ПОКЛИК

Роксолана прив'язала коня до розлогого куща ліщини, розми-
наючи затерплі ноги, пішла поволі по галявині, спираючись на
коштовний, власне, іграшковий спис із позолоченим наконечни-
ком. Султан десь затримався, кінні євнухи, які мали її супровод-
жувати, безнадійно відстали, бо металася вона в цих горах так,
що неспроможні були втриматися коло неї навіть найдосвідчені-
ші вершники. Домоглася у султана, щоб узяв її на лови до Едір-
не,— і не в гості, не на короткий час, а поки й сам тут буде. Не
хотіла більше лишатися в Стамбулі, бо не мала з ким. Колись
були хоч вороги, тепер і ворогів не стало. Пошкодувала, що не
взяла з собою сьогодні Гасана з його відчайдухами. Підганяли б
неповоротких євнухів, і вона не лишилася б без охорони й захи-
сту. Самотність серед цих вкритих правічними пущами гір була
хоч і приємна, але страшна. Галявину обступали темні гущавини,
на які Роксолана не могла тепер і поглянути без ляку. А що-
йно ж пробилася крізь них, проринула з своїм конем, який тепер
спокійно подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона ніяк не мог-
ла стямитися від своєї зухвалості, від розкошів самотності й водно-
час від незбагненного страху, який обіймав її дедалі міцніше й
дужче. Хоч і те подумати: кого мала боятися?

Тиша лежала довкола неторкана, нерушима, може, й справіку.
М'яке дерниння, по якому ступала, поглинало навіть найменший
шерех. Враження було: ніби ступає у порожнечу, зависла в про-
сторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чо-
тири вітри земні, щоб не віяли вони ні на суходіл, ні на води,
ні на деревину. Як мріялося усі ці нестерпно довгі роки вивіль-
нитися від безсонного нагляду проклятих стамбульських очей,
сховатися чи на небі, чи під землею, бодай на мить відчути сво-
боду, позбутися нагляду, а тепер була сама в цілому світі й не
могла звільнитися від невиразного страху.

Якби ж то хоч війнув вітерець! Тріснула б, падаючи з дерева,
суха галузка, крикнула десь у верховіттях пташка, заіржав її
кінь. Ніде нічого. Завмерло, принишкло, насторожилося, причаї-
лося. Навіть кінь мовби закам'янів і вже не пирхав, не подзвоню-
вав вуздечкою, а вона боялася озирнутися назад: а що, коли про-
валився крізь мохи або поглинули його гущавини? А саму теж
нездоланна сила притягувала до густої стіни дерев, так ніби хо-

324

тіла заблукати там, як колись Настка Чагрова на місці їхнього
Рогатина, але ту вивів рогатий олень, а хто виведе тебе, Наста-
сю, Хуррем, Роксолано?

Ішла тепер, мов сновида, безпорадно виставляючи поперед
себе руки, в одній з яких тримала непотрібний розцяцькований
спис, перетинала галявину, наближалася до найщільніших, най-
чорніших гущавин, і, коли вже підійшла до них мало не впритул,
вони безшелесне розсунулися (а може, то тільки в зболеній три-
вожній її уяві відбувалося те все?), і вилетів звідти страшний
велетенський звір, неначе з апокаліпсиса, яким лякав колись
усіх у Рогатині отець Лісовський, подібний до рисі звір, з нога-
ми, як у ведмедя, з пащею, як у лева, семиголовий і десятирогий,
і мовби стрибнув той звір на неї, а вона не мала куди подітися,
не вміла порятуватися, а тільки наставила на нього свого списи-
ка, вхопивши його обіруч, а тоді замахнулася ним, як простою
палицею, тупнула на звіра й закричала відчаєно:

— Ти куд-и!

І звір відвернув. Десятирогий і десятиокий, не лишив по собі
ніяких слідів, і нічого не лишилося, навіть страху в душі, тільки
чула свій голос, який кричав: "Ти куд-и!" — голос, який лунав
невгавно, і хтось ніби питав її стурбовано й стривожено: що ста-
лося, що відбулося, що закінчилося, що почалося? Лихо чи ща-
стя, торжество чи катастрофа?

Озирнулася: кінь пасся коло ліщинового куща, де вона його
прив'язала. Видовжуючи м'яку верхню губу, хапав траву, жував
її великими міцними зубами, зелена піна скапувала йому з ву-
дил. Забула розгнуздати коня. Султанші не розгнуздують коней.
І нікого не розгнуздують. Тільки загнуздують.

Чи була султаншею тут, на цій галявині, у мертвій самотині
й моторошній тиші, з якої хтось вичистив життя, ніби плід з
утроби матері? Привиди тепер обступали її звідусіль, зраділо
заповнюючи порожнечу тиші, творячи стіну ще щільнішу, ніж
чорні гущавини, з яких на неї стрибав звір містичного перестра-
ху. Заплющила очі — привидів ще побільшало. Впізнавала їх
усіх, одних знала давно, інших недавно, стояли невідступно, упер-
то, навіки. Колись були тільки привиди рідні. Чи бувають рідні
привиди? А як бути з матусею і отцем рідним, куди їх поставити,
де знайти притулок у душі? Тепер насувалися ще й привиди чужі,
ворожі, лихі, ставало їх більше і більше, намножувалися, як
листя на деревах, як трава під ногами, як пісок на березі моря.
Втілення своєкорисливості, нещасть і ворожості до всього сущого.
Де порятунок від них? Шукала рятунку від живих, тепер мала
рятуватися й від мертвих. А може, вони всі живі? І нагадують
про себе, як живі? Бо не бачила ж нікого мертвого. Ні валіде, ні
Ібрагіма, ні венеціанця Гріті, ні того проклятого купця, що купу-
вав і продавав її на рабських торгах. Падали одне за одним, як
колоски під серпом. Жнива жорстокі, безжальні, невпинні. Як не
скосило її саму — досі не збагне.

325

Дико перекривлене бліде лице Ібрагіма Чорний стиск уст сул-
танської матері Зажерливо вибалушені очі Гріті. Зігнутий, як
іржавий гвіздок, Сінам-ага. Невже приречена вона жити серед
нещасть, жорстокості, убивств, втрат, часто безглуздих, ніби на-
сланих за якісь невідомі прокляття?

А може, людина пряреч-ена бути жертвою темних сил? Несеш
на собі тягар злочинів не тільки своїх, а й чужих, цілих поколінь
твоїх і чужих предків, чуєш їхній голос у своїй крові, вічний по-
клик — куди, до чого?

Вирвалася вона після багатьох років нидіння, боротьби й на-
пруження усіх сил душі на волю, але що воля, коли в душі немає
віри? Свою відкинула, чужої не прийме ніколи, так і буде розпо-
ловинена між двома світами, нещасна істота, фальшива велич.
Хотіла поєднати непоєднуване, доконати те, чого не могли зро-
бити навіть всемогутні боги. А може, боги тільки роз'єднують
людей? І коли й шукати свою віру, то не ширяти в захмарних
висотах, а спуститися на землю, знайти її у втіхах простих, серед
людей, у зустрічах з ними, в розмовах, у любові й щасті. Ходити
по землі, мандрувати, перепливати через ріки, дертися на най-
вищі гори.

Гори! В дитинстві багато чула про них, були вони зовсім не-
далеко вія Рогатина, підступали мовби до самих його валів і
водночас лишалися невидимі й недосяжні, як казка. Для матусі
гори буяя суцільним захватом. Народилася коло їхнього підніж-
жя, мала у крові їхню гордість, до Рогатина дісталася якимсь
чудом, бо Гаврило Лісовеький вихопив свою Лександру з самого
вировиния тисячного селянського війська Івана Мухи, що вийшов
з гір, вів звідти найодважніших і найзухваліших, бив усе, що
паном зветься, так що королю ледь не самому довелося виступати
цілим військом проти гірських опришків, і не були вони, власне,
ніким поконані, і знов пішли в свої гори і понесли з собою свою
гордість і ненависть до можних. Настасиие літочислення почина-
лося від Мухи. Всі рогатинські події неодмінно зіставлялися й
узгоджувалися з роками Мухи: "Тоді, як ішов Муха від Воло-
щини...", "Того літа, як з'явився Муха...", "Там, де Муха побив
воєвод..." Може, й непокірливість передала їй матуся, вдихнувши
від того Мухи, якого й не бачила ніколи, який з часом уже й не
уявлявся живою людиною, з плоті й крові, а чимсь мовби духом
гір, ніби втіленням вічної людської неприборканості й устремлін-
ня до найвищих висот, на яких тільки й можна відчути справж-
ній вітер волі. Гори були в спогадах матусиних, у її розпові-
дях, у її мріяннях і надіях. Обіцяла повести Настасю в гори,
збиралася повести — не зібралася.

...Крики й тріскотнява, тупотіння коней, постріли — тепер уже
все справжнє — налетіли звідусіль, оточили галявину, чорний верш-
ник, весь у золоті, вискочив з тих самих хащів, звідки мовби ви-
скакував апокаліптичний звір, натягнув повіддя, аж кінь урився
копитами в м'яке дерниння перед самою Хуррем,

326

— Ви поспішали навздогін своєму Ібрагімові, мій повелителю,
знаючи, що сам він не завоює для вас навіть каменя, кинутого
серед дороги.

— Ібрагім мертвий.

— Тому я й говорю про нього так спокійно. А цей венеціанець,
якого звали Рамберті, написав про вас, що ви не любите і навіть
буцімто не вмієте їздити верхи на коневі.

— Писання завжди брехливі,— кинув Сулейман,— правдиві
тільки діяння.

— Я сказала йому про це.

Султан промовчав. Не здивувався, що вона приймала венеці-
анця, не перепитував, про що була в неї з ним розмова,— видно,
знав усе й так від своїх таємних донощиків і навіть не вмів тепер
цього приховати. То гірше для нього ж! Вона вперто тримала
напрямок на ту білу гостру гору, що здіймалася над лісом, під-
ганяла свого коня, пускаючи його вскач. Назавжди відійшли,
минули безповоротно ті жахливі дні, місяці, й роки, коли її час
повз нестерпно, по-слимачому, без подій, без перемін, без надій.
Тоді він трюхикав, як стара, сліпа шкапа, що блукає між трьох де-
рев, натикається на них, не може знайти виходу. Але тепер немає
перепон, ніхто і ніщо не стоїть на заваді, і час її мчить уперед
велетенськими перескоками, гігантськими пострибами, і ніяка
сила не примусить її зупинитися, озирнутися назад, пошко-
дувати за вчиненим. Те, що минуло, відійшло назавжди і хай
ніколи не повторюється! А все було ніби вчора— лиш простяг-
нути руку. І цей тридцятилітній окатий венеціанець, якого привів
до неї Гасан-ага. Вона не показала йому свого обличчя. Закрила-
ся яшмаком, бачив Рамберті лише її очі, з яких бив живий ро-
зум, чув її голос, страшенно здивувався її знанню італійської.

— Італія славна великими жінками, я хотіла знати, як вони
думають,— засміялася Роксолана.

— Мені все ж здавалося, що Італія більше прославилася
своїми чоловіками,— обережно зауважив Рамберті.

— Ви не робите великого відкриття. Та чи й слід від чоловіка
чекати чогось іншого? Сподіваюся, що й у Стамбулі ви помітили
тільки чоловіків?

— Тут нічого іншого й не помітиш. Мені здається, що навіть
коли б спустився на землю аллах і став ходити по домах право-
вірних, то щоразу б чув: "Тут у нас жінки, сюди заборонено".
Я не аллах, а тільки простий мандрівник, що цікавиться антич-
ними руїнами, яких так багато на цій землі, окрім того, мене
засліпив блиск султанського двору і сам султан Сулейман. Я на-
писав про султана і коли б смів попросити вашої ласкавої
уваги...

Він подав дрібно списані аркушики арабського паперу джа-
фарі.

— Може, дозволите, я прочитаю вголос? Не насмілююсь завда-
ти вам клопоту.

327

— Я звикла розбирати й не таке письмо. Тільки й того, що в
султанських книгозбірнях кращий папір: або ж самаркандський,
або шовковий — харірі.
Вона уважно проглянула аркушики. Рамберті писав:

"Султан на зріст вищий од більшості інших, худорлявий і дріб-
нокостий. Шкіра в нього смаглява, ніби прокопчена димом. Голо-
ву голить, як і всі турки, щоб щільніше надягти тюрбан. Мав
широке і ледь випукле чоло, очі великі й чорні. Коли погляне,
вираз має більш милостивий, ніж жорстокий. Його орлиний ніс
трохи завеликий для його обличчя. Бороду не голить, а тільки
коротко підстригає ножицями, вуса має довгі й руді. Шия про-
довгувата і дуже тонка, як і інші частини його тіла невідповідно
видовжені, незграбні й погано допасовані. За душевним складом
він великий меланхолік і ніколи б не розмовляв і не всміхнув-
ся б до близьких, коли б не жував траву, яку турки звуть афіон, а
древні звали опій і від якої він розвеселюеться, якщо й не п'яніє.
Стверджував мені чоловік, який те добре знає, що султан, попри
свою меланхолію, понад усяку міру запальний. Не вельми вмілий
і жвавий у володінні конем, щоб на ньому скакати, але охоче
вправляється в стрілянні й інших військових іграх. Серця, кажуть,
вельми доброго. В усьому стриманий і скромний, але дужче за
інших прихильний до своєї віри. Можливо, це йде від нерішучості
й уповільненості його натури, а не від бажання нав'язати свою
волю й переконання. Жоден з його предків не любив так дозвіл-
ля і спокій. З цього погляду його не вважають ворогом християн
і хвалять за те, що уважно ставиться до чужих поглядів і віри.
Про нього йде слава як про милостивого й людяного, він легко
прощає провину. Розповідають, що любить книги й особливо охо-
че звертається до праць Арістотеля, які читає зі своїми тлума-
чами по-арабськи. Невтомно вивчає мусульманські релігійні
закони і сповідує їх із своїми муфтіями. Має сорок три роки.
Великодушніший за свого вітця й інших предків. Дозволяє, щоб
ним керували улюбленці, як то чинить Ібрагім, водночас упертий
і коли надумає щось зробити, то досягне свого, хоч як було б
тяжко й незвично. Раз або двічі на тиждень читають йому історію
про славні діла його предків і про те, як вони підняли царство
до вершин, на яких воно нині перебуває. Він вірить у пророкові
слова: як єдиний бог володіє небом і небесними ділами, так бо-
жою волею визначено, щоб єдиний володар управляв землею і
земними справами, і то має бути член Османової династії. Але
через те, що ті, хто описував вчинки й перемоги Османовичів,
були обманщики й підлабузники, які заробляли, одурманюючи
народ, султан не любить їхніх писань, а тільки переглядає в істо-
ричних архівах документи про те, як його династія воювала й
мирилася з іноземними державами. Його секретарі доглядають
за книгами цих документів так вірно й пильно, як за святинями.
Султанові іноді з них читають, і це не пропадає даремно, бо з
доброго розуміння історії можна зробити висновки, скористав-

328

шись для справ нинішніх, які часто мало різняться від справ ми-
нулих. Саме тому ця династія так довго оберігала ті звичаї, які
від самого початку помогли їй розповсюдити свою владу. Мудрі
люди вбачають у цьому одну з найголовніших причин довготри-
валого могуття володарів і держав. Немає на світі небезпечні-
шої справи, ніж часта зміна керівництва".

Роксолана віддала венеціанцю його аркушики.

— Ваші писання можуть бути вельми повчальними і чимало
прислужитися для розуміння цієї великої землі в особі її слав-
ного володаря.

— Ви так вважаєте, ваша величність? — зрадів Рамберті.

Вона застережливо піднесла тонку свою руку.
, — Але писати тільки для заспокоєння чиєїсь цікавості — чи
варто?

— Ваша величність, а хіба наше життя — це не вічне заспо-
коєння голоду цікавості?

— Може, й так. Але тільки тоді, коли людям дають правду.
Доли ж годують плітками,— то це лиш для убогих духом. Ви
пишете про траву, яка одурманює. Навіщо це? Тому, хто має
найвищу владу, не треба одурманюватися. Або з конем. Султан
Сулейман завоював півсвіту верхи на коні. Як великий Іскандер
або Тімурленг. Я не бачу тут живого султана. Постать ніби сплю-
щена. Хоч перо у вас точне, гостре, проникливе. Скажімо, у вас
досить цікава думка щодо небажаності змін в управлінні держа-
вою. Та хоч як іноді не хочеться їх робити, життя примушує.
'І люди завжди живуть сподіванням змін. Навіть я живу цими
сподіваннями, коли хочете.

.— Ваша величність, ви радите мені викинути все це?

— Хіба ви мене послухаєте? Думки свої ви можете мати про
будь-кого. Надто про людей, відкритих усім поглядам. Життя
султана відоме мільйонам, він належить усім, і кожен може гово-
рити про нього, що захоче,— тут нема ради. Хотіла б просити
вас про інше. Ви можете скористатися з нашої розмови і написа-
ти й про мене. Бо я перша султанша, яка допустила до себе чу-
жинця, а ви перший європеєць, який розмовляв із султаншею.
Однак, хоч ви й говорили зі мною, ви нічого про мене не знаєте.
І ніхто не знає. Вигадки ж можуть принизити мене і завдати мені
болю. Тому просила б вас не згадувати про мене в своїй книжці.
Я оточена своїми дітьми, хотіла б, щоб кожне з них мало життя,
гідне людини. Більше нічого. Все інше вам скаже мій довірений
Гасан-ага. Раджу вам прислухатися до його слів.

Знала, що Гасан може прошепотіти на вухо чоловікові кілька
таких яничарських погроз, що від них здригнулися б усі дияволи
в пеклі.

Розумного завжди легше застерегти або й налякати, ніж дурня.
Але ж не могла Роксолана щоразу напускати Гасан-агу на іно-
земних послів, надто ж венеціанських, які сиділи в Стамбулі по-
стійно, змінюючи один одного, переповідаючи плітки про її ча-

329

рівництво, якими їх годували Гріті й Ібрагім. Не було гидот,
яких би не розносили по всій Європі ці наділені високими повнова-
женнями чоловіки про нещасну молоду жінку. А що вона? Змуше-
на була до покірливості, хоч мала дух невпокорений, ждала свого
часу, вірила, що він настане. Коли з іноземцями була безсила, то
своїм давала відсіч де тільки могла. Так було з Хатіджею, яка
злостилася, що довго не мала дітей від Ібрагіма. Коли ж нареш-
ті понесла від свого грека, у злій гордині стала знущатися з Рок-
солани мовляв, її паршиве тіло вже не матиме більше плоду, бо
юй живіт запечатав диявол. Пліткарі стамбульські підхопили ті
слова, сама валіде чорногубо всміхалася пророкуванню своєї
доньки. І це все про неї, яка народила султанові одне за одним
п'ятеро дітей! Хай Абдаллах умер на третій день, але ж вона
його народила, вона! І на зло їм усім знов зайшла в тяж і наро-
дила Сулейманові ще одного сина, і султан назвав його Джихан-
гіром — покорителем світу, як назвав колись свого старшого сина
великий Тімур.

І коли Сулейман за рік знов зібрався у похід на Відень, вона
запрагла йти разом з ним, узявши всіх своїх дітей, не бажаючи
більше залишатися в столиці за мурами гарему, коло чорногубої
валіде.

Забрано в похід великого євнуха Ібрагіма, більшу половину
євнухів і дві сотні служебок, валіде лишилася з обскубаним га-
ремом, де доживали віку старі одаліски — спадок від попередніх
султанів, та кільканадцять рабинь, яких Сулейман ще не пови-
давав за своїх наближених. Ніхто не переймався почуваннями
султанської матері, бо йшлося ж про набагато більше — про ве-
лику державну політику: султан вирушав, може, у найбільший
свій похід, в похід цілого свого життя, що засвідчував не тільки
посланнями до іноземних володарів, а й тим, що брав із собою
улюблену жону і всіх (коли не лічити Мустафи) синів, кожен
з яких міг вважатися ймовірним спадкоємцем трону.

Тепер не було мови про Угорщину і навіть Фердінанда Австрій-
ського, якого султан називав уже й не королем, а тільки комен-
дантом Відня й намісником іспанського короля у Німеччині.
Іспанським же королем Сулейман уперто величав Карла П'ято-
го, не визнаючи за ним титулу імператора. Він вважав, що Карл
просто самозванець, і йшов, щоб покарати його й показати, що
на землі може бути тільки один цар, так само, як єдиний бог
на небі. Фердінандові Сулейман писав: "Знай, що йду не на тебе,
а на іспанського короля. Перш ніж дійду до німецького кордону,
хай вийде мені назустріч, бо не личить йому лишати свою землю
і втікати. Іспанський король давно вже нахваляється, що хоче
на мене вдарити, ну то ось я на чолі свого війська. Коли він хо-
робрий муж, хай дочекається мене і хай буде, що бог хоче.
Коли ж мене не сміє дочекатися, хай шле данину моїй царській
величності".

Сполошилася уся Європа. Таємний посол французького короля

330

Рінкон, якого Сулейман приймав на Земунськім полі під Белгра-
дом, розніс чутку, що султан веде п'ятсот тисяч війська, з якого
цілих триста тисяч вершників і двадцять п'ять тисяч яничарів з
аркебузами. Фердінанд ще перед цим вислав назустріч султанові
посольство на чолі з Леонардом Ногаролом і Йосипом Ламбер-
гом. Посли доїздили до Ніша, а Сулейман був уже під Софією.
У Ніші він три дні не приймав їх, бо купався з Роксоланою у
теплих джерелах, які полюбив ще з першого свого походу на
Белград. Коли ж нарешті допущені були посли, щоб поцілувати
край султанського відпашного рукава, і великий драгоман Юнус-
бег переповів прохання Фердінанда не йти на Угорщину й на
його землю, їм було сказано: "Похід почався, його вже не зупи-
ниш. Турецькі коні пішли по траві, вони не повернуться, поки не
витопчуть її".

Ніяка сила не могла зупинити Сулеймана. Після битви під
Мохачем він відібрав Румелію в Ібрагіма й передав її Бехрамо-
ві-паші, який до того був анатолійським беглербегом і в тій
страшній битві зумів відзначитися більше, ніж сам великий ві-
зир. Перед самим цим походом Бехрама-пашу розшматували
озвірілі верблюди. Султан звелів набити на палі всіх погоничів
беглербегових верблюдів, Румелію знов віддав Ібрагімові, так що
той став тепер володарем майже половини царства, мовби дру-
гим султаном і вже мав би виказати всю свою запопадливість у
війні проти невірних.

В Едірне султан, завдяки донесенням вірних улаків, розкрив
великі зловживання дефтердарів Румелії, перших помічників го-
ловного дефтердара Скендер-челебії. Той кинувся до великого
візира, обіцяв і навіть погрожував, але Ібрагім знав: кожна нова
смерть тільки зміцнює його становище. Двадцять дев'ять дефтер-
дарів, розкішно одягнених в оксамит і соболі, оточених пажами,
у парчевих халатах, лямованих коштовним хутром, поставлено
перед султанським диваном, у всіх одібрано майно і рабів, чоти-
рьох прив'язано до кінських хвостів і розшарпано на шмаття,
двох повішено, двом відрубано руки, чотирьом — голови, решту,
як дрібних злодюжок, шмагано по п'ятах воловими жилами. Сул-
тан ніс справедливість в усі землі і утверджував її також у своїй
землі.

А Європа зготовлялася до відсічі османській силі.

Під Відень спішно стягувалися війська з усієї імперії Карла
П'ятого. Навіть французький король Франціск, щоб не виклика-
ти нарікань з боку християнських володарів, виявив готовність
послати свою допомогу Фердінандові, хоч потай намовляв Сулей-
мана обминути Відень і вдарити одразу на Італію, щоб завдати
Карлові найдошкульнішого удару.

Папа римський Климент, який уже помирився з імператором,
простивши тому розгром Рима й ганебне своє полонення, прислав
Фердінандові дві освячені хоругви, які б помогли розгромити не-
вірних.

331

Навіть Лютер, який колись висміював тих, хто намагається
боротися з турками, тепер звернувся із закликом до всіх волода-
рів об'єднатися, щоб назавжди покінчити зі страшною осман-
ською загрозою: "Турки не мають ніякого права затівати війну й
підкорювати землі, які їм не належать, їхні війни суть тільки
злочини й розбій, якими бог карає світ. Вони воюють не з необ-
хідності, не для забезпечення миру своїй вітчизні, як держави
впорядковані, але тільки для того, щоб шарпати й грабувати
народи, які не вчинили їм ніякого зла. Отже, вони суть лоза божа
і служителі диявола".

Весь світ підіймався проти Османів. А Османи йшли проти
всього світу, і Роксолана, їхня султанша, теж, виходило, ставала
проти всього світу.

Посли навперебій доносили із Стамбула своїм урядам про все-
могутність молодої султанші, а ніхто не знав, яка вона ще й тоді
була безпорадна і безпомічна. Колись жила єдиним наміром ви-
рватися з рабства, вирватися будь-якою ціною, народити султано-
ві синів, зміцнитися й вознестися. Тепер втішала себе думкою: "Ось
повиростають діти, ось повиростають, а вже тоді..." Що тоді —
не знала й сама.

Пішла в той похід, може, лише для того, щоб виказати свою
силу перед валіде і перед Хатіджею і щоб не підпускати близько
до султана цього підлого грека Ібрагіма, гнати його поперед вій-
ська, гнати й гнати, щоб ставив мости, розчищав путь, влашто-
вував урочисті зустрічі падишахові і всемогутній султанші Хасе-
кі? Може, може...

У Ніші, поки вони розкошували із султаном у зручних купаль-
нях, поставлених для них на гарячих джерелах, тяжко занеду-
жав малий Джихангір. Він і народився найхирлявішим з усіх
своїх братів, слабішим навіть за Мехмеда. Боліло щось йому в
його маленькому тільці, він корчився, темнів личком, не мав сили
й кричати, тільки дивився на матір великими, як на ікові, очима,
так ніби хотів сказати їй, що відчуває і розуміє усе лихо цього
світу й шкодує, що вона привела його сюди.

Так само несподівано, як вирушила в похід, Роксолана з діть-
ми повернулася до Стамбула. Розставання з Сулейманом було
тяжке і болісне, але султанша квапилася, вже шкодувала, що
вчинила так нерозумно, наражаючи малих дітей на невигоди й
жорстокості похідного життя.

Втікала від Стамбула, від його зловорожих очей, від отруй-
них язиків і підшептів, металася, шукаючи порятунку й притулку.
А де могла знайти їх у тім світі, що про нього з такою гіркотою
писав Лютер: "Хоч у який бік ми повернемося, повсюди диявол
звиває собі гніздо; чи підемо до турків — зустрічаємо диявола;

чи лишаємося там, де володарює папа,— пекло неминуче, з обох
боків і повсюди самі лиш дияволи. Так по нещастю йде нині світ.
Немає дня, немає години, в які ти був би прикритий од смерті.

332

Віднині не можна ждати нічого доброго. Посудина розбита, і
юшка розлитая.

Султан стояв на Земунськім полі, не рушаючи далі, поки не
отримає вісті про те, що Роксолана щасливо повернулася до
столиці й разом з дітьми перебуває у священній неприступності
гарему. Тоді швидко пішов до Драви, звелів переправлятися од-
разу в дванадцяти місцях, щоб без затримки йти на Відень.

Ще не знав, що йде, може, до своєї найбільшої ганьби. Роксо-
лана вчасно вернулася. А то ганьба впала б і на її голову. Воро-
ги ще й пустили б поголос, що то вона намовила Сулеймана виру-
шати проти Відня, щоб султан поклав їй до ніг одну з найслав-
ніших столиць Європи.

А султан, переправившись через Драву, власне, й закінчив
свій похід на Відень. Мав би вже давно збагнути, що з таким
сераскером, як його Ібрагім, може вигравати тільки змагання
у грабіжництві, але не справжні війни. Великий візир, ідучи по-
перед султана, порозпускав по всій землі загони хижих акинджі-
ів, і ті знов плюндрували все довкола, тим часом Луїджі Гріті,
для якого Ібрагім випросив у султана титул верховного намісни-
ка й графа Мармароша, безчинствував в Угорщині. Він вигнав
із Буди всіх християн, понаставляв повсюди османців, довів до
сліз навіть такого твердого в злочинах чоловіка, як Янош За-
пойяї. Коли охоронець корони святого Стефана Петер Переньї
кинувся до султана за поміччю й захистом від Гріті, його пере-
хопив великий візир, перебив охорону і, погрожуючи вічним раб-
ством, примусив Переньї віддати заложником свого семилітнього
сина. Дитя було обрізане, відведене до Стамбула і вже більше
ніколи не бачило свого рідного батька.

Дивно було, звідки в цього Ібрагіма, який змалку зазнав і
нужди, і рабства, така нестримна жадоба до розкоші і така жор-
стокість до людей. Може, тому, що для цього не треба ніякого
вміння, а багатолітнє прислужництво й запобігання перед Сулейма-
ном розвинули в ньому тільки низькі якості душі, не даючи змоги
зосередитися на вищому і благороднішому. Все в ньому було по-
верхове, несправжнє, показне: і його вміння розважати султана
грою на віолі, і його нібито вченість, і його фінансові й державні
таланти, навіть його буцімто високий смак. Грати його вчив до-
свідчений перс, який до того ж вважав Ібрагіма тупим учнем: об-
ривки знань хапав у розмовах з мудрецями, яких ніколи не браку-
вало ні при дворі шах-заде в Манісі, ні при султанському дворі;

фінансовими й державними радниками в нього були Скендер-челе-
бія і хитрий Луїджі Гріті; смак до розкоші так само переймав він
із жадібністю губки від Гріті, ревниво стежачи за тим, щоб той не
перевершив його ні в чому. Власного в Ібрагімові було хіба що
підлість та ще нездарність, надто ж у військовій справі.

Він не виграв жодної битви за весь час, як був великим візи-
ром і сераскером, не взяв самостійно жодного, навіть щонайменшо-
го, міста, і старі яничари насміхалися з Сулеймана:

333

— Султан Селім за вісім років убив вісім своїх великих візи-
рів. а цей не може позбутися одного паршивого грека!

Цього разу, ведучи величезне військо на Відень, Ібрагім неспо-
дівано зупинився коло маленького угорського міста Кесега. В Ке-
сегу було всього лиш п'ятдесят воїнів на чолі з хорватом Нико-і
лою Юришичем, який два роки тому був у Стамбулі послом від
Фердінанда Розуміючи всю безглуздість опору перед незлічен-
ною османською силою, Юришич хотів із своїми вершниками по-
датися до Відня, але з навколишніх сіл збіглися селяни, старі
жінки, діти і вмовили його захищати їх. Стіни Кесега були старі.
Харчів у фортеці обмаль. Амуніцію Юришич закупив за власні гро-
ші, а що не був багатим, то пороху могло вистачити лиш на кіль-
ка днів І все ж Юришич, якого нещасні люди ласкаво називали
Мікулицею, став на безнадійну боротьбу з величезним ворожим
військом.

Здавалося, могутня хвиля османська заллє маленький Кесег
і знищить за кілька годин, не лишивши від нього й сліду. Ібрагім
уже послав, як завжди, хабердара назустріч Сулейманові, який
приглядався до дій свого сераскера здаля, ждав його перемог і
думав собі про велич і вічні закони. Однак Кесег стояв незруш-
но, не піддався, і — о диво! — османська сила зупинилася перед
ним безпорадна.

Ібрагім послав проти міста самих тільки вершників і маленькі
польові гармати, що кидали ядра не більші за гусяче яйце. Гар-
мати не могли завдати ніякої шкоди стінам Кесега, а наскоки
вершників оборонці легко відбивали. Коли підійшли яничари
і великий візир кинув на приступ їх, оборонці вистояли й проти
яничарів

Знов провалилося небо, страхітливі зливи обрушувалися на
землю, гриміли громи, блискавиці криваво присвітлювали чорно-
му ділу, яке творилося довкола маленького Кесега, османці кля-
ли й погрожували непоступливим оборонцям, знов приповзла
слідом за ними чума, косила їх тисячами; не маючи чим поживи-
тися у дощенту пограбованих околицях, вояки обжиралися зеле-
ним ще виноградом і цілими ночами, тримаючись за животи, про-
сиджували довкола наметів.

Три тижні товклося величезне військо довкола Кесега, обло-
жені витримали дванадцять приступів, половина оборонців була
вбита, пороху не лишалося й пучки, скінчилися харчі, але вдо-
сталь було води, яка щедро лилася з неба, і Юришич не здавав-
ся. Ібрагім послав до нього послів, обіцяючи, що він відійде від
міста, коли Юришич заплатить йому викуп. Мікулиця відповів,
що не має наміру платити викуп чужинцеві за власне місто. Тоді
Ібрагім запропонував заплатити лише дві тисячі дукатів яничар-
ським агам за їхні клопоти. Юришич відповів, що не має таких
грошей, та й платити теж не має наміру.

Ібрагім кинув яничарів на останній приступ. Крізь проломи
в благеньких стінах вони з різних боків вдерлися у місто, де ли-

334

шалися йже майже самі старі та жінки з дітьми. Никола Юри-
шич був двічі поранений. Здавалося: кінець. І тоді старі, жінки
й діти, відчуваючи свою смерть, збіглися докупи й закричали так
розпачливо й страшно, що турки, які ніколи такого не чули, пе-
релякалися й стали втікати з цієї проклятої фортеці, Згодом на
своє виправдання яничари вигадали, ніби з'явився перед ними
небесний вершник із вогненним мечем у руці, який вигнав їх із
Кесега.

Ібрагім умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборо-
нив грабіж. Усіх, хто лишився живий, відпущено на волю. Юри-
шичу подаровано золотий султанський кафтан і срібний посуд.
Сам великий візир добув од султана почесну одіж і, як після кож-
ного походу, перо з діамантом на тюрбан.

Але час був втрачений безповоротно. Під Кесегом Ібрагім про-
товкся цілий місяць, починався уже вересень, повертатися додому
було далеко, султан знав, як небезпечно затримуватися до холо-
дів, тому розпустив військо по Штірії для грабувань і оголосив,
що на цьому похід закінчено.

Це вже був не відступ, а втеча. Австрійці, хорвати, угорці шар-
пали османські загони, вибивали їх на пень, гнали зі своєї землі
так, що ті насилу встигали ставити мости па ріках або переправ-
лятися вплав, тонучи, гублячи все награбоване. Міст коло Марі-
бора мало не завалили, навіть супровід Сулейманів насилу про-
бив собі дорогу до переправи, і великому візирові довелося з ран-
ку до самої темряви, не злазячи з коня, простояти на березі, поки
перейде на той бік Сулейман. За це Ібрагім одержав од султана
коня у коштовній збруї та гроші на повітання.

Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом від найбільшої
ганьби, султан вступив наприкінці листопада до столиці ще
з більшим тріумфом, ніж після першої невдачі під Віднем П'ять
днів столиця з Єюбом, Галатою й Ускюдаром сяяла вогнями.
Базари й крамниці були відкриті вдень і вночі. На площах роз-
давано чорбу й плов для бідних і дармоїдів. На базарах розпро-
дувано награбоване й рабів, приведених військом. Сам султан,
перевдягнувшись, об'їздив базари; на третій день, довідавшись
від Гасан-аги, що твориться на базарах, до Сулеймана прилучи-
лася Роксолана і випрошувала в султана дітей і молодих жінок,
даруючи їм волю. Купцям плачено з державної скарбниці, бо,
згідно з шаріатом, навіть султан не мав права завдавати купцям
збитків, про султаншу ж пішов поголос, що вона грабує право-
вірних. Чи їй звикати було до пліток і поголосу! А коли продавано
її — де вони були, оті правовірні?

Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здіймаючи руки, га-
сали ошалілі фанатики, проклинали гяурку-чарівницю, яка за-
сіла в Топкапи, репетували:

— О шаріаті О віра!

Тяжко занедужала серцем валіде. Злягла ще повесні, не знісши
тяжкої образи, завданої їй султаном і султаншею, і тепер не під-

335

водилася. Знов звинувачувано Роксояану. Мовляв, отруїла сул-
танську матір повільною отрутою, і тепер валіде вмирала і ніхто
не міг її порятувати.

А султанська мати вмирала від власної ж злості. Пускала її
всю тільки проти Роксолани, а що всю злість ніколи не зможеш
вилити лиш проти одної людини, то тепер сама знищувалася
нею, точило її це ненависне почуття зсередини, як черв'як соко-
вите яблуко, і не було ради.

Роксолана тільки посміхалася. Кажуть, що звинувачуватимуть
знову її? Хай.

Могли б ще звинуватити, ніби вона отруїла і колишнього ве-
ликого візира старого Пірі Мехмеда, який помер від загадкових
хворощів, поки султан ходив у свою безславну виправу.

Ще перед походом прислав Сулейманові великий московський
князь Василій Іванович гнівливого листа про загадкове зникнен-
ня його посольства, яке мало вітати султана під Белградом
у 1521 році. Те посольство безслідно щезло, на Русь не вернуло-
ся, хоч відомо було, що добралося під Белград і було прийняте
в султанському таборі. "Через те,—писав Василій Іванович,—
моя корона потемніла, а лиця моїх бояр почорніли". Великий
князь обіцяв за завданий йому сором відплатити вогнем і мечем.
Тільки два чоловіки знали про те посольство: колишній візир Пі-
рі Мехмед-паша і султанський улюбленець Ібрагім. Пірі Мехмед
прийняв московських послів, а Ібрагім перехопив їх, бо стояв
між султаном і великим візиром. Куди вони зникли і де поділися
багаті дарунки, які привезли султанові з далекої Москви, про те
міг сказати лише грек. Але султан тоді не питав. А тепер хоч би
й спитав, то не отримав би відповіді, бо Пірі Мехмеда вже не було
на цім світі.

Знав Гасан-ага, як знало пів-Стамбула, але хто б же вніс у ву-
ха султанові те, про що падишах не питає?

Гаеан-ага, мов невтомна бджола, ніс і ніс Роксолані вісті,
підслухи, чутки про всіх її ворогів і про недругів султанових.
Коли довідався про московських послів, упав на коліна перед
нею, незважаючи на кизляр-агу Ібрагіма, не остерігаючись, що
той може передати все або валіде, або й самому великому ві-
зирові:

— Ваша величність, моя султаншо! Доки ж, доки цей мерзен-
ний грек буде панувати? На вас усі надії! Тільки ви можете сказати
все султанові! І про московських послів, і про посла від матері
французького короля, убитого Хусрев-бегом. Ібрагім усім інозем-
цям показує велетенський рубін, відібраний у того таємничого
посла, і хвалиться, що це найбільший рубін у світі. Одного ва-
шого слова, ваша величність, було б досить.

— А навіщо? — спитала вона його.— Що від цього зміниться?
Султан сам прибирає те, що він наставив. Не треба йому зава-
жати. Все прибере всемогутній і безжальний час.

— Але ж життя людське не безмежне, моя султаншо!

336

— Зате безмежне моє терпіння!

Після першого походу Сулеймайового на Відень вона докоряла
йому за нездару грека, вписуючи в листи свої між рядками лю-
бові гіркі слова: "Я ж вам казала, я ж вам казала!" Тепер мов-
чала. Не згадувала про грека жодним словом, хоч могла б зни-
щити його, відкривши Сулейманові найстрашніше для нього: що
була в гаремі Ібрагімовому, приводили її на його ложе, хотів
оволодіти нею, бачив її нагою, зривав з неї одяг уже тоді, коли
передавав до падишахового гарему, а згодом хотів мати її жіно-
чу прихильність і не полишив тих намагань досі.

Ні! Вона б не сказала про це ніколи й нікому! Мала не тільки
власну гордість — цілі покоління незламних людей стояли за
нею, неприступних, мов гірські вершини, з душами бунтівливими,
як у того легендарного Мухи, з серцями піднесеними, мов у її
рідної матусі, з красою безмежною, ніби в того самого витя-
зя давньокиївського Чурила Пленковича, що був на усах у
всіх ще й через півтисячі років після того, як про нього складено
пісні.

До того ж збагнула велику гру, яку несвідомо вів Сулейман із
своїм найнаближенішим чоловіком.

Всунути ноги в султанські пантофлі ніхто б не посмів. Ці ноги
були б негайно відрубані, хоч би кому належали. Але поставити
ці пантофлі перед жадібними поглядами і нацьковувати всіх один
на одного, зіштовхувати лобами біля тої недосяжної принади —
хіба не в цьому сенс самої султанської влади? Надто що люд
оплатить усі химери свого володаря. У запеклій боротьбі за най-
вищу прихильність ніколи немає однодумців, ніколи ніхто нікому
не помагає. Коли вибирають із тисяч одного — на нього падає
найтяжча ненависть заздрісників. Сулейман вибрав Ібрагіма, чо-
ловіка, який, може, найменше вдавався до становища, яке йому
припало. Для султана Ібрагім потрібен був як двійник, тінь, на
яку все падає: блиск і лихо. А султан стояв осторонь, у спокої
і шанобі незатьмареній. І всі побачили: грек нікчемний, і всі бу-
дуть нікчемні на його місці, а султан незамінимий.

Чи ж варто було завалювати Ібрагіма передчасно, коли він
і так має завалитися під тягарем своєї нікчемності, міру і роз-
міри якої міг визначити лише султан? Будь-чиї спроби втрутити-
ся в ці його права Сулейман трактував би як замах на його ве-
лич і не простив би нікому, навіть найближчим людям. Тому
треба було набратися терпіння і ждати.

Ах, якби жити вічно, скільки б можна перетривати зла, нікчем-
ності й людської марноти!

Щоб не дратувати звіра в клітці, Фердінанд прислав до Сулей-
мана своїх людей для переговорів про мир.

Посланник Корнелій Дупліцій Шепер мав найвищі повнова-
ження від самого імператора Карла, від короля Фердінанда і від
Марії, удови покійного угорського короля Лайоша. Він привіз
Сулейманові ключі від стародавньо угорської столиці Естерго-

337

ма, лист від імператора Карла, в якому той обіцяв султанові мир,
коли Сулейман віддасть Угорщину його братові, а також лис і
від Фердінанда із запевненнями синівської відданості Сулейма
нові, коли той піднесе йому в дар угорську землю. Шепер споді-
вався, що буде негайно прийнятий самим султаном, але Ібрагім
розпорядився інакше. Мовляв, султан передав усю владу в його
руки, тому все, що посол має сказати, він повинен сказати йому,
тобто великому візирові. Прийнятий був Шепер в Ібрагімовому
палаці на Ат-Мейдані. Великий візир приголомшив посланника
золотим доломаном, що мав на собі, величезним діамантом на
одній руці й ще більшим рубіном на другій. Луїджі Гріті, з паль-
цями, обнизаними коштовностями, пещений і нахабний, виступав,
як уповноважений радник у справах Угорщини. Великий драго-
ман Юнус-бег, гігантський похмурий турок, про якого йшли чут-
ки як про найдовіренішого султанського дипломата, покликаний
був Ібрагімом лиш як перекладач, а начальник його особистої
канцелярії хроніст Мустафа Джелал-заде зготовився записувати
кожне мовлене слово.

Шепер поцілував полу Ібрагімового доломана, так ніби мав
перед собою самого султана, але великий візир сприйняв те
як належне і повів мову про свою необмежену владу в цій дер-
жаві, про всемогуття османського війська і про благородство
турків.

— Ще недавно,— казав він,— султани платили яничарам по
пів-аспри на день, сьогодні ми вже платимо їм по цілих п'ять
аспр, можемо виплачувати аж до восьми аспр на день. Для доб-
лесного флоту взагалі грошей не шкодуємо, скажімо, нещодавно
я видав для озброєння свого флоту проти Італії два мільйони це-
хінів, але те ніяк не позначилося на державній скарбниці—така
вона багата. Османське військо непереможне, у цьому мали наго-
ду переконатися вже повсюди, але ми можемо навіть не підійма-
ти всієї своєї сили, бо самих тільки п'ятдесят тисяч кримських
татар могли б спустошити цілий світ. Двічі водив військо проти
Відня, але обидва рази пощадив це славне місто, при наступі ба-
гато тисяч жінок і дітей ховав у лісах, щоб їх не захопили в раб-
ство. Так чинив не тільки я, а й багато інших добрих турків, бо
не всі вони варвари, нелюди й хижі звірі, як їх називають хри-
стияни

Шість годин вихвалявся Ібрагім перед посланником Шепером.
Пажі приносили частування. Поряд із східними ласощами лилося
вино, заборонене для всіх мусульман, але не для Ібрагіма, для
якого не існувало в цій землі ніяких заборон.

— Усе, що я роблю, вважається найліпше зроблене,— хвалився
великий візир.— Звичайного конюха можу поставити пашею. Мо-
жу, як захочу, ділити землі й королівства, і мій володар не пере-
читиме Коли він щось велить, а я не згоден з тим, то не стану
виконувати його веління. Коли ж я щось надумаю, а він буде не
згоден, то станеться по моїй, а не по його волі. Мир і війна в моїх

338

руках. Перемоги османської зброї залежать тільки від мене. Цс
я переміг угрів. Падишах не брав участі в бою під Мохачем. Він
тільки сів на коня та прискакав на поміч, коли я послав йому
вість про звитягу. Всі блага розділяю тільки я. Султан навіть не
одягається краще за мене, а лиш так, як я. Половина коштов-
ностей, які мають падишах і його жона, колишня рабиня Роксо-
лана, подаровані мною. Ось цей діамант був на тіарі римського
папи. Я купив його за шістдесят тисяч дукатів. А погляньте на
цей рубін. Він був на пальці у французького короля, коли той
попав у полон до імператора Карла. Імператор не зміг купити цей
рубін, а я купив. І не трачу ні на що жодної акча, бо все платить
за мене султан. Його земля, державна скарбниця, все, від най-
більшого до найупослідженіщого, довірено мені. Я порядкую усім,
як хочу. З султаном росли вкупі змалку. Навіть народжені з ним
у той самий день. Що таке володар? Це мовби кровожерний лев.
Люди приборкують лева не тільки силою, а й мудрістю, харчем,
який приносить йому доглядач, і покриками. Доглядач носить із
собою палицю, щоб лякати лева, але ніхто, крім нього, не може
подати їжу левові. Володар—це лев, його доглядачі—радники
й міністри, а палиця — істина й правда, якими треба керувати
володарем. Так і я приборкав і упокорив свого повелителя, вели-
кого султана палицею істини й правди.

Ібрагім прийняв од Шепера листи імператора й Фердінанда,
лист від Карла П'ятого він поцілував, притиснув до чола, погля-
нув на імператорську печать, хвастовите сказав:

— Мій володар має дві печаті. Одну тримає у себе, другу від-
дав мені. Він не хоче, щоб між нами була будь-яка різ-
ниця.

Луїджі Гріті підтакував Ібрагімові, Джелал-заде незворушно
записував, великий драгоман Юнус-бег перекладав, намагаючись
бути спокійним, хоч усе в ньому кипіло від обурення до цього на-
хабного грека. Куди дивиться їхній султан? У чиї руки віддав він
імперію? І як це можуть терпіти справжні османці?

І знов, хоч як це дивно, усі сподівання свої мали покладати
справжні османці на ту, яку ще вчора називали відьмою й чарів-
ницею і насилали всі нещастя на її голову. Бо хто ж, крім Рок-
солани, міг внести у вуха султанові правду про знахабніння ве-
ликого візира і кому б ще міг повірити Сулейман так, як своїй
улюбленій жоні? Між двома найулюбленішими людьми мав би ви-
брати когось одного, а що жінка завжди ближча серцю чоловіка,
то вже ніхто не сумнівався у перемозі султанші.

Гасан-ага, з яким Юнус-бег мав кілька потаємних розмов, мер-
щій прибіг до султанші, переповів їй усе, що довідався про грека,
дивився на Роксолану віддано, захоплено, з нетерпінням у поглядів

— Гаразд, іди,— сказала йому спокійно.

— Ваша величність, а як же?..

— Іди,— повторила вона ще спокійніше й холодніше.

339

Не втручатися! Стерпіти, не пробувати прискорювати подій, че-
кати й чекати, поки цей грек сам ускочить у пастки, які розстав-
ляє для інших. Бо хіба ж не пробувала вже відкрити очі султано-
ві на його улюбленця — і що мала за те? Ібрагім разом із валіде
створили їй нестерпне життя, а Сулейман не поворухнув і паль-
цем, щоб її захистити. Сказав тоді: "Я не маю часу думати над
цим". І вона мала стерпіти все, тимчасом як грек вивищувався
щодень. Уже звертався до Сулеймана "брате", а позаочі звав:

"Отой турок!" Валіде називав "паніматка" або "стара мати", сул-
танських сестер — "сестрами". Хатіджа народила йому сина, і те-
пер тільки й мови було, що про того малого Мехмеда, ніби він
мав успадкувати престол. Роксолані належали ночі Сулейманові,
зрідка дні, але все те залежало від його настрою і незбагненних
примх, найчастіше ж від волі великого візира, з якою вимушена
була миритися, переконавшись у безплідності опору. Тільки жда-
ти, сподіваючись на всемогутній час! Ясна річ, могла б щоразу
турчати султанові на вухо про великого візира. Крапля довбе ка-
мінь. Та вже не хотіла бути краплею, вважала те для себе при-
низливим, ждала, поки краплі зіллються в потік, у ріку, в море
і затоплять грека навіки!

А султан, чи то вже так віддавшись душею своєму улюблен-
цеві, чи, може, потай підштовхуючи того до неминучої загибелі,
проголосив несподівано великий похід на кизилбашів і очолити
той похід доручив своєму великому візирові. Він звелів підкоря-
тися фірманам сераскера так, як і його власним, назвав Ібрагі-
ма — "прикраса держави й цього світу, захисник царства і вер-
ховний сераскер". Ібрагім, вирушивши в похід, став видавати
фірмани, підписуючись нечуваним титулом "сераскер султан". Фор-
теці відчиняли перед ним брами, як перед справжнім султаном.
Паші, беги, вожді племен виходили назустріч із багатими дарун-
ками. Двір Ібрагіма своєю пишністю уже перевершував навіть
султанський. Стривожився сам Скендер-челебія, який, за звичаєм,
супроводжував Ібрагіма, забезпечуючи його похід. Скендер-челе-
бія став висміювати вигаданий великим візиром титул "сераскер
султан", серед своїх наближених вів розмови про те, що грек на-
міряється скинути Сулеймана з престолу й захопити владу в свої
руки. Ті розмови дійшли до Ібрагіма, і вперше за своє багатоліт-
нє знайомство ці два спільники тяжко посварилися, хоч хитрий
грек звинуватив Скендер-челебію не в розповсюдженні чуток,
а в тому, що той намагався зодягатися багатше за сераскера
і мав більше пажів довкола себе.

Вісті про ці незгоди дійшли до султана в Стамбул, але султан
мовчав, так ніби ждав, коли Ібрагім сам понищить опори, на яких
досі тримався. Тим часом другу опору Ібрагімову—Луїджі Грі-
ті — з трьома тисячами яничарів султан послав в Угорщину, щоб
той простежив, як там шанують султанські права. Навздогін Грі-
ті було послано звідомлення султанського дивану про те, що вене-
ціанець винен у державну казну двісті тисяч дукатів за відкупи

340

і дві п'ятих цієї суми має негайно заплатити. Гріті вимушений
був продавати свій золотий і срібний посуд, знаючи, що за не-
сплачені борги в цій землі не щадять нікого, а сам тим часом ки-
нувся грабувати Угорщину. Жах супроводжував його кривавий
похід. Янош Запойяі прислав Гріті 200 тисяч дукатів, щоб поря-
тувати землю від розорення, але не помогло й це. Венеціанець пе-
ревершував жорстокістю усе досі чуване. Не зупинявся ні перед
якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського єпи-
скопа Імре Джибака, його покинули навіть найближчі помічники
й спільники. Трансільванський воєвода Стефан Майлат підняв
народне повстання проти Гріті. Покинутий усіма, венеціанець
з двома своїми синами, перевдягнений, утік до молдавського гос-
подаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Гріті уграм. Ненавис-
ному султанському посіпаці відрубано голову, а його тіло киную
псам.

Кишені в Гріті були набиті коштовним камінням, яке розгра-
бували угорські вельможі. Три вози коштовностей послані були
в Буду Яношу Запойяї. Синів Гріті задушили при дворі Рареша.

Вість про смерть Гріті наздогнала Сулеймана уже в Персії,
куди він пішов, стривожений тим, що шах Тахмасп ухиляється
від боїв з Ібрагімом, здає йому місто за містом, тим часом ховаю-
чи десь у горах своє грізне військо

Але ще перед тим у Стамбулі мав пережити втрату, може, най-
тяжчу. Зруйнована, задушена власною злістю, умерла вночі в своє-
му розкішному гаремному покої валіде Хафса, умерла мовчки, не
вимовивши своєї останньої волі, не прикликавши до себе в остан-
ню хвилину жодної живої душі, і коли наляканий євнух прибіг до
кизляр-аги Ібрагіма з цією страшною вістю, той теж злякався
і розгубився, не знаючи, як повідомити султана. Звернувся за по-
радою до великого муфтія Кемаль-паші-заде, і хоч той теж тяж-
ко нездужав, але підвівся з постелі й пішов до султана, щоб до-
нести до його царственого слуху цю печальну вість

Сулейман, вислухавши великого муфтія, схилив голову і вимо-
вив слова про повернення:

— Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна — воістину ми нале-
жимо богу і повертаємося до нього.

Тоді звелів, щоб останки величної господині, Високої Колиски,
царственої валіде, поклали на ноші почесті, накрили коштовним
покривалом поваги і щоб улеми, вельможі, знатні люди Стамбула,
вийшовши назустріч, поховали благословенні останки в скарбниці
могили біля підніжжя могили султана Селіма, як скриню з кош-
товностями, і щоб пом'янули благословенну душу її величності
молитвами та величанням і дотрималися добрих звичаїв оплаку-
вання у такому вигляді, щоб вони відповідали законам шаріату
й суни.

Сам же чи й зронив бодай сльозину і на небіжчицю навіть не
пішов глянути. Хоч яка ненависна була ця жінка для Роксолани,
але навіть її вразила поведінка Сулеймана. Не кинути останнього

341

погляду на рідну матір! Не закрити її очей! Боже! Що це за світ,
що за люди, що за жорстокість?

Та простила султанові його дивну холодність, коли за місяць
по смерті валіде він повів її в Айя-Софію, де вже чекав на них
головний кадій Стамбула. І перед тим суворим чоловіком, без свід-
ків, але з належною урочистістю заявив:

— Я беру цю жінку собі в жони.

Кадій уклонився султанові й султанші — так було скріплено
цей дивний шлюб. Роксолану про згоду ніхто не спитав, бо для
шаріату голос жінки не має ніякої ваги, усе сталося так несподі-
вано, що вона й не збагнула величі тої події, і тільки згодом, ко-
ли султан вирушив до Персії, а вона лишилася сама в Стамбулі,
коли люд прокричав її султаншею і вже супроводжував її ім'я не
прокляттями, а хвалою і славою, усвідомила нарешті, що сталося
неймовірне. Хай не було весілля, не супроводжувався їхній шлюб
урочистостями, навпаки, вражав буденністю майже обурливою,
але був же то шлюб, освячений шаріатом, піднесений до найви-
щого мусульманського закону,— і вона тепер вознесена, возвели-
чена! І до цього османські султани брали шлюб із чужинками, се-
ред яких траплялися й слов'янки, але все то були доньки волода-
рів, князів і королів, а вона ж тільки рабиня, куплена й продана,
безрідна, незнана, мала й упосліджена! Хто тепер посміє назвати
її рабинею? Хто піднесе голос проти неї, замахнеться на неї, на
її рід і походження?

Відчувала в собі голос крові легендарних амазонок і нескорених
скіфів, знала, що не втримає тепер її ніхто й ніщо, не буде більше
ні супротивників, ні перепон. І всі колишні страхи й нещастя ви-
давалися такими змізернілими, такими нікчемними, що хотілося

СМІЯТИСЯ

Навіть султанська сестра Хатіджа схилила голову перед сул-
таншею і прийшла до неї скаржитися на свого мужа. Ібрагім, по-
ки зимував у Халебі, завів собі підлу наложницю, якусь Мухсіну,
тоді відправив її до Стамбула, де спорядив для неї тайкома дім,
і ця хвойда писала йому навздогін любовні послання. Тільки по-
слухати, що вона мала нахабство виписувати: "Доки плачу й тужу,
зболена й засмучена, несподівано пролунав милий звук ранкового
вітру й доніс дорогу серцю мову вашого чарівного тіла і солодких
уст"

Хвала аллахові, що султанські улаки перехопили цей лист і при-
несли їй. Як смів цей мерзенний чоловік протиставити султанській
сестрі якусь повію! І якої кари заслуговує він за свою зрадливість?

Роксолана мовчала. Що Їй Ібрагім, що їй усе? Що має завали-
тися, завалиться тепер само.

А вона має ще більше зміцнювати будівлю свого життя, зміцню-
вати сама, дякувати тому, хто возвисив її і возніс, поставивши по-
руч із собою, може, й над усім світом. Матусю рідна, бачила б ти
свою дитину!

342

І знов летіли слідом за Сулейманом її листи до нього.

"Мій великий володарю! Припадаю лицем до землі і цілую по-
рох від Ваших ніг, притулку щастя. О сонце моєї снаги і благо
мого щастя, мій повелителю, коли питаєте про Вашу послушницю,
що їй через Ваш від'їзд печінка, як дерево, звуглилася, груди ста-
ли руїною, очі — як висхлі джерела; коли питаєте про сироту-
утопленицю в морі туги, яка не розрізняє дня від ночі, котра стра-
ждає від любові до Вас, яка збожеволіла дужче за Фархада
й Меджнуна, відколи розлучена з своїм володарем,— то тепер зі-
тхаю, немов соловей, ридаю безперервно і після Вашого від'їзду
перебуваю у такому стані, якого не дай боже навіть Вашим невір-
ницьким рабам".

Султан відписував їй, повідомляючи, як брав кизилбашські
фортеці, як увійшов у столицю шахову Тебріз, як рушив далі
шляхами, якими ходив сам Іскандер, як пережив страшну ніч ко-
ло полишеного древнього міста Султанїї.

Кілька днів ішло військо в холодній імлі й чорних туманах, тоді
опинилося у темній гірській ущелині, і втомлені воїни поснули в
наметах, між якими запалено тисячі вогнищ.

Зненацька перед північчю над табором закрутився джинівський
смерч.

Мовби величезна повітряна п'явка всмокталася в землю, усі на-
мети, крім султанового, були вмить розшарпані й рознесені навсі-
біч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що трап-
лялося на його шляху.

Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки
крижаного повітря, град і лід.

З надр гір долинув зловісний рик, ніби там прокинулися всі де-
мони пекла, і гук пройшов між людьми, віщуючи загрозу і несучи
жах.

Люди замерзали на смерть. Гинули, жалібно ревучи, верб-
люди.

Сніг не падав, а засипав воїнів, коней, мулів і все довкола.
Люди перелякано тулилися одне до одного і просили в аллаха
порятунку від гірських демонів, пробуджених кизилбашами.

Сам султан перелякано щулився у своєму розкішному наметі,
думаючи, що вперше в боротьбі за чисту віру небо подає йому та-
кий зловорожий знак.

Коли на ранок встало сонце, всі побачили, що сніг черновий, ніби
политий кров'ю, і вцілілі кинулися утікати з тої страшної ущелини.
Йшли непрохіддям, бачили більше змій, ніж рослин, з гір потра-
пили на трясовини Євфрату, тонули в них, гинули тисячами.

Великий візир звинуватив у всьому Скендер-челебію, хоч хто б же
міг боротися із стихіями?

Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним
без опору розчинив брами великий Багдад і на першому дивані
Ібрагім виступив із вимогою стратити Скендер-челебію за зраду,

343

Сулейман не став слухати думку візирів Аяса-паші й Касима-
паїші підтримав свого сераскера.

Скендер-челебію і його зятя Гусейна-челебію повішено на баг-
дадському Ат-Мейдані, сім тисяч їхніх рабів пущено на продаж,
пажів дефтердара, зодягнутих у золото, забрано до султанського
двору, і згодом семеро з них стали візирами у Сулеймана, а двоє
навіть великими візирами: Ахмед-арбанас і Мехмед з боснійсько-
го роду Соколовичів, званий Узун — Високий.

Уночі, після страти, Скендер-челебія приснився Сулейманові.
Ніби душив його хусткою, допитувався: "За віщо мене повісив
невинного?" Султан прокинувся, перестрашений у темряві й са-
мотині, прокляв свого великого візира: "Бог дасть, Ібрагіме, не-
забаром і ти так само закінчиш!"

Знаходив порятунок і втіху лише в листах Роксолани, яка пи-
сала йому в Багдад.

"Всевишньому і його вівтарю тисячократну хвалу возносячи,
радуймося й веселімося!

Весь світ вийшов із пітьми, залитий світлом милості божої.

Хвала господу за доброту, хвала Водителю!

Нехай мій володар, мій падишах, мій високий поріг до Повелите-
ля цього й того світу, благо світла моїх очей, якими дивлюся на
цей світ, нехай мій шах і мій султан завжди веде святу війну,
нищить своїх ворогів і здобуває землі, нехай заполонить усі сім
сфер Джемшида, чоловік і джин хай упокоряться нашим велін-
ням, хай бог боронить Вас від щонайменших нещасть і помилок,
нехай поможе здійснитися усім надіям, які зродяться у Вашім
благословеннім серці, хай будете мені Хизиром, хай бережуть Вас
усі пророки й святителі, цілий світ хай весело й щасливо прово-
дить свій час у Вашім щасливім затінку.

І коли всевишній дозволить, о володарю світів! — знову благаю
його, щоб дав можливість і долю для Вашого щасливого повер-
нення, щоб знов побачила Ваше благословенне лице і занурилася
своїм обличчям у порох біля Ваших ніг!

Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!"

У Стамбулі знов лютувала чума.

Роксолана тулила до серця своїх діток, слала до султана гонців
з листами: "Аллах змилується, і мор мине до прибуття його воло-
даря. Наші богоугодники кажуть, що смерть має щезнути, коли
опаде осіннє листя".

І знов уписувала в листи рядок із свого вірша: "Ніби сонце
саме, проходиш і сяєш!"

Султан повертався через Бітліс, Халеб, Антіохію, Адану, Ко-
нью. Цілих п'ять місяців ішов від Багдада до Стамбула, оглядав
усе своє царство, творив суди, нагороджував усіх, хто відзначив-
ся, карав винних.
Ніщо не вказувало на зміну його ставлення до Ібрагіма, його тепер

344

звали тільки "сераскер султан", на долю Сулеймана лишався са-
мий титул падишаха.

Після повернення до столиці султан доручив Ібрагімові вести
переговори із секретарем французького короля Жаном де ля Форс
і дати Франціску капітуляції на право торгівлі й дипломатичні при-
вілеї.

Тим часом, підкупивши двірських, до султана прорвався якийсь
знавіснілий старий купець-мусульманин і став домагатися, щоб
Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Ібрагі-
мом за посередництвом венеціанця Луїджі Гріті.

Згідно з шаріатом, це був продаж, який підлягав затвердженню
третьої особи, що була справжнім власником рабині.
Цією особою був Гріті.

Але тепер Гріті помер, тому його затвердження вважається не-
дійсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возве-
дена в султанському гаремі в нову якість так само, як, скажімо,
зерно може бути перемелене на борошно, а виноград переробле-
ний на оцет.

Тому рабиня має бути повернена купцеві, який її продавав, бо
продаж її тепер став нікчемним.

Султан похмуро вислухав шаяенця і мовчки махнув своїм діль-
сізам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабі.

А ввечері покликав до себе Ібрагіма, щоб провести з ним, як
бувало колись, цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем
Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними розду-
мами.

Уперше Ібрагім прийшов до султана без своєї віоли.

— Хотів би почути твою гру,— спокійно сказав Сулейман.

— Настогидло! — недбало кинув Ібрагім.— Ліпше давай ви-
п'ємо!

Не було вже поваги в його голосі, не запобігав перед султаном,
не підлещувався, бо й навіщо?

Сам був султан сераскер, рівний з падишахом, а то й вищий за
нього в усьому.

Султан мовчки попивав вино, дивився спідлоба на чоловіка,
якого він возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе.
Знав про нього все.

Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу своєї Хур-
рем, яка тепер ухилялася від будь-яких розмов про Ібрагіма, ухи-
лялася вперто, так, що навіть на його відвертість відповіла невиз-
значено:

— Я не можу нічого додати до сказаного колись, щоб не ска-
ламутити священного спокою вашої величності.

А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламу-
чене?

Султан знав усі звинувачення, які висували проти Ібрагіма йо-
го візири й наближені.

Двічі водив військо на Відень і обидва рази невдало.

345

звали тільки "сераскер султан", на долю Сулеймана лишався са-
мий титул падишаха.

Після повернення до столиці султан доручив Ібрагімові вести
переговори із секретарем французького короля Жаном де ля Форс
ї дати Франціску капітуляції на право торгівлі й дипломатичні при-
вілеї.

Тим часом, підкупивши двірських, до султана прорвався якийсь
знавіснілий старий купець-мусульманин і став домагатися, щоб
Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Ібрагі-
мом за посередництвом венеціанця Луїджі Гріті.

Згідно з шаріатом, це був продаж, який підлягав затвердженню
третьої особи, що була справжнім власником рабині.
Цією особою був Гріті.

Але тепер Гріті помер, тому його затвердження вважається не-
дійсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возве-
дена в султанському гаремі в нову якість так само, як, скажімо,
зерно може бути перемелене на борошно, а виноград переробле-
ний на оцет.

Тому рабиня має бути повернена купцеві, який її продавав, бо
продаж її тепер став нікчемним.

Султан похмуро вислухав шаяенця і мовчки махнув своїм діль-
сізам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабі.

А ввечері покликав до себе Ібрагіма, щоб провести з ним, як
бувало колись, цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем
Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними розду-
мами.

Уперше Ібрагім прийшов до султана без своєї віоли.

— Хотів би почути твою гру,— спокійно сказав Сулейман.

— Настогидло! — недбало кинув Ібрагім.— Ліпше давай ви-
п'ємо!

Не було вже поваги в його голосі, не запобігав перед султаном,
не підлещувався, бо й навіщо?

Сам був султан сераскер, рівний з падишахом, а то й вищий за
нього в усьому.

Султан мовчки попивав вино, дивився спідлоба на чоловіка,
якого він возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе.
Знав про нього все.

Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу своєї Хур-
рем, яка тепер ухилялася від будь-яких розмов про Ібрагіма, ухи-
лялася вперто, так, що навіть на його відвертість відповіла невиз-
значено:

— Я не можу нічого додати до сказаного колись, щоб не ска-
ламутити священного спокою вашої величності.

А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламу-
чене?

Султан знав усі звинувачення, які висували проти Ібрагіма йо-
го візири й наближені.

Двічі водив військо на Відень і обидва рази невдало.

346

Без волі султана обіцяв мир Фердінанду, тоді як будь-яке пере-
мир'я з невірними суперечить волі аллаха.

В перському поході втратив половину мусульманського війська
через свою нездарність, а в шаха Тахмаспа тим часом не загинув
жоден вояк.

І вийшло так, що турецьке військо тільки приминало траву, а не
витоптувало її, щоб більше ніколи не підвелася.

Великий візир показав себе нікчемним мусульманином.

Колись кожний коран, який потрапляв йому до рук, цілував і
прикладав до чола на знак найглибшої шани, тепер дратується,
коли хтось дарує йому цю священну книгу, і кричить, що має за-
досить цього добра.

Без суду, увівши в оману султана, добився страти чесного му-
сульманина Скендер-челебіі, тоді як гяура-здирцю Гріті всіляко
підтримував.

Вів зрадливу політику в переговорах. Вбив руських послів, за-
гарбавши їхнє майно. Покрив злочин Хусрев-бега, відібравши в
нього рубін, заради якого боснійський санджакбег убив таємного
посла матері французького короля, зраджує своїй жоні, султан-
ській сестрі Хатіджі, завівши собі підложницю. Бунтував стамбуль-
ський мотлох проти самої султанші, наміряючись, може, й зни-
щити її.

Кожного з цих звинувачень досить було для Ібрагімової смерті,
але жодного з них султан не згадав тої ночі. Він пив вино, хму-
рився більше і більше, впівока стежачи за своїм знахабнілим
улюбленцем.

Тоді зненацька сказав:

— До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куп-
лену тобою, тоді про мій гарем. Я нічого не міг зрозуміти.
Ібрагім п'яно зареготав:

— Як же ти міг зрозуміти, коли ти турок!

— Купця страчено, тепер тільки ти можеш мені сказати...

— А що казати? — недбало відмахнувся грек, доливаючи Су-
лейманові вина.— Що казати? Було й нема. Всі мертві. Жодного
свідка. Ні валіде, ні Гріті, ні цього старого ошуканця. Його зва-
ли Сінам-ага. Я заплатив тому негідникові дикі гроші. Тепер ба-
чу — недаремно. Рабиня стала султаншею.

— Яка рабиня? — бліднучи, спитав Сулейман.— Про кого ти
мовиш?

— Про султаншу Хасекі. Про Роксолану. Це ми з Гріті так її
назвали — і покотилося по всьому світі. Я хотів її собі, але гля-
нув і не зміг покласти в постіль. Самі ребра. Щоб не пропадали
гроші, вирішив подарувати в твій гарем. Валіде прийняла. Була
мудрою жінкою.

Султан звівся на ноги, став перед Ібрагімом, стемнів лицем так
загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'яніння, а ще біль-
ше, мабуть, знахабніння зробило його сліпим.

— Як смієш ти так про султаншу? — повільно вимовив Сулей-

347

май, насуваючись на Ібрагіма, який недбало розлігся на подуш-
ках — Вона мати моїх дітей, і її добре ім'я важить незрівнянно
більше, ніж смерть не тільки твоя, а й моя власна.

— Ти, турку! — засміявся Ібрагім.— Хочеш вмирати за цю ні-
кчемну рабиню, за цю відьму? Чи вже зовсім з'їхав з глузду?
Аби ж хоч було заради чого! Бачив її голою — не пробудила в
мені нічого чоловічого. А ти...

Не договорив. Султан сплеснув у долоні, миттю вскочило в по-
кій кілька дільсізів.

Ібрагім, знаючи, які скорі на розправу німі, теж підскочив з свого
місця, ховаючись за султана, бліднучи більше, ніж звичайно, за-
шепотів-

— Ваша величність, мій падишаху, то ж був тільки жарт,
то ж...

— Взяти його! — гукнув султан, відсторонюючись од свого
улюбленця.

— А-а, мене взяти?—скреготнув гострими своїми зубами Ібра-
гім.—Мене, великого візира? Не смієте! Ніхто не сміє!

Дільсізи мовчки йшли на нього. Він відбіг до стіни, притиснув-
ся спиною до малювань Белліні, змахнув своїм коштовним кин-
джалом.

— Султане, схаменися! Мій повелителю! Я ж ваш макбул, ваш
мергуб, ваш махбуб! — Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюб-
лений!

— Будеш мактул!¹ — крикнув перекривлений од люті Сулей-
ман.— Кінчайте з цим зрадником!

— Не підходь! — засичав грек до німих.— Поріжу всіх! 3 ва-
шим султаном поріжу!

Один із дільсізів, чорний жилавий велетень, вміло замахнув-
шись ятаганом, кинув його і пришпилив Ібрагіма до стіни, мов
метелика шпилькою.

Кинджал випав із грекових рук.

Він поглянув на стіну, ніби ще не вірив, що то його кров бриз-
нула на малювання італійця, прошепотів:

— Сулеймане, я вмираю. Кров моя... -
Німі накинулися на нього, відірвали від стіни, шовковий шну-
рок здавив йому шию.

Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозво-
лив запалювати світла, сів на подушки так, щоб сяйво березневої
ночі не падало крізь барвисті шибки йому на обличчя, глухо про-
мовив:

— Убитий Ібрагім. Вона злякалася.

— Як? Де? Ким?

— Мною.

їй стало страшно й легко.

348

— Що ж тепер буде?

— Нічого. Хіба ти не зі мною?

їй чомусь згадалися давно читані слова. Ще з дитинства: "Хто
побідить, не матиме кривди від другої смерті". Але не сказала їх
султанові. Мовчала.

Він попросив:

— Іди до мене.

Ібрагімове тіло закопане було в дворі дервішської текіе на Га-
латі.

На могилі не було ніякого знаку, окрім дерева, що росло по-
близу.

Двір колишнього великого візира на Ат-Мейдані перетворено
на школу для молодих яничарів.

Його сади на Золотім Розі стали місцем для гулянь етамбульців.
Манно передано державі.

Спадок від захланного грека зостався величезний.

Понад вісімсот сільських садиб і будинків, майже півтисячі во-
дяних млинів, два мільйони дукатів, не лічачи золотих і срібних
злитків, тридцять два великі діаманти на одивадцять мільйонів
аспр, безліч самоцвітів, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанів,
вісім тисяч тюрбанів, тисяча сто шапок, прикрашених щирим зо-
лотом, дві тисячі кольчуг, дві тисячі позолочених панцирів, тисяча
сто кінських сідел у золоті й коштовних каменях, дві тисячі шоло-
мів, сто тридцять пар острогів золотих, сімсот шістдесят шабель
у коштовних піхвах, тисяча списів, вісімсот золотом оправлених і
діамантами й самоцвітами саджених коранів, тисяча сімсот рабів
і рабинь, дві тисячі коней, тисяча сто верблюдів.

Хатіджу султан видав за молодого Лютфі-пашу, який відзна-
чився у перському поході, бо не годилося, щоб- така молода вдова
жила сама.

Великим візиром став арбанас Аяс-паша, чоловік мужній, але
дурний і обмежений, байдужий до всього, крім власної влади.

Стамбул завмер, упокорений і приборканий, лягав до ніг Рок-
солани, усе тепер тут стелилося їй до ніг, але не було радості
в душі, не мала торжества в серці, хотілося вирватися звідси, вті-
кати, втікати світ за очі, покинути Стамбул, щоб, може, й не по-
вертатися сюди ніколи.

Коли сказала про своє бажання султанові, той здивувався:

— Але ж ти в цьому місті здобула велич!

— Велич? — Вона засміялася.— А що я тут бачила? Мури Топ-
капи, замкнені покої, нагляд євнухів, сади гарему та небо над
ними? І весь світ — крізь кафису, хіба що для султанші поробле-
но на вікнах коштовні мушараби. Мій повелителю, повезіть мене
куди-небудь! Поїдьмо далеко-далеко!

349

— Куди ж? — не зрозумів султан.

— Хіба я знаю? Аби лиш далі від Стамбула.

— Султани можуть їздити тільки на війну і на лови.

— О прокляття влади! Повезіть мене хоч на лови! В ліси й у
гори! Повезіть, мій султане!

...А тепер скакала у глибину лісу, маючи перед очима ту дивну
стрімчасту вершину, схожу на високий білий ріг. Суркая. Ріг-ске-
ля. Але по-турецьки "сур" означає не тільки "ріг", а й "весілля".
Хай буде ця скеля мовби її весільним дарунком.

— Мій султане, я хочу, щоб ми з вами зійшли на цю вершину!

Примха дика й незбагненна, але султанша дивилася на Сулей-
мана так благальне, мало не жебруючи, що він слухняно зліз з
коня і, плутаючись у своєму широкому коштовному одязі, пішов
слідом за цією жінкою, яка не втомлювалася його дивувати.

А Роксолана вже й забула про свого повелителя. Все лишилося
позаду, відсунулося в небуття: сіре видиво Стамбула з його мече-
тями й палацами, сморід убогих кварталів і жах невільничих рин-
ків, молитви й плітки, химери заздрощів і притаєної хіті, підступи
темних душ, прокляття й розкоші, пречисті води Босфору і гнила
вода в ровах, начищені яничарські казани і криваво-червоні кили-
ми гарему,— де воно все, і навіщо, і чи було, а чи тільки приснило-
ся? Десь, може, дзюркотіла вода в мармурових басейнах, і голуби
воркували в зеленому листі, і велетенські дерева стерегли вхід до
неприступних брам Топкапи, а тут панував безмежний простір, во-
лодарювала дика вишуканість і воля безмежна, як саме небо, і всі
дороги ведуть тільки на небо, де тільки й знайдеш цілковите виз-
волення від усього, що гнітить тебе, мучить, жахає, знищує.

Розчинено її золоту клітку, і вона випурхнула з неї легкою пташ-
кою, і готова вже була летіти світ за очі, та земля нагадала про
себе,— судома звела пальці на ногах від гострого бажання доторк-
нутися до землі, відчути її збавчу твердість, ступнути, піти, здійня-
тися, а вже тоді летіти, летіти вище й вище, до вершин, яких не до-
сягнути і не осягнути навіть гордим птахам.

Скеля здіймалася полого, так що йти на неї можна було без
особливих зусиль, та однаково султан не встигав за Роксоланою,
вона випередила його, ледь не бігцем подолала останній стрімчак,
ступила на гостру білу вершину, тільки тоді озирнулася на Сулей-
мана, який тяжко чалапкав позаду.

Стояла над безмежними лісами, над царством гір, вознесена під
саме небо, і дивилася в той бік, де мала лежати її рідна земля.
У дикій пустельності цієї вершини мовби щось промовляло до Рок-
солани, щось живе, народжене безміром просторів, що розляглися
внизу, таємною могутністю землі, поклик якої вона сприймала
всім своїм єством, і поклик той був ніби втіленням і природою її
душі, жадобою нових звершень і добра, яке є істиною. А серце
стискувалося від незбагненного нетерпіння, і та сама безмежна ту-

350

га, що була в ньому з першого дня неволі, залягала там тяжко і
безнадійно.

Зітхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстріч Сулей-
манові, який дерся на вершину повільно, втомлено, але вперто. Піт
струмками стікав йому з-під високого тюрбана, заливав очі, скапу-
вав із прибитих сивизною довгих вусів, звивистими патьоками
проорював сліди свої у бороді, як дощ на глиняних гірських схи-
лах. Вона бачила султанове обличчя, його хижий ніс, жадібно
розтулені уста, гострі зуби. Йшов до неї, дерся вище й вище, на-
сувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невідомий
поклик.

І тільки тоді, глянувши собі під ноги, побачила Роксолана, що
на білому гострякові вершини вистачає місця лише для одної лю-
дини.

351

вгору