Повітря було задушливе й тяжке. Не помагали куріння і роз-
бризкувані бальзами. Від них було ще тяжче. Запах тління й
смерті. Малий Баязид, який гойдався у срібній колисочці, втупився
у султана чорними оченятами, тоді злякано заревів. Смаглявотіла
нянька кинулася була до дитини, але Хуррем кволо махнула ру-
кою, щоб та не чіпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелі
зеленій, як трава, уся в жовтому єдвабі: довга сорочка, широкі

280

шаровари, сама теж жовта, ніби натерта шафраном, аж Сулейман
злякався:

— Хуррем, що з тобою? Ти недужа?

—Навіщо ви прийшли?—спитала вона холодним голосом.—
Я вас не кликала.

— Хасекі!

— Ніяка я вам не Хасекі.

— Хуррем.

— І не Хуррем.

Тепер і він розгнівався. За ним внесли безліч дарунків, по-
розставлявши скрині, євнухи мерщій забралися геть, а ця дивна
жовта жінка мовби хоче, щоб забирався геть і він, падишах
і повелитель усього сущого.

— То хто ж ти така? — спитав він з загрозою у голосі.

— Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рід-
ної матусі.

— Я не вмію вимовляти таких імен.

— Ах, ви не вмієте! — Вона рвучко звелася на лікоть, різонула
його поглядом, провела по ньому очима з ніг до голови.— Не
вмієте? Це ж грецьке ім'я. А ви із своїм греком — умієте? Умієте?

— Облиш його,— намагаючись заспокоїти недужу, сказав
султан.

— Облишити? А ваші гіркі слова через цього грека? А ваша
немилість до мене? І це облишити? Все в мені вмерло від тих
докорів. І маленький Абдаллах умер. Зазнав прикрості й горя ще
в моєму лоні. І вмер.

Вона заплакала, крізь сльози, крізь схлипування виштовху-
вала поодинокі слова:

— Це ви... Це все ви... з своїм... греком... з ним усе...
Він присів коло її ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука
легка, вся у вогні, хотів поцілувати ту руку, але Роксолана ви-
смикнула.

— Не чіпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви зможете його
воскресити? Може, хтось на світі зможе? І я теж помру! Не
хочу жити більше, не хочу, не хочу!

Малий Баязид, почувши материн плач, заревів ще дужче.
Сулейман спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на
нього.

— Не підходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида!
Я знаю, я все знаю! Ви хотіли б бачити мертвими всіх моїх синів,
щоб лишився той — від черкешенки, від тої товстої гуски...

Це вже було понад усі сили. Сулейман гнівно випростався.
З клекотом у горлі промовив:

— Я так поспішав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно.
Видужуй, тоді поговоримо. Тобі потрібен спокій. Коли почува-
тимешся краще, поклич мене — я прийду.

— Покликати? — Вона засміялася болісне, зловтішне.— Покли-
кати вас? Чому б мала вас кликати?

281

Він тихо вийшов, дивуючись своєму терпінню. Досі вважав, що
знав Хуррем, як самого себе. Але жінка ніколи не може бути
знана занадто. Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиб-
люється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка. А коли
отака жовта тигриця? Може, вона справді тяжко недужа?

Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали сул-
таншу Хасекі досвідчені лікарі. Той сказав, що султанша нікого
не підпускає до себе. Звеліла не приходити навіть йому, кизляр-
азі. Жоден з євнухів не сміє поткнутися в її покій. Тільки мала
нянька й темношкіра служебка Нур.

— Ти відповідаєш мені за життя султанші,— спокійно сказав
султан.— Маєш щодня, щогодини приносити мені вісті про її
здоров'я.

— Вона не пускає мене в свій покій,— похмуро повторив
кизляр-ага.

— Як же вона це робить?

— Сказала, що вб'є мене, коли я поткнуся.

— І ти злякався?

— А хто не злякається її величності?

— Гаразд. Іди й роби, як велено.

Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоче-
ною в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким
станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога
Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі
дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно.

— Я все чула,— тривожно шепотіла вона на вухо Роксола-
ні.— Навіщо ви так із султаном? Хіба можна гримати на самого
падишаха?

— А ти б не підслухувала.

— Воно само підслухувалося. Я кружляла біля дверей, щоб ні-
хто не підкрався, бо ці євнухи так і шастають, у кожній бганці
запон по євнуху, а то й по два. Я не підпустила жодного, а сама
все чула. Ви так на нього, так!.. А що, коли він розгнівається? —
Вона замовкла й почервоніла, тобто потемніла лицем ще більше,
це й було в неї почервонінням.

— Ну, що ти хотіла сказати? Кажи.

— Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли падишах
за цей час, поки ви... Візьме до себе якусь з одалісок, і та наро-
дить йому сина...

— І стане султаншею теж?

— Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли...

— Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?

— Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про
султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!

— А ти? І ти мрієш?

— Чому ж мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудь-
ми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на
них?

282

— То ти хочеш моєї смерті?

— Ваша величність! Що ж я без вас?

— Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й не-
гідницями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала
султана... Ти не носитемеш від сьогодні мені їжі.

— Ваша величність!

— Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму!
Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й
для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма
й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло
мене, його я не дам нікому... Він стане султаном і помститься за
свою матір!

— Ваша величність...

— Ну, що ти хочеш сказати?
Нур не могла підвести на неї очей.

— Ваша величність. Я знаю, які страшні бувають отрути. Треба
або вірити в свою долю, або ...

— Або?

— Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть при-
слати отруєне м'ясо, рис і приправи

— Ти різатимеш баранів і курей теж тут, перед моїми очима.

— Вони дадуть отруєні ножі.

— Я сама чиститиму й гостритиму ножі. Я все вмію.

— Вони пришлють отруєний посуд.

— Ти пектимеш м'ясо на вогні без посуду.

— Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й
вугілля, усе на світі можна отруїти, ваша величність!
Мала ефіопка гірко заплакала від безсилля і горя.

— Не плач,— втішила її Роксолана — Мене ніхто не отруїть.
Моє тіло відштовхне отруту Хіба ти не бачиш воно напнуте, як
струна. А коли не тіло, то дух мій відкине все. Хай усі знають
про це! Мій дух! Мій незламний, мій безсмертний дух!

Але тіло її лишалося недужим. Якісь хворощі точили й точи-
ли його, воно жовкло, втрачало силу, повітря у покої ставало
тяжчим і тяжчим, не помагали ні бальзами, ні мускуси, ні пахо-
щі. Султан звелів швидко споруджувати в апельсиновому гаю
великий блакитний кйошк для султанші, але вона, довідавшись
про це від Нур, кричала, що нікуди не піде з цього покою, де
зазнала найбільшого вознесіння у своєму житті, найбільших при-
нижень і горя

Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатіджа і
здійняла крик, чому він лишив її мужа з військом, покинув його
самого на розтерзання підступним яничарам, сам утікши до
Стамбула.

— Вони зжеруть Ібрагіма! — ридала Хатіджа — Ці нена-
ситні ваші яничари проковтнуть усе на світі і мого мужа, мого му-
жа.

Сулейман хотів перевести все на жарт,

283

— Коли й проковтнуть, то твій грек вислизне крізь інший
отвір,— засміявся він.

—Я знала, знала!—закричала Хатіджа.—Ви давно хочете
його смерті! Ви і ваша Хуррем! Я все знаю!

Він прогнав сестру, але вимушений був вислухати валіде. Та
була спокійна, як завжди, хоч спокій їй давався нелегко, бачив
це Сулейман по зблідлому ще більше її обличчю і стемнілих, аж
страшно було дивитися, її гарно окреслених устах. Вона прийшла
скаржитися. Не на когось — на нього самого, на свого сина. За те,
що не підпускав її з часу яничарського заколоту. Не радився. Не
повідомляв про свої наміри. Навіть про велику перемогу під Мо-
хачем не написав своїй матері. Тепер терпить таку наругу від Ха-
секі. Ганьба для дому Османів. Султан має бути повелителем га-
рему. Не він падає до ніг жінці — жінки плазують коло його свя-
щених стоп.

— Вона недужа,— нагадав Сулейман.

— Недужу замінять здорові. Ви повинні подбати про себе, мій
сину. Після такого тяжкого походу. Після того, як смерть літала
над вашою царственою головою. Прийдіть до юних красунь, по-
дивіться їхні танці, послухайте їхніх пісень. Не слід так занедбу-
вати себе і все довкола.

Вона шептала й сичала, як стара змія. Він відмахувався від
того сичання, а сам наливався роздратованістю проти Роксолани.
Всьому є межа. їй тяжко, вона недужа, у неї помер син, але ж то
і його син! І йому теж було тяжко, та й зараз не легше! Був на
краю загибелі. Трясовина могла всмоктати його так само, як ко-
роля угрів. Хіба не має права втішатися життям?

— Я подумаю,— пообіцяв він валіде.

Послав довідатися про здоров'я й настрій Роксолани, спитати,
чи не хоче вона його бачити. Вона передала: не хоче, нічого не
хоче, нічого й ніколи. Затялася в своїй ненависті — хай. Він від-
платить тим самим.

Пішов увечері в гаремний зал прийомів, сидів на білому гарем-
ному троні, маючи по боках валіде й сестер Хатіджу і Хафізу,
дивився на танці, слухав пісень, тоді блукав серед одалісок, вди-
хав запах молодих, здорових тіл, узяв у кизляр-аги прозору ху-
стинку, поклав її на кругле плече чарівної, як завжди, Гульфем,
що вигравала соками життя, мов молоде весняне дерево.

— Хай принесе мені хустку,— звелів Ібрагімові.

Більше не ходив до одалісок, але щоночі кликав до себе в лож-
ницю Гульфем, а та не втерпіла, прибігла хвалитися своїм щастям
до Роксолани.

— Ох, Хуррем, якби ти знала, який султан, який він!
Уже не називала Роксолану "моя султанша", не зверталася на
"ви", тикала, мовби останній служебці, і тільки — Хуррем і Хур-
рем. А де та колишня Хуррем — розвеселена, де ті веселощі, коли
вона лежить і, може, вмирає, а оці здоровенні самиці ніяк не ді-
ждуться її смерті.

284

— А які слова знає він! — захлиналася від захвату Гульфем.—
Ти не повіриш ніколи! Каже: я хотів би відтягти свої очі від твоєї
приваби, а вони не хочуть і притягуються до тебе, ланцюгами кра-
си притягнуті. Чи ти чула коли-небудь таке? А про моє тіло! Краса
твого тіла, каже, змагається з луговими квітами. Цвітом нарциса
виблискує лице, каже, троянди розпускаються на твоїх щоках, ка-
же, фіалками сяють промені очей, каже, кучеряве волосся в'ється
дужче, ніж плющ, каже. І не жінка ти, а вогонь у його очищеному
вигляді. Не знаю, чим і догодити, чим віддячити за таку ласку
його величності!

— Ти ж віддячуєш своїм тілом,— насилу стримуючи відразу,
тихо промовила Роксолана.

— Ох, що моє тіло! Він сказав: у тілі може бути піднесення,
але немає величі. Я хочу величі для нього.

— Має велич без тебе.

— Але я хочу подарувати теж. Уже домовилася з Коджа Сіна-
ном, щоб він, не розголошуючи про це, розпочав ставити за мої
гроші велику джамію в Ускюдарі. Це буде найпрекрасніша джамія
у Стамбулі. Джамія любові. Я назву її ім'ям падишаха, не кажу-
чи йому. Щоб було несподівано. Що ти скажеш на це, Хуррем?
Ніхто не додумався до такого. Я перша.

— Це благочестиво,— кволо всміхнулася Роксолана.— Хай по-
може тобі аллах. Але де ж ти візьмеш стільки грошей? Ти знаєш,
скільки треба на джамію?

— Повелитель щедрий безмірно! Він озолочує мене щоразу.
Я збиратиму. Я хочу зібрати...

"Хочу зібрати" — від цього хотілось розреготатися. Ця дурна
одаліска навіть не уявляє, який зашморг вона накидає собі на
шию. Де зможе взяти стільки грошей? Хіба що стане султаншею?
Але й то потрібні будуть цілі роки. Бо скарбниця не відкриває-
ться навіть для султанші.

— Може, я скоро вмру,— сказала Роксолана повільно,— але я
хотіла б помогти тобі в цім святім ділі. Приймеш від мене моє
приношення на твою джамію?

— О ваша величність! Хай аллах дарує вам здоров'я і радість
для очей! Я молитимусь за вас вдень і вночі! Ви така добра і
щедра.

Добра чи щедра? За гроші й за обіцянку незабаром померти
можна, купити бодай нещиру пошану. І знов називатимуть тебе
султаншею і величністю. Роксолана поглянула вслід Гульфем
з сумом і ненавистю. На кого зміняв її султан? Здорова й дурна
телиця — і більш нічого. Прокляті самці!

За кілька днів прикликала до себе Кінату. Не бачила ода-
ліски давно, але та не змінилася. Так само весела, безтурботна,
молода й дурна, як і Гульфем. Біле, солодке, як халва, тіло аж
стогнало без чоловічих обіймів.

— Чула про Гульфем, Кінато?

285

— О боже,— сплеснула руками та.— Моя султаншо, ця лахуд-
ра намірилася замінити вас не тільки в султановій постелі,
а й на троні! Чи чувано таке? Похваляється, що падишах три-
матиме її коло себе, аж вона приведе йому спадкоємця, наплодить
синів, як ви, ваша величністьі А ця ж товстозада безплідна, як
трухлявий пень. Усі це знають, знає і вона, тепер молиться ал-
лахові, щоб послав плодовитість її холодному лону, хоче буду-
вати мечеть — а не поможе ніщо, ніщо й ніколи. Хай навіть вийде
за браму Баб-і-гумаюн і припаде до ніг безсоромного діда Хімет-
деде, що сидить там під чинарою і робить гидкі речі з усіма
стамбульськими дівчатами, які хочуть понести.

— Щастя, коли жінка в усьому лишається жінкою. Правда ж,
Кінато?

— О боже!

— Ти так само справжня жінка, як і я, не те що ця ледащиця
Гульфем. Правда ж?

— О боже, ваша величність!..

— А ти, Кінато, хотіла б потрапити на священне ложе?

— Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремі не хотів?
Але як, як? Про це страшно й подумати...

— А коли я подумаю за тебе?

— Ви? О боже!

— Купиш це право.

— Куплю? В кого?

— У Гульфем.

— В Гульфем? Як? За що?

— За гроші. Вона потребує тепер великих грошей, а тим
часом їх не має, та й навряд чи матиме. Треба помогти їй. А вона
хай поможе тобі. Я дам тобі грошей, а ти запропонуй їх Гульфем
за право піти до султана.

— О боже! Моя султаншо!

Кіната впала коло постелі, вхопила руку Роксолани, цілувала
її, обливала слізьми розчулення і радості.

— Встань і відпусти мою руку, коли не хочеш її відірвати.
Бачиш, яка я слаба. Візьми там шкіряну торбинку з дукатами.
Вистачить тобі відкупити в Гульфем не одну ніч.

— А султан? Ваша величність, що скаже султан?

— Це вже залежить від тебе.

— О боже!

Коли якоїсь ночі мовчазний кизляр-ага впустив до султанової
ложниці білотілу Кінату, Сулейман ледь не кинувся на одаліску
з ножем.

— Як ти сюди потрапила? — похмуро запитав він, відступаю-
чи від неї у темряву, так ніби справді остерігався сам себе.
Кіната впала на килим.

— Мій султане, я вблагала Гульфем поступитися мені цією
радістю.

— Як ти сюди потрапила, питаю?

286

— Я купила цю ніч у Гульфем.

— Купила? — Султан ляснув у долоні, кизляр-ага зродився у
ложниці, мов дух.

— Повтори, що сказала,— звелів Сулейман Кінаті.

— Я купила цю ніч у Гульфем.

— Чув? — підвів очі султан на боснійця.— Твого султана
продають, як мішок вовни. Що роблять з тими, хто продає сул-
тана?

Він відвернувся, і кизляр-ага мерщій попровадив із ложниці
дурну одаліску.

— Щастя твоє, що його величність не згадав про тих, хто
купує,— процідив він крізь зуби, штовхаючи Кінату поперед
себе в сутінок довжелезного коридора.

А від Гульфем не лишилося нічого. Тільки відчаєний крик по-
серед ночі в надрах гарему, але які ж бездонні ті надра, щоб
вирвався з них крик назовнії Може, й грозилася нещасна ода-
ліска, може, кликала на поміч всемогутнього султана, але ніхто
не чув, а євнухи, які зашивали її у шкіряний міх і тягли через
сади гарему до Босфору, були глухі, німі, сліпі, бо наділені
тільки єдиним даром: слухняністю.

Роксолані вість про смерть Гульфем принесла Кіната. Упала
до її ложа, тіпало її всю від ридань.

— О боже, боже! Вбили! її вбили, о боже ж мій!
Довго не могла видобути з неї Роксолана, кого ж убили, хоч
уже й здогадувалася. Коли ж почула, то сказала:

— Бачить бог, не хотіла я її смерті.

— І я теж не хотіла, о боже!

— Та й хто хотів? — сказала Роксолана й собі заплакала.
Вони довго плакали обидві, вже, мабуть, не так і за нерозумною
Гульфем, як над своєю нещасною долею, бо хто в гаремі може
бути щасливий. Тоді Кіната крізь схлипування і здригання про-
говорила тяжко:

— Це ж і мене... о боже... ваша величність... вони й мене...

— Не бійся, тебе не зачеплять.

— О боже, ваша величність, захистіть мене, не дайте!

— Кажу: не бійся. Зоставайся у мене. Спатимеш тут. Ніхто
тебе не зачепить.

— Чи я посмію, о боже! Ви ж така боляща.

— Я вже здорова Вже встаю. Не віриш? Ось дивися!
Справді підвелася з ложа, пройшлася по великому своєму по-
кою, м'яко ступала по пухнастих килимах, дослухалася до
тихого дихання найменшого свого синочка, до тихого дзюркоту
води в мармуровому водограї, раділа, що вона живе, що здоров'я
повертається до неї, без кінця повторювала чиїсь вірші: "Чи лев
ти, чи осел, орел, а чи ворона — кінець у всіх один: землі холодне
лоно. Впадеш як стій і не струснеш із себе ні миші, ні змії,
ні тлі, ні скорпіона". Хай вмирає хто хоче, а вона житиме
далі!

287

Вона ляснула в долоні.

— Одягатися! — крикнула до Нур, яка з'явилася у покої.—
Одягатися! Все червоне! Викинь оці жовтяки. Щоб я не бачила
більше нічого жовтого. Звідки воно тут понабиралося?

— Ваша величність, ви так хотіли,— несміливо нагадала дів-
чина.

— Хотіла — тепер не хочу! Тільки червоне! І більше нічого, ні
прикрас, ні золота, нічого, нічого! Червоний шовк, як кров, і я
в ньому червона, мов ранкова троянда!

Вона зривала з себе сорочку, шаровари, металася гола туди й
сюди, світила тугим зграбним тілом, на якому звабливо круг-
ліли важкі півкулі грудей, аж важкотіла Кіната, забувши про
свої страхи, замилувалася нею і зітхнула голосно, може, заздря-
чи цій стрункості й легкості, яка не пропала в Роксолані навіть
після тяжкої недуги й пригніченості духу і, мабуть, не пропаде
ніколи, бо такі тіла мовби не піддаються ні часові, ні старінню,
ні самій смерті. Роксолана почула те заздрісне зітхання, зупини-
лася перед Кінатою, так ніби вперше її тут побачила, але вмить
згадала, все згадала, засміялася:

— Ти й досі боїшся? Не бійся нічого! Це я тобі кажу! Чуєш?

Присіла до столика для писання, вхопила аркуш цупкого
паперу, швидко мережила його зміїстими буквочками, так само
маленькими й зграбними, як уся вона:

"Ні суму, ні печалей не збагне ніколи те серце, що зросло на
вільній волі. Хіба про пташку в клітці згадує хоч раз той,
хто гарцює на коні у чистім полі? Мій володарю! Пишу Вам,
і серце моє розривається від туги й розпачу. Що я наробила,
і чим стало життя моє без Вас, володарю мій, світло очей моїх,
ароматне дихання моє, солодке биття серця мого? Хіба не наші
закохані голоси розлунювалися ще недавно в пахучому повітрі
священних палаців і хіба не заздрили нашим обіймам навіть
безтілесні привиди? А тепер любов наша задихається без повітря,
умирає від спраги, лежить у знемозі, її терзають хижі звірі, і
чорні птиці смерті кружляють над нею. Відженіть їх, мій во-
лодарю, моя надіє, мій найбільший захиснику на цім і на
тім світі! Пожалійте малу Хуррем, сховайте її у свої могутні обій-
ми!"

Склала лист, запечатала воском, притиснула до нього перстень
з печаткою, тицьнула Нур.

— Миттю до кизляр-аги, нехай передасть його величності па-
дишаху!

А Сулейманові тої ночі приснився сон. Ніби Роксолана уникає
його, лукавить, зникає кудись із молодим румелійським па-
шею, знов вертається, сміється до султана: "Я ж його не цілува-
ла. Він мене, а не я його!" Ніяке могуття не могло порятувати
від безсилості перед жінкою. Він прокинувся переповнений без-
силою люттю. Знайти того пашу! Не знав, як його звати, чи
е на світі той паша, але був переконаний: знайде й знищить, бо

288

володіє найвищою владою, а влада коли й не завжди може тво-
рити й народжувати щось нове, то в нищенні перешкод не має
ніколи І люди відповідно діляться на катів і на жертви, і це
найсуворіша правда цього світу. А він? Хто він? Кат чи жертва?
Перед цією жінкою не був ні тим, ні тим. Не кат і не жертва,
е просто закоханий у жінку — ось третя правда на світі. Свя-
тість без бога, досконалість без віри й надії — ось жінка, але не
кожна, а тільки така, як Хуррем Хасекі, а може, тільки вона
єдина.

І коли вперше після недуги й після гірких слів, мовлених
до нього, знов побачив Роксолану, побачив, як іде вона до нього,
уся в летючому червоному шовку, зовсім невагома, мовби й не
доторкуючись до землі, то заплющив очі від страху, щоб вона
не пропала, щоб не була маною. Знов розплющив очі — вона
бшла до нього. Йдучи, лишала золоті сліди. Таке враження від
ії ніг і від усього її тіла. Плачучи й здригаючись худенькими
плечиками, упала йому в обійми, і він не знав, що сказати, тіль-
ки дихав голосно й часто, збентежений і безпорадний.

Ще була квола, ще не повернулися до неї щедрі її сили,
тільки дух горів у ній і високе полум'я обпалювало Сулеймана,
обіймало паланням і його сувору, тверду душу.

— Мій повелителю, мій падишаху,— стогнала Роксолана,—
чому так багато горя на світі, чому, чому?

Він не знав, про що вона і що їй відповідати, голубив її, гладив
щоки, волосся.

— Чому довкола вас убивства й убивства?! І вже смерть при-
ходить і сюди, у священну недоторканність Баб-ус-сааде, чому,
навіщо?

—Яка смерть? Чия?
Він не знав і не розумів.

— Це ж ви звеліли вбити Гульфем?

— Гульфем? Я не велів.

— Але ії вбито, мій володарю.

— Я не хотів її смерті.

— Безвинна її душа вже в садах аллаха, а ми на цій землі
і руки наші в крові по лікті. Ваша величність, Гульфем
хотіла спорудити на вашу честь велику джамію, поставити дар
своєї любові до вас, для цього й збирала гроші... Я, в тяжкій
недузі своїй, уже й не сподіваючись на одужання, теж дала свій
внесок на це благочестиве діло, може, бог і поміг мені скинути
недугу, а Гульфем... Гульфем...

Султан ніяк не міг втишити її ридання.

— Так кожну з нас можуть... Бо й хто ми і що ми... Немає
ні правди, ні любові, ні милосердя...

— Я тільки спитав кизляр-агу, що роблять з тими, хто про-
дає султана,— виправдовувався Сулейман,— тільки спитав, але
не велів нічого .

289

— Словами не можна гратися, ваша величність... За кожним
вашим словом або людина, або й ціла держава. Мені страшно
коло вас, і не можу без вас, о боже милосердний!..

— Я звелю добудувати ту джамію і назвати її ім'ям Гуль-
фем,— пообіцяв він.

— Убити, а тоді поставити коштовний пам'ятник? Боже мило-
сердний!..

Вона ще довго плакала, схлипувала, засинала на грудях у
Сулеймана, прокидалася, знов скаржилася й схлипувала, голос
жебонів, як дощик у молодому листі, здається, за вікнами справ-
ді йшов дощ, але не весняний, не на молоде листя, а осінній, холод-
ний і набридливий, хоч у султанську ложницю його подихи й
не діставали, тут було сухе тепло від жаровень, що поблимку-
вали червоним з темних далеких кутків, і тонкий аромат від
курильниць, та ще мелодійний спів води в мармуровому водограї,
вічний голос життя, що тече з безвісті у безвість, з нізвідки в
нікуди, незбагненний, як таємнича сутність жінки.

На світанку Роксолана згадала про Кінату, яка десь, мабуть,
дрижить без сну в її покої.

— Мій султане,— залащилася вона до Сулеймана,— пожалій-
те Кінату!

Він не міг пригадати, про кого йдеться.

— Вона не винна в смерті Гульфем. Вона так вас любить, то-
му й попросилася у Гульфем...

— Ах, ти про цю... Вона схожа на гору халви, яку ось-ось
висиплють на чоловіка й загорнуть його тими солодощами на-
віки.

— Віддайте її кому-небудь в жони, ваша величність.

— У жони? Кому ж?
Звичай такий справді існував, коли султан, розщедрившись,
давав своїм вельможам у жони ту чи іншу одаліску з свого
гарему. Траплялося, що віддавав навіть своїх жон, які не могли
народити сина, а народжували султанові самих дочок.

— Я над цим ніколи не думав. Міг би віддати Кінату, та кому?
Хуррем, мабуть, теж не знала, а може, тільки вдавала незнан-
ня.

— А коли Гасан-азі?

— Він яничар, а яничарам одружуватись заборонено.

— Який же він тепер яничар? Він мій довірений.

— Однаково яничар, а звичай велить...

— Змініть звичай, мій повелителю! Хіба ви не Володар Віку
і хіба не у вашій волі змінити те, що застаріло? І чому яничарам
заборонено мати родини? Це ж варварський звичай! Може, тому
вони так часто бунтуються, повстаючи навіть проти султанів?

— Позбавлені жінок, вони служать тільки війні й державі, і
тільки завдяки цьому е .найдосконалішими воїнами з усіх зна-
них досі.

— А хіба жінка руйнує державу?

290

Він хотів сказати, що жінка може зруйнувати все на світі, але
стримався, згадавши про себе. Що він без жінки? І що йому
держава, земля, всі простори, коли не зоріють над ними ці пре-
красні очі й не чутно цього єдиного голосу?

— Я подумаю над цим,— сказав він.

Роксолана горнулася до нього, мовби шукала прихисту, хова-
лася від усіх нещасть і загроз, хоч і що б їй могло загрожувати
біля цього всемогутнього чоловіка? Диван, візири, кати, військо,
мулли, беї, паші, прислужники — все це тільки виконавці най-
вищої волі, а найвища воля — в її руках, і все вершиться у тем-
нощах, у притишених шепотах, у схлипуванні болю й зітханнях
радості, без свідків, без помічників і спільників. Може, й не-
дугу послав їй Всевишній на користь і добро, аби ще міцніше
покохав її цей чоловік, щоб став її опорою у всьому, слухняним
знаряддям, підніжжям її величі, яка починається у ній самій,
продовжується в її дітях і не матиме ніколи кінця? Хто може
зупинити султана? Валіде? Великий муфтій? Ібрагім? Сулейма-
нові сестри?

— Мій султане, мені так страшно чогось,— горнулася вона до
нього,— так страшно ..

Він гладив їй волосся, мовчки гладив, вкладаючи в свою шор-
стку долоню усю ніжність, на яку тільки був здатен.

І мовби зглянулося на неї небо. Щойно повернулися з угор-
ського походу Сулейманові візири і яничари, прийшли переможці,
грабіжники, убивці, і в мечетях мулли, завиваючи й закочуючи
очі під лоба, стали прославляти силу ісламської зброї, помер
великий муфтій, світоч віри, оборонець благородного шаріату
Зембіллі, який служив ще султанові Селімбві, якого боявся сам
грізний батько Сулейманів, до засторог якого вимушений був що-
разу дослухатися і Сулейман.

Султан із своїми візирами поїхав до палацу шейх-уль-іслама
верхи на конях і доторкнувся до тіла вмерлого та до його облич-
чя, так ніби хотів перейняти від нього святість, яку муфтій не
міг понести на той світ. Слідом за султаном і його візири, всі
вельможі так само намагалися бодай пальцем доторкнутися до
обличчя умерлого великого муфтія, ніби сліпі або малі діти,
і вірили, мабуть, як малі діти, що перейде до них бодай крапли-
на святості від цього чоловіка, наділеного за життя найвищим
даром чи то від влади земної, чи то від небесної. Потім візири
й вельможі, товплячись один поперед одного, скільки вмістилося
під табутом, підняли тіло великого муфтія високо на руках і так,
передаючи одні одним, понесли до джамії Мехмеда Фатіха, де
відбулася урочиста молитва за упокій душі великого небіжчика,

До гарему докотилося лиш відлуння того великого похорону.
Гарем завжди лишався осторонь всіх державних подій, але так
могло видаватися лиш невтаемниченим. Роксолана вельми добре
відала, що означає смерть шейх-уль-іслама Зембіллі. Завалився
стовп, хоч і трухлявий, але ж такий зовні міцний, що ніхто б

291

не наважився занести на нього руку, а тепер завалиться з ним
усе ненависне і вороже їй. Поки назве султан нового великого
муфтія, поки призвичаїться той, поки обросте прихильниками,
вона матиме волю, якої досі не мала й не могла мати. А найго-
ловніше ж: не матиме давньої сили ненависна валіде, яка у всьо-
му спиралася на оборонця шаріату, лякаючи ним свого владчого
сина.

Та валіде, ніби вичуваючи торжество в душі Роксолани, не-
звана з'явилася несподівано в її покої, стурбовано питала про
здоров'я, так що навіть змогла розчулити молоду султаншу, й
та стала частувати султанську матір і навзаєм питати про її
здоров'я, але доброзичливості їм вистачило ненадовго, бо валіде,
бгаючи свої чорні губи, повела мову про інше.

— До мене дійшли чутки, що ти вимагаєш у султана роздати
всіх одалісок з гарему? Чи то правда?

— А коли правда, то що? — шорстко спитала Роксолана.—
Хіба не записано в пророка: "Ніколи не досягнете ви благочестя,
поки не будете витрачати те, що любите"?

— Ти, може, хотіла б закрити гарем? Такого ще ніколи не
бувало. Я не допущу ганьби падишаха.

— Чому ж допустили власне зганьблення, коли султан Селім
занедбав своїх жон і знаходив утіху з юнаками?

— Ти! Як смієш? Гяурка!

— Я султанша і така сама мусульманка, як і ви, моя валіде.

— Я виховувала свого великого сина.

— А ви впевнені, що він — ваш син?

Султанська мати вхопилася за груди. Такого ще їй не наважу-
вався казати ніхто. Мала серце чи ні, але вхопилася саме за те
місце, де воно б'ється у всіх людей. Роксолана покликала на
поміч. Прибігли євнухи, гаремний лікар. Валіде була бліда, як
смерть, не могла вхопити віддиху, безпорадно ворушила паль-
цями, ніби хотіла впіймати, затримати життя, що вислизало, відлі-
тало від неї. Врешті прийшла до тями, євнухи поклали її на
парчеві ноші, обережно понесли до її покоїв. Роксолана спокійно
сиділа, взявши на руки малого Баязида, не провела валіде навіть
поглядом, не бачила, якою ненавистю блискали очі султанської
матері, як здригалися її чорні губи, ніби п'явки- або змії. Хайї
Не лякалася тепер нікого. Ще недавно була беззахисна і безпо-
радна. Тоді єдиною своєю зброєю мала своє тіло, ще не знаючи
його сили і не вірячи в нього, бо то ж тіло стало причиною її
неволі, її прокляттям і нещастям. Згодом стало вибавленням,
знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Вистав-
лятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж
ним. Ця мудрість відкрилася їй у тяжкі дні самотності й недуги,
в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися
й перемагати. Всіх!

292

вгору