало вистрибнувши, як той Ем-
педокл, що кинувся в жерло вулкана.

267

Та коли тобі дана небачена сила, коли володієш половиною
світу, мимоволі виникає спокуса стати на змагання з землею, охо-
пити її всю, подолати, підкорити. Не людей на ній, бо вони безси-
ло падають під ударами меча, як скошена косою трава, а саму
землю! Німу, непорушну, могутню! Поєдинок сам на сам, помічни-
ків бути не може, все слугує тільки допоміжним знаряддям, все,
що заважає цьому божевільному намірові, прибирається безжаль-
но й просто, як здмухуються з столу крихти хліба.

Понад сто тисяч війська, триста гармат, сотні галер по Дунаю,
безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, мули,
віслюки — все це темними хмарами, у потоках безугавного дощу
сунуло знов до зелених придунайських рівнин, щоб убити на них
усе живе, потоптати, сплюндрувати, понищити. Вирубували цілі
ліси для вогнищ, випивали ріки води, з'їдали скирти м'яса й хліба,
лишили по собі гори нечистот; орди пацючні, хмари стерв'ятників
супроводжували війська на всіх їхніх дорогах, мор ішов слідом
невідступне, як доля. Терзали нападників відважні гірські уско-
ки — болгари, серби, волохи. Не лякалися нічого, їхня земля, їхнє
небо, їхні гори! Підкрадалися до самого ворога, хапали полонених,
убивали тих, хто пробував опиратися, грабували обози. Не пома-
гало ніщо: ні яничари, яких послано вперед для забезпечення від
нападів, ні жахливі кари. В Родопах зловлено п'ятьох болгарським
ускоків, двох повішено, трьох набито на палі, коло Крушеваца по-
вішено впійманих сербів, чотирьох посаджено на палі, ще шістьох
набито на палі під горою Авала, вже перед самим Белградом.
Дощ лив безугавно сорок днів і сорок ночей. Верблюди гибіли від
вологості. Воли з гарматами загрузали в багнюці. На ріках позно-
сило всі мости. Коли в Белграді султан влаштував огляд війська,
виявилося, що багато спахіїв прийшло без належного обладунку і
без харчів. У них відібрано земельні наділи, багатьох скарано
смертю. Безжально карали смертю купців, які йшли за військом і,
порушуючи встановлені султаном ціни на продовольство, лупили
з воїнів ціни вищі. Султан, як завжди в походах, поволі наливався
холодною люттю, що росла в ньому, як води в Дунаї й Саві, він
ждав її нетерпляче, стежив, як призбирується у ньому, накопичу-
ється, заливає усе його єство. Лють була несвідомим виправдан-
ням перед самим собою. Нападала щоразу, коли починав нову вій-
ну. Так було під Белградом, під Родосом, так мало бути й тепер.
Його наближені вважали, що султан лютиться на поганих вико-
навців його наказів, на військові невдачі й поразки, насправді ж
було зовсім інше, але про це не дано було знати нікому, та й сам
Сулейман ніколи б не зізнався перед самим собою про справжню
причину його немилосердного настрою.

Виправдання. Навіть простий, найпідліший чоловік повинен ви-
правдовуватися за кожний свій учинок перед людьми й перед богом,
а що ж тоді казати про можновладців, які вершать долі держав,
а то й цілого світу! Для кожного свого походу Сулейман, власне,

268

мав по кілька виправдань. Перед самим собою, перед своїм вій-
ськом і, нарешті, перед усім світом.

Найлегше було з військом. Саме з власним військом, а не з на-
родом, бо про народ ніколи не говорив і не думав, власне, й не мав
так званого народу, а мав тільки підлеглих, серед яких були воїни
та ще оборонці віри й шаріату — імами й улеми. Саме до них звер-
тався перед кожним новим походом, вдаючись до виправдань най-
простіших: іде захищати віру, сповнюючи заповіти своїх предків.

Для широкого світу було щось інше, хоч теж щоразу те саме!
покарання неслухняних. Белград мав бути покараний за те, що
виявив непослух переможцям Косовської битви, порушив вірність
османському мечу й перекинувся під оруду угорського короля. Ро-
доські рицарі мали бути покарані за розбійництво на морі. На-
решті, Угорщина винна була перед Високою Портою за готування
хрестового походу проти ісламського світу. Той похід задуманий
ще папою Левом Десятим, коли султаном був Селім Грізний. Папа
розіслав легатів по всій Європі, по всіх державах на площах і в
церквах виставляли замкнені на три замки карнавки для по-
жертвувань на священну війну, шили хоругви, з одного боку яких
зображувано папу й короля, а з другого — турків та інших злобних
язичників, у Римі правили молебні за успіх хрестового походу, сам
папа роздавав милостиню і ходив босий з непокритою головою до
церкви Святих апостолів. На Лютеранському соборі читано лист
імператора Максіміліана, який висловлював бажання відновити
імперію Константина й визволити Грецію від варварів-турків. "Ми
охоче вжили б своєї влади, не пошкодували б навіть власної особи
для цього заходу, коли б інші глави християнства прийшли нам на
поміч". Але на словах виступаючи проти турків, Максіміліан на-
справді вів безперервні війни проти християнських володарів. Тому
ніхто не міг виставити для проголошеного папою хрестового походу
жодного воїна, бо воїни були потрібні кожному монархові для за-
хисту та збільшення власних володінь. Не могла об'єднати роз'єд-
нану Європу навіть загроза з боку обагреного кров'ю власного
батька й усього свого сімейства жорстокого султана Селіма, який,
щойно ставши на престол, пообіцяв своїм яничарам завоювання
всього світу. Королі й князі мовби прислухалися не до відчаєних
закликів римського первосвященика, а до глузливого постулату
єретика Лютера про те, що воювати проти турків означає проти-
витись богу, котрий вживає їх як лозу для покарання нас за наші
гріхи. Тільки угорський король Уласло II, над володіннями якого
нависала страшна турецька сила, мерщій зібрав хрестоносне опол-
чення з селян і немаєтних дворян на Ракоському полі під Пештом,
але не мав для нього ні зброї, ні воєвод.

Коси, вила, дубці, ланцюги — єдина зброя селян. Із таким об-
ладунком, покинуті всім світом, мали виступати проти страшної
османської сили тоді, як магнати і єпископи, поховавшись у своїх
володіннях, спокійно спостерігатимуть за їхньою безславною за-
гибеллю. Зібрані докупи, відчувши силу, перейнявшись гнівом про-

269

ти можних, ополченці обрали своїм ватажком дрібного дворянина
Юрая Секельї і, проголосивши його селянським королем під іме-
нем Дьєрдя Дожі, пішли громити поміщиків. Повстання прокоти-
лося від Дунаю до Тиси, тільки під Темешваром семигородський
воєвода Янош Запойяї, виступивши проти селян із справжнім вій-
ськом, розбив їх. Дьєрдь Дожа, поранений, потрапив у полон до
Запойяї і зазнав страшної кари. За велінням Запойяї кати рвали
тіло Дьєрдя розпеченими кліщами, тоді посадовили на розпечений
залізний трон, надягнувши йому на голову розпечену залізну ко-
рону, після чого четвертували. Повстанців віщали на грушах ціли-
ми гірляндами, і переможці справляли під тими деревами смерті
бучні бенкети. Єпископ благословив усе це, король схвалив дії
Яноша Запойяї, дворянське зібрання у Пешті на вічні часи закрі-
пило селян за землями їхніх володарів, відплативши вічним раб-
ством тим, хто виявив готовність захищати свою землю і цілу Єв-
ропу від рабства османського.

Про той нездійснений хрестовий похід уже й забуто, але для
Сулеймана він був тепер прекрасною нагодою виправдатися перед
усім світом у своєму намірі належно покарати Угорщину.

Для себе мав інше. В душі плекав задум стати єдиним воло-
дарем світу, перемогти й усунути імператора Карла, покорити всіх
володарів і всі землі. Для цього хотів зімкнути рубежі своєї імпе-
рії з усіма славними й могутніми державами, зіпертися на них,
мовби шукаючи ослони, і водночас нависнути над ними, як невід-
воротна загроза, наче меч віри. Тому мав пробуджувати в собі гнів
ї радів, коли відчував, як той гнів росте в ньому, як заполонює
його, заливає, мов божевільні каламутні води гігантських рік.

Знов, як і шість років тому, на початку свого володарювання,
прийшов на берег Дунаю, дивився на його розклекотані, скаламу-
чені ошалілою Савою води і думав про каламутний потік свого вій-
ська. Сто тисяч спахіїв, сорок тисяч яничарів прокотяться по цій
принишклій, залитій дощами землі — що їх зупинить? Але водно-
час із захопленням цією ісламською силою виникало глухе невдо-
волення, яке поволі переростало в лють. На нехлюїв-спахіїв, що
прийшли на війну, не дбаючи про славу османської зброї, а тільки
з наміром поживитися. На зрадників-купців, що порушували сул-
танські укази. На невдалі дії начальників, які досі тупцяли на бе-
регах Дунаю, не знищивши благеньких заслонів, що їх виставия
угорський король. Дратувався султан ще й тому, що його гонці
надто довго скакали до Стамбула й назад, і він досі не мав віс-
тей від Роксолани, від розлуки з котрою цього разу страждав, як
ніколи досі. Що найвища влада, коли не можеш почути слова від
єдиної жінки на світі?

Не хотів бачити навіть Ібрагіма. З-під Бєлграда послав вели-
кому візирові веління йти з військом не на з'єднання з султаном,
а вдарити на Петроварадин, де сидів сам головнокомандувач угор-
ського війська архієпископ Пал Томорі. Єпископ, довідавшись, що
на нього йде великий візир, утік із Петроварадина, лишивши там

270

тисячну залогу на чолі з сербським воєводою Джорджі Алапичем.
Але й та тисяча воїнів виявила такий опір Ібрагімові, що він вою-
вав під Петроварадином цілих два тижні й нічого не міг удіяти.
Нарешті захопивши в дунайських плавнях кілька полишених про-
тивником куренів, Ібрагім мерщій послав до султана хабердара-
вісника Баба-Джафера з радісною вістю: фортецю Петроварадин
узято. Саме тої ночі прискакав гонець із Стамбула і привіз нареш-
ті листа від Роксолани. Сулейман втішався листом і на радощах
подарував тисячу дукатів хабердару від великого візира. За день
довідався, що Ібрагім збрехав. Петроварадин не піддавався. Су-
лейман прислав на підмогу великому візирові тисячу найвірніших
яничарів. Уночі, ховаючись за потоками дощу, яничари підвели
під стіни Петроварадина дві величезні порохові міни, в утворені
вибухами проломи кинулися найвідчайдушніші головорізи, і те-
пер уже Ібрагім справді міг похвалитися перед султаном першою
своєю перемогою і на учті переможців поклав до ніг Сулейманових
п'ятсот голів захисників Петроварадина.

Султан відходив душею. Почув слова своєї Хасекі. Почалися
перемоги. Найперший помітив зникнення Сулейманової люті Ібра-
гім і, влучивши хвилину, поскаржився своєму покровителеві на
султаншу, яка так зневажила його дарунками й щирою прихиль-
ністю, що він ще й досі не може оговтатися від завданого удару.

— Я подумаю над цим,— пообіцяв йому Сулейман і в першо-
му ж своєму листі, який написав у відповідь на послання Роксола-
ни, висловив їй докір за ставлення до великого візира. А щоб на-
дати своїм словам ще більшої ваги, посилаючи дарунки султанші,
згадав і про свою одаліску Гульфем: передав їй флакон з італій-
ськими пахощами й 60 золотих флоринів.

Знову велів ставити собі зелений захисток від дощу, сидів ціли-
ми днями на березі Дунаю, спостерігав, як переправляються на
Сремську рівнину його незчисленні війська. Відчував себе всемо-
гутнім творцем, який породив цю силу, що могла б сама себе
зжерти, коли б не мала змоги нищити все довкола. У сподіванні
здобичі для себе й слави для свого султана брудним грізним валом
перекочувалося ісламське військо в межиріччя Дунаю і Драви,
на зелені луки й поля Сремської рівнини. Чи давно топтали цю
рівнину турецькі коні, чи давно палено й плюндровано її, а ось
вона лежить перед завойовником мовби й не торкана його мечем
і не понищена копитами його коней. Знов стрепенулася, живе, ро-
дить зело, хліб і овоч, і слава знову блукає по цій рівнині — тіль-
ки простягни руку й зірви її, як плід з низького дерева, бо славі
тут нема за що зачепитися, ніде заховатися, нема чим заслонитися.

На дивані було вирішено йти вздовж Дунаю, просто на Буду —
столицю Угорщини. Щоб перейти Драву, Сулейман звелів буду-
вати міст. Нічого так не любив, як мости через ріки. Знову сидів
біля води й спостерігав, як дика стихія підкоряється стихії його
війська, його власній силі, що не має ні меж, ні впину. Тридцять
тисяч люду споруджувало міст через розбухлу від страшного дощу

271

Драву. За п'ять днів міст був готовий. 3 21 по 23 серпня всі війська
переправилися на той бік, і Сулейман звелів знищити міст. Повер-
нення без перемоги не було. А дощ лив, ніби настав кінець світу.
В потоках вод губилися гармати, цілі загони війська блукали в
розбагнених дунайських плавнях, люди тонули в калабанях, гнили
заживо, тисячами здихали верблюди, воли й коні, багато хто вті-
кав, але султанська сила була така велика, що втрати майже й не
помічалися, відсталих довго не чекали, втомленим не давали пере-
починку, відчаєних збадьорювали обіцянкою близької перемоги,
боягузів і збунтованих жорстоко й швидко карали. Після кожної
сутички з поодинокими угорськими загонами пильно додивлялися
до воїнів, хто мав рани спереду, тому шана й щедрі султанські на-
городи, у кого виявлялися рани ззаду—тих саджано на палі: по-
казував гузно ворогові, покажи й богові.

Молодий король угрів Лайош метався у безсиллі й розпачі. На-
роджений семимісячним, він і на світ прийшов дочасно, так ніби
квапився зазнати якомога більше нещасть за найкоротший час.
Десятилітнім був коронований на царство без влади, яку розсми-
кали собі то могутні магнати, то єпископи й священики. Мовби на
сміх названо його було Лайошем, хоч не міг бути навіть тінню
славетного угорського короля Лайоша, за якого двісті років тому
Угорське королівство, було, розкинулось на величезних просторах
від Балкан до Балтики і від Чорного моря до Неаполя.

Чвари феодалів, незгоди між духовенством, втручання Габс-
бургів, які ще за Максіміліана прагнули прибрати до рук угорську
землю і одружили Лайоша з внучкою Максіміліана Марією, нік-
чемність двадцятилітнього короля, котрий, попри свою природ-
ну хворобливість, був нестримним пияком і розпусником,— усе
сприяло Сулейманові. Коли й ставало що на заваді, то це небо,
яке обрушило на султанське військо справжній потоп, та земля,
яка розверзла свої надра, мовби намагаючись проковтнути цю
чужу й ворожу силу, що прийшла на береги великих слов'янських
рік.

Відчаєний король звелів, відновлюючи давній угорський зви-
чай, возити по всіх селах і містах закривавлену шаблю як зняк
війни та небезпеки для вітчизни. Вдалося зібрати тільки двадцять
дві тисячі війська, та й те було позбавлене досвідчених воєвод, бо
хорватський бан Франкопан тільки обіцяв, що прийде допомагати
королеві, а семигородський воєвода Янош Запойяї, хоч і зголосив-
ся привести двадцять тисяч свого війська, вів його надто повільно,
так ніби очікував, щоб султан розбив короля.

Король був вимушений призначити головнокомандуючим архі-
єпископа Пала Томорі, який щойно вийшов із францисканського
монастиря, щоб стати архієпископом колотським. Папа римський
Климент, який не міг випросити в Європі жодного воїна для допо-
моги угорському королеві, тільки й зумів, що послати своє бла-
гословення, і зрозпачений король був вимушений довіритися духів-
ництву, бо дворянство покинуло його, а може, дворянство покинуло

272

його тому, що він віддався духівництву. А що влада духівництва
майже завжди виявлялася у зухвальстві, яке межує з нахабністю,
то сталося і цього разу так, що двадцять дві тисячі ненавченого,
сяк-так озброєного угорського війська мали стати проти ста тисяч
султанських зарізяк, які йшли за здобиччю.

Томорі намовив короля вивести свої сили проти Сулеймана, зу-
стріти його на березі Дунаю коло містечка Мохач і там з божою
поміччю розбити невірних на славу християнської зброї. І король,
і його головнокомандувач були однаковими невігласами у військо-
вій справі, обидва, хоч і з неоднакових причин, знехтували захо-
дами звичайної людської розсудливості, так ніби не розуміли, що
на випадок їхнього розгрому буде понищено не тільки їхнє нещас-
не військо, а й усю Угорщину, на яку з тривогою дивилася Європа,
що вважала Угорщину захисницею від Османів, ще не знаючи
свого справжнього рятівника — Росії.

28 серпня Сулейман звелів оголосити у своїх військах, що завтра
має бути битва. Дощ лив ще страшніше, за стіною води від Моха-
ча, що притулився на рукавці Дунаю, видно було тільки дзвіниці, а
так: багнюка, болото, поламані дерева, загрузлі гармати, перевер-
нуті шатра, конаючі тварини, запацьорені ісламські воїни в жалю-
гідних мокрих тюрбанах. Але відступу не було, треба було битися.
Так хоче аллах. Для султана поставлено червоне із золотою кулею
нагорі шатро на піщаній косі — єдиній латочці землі, що могла
вважатися сухою. Сулейман упав на коліна, бив чолом об землю,
молився ревно й затято:

— Боже мій, могуття й снага в тобі! Боже мій, поміч і захист у
тобі! Дай снагу, боже, народові Мухаммедовому!

Вночі гонець приніс листа від Роксолани. Впав від знесилення пе-
ред порогом султанського намету, але тільки тоді, як власноручно
передав Сулейманові дорогоцінного листа. Султан звелів огорнути
гінця золотим кафтаном, покласти в сухому наметі й не тривожити,
поки не виспиться.

"Мій володарю, мій шаху, любий душею і серцем, життя моє, єди-
на надія на цім і тім світі! Нехай Той, що вічно живий, віддалить
Вашу чесну особу від усіх болів, а Ваше буття — від усіх хворощів,
хай наблизить Вас до своїх безмежних милостей і віддасть під опі-
ку свого найбільшого улюбленця Мухаммеда і під захист своїх
угодників; хай поможе Вам, щоб із своєю щасливою зіркою і цар-
ським знаменом здобували завжди перемоги над нікчемними й зло-
радними невірними — амінь, найбільший Помічнику! Нині мене,
Вашу рабиню, приємним ставленням володаря, котре викликає
безмежну радість, і Вашим чесним листом, ароматним, як мускус,
піднесли з пороху забуття, бо зволили в своїм царськім щасливім
часі подбати, щоб лист дійшов до мене і ущасливив мене. А якої
чистої щедрості його сторінки! Голова увінчана короною, а бла-
гословенні стопи — бісерними коштовностями й рубіновими барва-
ми. Витіснив ваш лист криваві сльози з моїх заплаканих очей,
сповнивши їх світлом, а в тужливе серце влив радість. Нехай Вам,

273

дню мого щастя, сповняться всі бажання й радощі душі, нехай
сади Вашого благополуччя будуть переповнені прекрасними жас-
миновими квітами моєї любові, чарівної, як Ваше лице пресвітле,
о мій володарю, мій султане, мій падишаху!"

Хто б ще міг знайти такі слова і в таку хвилину для цього по-
хмурого чоловіка? Султан читав і перечитував листа від Хуррем,
шкодував, що завдав їй прикрості, написавши про Ібрагіма й по-
славши подарунки для Гульфем, карався в душі за всі несправед-
ливості, яких допустився досі щодо Хасекі, може, заприсягався
надалі ніколи не завдавати їй щонайменшого болю, ясна річ, за
умови, що аллах не допустить його загибелі, дарує йому завтра
перемогу, допоможе вціліти там, де ніхто не сподівається вці-
літи.

Як часто йдуть поряд любов і смерть, та тільки чомусь суди-
лося так, що одні втішаються любов'ю, а інших очікує смерть,
не знати за що, не знати й чому.

Король ждав султана перед Мохачем. Бугристе поле, по боках
піски, лози. Чорні хмари повзли по самому полю, вивергаючи по-
токи води, заливаючи людей, коней, гармати. Церковні прелати
полум'яними словами надихали воїнів на битву з невірними. Ко-
ролівський канцлер Стефан Брдарич радив відступити. Сербські
воєводи Радич Божич і Павло Бакич, які добре знали військовий
норов турків, радили обставитися возами, але єпископи й угор-
ські бани воліли битися тільки у відкритому полі, і нерозумний ко-
роль послухав не досвідчених воїнів, а цих надутих крикунів і
хвальків. Військо було поставлено в два ряди. В першому—
піхота під захистом вісімдесяти (проти трьохсот турецьких!)
гармат, у другому—надія короля, кіннота. Сам король із тисячею
закутих у залізо вершників, оточений церковними прелатами
й вельможами, об'їжджав і підбадьорював своє військо, тим ча-
сом як султан у своєму розкішному шатрі, сидячи на Золотому
троні, вів останній перед битвою диван. На диван покликано не
тільки воєвод, а й найстаріших воїнів з яничарів. Сиві, як вівці,
з вусами до пояса, старі яничари стали перед султанським тро-
ном, не схиляючи голів, не схиляли їх навіть перед смертю са-
мою, не гнучись у поклонах, бо вже задубіли від старощів так,
що не зігнулися б навіть від пекельного вогню. Хусрев-бег звер-
нувся до найстаршого з них, якого звали Абдулла Тозлу, себто
Старий.

— Щасливий падишах хоче твоєї ради, Старий.

— Яка йому ще більша рада,— відповів яничар,— окрім тої,
щоб бився!

І відвернувся і від Хусрев-бега, й від султана, простуючи з на-
мету під зливу й погибель. За ним спокійно посунули й інші ве-
терани, так ніби вже вважали всіх угрів мертвими, а битву вигра-
ною.

Сулейман спитав, що думає про битву Хусрев-бег. Той сказав,
що треба передовсім боятися угорської кінноти. Удар її страхіт-

274

ливий, і його не витримає ніяка сила на світі. Тому, коли вда-
рять угорські вершники, треба вмить розступитися й пропустити
їх, а тоді оточити залізним обручем і здавити. Інакше — нема
ради. Все інше — у благословенній волі аллаха і в руках його ве-
личності султана

Вирішено було після загальної молитви вдарити на невірних,
пославши поперед усього війська чотири тисячі латників на чолі
з безстрашним Балі-бегом Ях'я-пашичем. Маленький, як прищик,
Балі-бег завжди кидався першим у найстрашнішу битву, відаючи
вельми добре, що смерть літає угорі, скошуючи все, що підносить-
ся над землею занадто високо, а його ніколи не зачіпає завдяки
його мізерному зросту. За Балі-беюм мали йти румелійські вій-
ська, очолювані великим візиром Ібрагімом (це мала бути перша
битва у житті хитрого грека), підтримувані вогнем ста п'ятде-
сяти гармат Третя хвиля султанського війська — з анатолійським
беглербегом Бехрамом-пашею і так само сто п'ятдесят гармат.
Четверта хвиля — яничарське військо в супроводі шести знамен
кінноти під командою самого Сулеймана, оточеного вірними охо-
ронцями Султан, так само, як і його великий візир, уперше в
житті брав участь у битві, бо знав, що на цьому полі вирішуєть-
ся доля його імперії: коли його перемога, тоді може царювати
далі, коли ж поразка, тоді не варто й жити. Вірив у звитягу,
снаги надавав йому останній лист улюбленої Хасекі, знов і знов
просив допомоги в аллаха, і мовби саме небо прийшло йому на
поміч, затуливши чорними хмарами все його військо, сховавши
від ворога, засліпивши того, обезвладнивши.

Велетенською темною хмарою, з'єднавшись з хмарами небесни-
ми, посунуло на Мохацьке поле турецьке військо. Завивали бо-
йові сурми, гриміли султанські барабани, шкіру яких цілу ніч
сушили на вогнищах військові дюмбекчі. Гриміли гармати, сви-
стіли стріли, холодний вітер ішов від тисяч шабель, що здіймали-
ся у смертельних замахах, а над усім панувала злива, якої ще
не бачив світ. Злива знетямлювала угорських воїнів, вони сліп-
ли й губилися в ній, тоді як турки не зважали на неї, не лякало
Їх ніщо, бо заради цієї битви, заради вбивства, грабувань і здо-
бичі йшли сюди кілька місяців з далекої далечі, тому безстрашно
били вони в праве крило Франья Бачаньї і Яноша Тахі, у крило
ліве Петера Переньї, у центр, очолюваний самим Палом Томорі.
Стогнала земля під стотисячним мусульманським військом. З по-
чуттям тваринного безсмертя, поза усвідомленням загибелі, сліпо
лізли ісламські воїни під несамовите виття імамів: "Іллях, Іллях,
Мухаммедум ресуллях!" Простромлювалися крізь потоки небес-
них вод обвислі зелені знамена, коло кожного з них викрикува-
но обітницю пророка й падишаха: "Хто помре в цей час, дістане
в раю напої, смачні страви і спатиме з пахуче вимитими гурія-
ми! Після розгрому ворога три дні даються на грабунок, а най-
одважнішим буде роздано у власність землю!" Здавалося, вже
ніщо не стримає цієї нелюдської сили, та ось за зливою непоміт-

275

но вилетіли з-за угорської піхоти вершники на чолі з самим ко-
ролем. Вони сяяли залізом, силою, несли сяйво на кінцях своїх
мечів, ішли в смерть, мов промені світла в темну ніч. Від їхнього
страшного удару турки розкололися на два крила, і хоч султан-
ські гармати вдарили в кінноту впритул і сам король був двічі по-
ранений, нестримна лавина не зупинилася, вдарила з розгону на
анатолійський булюк¹, а тридцять два найодважніші угорські вої-
ни стали пробиватися до того місця, де, оточений залізним
непробивним ланцюгом охоронців, на вороному коні сидів у золо-
тому панцирі Сулейман. Тільки три з них із списами змогли до-
братися до самого султана. Сулеймана від смертельних ударів по-
рятував міцний панцир та широкий ятаган, яким він в останню
мить затулив обличчя, тим часом піші яничари миттю попереру-
бували сухожилля у коней угорських витязів, і ті впали під без-
жальні шаблі. Все було вирішено. Голову архієпископа Пала
Томорі піднесено султанові на кінці довгого списа. Король Ла-
йош, від ран і перестраху такий блідий, що видно було навіть
у дощових сутінках, утікав слідом за своїми недобитими воїнами,
але втікати можна було або ж у Дунай, або ж у прибережні баг-
на. Кінь заніс короля у бездонну трясовину. Поцілений чи то ту-
рецькими стрілами, чи набоями з аркебузів, упав у багновисько,
пригнітив своїм тілом короля. Лайош спробував вивільнитися,
але трясовина всмоктувала його більше і більше, а конаючий
кінь тягнув вершника глибше й глибше, поки той і захлинувся
у чорній холодній багнюці. Безславно й ганебно загинув сам, за-
тягуючи в трясовину поразки й пригноблення мужній народ, який
ніколи нікому не скорявся, котрий ще недавно мав відважних ко-
ролів, про одного з яких, Матьяша Корвіна, бо ж не було пісень
про недолугого Лайоша, співано й на Мохацькому полі перед бит-
вою:

Вже й після розгрому під Мохачем, після того, як вельможі
слухняно піднесли султанові ключі від столиці Угорщини Буди,
в древніх столицях Вишеграді й Естергомі незламні воїни билися
проти турків і не здали фортець, а Беч на Тисі стояв так, що
османців полягло під ним більше, ніж під Мохачем, та однаково
вже доля землі була вирішена. Перед султанським червоним
шатром було потято дві тисячі полонених і з їхніх голів спору-
джено страхітливу тріумфальну вежу. Сулейман сидів на Золо-
тому троні й роздавав милості. Найперше подарував великому

візирові Ібрагіму перо з коштовним діамантом на тюрбан. Тоді
велів обгортати кафтанами всіх, хто відзначився у битві. Поціка-
вився, чи живий старий яничар Абдулла Тозлу, прикликав його
до себе, спитав, що має робити тепер.

— Мій султане,— сказав яничар,— тепер дивись добре, щоб
свиня знов не опоросилася.

Сулейман засміявся і нагородив старого гаманом золота. Був
щедрий і добрий. Привезено було до шатра сім голів угорських
прелатів, які очолювали військо. Сулейманові вельможі плювали
на них, лаяли, називали іменами пап Лева, Андріана, Климента,
Александра, Юлія, кепкували:

— То що, хрестовий похід проти турків?

— Займемо Буду та вдаримо й на Рим!

— Друга після Царгорода столиця Європи в наших руках!

— А ще буде третя й десята, хай пошле могуття своєму воїн-
ству аллах!

Принесено й голову короля Лайоша, яку Сулейман звелів на-
повнити мускусом і ватою, оздобити чорним сандаловим дере-
вом і золотом і відправити, як найбільший трофей, до Стамбула
в султанську скарбницю, тим часом виголосивши над нею сумні
слова:

— Нехай аллах змилується над цим юнаком і хай покарає
мерзенних радників, які зрадили його в його невмінні. Я пішов
на нього з військом, але не мав наміру вкоротити його володар-
ський вік. Адже він ледве зазнав утіх життя й влади. Хай упо-
коїться його душа.

Тої ж ночі зник султан, а народився знов засмучений, сором'я-
зливий поет Мухіббі, який від глибини серця бажав полинути
до милої Хуррем, одурілий від любові, хотів би сіттю її кучерів
полонити птаху свого серця у трояндовості її краси, закликав
свою Хасекі прийти й прогулятися у кришталевому палаці його
серця, писав:

І вона, не чуючи стогонів і хрипіння конаючих на Мохацькому
полі, не бачачи піраміди з відрубаних голів перед шовковим на-
метом Сулеймана, мерщій пошле йому у відповідь на ці вірші
свої вірші, перейняті любов'ю і тугою:

Та цього листа Сулейман прочитає лише тоді, коли, поставив
ши королем Угорщини Яноша Запойяї, ітиме з військом від Пеш-

277

та до Сегеда по голодній, сплюндрованій, розграбованій дощен-
ту землі, де за мірку ячменю давали два, а за мірку борошна
чотири золоті дукати, а тим часом султанові вельможі ділили
між собою награбованих овець, так що великому візирові Ібрагі-
му дісталося п'ятдесят тисяч, а його незмінному фінансовому рад-
никові Скендер-челебії двадцять тисяч. У столицю Угорщини
Буду, де Сулейман після походу спочивав в оточеному лісом ко-
ролівському палаці, прийшов лист Роксолани з гіркими словами
докорів за подарунки Гульфем.

"Впав мені морок на очі,— писала Роксолана,— одразу вхо-
пила й розбила той Ваш флакон. Не знаю, які й слова казала
при тому. Довгий день по тому спала, мовби в непам'яті, була
вся розбита, забула й про дітей, і про все на світі. Коли ж спа-
м'яталася, то подумала собі: хто ж мене топче ногами, хто мене
знищує? Ви мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог, пого-
воримо про це, коли будемо разом. І про великого візира теж
поговоримо, і як, дасть бог, знову побачитися, то покінчимо з
суперечками".

Всі ті дні весело грала музика довкола королівських павільйо-
нів. Місто горіло, пограбоване, обдерте і пригноблене. Забрано
було гармати з фортеці, вивезено всі коштовності з королівської
скарбниці й славетну книгозбірню Матьяша Корвіна. Три великі
бронзові статуї, що зображували Діану, Аполлона й Геракла,
Ібрагім відправив до Стамбула, щоб поставити їх згодом на Ат-
Мейдані перед своїм палацом. Ібрагім усамотнювався з султаном,
пригравав йому нових мелодій на своїй віолі, розважав мудрими
бесідами, пригощав рідкісними угорськими винами, які щедро
лив Янош Запойяї перед звитяжцями, виторговуючи собі корону;

знайшов у палаці портрет покійного короля, на якому Лайош був
зображений на повний зріст, у червоному королівському одязі,
але такий блідий і немічний, ніби передчував свою близьку за-
гибель. Перед тим портретом, сп'янілий від вина, від перемоги
і безконечних милостей султанових, пізньої ночі, присвічуючи
тьмавою свічкою, Ібрагім виголосив блюзнірську промову, нама-
гаючись потішити Сулеймана, який що далі, то дужче впадав у
незрозумілий сум.

— О священна плоть, біла перлина стількох каратів, скільки
часток рухається в сонячних променях перед моїм зором, возве-
дена Всевишнім на вершину почестей і скіпетром своїм повелі-
ваюча ратями могутності! Я, жалюгідний мурах з комори твоєї,
черв'як з плоду твого, що поселився у великому достатку здобутих
тобою крихт і такий несхожий з тобою в нікчемності своїй, що
ледь можу бути помічений зором твоїм, прошу тебе, повелителю
голови моєї, в ім'я зеленої луки, на якій радісно спочиває душа
твоя, вислухати опечаленим слухом своїм те, що викажуть тобі
уста мої, щоб отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене
тобою, коли ти насмілився стати супроти Володаря Віку, його
величності...

278

— Не треба,— махнув йому рукою Сулейман,— замовкни. Гріх.

Спритний Ібрагім встигне згодом вигідно продати портрет
угорського короля, і він опиниться далеко на півночі, аж у замку
шведського короля Густава Вази, який заповзявся зібрати в себе
зображення усіх володарів Європи, вельми пишаючись з того,
що й сам потрапив у таке вишукане товариство. Ще через кілька
століть меткі гіди в похмурому залі шведського замку Гріпсгольм
показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного
угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження
і ганебної смерті в трясовині.

Але Сулейман нічого не знатиме ні про долю портрета, ні про
кепкування нащадків. У глибокій меланхолії, викликаній незвич-
ним листом Роксолани, переправиться він через Дунай (знов
був міст, за спорудженням якого султан спостерігав без будь-якої
радості) і повільно піде через усю угорську землю, несучи по-
жежі, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать гонці
з Стамбула й не вручать йому нове послання від Хуррем із
словами: "Моєму пробитому серцю немає на світі ліків..." І знов
світ заграв барвами, засяяло після багатомісячних дощів сонце,
захотілося жити, і султан навіть змилостивився над переможе-
ними, оголосивши, що всі невірні можуть відкупитися від неволі
й від смерті за визначену плату.

Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина пе-
рейшов Дунай, із Стамбула прийшла вість, що Роксолана наро-
дила йому четвертого сина. Він послав щедрі дарунки султанші
й фірман про надання новонародженому імені Абдаллах, себто
угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кілька днів знов
прискакали гонці з сумним повідомленням про те, що малий
син, не проживши й трьох днів на світі, відійшов у вічність,
а султанша Хасекі від горя й розпачу тяжко занедужала. "Істин-
но: те, що вам обіцяне, настане, і ви це неспроможні послабити!"

Султан залишив військо, залишив усе на світі, без перепочин-
ку поскакав до столиці, знов, як і колись після Белграда, не
дбав про тріумф і величання, мерщій квапився до Стамбула,
тільки тоді гнала його незрозуміла туґа, а тепер — ппистрасть
і тривога за життя найдорожчої істоти на землі.

279

вгору