КРОВ

Від Ібрагіма не лишилося навіть його улюблених дзеркал. Ха-
тіджа не захотіла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби збе-
рігало в своїх таємничих глибинах бліде відбиття того, хто згань-
бив її царський рід. Султанські еміни, яким звелено було забрати
майно колишнього великого візира до державної скарбниці, заці-
навилися тільки коштовними оправами. Навіть яничари, які за-
господарювали в Ібрагімовім палаці, всупереч своєму узвичаєнню,
не стали трощити дзеркал, щоправда, не від забобонного побою-
вання лиха, а скорше від тверезого розрахунку, бо все це добро
можна було відправити на Бедестан і розпродати там хоч і за пів-
ціни, але ж однаково мати зиск більший, ніж від потовченого
скла.

Несподівано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Ібра-
гіма. Вже для мертвого. Коло стамбульських причалів завжди
повно було роззяв, які зустрічали кожне судно, так ніби сподіва-
лися, що привезе воно для них щасливу долю. Посилав туди своїх
людей і Гасан-ага, воліючи без прогайки мати вісті, які линуть
з морськими вітрами. Ось так один з його Гасанів і довідався, що
на щойно прибулій венеціанський барці привезено в дарунок Ібра-
гімові величезне дзеркало, Баркою тою приплив до Стамбула
посланий самим дожем Венеції Андреа Гріті славетний худож-
ник Вечелліо з кількома своїми учнями. Дож прислав свого улюб-
леного художника на прохання сина Луїджі Гріті, ще не знаю-
чи, що син уже мертвий, так само, як не знав про смерть великого
візира Ібрагіма той, хто посилав йому в дарунок рідкісне дзер-
кало.

Власне, про те дзеркало і про художника Гасан-ага негайно
повідомив свою повелительку, випереджаючи навіть всюдисущих
султанських улаків-донощиків. Він переслав Роксолані коротень-
кого листа і ще того самого дня одержав од султанші повеління
забрати з барки дзеркало і передати гаремним євнухам, які по-
ставлять його в кйошку Гюльхане, оновленому Сулейманом для
улюбленої своєї жони під час її останніх хворощів. Про худож-
ника Роксолана не згадала, не цікавилася й тим, хто прислав
Ібрагімові дзеркало, ал.е Гасан-ага однаково ж знав, що колись
вона може спитати й поцікавитись, 'бо була не тільки султаншею,
а передовсім жінкою — примхливою, незбагненною і загадковою.
Тому мав збирати відомості й про це.

Дзеркало було розкішне. Величезне, на півстіни, у важкій зо-
лоченій рамі, що вгорі мала вигляд стрілчатої арки, над якою
зависли двоє усміхнених золотих янголят з оливковими гілочками
в руках. Кому принесуть вони жаданий мир і чи принесуть?

Дзеркало прикрасило зал прийомів у Гюльхане, воно сподоба-
лося самому султанові, але й Сулейман виказав стриманість, гід-

352

ну володаря, не спитавши, звідки воно. Роксолана сказала йому
про художника, присланого дожем Венеції.

— Я вже знаю. Це Луїджі Гріті попросив свого батька. Хотів,
щоб було, як за великого Мехмеда Фатіха, коли Венеція теж пря-
силала до Стамбула свого найкращого художника. Навіть мерт-
вий, Гріті робить мені послуги. Я повинен відомстити за його
смерть, належно покаравши угорців і цього зрадливого молдав-
ського воєводу Рареша.

— Ви знову підете в похід, мій падишаху? Заради якогось
мертвого купця-іновірця?

— Він був моїм другом.

— Здається, він був ще більшим другом Ібрагіма.

—— Гріті вбито, коли він виконував нашу високу волю. Цей
злочин не може лишатися безкарним.

— Знов кари і знову кров? Мій повелителю, мені страшно. Чи
не впаде колись ця кров на наших дітей?

— Це кров невірних.

— Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скільки її
вже пролито на землі? Моря цілі. А все мале? І тільки й думок:

як пролити ще більше? Ваша величність, не лишайте мене саму
в Стамбулі! Зупиніть свій похід. Візьміть квітку в руки, як колись
Фатіх, і хай той венеціанець намалює вас, як намалював колись
Фатіха його попередник.

— Звичай забороняє зображувати живі істоти,— нагадав сул-
тан.

— Змініть звичай, мій повелителю! Заборонити живе — чи не
це робить людей кровожерними, злочинне байдужими до живого
життя?

— Чого варте людське життя, коли маєш намір змінити світ? --
урочисто мовив Сулейман.— Винен не той, хто вбиває, а той, хто
вмирає. Ворог ворогові не читає коран.

Роксолана дивилася на цього загадкового чоловіка, не знаючи,
любити чи ненавидіти його за цю впертість, а він втомлене опус-
кав повіки, лякаючись очей своєї Хасекі, очей кольору такого не-
осяжного і недосяжного, як і її серце.

— Прийми цього живописця,— милостиво всміхнувся він,— для
нього це буде неймовірно висока честь.

— Він малював римського папу, імператора, королів.

— Але ніколи не мав честі говорити, із всемогутньою султан-
шею.
Роксолана засміялася.

— Мій султане, ця поважність мене просто вбиває! Я б радше
воліла бути безжурним дівчиськом, ніж всемогутньою султаншею.

Він теж спробував скинути з себе надмірну поважність, що
межувала з загрозою скам'яніння.

— І моєму серцю наймиліша завжди Хуррем розсміяна і роз-
співана. Чому б не мала ти сміятися й співати тепер? Ні перепон,
ні перешкод.

353

— А може, тільки й смієшся та співаєш, коли е перепони й

перешкоди? Хочеш їх пересміяти й переспівати, бо як ще інакше
їх усунеш? Радістю збороти лихе.

— Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радість. Щоб ти ко-
ристувалася радістю, як даром аллаха. І ніхто не сміє стати на
заваді. Ти приймеш венеційського живописця, може, приймеш і
посла Пресвітлої Республіки, хай побачать, у якому щасті й ба-
гатстві ти живеш.

— Баїли пишуть про це вже десять років. Скільки їх присила-
ла сюди Венеція, а всі однакові. Живуть плітками, як жінки а га-
ремі.

— Ти належиш тепер до світу чоловічого,— вдоволено заува-
жив Сулейман.

— Мала втіха,— гірко усміхнулася Роксолана.— В цьому су-
ворому світі немає щастя, а тільки його марні замінники: слава,
багатство, становище, влада.

Він спохмурнів: "А велич?"

Вона згадала слова. "І він упав, і падіння його було велике",
але промовчала. Тільки подивувалася, що султан забув посила-
тися на спасенний коран, як то робив щоразу.

— Згадай, як ми приймали польського посла,— сказав Сулей-
ман,— і який вражений він був, побачивши тебе поряд зі мною
на троні, а ще коли ти звернулася до нього по-латині й по-поль-
ськи.

Роксолана засміялася, згадавши збараніння пана Опалінського.

— Я передав польському королеві листа, де було сказано;

"В якому щасті бачив Твій посол Опалінський Твою сестру, а мою
дружину, нехай сам Тобі скаже..."

— Немає меж моєї вдячності,— прошепотіла Роксолана.

— І моєї любові до тебе,— глухо промовив султан.— Кожен
спогад про тебе світиться мені в найгустішій пітьмі, мов золота
зоря. Я пришлю тобі свої вірші про це.

— То буде безцінний дарунок,— огорнула вона його шепотом,
як шовком.

Перш ніж зустрітися з венеціанцем, покликала до себе Гаса-
на. Попри своє видиме могуття, не мала іншого місця для таких
зустрічей, окрім покоїв Фатіха у Великому палаці, затісних серед
довколишньої розкоші, а тепер ще й обтяжених лихою славою
після тої ночі таємничого вбивства Ібрагіма, яке сталося тут.
Щоправда, було в тих покоях і те, що приваблювало Роксолану,
мовби повертаючи в навіки втрачений світ. Малювання Дженті-
ле Белліні на стінах. Обриси далеких міст, людські постаті, бар-
вистий одяг, голі тіла, невинність і гріховність, розкіш і марнота.
В малюваннях венеціанця було відбито все людське життя з йо-
го долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на світ,
перший крик 1 перший крок, несміливість і зухвальство, радість
і відчай, нудьга щоденності й шепоти захвату, а тоді несподіване
лихо, падіння, майже загибель, і все починається заново, ти хо-

354

чеш знов прийти на світ, який тебе жорстоко відкинув, але не
просто прийти, а перемогти, подолати, підкорити, запануватя
тепер перешкоди вже не дріб'язкові й нікчемні, ти кидаєш виклик
самій долі, доля покірливо стелиться тобі до ніг, возносить тебе
до вершин, до небес — і все лиш для того, щоб побачила ти з кп-
сочнн падоли й урвища, темні безодні неминучої загибелі, яка
судилася тобі від народження, почула прокляття, що темним хо-
ром супроводжують кожен твій вчинок. І захват твій, виходить,
не справжній, а вдаваний, і світ, яким ти заволоділа, попри всю
його видиму барвистість,— насправді сірий і безбарвний, і довко-
ла пітьма, пастки і вічна безвихідь. Як сказано: "Хоч де б ви бу-
ли, захопить вас смерть, коли б ви були навіть у вознесених
баштах".

Але то було в дні, коли вона ще задихалася од відчаю, коли
безнадійна самотність і сирітство терзали її душу, і вона гаряч-
кове придивлялася до цих малювань, неначе до власної долі, і,
може, бачила в них навіть те, чого там не було, і тільки її зболена
уява населяла барвистий світ безжурного венеціанця химерави
й жахами.

Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла доз-
волити собі розкіш неуваги, величавої знудьгованості, вже ве
було лякливо розкритих очей, нависали над ними повіки обваж-
нілі, перлисто-тверді, султаншині повіки над султаншиними очима.
Все однаково безвартісне, крім самого життя.

Сиділа на шовковому диванчику, підібгавши під себе ноги, з
недбалою вишуканістю обстелившись широким яскравим вбран-
ням, терпляче ждала, поки служебки розставляли на восьмигран-
них столиках солодощі й плоди, впівока стежила за нахабним
швендянням євнухів, на яких могла б нагримати, щоб щезли з-пе-
ред очей, але однаково ж знала, що позачаюються довкола по-
коїв Фатіха, щоб стерегти її, пильнувати, наглядати, не довіряти.
Принизлива очевидність рабства, хай і позолоченого. І Гасана,
як і завжди, привів велетенський кизляр-ага, вклонявся перед
султаншею до самої землі, не зводив з неї рабського погляду, а з
покою не йшов, стовбичив коло дверей, хоч і знав, що, як завжди,
буде ганебно вигнаний самим лиш киванням пальчика Роксола-
ниного. Але сьогодні Роксолана була милостивішою до боснійця,
подарувала йому навіть два слова.

— Іди геть,— сказала йому ласкаво. Ібрагім, кланяючись, по-
задкував за двері, щоб зачаїтися там з усіма своїми обшкрібка-
ми, яких час од часу впихатиме до покою, щоб швендяли туди-
сюди, нагадували про невтомне стеження, про неволю в золотій
клітці.

— Що на світі? — спитала Роксолана свого сповіреного, ки-
ваючи Гасанові, щоб сів і пригощався султанськими присма-
ками.

— Метушаться смертні,— безжурно мовив Гасан.

— Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу.

355

Ще не хотіла говорити ні про які справи, шукала спочинку в
бесіді, гралася голосом, примхливістю, безжурністю.

— Чом же мовчиш? — подивувалася, не почувши Гасанової
мови.

Хоч був найближчим для неї після султана (а може, ще й
ближчим, ріднішим!), але ніколи не забував, що вона повелитель-
ка, а він — тільки слуга, тому його мовчання не так подивувало,
як стривожило Роксолану.

— Гасан-ага, що з вами? Чом не відповідаєте?

А він і далі мовчав і дивився їй за спину, дивився вперто, не-
кліпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про пошти-
вість, зухвало, ніби й далі лишався нахабним яничаром, а не був
найдовіренішою людиною цієї володарки.

Найпростіше було б, простеживши напрямок його погляду, са-
мій озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посміятися
з нього, покепкувати. Але прості вчинки вже не належали Роксо-
лані. Якби була Настасею, тоді б... Але Настасі не було. Зникла,
полетіла з птахами у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться.
І матуся не вернеться, і рідний панотець, і батьківський дім на
рогатинському пагорбі. Закричали янголи на небі, ізбудили ба-
течка во гробі. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть твоє ди-
тятко до шлюбу.

Озирнутися — не озирнутися? Ні! Сиділа закам'яніло, на устах
владчий усміх, а в душі жах.

— Гасане!

— Ваша величність,— прошепотів він,— кров... На стіні кров.

— Хіба яничара збентежиш видовищем крові?

— Це Ібрагімова кров, ваша величність.

— Лякаєшся, що ця кров упаде на мене? Але ж сказано: "Не
ви їх убивали, але аллах убивав їх".

— Вони навмисне посадовили вас під цією стіною,— сказав
Гасан.

— Хто вони?

Він вкрай розгубився.

— Хіба я знаю. Вони все хочуть звалити на вас, ваша велич-
ність. І смерть валіде, і вбивство Ібрагіма, і смерть великого муф-
тія Кемаль-заде Ви вже чули про його смерть?

Вона знов навела слова з корану — не знати, чи всерйоз, чи
хотіла відбутися жартом

— "Щоб загинув той, хто загинув при повній ясності, і щоб
жив той, хто жив при повній ясності".

А сама чула, як у душі щось скімлить жалібно й відразливо.
Все тут у крові руки, стіни, серця, мислі.

— Ібрагім мав убити султана, султан його випередив, а тепер
вони хочуть звалити все на вас, ваша величність,— уперто вів Га-
сан-ага.

— Мені набридли гаремні плітки

— Навіть смерть Гріті...

356

— Ще й Гріті? І цього теж убила я?

— Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша постави-
ли ви, а вже Рареш...

— Видав угорцям Гріті, сповнюючи мою волю? Всі тільки те
й роблять, що сповнюють мою волю. І Петро Рареш так само. Цей
байстрюк Стефана Великого. Він прислав дарунок для моєї донь-
ки Міхрімах, для султанської доньки! Коштовну дрібничку, на
яку тільки й спроможний був один з численних байстрюків вели-
кого господаря. А чи знає хто, що цей господар Стефан колись
був у моєму рідному Рогатині з військом і пограбував церкву мо-
го панотця? І чи міг би хтось у цій землі сказати мені, де моя
матуся, і де мій отець, і де мій дім, і де моє дитинство? І на чиїх
руках їхня кров!

Гасан мовчав. Переймався її мукою, весь напружившись, стра-
ждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланян
розпач, всю її тугу, так хотів би запомогти їй чимось. Але чим
її як?

— Ваша величність, я зі своїми людьми роблю все, щоб...

— Навіщо! Мої руки чисті! Піди й скажи про це всім. Я сама
скажу. Ось!

Вона скочила на рівні, заметалася по килимах, Гасан теж мер-
щій схопився з місця, притулився до стіни, здається, в напівпри-
чинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги. Повіяло
кислим духом євнухів, невидимих, але відчутних і присутніх,
Роксолана відбігла від стіни з плямами Ібрапмової крові, стала,
дивилася на ті брунатні сліди смерті ненависного чоловіка, від-
чувала, як примари обступають її звідусюди, непорушні, мов за-
кам'янілі символи користолюбства і нещасть: валіде — з темни-
ми різьбленими устами; два великих муфтії — з пісними лицями
и очима фанатиків; буйнотіла Гульфем, напхана дурістю навіть
після смерті; Гріті, який ще й мертвими руками гребе до себе
коштовне каміння; Ібрагім, що, шкірячи гострі зуби, гостро шепо-
че до неї: "А що ти казала султанові? Що ти казала?" Падає
тінь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величі — і тепер падає
тінь.

— Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Ібрагімо-
ві,— несподівано сказав Гасан-ага.

Прості слова повернули Роксолані притомність. Примари від-
ступили, криваві плями на малюваннях Джентіле Белліні втра-
тили свою зловісність, видавалися плодом недбальства художни-
кового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною прим-
хою веселого, а то й п'яного венеціанця.

— Дзеркало? — Вона з радістю вхопилася за цей порятунок
від примар, що терзали її й на вершині величі ще з більшою лют-
тю, ніж у рабському пониженні, якого зазнала колись, приведена
вночі в султанський гарем.— Хто ж той благодійник?

Вспокоєна, вона повернулася до свого шовкового диванчика,
вигідно всілася, навіть простягнула руку, щоб налити собі

357

шербету зі срібного глечика. Мовби виступивши із стіни, з'явилася
не знати як і звідки служебка в прозорім одязі, а за нею тінями
прокрадалися євнухи, і справді були б тінями, якби не мали бруд-
них, липучих од солодощів пальців, які мерщій намагалися витер-
ти — один об шаровари, другий об тюрбан.

— Забирайтесь геть! — гримнула на них султанша. Служебку
спровадила непомітним скиненням брови, аж навіть Гасан-ага
подивувався такому високому вмінню

— Якраз не належить до благодійників,— сказав Гасан, від-
повідаючи на Роксоланине запитання — Це скорше улюбленець.
Так само, як Ібрагім, був душею й серцем свого повелителя.

— Ти кажеш: був? Невже його теж немає, як і нашого грека?
Мертвий послав дзеркало мертвому, а я опинилася між ними. Зве-
лю прибрати його з Гюльхане.

— Ваша величність, цей чоловік живий. І, здається, пливе
сюди, щоб знайти притулок, обіцяний йому Ібрагімом.

— Поясни,— втомлено відкинулася вона на подушки

— Його звуть Лоренцано. Він з роду Медічі, але не тих, що
мають вплив і владу в Італії, а з безвартісних. Став душею й
серцем флорентійського правителя Алессандро Медічі. Почув, яку
владу обійняв Ібрагім над султаном, став листуватися з греком,
питав порад, виявився здібним учнем. Далі вони вже змагали-
ся — хто досягне більшої влади над своїм благодійником Тоді
стали вистежувати хто перший позбудеться свого благодійника,
бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покінчити рано чи
пізно з покровителями, усунути їх і зайняти їхнє місце. На ви-
падок невдачі вони домовилися рятувати один одного Коли ж
захоплять владу — теж спільність у всьому, поки й підкориться
їм увесь знаний світ,— одному ісламський, другому християнський.

— Говориш страшне Як міг про це довідатися?

— Ваша величність, листи Я купив усі листи, які писав цей
Лоренцано Ібрагімові Грек не знав по-італійському, давав чита-
ти своєму драгоманові, тоді наказував нищити листи. А той про-
давав їх великому драгоманові Юнус-бегові, бо Юнус-бег запов-
зявся звалити Ібрагіма. Може, то він і відкрив очі султанові.
Тепер Ібрагім мертвий, і Юнус-бег залюбки продав мені листи,
В останньому з них Лоренцано повідомляє, що вбив свого благо-
дійника під час ловів, але з Флоренції вимушений утікати, бо
влади захопити не зумів Сподівається на притулок у Стамбулі.
Ще не знає, що Ібрагім мертвий.

—Де ці листи?
Він передав їй тоненький згорток у шовковій хустині

— Так мало?

— Ваша величність, хіба величина підлоти залежить од кіль-
кості слів?

— Прийми цього Лоренцано, і хай живе тут, скільки йому
треба

— Його можуть убити флорентійці

358

— Сховай од них. А тих венеціанців, які прибули до Гріті,
приведи до мене. Я прийму художника. Де він мешкає? В палаці
Гріті?

— Все майно Гріті забрано державою.

— А хіба держава — це не я? Хай відкриють для художника
дім Гріті і забезпечать усім необхідним. Скажи, що це повеління
падишаха.

— Ваша величність, ви приймете венеціанця тут?

— Не маю для цього іншого місця.
Гасан знов мовчки дивився їй за спину.

— Лякаєшся цієї крові? Мертвих ворогів не треба боятися.
їх треба любити і всіляко возвеличувати, бо тоді наші перемоги
над ними набувають більшої ваги. Хай побачить той заморський
художник кров. У кривавого султана — султанша теж повинна бу-
ти кривава!

— Ваша величність, навіщо ви це робите? Світ жорстокий, він
не прощає нічого.

— А чим маю платити цьому світові? Сміхом і піснями? Чи не
досить? Вже втомилася. Полетіла б туди, де народилася моя ду-
ша. Але де крила? Султан збирається в похід на молдавського
господаря, піди з ним. І дійди до Рогатина. Подивись і розповіси.
Бо я вже туди попаду хіба що мертва або в чутках. Султаншею не
можу. Султанша ступає тільки по своїй землі. А моя земля тепер
там, де мої діти.

— Ваша величність, повірте, що мов серце крається від горя
При цих словах.

— Гаразд. Забагато чуєш од мене слів. Іди.

Пробула в покоях Фатіха до смерку. Звеліла принести туди
вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася від несвідомого
передчуття. Плакала, не приховуючи сліз. "Лишаю слідоньки по
двору, а слізоньки по столу". Вслухалася в голоси недовідомі, не-
зримі, безмовні, таємничі, далекі, то ледь чутні, як шелест крові
в жилах, то загрозливі, як кара небесна. Ждала відомщення за
гріхопадіння, за пагубу, за чиїсь страждання, бо її страждань
тепер уже ніхто не помітить, вони зникли, забулися, довкола за-
панували заздрість і ненависть, і нікому немає діла до того, як
болісно-оголена її душа, голоси з лютою жорстокістю домагають-
ся помсти і кари, так ніби то з її вини рушаться царства і гидь
розповзається по землі, заливає простори, вогнем і кров'ю зна-
чаться часи.

А хіба то не вона возсідае в центрі цієї злочинної світобудови
і хіба не падає на неї кривава тінь пишного султана, на ложі
якого вона проростала, мов молода безжурна трава?

Хотіла б ще того дня, тої ночі, не ждучи ранку, привести сюди
того художника, вхопити його за руку, притягнути до цієї стіни
зі слідами вбивства, показувати кров, кричати: "На крові нама-
люй султана Сулеймана, намалюй його на крові! Моїх, моїх ді-
тей і мого народу!"

359

А зустріла назавтра художника стримано, у величавому спо-
кої, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, євнуха-
ми, що не могли й потовпитися в тісних покоях Фатіха.

Художник був старий, утомлений і якийсь мовби аж байдужий.
Ніби неприсутній при діях світу. Ніякої цікавості ні в очах, ні в
голосі, ні в постаті. Чи вже весь перелився в свої картини і нічого
не позоставив для себе?

Роксолана, сміливо йдучи на злочинне порушення звичаю, від-
слонила тонкий яшмак, щоб показати венеціанцеві обличчя, але
й це не подіяло на художника, не скаламутило його спокою. Тоді
вона знов спустила на обличчя яшмак і сказала майже зловтішно:

— Я не бачила ваших картин. Нічого не бачила. Не чула та-
кож вашого імені, хоч мені й сказано, що ви майже славетний
художник. Але наша віра забороняє зображення живих істот, то-
му ваша слава в цій землі не існує.

Він спокійно вислухав ці жорстоко-зневажливі слова. Здається,
ні зворушений, ні подивований був несподіваним знанням сул-
таншею його рідної мови.

Роксолана надто пізно збагнула, що припустилася помилки.
Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його
рідною мовою. Мала б звертатися до венеціанця по-турецьки,
вдаючись до послуг драгомана-євнуха. Але вже сталося. Та чи й
треба було принижувати цього чоловіка? Вже придивилася до йо-
го очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було
мудрістю і глибоко захованим стражданням. Може, художники
найгостріше відчувають усю недосконалість світу і через те стра-
ждають найбільше?

— Я сказала вам неправду,— зненацька промовила Роксола-
на,— я знаю про вас багато, хоч і не бачила ваших картин, бо
світ, у якому живу, їх не може ні прийняти, ні сприйняти. Най-
більше мене зацікавило ваше славетне "Вознесіння". Чомусь
уявляється воно мені все в золотому сяйві, і Марія возноситься
на небо в золотій радості.

— На жаль, поряд з радістю завжди йде смуток,— зауважив
художник.

— Це я знаю. В церкві, мого отця ікони "Вознесіння" й "Стра-
сті" висіли поряд. Тоді я ще була надто мала, щоб збагнути не-
минучість цього поєднання.

— Шість років тому померла моя кохана дружина Чечілія,—
несподівано сказав художник,— і тепер я не можу вспокоїти
своє старе серце. Малював дожів, пап, імператора, святих, Пра-
цював тяжко, запекло, шукав порятунку й розради, шукав того,
що перевищує всі пристрасті, шукав вічного.

— А що вічне? Душа, мисль?

— Це субстанції невловимі. Я звик бачити все втіленим. Віч-
ним усе стає лише тоді, коли зодягається в красу.

— А бог? — майже злякано поспитала Роксолана. І додала ти-
хо: — А дияволи?

360

— Ні боги, ні дияволи не вічні, вічна тільки людина на зем-
лі, хоч вона й смертна,—спокійно мовив художник. Сказав без
страху, так ніби прозирав крізь роки і знав, що переживе всіх:

кількох венеціанських дожів і римських пап, імператора Карла
і чотирьох французьких королів, п'ятьох турецьких султанів і цю
молоду, схожу на тоненьке дівчисько султаншу, бо сам помре
тільки в день свого столітнього ювілею, полишивши по собі безліч
безсмертних творінь.

— Ваші слова суперечливі. Як може бути вічним те, що вмирає?

— Вмирає людина, але живе краса. Краса природи. Краса
жінки. Краса творення. Якщо від мене лишиться для потомних
бодай один удар пензля об полотно, то буде він присвячений
жіночій красі.

Уперше за всю їхню розмову загорівся погляд у старого чолові-
ка, і вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу
Роксолані.

— Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана.

— І султаншу,— всміхнувся художник.

— Я ще не думала над циму Моя вічність — не в мені, а в
моїх дітях.

— Я проситиму дозволу написати також вашу доньку.

— Тільки Міхрімах? А синів?

Художник не відповів. Знов заховався за спокійну байдужість.
Роксолані чомусь захотілося повірити в той спокій. Може, справ-
ді дарує цей чоловік велич і вічність бодай на той час, поки буде
тут присутній і малюватиме султана, її саму й малу Міхрі-
мах?

Венеціанець писав портрет Сулеймана в Тронному залі. Сул-
тан позував художникові весь у золоті на тлі важезних оксами-
тових запон, а Роксолані хотілося б заштовхати Сулеймана в
тісний покійчик, розмальований холодною рукою Белліні, який
дивився на світ мовби крізь ясні хвилі Адріатики, і поставити
коло стіни, заляпаної кров'ю. "На крові намалюйте його! — знов
хотілося кричати Роксолані. — На крові! Моїй, і моїх дітей, і мого
народу!"

І венеціанець, мовби почувши той безмовний крик загадково-
мудрої султанші, писав султана не в золотій лусці, як робив те
ісламський мініатюрист, якого посаджено поруч з невірним, щоб
не допустити осквернення священної особи падишаха джавуром,
а всього в темній барві крові, в її страшному палахкотінні: тонкий
шовковий кафтан, оксамитова безрукавка, гострий ріг ковпака—
все криваво-червоне, і відблиски тої кривавості лягли на гостре
обличчя султанове, на праву руку, що тримала парчеву хустину,
на високий білий тюрбан, навіть на ряд золотих ґудзиків на каф-
тані. Постать султанова чітко різьбилася на темно-зеленому тлі
важких запон, вона стояла мовби осібно, відходячи від того тла,
вся в кривавості, хижа й гостра, як ісламський меч, і Сулейман
був вельми задоволений художником.

361

Творення портрета султанового належало до урочистих дер-
жавних актів, тому в Тронному залі впродовж усього часу, який
знадобився венеціанцеві для його роботи, присутні були Роксола-
на, новий великий візир, безмовний Аяс-паша, члени дивану,
вельможі, нішанджії, хаваші, чухраі й дільсізи.

Коли ж художник мав приступити до малювання султанші,
то за його спиною не стовбичив навіть кизляр-ага, тільки безу-
пинно швендяли євнухи, то приносячи щось, то виносячи, аж
Роксолані кортіло кишкати на них, як на курей, відганяючи, як
мух, набридливих і нахабних. Знала, що це марно Євнухи завж-
ди тріумфують. Обкарнані жорстоко самі, обкарнують чуже життя
немилосердно і невтримно

Мов розуміючи душевний стан султанші, художник накреслив
на полотні обрис її обличчя. Кілька ледь помітних доторків вуг-
линою до туго напнутого полотна — і вже прозирнуло з білого
поля примхливе личко, наставляючи на всіх зухвале підборіддя,
обдаровуючи світ загадковим химерним усміхом, в якому обіцян-
ка й загроза, хвала й прокляття, і не знаєш: радіти йому чи
боятися його

Цей малюнок став ніби свідченням якоїсь спільноти між ни-
ми. Він з'єднував, хоч і не знати чим. Ще не усвідомлювали
вони цього, але відчували, що поєднує цей малюнок назавжди
молоду всевладну жінку і літнього художника, з очима, повними
уважливості й прихованого смутку.

Султан висловив волю, щоб Роксолана зодяглася в подарова-
не ним після Родосу плаття і мала на собі всі коштовності. Мо-
же, несвідомо відчув, що венеціанець змалював його не у від-
блисках вогнів слави й перемог, а в тяжкому паланні крові, і
тепер хотів відомстити художникові, примусивши його зображува-
ти не живу султаншу, а п коштовності, сяйво діамантів, кривавість
рубінів, зелений смуток смарагдів і рожеву білість перлів? Він
і доньку Міхрімах теж звелів обнизати коштовностями так, що
вони геть затьмарювали її тендітне личко Незмірне багатство чи
безглузда примха загадкового деспота? Але художник був надто
досвідчений, щоб розгубитися. Геній, як істина, дужчий за деспо-
тів Художник пробився крізь ті коштовності, він знайшов за ними
Роксоланине обличчя, проник у його таємниці, викрив у ньому
глибоко затаєні страждання, гіркоту, біль і показав усе в її усмі-
хові, в рожевому світінні щік, у трепетанні прозорих ніздрів, в
упертому підборідді. Прозирали з того маленького лиця жорстока
нещадність нинішності, сором'язлива нерішучість майбуття, гіркий
біль за навіки втраченим минулим, яке не вернеться ніколи, ніколи
і тому таке болюче й прекрасне! Сказав-бо поет: "Брову намалю-
вав художник і завмер..."

Так і прийде Роксолана до далеких нащадків зі своїм гірким
усміхом, але не з картини славетного венеціанця, існування якої
засвідчить у своїх "Життєписах" лише Базарі, а з гравюри не-
відомого художника, який завбачливо зробив її з тої картини.

362

Портрет Міхрімах загубиться навіки, а портрет Сулеймана опи-
ниться в Будапештській національній портретній галереї під інвен-
тарним номером 438, так ніби султан уже по смерті запрагнув
притулку в тій землі, якій завдав за життя найбільше лиха.

БАРАБАНИ

Султан знов був далеко від неї зі своїми дикими вояками, роз-
шалілими кіньми, смердючими верблюдами, з барабанами й знаме-
нами.

Грюкіт барабанів заглушував живі голоси. Грюкіт холодний
і мертвий, як залізо. Ляскуча луна від червоних султанських бара-
банів стояла над світом, вона всотувалася в землю, входила у її
могутнє тіло, щоб знов і знову виходити гірким туманом невинно
розлитої крові, червоною імлою пожеж, снуванням зловісних
тіней убивць і загарбників. В людину цей звук не проникав ніколи,
людським теж не ставав ніколи — удари зовні, катування, катуван-
ня без надії на порятунок.

А барабани, може, єдині в тому світі почувалися щасливими.
Безстрашно і бадьоро кидали вони заклики людям і вікам, не
знали старощів і втоми. Вони гриміли в темряві і при сонці, не
маючи жалю ні до кого, не маючи страху ні перед ким І самі
без страху йдучи на спіткання зі смертю.

Вмерти перемагаючи! Вперед! Вперед! Вперед!

Геройством можіїа перевершити все на світі. Ось найвищий
приклад не шкодувати себе. Почуття самозахисту чуже й вороже
для мене. Бо я тільки барабан. Бий мене безжально, бий щосили,
бий люто! Що дужче мене б'єш, то більше я живу. Те, що мало
вмерти, вже вмерло, і я зродився зі смерті тварини, з якої здерто
шкіру, щоб я став духом безстрашності й звитяги. Провіщаю чи-
юсь смерть, безліч смертей, темний мій голос не знає жалю, йому
чужі вагання, урочисто й зловісно, понуро й страшно хай лунає
мій голос, гучить і гримить моя душа!

Роксолані хотілося кричати із стамбульських пагорбів у ті
далекі далечі, куди знов пішов султан, цього разу взявши з собою
синів—Мехмеда й Селіма: "Не вірте барабанам і знаменамі
Не слухайте їхнього мертвого голосу! їхній поклик — це кров і
пожежі!"

Султан пішов через Едірне й Скопле аж до узбережжя Ад-
ріатичного моря, щоб налякати Венецію. Хоч як повільно роз-
повсюджувалися тоді вісті, та лиха вість про вбивство Луїджі
Гріті все ж дійшла нарешті до венеціанського дожа Андреа Грі-
ті, той негайно відкликав із Стамбула свого художника, не давши
тому змоги змалювати султанських синів, а тепер з почуття помсти
Сулейманові мав намір приєднатися до Священної ліги, очолю-
ваної імператором Карлом, найзапеклішим ворогом турецького

363

падишаха. Менших синів Баязида й Джихангіра Роксолана не пу-
стила в похід. Змінила вихователя для Баязида — зробила ним
Гасан-агу. Може, не без затаєної думки про те, щоб хоч один її син
перейняв щось дороге її серцю. Бо помітила, що прислухається він
більше до її пісень, ніж до султанських барабанів. Та чи були ті
барабани тільки султанськими? Ще недавно вони похмуро мовча-
ли при появі Роксолани; тоді, коли вознеслася над гаремом і на-
родила Сулейманові чотирьох синів, барабани гриміли їй навстріч,
але барабанщики-дюмбекчі вперто тримали калатушки лиш у лівій
руці, так ніби підкреслювали несправжність і неповноцінність
султанші. Тепер стала всемогутньою і єдиною, без суперників г
ворогів, дюмбекчі й тамбурджі гатили в барабани обома руками,
натовпи стамбульські ревли від захвату, забачивши роззолочену
карету Роксоланину, запряжену білими могутніми золоторогими
волами. То чиї ж нині барабани—невже тільки султанові, а не
її теж?

І чи мають прислухатися до тих барабанів її діти?

364

вгору