КУЧУК

Стамбул поставав у всій своїй обідраній, брудній, пересиченій
диким життям красі. Тілесні корчі вулиць. Голуби коло мечетей.
Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замість сміху й
плачу. Гуляння від голоду. Від розпачу. Від самотності. Найспе-
сивіша й найзамурзаніша юрба жебраків, яка будь-коли ходила
по землі. Шаріат дозволяв жебрати старим, бідним, сліпим, пара-
лічним. Каді Стамбула призначав головного поводиря жебра-
ків — башбея, який видавав посвідчення на право збирати ми-
лостиню. Дозволялося жебрати в базарні дні—понеділок і
четвер. Ходили по вулицях і площах із знаменами, ніби во-
їни До них приєднувалися бідні софти — хто там розбере, де
жебраки, а де мусульманські учні? їсти хочуть усі. Немає нена-
жерливішої істоти на землі, ніж людина, а Стамбул — найнена-
ясерливіша з столиць світу. Так велося ще від грецьких імпера-
торів, недарма ж Фатіх уже й після завоювання Константинополя
цілих три роки не наважувався переносити туди столицю з Едір-
не. Султан Селім, який провів усе своє царювання в походах,
не вельми переймався Стамбулом, не дбав про столицю, вста-
новлені ще за Фатіха норми постачання Стамбула не змінюва-
лися, а тим часом місто росло, кількість нероб побільшувалася
щодня, зажерливості столиці не було ні впину, ні меж, і, коли
Сулейман після походів на Белград і Родос на кілька років
засів у своїх палацах, він вжахнувся від Стамбула, який постав
перед ним велетенським, вічно роззявленим ротом, бездонною
горлянкою, невситимим шлунком. Столиця зжирала все надбане
провінціями в один день, ковтала одним ковтком і знов була
голодна, невдоволена, це була якась прірва, готова поглинути
цілий світ, ненаситний молох, який вимагав принесення йому
в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров
і води, посуду й прянощів, зброї й квітів, солодощів і солі,
мудрості й вогню, мечетей і базарів, коней і кішок, рабів і роз-
бійників, суддів і підмітальників вулиць. Вдень і вночі з усіх
усюд везено до Стамбула сушею й морем хліб і м'ясо, рис, мед,
олію — для страв і для освітлення, сир, садовину й городину,
прянощі, фарби, хутра, оздоби. З Румелії й Анатолії йшли без-
конечні отари овець, з Волощини й Молдавії воли, з Криму коні,
продовольство прибувало до пристаней Текфурдаг, Геліболу, Гю-
мюль-дюйне, Ун-капани. Коли великим візиром став Ібрагім,
він, за порадою Скендер-челебії, встановив по всій імперії жор-
стокий облік усього живого, всього, що виросло й могло вирости,
провінціям, санджакам і найменшим казам встановлювалася
кількість баранів, які мали бути вигодувані. Стамбул мав знати
про кожну дійну вівцю в найвіддаленіших закутках величезної
держави, точно вказувалися строки поставок м'яса для столиці
і навіть породи овець. Отари мали прибувати до Стамбула не

293

пізніше дня Касима з Румелії й Анатолії, бейлербею Діярбекіру
велено було постачати туркменських баранів з Зулькадарли для
султанського палацу, встановлено було ціни на овець: та, що
котилася один раз — 20 акча, двічі — 25, тричі — 28 акча. Стам-
бульський кадій через призначених ним наглядачів за ринками —
мухтесібів стежив, щоб не порушувано встановлених цін і по-
рядку торгівлі. Чужоземні купці мали право продавати тільки
оптом, в торговельних рядах стояли купці стамбульські. Призна-
чені кадієм еміни стежили, щоб найперше закуповувалося все
для султанських палаців, потім для двору великого візира, членів
дивану, великого муфтія, дефтердара, для яничарів і челяді, лише
тоді дозволялася вільна торгівля. З відома кадія мухтесіби вста-
новлювали ціни на хліб, м'ясо, городину і садовину, на ячмінь
і пашу для коней. Городина й садовина мали бути свіжі, коні —
підковані. Товари якісні. Терези справні. Аршини не вкорочені.
Мухтесіб ходив по ринку, служки несли за ним фалаку — схо-
жу на смичок товсту палицю з міцною вірьовкою — символ вла-
ди й покарань. Спровиненого купця негайно карано. Служки
мухтесіба скручували йому ноги фалакою і давали тридцять
дев'ять ударів по п'ятах. Мухтесіб міг проколоти мочку вуха
порушникові законів торгівлі, розідрати ніздрю, відрізати вухо.
Двічі на рік стамбульські базари об'їздив, переодягнувшись,
великий візир, щоб простежити за тим, як несуть службу мух-
тесіби.

У своїй безмежній захланності Стамбул султанський замах-
нувся на освячений тисячоліттями звичай і привілей Сходу — на
вільну торгівлю, на вільні зиски, на вільних і незалежних куп-
ців. Звиклі до загарбництва й грабувань, тут не покладалися на
випадок, не сподівалися на каравани з товарами й продоволь-
ством, вірили тільки в примус, жорстокість і насильство. Купці-
джелаби, звільнені від податків, мали поставляти овець і худобу
для Стамбула, здаючи скот примусово по низьких цінах. На всіх
джелабів заведено було списки-ірсалі, і вже ні сховатися, ні
втекти, бо ж однаково наздоженуть, знайдуть і на тому світі,
примусять. Джелаби, пригнавши скот у столицю, віддавши майже
задарма все, належне для палацу султана, для шах-заде, візирів,
бейлербеїв, казиаскерів, капіджіїв, нішанджіїв, дефтердарів, реї-
сів і емінів, за встановленими цінами продавали рештки м'яс-
никам-касабам. Касаби так само мали збитки, але що були вони
вже стамбульцями, а для столичного жителя не можна було
допускати ущербку, то їхні збитки покривалися за рахунок при-
мусових поборів з ремісницьких цехів.

Все було примусове: примусові поставки, примусові торговці,
примусові ціни. Хоч як пильнували султанські чиновники, але
дорога була далека, губилися в ній цілі отари овець, табуни
худоби, з кожних сорока отар, призначених для Стамбула, коли
й доходило до столиці десять — п'ятнадцять, то й добре, решта
десь пропадала по дорозі, розпродувалася, розкрадалася, і писці

294

великого візира те й знали що записували: не прийшло двадцять
тисяч баранів, не прийшло сорок тисяч, шістдесят тисяч. З Стам-
була під страхом найтяжчих покарань, заборонено було вивозити
будь-яке продовольство: худобу, хліб, борошно, олію, навіть сіль
і квіти. Бо й квіти провінція теж зобов'язана була постачати
для султанських і візирських палаців: п'ятдесят тисяч голубих
гіацинтів з Мараги, півмільйона гіацинтів з Азаха, чотириста
кантар троянд червоних і триста кантар особливих з Едірне.
Продовольство й товари перехоплювалися ще за Стамбулом, при-
тримувалися, щоб підняти ціни, не допускалися в столицю,
коли ж потрапляли в Стамбул, то й тут переполовинювалися,
щоб тайкома перепродувати, вивозити за мури столиці, щоб зі-
драти там потрійну ціну. Спекулювали придворні, султанські
повари й чашнігіри, слуги й воїни, писці і яничари, візири і сам
великий візир, який, загрібаючи неймовірні прибутки, не гребу-
вав і дріб'язком, гаразд відаючи, що багатство починається з
маленької акча. Не помагали суворі султанські фірмани, пока-
зові покарання, вночі на баржах і барках через Босфор пере-
правлялося десятки тисяч овець до найближчого порту на Мар-
марі — Муданьї, а звідти викрадені з Стамбула отари або ж
мандрували до обшарпаних, голодних провінцій, або ж поверта-
лися назад до столиці, де казна знов викладала за них гроші,
щоб вони знов тайкома були переправлені на азіатський берег
і ще раз були перепродані.

Навести лад у цьому безладді неспроможна була ніяка влада.
Весь Стамбул розділено було на квартали, кожен з них на ніч
відгороджувався від іншого брамою — махалі-капу, щоб кожен
квартал відповідав за власні злодійства, але не помагали й махалі-
капу, ніякі замки й засуви неспроможні були стримати сили мов-
чазної і всемогутньої — золота.

Ібрагім, повернувшись з угорського походу, заповзявся на-
вести лад у столиці, сам їздив по стамбульських базарах, особи-
сто допитував упійманих з контрабандою власників босфорських
барок — реїсів, сам стежив, як скручують фалакою ноги спро-
виненим і шмагають по брудних п'ятах воловими жилами, кричав
катованим: "Скажеш, хто послав тебе? Скажеш?"

Мотлох стамбульський проходив перед його очима. Дрібні
злодюжки—дайси, грабіжники й убивці—каба дайи, нічні сто-
рожі — бекчі, наглядачі печей у банях — кюльханбеї, підміталь-
ники вулиць — ферраші, люди найупослідженіші, відчаєні, зго-
товлені на все найлихіше, коли б грозився хтось їм пеклом, то й
тоді б вони, мабуть, передовсім поцікавилися, скільки там пла-
тять.

Провівши кілька годин у приміщенні для допитів, Ібрагім
цілий тиждень не міг позбутися враження, що він весь просмер-
дів. брудом, нуждою й нікчемністю. Скаржився своїм друзям
Скендер-челебії й Луїджі Гріті, венеціанець розкотисте реготав,
слухаючи ці визнання. Скендер-челебія невтомно повчав Ібрагіма:

295

— Навіть одна акча, вибита з дрібного злодюжки, може скла-
сти підвалину багатства цілої держави. Сто акча дають аспру,
сто аспр дають дукат, сто дукатів — це вже маєток, тисяча дука-
тів — багатство, мільйон — всемогутність.

— Чому я повинен збирати ці акча для всієї держави! — вигу-
кував Ібрагім, гидливо витираючи руки.— Я не призначений для
такої" справи!

— А яке призначення вище за збирання багатства? — питав
Скендер-челебія.

— Збирання мудрості, ось!

— Хіба мудрість — це не багатство? Мудрість — то тільки сту-
пінь перед багатством справжнім, перед достатком життєвим, пе-
ред золотом.

— Золото? Я маю вже його задосить! — зневажливо кривився
Ібрагім.— Хвала аллаху, я зміг повернути тобі твою Кісайю, що
вся тхнула золотом, як викинута на сонце рибина дохлятиною,
я можу насолоджуватися життям бед цього мертвого запаху.

— Тобі дано султанську сестру, яка ще більше пахне золо-
том,— усміхався в бороду Скендер-челебія.— Тепер ти прикутий
до цього металу навіки, і вже не порятує тебе ніяка сила. Золо-
то — найвища святість на цім світі.

— Ти чув? — обурено сплескував руками Ібрагім, звертаючись
до Гріті.— Коли б я видав дефтердара імамам, вони звеліли б
юрмі побити його камінням. Золото — найвища святість! І хто це
говорить?

— Кожен вибирає собі святість де може і як може,— спробу-
вав помирити їх Гріті.— Але я купець і вірю лише в золото.
Бо в що ж вірити в цьому ошалілому світі?

Якось зимовою ніччю люди великого візира затримали в Мар-
марі велику барку, повну овець найцінніших порід: кивирджик,
карамай, курджак. Такі вівці призначалися для султанських, ку-
хонь і вкрадені, видно, були саме звідти. Реїс барки, щоб не
датися до рук емінів, стрибнув у море й утонув, нечисленна за-
лога чи то викупилася, чи то пішла слідом за своїм реїсом, за-
хоплено разом з султанськими баранами тільки маленького,
багато зодягненого молодого євнуха, в якого до того ж знайдено
ще й чашу для шербету, на якій виразно виднілася султанська
тогра — теж украдено з Топкапи. Придворні майже не попада-
лися людям великого візира, або ж обдурюючи тих, або ж вчасно
відкупляючись, але цей малий євнух не зумів зробити ні того,
ні другого, тому про нього було сказано Ібрагімові. Великий
візир вирішив допитати впійманого особисто. Звелів одразу по-
ставити того в приміщенні для тортур, щоб відбити охоту таїтися,
прийшов туди весь у сяєві золота й коштовностей, оточений
блискучими пажами й тілохранителями, сів на золотий стілець,
кивнув волохатим дурбашам, щоб підвели звинуваченого, впівока
глянув на мізерну істоту, що, плутаючись у широкому одязі,
пробувала дістатися до його золоченого чобота, спитав через губу:

296

— Ти хто такий?

— Кучук,— пропищала нікчема, тицяючись у підлогу перед
Ібрагімовими чобітьми, бо ближче його не підпускали дужі дур-
баші.

— Го-го! — реготнув великий візир, а за ним і його поплічни-
ки.— Таж і так видно, що ти кучукі Питаю, хто ти?

— Кучук,— не знаючи, чого від нього хочуть, повторив той,
круглооко поблимкуючи на грізного пашу і на його підручних ка-
тюг.—Так звусь змалку, бо завжди був малий і не ріс ніколи.

— Але ж виріс злочинцем, га! Звідки ти й хто? — тупнув но-
гою Ібрагім.

Кучук заплакав. Розмазував сльози защ рзаною ручкою по
маленькому личку, ковтав їх разом з хапливими словами Хіба ж
він винен? Його послав начальник султанських кухонь сам мат-
бах-еміні, як посилав він досі інших поварів і прислужників.
Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомітний, такий про-
слизне всюди, не попадеться. А він попався. І тепер плаче
не тому, що боїться, а від тривоги за плов, який він мав назавтра
зготувати для її величності султанші Хасекі, бо тільки він один
уміє підкладати дрова під казан, де готується той плов з солодо-
щами, він казав про це й матбаху-еміні, але той нагримав на нього
і витурив у цю небезпечну подорож, звелівши до ранку поверну-
тися, привезти йому гроші за баранів і взятися за готування того
плову.

— Ти, гнидо! — закричав на Кучука великий візир, штовхаючи
малого поварчука своїм золоченим чоботом.— Смієш називати тут
найвищі імена? Лайно собаче! Я тобі змішаю день з ніччю! Звелю
зідрати з тебе шкіру, як з барана, і здирати теж, як з барана,
не ножем, а руками, щоб не попсувати, а тоді висушити й пові-
сити на пристані Текфурдаг з написом: "Так буде з усіма, хто
крастиме в Стамбулі баранів".

Але поки лютився, кричав і вигадував кари для нікчемного
злодюжки, в душі Ібрагім розмірковував холодно й спокійно.
Коли почув ім'я султанші, виникла непереборна спокуса вико-
ристати пригоду з злочинницькою баркою і цього покидька, щоб
кинути бодай тінь на султанську улюблену жону. Вже уявляв
собі, як поповзуть по столиці пошепти, що сама султанша, як і
всі в Стамбулі, порушує суворий султанський фірман, піддалася
жадобі наживи, краде й перепродує. Та одразу й відкинув це
нерозумне бажання. Був надто обачний, щоб сліпо рівняти всіх
людей. То тільки цей набитий золотом Скендер-челебія не визнав
нічого поза грошима, навіть тих баранів, що подарував йому
султан в Угорщині, жадібний дефтердар зумів тричі перепродати
для казни, намовивши зробити те саме з своїми баранами і вели-
кого візира Султаншу не намовиш, і ніхто б не спокусив цю
жінку ніяким золотом. Не належала до звичайних жінок з їхньою
примітивною жадібністю й пристрастю до марнетратства. Може,
тому й лютилися натовпи, називаючи її чарівницею й чаклункою,

297

що неспроможні були розгадати її душу, не знали, чого хоче ця
дивна жінка, до чого прагне. Бо коли людина не хапає багатства,
для здобуття якого їй досить простягнути руку, вона неминуче
стає загадковою, бентежить і роздратовує прості уми. А втім, в
річ, більша за багатство,— влада. Хто має багатство, той ще не
має всього. Зненацька з'являються бажання, яких не можна вдо-
вольнити ні за яке золото. Найперший приклад: його друг Луїд-
жі Гріті. Здавалося б, чого ще треба цьому чоловікові? Але, пере-
сичений усім, запрагнув недосяжного навіть у його становищі;

високої влади. Набридає Ібрагімові, вже кілька разів натякав
самому Сулейманові про те, що жде винагороди за свої фінансові
поради й сприяння. Хоче стати чимось мовби султанським наміс-
ником в Угорщині, до того ж отримати звання єпископа. Священ-
ний сан, припустимо, він легко зможе купити у папи. Але наміс-
ництво? При живому королеві, наставленому султаном, і намісник?
Та ще й гяур? Але Гріті затявся і відступати не хоче ні за яку
ціну. А здавалося б: чоловік має стільки золота, що вже став
понад будь-які бажання й примхи. Виходить, ні. Золото — ще
не все. Тільки влада може дати цілковите вдоволення всіх люд-
ських нристрастей. Тому Хасекі, не дбаючи ні про який дріб'язок,
замахнулася одразу на найбільше: на владу, до того ж найвищу,
над самим султаном. Може, ще й сама не знає цього і все робить
несвідомо? Що ж, розумні люди повинні збагнути прихований
напрямок її дій. Він, Ібрагім, не спускав очей з султанші. Бачив,
як вона поволі заволодіває Сулейманом, відвойовуючи в нього,
Ібрагіма, нові й нові ділянки падишахової душі, настане день,
коли запанує вона над можновладцем неподільно, і коли виявить
це, збагне розміри й межі своєї сили, найперше знищить свого
найгрізнішого суперника, великого візира, заодно помотавшись
за своє короткочасне рабство (хай і короткочасне, але ж однаково
ганебне, бо для ганьби не має значення тривалість у часі) і за
приниження, бо жінки можуть прощати все, та тільки не рабство
й приниження.

Та хіба не досить йому тяжкої ворожості султаншиної, щоб
ще обтяжувати себе спробою обмовити Роксолану, звівши на неї
наклеп у дрібному махлярстві? Ясна річ, цей обрубок людський,
щоб зберегти свою мерзенну шкіру, пристав би на все і посвідчив
проти самого пророка й аллаха на небі, та хто ж стане кооиста-
тися послугами покидька?

Ібрагім мав би непомітно звеліти дурбашам, щоб прибрали
з-перед очей Кучука, прибрали, може, й навіки, але сидів якийсь
час, мовби забувши про євнуха, хоч і втупившись у нього неви-
дющим поглядом тяжких своїх очей. Ніяк не міг відігнати споку-
си якось поєднати випадково впійманого двірського поварчука
з можновладицею Топкапи. Нарешті махнув рукою дурбашам,
але не різко, навкіс, що означало б смерть, а мляво, зневажли-
во, згори вниз, себто: в підземелля. Хай посидить, погодує па-
цючню.

298

Ніч для Ібрагіма була втрачена безнадійно. Вечір віддав на
державні клопоти, тепер міг хіба що спати, та й то самотою, бо
до Хатіджі такої пізньої пори не ввійдеш: султанська сестра не
любить, щоб її тривожили без попереджень. До Гріті далеко,
та й не вмовлялися про зустріч. Віола й перс-музикант остогидлії.
Книги валяться з рук. Можна б проскакати з тілохранителями
вулицями Стамбула, виловлюючи всіх, хто вештається без ліхта-
рів у руках, але й це не приваблювало. Великий візир повернувся
до своїх робочих покоїв, вислухав від старшого писця донесення
з санджаків, віддав розпорядження на завтра, тоді звелів при-
вести до нього Кучука. Мав би потримати того бодай до ранку
в підземеллях коло звірів, щоб нагнати більшого страху, але не
хотілося витрачати на цього чоловіка аж так багато часу, та
більше страху в його нікчемному тілі й не вміститься.

Кучук, кинутий на розкішні візирські килими, мав би почува-
тися приголомшеним від цієї розкоші, та він чи й помічав її.
Знов плазував, уткнувшись носом у підлогу, норовив по-собачому
лизькати чоботи великого візира, а той знай відтручував його
гидливо, махнув тілохранителям, щоб полишили його наодинці з
Кучуком, стріпуючи пальцями, ніби хотів скинути з себе бруд, яко-
го набрався від спілкування з цим чоловіком, процідив крізь
зуби:

— Тепер розказуй мені про себе швидко і без зайвих слів, ти,
сину шакала й свині. Ну?

— Ваша високість, мій візирю,— белькотів той,— я Кучук,
Кучук.

Ібрагіма пересмикнуло. Хоч який переляканий цей мерзенний
прислужник, все ж не забуває, що він тільки "високість", а не
"величність", як султан і султанша.

— Який я тобі твій візир? — заревів грек.— Твої родичі в пек-
лі, та й то в найгидкішій його частині. Кучук? Що це таке — Ку-
чук?

Євнух підвів голову з-над килима, витріщився на великого віви-
ра. Ніяк не міг збагнути, чого хоче від нього цей всемогутній
чоловік. Ну, він справді Кучук—тут уже нічого не додаси. І на-
званий так не на честь найкоротшого зимового місяця, а тому, що
змалку йому навіки вкорочено тіло так, що вже нічим не доточиш.
Звідси й ім'я. А яке ім'я, таке й життя. Доводиться жити так, як
живуть довкола тебе, а там: метушнява, марнослав'я, неправда й
суцільне зло. Одні пишаються походженням, інші становищем, ще
інші багатством, красою, силою, ти ж не маєш нічого — ні споді-
вань, ні страхів, ні душі, ні тіла, тільки перелякана ненависть до
всього сущого, загнана в найдальші закапелки душі. Він ніколи не
шукав своїх коренів, бо не знав, де їх шукати, не мав ніякої па-
м'яті про свої початки, так ніби виріс отут, під стінами гарему, як
чорне зілля на тому місці, куди виливають помиї. Звали Кучук, бо
жив тут змалку, так ніби й народився в пеклі султанських кухонь,
серед велетенських мідних казанів, під якими вічно гоготіло полу-

299

м'я Щойно ставши на ноги, вже розносив їжу для гаремниць, по-
ставивши на голову тяжкий піднос, дибуляв коротенькими ніжками
по довгих мабейнах гарему, ставив страви на полички шафок-кру-
тилок, вказуваних євнухами. Ніколи не бачив, кому він подає їжу,
його теж не бачили. Шафочка крутилася в стіні, піднос зникав на
тім боці, невидимі руки здіймали його з полички, ставили собі на
коліна, чи на столик, чи на подушку-міндер, ніжні уста доторку-
валися до іжі, принесеної Кучуком, а він тим часом біг назад до
кухні, брав новий піднос, біг до іншого помешкання, євнух тицяв
йому на порожню поличку... Знав чи не знав про тих гаремниць,
яким носив їжу^ На це не може бути однозначної відповіді. Чув
ніжні голоси Слова. Розмови. А хто чує, той уже знає. Мав справу
з деревом, а в дереві завжди можна зробити непомітний отвір.
Кольнути шилом стінку круглої шафочки-крутилки —1 вже тобі
відкриваються нутрощі гарему. А хто бачить, той теж щось може
знати. Може, воно й ні до чого для такого мізерного служки, але
хіба людина відає, що їй потрібне, а що ні Тоді запрагнув підня-
тися вище в палацовій ієрархії, з простого рознощика їжі стати
поваром — ахчі. Хай не ахчі-уста, не великим майстром годуван-
ня людей, до того ж таких вельможних, як султанські жони, а
простим собі поварчуком, знову ж таки кучуком Він вивчав ми-
стецтво ахчі, хоч воно й видавалося йому незбагненним, а старі
ахчі-уста всіляко зміцнювали його в цьому переконанні, він учив-
ся вперто, відчаєно, запекло, терпів посміх, биття, знущання І чо-
го ж досягнув? Тільки права підкладати під казани дрова Навіть
воду в казани заливали інші, довіреніші, до яких Кучук, здавало-
ся, ніколи не зможе дорости Брудний, обшарпаний, замазюканий
сажею, мов стамбульський кюльбекчі, він тільки й знав, що вислу-
хувати зневажливі слова старших поварів: "Що? Ти хотів би до
казанів? Отакий нечупара й замазура? Та чи знаєш ти, що у
справжнього повара повинен бути чистий не самий тільки зад, як
у кожного правовірного, але й руки, ніс, борода, шия і все інше,
щоб ніяке паскудство не могло потрапити від тебе в казани!"

І ось щастя! його зауважив сам матбах-еміні, сказав йому кіль-
ка прихильних слів, згодом покликав до себе, пообіцяв приставити
до готування страв, звелів видати Кучуку дорогий одяг, теплий
халат і шапку і послав виконати надзвичайно важливе доручення.

— Що ти знаєш про гарем? — спокійно поспитав Кучука Ібра-
гім.

Той злякався ще більше В бурмотінні про своє життя на султан-
ських кухнях якось мовби відійшов од страху, якого наївся перед
цим грізним чоловіком, тепер усе починалося знову

— Клянусь аллахом милосердним і всепрощаючим і цим без-
печним городом.

— Ще ти мені поклянешся,— пообіцяв йому великий візир,—
ще я тобі випущу все, що маєш у кишках! Про гарем що знаєш?

— Ваша високість,— заскімлив Кучук,— але ж звідки? Я тіль-
ки дровонос. Підкладаю під казани і пильную за вогнем. У гарем

300

можуть ходити тільки хлопчики до дванадцяти років. Навіть євну-
хів з кухні лише малих туди...

— А ті — що вони знають?

— Хіба ж я .

— Кажи все!

— Аллах часто милостивий навіть до безумних... Вони взнають
там і заборонене...

— Ага, взнають. А тоді?

— Хто що чує,хто бачить—несе й розносить. Але ж не я, ва-
ша високість, не я..

— Тобі несуть?

— Хто я? Нікчемний дровонос.

— А коли б став ахчі-уста?

— Хіба про це може мріяти простий смертний?
Ібрагім підвівся з дивана, підійшов до Кучука, згріб його за
манаття, підняв, труснув

— Поклянись, що ніде нікому про те, що тут почуєш, ти, ви-
шкрібку...

Не відпускав коміра Кучукового, ще дужче закручував, так, що
той захрипів, задихаючись і синіючи. Тоді трохи послабив стиск,
гримнув.

— Ну!

— Клянусь,— забелькотів Кучук, сам не знаючи, про що ж має
присягатися.— Клянусь небом, прикрашеним сузір'ям зодіаку і
днем передвіщеним, клянусь тим, що свідчить, і тим, про що він
свідчить. Клянусь тими, що посилаються по черзі й мчать швид-
ко, клянусь тими, що показують ясно, розрізняють вірно, переда-
ють настановлення, і прощення, і погрозу.

Ібрагім кинув Кучука на килим, витер руки.

— Ти добрий мусульманин.

— Істинно,— пробурмотів Кучук,— аллах той, що дає путь зерну
й кісточці.

— Слухай обома вухами,— спокійно промовив великий візир,
всідаючись на дивані й підкладаючи собі під спину парчеві по-
душки.— Ти прийдеш до матбаха-еміні, принесеш йому гроші за
баранів. Гроші я тобі дам. Нічого не скажеш ні про барку, ні про
те, де ти був уночі. Не скажеш нікому, інакше... Ти поклявся свя-
тою книгою, але й без поклятьби я б однаково знайшов тебе навіть
під землею.. Скажи начальнику султанських кухонь, що вико-
наєш ще не одне його доручення. І виконуй, поки він поставить
тебе справжнім ахчі. Мої люди сприятимуть тобі навіть у незакон-і
них ділах, щоб ти законно здобув собі місце, про яке мрієш здав-
на. Тим часом маєш доповідати мені і тільки мені все, що довіда-
єшся про султаншу Хасекі й султанських одалісок. Султан чоловік
і користується жонами для вдоволення своїх плотських утіх. Але
жони зрадливі, в той чи інший спосіб вони можуть завдати вели--
кої образи його величності падишаху, хай аллах продовжить його
тінь на землі. Навіть самий задум такої образи — уже злочин,

301

Коли щось запримітиш, почуєш, лиш здогадаєшся, негайно маєш
знайти спосіб сказати про те мені...

— Хай очі мої не бачать того, що примушує думати розум,—
пробурмотів Кучук

— Ну! — гримнув на нього Ібрагім — Я стежитиму за тобою.
За найменшу провину з тебе здеруть шкіру найдосвідченіші кати-
джеллати. А тепер геть з-перед очей! Стривай, скільки ти повинен
принести грошей для матбаха-еміні?

Отримавши гроші, Кучук позадкував від цього страшного чоло-
віка, який щомиті загрожував луснути від гніву, випередивши
строк, призначений йому аллахом. Якби не був ще й досі такий
переляканий, то посміявся б від думки про те, якою малою ціною
викупив своє життя, за яке цієї ночі ніхто не дав би й щербатої
акча Підслухувати й підглядати за султаншею? Що могло бути
простіше? Однаково ж усі вони там, на кухнях, тільки те й ро-
били, знаходячи в цьому своєрідну розвагу і втіху і бодай незнач-
не відшкодування за своє вічне рабство Вони бачили, як набива-
ють шлунки розледащілі одаліски, самі ж задовольнялися під-
слухами, підгляданням, забороненими тайнощами. Кожен чимось
живиться на сім світі.

Вже коли відпустив євнуха, Ібрагім пошкодував, що не звелів
дати тому хльости бодай для годиться. Для більшого переляку.
Донощиків мав задосить і без цього нікчемного Кучука. Але то
були платні улаки, їхня запопадливість вимірювалася кількістю
грошей, які вони одержували. Цей доноситиме за страх. Щоразу
сподіватиметься, що позбувається цього страшного почуття, про-
даючи чиюсь душу (може, й Роксоланииу), не відаючи в своїй об-
меженості, що від страху порятуватися йому вже не дало. Але щоб
чоловік відчув, що це лиховісне почуття розростається в ньому,
мов могутнє отруйне дерево, його треба іноді бити довго й тяжко
Небитий не знає страху. Від таких людей пуття не жди Мабуть,
б держава, населена самими небитими людьми, довго не протри-
мається і завалиться, ще й не розквітнувши, як буйний папорот-
ник, не закорінений у землі.

Ібрагім мало не гукнув огланам, щоб наздогнали й завернули
Кучука для довершення розправи. Втішив себе думкою, що євнух
не мине його рук. Бо як подумати, то чи не однаково, коли чоловік
буде битий.

302

вгору