Ранки приходили з-за Босфору такі чисті, як дитяче личко. На-
віть тоді, як діти ще були малі, не давали спати цілями ночами й
Роксолана спала прихапцем, уривками, все ж зустрічала ранок
легкотіла, у радісній летючості духу, співала в ній кожна жилочка,
доторки повітря до лиця й до всього тіла були мов шовк, і кожний
день заповідався, ніби мала йти між двох барвистих шовкових
стін. Так султан у час своїх селямликів проїздить вулицями Стам-
була, які перетворюються на суцільні стіни з шовку й квітів, а ще
з захоплених вигуків столичних юрмовиеьк. Та щойно проїздить
падишах, затоптані в бруд квіти в'януть, шовки обдираються, юр-
ми, яким обіцяно щедру плату за кричання на честь володаря, як
завжди, обдурено, і вони клянуть ошуканців, знов довкола убо-
гість, обшарпаність, гори нечистот і нікчемність, нікчемність.

А ті шовкові стіни, які ввижалися Роксолані ранками після про-
будження? Щодалі в глибину дня зступалися вони довкола неї,
стискували, гнітили, вже мовби й не шовкові, а камінні, тяжкі,
як нещастя. Що зрозуміліше ставало їй життя у гаремних стінах,
то безглуздішим воно видавалося. Часом нападала така розпука,
що не хотілося жити. Трималася на світі дітьми. Колись народжу-
вала їх одне за одним — аж страх брав од таких неприродно без-
перервних народжень,— щоб жити самій, зачепитися за життя,
вкорінитися у ньому. Тепер мала жити заради дітей.

Колись султан був тільки невідомою загрозою, тоді пожаданим
вибавленням, згодом найближчою, єдиною людиною, коханим чо-

303

ловіком, хоч і далі загадковим. Поволі здирала з нього загадко-
вість, уперто добиралася до його сутності, до його думок і серця.
Не маючи Хуррем, любив вечеряти з Ібрагімом, тепер на долю
грека припадали хіба що вечері в походах, у Стамбулі ж майже всі
ночі належали Хуррем. Обідав султан із візирами і великим муф-
тієм іноді. Вважалося, що під час тих обідів говоритимуть про
державні справи, але Сулейман був завжди неприступне мовчаз-
ний, їв швидко, недбало, обід мав з чотирьох перемін, так ніби
квапився і беріг себе для нічних усамітнень із султаншею.

Ніхто ніколи не знав, про що думає султан, тільки ця молода
жінка запрагла це знати й досягла успіху. Ніхто ніколи не розу-
мів порухів його серця, вона це робила щоразу і лякала його своїм
ясновидінням, так що іноді й він з острахом поглядав на неї, зга-
дуючи вперті пошепти про те, що Хуррем — зла чарівниця.

У темній Сулеймановій душі, заповненій безмірною любов'ю до
Хуррем, все ж знаходилися якісь закутки, куди заповзала по-змії-
ному підозра, зловісно сичала, бризкала пекучою отрутою. Тоді
лютився не знати й проти кого і, мовби вичуваючи сум'яття в його
душі, з'являлася валіде, яка переконана була, що дім Османів без
неї давно б завалився, а тому мала все знати, усім порядкувати,
за всіма вистежувати й винюхувати; віддаючи султанові панування
над тілами, собі хотіла захопити володіння душами.

— Чи ви чули, мій царствений сину? — допитувалася вона в
Сулеймана, і він майже з жахом дивився, як вигинаються її темні
уста, прекрасні, досконалі й водночас отруйні, мов зміюки.

Або ж прискакувала до нього сестра Хатіджа, яка ніяк не мог-
ла вгамуватися, навіть отримавши собі за чоловіка самого велике-
го візира й улюбленця султанового, й кричала, що їй несила біль-
ше терпіти в Топкапи цю чарівницю, цю слов'янську відьму, цю...

— Вгамуйся,— спокійно казав їй Сулейман. А сам думав:

— Чи не дозволили б ви, мій султане, щоб капіджії при брамі
Баб-ус-сааде відкривали обличчя усім жінкам, які проходять до
гарему? Бо ж, перебравшись жінкою, туди можуть проникнути
зловмисні юнаки — й тоді...

А чи не слід, мій султане, звеліти прибрамним євнухам обшуку-
вати всіх кравчинь і служебок, які проходять до гарему з волі,
щоб не проносили вони забороненого або такого, що може...

А чи не слід було б поставити на султанській кухні людей для
нагляду за стравами, які готуються для султанші Хасекі й для
мешканок неприступного гарему? Щоб не допустити ніякої шкоди
для дорогоцінного здоров'я її величності.

І чи не ліпше було б, якби...

А також не погано б ще...

Десь воно все народжувалося, сипалося й сипалося з мертвим
шурхотом, мов крупа з неба, збиралося цілими купами мотлоху,
лихі люди султановими руками вибудовували з тих покидьків сті-

304

ни недовір'я, підозр, обмов, пліток, стеження і загроз довкола Рок-
солани, і вона щодень гостріше і болючіше відчувала, як зступа-
ються ті стіяи, так ніби ось-ось заваляться й під своїми уламками
навіки поховають і її саму, і її недорослих діток.

Ранки були ласкаві й радісні, а дні — нестерпні й тяжкі. Ночі
не рятували. Попервах мовчала, не казала нічого султанові, ко-
ли ж несила була терпіти далі і вона поскаржилася Сулейманові,
він холодно кинув:

— Я не можу думати про таке безглуздя.

— А ви вважаєте, мені хочеться думати про це? — закричала
вона й заплакала, і він не міг погамувати її сліз, бо цього разу
не знав як, не вмів, може, й не хотів.

Що про неї тільки не казано тоді в Стамбулі!

Ніби привезла з своєї України дві половинки яблук на персах,
дала ті половинки з'їсти Сулейманові, і падишах запалав любо-
в'ю до неї.

Ніби впіймано в Румелії знахарок, що збирали для султанші в
пущах той заріст, що звисає з умираючих дерев, як покошлана
чоловіча борода, і зветься "Цілуй мене". Мала вона тим заростом
ще більше причаровувати до себе падишаха.

Ніби затримано двох бабів, які несли в гарем кісточки з гіеня-
чої морди. Коли взято тих бабів на тортури, призналися вони, що
несли кісточки для султанші, бо то найбільший любовний талісман.

Ніби пильні євнухи кизляр-аги Ібрагіма знайшли зашиті в по-
кривала на султанському ложі висушені заячі лапки, що мали збе-
рігати кохання Сулеймана і Хуррем.

Ніби впіймано в Стамбулі зловорожу єврейку, на ймення Трон-
кілла, що варила любовне зілля для султанші.

Ніби знайдено на султанській кухні казан, у якому почав вари-
тися гусак обскубаний, але не зарізаний, ніхто не знав, де взявся
той гусак і хто поставив казан на вогонь, але відкрито людьми
великого візира, що тим гусаком мали нагодувати султана, щоб
він навіки прикипів серцем до Роксолани.

Ніби виявлено в покої у самої султанші Хасекі чарівницьке
дзеркало в чорній рамі, і хто зазирав у те дзеркало, то бачив
свою смерть і, не витримуючи такою видовища, віддавав аллахові
душу.

Ніби султанша, бавлячись із своїми дітьми в садах гарему,
робить із сухого листя мишки, які мають принести комусь
смерть.

Ніби дияволи товчуться довкола священних палаців султан-
ських, неспроможні пробитися туди крізь частоколи молитов право-
вірних, але щойно султанша виїздить за межі Стамбула, вони
обступають її зусібіч, беруть під охорону і урочать кожного чес-
ного мусульманина, який мав би необережність наблизитися до
відьми. Коли султанша була з падишахом на ловах коло Едірне,
диявол в оленячій шкурі кинувся до султана, але той застрелив
його, і на місці оленя виявилася смердюча купа гною.

305

Ніби пила султанша навари з сальвії й петрушки, щоб плодо-
витістю своєю перевищити Махідевран і всіх султанських жон,
а самому падишахові насипала в кишені гвіздків, щоб зробити
його міцнішим у постелі.

А хто казав, хто бачив, хто підтвердить?

Нема ворогів, нема супротивників, тільки пошепти, обмови, ше-
лест та шерех, снування тіней, примар і привидів, і ненажерли-
вість тисяч султанських лакиз, так ніби їх треба годувати не са-
мою чорбою та пловом, а ще й забобонами, плітками, брехнями
й підозрами.

І чиїсь язики, роздвоєні й розтроєні, жалили й жалили, і хтось
віддавав веління, і жирні євнухи коло брам гарему перестрівали
всіх кравчинь, гаптувальниць, неперевершених у вмінні виготов-
ляти пахощі й мазі арабок, грубо здирали з їхніх облич чарчафи,
розвертаючи щелепи, реготали:

— Не вмреш, як покажеш свою стару мордяку! Куди йдеш?
Кому несеш?

Невірних до гарему не пускано, тому вірменки, що, як ніхто,
зналися на жіночих прикрасах, грекині з рідкісними тканинами
з островів, венеціанки з оксамитом і мереживами вимушені були
перебиратися мусульманками, але обман брутально викривано і
щоразу розповзалися чутки: "Знов упіймано відьму, яка несла
щось для султанші". Так, ніби у величезному Баб-ус-сааде жила
сама Хуррем, не було ні валіде, ні одалісок, ні безлічі старих уста-
хатун, хазнедар-уста, служебок і багатих рабині

Скаржитися? Кому? Шукати винних? Де?

Все це нагадувало дитячі кошмари: руки, що виростають нізвід-
ки, пожадливо тягнуться до твого горла, ти кричиш, прокида-
єшся — і ніде нікого. Або не знати чий крик крізь сон: "Наста-
сю!" — і знов прокидаєшся, і тільки ніч, мертве сяйво місяця і ти-
ша, як на тім світі.

Ще нагадувало все це моторошні малювання мусульманських
художників, яким коран забороняв зображувати людей і будь-які
живі істоти: стріли, що летять з луків, яких ніхто не натягує; ні-
ким не керовані й не спрямовувані тарани, що розбивають мури;

мечі, які січуть, не знати чиїми руками тримані.

Ще недавно Роксолана вважала, що нічого тяжчого за рабство
немає і не може бути, тепер переконалася, що обмови, наклепи й
підозри ще страшніші за неволю.

Мала подолати ще й це, не ждучи нічиєї помочі, не шукаючи
винних. Султан не був ні її захистом, ні надією у цім безнадійнім
борюканні, бо сам більше й глибше застрявав у трясовині війни,
яку розпочав у перший рік свого вступу на престол, і тепер, ма-
буть, ніколи вже не міг закінчити. Вважав, що вдалося йому за-
гнати в трясовину нерозумного угорського короля, і не помічав,
що сам застряг у глибокому болоті і нема в ньому дна, попав на
глибину.

Знов пішов на Угорщину, яку роздирали чвари між Яношем

306

Запойяї, наставленим Сулейманом, і братом Карла П'ятого Ферді-
нандом Австрійським. Народ же не хотів ні семигородського воє-
води-запроданця, ні Габсбурга; як за часів Дьєрдя Дожі, знов із
своїх глибин висунув святого, пророка й царя йоваиа Ненаду, і
той пішов проти Яноша Запойяї, лякав магнатів, які охрестили
його Чорним Чоловіком, проходив по Угорській рівнині, мов на-
родна кара всім зрадникам і запроданцям.

Ібрагім натякав султанові, що лад у тій неспокійній землі
міг би навести хіба що він, змінявши печать великого візира на
угорську корону, або ж принаймні їхній друг Луїджі Гріті, посла-
ний туди намісником самого Володаря Віку. Однак Сулейман за-
явив, що сам піде на Дунай, щоб покарати Фердінанда і втихоми-
рити угрів.

Цілими днями Гасан-ага приносив Роксолані лихі вісті про кле-
котняву Стамбула довкола її імені, а ночами кликав її султан, і
її зелені очі мали світитися силою, вйлею, радістю життя. Не ба-
жала чути слів ні про владу, ні про золото, прибутки, скарбницю,
усе це наводило на неї таку нудьгу, що хотілося плакати. Коли
султан заводив мову про походи проти невірних, вона затуляла
йому уста, вередливо кривилася:

— Нічого немає ворожішого й ненависнішого для жінки, ніж
війна.

Могла б долучити до війни ще великого візира й валіде, але
завбачливо мовчала, сподіваючись, що всемогутній час усуне
Ібрагіма й султанську матір, та чи ж усуне він будь-коли цю про-
кляту війну?

Не приховувала від султана своїх почуттів, а він збував те не-
увагою, вважаючи все примхами мало не дитячими і, мовби дра-
туючи Хуррем, робив їй наперекір. Великому євнухові Ібрагіму
нагадав, що має передовсім слухатися валіде, повертаючи таким
чином султанській матері владу над гаремом, яку вона була втра-
тала після яничарського заколоту.

Ібрагіма перед новим походом возведено в звання головноко-
мандуючого — сераскера, на знак чого Сулейман дав йому свій
фірман: "Цим велимо, що віднині й довіку ти мій великий візир
і сераскер, якого моя величність ввела в цю честь для всіх моїх
земель. Мої візири, беглербеги, казиаскери, муфтії, кадії, сеїди,
шейхи, двірські достойники і опора царства, санджакбеги, началь-
ники кінноти й пішців, алайбеги, субаші, церибаші, всі мої зви-
їні війська, великі й малі, люди високого й люди низького зван-

всі жителі моїх земель і окраїн, правовірні і райя, можні
сіроми, все суще має визнавати мого великого візира за сераске-
за і в тому званні поважати й шанувати, бути йому поміччю й
ухати його велінь, так ніби вони вийшли з моїх уст, з яких си-
петься бісер..."

І після цього фірману Сулейман прийшов для прощальної ночі
Роксолани, і та ніч минула посеред сліз та поцілунків, було
сумно-сумно обом, ніби все вмерло на світі, і вони самі теж не

307

знають, живуть чи ні. Спали десь Роксоланині діти в своїх поко-
ях, спали євнухи й одаліски, спали пташки в клітках і звірі в під-
земеллях, не спала тільки ненависть, проростала з угноєної люд-
ськими трупами жирної стамбульської землі, як отруйне зілля,
і чутно було, як проростає невпинно й зловісне навіть крізь цю
ніч розставання. Невже султан був такий засліплений жадобою
просторів, що нічого не помічав, не чув і не знав?
Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собі до грудей.

— Чуєте, мій падишаху?

Серце стукало з того боку грудей ніби дитячим кулачком:

стук-стук

— Я люблю це серце більше, ніж своє,— тихо сказав він.

— Любов мала б вселяти жалість у вашу душу, мій володарю.
Чому ж світом править жорстокість?

— Світ повинен підлягати закону,— вимовив він суворо.

— Якому ж? Хто встановить той закон?

— Закону правовірних. А встановить його ісламський меч.
Вона заплакала

— Ой, горе ж мені, горе. Бог існує тільки в людях. Хіба ж не
гріх убивати їх? Ваша величність! Ви бачили коли-небудь таку
квіточку польову, що зветься ромашка? У неї білі пелюстки й
жовте осереддя. Бачили?

Перехід від долі світу аж до маленької квіточки був такий не-
сподіваний, що султан аж відхитнувся від Роксолани. Не переста-
вала його дивувати. З жінки могла вмить знову стати дівчинкою.
Полохливе тіло, полохливі думки.

— Бачили? — не відставала вона.
Сулейман кивнув.

— А спробуйте обірвати на ромашці білі пелюстки, щоб вона
стала тільки жовтою, що то буде — квітка?

— Ні, то вже не квітка.

— І не матиме тої краси, що їй дароваяа аллахом?

— Не матиме.

— А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковості, на-
віщо ж ви хочете зробити однаковими всіх людей? І чи це мож-
ливо? І чи не суперечить волі аллаха?

— Люди — не квіти,— коротко кинув султан.

— Але я хочу бути квіткою! І щоб щедре сонце вашої при-
хильності ласкаво зігрівало мене своїм промінням! Кожен день
і кожну хвилину ждатиму від вас ваших чесних листів, і плакати-
му, й ридатиму над ними разом із вашими царственими дітьми.
Коли ж вкладатимете в кожен свій лист волосинку з вашої боро-
ди, обціловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як світло
моїх очей і мою незатьмарену радість...

— Я присилатиму тобі дарунки з кожного конаку, після кож-
ної перемоги, з кожного дня дороги.

— Коли згадуватимете мене, ото й буде найбільший для мене
дарунок, а більше мені й не треба нічого...

308

знають, живуть чи ні. Спали десь Роксоланині діти в своїх поко-
ях, спали євнухи й одаліски, спали пташки в клітках і авірі в під-
земеллях, не спала тільки ненависть, проростала з угноєної люд-
ськими трупами жирної стамбульської землі, як отруйне зілля,
і чутно було, як проростає невпинно й зловісно навіть крізь цю
ніч розставання. Невже султан був такий засліплений жадобою
просторів, що нічого не помічав, не чув і не знав?

Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собі до грудей.

— Чуєте, мій падишаху?

Серце стукало з того боку грудей ніби дитячим кулачком:

стук-стук.

— Я люблю це серце більше, ніж своє,— тихо сказав він.

— Любов мала б вселяти жалість у вашу душу, мій володарю.
Чому ж світом править жорстокість?

— Світ повинен підлягати закону,— вимовив він суворо.

— Якому ж? Хто встановить той закон?

— Закону правовірних. А встановить його ісламський меч.
Вона заплакала.

— Ой, горе ж мені, горе. Бог існує тільки в людях. Хіба ж не
гріх убивати їх? Ваша величність! Ви бачили коли-небудь таку
квіточку польову, що зветься ромашка? У неї білі пелюстки й
жовте осереддя. Бачили?

Перехід від долі світу аж до маленької квіточки був такий не-
сподіваний, що султан аж відхитнувся від Роксолани. Не переста-
вала його дивувати. З жінки могла вмить знову стати дівчинкою.
Полохливе тіло, полохливі думки.

— Бачили? — не відставала вона.
Сулейман кивнув.

— А спробуйте обірвати на ромашці білі пелюстки, щоб вона
стала тільки жовтою, що то буде — квітка?

— Ні, то вже не квітка.

— І не матиме тої краси, що їй дарОіВаиа аллахом?

— Не матиме.

— А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковості, на-
віщо ж ви хочете зробити однаковими всіх людей? І чи це мож-
ливо? І чи не суперечить волі аллаха?

— Люди — не квіти,— коротко кинув султан.

— Але я хочу бути квіткою! І щоб щедре сонце вашої при-
хильності ласкаво зігрівало мене своїм промінням! Кожен день
і кожну хвилину ждатиму від вас ваших чесних листів, і плакати-
му, й ридатиму над ними разом із вашими царственими дітьми.
Коли ж вкладатимете в кожен свій лист волосинку з вашої боро-
ди, обціловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як світло
моїх очей і мою незатьмарену радість...

— Я присилатиму тобі дарунки з кожного конаку, після кож-
ної перемоги, з кожного дня дороги.

— Коли згадуватимете мене, ото й буде найбільший для мене
дарунок, а більше мені й не треба нічого...

309

— Я хотів, щоб моя царствена мати була тобі опорою й захи-
стом на час моєї відсутності і щоб ви однаковою мірою користали-
ся неподільною владою над гаремом.

— Заради вас я готова ділити навіть неподільне!

— Я назвав сераснером походу великого візира, щоб вивільни-
ти собі час для думання над законами, бо закони повинні наро-
джуватися в одній голові так само, як дитя — у лоні одної матері

— Хіба я маю щось проти великого візира?

— Але ти мала б його полюбити.

— Полюбити? — Вона вхопила Сулеймана за плечі, наблизила
своє обличчя впритул до його—Полюбити Ібрагіма? Ваша велич-
ність, якби ви тільки знали цього чоловіка. Я не вірю йому й ніко-
ли не повірю'

— Зате вірю йому я.

— Що маю діяти? Я безсила жінка, ваша раба, обставлена
зусібіч підслухачами Ібрагімовими, обплетена сіттю недовіри й пі-
дозри, борсаюся, рвуся, а все марно Але марні і його підступи.
Хай полишить павутину для павука. Скажіть йому про це, мій во-
лодарю. Маю своїх людей на волі, простежують вони кожен вчинок
Ібрагімів, коли ж хоч одного з моїх людей зачепить він бодай
пальцем, хай остерігається! Скажіть йому й про це, мій повели-
телю! Гасан-ага лишиться в Стамбулі, щоб берегти мене не тут,
у гаремі, а на волі, бо коли й загрожує щось мені й вашим дітям,
то загроза та напливає з волі, ваша величність! Згадуйте про ме-
не, благаю вас

Може, ще стала б домагатися, щоб султан усунув Ібрагіма
з найвищих постів, прогнав з-перед очей? Може, домагалася б
і смерті Ібрагімової, погрожуючи Сулейманові, що сама заколе
підступного грека кинджалом у присутності його величності?

Ніколи в світі!

Та вже коли пускали про неї поголос, що вона відьма й чарів-
ниця, що від самого її погляду слабнуть тятиви в турецьких воя-
ків, то могла відплатити їм бодай прокляттями, які посилала в
душі слідом за грабіжницьким походом нехай щезнуть, як вода
розлита; коли пустять стріли свої, нехай вони їм отупіють, бо-
дай би вони, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця!

І стихії, мовби почувши голос цієї всемогутньої і нещасної
жінки, переслідували султана з його військом від дня походу
з Стамбула й до самого повернення з такою жорстокістю, що, зда-
валося, небо провалилося, земні води пішли на сушу, сама земля
здригнулася у своїх надрах, щоб струснути з себе грабіжницькі
ісламські орди. Дощ стояв стіною упродовж кількох місяців. Не
видно було ні землі, ні неба Ріки вийшли з берегів, зсувалися
з мільйоннолітніх своїх лож глиняні гори, болота утворювалися
там, де споконвіку був самий камінь, від потопів гинули коні,
верблюди, мули, вівці, люди рятувалися, залазячи на дерева і жи-
вучи там, ніби мавпи, цілими тижнями. Якийсь бег уночі коло
Едірне вихопився на дерево, де було повно дрібненьких гадючок,

310

які миттю обсіли його, лізли йому в очі, в уста, у вуха, мовби
шукаючи сховку від води, і він боявся до ранку поворухну-
тися, хоч усе в ньому дрижало і серце мало не розривалося від
огиди.

Цілі місяці страждань, невдач, ганьби. Сераскер Ібрагім не
вмів дати ради велетенському війську. Звик, щоб перед ним роз-
чинялися брами, щоб земля лягала до ніг, а він топтав її золотими
чобітьми, садженими самоцвітами, віддавав своїм підручним
Скендер-челебії і Луїджі Гріті. В Угорщині Скендер-челебія уже
не мав що робити, бо земля була обдерта дощенту, зате Гріті зго-
лошувався бути добровільним посередником між угорськими маг-
натами й султаном, десь щось вивідував, когось купував, когось
продавав, нашіптував султанові про непевність Яноша Запойяї,
про наміри хранителя угорської корони Петера Переньї передати
її Фердінандові Габсбургу або й присвоїти собі. Кінчилося усе
тим, що венеціанець з десятком головорізів викрав корону святого
Стефана разом з її охоронцем Петером Переньї з Буди, привіз
Ібрагімові, і той показував цю свягиню візирам, пашам і бегам,
а вночі у своєму наметі приміряв корону, і Гріті, який був при-
сутній при тому, визнав, що корона стятого Стефана дуже личить
Ібрагімові, надто коли той пообіцяє зробити його, Гріті, архієпис-
копом і своєю правою рукою у цій багатій землі.

Янош Запойяї був ще раз названий угорським королем, Сулей-
ман милостиво дозволив йому поцілувати султанську руку, але
корони не віддав, замінивши її дес ітьма золотими кафтанами
і трьома кіньми в золотих вуздечках. Гріті за старанність і порад-
ництво отримав із султанської скарбниці дві тисячі дукатів й іме-
нований був постійним представником угорського короля у Висо-
кій Порті.

З Угорщини повільна, неповоротка, але вперта сила Сулейма-
нова посунула на Відень. Узяти цю твердиню Габсбургів, най-
ближчу до земель Османів,— і забудеться ганьба невдач, нездар-
ність сераскера — великого візира, грабіжництво акинджіїв, які
порозскакувалися по всіх усюдах, плюндруючи, палячи, вбиваю-
чи, оголюючи землю так, що ставала вона ще пустошнішою, ніж
у перші дні творення світу.

Тільки на початку жовтня султанські війська обступили на-
решті Відень. Лишалося якихось два Десятки днів до дня Касима,
коли, за звичаєм, війська вже мають повернутися до своїх домі-
вок, надто загони анатолійських спахіів, незвиклі до холоднеч, а
тим часом забралися вони в таку далеч, що не дістануться додому
й за три місяці. Тому думалося їм не так про взяття цього велико-
го чу.жого міста, обставленого хоч і старими, але ще міцними му-
рами й вежами, як про далеку дорогу. Зате яничари, зголоднілі за
здобиччю, за грабунками, ласо позирали на високі вежі Відня
і заприсягалися не піти звідси, не побувавши по той бік мурів і не
вивернувши нутрощі всіх отих кам'яниць.

Тридцять тисяч наметів було розіпнуто під стінами австрій-

311

ської столиці. В улоговині Зіммерінга поставлено султанське шат-
ро, велетенську споруду з найкоштовніших тканин на світі, за-
кріплену на сотнях дорогоцінних стовпців, прикрашену нагорі
величезним яблуком із щирого золота, всередині встелену в кіль-
ка шарів товстими килимами, на яких вигравали всі барви й ві-
зерунки Сходу. Всі крила султанського намету були всіяні золо-
тими зернами, від чого він весь сяяв так, ніби саме сонце спусти-
лося на землю з-за дощових хмар, і викликав у обложених таке
здивування і такий шанобливий пострах, що ще й через сто років
показуватимуть віденці місце, на якому стояв намет султана Су-
леймана.

П'ятсот бостанджіїв удень і вночі стерегло султанський намет.
Дванадцять тисяч яничарів непробивним обручем охоплювали
свого падишаха. Лив дощ із холодним вітром, а в султанському
наметі було сухо й тепло, мідні жаровні, наповнені розпеченим
родопським деревним вугіллям, розпромінювали приємне тепло,
з курильниць лилися індійські аромати, мовби нагадуючи Сулей-
манові про великого завойовника індійського трону Бабура, яко-
го він мав перевершити ось тут, під стінами цього притулку Габс-
бургів. Султан скликав диван, слухав повідомлення сераскера
про перебіг дій. Втішного було мало. Нестримні на незахищених
місцевостях, по яких вони прокочувалися смертоносним валом,
турецькі війська ставали безпорадними перед щонайменшою пере-
шкодою. Єдине, що вміли,— уперто повзти, як надокучливі мухи,
на мури й вежі обложених твердинь, як мухи, гинути тисячами,
і коли й здобували нарешті твердині, як то було під Белградом
і на Родосі, то здобували такою кривавою ціною, що страшно було
мовити. В Угорщині Ібрагім за два походи не спромігся узяти
жодної щонайменшої фортеці. Клав трупом тисячі, слав до султа-
на гінців-хабердарів з вістями про перемоги, а виходило: брехня
за брехнею. Інший давно б позбувся голови, у грека ж, на загаль-
ний подив, голова ще стриміла на в'язах і трималася, здається,
доволі міцно, бо після кожної нової невдачі Сулейман, який на-
ливався дедалі більшою люттю і жорстоко карав кожного, хто
попадав йому під руку, вертлявого грека обдаровував своїми
ласками, чіпляв йому на тюрбан нове перо з діамантом, видавав
із скарбниці нові та нові шкіряні гамани з дукатами.

Під Відень Ібрагім не привіз великих гармат, якими колись
громили мури Белграда й Родосу, бо сподівався на підведення по-
рохових мін під стіни й утворення проломів. Але всі підкопи,
що їх пробували робити турки, негайно викривали оборонці, які
в підземеллях тримали посуд, ущерть налитий водою, і великі
барабани з насипаним на них сухим горохом. Від щонайменшого
здригання землі вода вихлюпувалася з посудин, горох торохтів на
барабанах, оборонці ж миттю вели стрічний підкоп і підривали
ісламських воїнів або ж робили несподівану вилазку в тому місці,
де ведено підкоп, і сікли там турків своїми страшними мечами, на
кожний з яких могли нанизувати по три чоловіка.

312

Одного разу сам Ібрагім ледь не потрапив до рук віденців, які
вискочили з міста, порубавши двісті яничарів. У той день Сулейман
обіцяв снідати у Відні. Оборонці послали до нього кількох полоне-
них, щоб ті сказали султанові, як шкодують віденці, що не можуть
послати йому на сніданок нічого іншого, крім гарматних ядер.

Переконавшись у неспроможності сераскера здобути місто,
султан звелів 14 жовтня іти військом на останній приступ, пообі-
цявши по двадцять дукатів кожному з тих, хто увірветься за мури.
У великий пролом, утворений вибухом кількох мін, які все ж
таки вдалося підвести під стіну, кинулися першими яничари, не
так заохочені султанськими дукатами, як сподіваннями на здобич
у місті, але військо сунуло за ними повільно й неохоче. Вже не
молитви й обітниці пророка й падишаха, не зурни, барабани й ту-
лумбаси підганяли ісламське воїнство, а паші й беги, які пустили
в хід канчуки, палиці, шаблі, штовхали й штурляли своїх воїнів
у спину, пхали їх уперед, як скотину на заріз, а ті впиралися
теж, як скотина, воліли гинути навіть від рук своїх бегів, ніж іти
проти іспанських мушкетів, які плювали страшною смертю з-за
кожного каменя, і проти німецьких мечів, якими ландскнехти рі-
зали все живе й мертве, стоячи по коліна в крові, невразливі ні
для стріл, ні для ядер, ні для божої кари. А тут ще додало ляку
видіння двоголового рицаря, який наповнив серця віруючих таким
жахом, що навіть яничари завернули й кинулися навтіки, затуля-
ючи очі. А двоголовий, величезний, весь у крові, непідступний
і недосяжний, стояв у самому проломі й рубався з такою несамо-
витістю, ніби вже був і не чоловік, а сам диявол, який спустився
з неба чи прийшов з пекла на поміч християнам. Португалець,
який втратив ліву руку, і німецький найманець, якому відрубано
праву руку, притулилися плечем до плеча, з'єдналися в одного чо-
ловіка, може, вмираючи, стали перед ворогами ніби втілення
неприступності і безсмертя цього дунайського великого міста,—
і тупа османська сила відринула.

Султан, рятуючи від остаточного поганьблення честь свого се-
раскера, звелів відступати.

Була середина жовтня. Дощ змінився снігом. Небо, мовби зми-
лостивившись над невдалими нападниками, вкривало землю білим
пухнастим саваном, ховаючи під ним ті тридцять тисяч ісламських
воїнів, які полягли під стінами Відня. Султан виплатив яничарам
по п'ятдесят дукатів кожному, Ібрагімові дарував шаблю, всіяну
самоцвітами, чотири кафтани й шість тисяч дукатів. Жодного до-
кору, жодного гнівливого погляду на великого візира, тільки ласка
і розпроміненість, хоч і лунали Сулейманові у вухах слова з ли-
стів Хуррем, які вона слала йому з Стамбула щотижня, повторю-
ючи в кожному, ніби рядок вірша: "Я ж вам казала! Я ж вам
казала!" Ганьба Ібрагімова падала й на нього. Визнати її—ви-
знати для обох.

Яничари вили від люті, що йдуть з-під Відня, не діставшись до
його домів, не випустивши пуху з перин і тельбухів із животів

313

віденських жителів Усе, що не могли нести з собою в далеку до-
рогу, вадили у величезні купи, підпалювали, у ті страхітливі вог-
нища кидали своїх полонених — хто слабіший, хто старіший і нік-
чемніший,— рубали їх ятаганами на шматки, набивали на палі
для розваги. Сулейман не пробував їх зупиняти. Ліпше хай зганя-
ють свою лють на безневинних чужинцях, ніж знову бунтувати-
муть проти нього й проти візирів.

Загони грабіжників розбрелися по всій гірській Австрії, по
угорській і сербській землі Палили церкви й цілі села, присвічу-
ючи собі дорогу, втоптували в багнюку священні книги, сплющу-
вали золоті й срібні чаші, щоб вмістилися вони в сакви, хапали
людей, а хто не міг іти, вбивали на місці. Османський літописець
смакував, зображуючи ті мерзенні вчинки: "На базарах продавані
Красуні, які мали чоло, мов жасмин, густі брови, високо підняті,
її стан, як у райських гурій. Майно, рухоме й нерухоме, люди
й худоба, істоти словесні і безсловесні, все було пограбовано або
попало під шаблю — так сповнено заповідь пророка, як чинити
з невірними".

Ганебний відступ тривав цілих два місяці. В снігу й холодних
дощах борсалося османське військо, мов велетенський звір, що
грузне в трясовинах, губить один за одним члени свого незграбно-
го тіла, задихається, знемагаючи, конає від виснаження. Люди ги-
нули вже й не від ворога, а від стихій і від власного знесилення.
Так номер головний яничарський ага Касим Коло Буди в снігових
завіях пропав цілий караван із скарбом великого візира. На
Угорській рівнині, сплюндрованій турками ще три роки тому, ждав
султанські орди голод. Знов розливалися ріки, знов придунайські
трясоаяня всмоктували в себе тисячі людей. Коли на початку
і рудня султан з військом прибився до Едірне, у місті після вечір-
ньої молитви стався землетрус, земля хвилями ходила під ногами
і у завойовників і в самого Сулеймана, так ніби до сил небесних
у їхній зненависті до ісламського війська долучилися ще й сили
земні. А султанові все лунали й лунали слова його Хасекі: "Я ж
вам казала! Я ж вам казала!"

Лише тепер Сулейман зрозумів, чому після всіх своїх походів
він повертався до Стамбула без пишнот і урочистостей, а крадько-
ма, ховаючись, мов злодій. Він боявся, сам не відаючи чого. Чи то
стамбульських натовпів, чи невисловленого гніву своїх предків,
чи божої кари, чи голосів мертвих, позоставлених ним на бойови-
щах, бо голоси ті переслідували його щоразу довго-довго, плакали,
стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали? Винуватця
їхньої смерті? А винуватцем завжди був тільки він.

Цього разу відкрилося йому, що лякається зустрічі з Хуррем.
Уже не була маленьким золотоволосим дівчиськом з полохливим
тілом і зіщуленою, мов маленьке пташеня, душею. Двадцятип'яти-
літня розквітла жінка (хоч тіло в неї лишалося так само полохли-
ве), султанша, якій він дав славу й могуття, мати його дітей,
мудра, досвідчена, тверда, коли треба, і ласкава, як сонячний

314

усміх. Бачив її оточену дітьми, добру й дбайливу, схилену над
книгами або ж над листами, які пише йому в його безконечні по-
ходи, сповнювала йому серце такою любов'ю, що він іноді боявся
за себе, за свою малість, нездатність вмістити в собі те безмірне по-
чуття, яке вона так щедро йому дарувала. І завжди була доброю
до нього, не вимагала — тільки просила, не лютувала — тільки
скаржилася, не втручалася в його клопоти — тільки співчувала
своєму султанові, над яким безжально нависла панівна сваволя
держави.

Щоразу, повертаючись до столиці, радів, що застане там свою
Хуррем, посилав молитви вдячності пророкові й своїм предкам,
що так мудро влаштували з жонами, оберігаючи їх, пильнуючи,
примушуючи ждати покірливо й радісно. Як сказано: "Істинно
богобоязливі — в місці надійнім, серед садів і струмків, зодяга-
ються вони в атлас і парчу одна проти одної..."

Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже після тих
гірких слів докору, які лунали в її листах? І що він відповість їй?
Видавалася йому єдиною щирою душею на світі. Все довкола
вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе— і ось засвітилося знена-
цька, засяяло, мов розступилися небеса і впало манною, пролило-
ся нектаром, злетіло ласкою самого аллаха з райських садів. Де-
сять років була з ним і біля нього, стояла коло найвищої влади
на землі, але досі була цілковито байдужа до тої влади, любила
Сулеймана як мужа, як чоловіка, як людину, і це сповнювало
його похмуру душу гордістю незнаною і безмірною вдячністю до
цієї жінки.

Як мав приступитися до неї після ганебного цього походу?

Шість днів сидів Сулейман в Едірне, нікого не підпускав до
себе, замкнувшись у палаці, думав над тим, як увійти до Стам-
була.

Коли немає перемоги, її слід чимось замінити. Яничарам він
роздав майже триста тисяч дукатів — не знати, чи й дісталася б
їм така здобич по взяттю Відня. Тому вони врешті втихомири-
лися. А чим заткне пельку всім крикунам у Стамбулі й у всьому
світі?

Від крику можна врятуватися тільки криком. Поразку прикри-
ти тріумфальним поверненням і пишними урочистостями в сто-
лиці, які перевершували б будь-що знане. Ось мудрість влади!

Знаючи, що ніхто з володарів ніколи не слухає виправдань,
усе ж розіслав у всі заприязнені землі листи, де писав, що пішов
на Відень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини
з королем Фердінандом, але той утік до чехів — і ні духу ні
слуху.

Для своїх підданих видав фірман, в якому хвалився, що поми-
лував обложене місто у безмірному своєму милосерді, відхилив-
ши пропозицію про здачу, і так повернувся з тріумфом і чистим
сумлінням. Мабуть, перед зустріччю з Стамбулом і з коханою
султаншею, згадуючи її пречисті очі, сам хотів очиститися бодай

315

у писаннях своїх султанських і хоч на мить повірити, що можна
зберегти чисте сумління, коли твої руки по лікті в крові. Але,
згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустріччю,
уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухіббі, закоха-
ним Меджнуном, а в закоханих у крові тільки серце.

Вдень і вночі йшли великі готування. Сушили барабани й зна-
мена, перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси,
діставали приховані коштовності, навішували на себе дорогу
зброю, прикрашалися, чепурилися, оздоблювалися. У Стамбулі
лопотіли шовки, напнуті обабіч вулиць, по яких мав проїхати
султан, під копита його коней кидали квіти й стелили килими, в
мечетях молилися на славу ісламської зброї, били гармати над
Босфором, коли переможне військо вступало в брами столиці,
гриміли мідні яничарські тулумбаси, грюкотіли барабани, крича-
ли натовпи — вперше Сулейман в'їздив до Стамбула з такою
пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом і силою вла-
ди, неприступністю, величчю.

Він і до садів гарему в'їхав верхи, тільки супроводжували вже
його не блискучі візири й воєначальники, а піші євнухи, і назу-
стріч виходили не сановні чоловіки й мудрі служителі бога, а ва-
ліде й султанша Хасекі в хутрах — одна в білих, друга в черво-
них руських соболях, і хоч зимовий стамбульський день був по-
хмдурий і глиняна земля у садах розбагнена від дощів, просто в
ту багнюку постелено довгий сувій білого ліонського сукна, при-
сланого королем Франціском, і султан, зійшовши з коня, ступив
на те сукно з одного боку, а з другого йому назустріч пішли ва-
ліде і перша жона Хуррем Хасекі, і сказані були урочисті слова
привітання, а більше нічого, бо довкола роїлося від євнухів і
служебок, і кожне мовлене тут слово вже сьогодні розлетілося б
по всьому Стамбулу.

Хоч, за звичаєм, султан обідав або ж самотнім, або ж з візира-
ми й великим муфтієм, того дня він виявив бажання обідати з
валіде й Хуррем, і знов не було сказано нічого зайвого, валіде
вперто затискувала свої темні уста, неохоче випускаючи з них
по кілька слів, султанша не відлякувала Сулеймана шорсткістю,
якої він так боявся, сиділа мила й привітна. Кидала на султана
ледь вловимі швидкі погляди спідлоба, схиляючись над стравою.
аж валіде ще дужче затискувала свої різьблені губи, так ніби
хотіла сказати своєму синові, що немає в цій жінці ніяких цнот.
а коли і були, то давно вже поплямовані безсоромністю.

Сулейман не міг дочекатися, коли зможе лишитися з самою
тільки Роксоланою, і водночас боявся тієї хвилини, бо вона була
тут єдиною людиною, від якої міг почути тяжкі докори і за свій
невдалий похід, і за все, вчинене в тих землях, де пройшов його
кінь, і найперше — за Ібрагіма. Хто знає, що таке влада, той знає
також, і що таке страх.

1 знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як зав-
жди, вгадала його думки й ляки, торохтіла про дітей, про спеку

316

в Стамбулі, про те, як ждала його й не могла діждатися, її мо-
лоде тіло зголодніло за чоловічими пестощами, нестерпно довгі
місяці чекала його з цього безконечаого походу, іноді впадала
навіть у дивацтва, ходила нагою но садах, замикалася в темному
покої, нікого не підпускаючи до себе. І ждала, ждала свого сул-
тана. Хоч що вона каже — хіба можна так казати?

— Чому ж не можна? — сповнений вдячності за її доброту,
привітно мовив Сулейман.— Я твій, твій. Султан і муж. Так само,
як ти моя Хасекі, султанша, Хуррем. І я кохаю тебе найбільше
в світі. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досі
закохана в мене?

— В султанів закохуються не жінки,— злякано наставила вона
на нього руки,— в них закохується тільки вічність!

— Я приготував тобі дарунок, гідний вічності,— поважно ска-
зав він.

— Чи ще мало в мене безцінних дарунків, мій повелителю?

— Такого ще не було. І ніхто не знав нічого подібного. Ми
влаштуємо урочистий сюннет¹ для наших синів. Весь Стамбул
прийде на це велике свято. Посли іноземних володарів. Весь світ
османства.

— Баязид ще замалий для обрізання, ваша величність.

— Візьмемо Мустафу, Мехмеда й Селіма.

— І Мустафу?

— Він мій найстарший син.

— І ви проголосите його спадкоємцем престолу? А моїх дітей
задушать, як кошенят? Тоді ліпше б я їх задушила в колисці,
ніж тепер отак мучитися!

Вона заплакала, але султан посміявся з її сліз.

— Ніхто не посміє зачепити бодай одного з моїх синів до моєї
смерті. Всі шах-заде житимуть довго й щасливо і зазнають усіх
втіх цього світу, поки я султан. До того ж я ще не маю наміру
називати свого спадкоємця. Коли Фатіх заповідав для користі
держави передавати владу найдостойнішому, він не мав на увазі
найстаршого. Найдостойнішим може бути й наймолодший. Тому
хай ростуть спокійно, не знаючи суперництва, не обтяжені дум-
кою про тяжку будучину й неминучість.

Але Роксолана не заспокоїлась.

— Ну так. Але ви покличете на сюннет і цю черкешенку, бо
вона мати Мустафи?

— її прибрано з-перед моїх очей, і назавжди. На цей славний
сюннет будуть допущені тільки султанша, султанська мати і сул-
танські сестри.

— Мій володарю, ми стільки не бачилися і тепер говоримо не
про любов, а про справи! Це можна простити чоловікові, але жін-
ці — ніколи!

Він був вдячний їй за ці слова, але не стримався, щоб до-
дати:

— Готування до великого свята розпочнеться вже завтра.

Півроку в Стамбулі тільки й мови та криків було про наступ-
ний сюннет. Галас, молитви, запрошення іноземних послів, буду-
вання, готування. Забулася ганьба Відня, не згадувалися вбиті,
не було мови про голодних, убогих і нещасних. Стамбул ішов на-
зустріч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому місяці
джемаді, рівно через тридцять днів після першого джемаді —
дня взяття Фатіхом Константинополя.

Шість місяців минули під знаком сюннету султанських синів.
Власне, про самих синів і не думав ніхто, про них забуто одразу,
кожен примірявся до того, яке місце займе він в урочистостях, як.
йому просунутися, пропхатися, пролізти, зачепитися бодай мізин-
цем. Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам сте-
жив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послів. Скен-
дер-челебія разом з Гріті й Ібрагімом вигадували й здирали до-
даткові податки на сюннет. На базарах кричали щодня про
наближення сюннету глашатаї-телляли. По домах ходили жінки-
окуюджу, кликали на урочистість. Астрологи-мюнеджіми запев-
няли, що констеляції зірок сприяють успішному проведенню ве-
ликого свята. Поети заздалегідь писали касиди й складали назіре
на поеми славетних своїх попередників. Невтомні підлабузники,
зажерливі хапуги, пройдисвіти й горлорізи крутилися довкола
султанського трону, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в
довір'я до падишаха, прославляючи його мудрість, великодуш-
ність, щедрість і державний розум. Стамбульські натовпи, зав-
часно смакуючи щедрими частуваннями, які матимуть вони в дні
еюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до
султана, дякували йому за турботливість і увагу до простого
люду, хоч потім вони ж лічитимуть витрати, як після весілля
Ібрагіма, і проклинатимуть марнотратство і безглузду розкіш.

Неймовірний розмах, щось мовби від буйнощів природи, від
безмежжя степового роздолля, нічого спільного з убогим побутом
кочовиків, високий смак і водночас дикість, блиск і розкіш італій-
ських міст і тисячолітня вишуканість Царгорода, а до цього схід-
ні барви й звуки, нестримність — усе це зливалося в не бачену
ще світом урочистість, готуванням до якої були зайняті державні
люди й лизоблюди, іноземні майстри й служителі бога, славетні
будівничі й прості чорнороби, наймані крикуни й примітивні дар-
моїди.

На Іподромі Коджа Сінан споруджував султанський трон, по-
ставлений на лазуритових стовпах, привезених з Єгипту. Над
престолом мав бути напнутий золотий балдахін, стіни з найдо-
рожчих у світі тканин, підлога встелена найтоншими в світі ки-
лимами. Сулейман кілька разів їздив на Ат-Мейдан, беручи з

318

собою Роксолану, показував їй, як іде будування, розповідав, як
біля підніжжя його престолу на всю широчінь Ат-Мейдану буде
розіпнуто безліч різнобарвних шовкових наметів для найвищих
осіб царства, і серед них, найближче до престолу,— золоті намети
для неї, для валіде й для султанських сестер, бо він намірився
поламати звичай, за яким жінкам заборонено бути на сюннеті
разом з чоловіками, і хоче зробити так, щоб ця урочистість при-
несла радість передовсім їй, Хуррем.

— Вже визначено на дивані, що це триватиме рівно двадцять
днів,— сказав він.— Весь Стамбул готується з радістю і вдячні-
стю. Навіть звірі з мого звіринця готуються до сюннету. Ми по-
обіцяли відпустити на волю одного взятого в рабство німця, який
хоче вразити нас небаченим видовищем бою левів з диким веп-
ром. Ти маєш постати на сюннеті в усьому блиску й розкоші, які
може дати тобі твоє найвище становище в державі.

— Може, виступити разом з дикими звірами? — засміялася
Роксолана.

— Жінки передовсім мають дбати про відповідне вбрання.
Султанша повинна з'являтися очам натовпу щоразу в новому
вбранні перед кожною молитвою.

— П'ять молитов на день і двадцять днів сюннету — отже, сто
нових убрань лиш для цієї урочистості? Ваша щедрість не має
меж, мій повелителю. Я мала б радіти й сміятися у час сюннету,
але боюсь — плакатиму, думаючи про своїх дітей, про те, як їм
буде боляче.

— Це робиться в ім'я аллаха.

— Але чому все, що твориться в ім'я аллаха, має супроводжу-
ватися болем?

— А що таке біль? Може, це і є життя.

— Тоді як пояснити плач і стогони, які почув пророк, підняв-
шись на сьоме небо? Хіба то не людський плач? І чому люди,
замість радіти життю, оплакують його?

— То плач ангелів, які вимолюють із сльозами в аллаха про-
щення гріхів для правовірних. У час сюннету ми влаштуємо вче-
ну суперечку мудрих улемів, щоб розкрити всю велич цього обря-
ду, який залишає на чоловікові знак належності до істинної віри,
до обранців аллаха.

Роксолана зітхнула. Як усе просто. Кожний негідник може
стати обранцем аллаха, пожертвувавши для цього такою малістю!

— Яз нетерпінням ждатиму цього високого торжества,— ска-
зала вона.

— Не маю сумніву, що ти будеш захоплена небаченим видови-
щем,— пообіцяв султан.

З ранку визначеного дня Сулейман із султаншею і валіде в су-
проводі всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничар-

319

ської казарми-мехтерхане вже височів його розкішний престол, а
перед ним, на всю широчінь колишнього царгородського Іподро-
му, вигравали яскравими барвами пишні намети для наближених,
вельмож і прислужників. Навстріч султанові вийшли другий і
третій візири Аяс-паша і Касим-паша, великий візир Ібрагім.
ждав падишаха осібно посеред Іподрому, оточений яничарськими
агами і вельможами. Всі були піші, тільки султан — на коні, яко-
го за золоте повіддя тримали, йдучи по боках, імрахор султан-
ських стаєнь Рустем-паша і його помічник. До престолу Сулей-
мана супроводжувало двадцять переможених володарів, яких
поставлено згодом біля античних статуй, вивезених Ібрагімом з
Буди.

Настав великий обряд цілування султанової руки Допущені
були найвірніші: візири, вельможі, військові старшини, мудрі
улеми. Ревіли від захвату натовпи, їхній крик відлунювався ри-
чанням звірів із султанського звіринця. Леви, рисі, леопарди,
пантери, ведмеді, слони мовби теж нетерпеливилися прилучитися
й собі до того, що з такою буйністю розпочиналося на Іподромі.
Грали військові оркестри, невтомно і безугавно били гармати над
Босфором і біля всіх брам Стамбула. За тим ревищем, риком і
грюкотом якось і не помічено було, що султанська сестра Хатід-
жа не з'явилася на урочистість, хоч усе відбувалося ледь не перед
її палацом. Ібрагімові сказала: "Не хочу бачити недоносків цієї
відьмиЬ Султанові про Хатіджу ніхто не наважився доповісти,
він же чи й зауважив у перші дні, цілковито поглинутий своїми
високими обов'язками повелителя торжеств.

Другого дня поклонялися падишахові старі візири, паші, му-
дреці, третього — санджакбеги, еміри азіатських племен, іноземні
посли. Одних приймано мовчки, іншим султан прихильно кивав,
ще до інших озивався ласкавим словом, з своїм колишнім візи-
ром Пірі Мехмедом навіть обмінявся віршами, бо обидва ж вва-
жали себе передовсім поетами, а вже потім усім іншим.

Всі, хто йшов уклонитися султанові, несли дарунки. Дамаські
шовки і єгипетські полотна, індійські шалі й муслін, грецьку бязь
і венеціанські мережива, золото й срібло, посудини, повні кош-
товностей, сапфірові чаші, кришталеві кубки, китайська порцеля-
на, руські хутра, арабські скакуни, турецькі й мамелюцькі коні,
грецькі хлопчики, угорські й ефіопські раби — не було кінця
щедрим дарункам, кожен намагався перевершити інших щедрі-
стю, вигадливістю, вразити чимось небаченим, рідкісним, виказа-
ти широчінь своєї душі. Лише подарунки великого візира Ібрагі-
ма складали загальну вартість на п'ятдесят тисяч дукатів Вра-
ження було таке, що до ніг Сулейманові кинуто в ці дні ще одне
царство. Султан у своїй щедрості роздав його багатьом, тепер
усе призбирано й повернуто законному володареві.

На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишні
вчителі, наставники його синів. Султан частував їх коржиками, са-
довиною, шербетом. Жонглери й акробати розважали присутніх.

320

Танцювали кечеки-хлопчики в жіночому вбранні. Блазні веселили
люд. Меддахи розповідали смішні історії. Кара-гйозники показу-
вали свої вистави про пригоди витівника Кара-Гноз і його поважно-
го друга Хаджівата Ейваза. Борці-пехлевани показували свою силу.
Мамелюки влаштовували кінні ігрища. Увечері засяяли вогнями
півтисячі стамбульських джамій. На Ат-Мейдані горіли зроблені
з дерева три ворожі кріпості, кожну з яких обороняло по сто витя-
зів. Після взяття кріпостей з них виведено багато прекрасних ра-
бів — хлопчиків і дівчаток.

Аж на сьомий день припинено розваги, і яничари пішли в обря-
довий похід з пальмовим гіллям, запаленими свічками, квітами
й плодами, з фігурами птахів і тварин, що мали символізувати
чоловічу снагу.

Далі аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигад-
ливості, вмілості й, сказати б, розбещеності.

Змагалися музиканти — хто кого переграє, пехлевани, перетя-
гуючи канатом одні одних, моряки і яничари, видираючись на
гладенькі стовпи, намащені лоєм або намилені, акробати, що
стрибали через єгипетський обеліск і кам'яні стовпи. Знову веш-
талися повсюди меддахи і брехуни, лунали сороміцькі приспівки
й урочисті касиди, танцюристів заміняли поети, всім даровано
золоті й срібні монети, які кидали в шапку переможцеві або на-
ліплювали на чоло, щоб усім було видно відзначених.

Загадковий німець виконав свою обіцянку щодо розваги з ди-
кими звірами. Привезено велику клітку з трьома левами і в неї
кинуто гігантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр на-
ставляв на левів свої страшні ікла, бився за життя уперто й
жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками під
ревище натовпів.

Німцеві було даровано свободу й гаман з дукатами.

Тим часом головних винуватців торжества повезли в хамам
для урочистого омовення. Попереду йшли хафізи, читаючи коран,
стамбульська малеча, яка супроводжувала похід, кричала: "Амін-
дерін!"

Наступного дня перші люди держави, уповноважені на те па-
дишахом, пішли до Топкапи і привели звідти одягнених у золоті
вбрання трьох султанських синів. На Іподромі Мустафу, Мехмеда
й Селіма ждали візири, щоб супроводжувати їх до султанського
трону. Дванадцятилітній Мустафа, білотілий, високий, дужий,
бистроокий, як його мати-черкешенка, тримався гордо, милости-
во змахував рукою яничарам, які захоплено ревіли, побачивши
його, до султана підійшов поважно, уклонився з гідністю, руку
падишаха поцілував, ледь доторкнувшись до неї устами, мовби
сповнював обряд, а не виказував шанобу. Дев'ятилітній Мехмед
був ніби поменшений султан. Так само довгошиїй, нахмурений,
тонкогубий, з уважним поглядом, з передчасною задумливістю на
смаглявому обличчі. І коли при погляді на гордого Мустафу ми-
моволі хотілося вигукнути: "Ось іде майбутній султані" — то ма-

321

лий Мехмед своєю подібністю з Сулейманом викликав холодний
дрож і трепет серед придворних, і від нього хапливо відвертали
погляди. Селім був найменший з братів. Мав лише п'ять років.
Сповнений дитячої безжурності, йшов усміхнений, роззирався
довкола цікавим оком, не схожий був на всіх цих людей, що свяг-
ково юрмилися довкола, ніби чужий для них, випадковий гість на
цих високих урочистостях. Вражало його волосся барви червоно-
го золота, вогнисте, ніби обпалене полум'ям пекла, і, коли запри-
мічувано те волосся, втихали крики, шепоти повзли слідом за
малим султанським сином, супроводжували його до самого трону,
на якому сидів Сулейман. Бо Селім схожий був на свою матір
Роксолану, на гяурку, відьму й чарівницю. Але саме тому, що
Селім був такий схожий на його улюблену Хуррем, Сулейман
посадив малого собі на коліна, обійняв і поцілував, і від цього
видовища заніміли натовпи, а тоді зітхання пролетіло над усім
Стамбулом, тяжке й ненависне, ніби злий вітер з далеких дикиї
просторів.

Але знов заграла музика, кидано золото в юрмища дармоїдів,
розпалено вогнища, на яких пекли баранів і биків для часту-
вань,— і знов розкручувалося велетенське колесо веселощів, гуль-
ні, неробства, пустих величань, аж поки на вісімнадцятий день
у прийомному залі Ібрагімового палацу відбувся нарешті сам
обряд обрізання, яке перенесено було султанськими синами з на-
лежною гідністю, без криків і сліз, хіба що гірко скривився від
болю малий Селім та ще більше нахмурив чоло Мехмед. Муста-
фа ж переніс це маленьке (але таке важливе!) випробування як
справжній мужчина, гордо і мовби аж з радістю. Мабуть, споді-
вався, що тепер султан нарешті назве його спадкоємцем престо-
лу і пошле в Манісу, віддавши йому під управління провінцію
Сарухан, як те зробив колись з ним самим його батько султан
Селім.

На двадцятий день Сулейман, прикликавши до себе султаншу,
валіде, сестру Хафізу і великого візира, спитав Ібрагіма:

— Що думаєш, Ібрагіме, яка урочистість була сяйливіша: твоє
весілля з нашою сестрою чи сюннет моїх синів?

— Весілля таке, як було в мене, не бачене, відколи світ стоїть
ї вже ніколи не повториться, мій султане.

— А чому?

— Тому, що ваша величність не може похвалитися таким гос-
тем, якого мав я. Адже моє вінчання прикрашене було присут-
ністю падишаха Мекки і Медіни, Соломона нашого часу, Пове-
лителя Віку.

Валіде схвально похитувала головою на такі мудрі слова свого
улюбленого зятя. Сулейман милостиво кивнув Ібрагімові.

А коли їхав з Іподрому в роззолоченій кареті до свого палацу,
маючи з собою валіде й султаншу, Роксолана, ніби щось згадав-
ши, сказала:

— Ваша величність, ви забули здійснити важливий акт.

322

— Який же?

— Ви мали подякувати п'ять тисяч разів своєму великому візи-
рові за неперевершені лестощі.

Так Сулейман переконався, що жінка не забуває нічого. Ні
добра, ні зла.

323

вгору